1.2 Поняття рецидивної злочинності жінок

Рецидивна злочинність жінок є самостійним об’єктом кримінологічного дослідження, оскільки відповідне поняття характеризується як ознаками рецидивної та жіночої злочинності, атк і має специфічні ознаки, притаманні лише їй.

Охарактеризуємо такі складові поняття «рецидивна злочинність жінок», як «жіноча злочинність» та «рецидивна злочинність».

Що стосується жіночої злочинності, то кримінологи здебільшого характеризують її як самостійний вид злочинності. При цьому існують доволі прості визначення цього поняття. Зокрема, на думку В. Г. Гриба, жіноча злочинність є частиною загальної злочинності, сукупністю злочинів, вчинених жінками [129, с. 467]. Однак у більшості вимпадків вчені пропонують розгорнуті дефініції поняття жіночої злочинності. В. Н. Орлов розуміє під нею соціальне, правове, негативне, системне явище, яке складається з сукупності всіх злочинів, вчинених жінками у той або інший період у державі (в регіоні), які мають своє особливості, а також кількісні і якісні показники [127, с. 299]. На думку колективу авторів одного з підручників по кримінології, жіноча злочинність – це «сукупність злочинів, вчинені особами жіночої статі, яким притаманні специфічні ознаки, пов’язаними з історично обумовленими місцем жінки в суспільстві, її соціальними ролями, психологічними та біологічними особливостями» [59, с. 564]. Н. О. Чечель визначає жіночу злочинність як «відносно масове, історично мінливе, соціально-правове явище, що є певною системою, яку утворюють суспільно небезпечні діяння, що вчиняються особами жіночої статі» [278, с. 219].

Окремі науковці пропонують оригінальні визначення поняття «жіноча злочинність», використовуючи при цьому ти чи іншу наукову концепцію.

Вважаємо, що будь-яке поняття повинно мати стислу дефініцію, яка відображає з необхідністю лише істотні його ознаки. Водночас дефініції не повинні повторювати ті ознаки, що притаманні для родового поняття. Вважаємо, що у визначенні поняття «жіноча злочинність» не повинно вказуватися на ті ознаки, що притаманні злочинності у цілому.

Жіноча злочинність, на відміну від злочинності чоловіків, яка є абсолютно домінуючою у загальній її структурі та відповідно визначає кількісні та якісні показники злочинності в цілому, істотно не впливає на відповідні показники загальної злочинності у державі. Відтак істотною ознакою поняття «жіноча злочинність», яка відрізняє його від родового поняття «злочинність», є вказівка на стать особи, яка вчинила злочин – жінку. При цьому для цієї праці стать є основною та домінуючою соціально-демографічною ознакою особи злочинниці.

Феномен статі є важливим для розуміння соціальної природи жіночої злочинності загалом та жіночої рецидивної злочинності зокрема. На думку Л. М. Щербакової, це один із фундаментальних компонентів індивідуальності, який дається людині від народження, пронизує всі її властивості і не лише природно, а й соціально обумовлює її диспозиції в поведінці, у тому числі й злочинній. Вивчення взаємодії цієї ознаки з іншими особистісними складниками дозволяє краще зрозуміти співвідношення біологічних та соціальних факторів у злочинній поведінці жінки [284, с. 12]. Виокремлення сукупності біологічних та соціальних особливостей жінки дозволяє більш ґрунтовно дослідити причини та умови жіночої злочинності.

Зокрема, з урахуванням індивідуальних властивостей жінки, її психофізіологічних особливостей, а також місця у системі суспільних відносин та соціальних ролей і функцій.

У кримінології існують різні пояснення жіночої злочинності, серед яких – біологічні (психофізіологічні), моральні (психологічні) та соціальні.

Біологічні (психофізіологічні) пояснення жіночої злочинності фактично були започатковані у працях Ч. Ломрозо, в яких він зробив висновок, що всі жінки схильні до скоєння злочинів. Навіть випадкові злочинниці, на його думку, виявляють завдяки життєвим умовам ту частину морального збочення, що притаманне кожній жінці та перебуває у звичайних умовах у прихованому стані [155, с. 32]. Прихильники такого пояснення природи жіночої злочинності аналізують різноманітні біологічні фактори, які відрізняють жінку від чоловіка. Наприклад, про наявність в окремих жінок хромосомного набору «xxy», тобто, зайвої чоловічої хромосоми «y», яка може викликати агресивність у жінок з таким генотипом. Відповідно й наявність такого хромосомного набору викликає аномалії функціонування залоз внутрішньої секреції, що виробляють такі речовини, як тестостерон, які викликають підвищену агресивність та збуджуваність [91, с. 75].

Проте прямої залежності між злочинною поведінкою і біологічними задатками жінки з фізіологічними аномаліями фактично кримінологами не виявлено. Ймовірно, вони лише побічно впливають на жіночу злочинність [66, с. 45]. Очевидно, що жінка скоює злочини під впливом, насамперед, соціальних причин, а також з урахуванням психологічних особливостей. Тому важливого значення набуває вивчення тих соціальних факторів, які впливали на формування особистості жінки, під впливом яких вона набуває специфічних рис.

Окрім того, на вчинення злочинів жінками впливають їх психічні (моральні) властивості. Так, з урахуванням того, що важливе формуюче значення на особистість жінки справляють сімейні відносини (адже жінка більше часу проводить у сім’ї, ніж у соціальній групі, саме на жінку лягає більша кількість сімейних обов’язків), то й за даними кримінологічних досліджень жінки часто скоюють злочини на ґрунті побутових конфліктів, оскільки їм притаманні підвищена емоційність та лабільність нервової системи. Такі психофізіологічні властивості можуть стати внутрішнім мотивом злочинної поведінки жінки, однак, на нашу думку, не можуть бути її безпосередньою причиною Все ж жінка вчиняє злочин під впливом індивідуальних психологічних факторів, а також різноманітних соціальних причин.

Зауважимо, що найбільша кількість жінок-рецидивісток припадає на вікову групу 30–50 років. У цей віковий період основним видом діяльності є професійна робота. У цей період всі сили жінки спрямовані на створення сім’ї, народження та виховання дітей, їх виховання. Протгом цього часу можна спостерігати прагнення жінки кардинально змінити спосіб життя, розпад шлюбів тощо. Детальна характеристика особи жінки-рецидивістки буде даватися у підрозділі 2.2.

На нашу думку, феномен рецидивної злочинності жінок слід розглядати з позицій соціального натуралізму. Цей напрямок у кримінології розробив та активно висвітлює у наукових публікаціях О. М. Костенко [122, с. 57]. Цей науковець доходить висновку, що будь-яка людина, у тому числі і злочинець – це тришарова істота: «фізична річ»; «біологічна істота», «соціальна особа». При цьому, як справедливо стверджує О. М. Костенко, формують соціально значимий характер поведінки людини. Це зумовлено тим, що саме цей рівень людської сутності характеризується волею і свідомістю. Це є наслідком соціалізації особи, тобто адаптації суми «фізичної речі» та «біологічної істоти» до оточуючого середовища. «Суть «соціальної особи» людини складають його воля і свідомість, саме вони утворюють у людини шар «соціальна особа».

Погодимося з О. М. Костенком, на думку якого «відповідно до принципу соціального натуралізму соціопатія особи – це неузгодженість волі і свідомості людини з природними законами соціального життя людей. Ця неузгодженість приводить волю у стан сваволі, а свідомість – у стан ілюзій, утворюючи так званий «комплекс сваволі і ілюзій». Саме цей комплекс і робить людську особу «соціопатичною особою». Іншими словами, «соціопатична особа» – це «особа з комплексом сваволі і ілюзій». Цей комплекс є загальним «зародком» для усіх проявів соціальної патології, лише одним з яких і є злочинність» [118].

Отже, виходячи з доктрини соціального натуралізму, жінка-рецидивістка – це соціопатична особа, воля і свідомість якої деформовані та набули форми сваволі й ілюзій. Цю ознаку вважаємо за доцільне передбачити у визначенні поняття рецидивної злочинності жінок.

Рецидивна злочинність жінок також є складовою рецидивної злочинності, а тому подальше дослідження відповідного поняття передбачає з’ясування того, що слід розуміти під рецидивною злочинністю. Основним поняттям, зміст якого впливає на з’ясування цього виду злочинності – це рецидив.

У теорії кримінального права рецидив поряд з сукупністю та повторністю традиційно належить до видів множинності. У ст. 34 КК України закріплено кримінально-правове поняття рецидиву. Ним визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Отже, кримінально-правове поняття рецидиву розкривається законодавцем з урахуванням сукупності таких ознак: 1) вчинення одним суб’єктом двох або більше умисних злочинів; 2) на момент вчинення нового умисного злочину або злочинів особа має не погашену чи не зняту судимість за умисний злочин.

Згідно з п. 15 постанови Пленуму ВС України «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів, та їх правові наслідки» «оскільки відповідно до частини першої статті 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості, то вчинення саме в цей період нового умисного злочину утворює з попереднім умисним злочином їх рецидив». Водночас рецидив у поведінці особи відсутній, «якщо після вчинення особою нового злочину виникли обставини, які усувають передбачені статтею 34 КК підстави для визнання вчинених нею діянь рецидивом злочинів (наприклад, обвинувальний вирок за попередній злочин (злочини) було скасовано як неправосудний і особу було реабілітовано; обвинувальний вирок за попередній або наступний злочин було змінено і особа у зв\'язку з цим вважається такою, що має судимість за необережний злочин; новим законом було скасовано злочинність діяння тощо)» [213].

У кримінології, на відміну від кримінально-правового поняття рецидиву виокремлюється кримінологічний рецидив. Зокрема, на думку І. М. Даньшина, необхідно розділяти так званий легальний та кримінологічний рецидив. Якщо легальне поняття рецидиву визначене у ст. 34 КК України, то кримінологічний рецидив він пропонує розглядати як сукупність злочинів, що вчинені особами, до яких застосовувалися покарання незалежно від зняття або погашення судимості за попередній злочин, так і особами, до яких застосовувалися інші заходи кримінально-правового впливу [57, с. 75]. Аналогічної точки зору дотримується більшість кримінологів. Наприклад, В.В. Голіна визначає рецидив як «повторне вчинення нового злочину особою, яка раніше вчинила злочин, незалежно від наявності у неї судимості» [133, с. 226–227]. На думку А. П. Закалюка, рецидив злочинів – це вчинення нового злочину особою, яка раніше була засуджена або піддана судом іншим правовим заходам впливу, що передбачені законом замість покарання, незалежно від форми вини минулого і нового злочину та наявності незнятої судимості [79, с. 522].

Ю. П. Стапанова до системоутворюючих ознак кримінологічного рецидиву злочинів відносить «1) повторне вчинення злочинів; 2) застосування до особи заходів кримінально-правового впливу за вчинення попередніх злочинів; 3) умисна або необережна форма вини вчинених особою злочинів; 4) вчинення злочинів особою, а) судимість якої знято або погашено; б) судимість якої не знято і не погашено; в) звільненою від покарання або його відбування за нереабілітуючих підстав; г) особою, до якої на підставі вироку суду замість покарання або поряд з ним було застосовано примусові заходи виховного характеру або примусові заходи медичного характеру» [240, с. 69].

К. Оробець вважає за доцільне виокремлювати й кримінологічне значення рецидиву. На його думку, для кримінології, яка описує, аналізує передусім соціолого-емпіричний і психолого-прикладний матеріал, хоч і з правових позицій, важливим є перш за все фактичний бік (безпосередньо соціальна та пов’язана з нею психологічна характеристика юридичного явища). Саме тому, на думку цього дослідника, існує окреме поняття фактичного (кримінологічного) рецидиву, облік якого входить до офіційної статистичної звітності відповідних правоохоронних органів. Отже, за визначенням цього вченого, рецидивною злочинністю у кримінологічному сенсі є сукупність злочинів, вчинених особами, які вже вчиняли хоча б один злочин [180, с. 131].

Таким чином, більшість кримінологів вважає, що кримінологічне поняття рецидиву є значно ширшим, ніж кримінально-правове (або легальне) розуміння, що міститься у ст. 34 КК України. Адже ті ознаки рецидиву, що виокремлюються законодавцем, є необхідними під час вирішення кримінально-правових питань. У першу чергу йдеться про кримінально-правову кваліфікацію та призначення покарання. Що ж стосується кримінологічного поняття рецидиву, то відповідні формалізовані ознаки з точки зору запобігання рецидивній злочинності не обов’язкові, а тому їх ураховувати не потрібно. Так, А. П. Закалюк писав, що кримінально-правове поняття рецидиву злочинів, цілком прийнятне для кримінального законодавства і судової практики, виявляється недостатнім (вузьким) для потреб кримінологічної оцінки рецидиву [79, с. 518].

Окрім кримінально-правового та кримінологічного рецидиву науковці у межах вивчення кримінально-виконавчого законодавства виокремлюють пенітенціарний (або кримінально-виконавчий) та постпенітенціарний рецидив. Так, Ю. П. Степанова вважає, що «пенітенціарний рецидив слід трактувати як вчинення особою умисного або необережного злочину під час відбування покарання у виді позбавлення волі. Постпенітенціарний рецидив охоплює випадки вчинення умисних або необережних злочинів особами, які відбували покарання у виді позбавлення волі» [240, с. 72]^. Дослідники у межах кримінального права також виокремлюють пенітенціарний рецидив. Але виключно у межах кримінально-правового розуміння цього поняття, що впливає на кваліфікацію. До прикладу, В. О. Навроцький вказує, що для пенітенцірного рецидиву на перший план виходить факт вчинення злочину у період відбування покарання. Про те, що відповідальність за злочин настає за наявності такого рецидиву, можна зробити висновок з диспозиції статті Особливої частини КК України. Вона повинна містити вказівку, що злочин вчиняється в ході відбування строкового покарання, до якого раніше було засуджено особу. Як правило, це вказівка на суб’єкт злочину, яким виступає особа у період відбування покарання [171, с. 373, 380]. Так, до злочинів з пенітенціарним рецидивом цей науковець відносить, зокрема, дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань (ст. 392 КК України), втечу з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК України).

На нашу думку, неоднакове розуміння рецидиву призводить до маніпулювання статистичними даними. Так, на думку В. С. Батиргареєвої, останнім часом серед науковці і практиків досить поширеною є думка про те, що у структурі злочинності питома вага рецидивної її частини продовжує стабільно і неухильно зростати. При цьому вчені апелюють цифрами, коли за рівень рецидиву намагаються видати відсоток не вперше засуджених осіб, обчислений від загальної чисельності всіх осіб позбавлених волі; або рецидивну злочинність ототожнюють із повторною, яка включає в себе випадки вчинення як рецидивних злочинів, так і нових, які за законом не визнаються рецидивом. Така інваріантність рецидивної злочинності, на думку цього науковця, призводить до певного соціального напруження, коли маніпулюють цифрами, які насправді позначають зовсім інші правові явища [15, с. 1].

Наявність у кримінологічній науці поряд із поняттям легального рецидиву також і поняття фактичного рецидиву, під яким розуміють повторне вчинення нового злочину особою, яка раніше вчинила злочин, незалежно від наявності у неї судимості, слід розцінювати як спробу знайти компроміс криміналістами та кримінологами щодо розуміння явища рецидиву злочинів. Проте виокремлення науковцями фактичного рецидиву, а на цій підставі – й окремого виду злочинності, має скоріше штучний характер і не сприяє створенню істинної картини рецидивної злочинності. Річ у тім, що об\'єднання в одну групу злочинних діянь, скоєних особами, до яких раніше вже застосовувалося покарання незалежно від наявності у них на момент вчинення нового злочину (злочинів) судимості за попередній злочин (злочини), спричиняє перекручення загальної структури злочинності, штучно підвищується рівень нібито рецидивної злочинності. Водночас якісно нове явище, так би мовити, «осердя» справжньої рецидивної злочинності, у тому значенні, якого їй надає новий КК України, «розчинюються» серед інших випадків скоєння повторних злочинів. Як слушно зауважує з цього приводу І. М. Даньшин, за широким поняттям «рецидивісти, які вчинили злочин», чітко не простежується якісна характеристика та закономірності структури рецидиву [57, с. 77].

Віднесення до рецидивної злочинності вчиненого особою нового злочину, нехай навіть знову умисного, якщо при цьому спливли строки давності щодо попереднього злочину, свідчить про некоректний підхід до проблеми як такої, оскільки не можна ставити знак рівності між цією особою й тими, хто скоїв новий умисний злочин (злочини) під час не знятої чи не погашеної судимості. Такий підхід, як вказує В. С. Батиргареєва, нівелює призначення інституту судимості. Нарешті, віднесення всіх осіб, незалежно від наявності факту судимості, до рецидивістів свідчить про негуманне ставлення до людини [17, с. 60]. Запобігання повторним злочинам, учиненим з необережності, а також умисним злочинам, якщо судимість за вчинення попереднього злочину знята або погашена, на думку цієї дослідниці, принципово відрізняється від запобігання власне рецидивній злочинності, оскільки в останньому випадку слід реалізовувати найбільш рішучі заходи та враховувати особливі причини, що призвели до скоєння особою нового умисного злочину під час не наявності погашеної або не знятої судимості [17, с. 61].

Такої ж думки дотримується ряд науковців. Так, А. Ф. Зелінський у своїх ранніх працях писав, що рецидив не може по-різному тлумачитися, оскільки кримінологія тісно пов’язана з кримінальним правом, відтак наявність у цих двох науках одного й того ж терміна в різних розуміннях недопустиме. На його думку, поняття рецидиву злочинів має бути однаковим для всіх правових наук [86, с. 34].

Ураховуючи викладене вище, вкажемо, що поняття рецидивної злочинності повинно включати в себе лише істотні ознаки, які визначив законодавець у ст. 34 КК України. Таке розуміння цього поняття жодним чином не заперечує необхідності дослідження й інших ознак явища рецидивної злочинності, які не увійшли до його змісту. Відтак, на нашу думку, єдиною підставою для розуміння рецидивної злочинності, є законодавче визначення поняття «рецидив злочинів», передбачене у ст. 34 КК України. Кримінологічні, пенітенціарні та інші дефініції відповідного поняття у жодному разі не можуть за своїм обсягом бути ширшими, ніж легальне поняття рецидиву [15, с. 7].

До 2001 р. у державній статистичній звітності МВС України були дані про кількість осіб, які раніше вчинили злочин. До них належали всі ті, хто скоїв новий злочин, незалежно від того, чи були ці особи за попередній злочин засуджені, чи звільнені від кримінальної відповідальності із застосуванням, наприклад, заходів громадського впливу (у зв\'язку зі зміною обстановки, амністією, помилуванням), а також незалежно від того, чи мали вони судимість, чи судимість була знята або погашена в установленому законом порядку. Отже, облік рецидивних проявів у статистичній звітності органів внутрішніх справ України фактично відбувався через облік осіб, як раніше вчинили злочин (злочини), а також через загальну кількість злочинів, учинених цими особами. Такий підхід відповідав найпоширенішому кримінологічному розумінню рецидиву злочинів. Зрозуміло, що за такого розуміння рецидивної злочинності її статистичні показники просто вражали і лякали суспільство.

За даними В. С. Батиргареєвої, починаючи з 2001 p., в статистичній звітності щодо рецидивної злочинності почали враховувати лише осіб, із яких судимість не знята й не погашена. Тобто в методиці статистичного обчислення цієї категорії осіб намітився відхід від усталеного кримінологічного тлумачення рецидиву злочинів у бік саме офіційного (такий статистичний облік уже ближче до офіційного визначення рецидиву злочинів, але все одно до числа осіб, які мають не зняту або не погашену судимість, зараховували й певну кількість осіб, які мають судимість за скоєння злочинів з необережності). Як наслідок – радикально змінилася облікова кількість найнебезпечніших злочинів. Так, якщо в 1996 р. зареєстровано 49473 особи, які повторно скоїли злочини; в 1997 р. – 49744, у 1998 р. – 50393, в 1999 р. – 50105, у 2000 р. – 47208, то у 2001 p., (з урахуванням наявності факту судимості – 20937, у 2002 р. – 20254. З першого погляду змінилася криміногенна ситуація, але насправді – це лише наслідок зміни системи обліку, напевно, пов\'язані з новим формулюванням поняття рецидиву злочинів [17, с. 60].

У ході анкетування працівників та слухачів НАВС було зясовано їх ставлення до розуміння поняття «рецидиву». Більшість опитаних (64%) вважають, що рецидив у кримінології слід розуміти як вчинення особою будь-якого повторного злочину (питання № 3 анкети – Додатки З, К).

Позиція законодавця, коли він відповідно до ст. 34 КК України відносить до рецидиву лише умисні злочини, на нашу думку, є цілком обґрунтованою. А. Ф. Зелінський, визнаючи рецидив злочину з необережності, свого часу писав, що рецидивонебезпечність злочинів з необережності – одна з найнижчих, оскільки злочин з необережності повторюються з імовірністю 0,15 (15%) [17, с. 60]. Питанням рецидиву злочинів з необережності у спеціальній літературі приділялося мало уваги. Це зумовлено, насамперед, зовнішніми випадковими факторами, що спричиняють вчинення цих злочинів, а не причинами, пов\'язаними з певними рисами характеру чи моральною орієнтацією особи. Непереконливою видається думка Ю. І. Битко на те, що кримінальна біографія осіб, перший злочин яких був скоєний з необережності, дає змогу прогнозувати не тільки рівень імовірності рецидиву в кожному часовому інтервалі, а й характер другого й наступних злочинів [31, с. 14].

Результати проведеного нами анкетування дещо інші. 54% прокнетованих висловилися за те, щоб відносити до рецидиву вчинення як умисних, так і необережних злочинів (питання № 4 анкети – Додатки З, К).

Таким чином, приєднаємося до представників нормативістської теорії в кримінології, на думку яких кримінологічні дослідження повинні виходити з пріоритету кримінально-правових оцінок злочинності [177, с. 106–110]. У цілому зауважимо, що підходи тих науковців, які виокремлюють кримінологічний, пенітенціарний та інші види рецидиву, заслуговують на увагу. На перший погляд, таке розуміння поняття рецидивної злочинності не повинно викликати застережень. Проте відповідна позиція є досить суперечливою. Адже, перш за все, це порушує один із методологічних підходів правових досліджень – необхідність однакового розуміння і використання понять у будь-якій галузі юридичних знань, насамперед тих, що мають суміжний характер. За такого підходу зміст одного і того ж поняття у неоднакових випадках буде наповнюватися різними ознаками, відмінним буде його обсяг.

Як було зазначено вище, рецидивна злочинність жінок – це комплексне кримінологічне явище, самостійний вид злочинності, який є частиною злочинності жінок та рецидивної злочинності.

Окремі науковці розглядають поняття рецидивної злочинності жінок. Так, на думку М. В. Карпушиної, жіноча рецидивна злочинність є самостійним видом злочинності, що визначається статтю винуватих, характерними властивостями особи, яка не піддається процесу ресоціалізації, та особливостями злочинних дій, що носять повторний характер, за наявності факту кримінально-правового впливу у минулому [97, с. 28].

Виходячи з соціально-натуралістичної доктрини кримінального правознавства, яку розробив О. М. Костенко, на думку якого «кримінальне право – це закріплені у формі законодавства закони соціальної природи, порушення яких визнається злочином, що тягне кримінальну відповідальність (покарання)» [114]. Однак, на нашу думку, таку ознаку не слід відображати у визначенні поняття «рецидивна злочинність жінок», оскільки вона притаманна всім без винятку злочинам, а тому є загальною.

Ураховуючи викладене вище, істотними ознаками поняття «рецидивна злочинність жінок», на нашу думку, є такі:

1) це сукупність всіх умисних злочинів на відповідній території у певний проміжок часу;

2) вчинення злочинів спеціальним суб’єктом – жінкою як соціопатична особою, воля і свідомість якої деформовані та набули форми сваволі й ілюзій;

3) наявність ознак рецидиву, тобто вчинення нового умисного злочину жінкою, яка має судимість за вчинення умисного злочину.

Таким чином, рецидивна злочинність жінок – це сукупність усіх умисних злочинів, вчинених соціопатичними жінками, які мають судимості за вчинення умисних злочинів, воля і свідомість яких деформовані та набули форми сваволі й ілюзій.