Різноманітність точок зору на природу та визначення злочинності в кримінології та їх критичний аналіз

Злочинність, її сутність і природа належать до предмета науки кримінології, є важливим об’єктом вивчення у вітчизняній правовій системі. Вивчення феномену злочинності відіграє сьогодні важливу роль у правовому житті суспільства, а тому посідає значне місце в наукових дослідженнях з кримінології.

Сучасна наука кримінології зіткнулася зі складним характером державно-правового будівництва у самостійній державі України. Із проголошенням державної незалежності України відбулися суттєві соціально-політичні, правові, економічні та кримінологічні зміни, різко погіршився соціально-психологічний клімат у суспільстві у зв’язку із різкими змінами, що відбулися. Початок 90-х років минулого століття характеризувався значним «обвалом» законослухняної правосвідомості і посиленням кримінально-правової свідомості населення не тільки в Україні, а й близьких до неї країн СНД. Все це знайшло відображення у рівні і структурі злочинності в Україні на початку 90-х років.

Соціально-економічна ситуація в Україні з часу проголошення її незалежності визначалася тривалим процесом глибоких економічних перетворень, спрямованих на побудову цивілізованих ринкових відносин, удосконалення державних інститутів, правовідносин, які забезпечували б подальший рух до демократії європейського зразка. Проте окремі процеси та явища в економічній, політичній, соціальній та інших сферах життя суспільства мали ознаки криміногенного спрямування і прямо чи опосередковано сприяли поширенню різних видів злочинних проявів та злочинної поведінки. Статистичні дані та результати кримінологічних досліджень свідчать, що з року в рік рівень злочинності в Україні зростав [42, с. 83]. В середньому темп її приросту в період з 1990 р. по 1995 р. становив 12,2%. Найвищий приріст зареєстрованих злочинів спостерігався у 1992 р. (+18,5%), проте найбільша кількість злочинів була зареєстрована у 1995 році - 641860 тис.

Злочинність початку 90-х років показала себе з іншого боку, ніж вчила кримінологічна наука радянського періоду. Криміногенна ситуація в Україні за роки її незалежності характеризувалася стабільною тенденцією до збільшення кількості зареєстрованих злочинів у порівнянні з 1991 р. [78, с. 44]. Це був час панування людської деструктивності. Проте він змушував більш уважно придивитися до такого явища, як злочинність. Стало зрозумілим, що, з одного боку, злочинність - це прояв деструктивності суспільства, а з другого - прояв деструктивності самої людини. Як у вітчизняній, так і у зарубіжній кримінології країн СНД, розпочалися нові кримінологічні дослідження і формування нових підходів до розуміння природи злочинності і її визначення. Але ці дослідження були проведені у 90 - роках, і не могли враховувати значну кількість як зарубіжних (зокрема, російських) наукових праць, так і наукових надбань сучасних українських кримінологів. За двадцять років злочинність у цілому виросла в три рази, а з ряду злочинів (крадіжки, грабежі) і того більше. Головне ж в сучасній злочинності - це не кількісні її зміни, а якісні перетворення, вираженням яких служить поява нових видів злочинів, зростання масштабів злочинності, зухвалість і жорстокість дій злочинців, проникнення злочинності в усі структури суспільства і держави, рівень її організованості і міжнародного «співробітництва», тобто концентроване вираження того, що загрожує вільному і незалежному існуванню держави [113, с. 23-25]. Сучасне визначення злочинності можливе лише на підставі комплексного і всебічного аналізу існуючих нині кримінологічних підходів до цього явища.

Кримінологія зараз увійшла у постліберальний етап свого розвитку.

За експертними даними щорічно у світі вчиняються більше 100 млн. злочинів, при цьому простежується тенденція до зростання злочинності в більшості держав. Вчені зазначають, що насправді сукупна маса щорічно вчинюваних злочинів складає 8-10% від світового соціуму, тобто кожного року, з урахуванням латентних діянь, на планеті вчиняється 600-700 млн. злочинів [253, с. 85]. Все це змушує по-новому подивитися на явище злочинності у сучасному суспільстві, досліджувати нові фактори її розвитку, враховуючи загальносвітові тенденції. Сучасне визначення злочинності має носити універсальний характер, що відповідає сучасному рівню розвитку кримінології.

Криміногенна ситуація в Україні залишається складною, і питання посилення боротьби зі злочинністю знаходяться у центрі уваги правоохоронних органів. Вирішення даного завдання вимагає наукового дослідження реального стану злочинності у державі (що було покладено на Національну академію правових наук України і практичні відомства) [123, с. 3].

Розглядаючи питання про стан злочинності у державі, Рада національної безпеки і оборони України відзначала, що злочинність, особливо в умовах поглиблення соціально-політичної та фінансово- економічної кризи в державі, становить серйозну загрозу національній безпеці України. Вона стала одним із негативних чинників, який серйозно впливає на ефективність діяльності органів державної влади, підриває стабільність і систему правопорядку, захищеність прав, свобод і законних інтересів громадян. Злочинність формує систему протиправних переваг у доступі до влади, матеріальних ресурсів і благ, унеможливлюючи вільну ринкову конкуренцію, порушуючи принципи демократії та соціальної справедливості [212].

Саме тому у сучасних умовах розвитку інформаційного суспільства та розбудови державності в Україні вивчення кримінолого-правового феномену злочинності має велике теоретичне та практичне значення, адже потребує перегляду і нової інтерпретації саме поняття злочинності і критичний аналіз вже існуючих визначень, про що автор зазначав у підрозділі 1.2. розділу 1 дисертаційного дослідження.

З перших висловлювань щодо злочинності (а вони належали античним філософам Аристотелю та Платону) і до наших днів панує фактично єдина думка стосовно того, що злочинність існує у суспільстві і перш за все є суспільним феноменом [92, с. 17]. Багато дослідників злочинності у різні часи пов’язували її із соціальною недосконалістю суспільства, яке не забезпечує розв’язання його соціальних проблем, у тому числі формування потрібної суспільної спрямованості та етичної поведінки громадян, насамперед підростаючого покоління. Тим самим явищу злочинності давно надавалася соціальна характеристика.

На засадах розуміння соціальної природи негативних суспільних проявів, до яких належить і злочинність, необхідності усунення її соціальних передумов, удосконалення суспільного ладу відповідно до гуманістично- демократичних ідей в Україні ґрунтували свої праці філософ-просвітник Г. С. Сковорода, політичні мислителі М. І. Костомаров, М. П. Драгоманов, фахівці кримінального права О. Ф. Кістяківський, С. О. Богородський, М. П. Чубинський та ін. Останньому належить твердження щодо соціального запобігання злочинам як основи протидії злочинності [92, с. 18-19].

Вчинення у суспільстві дій, що становлять небезпеку для умов його життєдіяльності, які із забороною їх у законі отримали назву злочинів, з давніх часів привертало увагу багатьох мислителів.

Поза аналізом слід залишити теологічне розуміння природи злочинного і злочинності як спадщини первородного гріха, хоча саме релігійною філософією розглядалася проблема співвідношення божественного начала в людині і гріха як прояву його індивідуальної сатанинської злої волі, що зумовлювало підставу відповідальності перед Богом і владою. У філософській літературі наголошується, що існування зла є найбільшою таємницею світового життя і найбільшою складністю для офіційної теологічної доктрини і для будь-якої моністичної філософії. І до теперішнього часу у філософії триває дискусія: чи має зло самостійне, власне онтологічне буття і, як таке, вкорінене у самій реальності або виступає фрагментом життя, спрямованого в цілому до добра? Насправді, чи в людині спочатку прихована у зародку здатність до зла (утім, як і здатність до добра), у тому числі і до вчинення злочину, або він її набуває у процесі онтогенезу? У спробі відповісти на це питання в кримінології виник ряд концептуальних позицій, а, отже, розуміння і визначення злочинності [52, с. 325].

Злочинність як кримінальна реальність - складне для розуміння (а головне, для сприйняття) суспільне явище, про яке багато хто (і науковці, і політики, і практики) судить дуже поверхово. Часто (і це позначається на визначеннях) її намагаються представити тільки як сукупність злочинів, вчинених у певний період часу на конкретній території.

Проблема дослідження злочинності стала предметом наукових пошуків для багатьох учених у сучасній Україні. Значний внесок у розв’язання цієї проблеми зробили українські вчені О.М. Бандурка, В.С. Батиргареєва, А.М. Бойко, В.І. Борисов, М.Ю. Валуйська, В.В. Василевич,

Г.С. Васильченко, В.В. Голіна, Б.М. Головкін, І.М. Даньшин, С.Ф. Денисов, Т.А. Денисова, О.М. Джужа, Л.М. Доля, В.М. Дрьомін, В.П. Ємельянов, Т.С. Жукова, А.П. Закалюк, В.С. Зеленецький, А.Ф. Зелінський,

О.Г. Кальман, О.Г. Колб, О.М. Костенко, О.Г. Кулик, О.М. Литвак,

0. М. Литвинов, Г.В. Маляр, І.Б. Медицький, В.Ф. Оболенцев, В.М. Попович,

1. П. Рущенко, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, О.Л. Тимчук, В.О. Туляков, І.К. Туркевич, В.І. Шакун, О.Ю. Шостко, Л.О. Шепеленко та інші. Великий інтерес для розвитку уявлення про злочинність на сучасному етапі розвитку кримінологічної науки представляють і роботи таких російських вчених як Г.А. Аванесов, Ю.М. Антонян, М.М. Бабаєв, Я.І. Гілінський, А.І. Долгова, С.М. Іншаков, І.І. Карпець, О.Л. Крайнева, В.М.Кудрявцев, Н.Ф. Кузнєцова, Д.О. Лі, В.В. Лунєєв, В.В. Орєхов, Ю.Є. Пудовочкін, І.М. Рагімов, О.Б. Сахаров, О.В. Старков, С.М. Шапієв, Д.А. Шестаков, А.М. Яковлєв та інші.

Уже в незалежній Україні слід відзначити певну тенденцію до відходу від класичного визначення злочинності, пошуку її сутнісної основи [227, с. 370]. Позитивним є також те, що на відміну від західної кримінології, у якій саме поняття злочинності має різні назви [248, с. 241]: criminality, delinquency (злочинність як дії індивідуумів); crime (злочинність як суспільне явище); maleficence (malfeasance) (злочинність як шкідливість та пагубність), поняття «злочину», «злочинності», «злочинного діяння» у вітчизняній кримінології не ототожнюються, а поняття «злочинності» не є уявною абстракцією, а має власну теоретичну конструкцію. У західній кримінології переважає розуміння злочинності як порушення закону, що є особливо серйозним, сукупність злочинних дій у цілому (небезпечність яких зростає із вчиненням злочину) або як помилкові і необдумані дії [296, с. 229]; злочинність також визначають як правопорушення або злочин, за які особа може бути покарана за законом, або як нерозумні чи аморальні вчинки [297, с. 282]; або як позитивні чи негативні дії, що полягають у порушенні кримінального закону [294, с. 370-371]. Злочинність (злочин) та проступок іноземні вчені ототожнюють, зазначаючи, що такі поняття є синонімами, хоча і відзначають, що термін crime (злочинність), на відміну від терміну misdemeanor (проступок), вживають при вчиненні більш тяжких за своєю природою злочинів [294, с. 370-371]. Хоча так само, як і в нашій державі, у західному суспільстві погляди на злочинність є заплутаними через діяльність політичних сил, засобів масової інформації і академічний консерватизм вчених [295, с. 101-105].

Сучасна наука кримінології в Україні розвивається шляхом визначення поняття злочинності перш за все як соціального явища, сукупності певних діянь, відповідальність за які передбачена кримінальним законом. Різні наукові погляди і методологічні підходи до вивчення природи і сутності злочинності зумовлюють виникнення різних визначень злочинності у сучасний період розвитку кримінології. Деякі з цих визначень ми наводимо нижче.

Академік А.П. Закалюк наводив власне предметно-сутнісне поняття злочинності, зазначаючи, що злочинність - це феномен суспільного життя у виді неприйнятної та небезпечної для суспільства масової, відносно стійкої, різнообумовленої кримінальної активності частини членів цього суспільства. У цьому визначенні немає деяких традиційних для поняття злочинності ознак, зокрема, пов’язаних з територією і часом, оскільки вони стосуються виміру злочинності, а не її сутності [90, с. 139]. Схожі визначення злочинності як кримінальної активності частини членів суспільства наводяться і в сучасних наукових публікаціях, при цьому наголошується, що за такого підходу злочинність має розглядатися переважно з позицій явища, тобто визначення злочинності у широкому розумінні [37, с. 108].

Відомий кримінолог В.М. Дрьомін пропонує праксеологічний підхід до пізнання злочинності, розуміння злочинності як предметної діяльності і соціальної практики. Учений обґрунтовує, що злочинність, являючи собою результат особливої за своїми мотивами, метою і морально-правовими оцінками предметної діяльності, виступає лише як один із проявів людської активності й перебуває в закономірних зв’язках з іншими видами діяльності людини [79, с. 97-117]. До того ж, на думку науковця, злочинність у соціальному і психологічному аспектах є перш за все продуктом діяльності людини, результатом її соціальної активності і проявляється у масових щоденних практиках, які можна позначити терміном «кримінальні практики», що фактично постають як соціальні інститути [80, с. 70-71]. Кримінальна практика - це широко розповсюджений різновид соціальної практики, специфічного соціального досвіду, що проявляється у поведінці, яка заборонена кримінальним законом. Злочинність - це широко розповсюджена соціальна активність, різновид масової практики людей, що проявляється у деструктивній поведінці (діяльності, вчинках), що тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до діючого на даній території і в даний час законодавства [207, с. 77, 81].

Професор В.В. Голіна зазначає, що займався розробкою підходів до розуміння витоків злочинності, а з огляду на це констатує, що визначення поняття злочинності вимагає нових наукових пошуків. Він наголошує, що сутність злочинності закладена у базових людських властивостях, у ментальній і психологічній конструкції людини, тобто в нас самих. Форма прояву сутності у вигляді множинності злочинів формує злочинність як кримінально-правовий феномен. Утворюється синдром кримінальної активності, тобто виникає переконання і рішучість вирішувати існуючі проблеми незаконним, злочинним шляхом. Цей синдром можна назвати «криміногенний потенціал суспільства». Його реалізація і є проявом злочинності. Акцент кримінологічних досліджень переноситься на реальне джерело злочинності - криміногенний потенціал суспільства. Це буде вимагати розробки відповідного понятійного апарату, інших кількісно- якісних вимірювань, іншого розуміння детермінант, а в цілому - і розробки концепції зниження криміногенного потенціалу і його проявів [52, с. 324336].

Теоретичною передумовою вдосконалення видового поняття злочинності, як стверджує Б.М. Головкін, є наявна ситуація, за якою центральна категорія кримінологічної науки належить до найменш визначеної, найбільш суперечливої і методологічно застарілої. Вчений визначає, що кримінальна реальність (злочинність) представляє собою історично усвідомлену антисуспільну форму людського буття, виражену в протиправній діяльності системного характеру у конкретних умовах простору і часу [57, с. 29, 37].

Професор І.М. Даньшин доводив, що злочинність - це відносно масове, історично мінливе, що має певну територіальну і часову поширеність соціальне явище, являє собою цілісну, засновану на статистичних закономірностях систему одиничних суспільно небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом. Окрім того, що злочинність - соціальне явище, вчений вказував на те, що злочинність - це збірне поняття, що є органічною, а не арифметичною сукупністю суспільно небезпечних діянь [70, с. 50-55]. Висновки про злочинність як органічну сукупність залишаються спірними і потребують подальшого аналізу і вивчення [24, с. 179].

У свою чергу І.К. Туркевич, аналізуючи ознаки злочинності, наводила наступне визначення злочинності: злочинність - це відносно масове, суспільно небезпечне, історично мінливе, соціальне й кримінально-правове явище, яке виникло на певному етапі розвитку суспільства і складається з системи злочинів і осіб, які їх вчинили за певний час на відповідній території [256, с. 19].

Злочинність як масовий прояв деструктивності у поведінці людей, що виражається у системі передбачених кримінальним законом діянь, вчинених на даній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або якоїсь його частини, визначав А.Ф. Зелінський [93, с. 24-25].

Існують погляди на злочинність як на відносно масове явище кожного суспільства, що складається з сукупності окреслених кримінальними законами вчинків, скоєних на тій чи іншій території протягом певного часу [162, с. 9], і як на правову модель реального, складного і динамічного суспільно небезпечного соціально-правового явища, що успадковує і моделює лише частину його ознак і є системою злочинів, вчинених на певній території або в тій чи іншій державі чи регіоні за певний період часу, а також осіб, які винно їх вчинили [268, с. 18-19].

Кримінологи наголошують на перспективності наукового переосмислення кримінологічної категорії «злочинність» у світлі системно- структурної категорії «зло», де у рамках категорії «неправо» злочинність проявляється у вигляді суспільно небезпечного процесу і/або результату певної сукупності поведінкових актів конкретних людських індивідів [34, с. 159]. Тривають дослідження кримінології злочинності як відносно самостійного різновиду соціальної практики (кримінальної практики), тісно пов’язаної з іншими видами активності людини в різних соціальних сферах [240, с. 379] і в той же час як суспільно небезпечної поведінки [241, с. 335338], що створює певну термінологічну невизначеність при вивченні злочинності.

Також злочинність у сучасній кримінології визначають як антисоціальну, деструктивну, відносно масову, історично мінливу, що має певну територіальну і часову поширеність, суспільно небезпечну поведінку суб’єктів кримінально-правових відносин, що представляє собою статистичну сукупність злочинів, що визначаються кримінальним законом у відповідності до кримінально-правової політики держави [104, с. 166-169], або як історично минуще, мінливе, соціальне і кримінально-правове явище, що представляє собою сукупність всіх злочинів, вчинених у державі або регіоні за відповідний період [225, с. 306-307].

Інші науковці О.М. Бандурка та Л.М. Давиденко визначають злочинність як соціально-правове явище, історично мінливе, що представляє собою систему (сукупність) злочинів, вчинених у певній державі (регіоні) за той чи інший період, у силу певних причин і яке підпорядковане статистичним закономірностям [14, с. 7].

У той же час І.П. Рущенко стверджує, що сьогодні ми маємо усі підстави остаточно звільнитися від парадигми XIX століття та ідеологізації феномену злочинності. По-перше, злочинність не може бути подоланою остаточно, бо є невід’ємною складовою суспільного життя; по-друге, вона не визначається певною сумою причин (факторів) і усі лінійні моделі причинно- наслідкового типу не здатні коректно пояснити цей феномен. Злочинність за своїм глибинним корінням не є ситуативною, або визначеною конкретними мінливими причинами. Злочинність - функціональна, бо вона «обслуговує» певні потреби і інтереси як індивіду, так і суспільних структур та інституцій. Такий підхід теоретично є висновком трактування злочинності як форми соціальної адаптації [219, с. 185].

Існує і наступне визначення поняття злочинності у сучасній кримінології: злочинність - це кримінальна практика людей, що проявляється як явище у виді множинності злочинів і осіб, котрі їх вчинили, і яка підлягає кількісно-якісній інтерпретації [231, с. 74].

Отже, основні визначення злочинності та їх авторів можемо згрупувати у декілька напрямів. Перший напрямок, який назвемо сумарно-статистичний (або соціально-статистичний), що будується на радянській доктрині - це уявлення про злочинність як про відносно масове, історично мінливе, соціальне явище, що представляє собою сукупність злочинів, вчинених на певній територій і в певний проміжок часу (І.М. Даньшин, І.К. Туркевич, О.М. Литвак, О.Г. Кальман, О.Г. Фролова та інші), та другий напрямок, що отримав назву новітній (або соціально-практичний чи соціально-активний (діяльніший)) і представляє злочинність як кримінальну активність частини членів суспільства (теорія кримінальної активності) (А.П. Закалюк), як предметну діяльність і соціальну практику (інституціональна теорія криміналізації суспільства) (В.М. Дрьомін), як прояв криміногенного потенціалу суспільства (В.В. Голіна), як масовий прояв деструктивності у поведінці людей (А.Ф. Зелінський), як форму соціальної адаптації (І.П. Рущенко).

Суттєвими недоліками визначення злочинності в сумарно- статистичному напрямі є, наприклад, вказівка на те, що злочинність є соціально-правовим явищем, а точніше, соціальним кримінально-правовим явищем, адже у людському суспільстві всі правові явища, які регулюються або охороняються правом, є соціальними. А правові норми - це різновид соціальних норм. Надмірний акцент на соціальності злочинності виключає і суттєво обмежує інші підходи до вивчення природи злочинного і злочинності. До корінних недоліків розуміння злочинності належить і підміна сутності, природи злочинності уявленням про неї як сукупність злочинів, бо представлення злочинності як механічної суми або органічної сукупності передбачає системність зі всіма її складовими і заперечує дискретність проявів злочинності (за роками і в певних територіальних межах) [55, с. 159-160]. Масовість же є ознакою явища, в якому перебуває або бере участь одночасно безліч суб’єктів (масове безробіття, масові заворушення), а більшість злочинів вчиняються стихійно, нерідко випадково, неорганізовано. І про історичну мінливість явища злочинності слід говорити лише у контексті історичної зміни форми її проявів, а сутність злочинності залишається незмінною [52, с. 328-329]. Вчені зазначають, що термін «злочинність» є зручним як традиційний статистичний символ кількості вчинених злочинів і їх динаміки. Однак у плані предмета кримінології пізнавальне значення такого його тлумачення дорівнює нулю [133, с. 92]. Розповсюдженість такого статистичного розуміння злочинності свідчить про те, що відмовлятися від нього не варто, слід лише враховувати відмінності у статистичному і кримінологічному значенні цього терміна. Російський соціолог Т.В. Шипунова стверджує, що із шести запропонованих нею ознак злочинності, суттєвим для визначення поняття злочинності можна вважати дві ознаки - бути сукупністю окремих масових видів злочинності і кримінально-правовим явищем. Вона робить висновок, що злочинність у цілому не є системою, а належить до статистичних утворень. Злочинність - це статистична сукупність масових видів злочинів, що має певний стан, рівень і динаміку [284, с. 91].

Представники російської школи кримінології підкреслюють, що єдності поглядів на поняття «злочинність» не існує і в російській сучасній кримінологічній науці. Вчені умовно виділяють такі підходи до визначення злочинності: 1) фундаментальний (доктринальний), або кримінально- правовий (1.1. Карпець, В.М. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнєцова, С. Я. Лебедєв, В.В. Лунєєв, Г.А. Аванесов, А.І. Алексєєв, Ю.М. Антонян, С.М. Іншаков, Г.Ф. Хохряков, В. Є. Емінов та інші); 2) девіантологічний, або релятивно- конвенціональний (Я.І. Гілінський); 3) природно-неконвенціональний (Д.А. Шестаков); 4) особистісний (А.І. Долгова); 5) безособистісний (О.В. Старков) [122, с. 8-13].

Представники фундаментального підходу до визначення злочинності під цим явищем розуміють кримінально-правове та історично мінливе масове негативне соціальне явище, що складається із усієї сукупності злочинів (представляє собою систему злочинів), вчинених у певній державі (регіоні) за той чи інший період часу. Девіантологічний напрям визначає злочинність як відносно поширене (масове) статистично стійке соціальне явище, різновид (одну з форм) девіантності, що визначається законодавцем у кримінальному законі. Відповідно до положень природно-неконвенціонального підходу під злочинністю слід розуміти властивість людини, соціального інституту, суспільства окремої держави, глобального суспільства відтворювати множинність небезпечних для оточуючих людей діянь, що проявляється у взаємозв’язку злочинів і їх причин, і що піддається кількісній інтерпретації і зумовлює введення кримінально-правових заборон. Особистісний підхід визначає злочинність як соціальне явище, що полягає у вирішенні частиною населення своїх проблем із винним порушенням кримінальної заборони. Безособистісний підхід представляє злочинність не як суму злочинів і злочинців, а стверджує, що злочинність виражає суму тих зв’язків і відносин, у яких знаходяться між собою ці злочини і злочинці, у реальному житті нібито не пов’язані [122, с. 8-13].

Незважаючи на значний обсяг наукових праць, присвячених злочинності, ця тема залишається висвітленою недостатньо і потребує подальшої нової наукової розробки, врахування світового досвіду у визначенні поняття злочинності і її кількісно-якісного вимірювання. Розвиток і формування знань у сфері державно-правових явищ завжди припускає необхідність вирішення проблеми формування понятійного (категоріального) апарату юридичної науки. Розробка понять і їх формування на рівні нормативно-правових (особливо законодавчих) дефініцій і визначення системи термінів, що їх позначає, - досить складна проблема [190, с. 39-45]. Складність цієї проблеми особливо загострюється, коли поняття, що потрібно визначити, використовується не лише у юридичній науці, а і у повсякденній мові, широко застосовується засобами масової інформації, соціологами, політиками - як це ми спостерігаємо із явищем злочинності.

Основним завданням і підсумком аналізу підходів до вивчення злочинності є розробка власного поняття злочинності, що відповідає сучасному розвитку кримінологічної науки. І хоча юридичні поняття і характеризуються значною консервативністю і стабільністю, проте із цього не слід робити висновок, що поняття права не підкорюються принципу зміни і розвитку [85, с. 145-147]. І якщо норма права - це первинний елемент права, то поняття і терміни - необхідний матеріал їх побудови та існування. До того ж право і суспільство повинні «розмовляти на одній мові» [272, с. 38-40].

Поняття злочинності, як і будь-яке поняття, має зміст і обсяг. З урахуванням цього пропонуємо таке визначення поняття злочинності: злочинність - це кримінальна практика людей, що проявляється як явище у виді множинності злочинів і осіб, які їх вчинили, у визначеному просторово- часовому проміжку і яка підлягає кількісно-якісному виміру.

У реальній дійсності злочинність характеризується як статистична множинність різних актів індивідуальної злочинної поведінки. Поведінки, що утворює зміст забороненої законом кримінальної практики. Враховуючи єдність злочинів і осіб, які їх вчинили, злочинність ми визначаємо як множинність не лише злочинів, але й злочинців. Визначення злочинності через категорію множинності злочинів і осіб, які їх вчинили, дозволяє також надати кількісно-якісну характеристику цього явища у визначеному просторово-часовому проміжку за допомогою кількісно-якісних показників злочинності.

Визначення поняття злочинності через категорію практика дозволить реалізувати в кримінології соціально-антропологічний метод, пізнати сутність злочинності, побудувати її інформаційну модель, бо практика (від грецької praxis) - це дія, діяльність, діяльне життя, досвід [266, с. 361].

Під множинністю розуміється сукупність елементів, об’єднаних за деякою ознакою, на відміну від маси, як чогось цілого і неподільного та сукупності, як неподільної єдності і суми [36, с. 682, 648, 1412].

Сьогодні, у ХХІ столітті, стало очевидним, що процес пізнання сутності злочинності ще не отримав свого наукового завершення. Виникає потреба подолання домінуючого ще за радянських часів спрощеного підходу до злочинності як простої сукупності злочинів, розширення меж та напрямів її пізнання, вивчення її складових та ін. Домінуюча у радянський і подекуди у наступні роки розвитку кримінології позиція щодо визнання злочинності як статистичної сукупності злочинів у пострадянській кримінології була піддана обґрунтованій критиці. Сучасні комплексні дослідження злочинності і як соціального явища, і як властивості особи надають можливість переглянути

існуючу парадигму злочинності. Сформульовані новітні визначення злочинності потребують, з одного боку, наукового осмислення й інтерпретації, а з другого - оцінки адекватності відображення у понятійному апараті кримінології цієї кримінальної реальності. Однак ні теоретично, ні практично злочинність не знаходить як одностайного її наукового розуміння, так і усвідомлення суспільством її руйнівного впливу для національної безпеки.

Статистичні дані та результати кримінологічних досліджень свідчать, що динаміка злочинності в Україні зростає. Якщо у 2011 році було зареєстровано 515833 тис. злочинів, то у 2013 році - 563560 тис. кримінальних правопорушень. Тобто злочинність як би віддзеркалює політичну, соціально-економічну ситуацію в Україні, а головне - людський фактор. Стає зрозумілим, що, по-перше, злочинність - це прояв деструктивності суспільства, а, по-друге, прояв деструктивності самої людини породжувати множинність злочинів.

Отже, сучасне визначення злочинності можливе лише на підставі комплексного і всебічного аналізу існуючих нині кримінологічних підходів до її сутності та врахування новітніх тенденцій її реальних проявів в державі.

Відмова від спрощених уявлень про злочинність, реалізація соціально- антропологічного методу (поряд з аналізом усталеного статистичного поняття злочинності) у визначенні і вивченні злочинності дозволить розробити дієвий механізм прогнозування і запобігання злочинності. Однак на цьому шляху надзвичайно важливо не підміняти поняття власного буття злочинності поняттям кримінального потенціалу особи злочинця.

Сучасне явище злочинності формує нову кримінальну реальність. Реальність, що проявляється у кримінальній практиці людей через множинність вчинених ними злочинів.

Поняття злочинності, класифікація проявів злочинності, створення сучасної інформаційної моделі буде вимагати оновленого методологічного обґрунтування, формування підходів до розуміння наукового знання, істини в праві та реалізації теоретичних положень у практичній діяльності. Вирішення зазначених завдань у кримінологічній науці вбачається можливим і необхідним.