<<
>>

4.2 Пенітенціарні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок та соціальна адаптація жінок-редидивісток

У попередньому підрозділі ми дослідили загальносоціальні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок, які спрямовані не стільки на усунення причин та умов конкретних злочинів, скільки на розвиток та закріплення антикриміногенних факторів.

У науковій літературі вказується, що загальносоціальні заходи діють, як правило, на стратегічному рівні, а дія спеціальних заходів в основному тактична, зумовлена найближчими причинами та умовами злочинів [175, с. 111]. Таким чином, спеціально-кримінологічні заходи будуть ефективними за умови чіткого з’ясування всіх безпосередніх деліктогенних факторів, які призводять до рецидиву злочинів жінками. На нашу думку, протидія жіночому рецидиву має переважно спиратися на спеціальні кримінологічні заходи.

Досліджуючи питання державного контролю над злочинністю О. М. Литвак вказує, що спеціально-кримінологічне запобігання злочинності та окремим злочинам є однією з форм, в якій реалізується суспільний вплив на злочинність [151, с. 17]. Також спеціальне кримінологічне запобігання злочинності науковці розглядають як систему впливу на процеси детермінації й причинності злочинності, що стосуються окремих соціальних груп, сфер діяльності та об’єктів, що характеризуються підвищеною вірогідністю вчинення злочинів [128, с. 445]. Іншими словами, ці заходи спеціально спрямовані на усунення причин злочинності чи конкретних злочинних проявів [134, с. 52].

За змістом спеціальна профілактика – це правоохоронна діяльність уповноважених органів в сфері кримінальної юстиції, що покликана блокувати деліктогенні фактори (причини та умови) злочинності (у тому числі жіночої рецидивної). Можна сказати, що спеціально-кримінологічне запобігання у структурному аспекті означає сукупність органів та посадових осіб, які здійснюють попередження рецидивної злочинності жінок, а в функціональному – діяльність та заходи, спрямовані на превенцію злочинів відповідного виду.

Негативний вплив позбавлення волі на засуджених жінок, на думку В. О. Меркулової, є надто руйнівним, більш інтенсивним, таким, що безпосередньо зменшує ймовірність ресоціалізації жінок після звільнення, а отже, опосередковано обумовлює питому вагу жіночого жебрацтва, алкоголізму, наркоманії, сталість спеціального рецидиву серед жінок із збільшенням кількості судимостей [163, с. 187]. Це наштовхує на думку, що домінуючою причиною вчинення умисного повторного злочину жінками, які відбувають покарання в установах відбування покарань є власне негативний вплив цих установ та пов’язана з цим соціальна дезадаптація і втрата родинних зв’язків, місця роботи, побутових умов тощо. На підтримку цієї тези наведемо слова російських вчених, що рецидив – це проблема осіб, котрі відбували покарання у місцях позбавлення волі [1, с. 7]. Подібну тезу висловлює в дисертаційному дослідженні і М. В. Стрюк, наголошуючи, що профілактика рецидиву містить заходи усунення і нейтралізації негативних умов пенітенціарного і постпенітенціарного характеру [243, с. 171].

Однак, у випадку, коли жінка-рецидивістка звільняється від покарання та його відбування (наприклад, з іспитовим строком), то вона не зазнає негативного впливу тюремного оточення, має потенційну можливість працевлаштування та зберегти родинні відносини. У цьому випадку можна припустити, що основні детермінанти вчинення умисного повторного злочину цими жінками є ті самі, що і при вчиненні першого злочину (низький рівень правосвідомості, особливості психічних процесів, соціально-психологічна деградація через вживання алкоголю, наркотиків тощо).

Підтримку нашої тези знаходимо і в наукових дослідженнях. Так, на думку С. І. Халимона, «спеціально-кримінологічні заходи розробляються і проводяться відповідно до різних видів злочинів та типів злочинної поведінки, а також різних сфер суспільного життя, соціальних груп, адже кожні з них характеризуються особливостями процесів детермінації» [271, с. 153]. Таким чином, можемо зробити висновок, що спеціально-кримінологічні заходи запобігання рецидиву злочинів щодо різних категорій жінок повинні певним чином відрізнятися.

У такому ракурсі ми і будемо досліджувати проблему спеціально-кримінологічного запобігання жіночій рецидивній злочинності.

Одним із важливих аспектів дослідження проблеми спеціально кримінологічного запобігання жіночій рецидивній злочинності є вивчення особливостей цього процесу під час відбування покарання, тобто на пенітенціарному етапі, що дозволить створити належні умови для її соціальної адаптації після звільнення з установ відбування покарань. Окрім того, важливого значення запобігання жіночій рецидивній злочинності набуває соціальна адаптація жінок-рецидивісток, яка покликана «закріпити» той результат, який був досягнутий під час пенітенціарного періоду, виступає гарантією результативності проведеного виправного впливу. Недоліки соціально адаптації створюють благодатний ґрунт для збільшення рецидиву серед жінок, поглиблення їх кримінальної соціалізації, зміцнюють стійкість антисуспільної орієнтації жінки. У зв’язку з цим наукове дослідження проблем пенітенціарних заходів запобігання та соціальної адаптації жінок, звільнених з установ відбування покарання, є надзвичайно важливим, оскільки допоможе виробити пропозиції щодо вироблення заходів запобігання жіночій рецидивній злочинності на загальносоціальному та спеціально-кримінологічному рівнях.

Пенітенціарні проблеми запобігання жіночій рецидивній злочинності, а також соціальної адаптації жінок-рецидивісток були предметом дослідження багатьох науковців. Зокрема, це праці Ю. М. Антоняна, В. А. Бадири, І. Г. Богатирьова, К. В. Гузь, А. І. Долгової, Т. А. Денисової, О. М. Жук, А. Ф. Зелінського, Р. А. Калюжного, Л. М. Неживець, М. В. Карпушиної, І. С. Сергєєва, В. М. Трубнікова та інших дослідників. Однак більшість з них видано декілька років тому назад, що свідчить про певну невідповідність сучасним суспільним відносинам у сфері запобігання жіночій рецидивній злочинності під час відбування покарання та соціальної адаптації жінок-рецидивісток.

Розпочнемо характеристику задекларованої проблеми з дослідження пенітенціарних проблем запобігання жіночій рецидивній злочинності.

Відповідно до п. 34.1. Європейських пенітенціарних (в’язничних) правил РЄ «на додаток до визначених цими Правилами положень, які безпосередньо стосуються жінок-ув\'язнених, влада повинна при прийнятті рішень щодо будь-яких аспектів їх утримання приділяти особливу увагу потребам жінок зокрема їх фізичним, професійним, соціальним і психологічним потребам» [69].

Зауважимо, що рівень рецидивної злочинності є найбільш очевидним показником ефективності покарання та діяльності установ відбування покарань. Як вдало висловився В. М. Кудрявцев, система кримінальної юстиції має свій «вхід» (виявлення злочинів) та «вихід (виправлення злочинців). Збій на «вході» дає латентну злочинність, а збій на «виході» – рецидивну [140, , с. 13].

Підвищена суспільна небезпека жінок-рецидивісток, які відбувають покарання у виді позбавлення волі зумовлює необхідність використання особливих заходів виправного впливу. В. С. Соловйов писав, що для самого злочинця позбавлення волі є надзвичайно важливою рішучою зупинкою у реалізації злої волі, як можливість опам’ятатися, одуматися та змінити настрої [234, с. 137].

Статистична інформація показує, що на сьогодні жінка має суперечливий кримінально-правовий статус. Його відрізняє, з одного боку, привілейованість її становища порівняно з чоловіком (незастосування окремих видів покарань: громадських робіт до вагітних жінок – ч. 3 ст. 56 КК України; виправних робіт до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною – ч. 2 ст. 57 КК України, арешту до вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років – ч. 2 ст. 60 КК України; обмеження волі вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років – ч. 3 ст. 61 КК України; довічного позбавлення волі до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку – ч. 2 ст. 64 КК України).

Фактично достатньо велика кількість жінок уникає реального відбування покарання у зв’язку із звільненням від відбування покарання з випробуванням.

Однак жіноча злочинність має тенденцію до невеликого, але стабільного щорічного зростання (підрозділ 1.3). Як показало вивчення національного законодавства та правозастосовної практики, зокрема, щодо відбування нею покарання за вчинений злочин, відбування кримінальних покарань жінками не повністю відповідає міжнародним стандартам дотримання прав жінки, а також національним стандартам прав людини. Це, зокрема, стосується відсутності можливості відбувати покарання у місцях позбавлення волі жінкам за місцем їхнього проживання.

Таким чином, з метою запобігання рецидивній злочинності жінок в Україні необхідно так вдосконалити правові норми, щоб правовий статус жінки був привілейований порівняно з чоловіком лише у випадку, коли це стосується охорони материнства та дитинства, а з іншого боку щоб фізіологічний статус жінки не погіршував її правового становища порівняно зі становищем засудженим чоловіком.

Зауважимо, що моральна деградація жінок під час відбування покарання у виді позбавлення волі на фоні загальної економічної нестабільності, безробіття та відсутності належно організованої системи соціальної адаптації зумовлюють той факт, що переважній більшості випадків рецидив проявляється у вчиненні «наркотичних» злочинів, а також злочинів корисливо-насильницької спрямованості.

Серед науковців існує думка про те, що зменшенню рецидивної злочинності жінок сприяє зведення до мінімуму призначення їм суворих покарань, особливо позбавлення волі на тривалі строки. Зокрема, прикладом цьому є реформування польської пенітенціарної системи. У 1985 р. у Польщі відзначалося різке скорочення кількості жінок, які засуджувалися до позбавлення волі. Таким чином за два роки кількість жінок у місцях позбавлення волі зменшилася удвічі. Очікувалося, що різке зменшення кількості засуджених жінок у місцях позбавлення волі збільшить жіночу рецидивну злочинність. Але цього не відбулося. Жіноча рецидивна злочинність залишилася сталою. Такий досвід Польщі дав можливість окремим науковцям зробити висновок, що кількість осіб у тюрмах не впливає на рівень злочинності у державі.

Реформа пенітенціарної системи Польщі показала, що тюрма не має шансів запобігти злочинам [144, с. 89–90].

Під час анкетування викладачів та слухачів НАВС, було поставлено два питання, спрямовані на визначення ставлення респондентів щодо тих покарань, які, на їх думку, доцільно призначати жінкам-рецидивісткам. Так, на питання, чи потрібно призначати жінкам-рецидивісткам переважно покарання у виді позбавлення волі, 73% опитаних дали ствердну відповідь (питання № 2, додатки З, К). Ще на одне питання проанкетовані відповіли, що для жінок-рецидивісток потрібно збільшувати строк призначеного покарання (38%), призначати більш суворе покарання (32%), призначати покарання у виді довічного позбавлення волі (17%), призначати покарання у виді позбавлення волі на певний строк (12%), призначати покарання, не пов’язані з позбавленням волі (1%) (питання № 1, додатки З, К). Таким чином, респонденти вважають за доцільне застосовувати більш репресивні заходи реагування держави на факт вчинення злочину жінками-рецидивістками.

Так, на сьогодні одним із популярних гуманістичних інститутів кримінального законодавства України є звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79 КК України). Однак якщо уважно поглянути на проблему розуміння та реалізації цього виду звільнення від відбування покарання, то він, на нашу думку, є малоефективним. Адже іспитовий строк у випадку застосування цього виду звільнення від відбування покарання, як зазначено у ч. 1 ст. 79 КК України, визначається у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв\'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку (!). Тобто, уважний погляд на тривалість іспитового строку для цієї категорії засуджених жінок може поставити під сумнів гуманістичну спрямованість звільнення від відбування покарання вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до семи років.

Також на нашу думку, вдосконалюючи кримінально-виконавче законодавство України, можна було б запровадити у нього ряд норм, що спрямовані на охорону добросовісного материнства. Зокрема, доцільно регламентувати можливість додаткових (короткострокових або тривалих) побачень з неповнолітніми дітьми жінкам, які відбувають покарання у виправних колоніях. Зокрема, доцільно було б доповнити ст. 110 КВК України частиною 4-1 такого змісту: «4-1. Жінкам, які відбувають покарання у виді позбавлення волі та які мають дітей до вісімнадцяти років, надається додатково одне короткострокове та одне тривале побачення з такими дітьми за умови зразкової поведінки жінки та бездоганного ставлення до праці». Таким же положенням слід доповнити і Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань [202]. Так, у п. 1 розділу ХIV Правил «Порядок надання засудженим побачень та телефонних розмов з родичами, адвокатами та іншими особами. Користування глобальною мережею Інтернет» слід доповнити абзацом третім такого змісту: «Жінкам, які відбувають покарання у виді позбавлення волі та які мають дітей віком до вісімнадцяти років, надається додатково одне короткострокове та одне тривале побачення з такими дітьми понад норми, установлені статтями 59, 110, 151 Кримінально-виконавчого кодексу України за умови зразкової поведінки жінки та бездоганного ставлення до праці».

Важливого значення у контексті запобігання рецидиву має боротьба із правопорушеннями в установах відбування покарань. Погодимося з думкою, що без вирішення проблем боротьби зі злочинами в окремо взятій установі, блокування, нейтралізації, передбачення і виявлення їх детермінант досить складно реалізувати стратегічні й тактичні завдання профілактики рецидивної та загальної злочинності [289]. Згідно з вимогами Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» запобігання вчиненню злочинів та дисциплінарних проступків є обов’язком посадових та службових осіб органів і установ виконання покарань [206].

Попереджувальна і профілактична діяльність установ відбування покарань має певну специфіку. За висновками дослідників, особливість полягає в тому, що ця діяльність спрямована на обмежене коло злочинів, характерних для місць позбавлення волі, і здійснюється з урахуванням особливостей мікросередовища засуджених, режиму відбування покарання, побутових умов тощо [56, с. 9; 158, с. 7]. Спеціально-кримінологічні заходи пенітенціарного запобігання рецидивній злочинності жінок, на наш погляд, повинні передбачати: забезпечення безпеки засуджених жінок та персоналу установ виконання покарань; максимальну гуманізацію процесу виконання покарання, що виключає невиправдану жорстокість співробітників підрозділів кримінально-виконавчої системи; забезпечення сприятливого для виправлення психологічного клімату в середовищі засуджених; диференційований підхід до засуджених жінок залежно від рівня кримінального ураження особистості (з урахуванням їх злочинного досвіду); оперативне реагування на кризові ситуації; зменшення практичних можливостей вчинення злочинів; залучення громадськості до профілактичної і превентивної роботи; надання допомоги потерпілим від злочинів.

Зменшити вірогідність вчинення злочинів в установах відбування покарань можливо за допомогою: налагодження оперативного обміну інформацією між різними підрозділами установ про угруповання і «елітні» прошарки засуджених, які є потенційними джерелами негативного впливу і агресивних дій, що дозволить виявляти реальні і приховані форми поведінки засуджених і на цій основі здійснювати контроль і регуляцію їхньої діяльності [37, с. 45]; дотримання вимог щодо граничної чисельності засудженого контингенту в установах відбування покарань, побудова сучасних установ, які б відповідали міжнародним стандартам утримання і поводження із засудженими; використання інформації оперативних підрозділів установ відбування покарань; роз’єднання учасників криміногенної ситуації шляхом обмеження або повного виключення особистих стосунків; проведення індивідуальної профілактичної роботи, особливо з засудженими жінками, які: схильні до втеч, уже вчиняли злочини в місцях позбавлення волі, систематично або злісно порушують режим відбування покарання, мають психічні аномалії, є хронічними алкоголіками, наркоманами, які не мали постійного місця проживання і не працювали до засудження, проявляють агресію у відношенні до інших засуджених або до адміністрації установи та інші [58, с. 18].

Для досягнення ефекту щодо запобігання рецидивній злочинності жінок важливим є вміння співробітників установах відбування покарань нейтралізувати та ліквідувати міжособистісні та групові конфлікти засуджених. На думку О. О. Небрат, складовим такого вміння є теоретично правильний аналіз конфліктів, до якого входять знання природи конфліктів, структури, динаміки, діагностики і прогнозування конфліктів. Управління конфліктами має містити такі етапи: діагностика і прогнозування конфліктів (аналіз їх причин, умов, структури і динаміки); попередження конфліктів (прoфілактикa умов і причин, що можуть призвести до конфліктної ситуації); реагування та oперативне розв’язання конфліктів [172, с. 112].

Управління конфліктами засуджених – це комплекс оперативних, контрольно-наглядових, організаційно-управлінських, соціально-психологічних заходів, які здійснюються співробітниками кримінально-виконавчих та спеціальних виховних установ та мають на меті збереження нормального психологічного клімату в установі і недопущення правопорушень та дисциплінарних проступків.

Фахівці зазначають, що стержнем заходів із запобігання суспільно небезпечним явищам має стати діяльність адміністрації установ відбування покарань, що спрямована на боротьбу із злочинною субкультурою, традиціями і звичками тих засуджених, які є генераторами і провідниками вказаних форм співжиття та протидії законним вимогам персоналу установ відбування покарань [107, с. 262]. Без протидії кримінальній субкультурі не можлива ані ресоціалізація засуджених, ані ефективна попереджувальна діяльність в місцях позбавлення волі.

Зокрема, запобіжний ефект можуть мати: оперативно-розшукові заходи (в тому числі із застосуванням технічних пристроїв) для виявлення в різних зонах установ відбування покарань ситуацій напружених стосунків або нестійкого психічного стану засуджених жінок; постійний нагляд за дотриманням вимог режиму та дисципліни, проведення особистого огляду, огляду речей, обшукова робота; виявлення осіб, які потребують психологічного, клініко-психіатричного або іншого обстеження; надання консультацій психологів; руйнування неформальних об’єднань жінок негативної або переважно негативної спрямованості; підтримка і використання існуючих угруповань з позитивною або переважно позитивною спрямованістю; індивідуальна робота з засудженими, які входять у неформальне об’єднання негативної або переважно негативної спрямованості; виявлення нейтральних об’єднань серед засуджених жінок та профілактична робота з ними з метою недопущення переходу у неформальні об’єднання негативної або переважно негативної спрямованості.

Актуальним завданням в контексті запобігання пенітенціарному рецидиву злочинів є організація дозвілля та культурно-масової роботи в установах відбування покарань. Важливо залучати засуджених жінок до участі в самодіяльних організаціях засуджених. Їх діяльність регламентується ст. 127 КВК України, в якій передбачено, що самодіяльні організації засуджених до позбавлення волі створюються в колоніях з метою розвитку в засуджених корисної ініціативи, соціальної активності, здорових міжособових взаємовідносин, участі у вирішенні питань організації праці, навчання, відпочинку, побуту, впливу на виправлення засуджених, розвитку корисних соціальних зав’язків. Як вказує К. І. Василенко, «організаційними формами самодіяльних організацій засуджених є рада колективу установи, ради колективів відділень соціально-психологічної служби, самодіяльні секції, редакції стінних газет, теле- та радіостудій» [33, с. 161]. Для участі засуджених у вирішенні питань, пов’язаних з організацією їх побуту, дозвілля, навчання, праці тощо, створюються такі самодіяльні секції засуджених установи та відділень: санітарно-побутова; освітня; фізкультурно-спортивна; художньої самодіяльності; художньо-прикладної творчості; бібліотечна (літературна); духовно-просвітницька; виробнича; інші секції» [199]. Певне занепокоєння викликає факт, що лише 59% опитаних нами жінок беруть участь в діяльності таких організацій.

Під час анкетування одним з питань, на які відповідали засуджені жінки-рецидивістки, було питання, пов’язане зі з’ясуванням того, діяльність яких самодіяльних організацій була б найбільш корисною для них. Наведемо отримані результати по спаданню: від найбільш корисних до найменш корисних для засуджених самодіяльних організацій: духовно-просвітницька (23% або 38 осіб), основ психології та самоконтролю (17% або 26 осіб), фізкультурно-спортивна (12% або 20 осіб), бібліотечна (літературна) (10% або 15 осіб), освітня (9% або 14 осіб), правопросвітницька (8% або 12 осіб), художньої самодіяльності (6% або 9 осіб), санітарно-побутова (4% або 6 осіб). 3% проанкетованих або 4 особи відповіли, що жодна самодіяльна організація для них корисною не була б (питання № 26, додатки Е, Ж). Таким чином, на нашу думку, варто ураховувати сферу інтересів засуджених жінок-рецидивісток для формування самодіяльних організацій в установах відбування покарань. Доцільно запроваджувати секції, спрямовані на профорієнтаційне навчання (комп’ютерна грамота, діловодство, перукарське мистецтво тощо). Як слушно зазначають фахівці, застосовуючи покарання, суспільство повинне допомогти злочинцю обрати суспільнокорисний напрям життєдіяльності і тим самим попередити повторення злочинних дінь [246, с. 262]. До цієї роботи активно повинні залучатися представники громадських організацій, волонтери, працівники соціальних центрів при місцевих органах влади.

Для будь-якого засудженого, а особливо якщо йдеться про жінку (причому незалежно від наявності у неї судимості) важливого значення набуває можливість комунікації з тими соціальними інституціями, які відомі з часу перебування на свободі. Як слушно зауважує В.Д. Титов, що «особливе місце серед них посідають релігійні організації, або церковні інститути, які являють собою систему установ і форм діяльності, покликаних задовольняти релігійні потреби, а також регламентувати, контролювати та певним чином регулювати поведінку віруючих відповідної конфесії» [249, с. 30]. Саме віра засуджених жінок-рецидивісток може стати тією рушійною точкою, яка може забезпечити її ресоціалізацію та виправлення, а отже є ефективним засобом запобігання жіночій рецидивній злочинності. В. В. Проскура виокремлює такі види діяльності релігійних організацій щодо засуджених: богослужіння, церковно-управлінська, нормотворча, виховна, благодійна, місіонерська, правозахисна, взаємодія з іншими суб’єктами пенітенціарної допомоги, волонтерська, дозвіллєва, просвітницька, методична [217, с. 21].

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання діяльності священнослужителів (капеланів) в органах та установах, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України» у кримінально-виконавче законодавство України та у діяльність установ відбування покарань було введено інститут душпастирської опіки засуджених, під якою розуміється діяльність в установах виконання покарань священнослужителів (капеланів), уповноважених релігійними організаціями, статути (положення) яких зареєстровані у встановленому законом порядку, спрямована на задоволення релігійних потреб засуджених, їх духовне виховання [205]. Доцільність впровадження тюремного капелантства у пенітенціарні заклади України вже обґрунтовувалася і науковій літературі [227]. Так, у Чернігівській виправній колонії № 44 релігійну діяльність здійснюють такі релігійні організації, як Українська православна церква, Греко-католицька церква, релігійні організації євангельського толку, Українська православна церква Чернігівської єпархії, «Сестри милосердя» (м. Київ), Громадське об’єднання Центр реабілітації і милосердя «Християнський Дім», Християнська організація «Нове життя». 57% засуджених вважає, що проведення релігійних обрядів є ефективним способом удосконалення процесу відбування покарання.

Про те, що релігійне просвітництво, залучення жінок до віри є важливим засобом запобігання вчиненню ними злочинів, свідчать і результати анкетування засуджених жінок. Так, на питання, «Чи сприяють релігійні обряди удосконаленню процесу відбування покарання?» 64% проанкетованих (або 59 осіб) відповіло ствердно (питання 27, додатки Е, Ж). Таким чином, належна просвітницька робота в установах відбування покарань, функціонування інституту капеланства сприяє формуванню у жінки, яка відбуває покарання відповідної релігійної свідомості. Як слушно вказує Н. С. Гаврілова, релігійна свідомість «є однією із важливих складових людської сутності і надає особі інтенційності, впевненості в майбутньому, задоволення від спілкування з Богом. Доводиться, що можливості, які притаманні релігійній свідомості, дозволяють людині генерувати уявлення, образи, ідеї, сходити щаблями богопізнання й осягнути те, що відбувається із світом, природою, соціумом, найближчим оточенням і з нею самою» [41, с. 15]

На нашу думку, саме свідомість жінки здатна більшою мірою сприймати релігійні настанови, ніж свідомість чоловіків. Відтак релігійне просвітництво в устаовах відбування покарань здатне сфорувати ціннісне ядро особистості засудженої жінки. Окрім того, належна релігійна робота у цих установах виконує компенсаторну та терапевтичну функції.Тобто, релігійні засоби укріплюють у засуджених жінок її бачення про те, що віра зможе підтримати її у скрутну хвилину, коли вона не може самотужки справитися з життєвими проблемами чи негараздами.

Таким чином, релігійно-просвітницька робота є важливим засобом спеціально-кримінологічних засобів запобігання жіночій рецидивній злочинності.

Ще однією проблемою, яка стоїть на заваді вжиттю належних заходів запобігання щодо засуджених жінок є неготовність персоналу установ виконання покарань до здійснення відповідної діяльності. Досить часто співробітники цих установ недбало ставляться до виконання посадових обов’язків, більшість з них не зацікавлені у результатах своєї діяльності, характеризуються стереотипним мисленням, низькою фрустраційною толерантністю та конфліктністю у міжособистісних відносинах. На превеликий жаль, на роботу в установи відбування покарань приходять особи з низьким інтелектуальним рівнем, без належної професійної підготовки, характеризуються такими індивідуальними особливостями, які вимагають постійної корекції з метою їх адаптації до роботи в цих установах. Окрім того, аксіоматичним на сьогодні є положення про професійну деформацію співробітників установ виконання покарань, яка обумовлена як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. Вона створює проблеми як для них самих, так і для відповідного контингенту засуджених. Також відзначимо і те, що співробітники установ виконання покарань, в яких перебувають засуджені жінки не обізнані з особливостями жіночої психіки та поведінки, оскільки у навчальних закладах, де вони здобували освіту, жодних спеціальних курсів, присвячених особливостям роботи з жінками-рецидивістками, не викладалося. Принаймні на сайті новоствореної Академії державної пенітенціарної служби відсутня згадка бодай про одну спеціальну дисципліну, присвячену особливостям здійснення професійної діяльності в установах відбування покарання засуджених жінок [185].

Ураховуючи викладене вище, пропонуємо включити у навчальні плани підготовки фахівців для установ виконання покарань ряд навчальних дисциплін, присвячених вивченню особливостей жіночої психіки та поведінки, а також вивчати самостійні теми у межах окремих дисциплін, що викладаються в Академії державної пенітенціарної служби України. Наприклад, у межах навчальної дисципліни «Соціальна педагогіка» можна вивчати окрему тему «Особливості педагогічної роботи з засудженими жінками», яку пропонуємо включити у тематичний план цієї навчальної дисципліни. Нашу пропозицію підтримали 69% проанкетованих викладачів та слухачів НАВС (питання № 6 анкети, додатки З, К).

З метою підвищення ефективності запобігання жіночій рецидивній злочинності в установах відбування покарань пропонуємо у структурі МЮ України створити спеціальний відділ з проблем відбування покарань засудженими жінками. Його діяльність має бути спрямована на забезпечення всіх етапів перебування жінок в установах відбування покарань, координацію прийняття рішень щодо цієї категорії засуджених, взаємодію з іншими органами державної влади, громадськими організаціями тощо.

Також звернемо увагу на те, що важливим заходом запобігання злочинності жінок-рецидивісток займає система їх підготовки до звільнення. Згідно з ч. 1 ст. 156 КВК України не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку покарання адміністрація установи виконання покарань передає в територіальні органи МЮ України і центри зайнятості населення інформацію для організації трудового і побутового влаштування засудженого за обраним ним місцем проживання [132]. Кримінально-виконавче законодавство України не містить конкретного строку, коли починається підготовка засуджених до звільнення. Як вдало зазначає О. М. Жук, «підготовка до звільнення жінок повинна починатися з першого дня перебування засудженої в установах відбування покарань і не повинна закінчуватися до звільнення засудженої з місць позбавлення волі» [76, с. 287]. «Безпосередню підготовчу діяльність проводить так звана школа підготовки до звільнення засуджених, програма якої введена в діяльність кримінально-виконавчих установ і передбачає три етапи реалізації – початковий, основний та заключний» [242, с. 81].

Вважаємо, що у кожній установі відбування покарань жінками-рецидивістками має створюватися програма їх підготовки до звільнення. Ця програма повинна мати індивідуальний характер та включати мету і задачі роботи, список заходів, необхідних для вирішення поставлених задач, строки їх виконання та враховувати дані поглибленої психосоціальної діагностики засуджених жінок. У результаті має формуватися програма, пристосована до потреб кожної засудженої жінки, яка враховувала б її ситуації та допомагала б виявляти проблемні сфери. Таким чином, підготовка засуджених жінок-рецидивісток до звільнення з установ відбування покарань є надзвичайно важливим заходом запобігання жіночій рецидивній злочинності, оскільки набуті навички допоможуть їм адаптуватися до умов життя у звичайних умовах.

Важливим заходом запобігання рецидивній злочинності жінок в установах відбування покарань є збереження соціально корисних зав’язків жінок. Збереженню родинних та інших зав’язків слугує дотримання співробітниками установ відбування покарань прав засуджених жінок на побачення, телефонні розмови, отримання посилок, передач, бандеролей, а також виїзди за межі цієї установи.

Важливо відзначити, що будь-які засуджені, у тому числі жінки-рецидивістки, мають право на охорону здоров’я (як фізичного, так і психічного). Його гарантують, насамперед, міжнародні документи. У Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими, зокрема, передбачається, що засуджені повинні користуватися тим рівнем медичного обслуговування, яке створено у відповідній державі; особлива увага приділяється психологічній та психіатричній допомозі ув’язненим, а також жінкам і малолітнім (п. 22); про фізичне та психічне здоров\'я ув\'язнених зобов\'язаний піклуватися лікар, який повинен щодня приймати або відвідувати всіх хворих, всіх тих, хто скаржиться на хворобу, а також всіх тих, на кого він звернув особливу увагу (п. 25) [167].

Досить часто жінки-рецидивістки в установах відбування покарань потребують медичної допомоги у зв’язку з наявністю у них певних захворювань. За нашими підрахунками близько 20% засуджених жінок-рецидивісток страждають на соціально небезпечні захворювання (туберкульоз, ВІЛ/СНІД, наркоманія, алкоголізм тощо). Відповідно до ст. 96 КК України відбувається примусове лікування таких осіб. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах. Лікування в установах відбування покарань утруднене тим, що у них не має належної лікувальної та медикаментозної бази для цього у зв’язку з поганим фінансуванням цих установ.

Невід’ємною складовою здоров’я людини є її психічне благополуччя. Під цим кутом зору належну увагу слід приділяти психологічному стану жінки, яка перебуває в установах відбування покарань. У цьому контексті на міжнародній арені існують Правила ООН, що стосуються поводження з жінками-ув’язненими і заходів покарання для жінок-правопорушників, не пов’язаних з позбавленням волі [70, с. 18–35], які були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 21 грудня 2010 р. без голосування та містять 70 таких правил [75; с. 117–123; 150]. Вони зводяться до того, що під час відбування покарання слід враховувати особливості жінки засудженої, як фізичні, так і психологічні, необхідно застосовувати гендерні підходи при поводженні з ними.

У середовищі жінок-рецидивісток багатьом з них потрібна як психологічна, так і психіатрична допомога, надання якої повинно враховувати гендерні особливості та має бути одним з основних компонентів відновлюючої програми жінки-рецидивістки в установах відбування покарань. Слід визнати, що існують виключно жіночі психологічні та психіатричні проблеми. Зокрема, це тяжі психологічні стани та депресія, що можуть бути викликані відповіддю організму на ізоляцію, розлуку з дітьми, родичами. В окремих жінок-рецидивісток є негативний досвід дитинства (фізичне чи емоційне приниження з боку батьків, їх байдужість тощо). Поєднання різноманітних факторів провокує виникнення проблем у психічному здоров’ї жінки-рецидивістки. Окрім того, і самі пенітенціарні проблеми можуть зумовлювати виникнення у неї різноманітних психологічних проблем у жінок.

Надання психологічної допомоги є загальною проблемою, яка стоїть перед пенітенціарною службою України. Професійну допомогу у цьому може надати виключно психолог, штатна посада якого передбачається в установах відбування покарань. Однак їх обмежена кількість, а в окремих випадках – некомпетентність ускладнює або унеможливлює надання повноцінної психологічної допомоги засудженим жінкам-рецидивісткам.

Психологічна допомога жінкам-рецидивісткам є важливим засобом запобігання злочинності цих осіб. Адже використання професійних психологічних прийомів допомагає одержати найбільш повну характеристику засудженої, без якої неможливий вибір найбільш ефективних засобів виправного впливу на жінку-рецидивістку. Проведення належної психологічної роботи з цією категорією засуджених дало б можливість здійснювати психологічне обстеження всіх жінок-рецидивісток, які поступили в установи відбування покарань, вивчення психологічних детермінант жіночої рецидивної злочинності, розроблення психокорегуючих програм для різних категорій жінок-рецидивісток тощо.

На нашу думку, надзвичайно позитивний досвід щодо пенітенціарного запобігання злочинам серед жінок-рецидивісток є у тюремній системі Польщі. Так, відповідна категорія засуджених тримається, зокрема у тюремних установах міст Груджонс, Грудзен, Люблинець [3].

Засуджені жінки (у тому числі рецидивістки) проходять навчання у середніх навчальних закладах, що розташовуються на території цих тюремних установ та здобувають спеціальності, зокрема, кухара, швачки, перукаря, майстра манікюру, прибиральниці домівок зі знанням англійської мови, догляду за хворими та престарілими. Окрім того, у різноманітних програмах для засуджених жінок, які запроваджені у тюремних закладах, на волонтерських засадах беруть участь засуджені жінки. Частина з них бере участь у прибиранні кладовищ, монастирів та вулиць. За даними адміністрації установи м. Люблинець лише 0,7% засуджених, які брали участь у цих програмах, скоюють повторні злочини.

У перерахованих вище тюремних установах проводиться досить значна культурно-виховна робота. З метою ресоціалізації засуджених та психотерапії в установах створено багато гуртків різної спрямованості (наприклад, танцювальний, вишивання, малювання, групового співу, спортивні гуртки з волейболу, бадмінтону, аеробіки, фітнесу, тенісу тощо). В установі м. Люблинець створений с числа засуджених жінок театр виїзжає за кордон на фестиваль театрів. Засуджені приймають участь у художній самодіяльності, відвідують хор та оркестр. Значною є й діяльність релігійних організацій, спрямована на ресоціалізацію засуджених. Так, у тюрмі м. Люблинець спеціально для засуджених в монастирі м. Ченстохова раз на рік проводиться служба. На Різдвяні свята та Великдень в установі проводяться спільні з родичами та дітьми засуджених святкування.

У тюремних установах для тримання засуджених жінок досить на високому рівні перебуває надання медичної, у тому числі психіатричної допомоги. У законодавчих актах Республіки Польща передбачено обов’язкове застосування терапії до кожної залежної особи. У зв’язку з цим у тюремних установах функціонують терапевтичні відділення. Так, у тюрмі м. Груджонс функціонує два терапевтичних відділення: одне для утримання жінок, залежних від алкоголю, а друге для засуджених жінок з психічними розладами. У першому відділенні застосовується психотерапевтична програма «12 кроків» (Атлантіс). У ньому працює 5 фахівців: психолог, 3 педагоги та капелан. До проведення групових занять анонімних алкоголіків залучаються сім’ї засуджених. За інформацією керівництва установи після проходження терапії та звільнення з установи 30% жінок не вживають алкоголю. У тюрми м. Люблинець з метою реабілітації засуджених жінок, які вчинили вбивство чоловіків, існують спеціальні психокорекційні програми, працює програма для жертв потерпілих від насильства, з профілактики насильства в сім’ї, програма спрямована проти агресії, «Моя дитина», по підготовці до шлюбу, з профілактики ВІЛ-інфекції та венеричних хвороб. У цій установі запроваджені такі програми, як «Бонна» (спрямована на догляд за психічнохворими дітьми), «Самоританка» (спрямована на догляд за престарілими особами), «Віта» (спрямована на догляд за особами, які хворіють на шизофренію). У тюрмі м. Люблинець функціонує єдине в тюремній системі Польщі відділення для жінок, залежних від наркотиків. Курс лікування становить 6 місяців. За штатом у відділенні працює 5 осіб (психологи та педагоги). Психосоціологічна програма заснована на Міннесотській моделі лікування хімічних залежностей («Атлантіс»). Ця модель ґрунтується на таких базових принципах: розуміння хімічної залежності (алкоголізму і наркоманії) як хвороби, що значно відрізняється від інших психічних захворювань та розладів і є первинною хворобою (тобто хімічна залежність не є проявом якогось іншого захворювання, при лікуванні якого вона зникне); усвідомлення хімічної залежності як прогресуючої, смертельно небезпечної хвороби і, що особливо важливо, як такої, що виникла не з вини хворого, а в результаті поєднання багатьох чинників; ставлення з належною повагою і розумінням до людей, що страждають на цю хворобу, а також визнання їх людської гідності; співробітник реабілітаційної програми повинен бути прикладом поведінки для клієнта, а взаємини між співробітниками – прикладом для побудови взаємин клієнта з іншими людьми; переконання, що первісна мотивація не має вирішального впливу на результат лікування; у людини, яка страждає на алкоголізм або наркоманію, легко може сформуватися залежність від будь-яких речовин, що змінюють свідомість, впливають на волю, почуття та інтелект. Тому лікування за Міннесотською моделлю повністю безмедикаментозне; визнання, що одним із найважливіших симптомів залежності є заперечення пацієнтом своєї хвороби, причому наявність хвороби заперечує також оточення хворого; метою є тривале, а краще пожиттєве утримання від уживання будь-яких психоактивних речовин; відповідальність за одужання лежить на самому пацієнтові; системний підхід до хвороби, що передбачає активну участь у психотерапевтичному процесі родичів та друзів клієнта; максимальне використання потенціалу багатопрофільної бригади фахівців, у якому важливу роль відіграють відповідно підготовлені фахівці з числа хворих на хімічну залежність, що дотримуються тверезості за програмою АА/АН; проведення психотерапії в малих групах, де передбачений індивідуальний підхід до кожного клієнта, тому що всі вони мають власний шлях одужання і власні способи запобігти поверненню до вживання психоактивних речовин (рецидивам), використання в психотерапії «Програми 12 кроків» і систематичну участь у зустрічах спільноти АА/АН [65, с. 14–15].

Окрім того, у пенітенціарній системі Польщі належно дбають і про інтереси матері та дитини. У тюрмі м. Груджонс функціонує єдиний пологовий будинок серед установ виконання покарань, де утримуються жінки, а також гінекологічне відділення. Після пологів мати з дитиною (в середньому через 10 діб) переводяться до будинку матері і дитини.

Ураховуючи позитивний досвід відбування покарань засудженими жінками у Республіці Польща, вважаємо за доцільне запозичити у пенітенціарний досвід України такі основні заходи, які, на нашу думку, можуть знизити рівень рецидиву серед жінок:

1) створення гінекологічного відділення на території однієї з установ відбування покарань для жінок, в якому б фахівцями відповідного профілю надавалася б допологова та післяпологова допомога жінкам-породіллям, що утримуються у пенітенціарних закладах. Не вважаємо за доцільне створювати пологовий будинок на їх території. Адже, до прикладу, у Мінімальних стандартних правилах поводження з в’язнями передбачено, що жіночі установи повинні мати особливі приміщення для догляду за вагітними жінками і породіллями. Там, де це можливо, слід потурбуватися про те, щоб пологи відбувалися не в тюремному, а в цивільному госпіталі. Якщо ж дитина народилася у в\'язниці, про цю обставину не слід згадувати в метричному свідоцтві [167]. Така пропозиція була підтримана 77% проанкетованих викладачів та слухачів НАВС (питання № 8, додатки З, К);

2) навчання жінок-рецидивісток різноманітним спеціальностям, які сьогодні можуть бути більш витребуваними на ринку праці в Україні. Наприклад, майстер манікюру, перукар. Також доцільно впровадити у пенітенціарну систему проведення професійних курсів та тренінгів, спрямованих на навчання засуджених жінок роботі з комп’ютером, вивчення іноземних мов тощо. Це допоможе жінці, звільненій з установ відбування покарань швидше адаптуватися до звичайних умов життя. У ході проведеного анкетування респондентам (викладачам та слухачам НАВС) було запропоновано відповісти запитання, яким професіям слід навчати жінок-рецидивісток в установах відбування покарань? 28% відповідей – швачки, 23% – повара, 20% – масажиста, 14% – перукаря, 13% – майстра манікюру. !% опитаних відповіли, що жінок-рецидивісток слід навчати таким професіям, як штукатур, машиніст, комп’ютерні технології (питання № 11, додатки З, К);

3) робота різноманітних гуртків за інтересами, спрямованих на вироблення у жінок-рецидивісток позитивних соціальних навичок;

4) запровадити у діяльність жіночих пенітенціарних закладів надання якісної та різнобічної медичної, у тому числі психіатричної допомоги, впровадити реалізацію різноманітних психокорекційних програм (зокрема, «Програми 12 кроків»), які, як показує досвід пенітенціарної системи Республіки Польща, здатні зменшити рівень рецидиву серед жінок, звільнених з установ відбування покарань.

Окрім пенітенціарних заходів запобігання рецидивній злочинності жінок надзвичайно важливого значення набуває і соціальна адаптація жінок-рецидивісток. Почнемо висвітлення цієї проблеми зі з’ясування того, що слід розуміти під соціальною адаптацією. Вона є частиною більш широкого за змістом поняття «адаптація», значення якого – пристосування організмів, органів чуття до умов життя, до оточення [233]. Фактично вперше термін «адаптація» використав німецький фізіолог Г. Ауберт у другій половині ХVІІІ ст., позначивши ним пристосування чутливості органів зору (або слуху), що проявляються у підвищенні чи зниженні чутливості у відповідь на дію адекватного подразника [157, с. 85]. З того часу адаптація – це одне з центральних понять біології. Водночас воно широко застосовується і в психології та соціальній педагогіці. Таким чином, «адаптація» – це міждисциплінарний спеціалізований термін, який запозичений в юриспруденцію зі спеціальної сфери знань.

Проаналізувавши психологічну та педагогічну літературу з відповідної проблематики Н. Алендарь робить висновок, що «соціальна адаптація – активний процес пристосування до соціального середовища, спрямований на збереження й формування оптимального балансу між особою, її внутрішнім станом і навколишнім середовищем саме тепер та з перспективою майбутнього» [2, с. 86]. Ефективність адаптації особистості залежить не стільки від особливостей та об’єктивних властивостей ситуації, скільки від особливостей та наявності індивідуальних ресурсів, адекватності й ефективності стратегій їхнього застосування: здатність до адаптації є водночас інстинктом власне життя та набутими навичками [290, с. 327].

В юридичній літературі поняття «соціальна адаптація» розглядається як частина соціального контролю [267, с. 32] та ресоціалізації [22, с. 66; 86, с. 17]. Так, на думку І. Г. Богатирьова та О. М. Наживець, «соціальна адаптація як складова ресоціалізації включає в себе підтримання порушених соціальних зв’язків або відновлення їх через систему заходів, передбачених державою й застосованих до осіб, які вчинили злочин, з метою їх корекції, а також зміцнення та становлення соціально корисних зв’язків, порушених унаслідок антисоціальної протиправної поведінки» [22, с. 67]. Поняття «соціальна адаптація» має своє законодавче визначення. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» (Закон про соціальну адаптацію) під нею розуміється процес засвоєння звільненими особами соціального досвіду з метою повернення їх до самосійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві [215].

Таким чином, соціальна адаптація жінок-рецидивісток – це частина соціальної адаптації людини (з одного боку) та соціальної адаптації осіб, звільнених від відбування покарання (з іншого боку). Соціальна адаптація людини характеризується неперервністю з більшою або меншою інтенсивністю протягом певних періодів її життя. Тоді як соціальна адаптація жінок-рецидивісток, як і осіб, звільнених від відбування покарання, починається з моменту їх звільнення від відбування покарання і триває доти, доки не мине потреба у цьому, доки не буде досягнута адаптивна мета. Так, на думку В. М. Трубнікова, соціальна адаптація осіб завершується досягненням відповідності між очікуваними вимогами суспільства (окремих соціальних груп) і поведінкою раніше судимої особи [252, с. 46].

Однак безпосередньо процесу соціальної адаптації передує підготовчий етап в установах відбування покарань. Так, згідно з ч. 1 ст. 6 Закону про соціальну адаптацію з метою її здійснення перед звільненням з установи виконання покарань адміністрацією зазначеної установи вживаються заходи з підготовки до звільнення осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, спільно із суб\'єктами соціального патронажу, які надають цим особам допомогу щодо трудового і побутового влаштування за обраним ними місцем проживання. У ч.ч. 1 та 2 ст. 156 КВК України адміністрація установи відбування покарань не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку покарання передає в територіальні органи МЮ України і центри зайнятості населення інформацію для організації трудового і побутового влаштування засудженого за обраним ним місцем проживання. А в установі відбування покарань організовуються курси підготовки засуджених до звільнення [132].

Погодимося з науковцями у тому, що соціальна адаптація тісно пов’язана з ресоціалізацією особи. «Її здійснюють у постпенітенціарний період, тобто після звільнення засудженого, коли він знову проходить процес адаптації – шукає роботу, житло, установлює соціальні зв’язки, а також навчається в освітніх закладах чи на курсах. Ресоціалізація – ширше поняття, ніж соціальна адаптація, оскільки охоплює й пенітенціарний період» [22, с. 66].

Окрім того, близькими за значенням до слова «соціальна адаптація» є «соціалізація» та «реабілітація». Так, соціалізація – це процес засвоєння та відтворення людиною культурних цінностей і соціальних норм, а також саморозвитку і самореалізації в тому суспільстві, в якому вона проживає» [43, с. 69]. Термін «реабілітація» (rehabilitatio) у перекладі з латинської означає «одягати знову», «відновлення». В іншому трактуванні він походить від латинського re – префікс, що позначає «зворотну дію», та habilitas – «придатність». Уперше офіційно цей термін був застосований у 1946 р. у Вашингтоні до хворих на туберкульоз під час проведення конгресу з питань реабілітації цих хворих. Слово «реабілітація» має широке значення й уживається в усіх сферах діяльності людини – у фізичній, інтелектуальній, а також у духовній [152, с. 177]. Ураховуючи таке значення термінів «соціалізація» та «реабілітація» вкажемо, що на нашу думку соціальна адаптація є частиною процесу соціалізації особистості, одним з її механізмів. Що стосується співвідношення соціальної адаптації та реабілітації, то відзначимо, що ці процеси спрямовані на досягнення власного результату: або пристосування до умов існування (адаптація), або повернення до попереднього статусу (реабілітація). Адаптація розглядається як пристосування з використанням резервних, компенсаторних властивостей, а реабілітація – як відновлення, активізація.

Соціальна адаптація завжди передбачає взаємодію між особою та соціальним середовищем. При цьому надзвичайно важливою є активна позиція самої людини, яка виступає рушійною силою соціальної адаптації. Таким чином, адаптивний процес завжди передбачає певну діяльність особи. У нашому випадку суб’єктом соціальної адаптації виступає жінка-рецидивістка. Цій категорії осіб характерні як загальні риси всіх осіб жіночої статі, які вчинили злочини, так і специфічні, які вирізняють її з усієї маси жінок-злочинниць. На думку деяких дослідників, біологічні особливості жінок, обумовлюючи або в деяких випадках обмежуючи кількісні показники окремих видів злочинів, не належать до основних детермінант злочинів. Однак слід враховувати ту обставину, що жінки виявляються психологічно менш захищеними від різних життєвих ускладнень [218, с. 616]. Жінка-рецидивістка характеризується також загальними ознаками, притаманними особі рецидивіста. На думку І. М. Даньшин ними є чітка та глибока антисуспільна спрямованість поведінки; інтенсивний процес деформації потреб та інтересів; безумовний пріоритет власних бажань і готовність досягнути їх за будь-яку ціну; марнування часу, пов’язане з пияцтвом та вживанням наркотиків; неприязнь до вимог суспільства та нехтування порядком, установленим у ньому; стійка неповага до працівників правоохоронних органів; егоїзм та егоцентризм, розбещеність та цинізм; вибір друзів та найближчого оточення з кримінального середовища; витрачання перспективних життєвих цілей; спотворене уявлення про справедливість, добро та зло [57, с. 81].

Рушійними силами адаптивного процесу з боку людини є її потреби. Водночас другою стороною в адаптивному процесі завжди є соціальне середовище. У цьому плані пригадаємо концепцію «рівноважного суспільства» Т. Парсонса, яка полягає у балансі між потребами індивіда та соціального середовища, яке здійснюється у процесі засвоєння індивідом важливих соціальних норм, які домінують у відповідному середовищі. На думку Т. Парсонса, потреби індивіда та соціальні норми – це динамічні величини, збіг яких може відбутися лише випадково і на незначний проміжок часу [190, с. 12]. Досить цікавою є концепція відомого соціолога Е. Дюркгейма, яка доповнює теорію Т. Парсонса. Він розглядає соціальну детермінацію людини через вісь «норма-патологія», де кожна особа займає визначене місце. Носії норми підтримуються суспільством, а носії патології, навпаки, відштовхуються. При цьому будь-яка людина є «нормативною» лише певною мірою. Показник «нормативності» застосовується, насамперед, до суспільства. «Нормативність» суспільства, з точки зору Е. Дюркгейма, забезпечується суворим регулюванням поведінки людини на основі існуючих норм. Для того, щоб суспільство було стійким, здоровим та стабільним, воно повинно бути нетерпимим до будь-яких спроб окремих індивідів ігнорувати норми. Патологію суспільства, яка характеризується відсутність достатньої кількості норм або їх якості Е. Дюркгейм назвав аномією [291, с. 128].

На відміну від Е. Дюркгейма, Р. Мертон пов’язував теорію аномії з дисбалансом у структурі нормативної системи суспільства. Це і відсутність норм, і множинність їх форм, і незрозумілість самої норми. У результаті цього людина потрапляє у ситуацію невизначеності та непередбачуваності, що породжує різноманітні конфлікти, які негативно впливають на соціальну адаптацію особи. Р. Мертон помітив дуже важливу обставину: соціальна адаптація не обов’язково передбачає засвоєння людиною соціальних норм. Відтак соціальна адаптація людини, яка пов’язана з соціальними нормами та залежить від них, не є відображенням та породженням цих норм і спрямована не від соціуму до індивіда, а від індивіда до соціуму [165, с. 309].

За нашими опитуваннями жінки-рецидивістки у більшості вважають себе дезадаптованими після звільнення від відбування покарання. Це пов’язано, зокрема, з тим, що й саме українське суспільство зазнає значних змін зв той час, поки жінка відбуває покарання. У зв’язку з цим жінка як активний учасник адаптивного процесу має бути готовою прийняти ці соціальні зміни та адаптуватися до них.

Відзначаючи активну роль особи в адаптивному процесі, слід пам’ятати про те, що її важливою умовою є її попередній соціальний досвід, який у науковій літературі отримав назву «умовою попередньо адаптації». Такою умовою виступає соціальний досвід, отриманий жінкою в установах відбування покарань. А він здебільшого – негативний. За час відбування покарань у відповідних кримінально-виконавчих установах жінки-рецидивістки, як правило, призвичаюються до системи субкультупних правил та норм, звикають їх дотримуватися [166, с. 123]. Ці правила та норми завжди негативно спрямовані. Тому слідування ним жінками-рецидивістками після відбування покарання ускладнює їх соціальну адаптацію.

У результаті цього жінки вступають у нове життя зі зруйнованим духовним світом. Такі аспекти жіночої ідентичності, як самооцінка, гармонічність особистості виявляються знищеними, а самоцінність, самоприйняття та самовпевненість у соціалізації перебувають на низькому рівні. Ураховуючи це, жінки, звільнені з установ відбування покарань, відчувають себе дезадаптованими у соціальному середовищі, що негативно позначається на результаті соціальної адаптації жінок-рецидивісток.

Соціальну адаптацію жінок-рецидивісток слід розглядати і як процес, і як результат. Всі соціологи, які розглядали проблеми соціальної адаптації людини, вказували на її прогресивний характер, коли виникає соціальна мобільність людини. Під нею слід розуміти, по-перше, засвоєння нових стратегій поведінки; по-друге, нових норм та цінностей, які роблять ці стратегії нормативно та морально прийнятними для особи; по-третє, узгодження самооцінки індивіда не лише з його можливостями, а й з соціально-економічними реаліями [95, с. 309]. На думку В. М. Трубнікова, для оцінки успішності такого складного процесу, як соціальна адаптація, у ході якої змінюється не лише духовний образ, а й поведінка судимої особи, необхідно враховувати об’єктивні та суб’єктивні показники. Об’єктивні критерії фіксують зовнішні ознаки (зразкова поведінка, чесне ставлення до праці, точне та неухильне виконання законів та правил співжиття, участь у громадському житті трудового колективу тощо). Суб’єктивні критерії соціальної адаптації звільнених від відбування покарання характеризують ступінь (рівень) задоволеності новими соціальними ролями, бажання досягнути намічені плани та виражаються у позитивному ставленні до трудового колективу, його окремих членів, сім’ї тощо [251, с. 98].

У законодавчому визначенні соціальної адаптації осіб, звільнених з установ виконання покарань, також міститься вказівка і на процес (процес засвоєння звільненими особами соціального досвіду), і на результат (повернення їх до самосійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві).

Погодимося з Т. Л. Кончаніним, на думку якого закінчення соціальної адаптації можна констатувати у випадку, коли людина активно включається у громадське, політичне, трудове та культурне життя. При цьому найвищий рівень ще не означає закінчення адаптації. З точки зору цього науковця, питання про закінчення адаптації не можна вважати вдалим, оскільки термін «результат» передбачає завершення чогось. У ході соціальної адаптації ми аналізуємо взаємодію двох систем, які не є статичними, а перебувають у постійній динаміці. Тому доцільно говорити не про адаптованість, а про рівень соціальної адаптації [110, с. 110–112]. Таким чином, соціальна адаптація жінок-рецидивісток з точки зору результату є нічим іншим, як рівнем (низьким, середнім та високим).

Соціальна адаптація жінок-рецидивісток має внутрішній зміст. Так, на думку В. М. Трубнікова ним є сприйняття індивідом існуючих у суспільстві цінностей, соціальних норм, законів та правил співжиття, засвоєння соціально корисних ролей та остаточне досягнення цілей покарання [251, с. 99]. Не можемо повністю погодитися з висловленою точкою зору. Адже цей науковець зосереджує увагу на поведінковому аспекті адаптивного процесу, тоді як соціальна адаптація зі змістовного боку знаходить вираження як на рівні поведінки, так і на рівні свідомості. На рівні свідомості відбувається відображення реальності на рівні чуттєвих та розумових образів, а сама свідомість є вибірковою та орієнтується на ті норми, які вироблені у суспільстві. Що стосується поведінкового рівня соціальної адаптації, то вона проявляє себе як регулювання поведінки жінки-рецидивістки заздалегідь поставленою метою та самостійним прийняттям рішень.

Соціальна адаптація жінки-рецидивістки може здійснюватися за різними напрямками, основними з яких є професійно-виробнича, соціально-побутова, соціально-середовищна та соціально-психологічна.

Професійно-виробнича адаптація жінки-рецидивістки формується під час оволодіння нею певними професійними навичками. Професійно-виробнича адаптація жінки-рецидивістки натикається ще й на таку проблему, як безробіття, яку ми аналізували у підрозділі 3.2 цієї праці.

Зауважимо, що за результатами проведеного опитування жінки-засуджені на перше місце поставили ту проблему, що їм не вистачає коштів навіть на придбання найбільш необхідних продуктів харчування та речей, а також відсутність роботи.

Соціально-побутова адаптація жінки-рецидивістки охоплює процес її пристосування до побутових та житлових умов. Складність цього виду адаптації багато в чому пояснюється тим, що більшість з них втрачає зв’язки зі своїми родичами. Під час опитування засуджених жінок ми хотіли з’ясувати їхнє ставлення до планування сім’ї після звільнення з установ виконання покарань. За його результатами більшість жінок-рецидивісток хотіли б мати сім’ю, однак їхнє уявлення про неї та про свої перспективи у цьому напрямку є розпливчатими та неконкретними. При цьому у жінок-рецидивісток спостерігається нерозвинуте почуття любові, відсутнє розуміння соціальних цінностей та традицій.

Окрім того, найбільш складною проблемою на сьогодні, з якою стикаються жінки-рецидивістки, є відсутність житла. У зв’язку з цим вони змушені проживати у знайомих (у тому числі з числа осіб, з якими вони раніше відбували покарання) або у родичів, з якими досить часто виникають конфліктні ситуації, або починають займатися бродяжництвом.

Соціально-середовищна адаптація жінки-рецидивістки – це процес пристосування до навколишнього середовища, який передбачає організацію психологічно здорового середовища з можливістю доступу до різноманітних спортивних, культурних, рекреаційних об’єктів. Важливим адаптуючим об’єктом для жінки-рецидивістки виступає сім’я. Сімейні проблеми жінок-рецидивісток досліджувалися у підрозділі 2.2 дисертації.

Соціально-психологічна адаптація – це процес пристосування жінок-рецидивісток з психологічної точки зору. Здійснення цього виду соціальної адаптації покладено законодавством на соціальний патронаж (Закон по соціальну адаптацію). Приблизно 95% опитаних жінок-рецидивісток стикнулися з такою психологічною проблемою, як нерозуміння з боку людей, які їх оточують, а також негативним ставленням. За даними психологів, процес адаптації осіб, звільнених з установ відбування покарань, як правило, закінчується до трьох років, а в окремих осіб – до одного року. Основна маса нових злочинів, що вчиняються особами, які раніше відбували покарання, приходиться на період до трьох років після звільнення. При цьому більша частина злочинів вчиняється у перший рік після звільнення – 52,4%. У подальшому інтенсивність рецидиву зменшується. Найбільш складним періодом з психологічної точки зору є проміжок у три-шість місяців. Саме протягом цього періоду потрібна посилена психологічна допомога жінкам-рецидивісткам з тим, щоб вони не скоїли нових злочинів [34, с. 598–599]. На нашу думку, процес соціальної адаптації має бути спрямований на те, щоб не допустити вчинення жінкою-рецидивісткою нових злочинів. Особливо у такий «вразливий» період життя, який триває близько трьох років після звільнення з установ відбування покарань.

У зв’язку з тим, що жінка-рецидивістка кожного разу після відбування покарання стикається з проблемою адаптації до соціального середовища, яке, як ми зазначали вище, є достатньо мінливим та динамічним, її адаптивні можливості знижуються після кожного наступного відбування покарання. А тому жінці-рецидивістці досить складно нейтралізувати негативні наслідки перебування в ізоляції від суспільства. У зв’язку з цим більшість з цих жінок не можуть адаптуватися ні до макро-, ні до мікросередовища в умовах свободи.

Характерними рисами жінки-рецидивістки після звільнення з установи відбування покарань є, зокрема, асоціальні установки, нехтування суспільними інтересами, психологічна спрямованість на кримінальну поведінку, недовіра до представників правоохоронних органів. Значний вплив на психіку жінки-рецидивістки має відбування тих покарань, що пов’язані з тривалими строками позбавлення волі. У зв’язку з їх відбуванням жінки стають більш агресивними, підвищується ризик психічних та інших захворювань. На думку психологів, відбування покарання у виді позбавлення волі є одним із тих стресових факторів, які негативно впливають на людину протягом усього її життя. Особливо негативними є психологічні зміни тих жінок, які неодноразово відбували покарання у виправних установах.

Саме моральна деградація жінок під час відбування покарання у виді позбавлення волі на фоні загальної економічної нестабільності, безробіття та відсутності належно організованої системи соціальної адаптації зумовлюють той факт, що переважній більшості випадків рецидив проявляється у вчиненні «наркотичних» злочинів, а також злочинів корисливо-насильницької спрямованості.

Зауважимо, що постпенітенціарна соціальна адаптація жінок-рецидивісток, а також їх підготовка до звільнення з установ відбування покарань має правову основу. До законодавчих актів у цій сфері слід віднести, зокрема, окрім КВК України Закони України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» [215], «Про пробацію» [214], Порядок взаємодії установ виконання покарань та суб’єктів соціального патронажу під час підготовки до звільнення осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк [200].

Однак, на превеликий жаль, доводиться констатувати, що багато положень цих нормативних актів, хоча й прийняті в останні роки, все ж мають у певній частині декларативний характер, містять окремі прогалини та не достатньою мірою регламентують відповідні суспільні відносини, а також у державі ще не створено належного механізму реалізації відповідних законодавчих положень. У першу чергу це стосується Закону України «Про пробацію». Незважаючи на те, що законодавець «розвів» у часі момент набрання ним чинності (з дня, наступного за днем його опублікування, тобто з 27 лютого 2015 року) і введення його в дію (через шість місяців з дня набрання ним чинності, тобто з 27 серпня 2015 року), все ж за цей період так і не вдалося створити належний механізм функціонування пробації в Україні.

Як вказується у науковій літературі, виокремлення чинності та введення в дію нормативно-правових актів – це «даність новітнім тенденціям, коли нормотворча діяльність випереджає можливості держави щодо своєчасного введення в дію нормативно-правового акту. В окремих випадках з моменту набрання таким актом чинності і до моменту введення його в дію відповідні державні органи або інші суб’єкти зобов’язані вжити всіх необхідних заходів для того, щоб з визначеної дати нормативно-правовий акт міг регулювати суспільні відносини» [77, с. 13].

Насамперед звернемо увагу на тому, що відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про пробацію» органом пробації визнається центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері пробації. Згідно з Інформацією про стан підготовки до реалізації положень Закону України «Про пробацію», а також роботу, проведену ДПтС України щодо створення умов до його впровадження робочою групою цієї служби проведено прогнозні розрахунки кількості суб\'єктів пробації та сформовано пропозиції до штатної чисельності кожного підрозділу пробації шляхом реорганізації підрозділів кримінально-виконавчої інспекції [93, с. 13]. Однак, на превеликий жаль, до сьогодні до кінця не реформовано кримінально-виконавчі інспекції у службу пробації, що є інституційною проблемою реалізації положень аналізованого Закону. На думку Д. Ягунова, яку ми поділяємо, доцільно замінити назву «кримінально-виконавча інспекція» на термін «служба пробації» [286], внісши відповідні зміни як у нормативно-правові акти, так і у накази ДПтС України.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про пробацію» пробація визначається як система наглядових та соціально-виховних заходів, що застосовуються за рішенням суду та відповідно до закону до засуджених, виконання певних видів кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого. Навряд чи це визначення можна вважати вдалим. Адже воно побудоване не як сукупність істотних ознак відповідного явища, а як конгломерат певних уявлень про інститут пробації серед науковців та у зарубіжній практиці реалізації цього інституту. Окрім того, на перший план у розумінні пробації законодавець ставить систему наглядових заходів, що певним чином не повністю відповідає призначенню цього інституту. Хоча у зарубіжних країнах, як вказує Д. Ягунов, «служби пробації сучасних західних країн, переслідуючи дедалі ширше запровадити технічні пристрої в свою діяльність, ще більше віддаляють пробацію від соціальної роботи, замінюючи соціальні контакти між офіцером пробації та злочинцем на постійний контроль за допомогою технічних пристроїв… Тому служби пробації в сучасних умовах «працюють» у напрямку посилення інтенсивності нагляду, створення нових умов, зобов’язань, обмежень та обов’язків для клієнтів пробації, що в свою чергу викликає необхідність залучення більшої кількості офіцерів до здійснення нагляду за злочинцями» [286]. На нашу думку, визначаючи поняття пробації, на перше місце слід поставити соціальну спрямованість відповідної діяльності, яка перманентно і була притаманна класичному уявленню про пробацію у зарубіжних країнах. Більш вдало, з нашої точки зору, визначено поняття «пробація» у відповідному законі Республіки Молдова (психосоціальна оцінка та контроль осіб, які перебувають у конфлікті з кримінальним законом, їх ресоціалізація, а також адаптація осіб, звільнених з місць позбавлення волі, з метою запобігання вчиненню нових злочинів) [178].

Як було зазначено у цьому підрозділі, соціальна адаптація займає надзвичайно важливе місце у процесі ресоціалізації як жінок-рецидивісток, так і інших категорій засуджених. А тому важливого значення набуває здійснення відповідних заходів запобігання тому чи іншому виду злочинності на постпенітенціарному етапі. Власне така соціальна адаптація й повинна здійснюватися під час пробації, а відповідний її вид мав би називатися, з нашої точки зору, пробаційним. Однак згідно з Законом України «Про пробацію», видами пробації є досудова, наглядова та пенітенціарна (ст. 8). Дещо схожим до постпенітенціарної є наглядова пробація, яка полягає у здійсненні наглядових та соціально-виховних заходів щодо засуджених до покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, осіб, яким покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк замінено покаранням у виді громадських робіт або виправних робіт, осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, а також направлення засуджених до обмеження волі для відбування покарання до виправних центрів (ч. 1 ст. 10). Однак цей вид пробації здійснюється до тих категорій осіб, які відбувають покарання, не пов’язані з обмеженням або позбавленням волі або звільнені від відбування покарання.

На нашу думку, доцільно було б у Законі України «Про пробацію» передбачити і такий її вид, як постпенітенціарна пробація, доповнивши відповідною вказівкою частину першу ст. 8 цього Закону. Окрім того, Закон України «Про пробацію» слід доповнити новою статтею 11-1 «Постпенітенціарна пробація», вказавши у ній, що постпенітенціарна пробація має на меті надання допомоги особам, звільненим від покарань у виді обмеження волі або позбавлення волі, їх підтримку та соціальну адаптацію відповідно до законодавства України. Таким чином, служба пробації, на нашу думку, могла б координувати діяльність служб соціального патронажу, спеціалізованих установ для звільнених осіб. Нашу пропозицію підтримало 52% проанкетованих нами викладачів та слухачів НАВС (питання № 12, додатки З, К).

Окрім того, як було зазначено вище, важливою складовою соціальної адаптації жінок-рецидивісток, як і інших категорій засуджених осіб, є їхня підготовка до умов життя у соціальному середовищі поза установами відбування покарань. Це охоплюється, зокрема, і таким поняттям, як пенітенціарна пробація. На нашу думку, законодавець не до кінця продумав перелік тих складових, які утворюють цей вид пробації. Ураховуючи пріоритет соціально-виховної роботи з засудженими особами під час відбування покарань, вважаємо за доцільне доповнити частину першу ст. 11 Закону України «Про пробацію» вказівкою на те, що у процесі пенітенціарної пробації, під час підготовки осіб до звільнення від відбування покарань у виді обмеження волі або позбавлення волі, в установах відбування покарань спільно зі службою пробації розробляються програми по етичному, моральному вихованню засуджених, а також щодо їх професійного навчання та виховної роботи.

Досить важливою складовою належної реалізації завдань, що покладені на службу пробації а Україні (ст. 6 Закону України «Про пробацію») важливо проводити в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері пробації, такі кримінологічні дослідження, спрямовані на вивчення особливостей злочинності загалом та її видів зокрема, а також на вивчення особливостей ресоціалізації, запобігання вчиненню нових злочинів тією чи іншою категорією засуджених. Серед цих кримінологічних досліджень важливе місце має посідати вивчення проблем жіночої рецидивної злочинності, що покликані виявити ті особливості, що їй притаманні, а відтак і сприяти належній соціальній адаптації та ресоціалізації жінки-рецидивістки. Враховуючи важливість цього напрямку діяльності органу пробації, вважаємо за доцільне доповнити відповідними положеннями Закон України «Про пробацію», вказавши. Відтак пропонуємо доповнити частину першу статті 18 цього Закону абзацом сьомим такого змісту: «кримінологічні дослідження, метою яких є наукове вивчення злочинності в Україні та окремих її видів, а також особливостей ресоціалізації, запобігання вчиненню нових злочинів засудженими». Нашу пропозицію підтримало 58% проанкетованих викладачів та слухачів НАВС (питання № 13, додатки З, К).

Вважаємо за доцільне вивчити можливість створення у межах служби пробації реабілітаційного центру для жінок, які відбувають покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі, завданням якого могло б бути подолання алкоголізму та наркоманії серед жінок, інтенсивна їх реабілітація, проведення професійних тренінгів для засуджених жінок, розвиток у них корисних навичок життєдіяльності, покращення мотивації.

Як зазначено у ч. 1 ст. 6 Закону України «Про пробацію», одним з її завдань є реалізація пробаційних програм стосовно осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням. На нашу думку, важливо затверджувати типові пробаційні програми, пристосовані до потреб тієї чи іншої категорії засуджених осіб, зокрема і жінок-рецидивісток. Відповідні пробаційні програми повинні мати таке спрямування: психореабілітаційні програми, спрямовані на подолання агресії, шкідливих звичок, оздоровлення тощо; соціально-культурні програми, у межах яких може проводитися робота щодо відвідування закладів культури (театрів, музеїв, виставок), зустрічей з відомими особами; професійно-освітні тренінги (наприклад, вивчення іноземних мов, комп’ютерні курси).

Застосування продуманих та ефективних пробаційних програм здатне стати тим фактором, що допоможе знизити рівень рецидиву, у тому числі і жіночого рецидиву. Наприклад, як відзначають фахівці, у Грузії, де розвиток пробації перебуває на досить високому рівні, за 10 місяців 2014 року повторні злочини вчинили 3,82% (536 осіб), що удвічі менше у порівнянні з аналогічним періодом минулого року [216]. Однак це вимагає посиленого фінансування відповідних заходів, що враховуючи сьогоднішні реалії, в яких перебуває наша держава, є нереальним. У зв’язку з цим важливо залучати кошти міжнародних інституцій, неурядових організацій, які будуть спрямовані для забезпечення ефективного та результативного процесу реалізації пробації в Україні. Наприклад, до налагодження відповідного пробаційного механізму у Грузії була залучена фінансова підтримка посольства США в Грузії, Норвезької місія верховенства закону (NORLAG) та Міжнародної тюремної реформи (PRI) [216].

Таким чином, ураховуючи особливості рецидивної злочинності жінок, надзвичайно важливими заходами її запобігання є ті, що здійснюються на пенітенціарному та постпенітенціарному етапах та спрямовані на ресоціалізацію, соціальну адаптацію жінки-рецидивістки, а також на недопущення вчиненню нею нових злочинів. З цією метою важливим видається забезпечення законодавчого механізму пробації та соціальної адаптації цієї жінок-рецидивісток, а також інших категорій засуджених, що вимагає внесення змін та доповнень у ряд нормативно-правових актів, у тому числі у Закон України «Про пробацію». Окрім того, також важливо забезпечити практичну та інституційну реалізацію пенітенціарних та постпенітенціарних заходів запобігання жіночій рецидивній злочинності, зокрема, на етапі підготовки жінок-рецидивісток до звільнення з установ відбування покарань, реалізації до них пробаційних програм різноманітного спрямування. Саме це, на нашу думку, здатне сприяти істотному зниженню рецидиву серед цієї категорії злочинців.

Висновки до розділу 4

У процесі дослідження заходів запобігання жіночій рецидивній злочинності було зроблено такі висновки.

Під загальносоціальними заходами запобігання рецидивній злочинності жінок запропоновано розуміти діяльність щодо реалізації економічних, соціальних, ідеологічних, технічних, організаційних, правових заходів з урахуванням особливостей жінок-рецидивісток.

Економічні заходи запобігання злочинності спрямовані на нейтралізацію недоліків та суперечностей функціонування економічної сфери держави, які дають позитивний ефект як на макрорівні (наприклад, оздоровлення економіки країни в цілому, економічний захист найменш забезпечених верств населення за рахунок введення науково обґрунтованого рівня прожиткового мінімуму, мінімальної заробітної плати тощо), так і на мікрорівні (наприклад, пільги і допомога конкретним жінкам, що перебувають у критичній ситуації).

З метою забезпечення працевлаштування жінок-рецидивісток, які відбули покарання та звільнилися з установ відбування покарань, запропоновано змінити ст. 14 Закону України «Про зайнятість населення», вказавши, що на кожну з категорій громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, повинно припадати не менше 0,7 відсотків квоти, передбаченої для підприємств, установ, організацій у ч. 2 ст. 14 Закону України «Про зайнятість населення».

До соціальних заходів запобігання рецидивної злочинності жінок, зокрема, належить ефективний соціальний контроль, розвиток соціальних служб, реалізація задекларованої на державному рівні гендерної рівності, допомога сім’ям та жінкам, які виховують дітей, а також у випадку застосування до жінок насильства з боку чоловіків, співмешканців або інших членів сім’ї, підвищення культурно-освітнього рівня, формуванням соціально корисних поглядів, потреб, інтересів, залучення жінки до активної суспільної діяльності, здійснення просвітницької діяльності різноманітними соціальними інституціями, зокрема, освітніми закладами; поширення соціальної реклами на загальнодержавних телеканалах, яка б пропагувала моральний та здоровий спосіб життя, правову культуру і правосвідомість, повагу до сімейних цінностей, шанобливе ставлення до жінки, а також негативний і згубний вплив наркотиків та алкоголю на психічне та фізіологічне здоров’я жінки, поступове руйнування соціального статусу споживачів цих засобів.

Ураховуючи те, що центри соціальної допомоги надають її різним категоріям громадян, що вимагає різного соціально-психологічної корекції з боку працівників цих закладів, запропоновано створювати в Україні спеціалізовані заклади, що надавали б допомогу жінкам, які зазнали насильства у сім’ї, у тому числі тим, які звільнилися з установ відбування покарань.

Запропоновано окремі напрямки вдосконалення просвітницької діяльності освітніх закладів України: під час викладання у школах основ правознавства доцільно спрямовувати юридичні знання, зокрема, на вирішення проблем прав дітей, захисту їх від домашнього насильства, відповідальності за протиправні вчинки; здійснення соціального контролю за поведінкою осіб жіночої статі; вжиття заходів, спрямованих на запобігання асоціальній поведінці особами жіночої статі (зокрема, алкоголізм, наркоманія); розробка та впровадження у навчальний процес програм морально-правового виховання і освіти жінок з метою формування у них правосвідомості, правової культури, поваги до моральних норм і закону; впровадження в освітніх закладах програм з профілактики алкоголізму та наркоманії серед підлітків.

Заходи організаційно-управлінського характеру запобігання рецидивній злочинності жінок повинні, зокрема, передбачати: аналіз проблем у цій сфері та перелік програм, послуг, установ та наявних ресурсів; чітке визначення обов’язків компетентних організацій, установ та співробітників, які беруть участь у запобіганні цьому виду злочинності; розробку механізмів координації та організації взаємодії державних та недержавних установ в сфері запобігання рецидивній злочинності жінок; прогнозування та контроль за реалізацією політики, програм та стратегій боротьби зі злочинністю; формування методики ефективного зменшення можливостей скоєння жінками злочинів; участь громадськості в вирішенні кола існуючих проблем та наданні послуг; взаємодію та співпрацю центральних та місцевих органів публічної адміністрації за участі приватного сектору, правоохоронних, судових органів у реалізації спільних заходів із запобігання злочинності жінок; наявність кваліфікованого персоналу на всіх рівнях.

Запобігання рецидивній злочинності жінок в установах відбування покарань (у пенітенціарний період), а також після звільнення з них (у постпенітенціарний період) має свої особливості, обумовлені специфікою такого контингенту засуджених, як жінки-рецидивістки.

Відбування кримінальних покарань жінками не повністю відповідає міжнародним стандартам дотримання прав жінки, а також національним стандартам прав людини. Це, зокрема, стосується відсутності можливості відбувати покарання у місцях позбавлення волі жінкам за місцем їхнього проживання.

З тлумачення ч. 1 ст. 79 КК України випливає, що іспитовий строк у випадку застосування цього виду звільнення від відбування покарання визначається у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв\'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку. Зроблено висновок про те, що це може поставити під сумнів гуманістичну спрямованість звільнення від відбування покарання вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до семи років.

Запропоновано запровадити у кримінально-виконавче законодавство України норми, що спрямовані на охорону добросовісного материнства. Зокрема, доцільно регламентувати можливість додаткових (короткострокових або тривалих) побачень з неповнолітніми дітьми жінкам, які відбувають покарання у виправних колоніях за умови їх зразкової поведінки та бездоганного ставлення до праці.

Запропоновано створювати в установах відбування покарань такі самодіяльні організації, які відповідають реальним потребам засуджених жінок, а також спрямовані на профорієнтаційне навчання жінок-рецидивісток.

З метою підвищення ефективності запобігання рецидивній злочинності жінок в установах відбування покарань запропоновано у структурі МЮ України створити спеціальний відділ з проблем відбування покарань засудженими жінками.

З метою підготовки засуджених жінок-рецидивісток до звільнення від покарання у кожній установі відбування покарань доцільно створювати програми такої підготовки, яка повинна мати індивідуальний характер та включати мету і задачі роботи, список заходів, необхідних для вирішення поставлених задач, строки їх виконання та враховувати дані поглибленої психосоціальної діагностики засуджених жінок.

Важливою складовою належного виправлення жінок-рецидивісток є діяльність персоналу установ відбування покарань, який повинен мати належну професійну підготовку, а також бути обізнаними з особливостями жіночої психіки та поведінки. У зв’язку з цим запропоновано до навчальних планів новоствореної Академії державної пенітенціарної служби включити самостійні навчальні дисципліни відповідного спрямування або передбачити окремі теми у межах тих навчальних дисциплін, що викладаються у цьому виші.

Переважна більшість жінок-рецидивісток потребують медичної (у тому числі психіатричної) та (або) психологічної допомоги у зв’язку з наявністю у них психологічних проблем, соціально небезпечних захворювань або психіатричних розладів. У зв’язку з цим в установах відбування покарань з жінками-рецидивістками має працювати штат належно підготовлених психологів у тій кількості, яка є достатньою для належної психовідновлюючої роботи з засудженими жінками-рецидивістками.

Ураховуючи позитивний досвід відбування покарань засудженими жінками у Республіці Польща, запропоновано запозичити у пенітенціарну практику України такі основні заходи, які, на нашу думку, можуть знизити рівень рецидиву серед жінок:

– створення гінекологічного відділення на території однієї з установ відбування покарань для жінок, в якому б фахівцями відповідного профілю надавалася б допологова та післяпологова допомога жінкам-породіллям, що утримуються у пенітенціарних закладах;

– навчання жінок-рецидивісток різноманітним спеціальностям, які сьогодні можуть бути більш витребуваними на ринку праці в Україні. Наприклад, майстер манікюру, перукар, впровадження у пенітенціарну систему проведення професійних курсів та тренінгів, спрямованих на навчання засуджених жінок роботі з комп’ютером, вивчення іноземних мов тощо;

– налагодження роботи різноманітних гуртків за інтересами, спрямованих на вироблення у жінок-рецидивісток позитивних соціальних навичок;

– запровадження у діяльність жіночих пенітенціарних закладів надання якісної та різнобічної медичної, у тому числі психіатричної допомоги, впровадження реалізації різноманітних психокорекційних програм.

Виокремлено такі істотні ознаки поняття «соціальна адаптація жінок-рецидивісток»: 1) це частина соціальної адаптації людини (з одного боку) та соціальної адаптації осіб, звільнених від відбування покарання (з іншого боку); 2) це складова ресоціалізації; 3) починається з моменту звільнення від відбування покарання жінок-рецидивісток і триває доти, доки не мине потреба у цьому, доки не буде досягнута адаптивна мета; 4) динамізм та цілеспрямованість; 5) наявність взаємодії між особою (жінкою-рецидивісткою) та соціальним середовищем; 6) свідомий та поведінковий рівні. Запропоновано розуміти під соціальною адаптацією жінки-рецидивістки динамічний цілеспрямований процес взаємодії жінки-рецидивістки з соціальним середовищем, який розпочинається з моменту звільнення від відбування покарання, є складовою ресоціалізації та спрямований на формування позитивних установок у жінки-рецидивістки, здатності орієнтуватися на соціальні (у тому числі правові) норми, виробляти адекватні моделі поведінки з метою недопущення вчинення нею повторних злочинів.

Соціальна адаптація жінки-рецидивістки може здійснюватися за різними напрямками, основними з яких є професійно-виробнича, соціально-побутова, соціально-середовищна та соціально-психологічна.

Запропоновано ряд змін, спрямованих на вдосконалення встановленого законом порядку пробації в Україні:

– підтримана точка зору про необхідність перейменування кримінально-виконавчих установ у службу пробації;

– наведено аргументи з приводу того, що у законодавчому визначенні поняття пробації насамперед потрібно передбачити соціальну спрямованість відповідної діяльності, яка перманентно і була притаманна класичному уявленню про пробацію у зарубіжних країнах, а ненаглядовим функціям відповідної служби пробації;

– запропоновано у Законі України «Про пробацію» передбачити такий її вид, як постпенітенціарна пробація, яка має на меті надання допомоги особам, звільненим від покарань у виді обмеження волі або позбавлення волі, їх підтримку та соціальну адаптацію відповідно до законодавства України;

– ураховуючи пріоритет соціально-виховної роботи з засудженими особами під час відбування покарань, вважаємо за доцільне доповнити частину першу ст. 11 Закону України «Про пробацію» вказівкою на те, що у процесі пенітенціарної пробації, під час підготовки осіб до звільнення від відбування покарань у виді обмеження волі або позбавлення волі, в установах відбування покарань спільно зі службою пробації розробляються програми по етичному, моральному вихованню засуджених, а також щодо їх професійного навчання та виховної роботи;

– запропоновано віднести до компетенції органу пробації проведення кримінологічних досліджень, метою яких є наукове вивчення злочинності в Україні та окремих її видів, а також особливостей ресоціалізації, запобігання вчиненню нових злочинів засудженими»;

– обґрунтовано доцільність створення у межах служби пробації реабілітаційного центру для жінок, які відбувають покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі, завданням якого могло б бути подолання алкоголізму та наркоманії серед жінок, інтенсивна їх реабілітація, проведення професійних тренінгів для засуджених жінок, розвиток у них корисних навичок життєдіяльності, покращення мотивації.

Важливою складовою соціальної адаптації жінок-рецидивісток є розроблення та затвердження типових пробаційних програм, пристосованих до потреб цієї категорії засуджених. Відповідні пробаційні програми повинні мати таке спрямування: психореабілітаційні програми, спрямовані на подолання агресії, шкідливих звичок, оздоровлення тощо; соціально-культурні програми, у межах яких може проводитися робота щодо відвідування закладів культури, зустрічей з відомими особами; професійно-освітні тренінги.

<< | >>
Источник: ЛАГОЦЬКА ВІКТОРІЯ ФЕДОРІВНА. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЦИДИВНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ ЖІНОК. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ–2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме 4.2 Пенітенціарні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок та соціальна адаптація жінок-редидивісток:

  1. ЗМІСТ
  2. 1.3 Сучасний стан рецидивної злочинності жінок в Україні
  3. 4.2 Пенітенціарні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок та соціальна адаптація жінок-редидивісток
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -