2.1. Межі пізнання злочинності в сучасній вітчизняній кримінології

Дослідження і визначення меж пізнання злочинності у сучасній вітчизняній кримінології є невирішеним і складним питанням, як власне і сам феномен злочинності. У нашому суспільстві злочинність як явище створила власну оболонку життєдіяльності.

Постановка і виокремлення проблеми можливості пізнання злочинності, вивчення її меж обумовлені перш за все як значним розвитком науки кримінології, так і зміною суспільних відносин і правосвідомості. Сучасний рівень кримінологічної науки доводить, що злочинність як центральне поняття кримінології не можливо вивчати лише у межах напрацювань радянської науки, безумовно, значних і плідних. Сьогодення (сучасний стан розвитку соцієтальних суспільств) вимагає від кримінологів нового бачення злочинності і можливостей її пізнання [191, с. 158-162]. Адже злочинність - явище універсальне і транснаціональне, воно не обмежується ні межами суспільної формації, ні тим більше, національними або регіональними кордонами [13, с. 124-125].

Злочинність - практично всезагальне явище. Рівень злочинності досяг загрозливих розмірів по всьому світу, а ефективний контроль над нею перетворився на одну із глобальних проблем сучасності, що вимагає комплексного підходу [273, с.

Сучасне суспільство побудоване на раціональності, але злочини часто виходять за межі раціонального [140, с. 163]. Відомий кримінолог Н. Крісті стверджує, що у суспільстві склалася нова ситуація, яка характеризується невичерпністю джерела вчинків, які можна визначити як злочини [140, с. 1516]. Проте вивчення злочинності вимагає окреслення чітких меж існування і життєдіяльності цього феномену.

Кримінологи як фахівці з проблеми злочинності повинні вирішити також наступне питання: чому психічно нормальні, осудні особи, які можуть усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності), керувати ними, можуть обрати у конкретній ситуації інший, не кримінально караний, варіант поведінки, все ж таки вчиняють злочини? [164, с.

У цьому аспекті доречно вивчити таку категорію, як «межі» злочинності. Саме ця категорія дає можливість виокремити злочинність як явище і обмежити її кількісно-якісними показниками. Межі також дають уявлення про «охоплення» злочинності кримінально-правовою статистикою, тобто наскільки репрезентативно вона відображає кримінальну реальність.

До проблеми визначення меж пізнання злочинності включаємо питання про місце і функції злочинності у сучасному суспільстві, розуміння злочинності як кримінальної практики людей, кримінальну обумовленість злочинів, феномен латентної злочинності, можливості боротьби із явищем злочинності. При кримінологічному вивченні злочинності необхідно виявити загальну її поширеність і суспільну небезпеку в конкретних умовах місця і часу з метою оцінки її стану і тенденцій, визначення напрямків боротьби зі злочинністю; а також соціальні характеристики злочинності; власні, «внутрішні» характеристики злочинності [77, с. 62-63].

При вивченні злочинності важливо знаходити не лише найбільш розповсюджені характеристики, не лише спільне в злочинності різних регіонів, представників різних соціальних груп, різних видів злочинності, але і відмінності, особливості, для того, щоб диференційовано, із врахуванням цих особливостей забезпечувати практичну діяльність. Аналіз злочинності повинен мати перспективний характер, іншими словами, не зводитися до фіксації її минулих станів, але і давати підстави для прогнозу [134, с. 112113].

В українській кримінологічній науці досліджуване питання тією або іншою мірою ставало предметом наукових пошуків і дискусій для таких вчених, як В.В. Голіна, І.М. Даньшин, В.М. Дрьомін, А.П. Закалюк, О.М. Костенко, В.Ф. Оболенцев, І.П. Рущенко, В.О. Туляков, В.І. Шакун та інші. При вирішенні питання визначення меж пізнання злочинності слід також брати до уваги наукові праці і російських кримінологів Г.А. Аванесова, Ю.М. Антоняна, Я.І. Гілінського, А.І. Долгової, С.М. Іншакова, І.І. Карпеця, Д.О. Лі, В.В. Лунєєва, І.М.

Досліджуючи межі пізнання злочинності у сучасній науці, слід відзначити, що поряд із вивченням феномену злочинності та його негативних наслідків, існують думки, що злочинність - це нормальна функція суспільства; продукт цивілізації, частина сучасної культури; показник соціальної патології [20, с. 19-22]. Наприклад, Ф. Таненбаум писав у 1943 році, що «злочинність вічна так само, як і суспільство...Чим складнішим воно стає, тим важче в ньому індивіду і тим частішими бувають його зриви.». На думку Дж. Флорити, злочинність, як і гріх, - нормальне явище в суспільстві; ненормальними ж є вигадані людьми санкції і закони. Подібну точку зору висловив ще в 1890 р. Е. Дюркгейм [267, с. 19-20]. Відомий філософ В.А. Бачинін наголошує, що злочини дозволяють певним категоріям індивідів реалізовувати свої трансгресивні нахили. Злочини випробовують міцність і надійність нормативно-ціннісних структур цивілізації, змушують її постійно займатися зміцненням своїх підвалин, підтримувати у стані готовності засоби стримування і блокування деструктивного напору кримінального середовища. Особа злочинця обирає хибні і трагічні шляхи вирішення існуючих протиріч соціально-історичного процесу [20, с. 331333]. Проте ми на цю позицію пристати не можемо, адже роздуми про злочинність як нормальну функцію суспільства нівелюють кримінологічну думку, так само як і думки про вічний і вроджений (генетичний) характер злочинності. Більш коректно вести мову про генетичну потребу людини до руйнування, не ототожнюючи вчинення конкретного злочину і явище злочинності у цілому. Слід також навести роздуми відомих вчених із цього питання.

Основний представник неофройдизму, німецький філософ, психолог та соціолог Еріх Фромм (1900 - 1980) критично переосмислив фройдівську точку зору на природу несвідомих потягів та роль соціальних факторів у становленні особистості [65, с. 81]. У відомій праці «Анатомія людської деструктивності» Е. Фромм зазначає: «Специфічну людську пристрасть до абсолютного панування над іншою живою істотою і бажання руйнувати (злоякісна агресія) я виділяю в особливу групу і називаю словами «деструктивність» і «жорстокість», які не мають, на мою думку, «філогенетичної програми», не служать біологічному пристосуванню і не мають ніякої мети» [269, с.

Нагадаємо, що така точка зору існує, з нею можна погоджуватися або спростовувати. Наприклад, Е. Фромм зазначає, що людина відрізняється від тварин саме тим, що вона є вбивцею. Відсутність у людини інстинкту «не вбивай» створює серйозну загрозу для світу. Людська деструктивність має генетичне (вроджене) походження [269, с. 34, 167, 175]. У своїй праці «Людина для самої себе» вчений ставить досить проблематичне питання: людина - добро чи зло? Він говорить про те, що людина деструктивна не тільки по відношенню до інших, а і руйнує власне життя [270, с. 317, 326].

А коли історію злочину викладає, розмірковуючи щодо його причин, не автор другорядних детективів, а геніальний письменник-мислитель, то його роздуми неодмінно набувають вищого, метафізичного змісту. Саме такий вигляд має кримінальна колізія, що її зобразив Л. Толстой у повісті «Крейцерова соната». Ця невелика повість-новела була створена в 1887 - 1889 рр., коли митець уже був літньою людиною. Твір одразу викликав суперечливу реакцію читачів, критиків, правознавців, філософів. Релігійно- філософські роздуми автора щодо причин соціальних вад та злочинів, які супроводжують розгортання фабули, і досі викликають реакції непорозуміння або обурення.

Філософ Е.А. Поздняков зі всією відвертістю пише, що кожна людина не тільки здатна на злочин теоретично, але й вчиняє його на практиці за будь- якої слушної і неслушної нагоди [195, с. 181]. Однак разом із цим слід пам’ятати, що схильність до руйнації - біологічне в людині, а вчинення злочинів, як правило, обумовлене явищами соціального характеру. Доведення ж до логічного кінця біологічних теорій призводить у кінцевому підсумку до визнання неповноцінними (злочинними) не тільки окремих осіб, груп, але й націй [109, с. 80-82].

Потрібно подолати у сучасній кримінології спрощенні уявлення про злочинність, відмовитись від розуміння злочинності як простої сукупності злочинів, розширити межі (територіальні, національні, ментальні, історичні, часові та інші) та напрямки пізнання злочинності, вивчити її складові частини (злочинність неповнолітніх, рецидивна, жіноча, професійна та інша злочинність) і віднайти її витоки. Лише так досягнемо результатів у практичній діяльності боротьби зі злочинністю [230, с. 342].

Розглядуване нами явище злочинності є дзвінком про те, що існує певний конфлікт у суспільстві, негаразди у певній сфері (сферах) суспільного життя. До того ж злочинність - це явище, що має значний еволюційний розвиток [50, с. 18-21]. Нагадуємо, як висока температура є ознакою хвороби, тобто хвороба сповіщає про себе через високу температуру, вона проявляється через цю температуру, так і злочинність сповіщає про себе, про недоліки у діяльності і захисті державних інститутів через окремі злочини [266, с. 553].

Сьогодні у науковому світі поставлено досить проблематичне питання: чи можна карати людину за злочин, якщо ми не маємо чіткого уявлення про «першопричини» злочинності, її сутність, джерело злочинної поведінки особи. Адже від цього уявлення, по суті, залежить успіх боротьби зі злочинністю. Незнання - це наслідок нашого нерозуміння цього явища і хвороби. Однак в той же час це і зізнання у нерозумінні сутності людської поведінки взагалі [215, с. 270-271].

Перспективним вбачається дослідження зв’язку злочинності і віктимності [200], що виступають своєрідними формами адаптації процесу девіантності до процесу змін соціальної структури [255]. Дуже часто саме напружені взаємовідносини між злочинцем і жертвою найбільш суттєво впливають на рішучість особи вчинити злочин. На думку О.Ю. Юрченко, категорія «зв\'язок злочинець-жертва» може і повинна стати реальним інструментом прогнозування кримінальної дійсності й максимального її зниження шляхом виявлення не тільки майбутніх злочинців, а й потенційних жертв [290, с. 12]. Виникає питання і про межі злочинного потенціалу особи жертви у механізмі розвитку злочинного посягання.

При дослідженні проблеми злочинності слід враховувати, що феномен цього явища дуже тісно пов\'язаний з механізмом криміналізації. Злочинність можна розглядати як породження даного механізму. Вона є оціночною оболонкою, яка наповнюється реальними суспільно небезпечними діяннями [100, с. 302-311]. У той же час Я.І. Гілінський зазначає, що відсутні природні межі, що відокремлюють злочинну поведінку від незлочинної. Ці межі встановлюються законодавцем, а тому вони штучні, відносні, а криміналізованість є результатом суб’єктивної волі законодавця. Більш того, сама злочинність - складне соціальне явище, що не має «природних» меж (на відміну, наприклад, від наркотизму, п’янства, самогубств) і визначається за допомогою різнопорядкових критеріїв: 1) суспільної небезпеки, реальної шкоди і 2) передбаченості кримінальним законом. Вчений вважає, що у реальній дійсності немає об’єкту, котрий був би «злочинністю» (або «злочином») за своїми внутрішніми, іманентними властивостями і відносить злочинність і злочин до релятивних (відносних), конвенціональних (договірних) соціальних конструктів. Я.І. Гілінський називає злочинність мисленнєвою конструкцією, соціальним і мовним конструктом [49, с. 192195]. Вважаємо, що така позиція вченого обумовлена положеннями девіантологічної науки (що відносить злочинність до основних форм девіантності), не завжди справедливо розширює межі злочинного і робить досить складною побудову інформаційної моделі злочинності і можливості її виміру. Хоча, як відомо, існує певна відносність і у розумінні самої девіантності. Це поняття, що пов’язане із інтеграцією та недоінтеграцією соціальних систем і субсистем. Неможливо сформувати судження про девіантність або її відсутність без конкретного відсилання до системи або субсистеми, у якій вона функціонує [192, с. 360-363]. А судження про злочинність як систему і у сучасній кримінології є суперечливим і недоведеним твердженням, про що зазначалося в підрозділі 1.2. дисертаційного дослідження. У той же час вчений слушно зазначає про необхідність розробки визначення злочинності, що відображало б соціальну природу, сутність злочинності, а головне, мало б вказівку на її специфічність. Визначення злочинності має бути специфічним саме для злочинності [49, с. 191-192].

У свою чергу, О.М. Бандурка підкреслює, що злочинність є сукупністю суспільно небезпечних діянь, такими актами, які шкодять матеріальним інтересам людей, породжують горе в сім’ях, збирають кривавий врожай вбивств і фізичних ушкоджень, несуть для країни величезні економічні втрати. Разом із цим вчений досліджує зв\'язок поміж злочинністю і «фоновими явищами» (пияцтво, алкоголізм, наркоманія, проституція). Між злочинністю і цими явищами існує виразна кореляційна залежність. Сьогодні почали поширюватися нові форми залежностей, до яких, у першу чергу, належать ігроманія, мультимедійні адикції, залежність від Інтернету. Простежується цікава і парадоксальна ситуація: людина у ХХ і ХХІ століттях стає усе більш вільною в економічному, політичному, духовному аспектах, але в такий спосіб наші сучасники потрапляють у тенета різних залежностей, які деформують внутрішній світ і часто-густо підштовхують людину до кримінальних діянь. Девіантна поведінка, безперечно, пов’язана з особистістю людини, із внутрішніми ментальними процесами, але разом із тим - це і масові, типові, отже, соціальні форми поведінки. Якість життя, безпека особи, ризики щодо дітей та їх майбутнього безпосередньо пов’язані з поширеністю девіантних явищ у суспільстві. Суспільство не може спокійно обходити ці явища, певна реакція завжди супроводжувала девіантну поведінку [15, с. 26].

Злочинність як властивість суспільства породжувати безліч небезпечних для людини діянь (злочинну множинність) аналізує це явище Д.А. Шестаков. Він формує нову кримінологічну концепцію: злочинність - не злочини, злочин - не порушення кримінального кодексу. Автор доводить, що злочин - це проявлене ззовні діяння, у той час як злочинність - внутрішня схильність індивіда до вчинення злочинів, сформована у нього властивість чинити у певних ситуаціях злочинно. Множинність вчинених злочинів і злочинність співвідносяться як явище і сутність, а причини злочинів виступають як щось сполучне між другим і першим. Злочинність прихована, її неможливо пізнати простим спогляданням вчинених і тим більше зареєстрованих у суспільстві злочинів. Злочинність, як справедливо зазначає вчений, виражає те головне, що характеризує процес відтворення злочинів, його внутрішню, глибинну закономірність, яка представляє собою приватний (окремий) випадок більш загальної закономірності багатоваріантної, конфліктної поведінки людей, які об’єктивно знаходяться у взаємних протиріччях один з одним. Таким чином, злочинність - це сама закономірність, в силу якої одвічно вчиняється значна кількість злочинів, а самі злочини - зовнішня форма її прояву [206, с. 6-17]. Але вчений також зазначає, що кримінологія не повинна обмежуватись кримінально-правовим визначенням поняття злочину, а має розробити власне кримінологічне його розуміння, хоча і погоджується з тим, що воно буде розпливчастим і можливо заплутатися у розмежуванні однойменних понять у кримінальному праві і кримінології [206, с. 22-24]. Злочинність Д.А. Шестаков пропонує розуміти як соціальну підсистему, що виражає собою властивість суспільства до відтворення злочинів і наголошує, що кримінологічному осмисленню підлягають не лише зафіксовані владою у законі злочини, але й інші небезпечні для людини діяння [282, с. 249].

Ми ж виходимо з того, що межі пізнання злочинності формально встановлює Кримінальний кодекс. Він виступає кримінально-правовою моделлю розуміння меж злочинності і є ідеальними межами самої злочинності.

Питання про те, чи має злочинність власні межі і завершення, досліджувала і А.І. Долгова. Автор надає двозначну відповідь на це питання: з одного боку, межі злочинної поведінки визначаються законами держави, а з іншого - історії людства властиві періоди правового і кримінологічного свавілля (безчасся). Для розуміння сутнісних якостей сучасної злочинності слід використовувати такі поняття, як екструзивна та інтрузивна злочинність. Екструзивна злочинність - це кримінальні явища, які достатньо чітко усвідомлені суспільством як злочинні. Така злочинність засуджується і витісняється системою соціально-правових відносин, і у першу чергу нормами кримінального права, із суспільного життя. У той же час, витісняючись (екструдируючись) із встановлених у суспільстві соціальних, економічних і політичних відносин, ця частина злочинності створює власні відносини, набуває певну структуру, формує свої організовані утворення, розвиває свої традиції і навіть породжує свою кримінальну субкультуру. У більшості досліджень, присвячених проблемам боротьби із рецидивною, професійною і організованою злочинністю, аналізується саме екструзивна злочинність.

Визначимо й іншу якісну сторону явища злочинності - інтрузивна злочинність, яка здійснює і продовжує здійснювати значно більший негативний вплив на соціально-економічні процеси у сучасному суспільстві. Головна відмінна риса інтрузивної злочинності полягає у тому, що вона природнім шляхом інтрузується - проникає, вбудовується і починає відігравати суттєву роль у системі соціальних, правових, фінансових, економічних та інших відносин, поступово змінюючи політичне, культурне і духовне життя суспільства. Висуваються гіпотези і наводяться докази того, що саме інтрузивна злочинність була причиною соціально-економічних і політичних криз у 90-ті роки минулого століття [185, с. 67, 69-70].

Тривають дослідження і визначення деструктивної і «конструктивної» злочинності, мімікрійної злочинності, інтрузивно-деструктивно-мімікрійної злочинності (ІДМ-злочинність) [185, с. 70-78].

Визначаючи межі пізнання злочинності, слід враховувати також, що оцінка злочинності складається із аналізу характеристик кримінально- караних діянь, суб’єктів таких діянь, жертв, матеріального збитку та іншої шкоди, інших наслідків порушень кримінальної заборони. Узагальнення даних про осіб, що вчиняють злочини, типізація цих осіб дозволяє більш точно прогнозувати динаміку злочинності, масштаби її впливу на інші соціальні явища і процеси [164, с. 11].

Вважаємо, що при визначенні злочинності та її меж пізнання слід виходити перш за все із положень статті 11 Кримінального кодексу України: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (частина 1 ст. 11). Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь- якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі (частина 2 ст. 11)» [130, с. 11].

Поділяємо погляд, відповідно до якого злочин можливо і потрібно розглядати і з позиції кримінології, і з позиції кримінального права [197, с. 50-56]. При кримінально-правовому підході увага зосереджується на юридичному аналізі складу злочину у єдності чотирьох його елементів: об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони. Злочин аналізується як відносно ізольований акт винного порушення людиною кримінальної заборони. При кримінологічному аналізі злочин розглядається, по-перше, у контексті взаємодії зовнішнього для людини середовища і характеристики самої людини; по-друге, не як одномоментний акт, а як певний процес, що розгортається у просторі і часі. Межі кримінологічного аналізу злочину, як правило, ширші, ніж межі кримінально-правового дослідження. У той же час, при аналізі злочинності завжди враховуються зміни кримінального законодавства. А кримінальне право, оцінюючи і розділяючи всі діяння на злочинні і незлочинні, тим самим окреслює межі злочинності як соціального явища [154, с. 62]. Отже, у кримінології при дослідженні меж пізнання злочинності більш доречним є кримінологічний аналіз усталеного у кримінальному праві поняття злочину, а не розробка власного визначення злочину, що може суперечити, значно розширювати і породжувати двозначне розуміння самої природи злочинного.

Злочинність наділена кримінально-правовою ознакою [70, с. 53-54]. В обсяг злочинного включаються ті діяння, які порушують кримінально- правові норми. Поза кримінально-правовою оцінкою немає як злочинів (елементів злочинності), так і злочинності у цілому. Сфера злочинного є одночасно і суспільно небезпечною, і протиправною. За її межами залишаються аморальні вчинки і правопорушення, відомі іншим галузям права. Виключення складають так звані «фонові» явища злочинності. Проте їх кримінологія повинна вивчати лише у зв’язку із вчиненням тих діянь, які передбачені кримінальним законом.

Із зміною кримінального законодавства у сторону криміналізації або декриміналізації окремих діянь межі злочинності розширюються або звужуються. Включення ж до поняття злочинного різних форм девіантної (делінквентної) поведінки породжує антилегалістське розуміння злочинності, що відрізняється крайньою невизначеністю, є досить розпливчастим і суб’єктивним, призводить до підміни злочинності аморфною сукупністю різних видів поведінки, що відхиляється від соціальних норм [70, с. 54].

Не слід всі вчинки, які вважаємо (суб’єктивно кожен) злочинними, вводити у рамки кримінального закону. Що віднести до злочинів, а що ні - це питання про стан суспільства, політики держави, ставлення до своїх громадян [110, с. 5]. Кримінальне законодавство слід формувати і формулювати з надзвичайною обережністю, ставлячи під захист кримінального закону лише ті сфери суспільних відносин, які дійсно потребують його захисту [112, с. 96-97].

До того ж існує і теза про те, що у кожного суспільства є власний «поріг насичення злочинністю» і саме існуючий в суспільстві рівень злочинності визначає можливість криміналізації або декриміналізації певних діянь [267, с. 20; 261, с. 240]. Якщо існуючий в суспільстві рівень злочинності нижче «порогу насичення», у суспільства з’являється можливість зробити кримінальні закони більш жорсткими. А коли злочинність досягає такого порогу, тоді вона стає питанням політичним і виникає колізія між правопорядком і послабленням напруженості шляхом «декриміналізації» певних діянь. Приклади можна знайти в дискусіях щодо легалізації вживання наркотичних засобів, проституції, азартних ігор. Вважаємо, що питання криміналізації певних діянь має розглядатися в тому випадку, коли рівень злочинності нижче порогу насичення, але має тенденцію до зростання. Варто пам’ятати, що надмірна криміналізація діянь може породжувати у суспільстві певне поле соціальної напруги і потенційну можливість кожного громадянина відчувати себе частиною злочинного світу.

У науковій літературі існують також пропозиції розглядати поняття «злочинність» у широкому (філософському) і у вузькому (соціальному) сенсі [161, с. 41-46]. Проте погляд на злочинність із філософських категорій «добро» і «зло» не тільки може бути суб’єктивним, але й унеможливлює кримінологічну характеристику злочинності, що не включає аналіз універсальних цінностей. Хоча окремі вчені намагаються побудувати системну модель соціуму злочинців - модель абстрактну та ідеальну і розрахували, що частка злочинців у світі не перевищує 5,6% від усього світового населення, частка неповнолітніх і рецидивістів у сумі - 45% від числа усіх злочинців, а 94,4% людей злочини не вчиняють. Одним із критеріїв такої системи названо число дисгармонії (тобто передбачувані злочинці) [161, с. 44, 81-83]. Виникають сумніви у можливості використання такої системи, адже вона не враховує всі показники злочинності, ґрунтується на статистичних даних, що не мають єдиної основи і є досить абстрактною.

Значно звужує межі пізнання злочинності існування феномену латентної злочинності як сукупності фактично вчинених, однак невиявлених або таких, що внаслідок інших певних обставин не стали відомими правоохоронним і судовим органам, злочинів, відомості про які у зв’язку з цим не знаходять відбиття (відображення) в офіційній кримінально-правовій статистичній звітності [179, с. 12]. Класифікація латентної злочинності будується за різними підставами: а) за рівнем латентності окремих злочинів; б) за механізмом їх утворення. За першим критерієм виділяють три групи. Перша - злочини, рівень латентності яких не перевищує половини від кількості зареєстрованих. Такі злочинні посягання мають мінімальний рівень латентності. До другої групи включаються злочинні діяння, серед яких кількість латентних більше 50%, але менше загальної кількості зареєстрованих. Це група посягань з середнім рівнем латентності. І, нарешті, до третьої групи треба віднести злочини, рівень латентності яких перевищує кількість зареєстрованих діянь певного виду. Так, новий Кримінальний процесуальний кодекс України містить низку статей, що прямо чи опосередковано сприяють латентизації окремих груп злочинів (ст.ст. 477 - 479 КПК) [131, с. 244-247].

Залежно від механізму утворення латентних злочинів всю їх масу можна поділити на чотири видові класи, групи. Перша група - це сукупність фактичних злочинів, про які ні правоохоронним органам, ні посадовим особам, ні громадянам нічого невідомо. Друга група - злочини, відомі як окремим громадянам, так і посадовим особам, але ні ті, ні інші не повідомляють про це у відповідні органи. Мотиви такого неповідомлення можуть бути різними. Третя група - злочинні діяння, факт вчинення яких став відомий потерпілим чи стороннім, але вони через неясність ситуації або неправильну правову оцінку не повідомляють про злочин в органи кримінальної юстиції. Четверту групу складають злочини, про які органу, що веде боротьбу зі злочинністю, стало відомо, але його представник з різних причин не реєструє виявлений злочин. Як зазначається у науковій літературі, вказані класифікації мають практичне значення [181, с. 47].

У сучасний період дослідження прихованих явищ злочинності знаходиться на якісно новому рівні: розширилися об’єкти вивчення, більш докладно і комплексно досліджується латентна злочинність і її види, предметом вивчення стала латентна злочинність окремих видів злочинів; особливу актуальність набуло встановлення параметрів тіньової економіки. Були також розроблені методи вивчення існуючої реальності - математичні, економічні, а також вдосконалені методи, що використовувалися раніше. Однак і досі немає єдиного поняття у визначенні самої природи латентної злочинності - чи є прихована частина злочинності самостійним явищем або слід вести мову про латентність як властивість, що притаманна злочинності? До того ж недостатня обізнаність про реальний стан злочинності породжує цілу низку негативних обставин, зокрема, у суспільстві не формується чіткого уявлення про дійсну розповсюдженість злочинності, про кількість осіб, які причетні до злочинів, а також про реальну «ціну» злочинності. Латентна, безкарна злочинність є і потужним важелем самодетермінації злочинності, породжує продовження злочинного шляху і залучає нових осіб до орбіти протиправної поведінки [236, с. 10-12, 21-22].

Феномен латентної злочинності ускладнює можливості впливу на злочинність і боротьби з цим явищем, адже знижується ефективність механізмів кримінологічного прогнозування і планування. Злочинність, проте, не має розглядатися як зло, для якого не існує меж. Існують межі впливу і на злочинність. Формування організаційно-правових основ, які сприяли б реформам та забезпечили б надалі більш ефективну роботу органів кримінальної юстиції, є стратегічно важливим завданням, що має вирішуватися на таких засадах: політична воля найвищого керівництва держави щодо необхідності трансформації системи кримінальної юстиції у потужний державний механізм забезпечення внутрішньої безпеки;

поетапність та послідовність реформ, науковий підхід до визначення шляхів здійснення реформ; урахування світового досвіду боротьби зі злочинністю; забезпечення процедур і механізмів підготовки законодавчих та інших нормативних актів, необхідних для реалізації реформ [275, с. 17-23; 276].

Злочинність, подолавши певні етапи у своєму розвитку, починаючи від уявлення про неї як прояв злої волі, пройшовши шлях від теорій крайнього біологізаторства до теорій крайнього соціологізаторства, сьогодні має розглядатися як кримінальна практика людей, межі якої визначаємо у рамках зареєстрованої злочинності, відповідно до кримінального закону, і тієї її значної частини, яку називають латентною злочинністю, і вивчення якої є самостійною кримінологічною проблемою. Включення ж до меж пізнання злочинності різноманітних форм девіантної поведінки несправедливо розширить її межі, наповнить проявами суб’єктивізму і поставить під сумнів можливості її кількісно-якісної інтерпретації, що звичайно ж не буде сприяти кримінологічному вивченню феномену злочинності [234, с. 329].

Межі пізнання злочинності знаходяться зараз на такому кримінологічному та історичному етапах, які ґрунтуються на плюралізмі наукових поглядів представників антропологічної, класичної, соціологічної, соціобіологічної концепцій злочинності. Дослідження біологічної схильності людей до девіантної поведінки, так само як і визнання соціальної природи злочинності, доводять, що не слід абсолютизувати ці погляди. Злочинність, а саме різні її прояви, мають різне співвідношення біологічного і соціального. А тому глибина її пізнання повинна бути на межі соціально-біологічної природи злочинності.

2.2.