Світовий досвід запобігання злочинам, вчиненим з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі ненависті

Термін “злочини ненависті” (hate crime) вперше з’явився у 1985 р., коли Джон Конірс, Барбара Кенелі та Маріо Б’яджи опублікували “Hate Crime Statistics Act”. Правники Джеймс Джейкобс та Кімберлі Поттер у своїй книзі “Hate crime: Criminal Law and Identity Politics” (“Злочини Ненависті: Кримінальне Законодавство та Особистісна Політика”) запевняють у необхідності ввести в офіційний обіг новий термін та використовувати його як окрему дефініцію у статистиці злочинів.

Я. Глинський визначає “злочини ненависті” як соціальний і правовий конструкт, заручаючись твердженнями з цього приводу Джейкобса і Поттера. У вищезгаданій книзі вони підкреслюють, що такі злочини - це, насамперед, злочини, породжені упередженнями, забобонами (bias, prejudice) відносно осіб іншої раси, національності, релігії, сексуальної орієнтації тощо. Н. Холл також відносить “злочини ненависті” до соціальних конструктів. Він відзначає складність всіх визначень злочинності загалом і злочинів ненависті особливо. У своїй монографії Н. Холл наводить чимало визначень “hate crime” різними вченими, а також ряд нормативних визначень, ретельно зупиняється на аналізі складових цього поняття: ненависть, упередження, забобони, дискримінація тощо.

Положення про рівність прав і свобод кожної людини незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища, закріплене в ст. 7 Загальної декларації прав людини, знайшло відображення практично в усіх конституціях демократичних держав.

У сучасному світі боротьба з расизмом, дискримінацією, ксенофобією та нетерпимістю є першочерговим завданням держави (Рішення Всесвітньої конференції з боротьби проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії та пов’язаної з ними нетерпимості, ухвалене 20 серпня 1998 р.). Зобов’язання захисту від них містяться в загальних (Міжнародні пакти про громадянські та політичні права і соціальні, економічні та культурні права 1966 р., Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, Європейська соціальна хартія) і спеціальних (Міжнародна конвенція ліквідації усіх форм расової дискримінації, деякі конвенції Міжнародної організації праці, Європейська рамкова конвенція захисту прав національних меншин, Європейська хартія регіональних мов і мовних меншин тощо) міжнародних договорах з прав людини. Велику увагу цим питання приділяє Європейський Союз, який від 2000 р. вимагає від кандидатів на членство в ЄС запровадження в національному законодавстві і практиці стандартів, визначених у Директиві 2000/43/ЕС, про дотримання принципу “рівного ставлення до всіх попри його/її расове чи етнічне походження”. Оскільки Україна є учасником Конвенції, то рішення Європейського суду з прав людини за ст. 14 Конвенції мають бути враховані в українському законодавстві і практиці. Слід зазначити, що Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод забороняє дискримінацію за необмеженим колом ознак.

Права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, користуватися надбаннями своєї культури, сповідувати свою релігію і відправляти релігійні обряди; брати участь у культурному, релігійному, громадському, економічному та державному житті; створювати громадські об\'єднання (асоціації); встановлювати і підтримувати контакти з представниками інших меншин, були проголошені і в ст. 2 Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, прийнятої резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 р.

У Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань, проголошеній резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 р., ще раз було підтверджено право кожної людини на свободу думки, совісті і релігії (ст. 2).

Як відомо, зміст поняття свободи совісті змінювався протягом людської історії. Інтерес до цієї проблеми актуалізувався в певних історичних умовах у безпосередньому взаємозв’язку з релігією.

Разом з тим, незважаючи на безумовне значення права на свободу совісті та віросповідання, воно безмежне. Сучасна концепція обмеження прав і свобод людини і громадянина значною мірою склалася в XIX ст., а деякі її положення були сформульовані ще в XVII-XVIII ст.

У науковій літературі вироблені такі межі здійснення свободи совісті і свободи віросповідання:

1. Права і свободи інших членів суспільства. Реалізація свободи совісті і свободи віросповідання не повинна завдавати шкоди іншим людям; утрудняти їх рівну свободу дій, бути спрямованою на розпалювання нетерпимості, релігійної ворожнечі.

2. Закони держави і громадянські обов’язки. Громадяни, посилаючись на свої релігійні переконання, не можуть звільняти себе від покори державі та її законам, а також ухилятися від виконання покладених на них обов’ язків і скоювати злочини.

3. Основи конституційного ладу, моральність, здоров’я, забезпечення оборони країни й безпеки держави.

4. Вільне самовизначення в питаннях віри. Неприпустимо примус людини при виборі релігійних або атеїстичних переконань, їх оприлюднення, сповіданні.

5. Вік особи. Заборона на залучення неповнолітніх у діяльність релігійних об’єднань, а також на пропаганду серед дітей усупереч волі їхніх батьків та опікунів поглядів, відмінних від тих, у яких вони виховуються.

Зазначені теоретичні побудови були сприйняті законодавцями різних країн для формулювання легальних обмежень свободи совісті та віросповідання, побудови системи гарантій, спрямованих на забезпечення реалізації рівності прав і свобод людини та громадянина.

До таких, насамперед, можливо віднести юридичні умови, що забезпечують можливість їх здійснення. Звідси і чимале число закріплених у міжнародних документах норм, що зобов’ язують держави створювати умови для повної реалізації прав і свобод людини і громадянина, формувати відповідну законодавчу базу (ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; ст. 1 Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин; ст. 4 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань; ст. 2 Декларації принципів терпимості; ч. 1 ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав і основних свобод та ін.).

Іншим видом юридичних гарантій є конкретизація меж прав і законних інтересів особистості шляхом нормативного закріплення заборон на здійснення тих чи інших діянь. Так, принцип “загальної заборони дискримінації” проголошений у ряді міжнародно-правових документів.

Згідно зі ст. 2 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань під “нетерпимістю і дискримінацією на основі релігії або переконань” слід розуміти “будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, заснований на релігії або переконаннях і має метою або наслідком знищення або применшення визнання, користування чи здійснення на основі рівності прав людини і основних свобод”.

Стаття 5 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права говорить: “Ніяке обмеження чи приниження будь-яких основних прав людини... не допускається”, заборона на дискримінацію з боку публічних властей сформульовано в ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Аналогічні норми містяться і в ч. 1 ст. 2 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань, а також у ст. 2 Декларації принципів терпимості, ст. 21 Хартії Європейського Союзу про основні права.

Загальновизнаним є і положення про неприпустимість реалізації прав і свобод людини і громадянина всупереч їх призначенню.

Згідно зі ст. 8 Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, “здійснення прав... не завдає шкоди здійсненню усіма особами загальновизнаних прав людини та основних свобод”.

У ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань зазначено, що “практика релігії чи переконань, у яких виховується дитина, не повинна завдавати шкоди ні його фізичному чи розумовому здоров’ю, ні його повному розвитку”.

У ряді правових гарантій слід зазначити заходи юридичної відповідальності. У Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарань за нього (1948 р) встановлено, що геноцид є злочином, який порушує норми міжнародного права і проти якого договірні сторони зобов’ язуються вживати заходів запобігання і карати за його вчинення. У цьому документі чітко визначено коло криміналізованих діянь: геноцид, змова з метою здійснення геноциду, пряме й публічне підбурювання до здійснення геноциду, замах на вчинення геноциду, співучасть у геноциді (ст. 3).

Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973 р.) встановила можливість залучення до міжнародної кримінальної відповідальності незалежно від мотивів осіб, членів організацій, установ, представників держав, що здійснюють злочин апартеїду (ст. 3).

Обов’язок держав заборонити й ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах закріплена в ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р).

У додатковому протоколі до Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність (Страсбург, 2003) на держави - учасників договору покладено обов’язок кримінувати в національних законодавствах поширення через комп’ютерні мережі:

1) ксенофобських і расистських матеріалів (ст. 3);

2) загроз відносно представника будь-якої групи відповідно до тих чи інших ознак (національності, раси, релігії тощо), а також образ (ст. 4, 5);

3) матеріалів, які заперечують, применшують або виправдовують геноцид, а також вчинення інших злочинів проти людства (ст. 6).

Право на свободу думки, совісті й релігії, право на рівність перед законом відносять до “першого покоління” прав людини, яке сформувалося в процесі здійснення буржуазних революцій XVII-XVIII ст., а потім було конкретизовано та розширено в практиці й законодавстві демократичних держав.

У зв’язку з цим відзначено дуже високий рівень уніфікації національних законодавств у цій сфері.

Рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно від релігійних переконань або ставлення до релігії, а також неприпустимість дискримінації осіб за цими ознаками встановлені в конституціях багатьох країн, а також країн Європейського Союзу, включаючи країни Балтії. У законодавстві цих держав міститься заборона на розпалювання релігійної ворожнечі, дискримінацію громадян, а також передбачено кримінальну відповідальність за подібні діяння.

Конституції Грузії, Казахстану, Туркменістану, Узбекистану, Литви містять положення про те, що здійснення прав і свобод не має порушувати права і свободи інших осіб. Обов’язок поважати права, свободи і законні інтереси інших громадян закріплений в основних законах Білорусі, Молдови, Таджикистану, Узбекистану, Латвії, Франції.

Законодавці Азербайджану, Естонії, Італії гарантували вільне виконання релігійних обрядів за умови, що ця діяльність не порушує громадський порядок, здоров’я або суперечить суспільної моральності. В основних законах Азербайджану, Естонії, Литви йдеться про те, що переконання, у тому числі релігійні, не виправдовують правопорушення.

У Конституціях ряду країн (Росії, Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Туркменістану, Узбекистану, Латвії, Іспанії) в загальних нормах проголошено наявність у особи громадянських обов\'язків і необхідність їх виконання. Спеціальні норми, що встановлюють неможливість звільнення особи від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань, передбачені в конституціях Вірменії, Казахстану, Латвії, Литви, Німеччини, Іспанії.

Разом з тим дослідження соціологів свідчать, що існуючі юридичні механізми не забезпечують належного правового захисту рівності прав і свобод людини і громадянина незалежно від обставин, а також не є достатньо ефективною перешкодою для вчинення злочинів на релігійному ґрунті.

Останніми роками фіксується високий рівень інтолерантності (нетерпимості) суспільства. Фахівці відзначають наростання ксенофобії та агресивності у свідомості людей.

Треба відмітити, що проблема вчинення злочинів саме на релігійному ґрунті є найбільш актуальною для Європейських країн і цей аспект пов’язується саме з рівнем релігійності громадян.

Можливість порівнювати міру релігійності населення в різних країнах маємо завдяки наявності у відкритому доступі (http: // europeansocialsurvey.org) результатів Європейського соціального дослідження (надалі ЄСД), яке проводилося вже три рази (хвилі), а Україна брала участь у другій та третій хвилях. В анкеті містилося кілька запитань, що стосувалися релігійної належності та переконань респондентів.

Українці, зокрема, частіше за опитаних в більшості інших європейських країн вважають себе такими, що належать до певної релігії. Найбільші частки релігійних осіб (понад 90%) зафіксовані серед жителів Кіпру і Польщі, тоді як найменше таких в Естонії (28%) і Швеції (32%). Україна ж за відповідною часткою входить до першої сімки досліджуваних країн після Кіпру, Польщі, Португалії, Ірландії, Словаччини та Болгарії (додаток Д, табл. Д.20).

За цим показником виразні відмінності існують між Україною та Росією - в останній менше половини визнали свою належність до певної релігії (віросповідання). Росія помітно більш неоднорідна в цьому плані. Адже українські респонденти в різних регіонах (крімзаходу) доволі схожі в рівні релігійності (60- 70%), а регіональні варіації в Росії значно ширші. Якщо в центрі Росії близько 60% опитаних заявили про належність до певної релігії, то в Центрально- Чорноземному, Волзькому і Північнокавказькому таких близько 50%, а в Північному і Північно-Західному, Уральському, Сибірському - вже близько 40%.

Існують особливості відповідей на розглянуте питання залежно від основних соціально-демографічних характеристик респондентів. І тут, по-перше, знаходимо підтвердження існуючих в науковій літературі і публіцистиці уявлень щодо більшої релігійності жінок порівняно з чоловіками. В усіх країнах (крім Кіпру, де внаслідок майже стовідсоткової релігійності відмінностей між різними групами респондентів практично і не може бути) частка релігійних респондентів серед жінок є більшою, ніж відповідна частка серед чоловіків. Причому для переважної більшості країн (крім Франції, Нідерландів та Норвегії) такі відмінності є статистично значущими. Тобто це вже можна вважати загальноєвропейською характеристикою. Різниця між країнами полягає лише у масштабі переваги частки релігійних жінок над часткою релігійних чоловіків. Найбільший розрив між такими частками спостерігається саме в Україні - 81% проти 66,0% (тобто різниця 15%). Далі за Україною за цим показником йде Естонія і Росія (різниця у 13%). Найменшим же відповідний розрив (не враховуючи ті країни, де ця відмінність є статистично не значущою) є серед чоловіків і жінок Польщі (3,8%).

Результати підтверджують ще одне досить поширене уявлення щодо більшої релігійності людей старшого віку і меншу релігійність молоді. Майже в усіх країнах (крім Болгарії та України) спостерігається чітка тенденція - зі збільшенням віку збільшується частка релігійних респондентів. Наприклад, якщо серед російських респондентів віком 16-29 років частка релігійних становила 39%, то серед респондентів віком 30-54 роки таких 43%, а серед респондентів старших за 54 роки їх уже 61%. В Україні частка релігійних практично однакова у всіх вікових категоріях (74-76%).

У більшості європейських країн рівень релігійності серед сільського населення вищий за рівень релігійності міського. Лише в Естонії, Франції та Росії частка релігійних респондентів серед городян виявилася більшою за відповідну частку серед селян. Причому якщо у Франції та Росії такий розрив був невеликим (3-5%), то в Естонії городяни (частка релігійних серед яких 32%) значно випередили за цим показником сільських мешканців (частка релігійних 14%). Україна ж тут відповідала загальноєвропейській тенденції, причому в нашій країні розрив між городянами і селянами за показником релігійності (16%) є одним з найбільших, поступаючись лише Угорщині (24%) та Словенії (19%).

Що ж до різниці в рівні релігійності серед жителів великих і невеликих міст, то такої однозначності не було зафіксовано. Маючи ситуацію, коли сільські жителі виявляються релігійнішими за городян, можна було б за аналогією очікувати, що ступінь поширення релігійності також пов’язаний зі ступенем урбанізації. Тобто, що мешканці невеликих містбудуть релігійніші, ніж жителі великих міст і мегаполісів. Проте в Україні такої залежності зафіксовано не було - рівень релігійності українських громадян з великих та невеликих міст майже не відрізняється. Такої відмінності немає ще у восьми європейських країнах. Відмінності ж в мірі релігійності на користь жителів невеликих міст виявилися також у восьми країнах, а в шести (зокрема й в Росії) наявна зворотна тенденція - частка релігійних більша саме серед жителів великих міст.

Крім питання щодо належності до певної релігії в ЄСД ставилося й запитання, в якому респондентів просили оцінити їхню власну міру релігійності. Оцінка відбувалася за одинадцятибальною шкалою (від 0 до 10), де 0 означало “зовсім не релігійний”, а 10 - “дуже релігійний”. За наявності подібної шкали порівняння зазвичай проводиться середнім арифметичним балом. І в цьому випадку Україна знаходиться серед лідерів. Найбільш релігійні громадяни Кіпру (середній бал 6,99 для усіх опитаних) та Польщі (середній бал 6,56), Україна ж увійшла до першої п’ятірки. Якщо враховувати лише тих респондентів, які віднесли себе до певної релігії/віросповідання, то Україна за розглянутим показником є шостою. В обох випадках Україна значно випереджає Росію, наближаючись до сусідів західних - Польщі та Словаччини (додаток Д, табл. Д.21).

Самооцінка ступеня релігійності варіюється в різних соціально- демографічних групах. Як і у випадку з належністю до релігії/віросповідання релігійність жінок в Україні і в усіх інших європейських країнах вище, аніж чоловіків. Найбільші відмінності фіксуються в Норвегії та Фінляндії, тоді як найменші - в Австрії, Ірландії та Україні. В переважній більшості країн міра релігійності зростає мірою збільшення віку респондентів - найменший середній бал фіксується для осіб 16-29 років, дещо більший серед осіб 30-54 роки і найбільший - серед осіб старших за 54 роки. І навіть в тих країнах, де зазначена закономірність не діяла, принаймні було зафіксовано іншу закономірність, коли найбільший середній бал за мірою релігійності був серед найстаршої вікової категорії. Проте Україна вибивається з цього ряду: найбільший рівень релігійності було зафіксовано саме серед наймолодших наших співгромадян, що відносять себе до певної релігії/віросповідання, тоді як група старших за 54 роки була другою за цим рівнем. Така особливість також притаманна лише населенню Нідерландів.

Якщо про релігійну приналежність частіше повідомляли жителі сільської місцевості усіх країн, то в самооцінках ступеня релігійності така однозначна спрямованість відповідей не спостерігається. Країни, в яких проводилося Європейське соціальне дослідження, поділилися майже порівну: в половині з них більшу релігійність продемонстрували селяни, в іншій половині - городяни. В Україні рівень релігійності серед селян (середній бал 6,67) виявився значущо більшим, аніж серед городян (середній бал 6,18). Серед наших найближчих сусідів схожою є ситуація в Словаччині, Польщі, та Росії (в останній відмінності не є статистично значущими).

В Україні рівень релігійності серед жителів невеликих міст (середній бал 6,33) виявився значущо більшим за рівень релігійності жителів великих міст (середній бал 5,88). Проте така тенденція не є загальною для європейських країн. В одних країнах жителі невеликих міст проявляли себе більш релігійними, ніж жителі великих міст, в інших ситуація зворотна, в третіх країнах значущих відмінностей між невеликими і великими містами не спостерігалося. Серед найближчих сусідів в цьому плані на Україну виявилися схожими Росія, Польща, Угорщина (проте в усіх цих країнах зазначені відмінності не є статистично значущими), тоді як у Словаччині, навпаки, - мешканці великих міст значущо переважали жителів міст невеликих.

Таким чином, за показниками приналежності до релігійних віросповідань Україна є однією з найрелігійніших країн у Європі. При цьому для України переважно характерні такі ж самі особливості залучення до релігії, що й в Європі (більший рівень релігійності серед жінок та жителів сільської місцевості), хоча наявні й окремі винятки (відсутність суттєвих відмінностей між віковими категоріями).

Усвідомлення неможливості гармонізації міжнаціональних і міжконфесійних відносин виключно за допомогою встановлення заборон на дискримінацію громадян і розпалення ворожнечі, криміналізації подібних діянь призвело до створення різних програм на національному та міждержавних рівнях, спрямованих на проведення комплексних заходів щодо усунення або зниження гостроти соціальних, економічних, політичних чинників, що живлять

націоналістичні, расистські та інші екстремістські ідеології.

В межах цієї діяльності в 1997 р створено Європейський центр з моніторингу проявів расизму, прийнято План дій по боротьбі з расизмом. Пізніше, у 2001 р., рішенням Ради Європи затверджено Програму по боротьбі з дискримінацією на 2001-2006 рр. Серед її основних цілей значаться не тільки розробка нового законодавства у цій сфері, а й аналіз і вивчення факторів реального впливу на появу екстремізму; розвиток механізмів взаємодії між органами державної влади, релігійними та громадськими об\'єднаннями, неурядовими організаціями щодо обміну інформацією про факти дискримінації та практики боротьби з ними на території всіх держав-учасниць; формування в суспільстві толерантних установок.

Найдетальніше в міжнародному праві розроблені питання протидії тероризму - однієї з форм екстремізму. Ще в 1937 р Ліга Націй прийняла Конвенцію про запобігання і припинення тероризму, яка, на жаль, так і не вступила в силу.

У Європейській конвенції про боротьбу з тероризмом (Страсбург, 1977 р.), як і в наступних документах, прийнятих у межах Європейського Союзу, легальне визначення поняття “тероризм” відсутня. Однак законодавець у рамковому рішенні Ради Європи про боротьбу з тероризмом детально розробив систему злочинів терористичного характеру, яка включає три групи діянь: терористичні злочини (ст. 1); злочини, пов’язані з функціонуванням терористичної групи (ст. 2); злочини, пов’язані з терористичною діяльністю (ст. 3).

У відкритій для підписання 16 травня 2005 р. у Варшаві Європейській конвенції про запобігання тероризму список злочинів терористичного характеру розширено. Зокрема, сформульовано три нові склади: пропаганда вчинення терористичних злочинів (ст. 5), залучення в терористичну діяльність (ст. 6), навчання особи з метою вчинення злочинів терористичного характеру (ст. 7).

Вимоги щодо пеналізації діянь, направлених на розпалювання релігійної ненависті або ворожнечі, зазвичай, містяться у відповідних конвенціях і протоколах. Разом з тим, установлення меж санкцій є прерогативою країн - учасниць відповідних конвенцій і протоколів.

Інтернаціоналізація й тенденція транснаціональності злочинності зумовлюють зростання значення такої складової організації профілактики злочинів, як вивчення та використання закордонного досвіду. В останні два десятиліття у США, Канаді, Японії активного розвитку набуває теорія і практика профілактики злочинів. Кримінологи ведуть мову не про профілактику злочинності як соціального явища, а лише про її обмеження або про стримуючий вплив на конкретні криміногенні фактори й обставини. Все-таки у практичному аспекті профілактикою злочинів робиться дуже багато, зокрема вбачається, що профілактика не може бути ефективною, якщо вона не організована на систематичній і скоординованій основі і не включає заходів щодо поліпшення життя населення, удосконалення карного правосуддя і пенітенціарної системи.

Для координації діяльності щодо запобігання злочинам у багатьох країнах створені відповідні органи (наприклад, Національні Ради). Основними їх функціями є:

- збір інформації;

- планування, виконання та оцінка програм із запобігання злочинам;

- координація діяльності поліції та інших органів, що працюють у цій сфері;

- забезпечення участі населення;

- співпраця із засобами масової інформації;

- науково-дослідна робота;

- співпраця із законодавчими органами, що визначають політику в області боротьби зі злочинністю;

- навчальна підготовка.

У Західній Європі та США величезну увагу приділено превентивним заходам, спрямованим на запобігання насильству в суспільстві. Так, адміністрація президента США ухвалила федеральну програму морального оздоровлення американського суспільства. Основними елементами цієї програми є:

- формування ненасильницьких установок і навичок у підростаючого покоління;

- підтримка місцевих громад у запобіганні насильству;

- припинення насадження расової та культурно-національної ворожнечі;

- обмеження поширення зброї серед громадян;

- ідеологічне й матеріальне стимулювання оздоровлення сімейного способу життя;

- рекомендації засобам масової інформації щодо скорочення реклами насильства та проведення пропаганди, яка сприяла скороченню насильства;

- проведення наукових досліджень, присвячених виявленню умов, у яких запобігання злочинам здійснюється найуспішніше.

Потрібно відзначити, що програми боротьби з насильством розробляють у межах двох основних напрямів запобігання злочинам, прийнятих у США: соціального реформування та клінічної кримінології. Крім цих моделей у практиці запобігання злочинності останніми роками досить популярними стають заходи, пов’язані з реформою поліцейської системи та використанням досягнень науки.

У країнах - членах Європейського Союзу виділяють два рівні профілактики злочинів: соціальну й ситуаційну. Соціальна профілактика спрямована на зміну несприятливих умов формування особистості людини, особливо мікросередовища й мікросоціальної ситуації. Ситуаційна виходить із того, що окремі категорії злочинних діянь відбуваються за певних обставин, у певний час і певних місцях. Сама ситуація стимулює й провокує певні види злочинів (вуличні бійки у кінотеатрах і розважальних закладах, зґвалтування у парках, скверах тощо). Така профілактика, за вітчизняної теорії, слугує запобіганню злочинам та їх припиненню.

У Федеративній Республіці Німеччина виділяють первинну, вторинну й третинну превенцію. Первинна спрямована на подолання дефіциту соціальності й позитивної правосвідомості як головної причини злочинів. Вторинна здійснюється поліцейськими органами й пов\'язана із правовими засобами втримання від злочинів. Третинна превенція - це ті профілактичні заходи й засоби, які застосовують у процесі покарання та ресоціалізації злочинців. У ФРН тривалий час вважали, що профілактика злочинів є “додатковим продуктом” поліцейської роботи, адже саме існування апарату поліції діє як фактор, що стримує злочинність. Але з 60-х рр. ХХ ст. поліція широко практикує цілеспрямовану роботу із громадськістю з орієнтацією на самозахист: консультує населення, як за допомогою технічних засобів вберегти від злодіїв майно і як, завдяки правильним діям, не стати жертвою злочину. З цією метою практикують: безкоштовне поширення порад щодо профілактики злочинів, трансляція і демонстрація у засобах масової інформації передач із циклу “Кримінальна поліція радить”. Існує спеціальна програма кримінальної поліції з профілактики злочинів, центральною тезою якої є: будь-який контакт поліцейського з населенням повинен служити інтересам профілактики.

Найбільш витребуваною є віктимологічна профілактика злочинів. Вона не вимагає значних матеріальних витрат і реалізує властиве всім людям прагнення до самозахисту. У Західній Європі й США публікують численні популярні статті і рекомендації на тему “Як захистити себе, свою родину, своє житло і свою власність від злочинних посягань”. Реалізують програми захисту потерпілих і свідків у кримінальних справах, створено асоціації потерпілих від злочинів. Скрізь виникають “Асоціації сусідів”, члени яких патрулюють мікрорайони й селища та у разі необхідності викликають поліцейські патрулі.

У всіх навчальних закладах - від початкової школи до вишів - проводять заняття з прикладної віктимології. Бажаючі можуть не тільки прослухати лекції, а й пройти спеціальний тренінг: опанувати прийоми самозахисту та виробити навички оптимальної поведінки в екстремальних ситуаціях.

На нашу думку, можливі два шляхи вирішення проблеми створення єдиної правової основи для боротьби з різними проявами релігійної ненависті або ворожнечі: перший - самостійна інтеграція кожної держави, спрямована на запобігання злочинності на релігійному ґрунті, у міжнародний простір і, зокрема, в європейський правовий простір; другий (кращий) - вдосконалення системи міжнародних договорів у сфері запобігання злочинності на релігійному ґрунті.

6.2.