Лекція №5 Тема: Причини вимкнення, основні види та правові засади вирішення земельних спорів

Розпочата в 90-х роках у нашій країні економічна реформа з мстою переходу національної економіки до ринкових засад, насамперед викликала істотні зміни підстав та умов землеволо­діння та землекористування.

Засадами, на яких ґрунтуються розгляд та вирішення зе­мельних спорів є положення Конституції, зокрема ст. 8 (про пряму дію конституційних норм), ст. 14 (про гарантованість права власності на землю), ст. 124 (про поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі). Ці конституційні положення знайшли свій подальший розвиток у ЗК. У гл . 25 ЗК закріплено відокремлену групу норм, що визначають умови і порядок розгляду земельних спорів.

Звичайно, законодавчі засади розгляду та вирішення земель­них спорів є важливою гарантією захисту суб\'єктивних прав і законних інтересів власників землі і землекористувачів. При вирішенні земельних спорів має місце не тільки правозастосовна діяльність, пов\'язана з врегулюванням розбіжностей, що виникають під час тлумачення земельного права. Прийняте рішення з земельного спору може породжувати відмову від неправомірних вчинків, визнання суб\'єктивного права на зе­мельну ділянку, припинення дій, що порушують законні інтереси землевласників, виконання покладених обов\'язків в натурі, відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного за­конодавства, тощо.

Земельне законодавство не містить визначення поняття земельних спорів. Однак його можна сформулювати на під­ставі змісту норм ЗК. Виходячи з цього, під земельними спорами слід розуміти неврегульовані розбіжності, що пов\'язані із засто­суванням норм земельного законодавства щодо володіння, корис­тування і розпорядження земельними ділянками та реалізацією інших прав на землю, які виникають між суб\'єктами земель­них відносин і підлягають вирішенню у встановленому законом порядку.

Земельні спори можуть виникати з різних причин. Найбільш розповсюдженими з них є: неврегульованість або неповнота урегульованості відповідних відносин чинним законодавством; внутрішня суперечливість самих норм земельного законодавства, що регулюють однотипні відносини; протиріччя між нормами земельного законодавства та нормами інших природноресурсових галузей законодавства, що регулюють близькі за своїм змістом положення; не узгодженість між нормами-принципами право­вого регулювання земельних відносин та нормами-правилами земельного законодавства; недостатня юридична кваліфікація посадових осіб, що застосовують земельно-правові норми; роз­біжності у право розумінні та недостатня правова поінформова­ність учасників земельно-правових спорів.

У чинному ЗК змінено не тільки розташування норм про земельні спори, а й підстави їх поділу на певні види. Його зміст дозволяє розподіляти 4 види таких спорів: 1) спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що становлять власне земельні спори; 2) спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей, що по суті є адміністративно-територіальними спорами; 3) спори з правил добросусідства, встановлення обмежень щодо вико­ристання земель та земельних сервітутів; 4) спори, що пов\'язані із земельними відносинами\'.

До останніх можна віднести майнові спори, пов\'язані із земле­володінням або землекористуванням, спори щодо відшкодування збитків та втрат власників землі та землекористувачів, спори, пов\'язані з платою за землю та деякі інші спори. На відміну від попереднього ЗК, чинний земельний закон не виділяє такі спори в окремі види. Однак це не означає, що вони зникли чи втратили своє значення. Навпаки, зазначені спори залишають­ся поширеними на практиці і їх вирішення викликає значні труднощі.

У літературі немає єдиної думки щодо правової природи спорів, пов\'язаних з відмовою конкретного органу задоволь­нити заяву або клопотання про надання земельних ділянок. На підставі земельного законодавства, яке діяло раніше, І.О. Іконицька відносила такі спори до земельних. За твердженням М.М. Осокіна, яке ґрунтувалося на оновленому змісті земель­ного законодавства, спори, що виникають з приводу відмови компетентного органу у наданні земельної ділянки, не є земель­ними. Останній підхід до правової природи зазначених спорів є більш реальним, оскільки вони не пов\'язані з порушенням суб\'єктивного права на конкретну земельну ділянку. Предметом спору тут с не конкретний земельний наділ, а рішення відпо­відного владного органу5. Крім того, оскарження в суді такого рішення розглядається не в порядку позовного впровадження, а в порядку впровадження по справах, що виникають адміністративно-правових відносин, які не відрізняються від роз­гляду інших оскаржуваних рішень органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб.