Значення релігійної освіти (просвіти) і культури в запобіганні злочинності на релігійному ґрунті

В останнє десятиріччя Україна переживає духовну кризу, яка охопила всі сфери суспільного життя. У пошуках шляхів виходу з цієї кризи в масовій свідомості вкорінюється ідея, що можливим засобом подолання його наслідків є вдосконалення духовно-морального світу людини.

Однією з важливих особливостей духовного життя суспільства в період демократичних перетворень стало відродження інтересу до релігії і, як наслідок цього, активізація діяльності різних конфесій.

У сучасному суспільстві важливими є дозвіллєві форми реалізації духовноморального потенціалу релігій, які, на наш погляд сприяють запобіганню злочинності на релігійному ґрунті: проведення релігійних свят, вечори духовної поезії, краєзнавчі конференції, проведення виставок дитячих малюнків, альбомів і виробів, випуск газети, музичні вітальні, відвідування безалкогольних кафе, оздоровчо-спортивні секції, перегляд церковних відеофільмів, театралізовані вечори, - все це дає змогу залучити дітей до незмінних позитивних цінностей релігійної культури.

Розглянемо виховні функції духовно-морального потенціалу релігій як засобу запобігання злочинності на релігійному ґрунті.

Аксіологічна функція в системі запобігання полягає в тому, що духовно- моральний потенціал релігій є засобом формування певної системи вірувань (віра в Бога, безсмертя душі тощо) і ставлення до релігійних цінностей і норм. Це здійснюється як у процесі культових дій, так і в різних формах релігійного просвітництва.

Гармонізаційна функція проявляється в гармонізації духовного світу особи, допомозі їй в усвідомленні своїх проблем і в духовному захисті від мирських потрясінь і неприємностей.

Регуляторна функція проявляється в тому, що духовно-моральний потенціал релігій культивує поведінку, відповідну релігійним нормам.

Комунікативна функція реалізується у створенні умов для спілкування віруючих, у певних формах його організації, а також у культивуванні норм спілкування, відповідних догматам монотеїстичних релігій.

Гуманістична функція духовно-морального потенціалу релігій реалізується в різноманітних сферах і формах діяльності милосердя і благодійність як у межах самої системи, так і за її межами, завдяки чому вихованці набувають специфічного досвіду.

Суб’єктивна функція (від лат. sacrum - священне) характеризує ті компоненти духовно-морального потенціалу релігій, які пояснюються містичними, тобто надприродними причинами, а також наділяє явища навколишньої дійсності священним змістом. Багато явищ на сьогодні не пізнаних і не з’ясованих наукою, для віруючої людини є зрозумілими й значущими в його життєдіяльності саме в силу своєрідного, містичного тлумачення.

Обрядова функція проявляється в тому, що духовно-моральний потенціал релігій робить можливим супідрядність всього життєвого розпорядку віруючої людини конфесійним нормам, а також надає божественний сенс повсякденним мирським подіям, значущим у житті людини через обрядове освячення.

При цьому цілями реалізації духовно-морального потенціалу релігій є ціннісні орієнтири духовності та моральності, що виражаються в таких факторах:

1) наявність високого духовного ідеалу, прагнення відстоювати свій духовний ідеал і слідувати йому;

2) орієнтація на безумовну цінність людської особистості;

3) життєва установка на служіння загальним цілям суспільства;

4) дотримання принципів добра й гуманізму у відносинах з іншими людьми;

5) почуття обов’язку і слідування йому, відповідальність за прийняте рішення і дію;

6) вимогливість до себе,

7) самостійність у виборі власної позиції і вчинків;

8) прагнення до самовдосконалення і саморозвитку.

Духовно-моральний потенціал релігій формує ядро особистості, а тому благотворно впливає на всі сторони й форми взаємовідносин людини зі світом, етичний і естетичний розвиток, формування світогляду, громадянської позиції, патріотичної і сімейної орієнтації.

Найважливішою проблемою визначення релігійного компонента в розвитку особистості є питання співвідношення світського й релігійного знання.

Одним з основних міжнародних документів є Загальна декларація прав людини і громадянина 1948 р., у ст. 18 і 25 якої передбачаються питання щодо освіти та віросповідання. Так, у ст. 26 цього документа зазначається: “Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими й релігійними групами...” [93, с. 17-19]. З наведеної цитати видно, які серйозні завдання держава ставить перед освітою. Освіта є базою формування нової особистості, відповідної нинішньої демократії, а отже, повний розвиток особистості неможливий без надання свободи вибору, а саме вибору сповідувати будь-яку релігію або не сповідати ніяку. У ст. 18 тієї ж декларації передбачено: “Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних порядків”.

Серед міжнародних документів, що стосуються питання релігії, особистості й освіти, необхідно відзначити Підсумковий документ Віденської зустрічі 1989 р. представників держав-учасників Наради з безпеки і співробітництва в Європі, створений на основі Заключного акту і відноситься до подальших кроків після Наради. В цьому документі п. 16.6 закріплений принцип: “поважати право кожного давати і отримувати релігійну освіту...” [187, с. 13].

У багатьох країнах проводяться спеціальні заняття з морального виховання. Наприклад, у Японії викладається в школі курс моралі. Особливе місце в етичному вихованні школяра займає релігія. Школа провідних країнах світу відокремлена від церкви і є світською. Проте це не означає відсутності заборони релігійного виховання.

В Україні з початку 90-х рр. ХХ ст. при християнських, мусульманських і юдаїських храмах діють центри релігійного навчання, які відвідують діти. На наш погляд, взаємне невтручання держави в справи релігійних організацій і релігійних організацій у справи державних установ дасть змогу досягти справжньої рівноправності віруючих і атеїстів. Згідно із Законом “Про освіту”, у всіх школах допускається викладання релігієзнавчих дисциплін, що мають інформаційний характер, без здійснення релігійних обрядів. Виходячи з того, що в світових релігіях закладений величезний моральний потенціал, необхідно використовувати його, закликавши до співпраці науковців, педагогів, психологів і релігійних діячів, для створення програм та викладання дисциплін, заснованих на світській моралі і духовних цінностях світових релігій.

Історично релігія мала дуже важливе значення в духовному розвитку суспільства. У школах і вищих навчальних закладах царського періоду проводився урок “Закон Божий”, віра в Бога була чеснотою, богобоязлива людина вихваляла його, він був прикладом для наслідування. Більшість людей мали релігійний світогляд і виховання.

Разом з тим полеміка в суспільстві щодо питання: якою повинна бути школа - світською чи релігійною - не вщухає і зараз. Згідно з Конституцією України, церква відділена від держави й школи, і діяльність релігійних організацій у державних освітніх установах не допускається. Однак в останні роки релігійні організації прагнуть відігравати активну роль, у тому числі і в сфері освіти, у вихованні підростаючого покоління.

Внутрішня ситуація в країні змушує державу виправити її за рахунок фактичного допущення в систему освіти знань про релігії, що мають інформаційний характер.

З цього приводу існують різні точки зору:

1) школа повинна залишатися повністю світською;

2) пропонують допускати релігійні знання в інформаційному вигляді (факультативи), без переходу їх у погляди і переконання, тобто передача знань без виховання;

3) передача релігійних знань, використовуючи виховання;

4) запровадження релігійних предметів в обов’язкову частину

держстандарту освіти;

5) створення повністю релігійних шкіл (що пропонують православні священнослужителі).

Перші дві точки зору досить часто культивуються педагогічною та юридичною літературою і є найбільш поширеними.

Сучасні парадигми освіти зауважують, що виховання повинно бути навчальним, а навчання, у свою чергу, повинно виховувати, тоді воно буде набагато ефективнішим.

Окремі вчені пропонують варіант впровадження релігійної освіти в школу на конфесійній основі, включивши в обов’язкову частину “Історію релігій”. При цьому для нерелігійних учнів можливо запропонувати введення на рівних підставах альтернативного предмета, як це здійснюється за кордоном. Наприклад, у Англії і Німеччині уроки релігії - обов’язковий предмет навчання. У Франції служителі культу мають доступ у громадські школи, де всім бажаючим дають релігійну освіту в позанавчальний час. Однак вітчизняна реальність з її багатонаціональністю та конфесійністю вимагає пошуку інших варіантів.

За п’ятий варіант ратують представники православної церкви, які дотримуються такої радикальної позиції: “змінити згідно з православними принципами усю систему виховання в цілому та всіх його форм шляхом створення виховно-навчальних комплексів”.

Менш радикально налаштовані православні педагоги, що закликають охоплювати всі сфери життя людини, приходити по можливості до освітніх установ, але суворо дотримуючись законів.

На наш погляд, при визначенні співвідношення світського і духовного виховання необхідно враховувати таке:

1) включення в програму загальновідомих біблійних істин, основних положень Біблії і Корану, та ін.

2) виховання у школярів задоволеності життям, достатності матеріальних

благ;

3) недопущення прагнення до фанатизму, так як вихованець може вийти з- під контролю, стати некерованим, втративши всякий інтерес до навчання;

4) викладання основних положень Біблії, Корану та інших священних книг, а підлітки, які бажають отримати більш докладні знання про релігію, будуть мати можливість відвідувати церкви, мечеті, синагоги, недільні школи;

5) навчання релігійним канонам має бути в одному руслі з загальною освітою і відповідати за виконання єдиних завдань, зокрема профілактиці девіантної поведінки підлітків та злочинності серед них.

Необхідно врахувати, що не повинно відбуватися змішання двох різних понять - викладання релігії в школі і викладання знань про релігію як складової частини суспільного й особистого життя людей і як соціокультурного феномена.

У профілактиці девіантної поведінки величезну допомогу може здійснити церква як релігійна організація, що відносить до себе монотеїстичні релігії, тобто не тільки християнську, а й іудаїстську, і мусульманську.

Дослідники констатують той факт, що священики не особливо “рвуться” в школу, не всі горять бажанням працювати в школі, а ті з них, які мають бажання і інтерес до школи, як правило, отримали університетську освіту, але їх не так вже й багато. Справедливо буде відзначити, що богословську освіту мають не більше чверті священнослужителів. Серед об’єктивних причин, що не дають змоги священикам викладати у школах, можна назвати відсутність педагогічних здібностей донести знання про світові релігії світській аудиторії; відсутність таланту, покликання, брак часу, а також відсутність економічної вигоди розробляти лекції і ходити за межі церкви. До того ж православні педагоги й просто священики зобов’ язані навчитися розмовляти і з повними атеїстами, і з тими, хто шукає віри.

Не завжди священик, який вимовляє вправні проповіді в храмі, може піти до дітей. Навіть якщо священик провів кілька успішних зустрічей з дітьми, потрібно задуматися, що одна справа - прийти і поспілкуватися з підлітками, і зовсім інша - стати звичайним учителем, щодня приходити до дітей у клас. Звідси висновок, що мистецтво проповіді в самій церкві й мистецтво педагогіки - це різні речі.

Вчених турбують деякі нюанси, пов’язані з цією проблемою. Так, А. Кураєв вказує: “... щоб у державній школі не несли нісенітницю від імені православ’я, на

мою думку, повинен бути подвійний контроль........................... церква має нести

відповідальність за те, кого вона посилає, наскільки це люди підготовлені..., держава повинна допомогти не кидати цих бідних неофітів-учителів у потік бурхливої, сучасної інформації, а дати їм культуру думки на релігійні теми” [279]. Дійсно, неофіту, що недавно змінив свої погляди, здається, що він здатний зробити такі ж зміни і в інших людях. Таке прагнення можна тільки вітати, однак немає гарантії того, що енергійний проповідник сам розуміє суть цих змін.

Для ефективності духовного виховання необхідно забезпечити у свідомості викладача поєднання якостей священика, без авторитету якого неможливе виховання школяра та професійного педагога.

Важливо розібратися в тому, що мова повинна йти не стільки про правильне навчання вірі, скільки про навчання життя через віру, адже духовно-моральне виховання - це не стільки навченість, скільки набуття школярем системи цінностей, що і буде визначати принципи його поведінки.

З вищевикладеного випливає, що перед школою стоїть важливе завдання - в першу чергу, виховати людину і вже в другу - дати дитині певний набір знань. Така особистість повинна вміти використовувати загальнолюдські цінності монотеїстичних релігій у своєму повсякденному житті і в багатьох сферах діяльності.

З вищих православних навчальних закладів, що займаються підготовкою православних педагогів, слід назвати Чернівецький православний богословський інститут, Київську православну богословську академію, Класичний приватний університет у м. Запоріжжя (напрям підготовки - богослов’я).

15 березня 2013 р. Священний Синод затвердив “Концепцію вищої духовної освіти УПЦ”. У концепції знайшло своє втілення стратегічне бачення майбутнього богословської освіти як системи навчання та виховання.

Головним завданням світської педагогіки є формування всебічно розвинутої особистості. Для реалізації цього завдання світська педагогіка творчо поєднує навчання і виховання.

Християнська педагогіка завдання виховання висуває на перший план. При цьому під процесом виховання вона розуміє формування духовно зрілої особистості. Християнство - це, насамперед, цілісний спосіб життя. Цей спосіб життя, задуманий Богом, але формується в результаті набуття особистістю певних навичок, що дають змогу сформувати ті якості характеру, які є чеснотами. При цьому процес набуття навичок передбачає взаємодію особистих аскетичних зусиль та благодаті Божої.

Сьогодні є всі умови для якісно нового етапу розвитку православної богословської освіти в Україні. Це пов’язано із реформуванням вищих навчальних духовних закладів, із розширенням присутності православного богослов’ я в університетах, зі зростанням суспільної значущості традиційних цінностей для духовності XXI ст. Сенод закликав максимально використати існуючі туристичні можливості, рішуче подолати залишки дискримінації за релігійною ознакою, яка

заборонена ст. 11 Конституції України, по-новому співробітничати заради спільного блага науки і богослов’я, Церкви і суспільства.

Безпосереднім середовищем, у якому формуються моральні цінності дитини, є сім’я, тому вона виступає як один з найважливіших факторів первинної соціалізації особистості.

До існуючих різновидів типів сімей можна цілком обґрунтовано додати ще один тип сімей, що з’ явився порівняно недавно після дозволу сповідування релігії - сім’ї віруючих.

Що ж передбачає Церква в оздоровленні сімейних відносин? Церква переміщує відповідальність за виховання в дусі християнства на сім’ю, так як не всі віруючі можуть жити в монастирі. Для цього за основу береться старозавітна спадщина іудаїзму, в якому вперше передбачався соціальний інститут хрещених батьків і матерів.

Обов’язком хрещених було втручання в долю дитини, і навіть передбачалося пряме його виховання, якщо сім’я з деяких причин не могла виконувати свої зобов’ язання відносно дитини. Цими причинами могли бути як втрата одного чи обох батьків, так і їх девіантна чи делінквентна поведінка. Зараз дітьми, у яких матері-алкоголіки, мало хто займається, тому є необхідність відроджувати інститут хрещених.

У разі неможливості здійснення зазначених обов’язків вони виконувались у процесі передачі дитини в іншу сім’ю (що особливо підтримується на сучасному етапі державою і виправданням цьому є економічна невигідність державного бюджету утримання дитини в школі-інтернаті) за кровним спорідненням або прийняття дитини в сім’ю самих хрещених. Отже, інститут хресних порівнюємо з моделями піклування та опіки над дитиною, дублюючими сім’ю.

Сім’я несе відповідальність за духовне зростання і становлення народжених нею дітей. У християнстві на батьків, особливо на батька, покладаються серйозні обов’ язки щодо дітей, тобто вони не можуть обмежуватися лише організацією їх навчання і турботою їх побуту, а повинні бути першими їх вчителями, порадниками, бути для них прикладом належної поведінки і виховати їх у християнській вірі.

В ісламі, щоб дитина отримала гарне виховання, чоловіки звільняють своїх дружин від трудової діяльності поза сім’єю (в установах, організаціях, підприємствах). Це робиться для того, щоб матері приділяли своїм дітям максимум часу і сил. В сучасній Україні у родині відбувається зворотне - матері, не використавши свою відпустку по догляду за дитиною внаслідок важкого матеріального та майнового стану, змушені вийти на роботу, проводять там значну частину часу, а дітей виховують у кращому разі бабусі й дідусі, в найгіршому вони надані самі собі або негативному впливові вулиці й однолітків. У підлітковому віці сім’ я може значно підсилити або зменшити порушення характеру.

Важливою особливістю підліткового віку є прагнення дитини до ідеалу. Моральний ідеал є стимулом життєдіяльності людини.

Сформований ідеал, коли він прийнятий особистістю і включений у систему основних мотиваційних тенденцій, стає регулятором поведінки. Одними з ідеалів, ідеальними людьми можна вважати пророків і праведників, які протягом усього свого життя не тільки поклонялися Богу, а й здійснювали високоморальні вчинки.

У будь-які часи релігія виступала за створення і збереження міцної, здорової, благополучної сім’ї. На сьогодні відсутність благополучної родини полегшує і навіть сприяє залученню дітей у антигромадські підлітково-молодіжні угруповання. В цьому випадку кримінологи на основі численних досліджень прийшли до безперечного висновку, що благополучна сім’я виконує важливу профілактичну функцію. Життя показало, що запорукою сильної держави є міцна сім’я. У такому випадку саме держава має бути зацікавлена в сильній і міцній сім’ї як первинного осередку суспільства й держави.

Одним з чинників, що перешкоджають появі девіантної поведінки, є сприятливий психологічний клімат у сім’ї. Цього досягають і в світській, і в релігійній сім’ї.

Беручи до уваги зацікавленість суспільства в благополучній сім’ї, у світових релігіях, а саме в Писаннях, передбачено й приділено серйозну увагу вихованню в родині. І дійсно, нормальний сімейний порядок, що встановлюється на основі вимогливості батьків до своїх дітей, забезпечує належну поведінку дітей і оберігає їх від будь-якого негативного впливу, особливо кримінального середовища.

Альтернативою світської моралі може бути релігійна мораль, так більшість учених, що вивчали світові релігії, не без підстав стверджують, що в релігіях закладений значний моральний, виховний, духовний, культурний потенціал, придатний для всього людства і не застарілий до нинішніх днів.

Важливе значення надається виховного процесу і в ісламі. Дисципліна в мусульманському вихованні займає таке ж особливе місце, як і в християнстві; за непослух передбачені тілесні покарання. Головними цілями мусульманської молитви є: настанова на шлях до Аллаха почуттями миролюбності і спокою, заохочення рівноправності, єдності та братерства, щоб зростити подяку і смирення, розвинути послух, привчити до чистоти, охайності та пунктуальності, розвинути дисципліну й силу волі, відвернути ум від різних турбот, заспокоїти пристрасті і втихомирити низькі інстинкти.

На думку Д. В. Рівмана і С. С. Рижакова, для благополучного сімейного виховання та для профілактики девіантної поведінки підлітків відіграють важливу роль релігійні погляди в сім’ї, прихильне ставлення до релігії старших членів сім’ї. Як результат, і у дітей формуються позитивні погляди на релігію. Велику роль у здійсненні ефективного сімейного виховання відіграють національні релігійні традиції [417].

У Старому Завіті, в десяти заповідях, переданих Богом пророку Мойсею, зазначається установка на запобігання вчиненню різних злочинів (не вбий, не вкради, не чини перелюбу). У Новому Завіті такі попереджувальні вчинення злочину установки мають ще більш унікальний характер [345]. Унікальність полягає в тому, що якщо Мойсей закликав не робити таких вчинків, злочинів, то Ісус говорив, що заборонено не тільки вчинення таких злочинів, а навіть і думки про них. Мати подібні думки вже вважалося гріхом, за який чекає покарання, Ісус пропонував запобігати злочину не тоді, коли він переходить у матеріальну форму, а задовго до цього, боротися не з дією або наслідком, а з лихими думками, намірами. Цей вплив є ефективним засобом у профілактиці девіантної поведінки не тільки підлітків, а й дорослих членів сім’ї.

Впливають на психологічну атмосферу в сім’ї засвоєння віри та релігійного досвіду: зміст віри, сталість батьків у своїх релігійних переконаннях, частота відвідування богослужінь, розмов і бесід на релігійні теми в сім’ї. Дотримання дітьми релігійних вимог полегшується у випадку підтримки з боку батьків, їх взаємоузгоджених і послідовних дій у цих питаннях. Якщо релігійна належність батьків відрізняється, то на дитину, як правило, більший вплив мають переконання батька. Якщо батьки мають однакові релігійні погляди, дитина вибирає ту ж віру. Коли в сім’ї постійні конфлікти, то це може перешкодити засвоєнню підлітками релігійних переконань.

Дані дослідження дають змогу схарактеризувати конфесійну структуру українських віруючих з точки зору її відтворюваності. Адже крім запитання щодо нинішньої конфесійної ідентифікації анкета містила й запитання стосовно релігійного середовища, в якому респондент виховувався. Зв’ язок виявився досить щільним. Із тих респондентів, скажімо, які ідентифікували себе як греко- католиків, 78% зростали у відповідному релігійному середовищі; для

православних цей показник становив 76%. Проте між православними і грекокатоликами є відмінності в показниках динаміки, а саме: 22% нинішніх православних зростали в нерелігійному оточенні, тоді як для греко-католиків поширенішим є виховання в православному середовищі.

Релігійне оточення дитинства православних віруючих мало вплив на міру орієнтації на церковні організації. Адже серед «церковних» православних показник виховання саме в православному оточенні є значно більший, ніж серед «нецерковних» православних. Якщо серед перших 87% виховувалися в православному оточенні, то серед «нецерковних» православних - 66% (32% з останніх виховувалися в нерелігійному середовищі). Звідси можна зробити такий висновок: для людини, вихованої поза релігійним впливом, набуття релігійності ймовірніше відбувається шляхом самостійних, позацерковних пошуків духовності.

Нарешті, якщо порівняти дані стосовно конфесійної належності респондентів з конфесійною належністю їхніх батьків, то виникають підстави говорити про трохи більшу усталеність православного релігійного середовища. Адже 86% матерів і 77% батьків нинішніх православних також були православними; у греко-католиків ці показники становлять 79% і 72% відповідно.

Можна говорити про дуже велику релігійну однорідність сімей наших віруючих громадян: 75% їхніх батьків належали до однієї конфесії, і лише 8% - до різних конфесій. Така сама однорідність зберігається й в родинах респондентів. Так, серед віруючих греко- католицького сповідання 84% мають

чоловіка/дружину цього ж сповідання; серед православних конфесійно однорідних сімей 86%. Греко-католики менш схильні до сімейного життя з невіруючими - лише близько 1% мають за чоловіка/дружину невіруючу особу, тоді як у православних таких - 11%.

У православних віруючих міра віросповідальної однорідності родини пов’язана з мірою церковного залучення. Якщо серед «церковних» православних чоловіка/дружину цієї ж конфесії має 90%, то серед «нецерковних» православних 82%. І навпаки, серед«нецерковних» православних більшою є частка родин, де один із подружжя невіруючий (15% проти 7% серед «церковних» православних). Конфесійна однорідність родини вища у віруючих церкви Московського патріархату, з них 94% мають за чоловіка/дружину особу православного сповідання, тоді як серед православних Київського патріархату таких 87%.

У зв’язку з цим, нас зацікавило питання в контексті запобігання злочинності на релігійному ґрунті, в чому полягають особливості релігійної поведінки віруючих?

Отримана в опитуванні інформація дає змогу висвітлити особливості релігійної поведінки віруючих: як часто вони моляться, відвідують релігійні служби, чи мають вдома священні книги, ікони. За відповідями на запитання “Наскільки часто ви молитеся?” вони були згруповані у п’ять категорій: 1) ті, хто не молиться ніколи або майже ніколи (в анкеті варіанти відповідей “Ніколи” і “Не кожного року”); 2) ті, хто молиться дуже рідко (варіанти відповідей “Можливо раз чи два на рік” і “Декілька разів на рік”; 3) ті, хто молиться рідко (відповіді “Можливо раз на місяць” і “2-3 рази на місяць”; 4) ті, хто молиться часто (відповіді “Майже кожного тижня”, “Кожного тижня” і “Декілька разів на тиждень”; 5) ті, хто молиться дуже часто (відповіді “Кожного дня” і “Декілька разів на день”). За такого поділу найбільші частки віруючих виявилися на крайніх полюсах, а саме: 28% моляться дуже часто, і 23% ніколи чи майже ніколи не моляться (додаток Д, табл. Д.23). Загалом у підвибірці віруючих чисельно переважають особи, котрі моляться не часто, - якщо скласти тих, хто молиться рідко, дуже рідко і ніколи чи майже ніколи, то загальна частка таких віруючих становитиме більше половини (53%).

Респонденти відповідали й на запитання “Як часто Ви ходите до церкви?”. Анкета містила восьмибальну градацію частоти відвідувань, яку після обробки інформації було об’ єднано в чотири градації: 1) постійні відвідувачі церкви (анкетні варіанти відповідей “Кілька разів на тиждень” і “Один раз на тиждень”);

2) часті відвідувачі церкви (“Два чи три рази на місяць” і “Один раз на місяць”);

3) ті, хто відвідують церкву рідко (“Кілька разів на рік” і “Один раз на рік”); 4) ті, хто не відвідує церкву ніколи чи майже ніколи (“Ніколи” і “Не кожного року”). В результаті більше половини віруючих (57%) потрапили до категорії тих, хто відвідує церкву зрідка (42% відвідують церкву кілька разів на рік, а 15% - раз на рік). Окрім цього 20% не відвідують її ніколи чи майже ніколи, а постійно ходять до церкви 8% віруючих (додаток В, рис. В.20).

Значно частіше до церкви ходять греко-католики: 31% ходять туди постійно і 38% часто, тоді як серед православних ці частки становлять 6% і 13% відповідно. Постійних відвідувачів церкви більше серед “церковних” православних (9% проти 3% серед “нецерковних” православних), тоді як серед “нецерковних” православних більшою є частка тих, хто не ходить до церкви ніколи чи майже ніколи (22% проти 14% серед “церковних” православних). Проте все одно більшість ходить до церкви рідко (63% представників обох груп) і в цьому відношенні немає відмінності між православними Московського і Київського патріархатів.

Частіше навідуються у церкву віруючі, котрі ідентифікували себе як таких, що мають високий рівень релігійності - серед них постійно ходять до церкви 28%, а не ходять майже ніколи 13%. А от серед осіб із середнім та низьким рівнем релігійності переважна більшість (понад 60%) ходять до церкви зрідка. Більш церковно активними є жінки: постійно бувають у церкві 10% проти 6% серед чоловіків, часто - 16% проти 11% серед чоловіків, а також значно менше тих, хто не ходить до церкви ніколи чи майже ніколи (15% проти 28%).

За розглянутим запитанням практично немає відмінностей між різними віковими категоріями, хіба що можна звернути увагу на трохи більшу частку тих, хто постійно ходить до церкви, серед найстарших віруючих, хоча ця відмінність є невеликою (12% проти 5% серед наймолодших віруючих). Так само частота відвідування церков є майже однаковою, якщо порівняти віруючих із сіл та міст - всюди більшість становлять ті, хто зрідка заходить до церкви.

Зазначимо, що спостерігається значна спадковість у родинній орієнтації на часте чи рідке відвідування церкви, тобто пряма залежність між частотою відвідувань респондентом і тим, як часто брали участь у релігійних службах його/її батько або мати. Наприклад, якщо поглянути на віруючих, що постійно відвідують церкву, то 66% їхніх матерів так само бували там постійно або принаймні часто. І навпаки, серед тих, хто не відвідує церкву ніколи чи майже ніколи, таку ж поведінку своїх матерів вказали 87%. Така тенденція наявна і стосовно батька. Інакше кажучи, регулярність відвідувань храмів як свідчення стійкої релігійності - це значною мірою успадкована звичка й сімейна традиція, що засвоюється в дитинстві.

Українські віруючі також мало залучені до участі в заходах своїх релігійних громад поза межами релігійних служб. Зокрема три чверті опитаних віруючих (76%) ніколи чи майже ніколи не беруть участь у такій діяльності, тоді як часто або постійно вдаються до таких дій лише 5%. І в цьому дуже схожі грекокатолики та православні, “церковні” і “нецерковні” православні, прихильники Київського та Московського патріархатів, різні соціально-демографічні категорії. Паломництво також залишається вкрай обмеженою практикою - абсолютна більшість віруючих (80%) його ніколи не здійснювали, 11% проводять

паломництва не кожен рік, 7% роблять їх раз чи два на рік, а майже 2% вдаються до таких дій частіше, ніж два рази на рік. Натомість предмети релігійних практик (ікони, розп’яття, священні книги тощо) мають вдома понад 90% віруючих. Причому половина тих, хто вважає себе невіруючим, також їх має.

Таким чином, на формування особистості підлітків у системі сімейного виховання важливу роль відіграє ставлення до релігії батьків і прищеплення дітям національних релігійних традицій з перших років їхнього життя. Це проявляється в регулярних відвідинах храмів повним складом сім’ ї, дотримання релігійних свят. Вплив сім’ї на дітей повинно бути тривалим, у цьому випадку стереотипи поведінки, норми спілкування, прийнята в сімейному оточенні система цінностей засвоюються просто, маючи зазвичай особистісний характер.

Ми вважаємо, що релігійна освіта і культура мають не останнє значення у запобіганні злочинності на релігійному ґрунті. Єдиною проблемою виступає те, що релігії не повинно бути “багато”, її цінності не повинні навіюватись примусово або нав’язливо, більш того, релігійні цінності повинні прививатись особистості лише в тому обсязі, які позитивно вплинуть на її свідомість і правосвідомість і, які не матимуть зворотній ефект і не переростуть в мотивацію злочинної ненависті або ворожнечі.