<<
>>

3.2 Основні причини та умови рецидивної злочинності жінок в Україні

Як було зазначено у попередньопу підрозділі, причинний комплекс рецидивної злочинності жінок, з одного боку, має загальний характер, тобто, базується на загальній детермінації злочинності, а з іншого, він має певну специфіку, яка обумовлена особливостями детермінації як жіночої, так і рецидивної злочинності.

Ці особливості вже були досліджені у кримінологічній науці [15, с. 23–24; 57, с. 85]. Враховуючи попередні дослідження науковців у цій царині, будемо виходити з того, що найбільш значущими деформаціями повторної злочинної поведінки жінки, як недоліки в економічній, моральній, правовій та соціально-побутовій сферах.

Як було зазначено вище, значну питому вагу у структурі рецидивної злочинності жінок займають насильницько-корисливі злочини. Тобто, під час їх скоєння домінує корислива спрямованість злочинної поведінки жінки. Окрім того, така спрямованість характерна й для вчинення жінками «наркотичних» злочинів. Основними причинами злочинної поведінки таких осіб є деформація їх соціально-економічної свідомості, що має різноманітні прояви. Зокрема, це розбіжність між цілями жінки-рецидивістки та можливостями щодо їх задоволення. Формуючими умовами у цьому контексті є суперечності, що склалися у соціально-економічній сфері суспільства (зокрема, інфляція, безробіття).

Так, в останні три роки у нашій державі на формування деформацій в соціально-економічній сфері впливає збільшення рівня безробіття, у тому числі і серед жінок. У цілому безробіття є одним із проявів, що характеризує негативні зміни в соціальній структурі суспільства. Негативні наслідки безробіття безсумнівні. Воно тягне за собою зниження мотивації праці, поширення алкоголізму, іншої девіантної поведінки жінок, а також штовхає їх відмовлятися від того, щоб відмовлятися від придбання життєво важливих продуктів споживання. Науковці, які займалися дослідженням злочинності безробітних, установили таку залежність: зростання чисельності безробітних (у тому числі й серед жінок) є однією з причин збільшення рівня злочинності (зокрема, жіночої рецидивної [235, с.

23]. На думку І. О. Неупокоєвої, яку ми поділяємо, безробіття завжди кримінологічно пов’язано зі злочинністю, вона перестала бути її фоновим явищем. Безробіття слугує однією з причин злочинності у сучасному суспільстві [174, с. 4].

За даними Державної служби зайнятості частка жінок, які були зареєстровані безробітними у 2013 році становила 52,7% від загальної кількості зареєстрованих безробітних за цей період, у 2014 році – 53,8%, а за 9 місяців 2015 року – 62,7% [187]. Окрім того, найбільша частка зареєстрованих безробітних-жінок припадає на молодих осіб у віці 30–34 років. За даними цієї служби, їх питома вага становить у середньому становить 16 –17%. Тобто, це мав би бути найбільш активний працездатний вік жінки. А це, у свою чергу, впливає на те, що навіть мінімальні побутові проблеми вона не може задовольнити, оскільки не має роботи. А відтак безробіття є однією з причин рецидивної злочинності жінок.

Очевидно, що рівень безробіття серед жінок-рецидивісток, які звільнилися з місць позбавлення волі, є ще вищим. Це пояснюється, на нашу думку, їх неготовністю до активного пошуку роботи у разі неотримання або втрати робочого місця; низькою професійною адаптацією, тобто нездатністю виконувати різні види робіт, низькою кваліфікацією, вузькою спеціалізацією; небажанням роботодавця приймати на роботу осіб, які раніше відбували покарання, у тому числі жінок-рецидивісток; тривалими перервами у роботі, пов’язаними з відбуванням покарання у виді позбавлення волі.

Згідно з даними, які були одержані у процесі дисертаційного дослідження, приблизно 85% жінок-рецидивісток є працездатними без певних занять. Відтак незайнятість жінок-рецидивісток у народному господарстві є помітним криміногенним фактором.

Інші економічні негаразди у нашій державі також є причиною зростання цього виду злочинності. Зокрема, йдеться про інфляційні процеси, низьку заробітну плату, високі ціни на комунальні послуги. Негативно впливає на економічні процеси у державі і теперішня ситуація, яка склалася у зв’язку з окупацією Російсько Федерацією АРК, а також через проведення антитероричтичної операції в окремих районах Луганської та Донецької областей.

У зв’язку з цими подіями в Україні виникла така категорія осіб, як внутрішньо переміщені особи. Так, за даними Державної служби зайнятості з початку окупації АРК та проведення антитерористичної операції звернулися за допомогою у працевлаштуванні 60,3 тис. мешканців АРК, Донецької та Луганської областей. Звісно, допомога окремим з них у працевлаштуванні була надана. Однак більшість внутрішньо переміщених осіб залишилася без роботи. При цьому безробітними з числа переселенців є, у переважній більшості, представники жіночої статі. Якщо серед зареєстрованих безробітних всіх категорій питома вага жінок становила 54%, то серед безробітних з числа внутрішньо переміщених осіб – 70%, і при цьому, вона коливалася від 64% у Вінницькій та Кіровоградській областях до 77% у Львівській області [187]. Таким чином, великий відсоток безробітних жінок серед внутрішньо переміщених осіб свідчить про негаразди в економічній сфері держави та однією з причин рецидивної злочинності жінок.

Таким чином, протягом досліджуваного періоду спостерігалося зростання жіночого безробіття порівняно з чоловічим, що негативно впливає на свідомість жінки, викликає у неї почуття непотрібності у суспільстві, знецінює її ставлення до праці та до отримання законного доходу. А відтак збільшення кількості безробітних жінок є однією з причин рецидивної злочинності жінок.

Соціально-економічною причиною злочинності жінок-рецидивісток є їх низький освітній рівень (підрозділ 2.2). Чим вищий освітній рівень жінки, тим простіше їй відшукати робоче місце та працевлаштуватися. За підрахунками Ю. В. Андрієнка, додатковий рік освіти населення спричиняє зменшення рівня злочинності на 10% [4, с. 194].

Інші економічні проблеми у суспільстві також є причиною рецидивної злочинності жінок. У нових умовах соціально-економічної життя жінки опинилися у більш важкому становищі, ніж чоловіки, оскільки традиційно вони працювали і продовжують працювати в тих галузях, які здавна вважалися жіночими.

До деформації соціально-економічної свідомості жінки-рецидивістки призводить також негативний вплив макросередовища після звільнення з установи відбування покарань.

Адже для того, щоби вона могла «порвати» зі своїм кримінальним минулим, їй ще недостатньо мати внутрішню рішучість для цього. Важливим є сприйняття жінки-рецидивістки суспільством, в яке вона повертається після відбування покарання та яке, зазвичай, не сприймає її, бачить жінку-рецидивістку лише крізь призму негативних установок, здійснює її своєрідну стигматизацію. Дослідники відзначають, що доти, доки особи, звільнені з місць позбавлення волі не повернуться до звичайного спілкування з людьми у суспільстві, вони залишаться вигнанцями. Тому вони й будуть відкидати суспільство та продовжуватимуть спричиняти йому шкоду шляхом вчинення злочинів. [19, с. 35]. Під час анкетування засуджених жінок-рецидивісток з’ясовувалося питання про те, як їх сприймає оточення (на думку цих осіб). 73% проанкетованих (або 67 осіб) відзначили, що навколишні їх не розуміють та ігнорують (питання № 29, додатки Е, Ж). Таким чином, переважна більшість жінок-рецидивісток, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, відчуває себе непотрібною суспільству, «викинутою» за межі соціуму, що може негативно вплинути на їх подальшу поведінку.

Отже, деформації соціально-економічної свідомості зумовлюють виникнення у жінок-рецидивісток комплексу свідомості та ілюзій, що є однією з причин вчинення ними повторних умисних злочинів.

Іншою важливою сферою суспільної свідомості є сфера правосвідомості. Дефектність правової свідомості виступає причиною кримінальної мотивації жінок, які повторно скоюють умисні злочини. Загалом деформація сучасної правосвідомості жінки проявляються у негативному ставленні до права, правовій неграмотності, втраті орієнтирів правомірної поведінки, недовірі до системи кримінальної юстиції тощо.

Як було зазначено вище, у рецидивістів зазвичай складається «кримінальний стереотип поведінки», за якого вони намагаються вирішувати проблеми та соціальні конфлікти у злочинний спосіб. Таке твердження підтвердили й пезультати проведеного нами анкетування серед засуджених. Так, близько 57% жінок-рецидивісток (або 52 особи), вчиняючи повторний злочин, знали або припускали, що знову будуть притягнуті до кримінальної відповідальності, а для 11% проанкетованих (або 10 осіб) було байдуже, чи буде держава реагувати на вчинений ним злочин (питання № 22, додатки Е, Ж).

Правова свідомість злочинців також проявляється в їх ставленні до вчиненого злочину. 67% проанкетованих жінок-рецидивісток (або 62 особи) не вважають себе винуватими у вчиненні злочину (питання № 20, додатки Е, Ж). Очевидно, як вказує Ю. П. Степанова, «таке враження, що вони неправильно розуміють поняття «умисел», або ж намагаються представити себе у більш вигідному світлі. Наприклад, деякі засуджені, вказуючи, що відбувають покарання за крадіжку (злочин, вчинення якого можливе лише з умисною формою вини), водночас зазначають, що судимостей за умисні злочини у них немає» [240, с. 106–107].

Важливим критерієм визначення психологічної деформації жінки-рецидивістки виступає факт усвідомлення нею призначеного покарання, а також щире каяття у вчиненому злочині. Недаремно щире каяття передбачається законодавцем як одна з обставин, що пом’якшує покарання (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України). На думку Т .І. Нікіфорової, «дійове каяття являє собою сукупність психічних властивостей суб’єкта, пов’язаних з негативним відношенням особи до вчинених ним дій, що проявилося у щирому каятті та активних діях суб’єкта, які об’єктивно підтверджують каяття – активному сприянні розкриттю злочину, добровільному відшкодуванні завданих збитків або усуненні заподіяної шкоди» [176, с. 380].

Щире каяття має важливого значення для виправлення засудженого, у тому числі жінки-рецидивістки. А. П. Закалюк вказує на те, що схильність до вчинення повторних злочинів залежить від ставлення особи до злочину, за вчинення якого її засуджено та до самого факту засудження [79, с. 544]. На думку цього науковця, досягнення щирого каяття винуватця у разі доведення його вини є головною метою всієї системи кримінальної юстиції, правосуддя і особливо системи виконання покарання, її виправної діяльності. Каяття стимулює низку позитивних перетворень у психології злочинця, у спрямованості особистості, зокрема стосовно зниження або навіть позбуття нею суспільної небезпечності. За невизнання своєї вини (навіть при її доведеності), а також справедливості виду і розміру покарання, особистість засудженого, як показує практика, набуває комплексу нових суспільно небажаних психологічних якостей.

Останні доповнюються критичним ставленням до умов відбування покарання, викривленим сприйняттям виправних заходів як непотрібних «невинному», а ще більше – негативним впливом оточення засуджених-злочинців, а також надмірним застосуванням примусу, проявами черствості, байдужості, порушення прав людини, з якими засуджений стикається в установі відбування покарань та після виходу з них «на волі» [79, с. 544].

За результатами проведеного анкетування 86% проанкетовних (або 79 осіб) щиро розкаюється в тому, що вчинили останній злочин. При цьому лише 33% жінок-рецидивісток (або 30 осіб) визнають себе винуватими у вчиненні злочину (питання № 20, 21, додатки Е, Ж).

На думку О. М. Морозова, у тих засуджених, які не визнали свою вину, спостерігалося виражене викривлення морально-ціннісних орієнтацій. Частина з них демонстрували активно негативне ставлення до норм права і правил співжиття у суспільстві загалом. На них значно гірше, у порівнянні з іншими, мала вплив дисциплінарна практика. Ці засуджені повідомляли оточуючим про непримиренність власної позиції навіть змістом нанесених на тіло татуювань. Деякі з них мали надзвичайно завищену самооцінку і вважали інших засуджених недостойними перебувати разом з ними в одному приміщенні. Однак більшість жінок вважали, що на злочин їх підштовхнули інші особи, вони не ідентифікували себе із вчиненим правопорушенням [170, с. 84].

Досить показовим елементом деформації правової свідомості жінки-рецидивістки є те, що більшість з них, скоюючи умисний повторний злочин, усвідомлювали цей факт. Так, одним з питань в анкеті, що було поставлено для засуджених жінок, було таке: «Скоюючи останній злочин, чи передбачали Ви, що будете притягнуті до кримінальної відповідальності?». На це питання 57% опитаних (або 52 особи) відповіди ствердно, 11% (або 10 осіб) – що їм було байдуже. Таким чином, як було зазначено вище, рецидивна злочинність жінок має тенденцію до рецепції, відтворення. Більшість з жінок, які раніше були засуджені за вчинення умисного злочину, скоюючи нове посягання, йшли на цей крок усвідомлено, ігноруючи при цьому прийняті у суспільстві різноманітні соціальні (у т.ч. правові норми). Жінки у місцях позбавлення волі проходять своєрідні «тюремні університети», отримуючи «кримінальну освіту». Вони стають добре обізнаними у найбільш поширених злочинах, відповідальність за які передбачена у КК України. Відтак скоюючи новий умисний злочин, вони усвідомлюють протиправність діяння, бажають або свідомо припускають її. І це є одним із проявів деформації правової свідомості жінок-рецидивісток.

Окрім того, у засуджених зясовувалося питання про те, чи будуть вони вчиняти злочин у майбутньому, після звільнення з установи відбування покарання? 80% проанкетованих (або 74 особи) відповіло, що не будуть скоювати злочин у майбутньому, 11% (або до осіб) відповіло, що планують повернутися на злочинний шлях, а 8% проанкетованих (або 7 осіб) вказали, що не знають, чи повернуться до злочинного життя. Таким чином, серед проанкетованих великий відсоток тих осіб, хто вже в установах відбування покарань готовий вчиняти новий злочин, звільнившись з них (питання № 30, додатки Е, Ж).

З деформаціями правової психології тісно пов\'язані дефекти моральної свідомості жінки-рецидивістки. У свідомості значної частини жінок-рецидивісток домінують мотиви фізичного виживання, раптової вигоди. Для багатьох з них характерна деморалізація міжособистісних відносин, зростання конфліктності у сім’ї та побуті. Все це доповнюється невпевненістю в завтрашньому дні, переживанням про ненадійність соціального статусу, матеріального становища. Як зазначав ще у кінці ХІХ століття Ч. Ломброзо, багато злочинниць вчиняють викрадення не тому, що відчувають у цьому потребу, а виключно через бажання отримати дорогі та розкішні наряди і прикраси [155, с. 13]. І. М. Даньшин вказує, що серед раніше судимих осіб, порівняно з особами, які вперше засуджені, більш поширені примітивні та соціально шкідливі мотиви поведінки, до яких він відносить корисливість (26%), помста, ревнощі, заздрість (10,1%), хуліганські спонукання (26%) [57, с. 82]. Така тенденція фактично спостерігається і щодо мотивації злочинної поведінки жінок-рецидивісток. За результатами проведеного анкетування домінуючими мотивами вчинення останнього злочину жінками-рецидивістками були матеріальна скрута (37%), схильність до вживання алкоголю та наркотиків (21%) та користь (11%). Окрім того, жінки керувалися й такими мотивами, як ревнощі (5%), помста (2%), самоствердження (1%). 1% опитаних жінок-рецидивісток вважає, що скоїли останній злочин випадково (питання № 18, додатки Е, Ж).

Безумовно, у детермінації злочинної поведінки жінок-рецидивісток особливу роль займають дефекти сімейно-побутової свідомості. Опитування засуджених жінок показало, що лише 16% жінок-рецидивісток (або 15 осіб) перебувають у шлюбі. Більшість жінок-рецидивісток (64% або 59 осіб) мають дітей. Лише 7 з 10 жінок планують повернутися у сім’ю. Щодо сімейних відносин, то 35% опитаних жінок-рецидивісток (або 32 особи) відповіли, що в їхніх сім’ях склалися складні стосунки з чоловіком та які характеризуються відсутністю взаєморозуміння та доброзичливості (питання № 5, 8, 9, додатки Е, Ж).

Специфічною причиною жіночої рецидивної злочинності є спотворення її морально-вольових установок та емоційної сфери. Для них є типовими такі особистісні потреби, як підвищена чутливість у міжособистісних відносинах, прагнення до досконалості, демонстративність, схильність до психопатії та неврастенії, комформізм, зниження проявів вольових якостей у небезпечних ситуаціях, прагнення до комфорту в побуті, до отримання предметів особистого використання, особливо модного одягу тощо [106, с. 15]. Як справедливо вважає В. С. Батиргареєва, для більшості раніше судимих осіб притаманна емоційна неврівноваженість та імпульсивність, що є наслідком постійного знаходження в тривожному стані [16, с. 283]. Для тих раніше засуджених осіб, які вчинили насильницькі злочини, притаманні нестриманість, необдуманість вчинків, агресивність, конфліктність, мінливість у ставленні до інших людей [135, с.76].

Як вказують дослідники, найбільш характерним періодом для вчинення жінкою нового умисного злочину є півтора роки після відбування покарання, які досить часто стають гострим кризисним періодом для жінок, які звільнилися з установ відбування покарань. Одним із найбільш вагомих факторів, що сприяє такій ситуації, є відсутність належного та дієвого процесу ресоціалізації як у пенітенціарний, так і в постпенітенціарний періоди [55, с. 102]. Тому окремо слід зупинитися на таких причинах та умовах злочинності жінок-рецидивісток, як недоліки пенітенціарного (під час відбування покарання) та постпенітенціарного (після відбування покарання) періодів, коли здійснюється їх соціальна адаптація.

Недоліки пенітенціарного періоду як причина злочинності жінок-рецидивісток. На сьогодні кримінально-виконавче законодавство України передбачає цілий комплекс заходів, спрямованих на недопущення вчинення засудженими особами (у тому числі жінками-рецидивістками) нових умисних злочинів як в установах відбування покарань, так і після звільнення з них. Однак, на пенітенціарному етапі має місце ряд недоліків як організаційно-управлінського, правового, так й іншого характеру, які мають низький потенціал для досягнення мети ресоціалізації засуджених осіб.

Звернемо увагу, насамперед, на недосконалості вивчення особи жінки-рецидивістки на початковому етапі відбування покарання в установі відбування покарань. Згідно з ч. 2 ст. 94 КВК України всі новоприбулі до колонії засуджені тримаються у дільниці карантину, діагностики і розподілу протягом 14 діб. Відповідно до п. 1 Розділу І Положення про дільницю карантину, діагностики і розподілу засуджених створюється у виправній, виховній колонії з метою первинного психолого-педагогічного вивчення особистості новоприбулих засуджених, їх повного медичного обстеження для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань [197]. Як передбачено у п. 1 Розділу ІІ цього Положення, для організації роботи із новоприбулими засудженими наказом начальника установи створюється робоча група, до складу якої входять заступники начальника установи, начальники структурних підрозділів установи, психолог та медичний працівник. На робочу групу, у тому числі, покладається завдання первинного вивчення даних про засудженого (соціально-демографічних даних; кримінально-правових даних; відомостей про окремі нахили, здібності та фізичні особливості). Вивчення кримінально-правових даних про особу засудженої жінки-рецидивістки, очевидно, передбачає й з’ясування інформації про її попередні судимості.

Як зазначає К. С. Ізосімова, «в колоніях … вищезазначені комісії не створюються навіть формально, а рішення про розподіл засуджених приймається начальником відділу карантину, діагностики і розподілу одноособово» [92, с. 127]. Ю. П. Степанова зауважує, що у колоніях не здійснюється «глибоке медичне та психологічне вивчення засуджених». Слушною вбачається пропозиція цього науковця включати до складу вказаної вище робочої групи лікаря-психіатра [239, с. 138]. Така пропозиція, на нашу думку, дозволить урахувати п. 22 Мінімальних стандартних правил, відповідно до якого всі пенітенціарні заклади повинні мати у своєму розпорядженні принаймні одного кваліфікованого медичного працівника, досвідченого в галузі психіатрії [167]. На жаль, у штаті установ відбування покарань, в яких відбувають покарання жінки-рецидивістки, така посада не передбачена. Незначною є й кількість штатних психологів, які працюють з засудженими жінками-рецидивістками. У Чернігівській виправній колонії № 44 у штаті передбачено лише 2 посади психологів.

В анкеті для викладачів та слухачів НАВС було поставлено питання: «Чи достатньою, на Вашу думку, є психологічна допомога засудженим жінкам-рецидивісткам?», 62% опитаних відповіло, що така допомога є недостатньою (питання № 9, додатки З, К). Таким чином, це ще раз підтверджує пропозиції тих науковців, які висловлюються за те, щоб удосконалити психологічну допомогу всім засудженим, які тримаються в установах відбування покарань (у тому числі жінкам-рецидивісткам), зокрема, шляхом збільшення штатної кількості психологів у цих установах.

Важливою складовою ресоціалізації засуджених жінок-рецидивісток є дільниці соціальної реабілітації, які створюються в установах відбування покарань. Згідно з ч. 1 ст. 99 КВК України, у цих дільницях тримаються особи, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджені, переведені з дільниці ресоціалізації. Як вказує Г. С. Резніченко, порядок та умови тримання засуджених в дільницях соціальної реабілітації докорінно змінюють правовий статус засуджених, який майже дорівнює правовому статусу осіб, засуджених до обмеження волі, які відбувають покарання у виправних центрах [224, с. 155]. Цей науковець робить слушний висновок, що можливість застосування переведення до дільниці соціальної реабілітації на завершальному етапі відбування покарання потрібно надати практично усім категоріям засуджених жінок, не залежно від тяжкості вчиненого злочину за умови настання матеріальних та формальних підстав [224, с. 157]. Таким чином, функціонування та наповнення дільниць соціальної реабілітації має свої недоліки, які у першу чергу пов’язані з неналежною правовою регламентацією їх діяльності.

Важливою детермінантою несприйняття виправного впливу жінкою-рецидивісткою є й факти вчинення корупційних правопорушень та правопорушень, пов’язаних з корупцією, персоналом установи відбування покарань. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» корупційним правопорушенням визнається діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у ч. 1 ст. 3 цього Закону, за яке законом встановлено кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність. А корупція – це використання особою, зазначеною у ч. 1 ст. 3 цього Закону, наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у ч. 1 ст. 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей [209]. Загалом корупція визнається деструктивним явищем, яке здатне негативно вплинути на стан справ у державі у цілому. А щодо корупції в установах відбування покарань, то вона є причиною самодетермінації корисливих злочинів жінок-рецидивісток, зводить нанівець всі потуги щодо їх виправлення та ресоціалізації. Так, за даними ДПтС України, протягом 6 місяців 2015 р. стосовно 12 працівників ДКВС України складено адміністративні протоколи про вчинення корупційних діянь, з яких: 12 працівників (проти 5 за 6 місяців 2014 р.) притягнуті судами до адміністративної відповідальності відповідно до антикорупційного законодавства, а саме у Дніпропетровській області – 4 випадки, у Хмельницькій області – 2 випадки, по 1 випадку – Волинська, Кіровоградська, Полтавська, Рівненська, Сумська та Харківська області. Порушення антикорупційного законодавства скоїли 6 молодших інспекторів відділів нагляду і безпеки виправних колоній, 2 молодших інспектора відділів режиму і охорони слідчих ізоляторів, 2 працівника соціально-психологічної служби, по 1 – працівник відділу інтендантського та господарського забезпечення та завідувач канцелярії виправної колонії. Протягом І півріччя 2015 р. стосовно персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відкрито 46 кримінальних проваджень (у І півріччі 2014 р. – 38), з них: 2 кримінальних провадження закрито у зв\'язку із відсутністю складу злочину (у І півріччі 2014 р. закрито 10 кримінальних проваджень); 6 працівників притягнуто до кримінальної відповідальності за рішенням суду (у І півріччі 2014 р. – 18 працівників); щодо 38 кримінальних проваджень процесуальні рішення не прийнято (стосовно 9 кримінальних проваджень, які були відкриті у І півріччі 2014 р., не прийнято процесуальні рішення). Таким чином, без урахування кримінальних проваджень, які закриті у зв’язку із відсутністю складу злочину, протягом І півріччя 2015 р. стосовно персоналу кримінально-виконавчої служби відкрито 44 кримінальних проваджень (протягом І півріччя 2014 р. – 28 кримінальних проваджень) [186]. Окрім того, 20% проанкетованих жінок (або 18 осіб) стикалися з корупційними проявами серед співробітників Чернігівської виправної колонії № 44 (питання 24, додатки Е, Ж).

Таким чином, з метою досягнення мети ресоціалізації та виправлення засуджених жінок-рецидивісток слід вживати більш рішучих заходів щодо зменшення корупційних проявів серед співробітників установ відбування покарань.

Окрім того, важливою причиною рецидивної злочинності жінок є існування неформальних груп в їх середовищі під час відбування покарання у виді позбавлення волі. Як стверджують дослідники, у жіночих колоніях немає жорсткої ієрархії. Зазвичай існує багато груп, які згуртувалися навколо авторитетних «зечок» – лідерів за характером. Тон задають не кримінальні норми, а комерційні інтереси й матеріальне становище, де «твердою валютою» є сигарети, кава й інші товари [192, с. 47–48; 280].

Без сумніву, що у будь-якій установі відбування покарань створюється всій особливий мікроклімат, який визначається відповідним режимом установи та особливостями контингенту засуджених. Він є своєрідним індикатором способу життя тих осіб, які відбувають покарання в установі відбування покарань (у нашому випадку – жінок-рецидивісток). А. П. Некрасов звернув увагу на особливості особи рецидивістів, їх прагнення до об’єднання в угрупування як у виправних установах, так і на волі [173, с. 7–20]. За дослідженнями О. М. Хлистова, раніше судимі особи становлять кістяк організованих угрупувань, «тюремних» співтовариств [3 c. 54]. На думку В. П. Пєткова, раніше судимі особи з антисуспільною спрямованістю з перших днів перебування у КВУ закритого типу прагнуть створити угрупування або укорінитися в одному з них з перспективою на лідерство. Спочатку їх задовольняє роль «радника», а з часом вони використовують членів мікрогрупи негативної спрямованості як постачальників харчів, сигарет або партнерів для азартних ігор, шукають можливості влаштуватися на легку роботу, намагаються створити собі кращі, ніж у інших, умови побуту, зав’язують знайомства з вільнонайманими працівниками, підлещуються до адміністрації, при цьому прагнуть увійти в довіру. У спілкуванні між собою раніше судимі особи утворюють специфічне середовище, в якому їх взаємини регулюються, з одного боку, розпорядженнями чинного законодавства, а з іншого – прийнятими серед них неформальними соціальними нормами і цінностями, розподіленням рольового статусу [193, с. 39].

Л. І. Шіллер, вивчивши психологічні особливості засуджених жінок, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, виокремила кілька видів неформальних груп у їх середовищі. Це групи негативної або переважно негативної спрямованості, групи позитивної або переважно позитивної спрямованості, нейтральні групи. Окрім того, ця дослідниця вказує, що важливе значення для об’єднання у групи засуджених жінок відіграють такі важливі ознаки, як національна приналежність, принцип «земляцтва», особиста симпатія (іноді – лесбіянство), схожі вчинені злочини, схожі долі та приблизно однаковий вік засуджених [282, с. 84–85].

За спостереженнями цього науковця неформальні групи засуджених жінок в установах відбування покарань не мають такої ієрархії, яка характерна для неформальних груп засуджених чоловіків. Зазвичай вона має два рівні: лідер та учасники (виконавці). При цьому учасники жіночих груп не мають рольових або функціональних особливостей, за винятком лідера. [282, с. 86].

До типових ознак жіночих неформальних груп слід віднести такі. Групи позитивної або переважно позитивної спрямованості: об’єднання на основі позитивних інтересів; члени групи зазвичай сімейні та (або) які мають дітей; добросовісне виконання вимог адміністрації установи відбування покарань. Групи нейтральної спрямованості: недостатньо міцне об’єднання; нестабільність та нестійкість. Досить часто учасники такої групи виступають «арбітрами» у вирішенні суперечок між засудженими жінками. Групи негативної або переважно негативної спрямованості: відкрите протиставляння своїх інтересів інтересам інших засуджених; невиконання вимог адміністрації установи відбування покарань; негативне ставлення до призначеного покарання; провокування конфліктних ситуацій між засудженими [2 с. 87–89].

Тому для належного запобігання жіночій рецидивній злочинності слід звертати увагу на кожну з тих неформальних груп, які діють в установах відбування покарань, що сприятиме виробленню позитивних установок у тих засуджених жінок, які є позитивно налаштованими на відбування покарання, а отже мають шанс виправитися.

Недоліки постпенітенціарного етапу (недоліки соціальної адаптації) жінок-рецидивісток. Насамперед зауважимо, що на законодавчому рівні у нашій державі створено належний механізм соціальної адаптації осіб, звільнених з місць відбування покарання, у тому числі жінок-рецидивісток. До нормативно-правових актів у цій сфері належать: КВК України (глава 24) [132], Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» [215], Порядок взаємодії установ виконання покарань та суб’єктів соціального патронажу під час підготовки до звільнення осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк [200].

Відсутність комплексної підтримки жінок після відбування покарання з боку держави, розрив сімейних відносин, відмова від них родичів, дискримінація під час прийому на роботу щодо тих жінок, які вчинили повторні злочини спричинює загрозу скоєння жінкою-рецидивісткою нового (нових) умисних злочинів, іноді більш тяжких порівняно з першим скоєним суспільно небезпечним посяганням. В установах відбування покарань соціально-виховна робота, спрямована на соціальну адаптацію жінок у звичайних умовах, є формальною. 39% проанкетованих жінок-рецидивісток (або 36 осіб) вважають соціально-виховну роботу в колонії неефективною (питання № 23, додатки Е, Ж). На нашу думку, цей фактор може негативно позначитися на соціальній адаптації жінки-рецидивістки після відбування покарання. Окрім того, неналежна соціально-виховна робота в колоніях є одним з показників неефективності їх діяльності.

Звісно, детермінанти рецидивної злочинності жінок можуть мати й інший прояв, ніж той, що розглянутий у цій праці. А тому результати, одержані у дисертації, можуть бути використані для подальшого дослідження проблеми причин та умов цього виду злочинності.

Таким чином, такі найбільш значущі деформації рецидивної злочинності жінок, як недоліки в економічній, моральній, правовій та соціально-побутовій сферах зумовлюють деформації соціальної (політичної, економічної, правової, моральної) культури жінки, а відтак низький її рівень, зумовлюють виникнення у нею «комплексу» сваволі та ілюзій, що проявляється у повторному вчиненні нею злочину. Тому виявлення та дослідження цієї проблеми є важливою передумовою для вироблення ефективних заходів протидії рецидивної злочинності жінок в Україні. Висновки до розділу 3

Вихідними тезами під час вивчення детермінації рецидивної злочинності жінок є такі: причини та умови цього виду злочинності є проявом комплексу сваволі та ілюзій; причина – це явище та (або) процес, які породжують інше явище (чи їх сукупність) як свій наслідок та визначають його (наслідків) природу; умови пов’язані з проявом негативних сторін економічних, політичних суперечностей суспільства, зниженням моральних засад, з недоліками управлінської системи, однак безпосередньо не породжують злочин. При цьому найбільш значущими деформаціями повторної злочинної поведінки жінки, як недоліки в економічній, моральній, правовій та соціально-побутовій сферах.

Деформація соціально-економічної свідомості жінки-рецидивістки – причина злочинної поведінки такої особи, за якої у жінки виникає корислива спрямованість її дій, за яких вона переконана у тому, що поставлені проблеми не можна вирішити правомірним шляхом. Має свій прояв, зокрема, у такому: високий рівень безробіття серед жінок-рецидивісток, що зумовлено, зокрема, їх неготовністю до активного пошуку роботи у разі неотримання або втрати робочого місця; низькою професійною адаптацією, низькою кваліфікацією, вузькою спеціалізацією, небажанням роботодавця приймати на роботу жінок-рецидивісток, тривалими перервами, отримання в установах відбування покарань невитребуваних професій; високі темпи інфляції у державі; низька заробітна плата; високі ціни на комунальні послуги; поява внутрішньо переміщених осіб у результаті окупації Російською Федерацією АРК, а також через проведення антитероричтичної операції в окремих регіонах Луганської та Донецької областей, серед яких кількість безробітних жінок сягала 70%; негативний вплив макросередовища після звільнення з установ відбування покарань.

Дефектність правової свідомості. виступає причиною кримінальної мотивації жінок-рецидивісток та проявляється, зокрема, у правовому нігілізмі, негативному ставленні до правових норм, правовій неграмотності, недовірі до системи органів кримынальної юстиції. Окрім того, на формування дефектів правово свідомості жінки-рецидивістки впливає також висока готовність вчиняти нові злочини, невизнання своєї вини у вчиненому посяганні, неусвідомлення покарання, яке вони відбувають, нерозкаяння у вчиненому злочині. Дефекти моральної свідомості жінки-рецидивістки передбачають домінування у свідомості значної частини жінок-рецидивісток мотивів фізичного виживання, раптової вигоди, деморалізація міжособистісних відносин, зростання конфліктності у сім’ї та побуті. Дефекти сімейно-побутової свідомості жінок-рецидивісток як причина вчинення ними злочинів обумовлені, насамперед, складними стосунками у сім’ї, здебільшого, з чоловіками, непідтриманням стосунків зі своєю родиною, їх побутова невлаштованість.

Недоліки пенітенціарного етапу як причина злочинності жінок-рецидивісток проявляються, зокрема, у такому: недоліки у вивченні особи жінки-рецидивістки на початковому етапі відбування покарання в установах відбування покарань (у дільниці карантину, діагностики і розподілу); недосконалість регламентації функціонування дільниць соціальної реабілітації в цих установах; вчинення корупційних правопорушень та правопорушень, пов’язаних корупцією, персоналом установ відбування покарань; негативний вплив неформальних груп на засуджених жінок-рецидивісток.

Недоліки постпенітенціарного етапу (недоліки соціальної адаптації) жінок-рецидивісток це, зокрема, відсутність комплексної підтримки жінок після відбування покарання з боку держави, розрив сімейних відносин, відмова від них родичів, дискримінація при прийомі на роботу щодо жінок-рецидивісток; формальність соціально-виховної роботи в установах відбування покарань, яка спрямована на соціальну адаптацію жінок у звичайних умовах.

<< | >>
Источник: ЛАГОЦЬКА ВІКТОРІЯ ФЕДОРІВНА. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЦИДИВНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ ЖІНОК. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ–2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.2 Основні причини та умови рецидивної злочинності жінок в Україні:

  1. 1.2 Стан і тенденції насильницької злочинності осіб жіночої статі в сучасних умовах в Україні
  2. 3.1. Зарубіжний досвід протидії жіночому насильству
  3. 3.2 Шляхи вдосконалення протидії насильницькій злочинності осіб жіночої статі
  4. ЗМІСТ
  5. ВСТУП
  6. 1.1 Теоретичні та методологічні засади дослідження рецидивної злочинності жінок
  7. 1.2 Поняття рецидивної злочинності жінок
  8. 1.3 Сучасний стан рецидивної злочинності жінок в Україні
  9. 2.2 Структура особи жінки-рецидивістки
  10. 3.2 Основні причини та умови рецидивної злочинності жінок в Україні
  11. 4.1 Загальносоціальні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок
  12. 4.2 Пенітенціарні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок та соціальна адаптація жінок-редидивісток
  13. ВИСНОВКИ
  14. 2.3. Оперативно-розшукові інститути Російської імперії, до складу якої входила Україна в період ХУШ-початок XX ст.
  15. Стан наукового дослідження проблем виконання та відбування покарання щодо раніше судимих осіб у місцях позбавлення волі
  16. Зміст сучасної політики у сфері виконанняпокарань України щодо раніше судимих осіб у контексті міжнародно-правових вимог та практики
  17. 1.2. Співвідношення цілей покарання і завдань органів та установ виконання покарань, теорія і практика, можливості і дійсність виконання покарань.
  18. 1.2 Стан і тенденції насильницької злочинності осіб жіночої статі в сучасних умовах в Україні
  19. 3.1. Зарубіжний досвід протидії жіночому насильству
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -