Заходи загальносоціального, спеціально-кримінологічного та індивідуального запобігання злочинності на релігійному ґрунті

Згідно зі ст. 5. Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.

Принцип “відділення Церкви від держави” можна розуміти як невтручання у сферу діяльності один одного та нейтралітет держави до діяльності усіх релігійних конфесій, причому, таке відділення не виключає співпраці держави та релігійних організацій у різних сферах, зокрема, питаннях захисту моралі, релігійної та правової освіти, протидії злочинності тощо.

Запобігання злочинності - це цілеспрямований вплив держави, суспільства, фізичних і юридичних осіб на процеси детермінації і причинності злочинності в цілях недопущення втягнення у злочинність нових осіб, вчинення нових кримінальних діянь, розширення криміналізації суспільних відносин [248, с. 431432].

У сучасній кримінологічній літературі поширився і такий термін, як “протидія” злочинності. Однак це визначення значно вужче ніж “запобігання” і включає в себе тільки правоохоронну діяльність, здійснювану органами правопорядку [347].

Запобігання злочинам, вчиненим з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі здійснюється на наступних рівнях:

1. Загалом процес управління загальносоціальними причинами та умовами злочинності в цілому та її типів, зокрема, злочинів, вчинених з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі.

2. Спеціально-кримінологічному, як розробка заходів спеціального запобігання злочинам та іншим правопорушенням, наприклад, серед засуджених у місцях позбавлення волі або нейтралізація причинного механізму злочинної поведінки криміногенного типу особистості.

3. Індивідуальному, що уявляє собою профілактичну роботу суб’єктами запобігання відносно окремих громадян або групи осіб з метою позитивного впливу на особистість та створення умов, в яких мотивація релігійної ненависті або ворожнечі може бути нейтралізована.

Загальне запобігання має ґрунтуватися на ретельному вивченні, відповідно, загальносоціальних причин і умов злочинів, вчинених з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі Тому, запобігання злочинам, вчиненим з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі, має здійснюватися на загальнодержавному рівні.

По-друге, запобігання злочинам, вчиненим з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі, має базуватися на інформаційно-аналітичній діяльності та кримінологічному прогнозі. Для цього необхідно максимально виявляти мотив релігійної ненависті або ворожнечі й вести кримінологічний облік вчинених злочинів.

Запобігання злочинам, що вчиняються з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, слід починати з розробки довгострокової державної програми, спрямованої на стабілізацію державно-конфесійних відносин. Необхідно не просто декларувати свободу совісті і віросповідання, а й забезпечити можливість реалізації цієї свободи не тільки окремими, радикально налаштованими релігійними особистостями, а й тими, хто сповідує інші релігії або не сповідує релігію зовсім.

Положення, при якому особа, яка сповідує релігію, вчинює злочини і відповідно обмежує права інших суб’єктів (держави, суспільства, особистості) неприпустимо. Беручи до уваги ту обставину, що мотив релігійної ненависті або ворожнечі частіше виникає під впливом реакційних, тоталітарних релігій необхідно в межах тієї ж програми встановити державний контроль їх діяльності. У зв’язку з цим необхідна поетапна та індивідуальна робота з вивчення конкретної діяльності кожної релігійної організації, і ця перевірка не може й не повинна носити формальний характер. Наявна на сьогодні система державної реєстрації громадських організацій не завжди належно відповідає вимогам профілактики злочинів, вчинених з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі. Вивчення кожної релігійної організації не повинно обмежуватися перевіркою на відповідність діючим нормативним актам про громадські об’єднання. Необхідно її дослідження із залученням фахівців у галузі кримінальної психології і психіатрії, а так само кримінології. Оскільки в реальній діяльності деяких релігійних організацій є велика кількість фактів нанесення шкоди психічному здоров’ ю людей.

Успішність співпраці у питаннях запобігання злочинності в сфері віросповідання полягає в тому, що політика держави тісно пов’язана з мораллю, духовністю, релігією та є важливим елементом визначення спільного інтересу та волі більшості громадян, тією чи іншою мірою сформованих релігією. Релігія є формою суспільної свідомості, що формує соціальні норми, відповідно до яких будується система суспільних відносин. У свою чергу, релігійні організації підпадають під вплив державної політики, що виражає й реалізує інтереси суспільства в цілому й окремої людини зокрема. Таким чином держава та релігійні організації впливають одне на одного. Від якості їхньої взаємодії залежить формування гармонійних і плідних відносин у системі: людина - релігійна організація - держава - суспільство.

Держава шляхом встановлення кримінальної відповідальності охороняє права та інтереси кожної особи та суспільства в цілому, але, на наш погляд, встановлення відповідальності недостатньо для нормального існування суспільства.

Запобігання злочинності - це багаторівнева система заходів державного, громадського та державно-громадського характеру, спрямована на усунення її причин та умов. Таким чином, державою повинні розроблятися норми, які б регулювали взаємовідносини між членами суспільства, норми, які б спрямовували поведінку суспільства. У науковій літературі розробляється теорія протидії злочинності, яка впроваджується шляхом вирішення як загально-соціальних, так і спеціалізованих задач.

Загальносоціальні задачі реалізуються в процесі рішення масштабних завдань, які ставляться перед суспільством.

Спеціальні задачі визначаються як комплекс засобів правового впливу, виховних, організаційних технічних заходів, які спрямовані саме на протидію злочинності.

На нашу думку, для запобігання злочинам, що вчиняються на релігійному ґрунті повинна бути розроблена концепція, а на її основі особлива програма, яка б передбачала специфіку вчинення таких злочинів.

Для розробки такої програми повинні бути застосовані заходи як загальної профілактики: за суб’єктом (для кого попереджувальна діяльність не є обов’язковою і для тих, для кого вона є основною), за об’єктом (заходи запобігання злочинам), за характером завдання (виявлення і усунення детермінант злочинів), за організаційною формою, за ступенем правового врегулювання (заходи правового й неправового характеру), так і заходи індивідуальної профілактики. При цьому повинні бути враховані такі фактори: причини й умови вчинення злочинів, механізм злочинної поведінки у формуванні рішення про вчинення злочину в сфері віросповідання, фактори, що впливають на виникнення та реалізацію криміногенної мотивації в поведінці особи, вплив релігійних поглядів на рішення про вчинення злочину, особа злочинця та її типологія, а також, причини виникнення та існування „релігійної” злочинності загалом, яка певною мірою є зворотнім віддзеркаленням недосконалості державного регулювання питань релігійної освіти та культури, що врешті-решт призвело до занепаду суспільної моралі та виникнення на цій підставі „релігійної” злочинності.

У цьому випадку недостатньо діяльності лише держави, а саме роботи громадських організацій, правоохоронних та правозахисних органів. В цій роботі повинні приймати участь релігійні організації. Саме взаємодія держави та релігійних організацій має вирішальне значення в побудові стратегічних питань запобігання злочинності в цілому, а також безпосередньо злочинів у сфері віросповідання.

Крім того, релігія є складним соціально-духовним творенням, феноменом культурно-історичного прогресу людства. Від найдавніших часів до сьогодення вона існує як форма суспільної свідомості, певний вид духовно-практичного освоєння світу, раціонального та ірраціонального мислення і пізнання людського буття. Тому, коли мотивом вчинення злочину є втілення в діях суб’єкта релігійної ненависті або бажання розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу або принизити національну честь і гідність представників окремих національних груп або, навіть, коли такі дії вчиняються з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи, такі злочини мають значну суспільну небезпеку саме тому, що причиною вчинення злочину виступає віра як ознака релігії.

Суспільна небезпека таких злочинів та необхідність протидії ним полягає ще й у тому, що коли „спотворена” релігійна віра та свідомість стають засобом уявлення особи про життєві цінності та ідеали, про поняття добра і зла, про норми поведінки в суспільстві, кожний громадянин у державі стає під загрозу бути потенційним об’єктом втілення релігійної ненависті.

В цьому випадку держава та релігійні організації повинні спільно здійснювати суспільно значимі заходи, розробляти програми державно- конфесійних відносин з питань протидії злочинності, визначати пріоритетні напрями протидії злочинності у сфері віросповідання.

На сьогодні частково така робота вже ведеться. Так, наприклад, Християнські конфесії розгорнули волонтерський рух, де волонтери ведуть роботу в місцях позбавлення волі щодо духовної опіки засуджених. Де позитивні духовні настанови є підґрунтям ресоціалізації особи та бар’єром для вчинення нових злочинів.

Ще одним прикладом є розвиток релігійної свідомості, яка певною мірою має взаємозв’язок з правосвідомістю особи. Враховуючи те, що кінематограф, який як найпопулярніший різновид сучасного мистецтва є доволі ефективним засобом впливу на суспільну свідомість, релігійні організації провели Міжнародний кінофестиваль “Покров”, який пройшов у м. Києві. На ньому глядачам було запропоновано більше ста робіт із семи країн світу. Девіз заходу: “Православне кіно - для молоді”. Цим закликом організатори дійства прагнули вказати православним кінематографістам і громадськості на головну проблему сьогодення - відсутність релігійного виховання підростаючого покоління.

У питанні запобігання злочинності у сфері віросповідання необхідно пам’ятати, що суб’єктами або групою суб’єктів, відповідно яких ведеться така робота, виступають особи, які самі є членами релігійних організацій, діяльність яких носить протиправний характер (релігійні секти). У цьому випадку, увага повинна приділятись створенню спеціальних програм для роботи з членами таких організацій. Програми повинні складатись з урахуванням знань психології таких осіб та специфіки діяльності релігійних сект.

Тому, співпраця фахівців різних напрямів (психологів, священнослужителів, юристів) є необхідним важелем у досягненні загальної мети - протидії злочинів у сфері віросповідання.

Різнорідна палітра культів спонукає виробити універсальну шкалу визначення шкоди, завданої особистості тими чи іншими релігійними вченнями або їх послідовниками. Р. Калюжний пропонує ввести термін “патологія” для короткого позначення шкідливого впливу культів на особу, групу або суспільство. На його думку, нормальна й ненормальна форма реалізації віри повинна мати явно відчутні кордону. Можливими критеріями патології ідеологічних уподобань особистості або групи людей він вважає такі.

1. Тоталітарність. Цей феномен культивує сліпе підпорядкування авторитету, іноді груповому. Це сувора організація, що встановлює загальний контроль над усіма сторонами життя.

2. Деструкція. Ця властивість у деяких культах розглядається як відсікання людини від структури, ізоляція від стабільної системи з метою дезорієнтації та втрати зв’язку з соціумом. Це природним шляхом розгортає його всередину групи і фокусує увагу виключно вибірково, формуючи вузькість і догматичність мислення. У деяких випадках деструктивний початок формує злочинні нахили, ненависть, ворожнечу й агресивні установки особистості. Культ, що знаходить своє вираження в насильстві, неминуче ідентифікується як явище, що загрожує життю і здоров’ю суспільства.

3. Аскетизм. Украй суворий спосіб життя, відмова і зречення від життєвих благ, задоволень; штучне придушення в собі природних бажань і спонукань. Цей критерій вбирає в себе ті крайнощі культових вірувань, які тягнуть порушення біологічних функцій і ритмів організму, неминуче спотворює центральну нервову систему з подальшими наслідками.

4. Екстаз. Несамовито-захоплюючий стан, вид афективного, імпульсивного, порушеного психічного розладу. За умови входження в цей стан, людина ризикує втратити ясне уявлення про реальність. Свідомість притупляється, бо відчуває психічні перевантаження [193]. Релігійна група прищеплює людині специфічну систему ціннісних орієнтації, яка характеризується тим, що в ній головну роль відіграють ідеї та норми, що випливають з віри в існування надприродного світу. Земне підпорядковується неземному, природне - надприродного [487, с. 263].

Заборона діяльності окремих релігійних організацій не може бути розглянута як єдино можливий засіб, так як веде до переходу ряду релігійних течій на “нелегальне становище”, але не припиняє їх діяльності. На виконання зазначених заборон необхідно вести спеціально-кримінологічний облік осіб, що дотримуються зазначених релігійних поглядів, організувати психологічну реабілітацію осіб, які зазнали впливу зазначених культів.

Стратегія запобігання злочинам, вчиненим з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі повинна ґрунтуватися на таких умовах:

- контроль діяльності релігійних організацій;

- спільність дій держави і служителів офіційних релігійних конфесій;

- блокування діяльності тоталітарних і деструктивних, а так само реакційних культів на етапі їх становлення;

- контроль діяльності іноземних громадян, які тимчасово або постійно проживають на території України.

Недосконалість чинного кримінального законодавства України також є однією з причин злочинів, вчинених з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі. Як вже було зазначено раніше, Кримінальний кодекс України має ряд прогалин, пов’язаних з кримінально-правовими заборонами діяльності релігійних організацій. Зокрема КК України не містить норму, яка прямо забороняє діяльність релігійних організацій злочинної направленості або має правові колізії, про які вже йшла мова, або в декількох статтях передбачається відповідальність за однакові злочини.

Внесення відповідних змін дало б можливість не тільки диференціювати кримінальну покарання в межах санкції статті, а й встановити більш жорстке покарання за ці злочини, вчинені з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі, виходячи з їх підвищеної небезпеки.

Запобігання злочинам може бути найбільш успішно здійснено в разі точного виявлення мотивації злочинної поведінки та її психологічних механізмів. Вивчення мотиваційної сфери протиправних діянь неможливо без використання допомоги психологів, які займаються проблемами юридичної психології. При цьому однією з найбільш складних проблем є встановлення походження мотивів, тобто вивчення свідомої і несвідомої сфери людини.

Розробка профілактичних заходів, вибір найбільш оптимальних засобів впливу на особистість і умови її існування в цілях запобігання протиправній поведінці також має спиратися на знання мотиваційних закономірностей злочинної поведінки.

Однак профілактика злочинів, що вчиняються з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі має більшою мірою здійснюватися на індивідуально-особистісному рівні.

Як вже зазначалося, згідно з конституційним принципом відокремлення релігійних об’єднань від держави, держава не втручається у визначення громадянином свого ставлення до релігії та релігійної належності, виховання дітей батьками або особами, що їх замінюють, у відповідності зі своїми переконаннями і з урахуванням права дитини на свободу совісті і свободу віросповідання. Проте зазначений нормативний акт не встановлює механізм контролю над забезпеченням свободи совісті та віросповідання дітей, які виховуються в релігійних сім’ях, тобто батьки, як правило, самі визначають віросповідання дітей. При цьому державі жодним чином не втручається в цей процес. Дитина часто не в змозі самостійно захистити свої права та інтереси, тому необхідний контроль над вихованням дітей у сім’ях, де батьки є членами релігійних об’єднань патологічного типу. Держава зобов’язана забезпечити принцип свободи совісті та віросповідання, незалежно від віку особи.

Підводячи підсумки вищевикладеному, слід зазначити, що запобігання злочинам, вчиненим з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі - завдання загальнодержавне і рішення його лише зусиллями правоохоронних органів неможливо. Крім того, неможливо вирішити цю проблему шляхом простого притягнення особи до кримінальної відповідальності. Релігійні мотивації вкрай стійкі, і виконання покарання відносно цієї категорії осіб має бути максимально підпорядковане меті виправлення засудженого, тобто погашення в людині мотиву релігійної ненависті або ворожнечі.

Вивчення кримінальної мотивації, що розуміється як процес формування мотиву злочину та його реалізації, має велике значення для прогнозування злочинної поведінки. Знаючи типові криміногенні відхилення, якими злочинна поведінка відрізняється від правомірної і, зіставляючи їх з реальною мотивацією поведінки конкретних осіб, можна прогнозувати поведінку цих осіб в імовірнісному аспекті.

Розробка профілактичних заходів, вибір найбільш оптимальних засобів впливу на особистість і умови її існування в цілях запобігання протиправній поведінці також має спиратися на знання мотиваційних закономірностей злочинної поведінки.

Суб’єкт, вчиняючи злочин з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі, зазвичай знаходиться не тільки під впливом релігійної ідеології. Так, у організаторів і керівників основне місце належить корисливим і іншим егоїстичним мотивам. На практиці зустрічаються факти організації релігійних об’ єднань особами, які мають намір паразитувати за рахунок віруючих або заволодіти їх майном. Такі особи усіма наявними в їх розпорядженні засобами намагаються посилити фанатизм членів групи, підпорядкувати їх своєму впливу. Найбільш типовими потребами (мотивами), якими керується суб’єкт при вчиненні злочину на релігійному ґрунті, є прагнення зробити “богоугодну справу”, “спокутувати вчинені гріхи”, заслужити схвалення одновірців і стати “мучеником і страждальцем за віру”, прагнення стати “сподвижником бога на землі”, “святим”. Всі ці мотиви зумовлюються релігійністю і формують рішучість вчинити злочин у найбільш екстремістсько налаштованих осіб.

Кримінальний кодекс України особливо виділяє мотив релігійної ненависті або ворожнечі. В деяких випадках він використовує зазначений мотив як кваліфікуючу ознаку злочину або встановлює його як обставину, обтяжливу покарання за вчинений злочин. Водночас, законодавець не дає певного поняття цього мотиву, не роз’яснює його суть. Більш того, смисловий зміст релігійної ненависті або ворожнечі не піддається тлумаченню і з боку судових органів, що значною мірою ускладнює роботу правоохоронних органів при кваліфікації злочинних діянь, вчинених саме на релігійному ґрунті.

Інститут прогнозування індивідуальної злочинної поведінки залишається однією з найменш розроблених проблем сучасної кримінологічної науки. Кількість спеціальних досліджень у зазначеній сфері явно не відповідає необхідному рівню теоретичних знань. Ця обставина, в свою чергу, істотно ускладнює практичну діяльність компетентних органів у цій сфері. Між тим не викликає сумнівів, що набагато ефективніше запобігати злочинові заздалегідь, впливаючи на людину, яка ще не переступила закон, але знаходиться в “групі ризику”. Коли ж виникає потреба у припиненні злочину, то “виходить, що справа зайшла вже надто далеко” [269, с. 142-143].

У зв’язку з цим важливо зазначити, що прогнозування - не самоціль; вона важлива не сама по собі, не для того, щоб пасивно споглядати можливі варіанти майбутнього, а, насамперед, для того, щоб підготувати наукову базу для прийняття рішень і розробки конкретних заходів, орієнтованих на забезпечення раціональної діяльності компетентних органів з профілактики індивідуальної злочинної поведінки [4, с. 5].

Функція прогнозування полягає у виявленні й передбаченні об’єктивних тенденцій розвитку того чи іншого явища або процесу. При цьому необхідно підкреслити, що без достовірного й повного знання про те, чим це явище було в минулому, як і під впливом яких чинників воно змінювалося, не можливо правильно скласти уявлення про те, чим це явище буде в майбутньому. Іншими словами, методологічна основа науково обґрунтованого прогнозу завжди являє собою сплав триєдиного часу:

- минуле (тенденція розвитку);

- сьогодення (готівкові ресурси та уявлення);

- майбутнє (потреби й можливості) [137, с. 268].

Таким чином, досліджувані явища й процеси неодмінно повинні розглядатися в динаміці, в розвитку. Зумовленість майбутнього минулим, залежність від нового старого і дає нам змогу прогнозувати ті чи інші процеси і явища.

Зазначене повною мірою відноситься і до кримінологічного прогнозування, яке буває двох видів - макрокримінологічне (прогнозування злочинності) і мікрокримінологічне (прогнозування індивідуальної злочинної поведінки).

За допомогою індивідуального прогнозування помітно підвищується ефективність ранньої профілактики злочинної поведінки, оскільки кримінологічне передбачення:

- визначає об’єкт профілактичного впливу;

- сприяє формулюванню цілей і завдань профілактики;

- впливає на вибір оптимальних засобів і способів здійснення профілактичних заходів щодо осіб, що знаходяться в “групі ризику” тощо.

Щодо об’єкта профілактичного впливу слід уточнити, що прогнозування зовсім не передбачає взяття під підозру всіх громадян. Такий стан речей було б грубим порушенням законності і не відповідало б завданням боротьби зі злочинністю; до того ж воно практично нездійсненно. Мова йде про передбачення можливої злочинної поведінки лише тих осіб, від яких можна було б очікувати подібної поведінки. До “групи ризику” відносяться особи раніше судимі; ведуть антигромадський спосіб життя і вчиняють аморальні вчинки і дрібні правопорушення (систематично пиячать, вживають наркотики, скоюють дрібні хуліганські дії або дрібні розкрадання; постійно контактують з особами, що ведуть антигромадський спосіб життя тощо); особи, які висловлюють намір вчинити злочини. Саме ці специфічні ознаки, що характеризують особу правопорушника, його поведінку і сферу спілкування, дають змогу виділити об’єкти індивідуально- запобіжного впливу.

Вперше ідея про принципову можливість прогнозування індивідуальної злочинної поведінки була висловлена бельгійським професором математики і астрономії Lambert Adolphe Jaques Quetelet (1796-1894). Різнобічні наукові інтереси бельгійця включали крім іншого й соціологічні проблеми, в тому числі й пов’язані з злочинністю. Згідно з розробленою А. Кетле (Quetelet) теорією факторів, практично всі явища в суспільстві взаємопов’ язані і одні з них зумовлюють інші. В одній із перших своїх фундаментальних праць “Sur U homme et le developpement de ses focultes, ou essai de physique sociale” (1835) учений писав: “Ми можемо розраховувати заздалегідь, скільки індивідуумів обагрять руки в крові своїх співгромадян, скільки людей стануть шахраями, скільки стануть отруйниками, майже так само, як ми заздалегідь можемо підрахувати, скільки людей народиться і скільки людей помре.... Тут перед нами рахунок, за яким ми платимо з жахливою регулярністю - ми платимо в’ язницями, ланцюгами і шибеницями...” [210].

До числа факторів, що призводять окрему людину до злочину, на думку Quetelet, відносяться “середовище, в якому він живе, сімейні відносини, релігія, в якій він вихований, обов’язки соціального становища - все це діє на його моральну сторону. Навіть зміни атмосфери залишають на ньому свій слід: кілька градусів широти можуть змінити його вдачу; збільшення температури розпалює його пристрасті і спонукає його до мужності або насильства”. Виходячи з цих положень, бельгійський учений на основі теорії ймовірностей намагався вивести формулу для математично точного розрахунку схильності людини до злочину. І хоча термін “pericolosita” (“небезпечний стан особи”) уперше був ужитий італійським вченим Enrico Ferri, основи цієї теорії були закладені саме Quetelet [493].

На сьогодні пояснення складних процесів соціального життя з точки зору механіки (дія дорівнює протидії, рівновага - основна властивість суспільства) уявляється значною мірою спрощеним і тому неповним. Тим не менш, дослідження Quetelet зіграли величезну роль у становленні і розвитку кримінологічної науки. Теза про підпорядкованість людських дій певним законам означає, що за умови знання цих закономірностей є принципова можливість прогнозування індивідуальної злочинної поведінки.

На сучасному етапі розвитку кримінологічної науки проблема індивідуального прогнозування злочинної поведінки, по суті, перенесена в площину пошуку можливих шляхів її вирішення, спроб експериментальної розробки конкретних прогностичних методик. При прогнозуванні використовується широкий спектр логічних, соціологічних, статистичних і математичних методів. Відповідно до функціонального значення способи дослідження розподіляють на “фонові” й “профільні”. Перші допомагають створити необхідну для відповідного дослідження інформаційну базу; другі, на основі цієї базової інформації, дають можливість отримати уявлення про майбутнє. Звичайно, ця класифікація багато в чому умовна, оскільки “фонові” методи знаходяться в безпосередній залежності від цілей і завдань прогностичного дослідження; таким чином, вони стають орієнтованими на збирання відомостей, що становлять інтерес для прогнозування. Існує і зворотний зв’язок - “профільні” методи прогнозування здатні дати необхідні результати лише за умови наявності достатньої інформації, одержаної за допомогою “фонових” методів.

Основними методами прогнозування індивідуальної злочинної поведінки, на думку більшості спеціалістів, є:

1) екстраполяція;

2) експертна оцінка;

3) моделювання [249, с. 185].

Екстраполяція полягає у поширенні висновків про минулу і сьогоденну поведінку особи на його майбутні вчинки. Прогнозування методом екстраполяції базується на ідеї про схожість поведінкових реакцій людини в подібних умовах. Отже, якщо особа кілька разів вчиняє адміністративні, дисциплінарні проступки або інші аморальні дії, то існують підстави припустити, що вона за певних умов може повторити вчинене або навіть вчинити злочин. Метод екстраполяції, зазвичай, використовується при складанні порівняно короткострокових прогнозів [4, с. 188-190].

Експертне оцінювання здійснюється на основі цілеспрямованого прогностичного опитування осіб, які зобов’язані вивчати й фактично знають психологічні і моральні якості вихованця, справжні, можливо, і майбутні умови його життя та діяльності. Експертами можуть виступати такі посадові особи і службовці, як психологи-фахівці, медики, вчителі, вихователі, керівники, начальники, представники громадських організацій та ін. Важливе діагностичне й прогностичне значення мають також судження батьків, родичів, знайомих людини тощо.

Моделювання злочинної поведінки в прогностичних цілях переслідує мету отримання інформації про можливі стани об’ єкта у майбутньому шляхом аналізу відповідних моделей. Метод моделювання дає можливість певною мірою замінити досліджуваний об’ єкт, що для кримінології має велике значення, оскільки із злочинною поведінкою практично неможливо експериментувати. Крім того, вивчати вчинений злочин найчастіше доводиться post factum, оскільки саме діяння, як правило, випадає з поля зору дослідника. Моделювання дає змогу певною мірою відновити реальну злочинну поведінку. При порівнянні прогнозованої поведінки конкретної особи з модельованою поведінкою і встановленими між ними збігами та відмінностями можна судити про глибину антисуспільної спрямованості особи, криміногенність зовнішніх умов мотивації і їх можливий взаємопов’язаний розвиток на найближче майбутнє.

Найбільш дієвими у прогнозуванні злочинного поводження слід визнати динамічні моделі, які відображають досліджуваний об’ єкт у русі, в процесі і дають можливість простежити зміни взаємодії між окремими елементами аналізованого явища, процесу. Таким чином, динамічна модель повинна характеризуватися рухливістю своїх елементів. На основі таких моделей з’ являється можливість визначити збільшення чи зменшення одного параметра залежно від зміни іншого, і навпаки. Для кримінолога це означає можливість прогнозування злочинної поведінки конкретного індивіда, виходячи з тих чи інших впливів на нього в майбутньому.

Логічним продовженням прогнозування злочинної поведінки є використання отриманої інформації для розробки й практичного здійснення заходів індивідуального профілактичного впливу. Індивідуальна профілактична діяльність, пов’ язана зі злочинами, вчиненими з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі повинна бути спрямована на такі об’єкти:

- антигромадську поведінку та спосіб життя особи, вчинення злочинів яким досить імовірний;

- кримінологічно значущі особистісні характеристики людини, що визначають деформацію її поведінки;

- кримінологічно значущі психофізіологічні особливості (у міру їх впливу виправлення, зміни, лікування). Тут йдеться про особливості особистості, які самі по собі, можливо, і не мають кримінологічного значення, але в конкретній неблагополучий для особистості життєвій ситуації можуть зіграти роль спонукальної сили до вчиненню злочину;

- безпосередньо умови, несприятливі для формування та життєдіяльності особистості (насамперед у сім’ї), іншого побутового оточення, у сферах праці, навчання, дозвілля, в інших мікросоціальних групах, насамперед антисуспільної спрямованості, а також незадовільні умови індивідуального буття;

- елементи несприятливої життєвої ситуації, які об’єктивно мають криміногенний характер та існують досить тривалий час [384, с. 384-385].

Практична ефективність індивідуальної профілактики визначається її своєчасністю. У зазначеному сенсі особливого значення набувають результати кримінологічного передбачення, на основі яких можна судити про необхідність надання профілактичного впливу на ту чи іншу особу. Така потреба виникає тільки тоді, коли в майбутній поведінці конкретного індивіда вбачається (прогнозується) можливість вчинення протиправних дій. Здійснення індивідуально-профілактичних заходів без обліку інформації, отриманої за допомогою прогнозування, або повинно обмежитися притягненням до відповідальності за передбачене відповідним законом правопорушення, або “розчинитися у загальній індивідуальній роботі, яка проводиться не стільки для утримання громадян у межах правомірної поведінки (хоча це не виключається), скільки в цілях загального виховання” [308, с. 330].

Виділяють декілька етапів впливу на об’єкт:

1) рання профілактика в формі соціального захисту (допомоги), полягає у виявленні та усуненні криміногенних ситуацій, несприятливих життєвих умов, контингентів підвищеного ризику, груп, конкретних осіб до того, як ці ситуації і умови сформували суттєві викривлення ціннісних орієнтації і мотивацій;

2) рання профілактика у формі поєднання соціальної допомоги та коригуючого впливу, якщо негативний вплив несприятливих життєвих умов вже призвів до перекрученої позиції груп і конкретних осіб та соціально несприятливої поведінки;

3) безпосередня профілактика, коли соціально незадовільна поведінка особи перетворилося на систематичне (неодноразове) вчинення правопорушень, характер яких вказує на зростаючу небезпеку переходу на злочинний шлях;

4) профілактика безпосередньої небезпеки вчинення злочину;

5) припинення на стадії приготування або замаху на злочин, що включає заходи, спрямовані на те, щоб не допустити продовження вже початого злочину і доведення його до кінця, а так само на створення обстановки, що виключає подальшу злочинну діяльність;

6) процесуальні заходи профілактики за фактами вчинених злочинів, а також заходи реалізації цілей кримінально-правової превенції;

7) профілактика рецидиву на стадії відбування покарання та ресоціалізації після його відбуття, що включає усунення і нейтралізацію негативних умов пенітенціарного і постпенітенціарного характеру (соціальна допомога, виховний вплив, контроль) [336, с. 191].

До методів індивідуального впливу відносяться:

1. Метод переконання, який складається з комплексу виховних заходів, що здійснюються з метою зміни антисуспільної спрямованості особистості та закріплення її позитивної соціальної орієнтації. Цей метод, на думку автора, застосовується для подолання або нейтралізації основної антигромадської орієнтації, що може привести до вчинення злочинів.

2. Метод надання допомоги у сфері трудового влаштування, поліпшення побутових умов, вступу на навчання, організації дозвілля, встановлення соціально корисних контактів, планування грошових витрат, вибору життєвих цілей тощо.

3. Метод примусу реалізується шляхом застосування різних за своєю юридичною природою, змістом та спрямованістю заходів впливу, які регулюються відповідними галузями права - цивільного, сімейного, адміністративного тощо.

Найбільш суворі заходи індивідуального запобігання регламентуються кримінальним правом. До таких слід віднести залучення до відповідальності осіб за статтями Кримінального кодексу з так званою подвійною превенцією (погроза вбивством, нанесенням тяжких тілесних ушкоджень або знищенням майна; виготовлення, зберігання або збут зброї; втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність тощо) [248, с. 393].

На нашу думку, ця схема найбільшою мірою відповідає потребам індивідуальної профілактики злочинної поведінки, не виходячи при цьому за межі “спільних рекомендацій”. Особливої уваги вимагає до себе метод надання допомоги, який визнається фахівцями одним із найефективніших у діяльності суб’єктів запобігання злочинам.

6.4.