<<
>>

2.1. Принципи розгляду та вирішення трудових спорів

Проблематика принципів розгляду та вирішення трудових спорів сьогодні викликає певний інтерес з огляду на перспективу прийняття нового Трудового кодексу України і спрямованість діяльності окремих науковців на розробку концепції трудового процесу.

Як слушно зауважив Г.О. Свердлик, термін „принцип” відноситься до числа фундаментальних, містить багатогранні і багатоякісні сторони і опосередкування, які важко охопити якою-небудь однією загальною дефініцією [132, с. 6]. З огляду на це сформуємо власне бачення даного терміну відносно досліджуваної проблематики та на основі дослідження юридичної літератури і законодавчої практики визначимо основні принципи розгляду та вирішення трудових спорів.

Термін „принцип” походить від латинського слова „prinсipium”, яке означає найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу та соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості [133, с. 365]. Під ним також розуміють: начало, основу; основне вихідне положення; засаду; переконання, норму, правило, яким керується хто-небудь у житті, поведінці; основну особливість устрою механізму, прибору, погляд на речі [24, с. 528; 134, с. 714; 135, с. 1057].

Принципи є продуктом людської діяльності, результатом якої вони виступають і інтереси якої вони задовольняють. Принципи є соціальними явищами, як за джерелом виникнення, так і за змістом: їх виникнення зумовлюється потребами суспільного розвитку і у них відображаються закономірності життя суспільства. Без урахування таких істотних моментів неможливо пояснити і зрозуміти особливе значення цих принципів для послідовного узгодження людської діяльності з вимогами об\'єктивних соціальних закономірностей. Все це у повній мірі стосується і принципів права – специфічного прояву певної частини загальносоціальних принципів у правовій системі. Це тим більш важливо підкреслити тому, що загальносоціальна природа юридичних принципів не завжди дістає відповідне визнання при характеристиці останніх, що стосується, зокрема, і їх генези.

Отже, з самого початку свого виникнення принципи права існують, як модифіковані та пристосовані до правової сфери окремі загальносоціальні принципи, що перебувають у діалектичній єдності. Головними джерелами цих принципів є політика, економіка, мораль, ідеологія, соціальне життя [136, с. 92].

За визначенням О.Ф. Скакун принципи права – це об\'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов\'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин з метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку. Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв\'язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії [83, с. 221]. Як відзначав В.В. Лазарєв принципи права по своїй сутності є узагальненим відображенням об\'єктивних закономірностей розвитку суспільства. Властиві принципам права якості універсального й абстрактного освоєння соціальної дійсності обумовлюють їх особливість у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості тощо. Принципи права є синтезуючими положеннями, що поєднують зв\'язками, ідеологічною основою походження, утворення, становлення і функціонування правових явищ. Вони визначають нормотворчу і правозастосовну діяльність, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правомірності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, цементують систему права. Принципи права виникають при наявності відповідних об\'єктивних умов, мають історичний характер або відображають результати раціонального, наукового осмислення закономірностей розвитку об\'єктивної дійсності.

Принципи права у формально-юридичному аспекті знаходять висвітлення в нормах права, завдяки їхньому формулюванню в статтях нормативно-правових актів або деталізації в групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів [57, с. 72]. В той же час, як правильно відмічає Л.С. Явич, хоча принципи права не завжди лежать на поверхні і чітко сформульовані в правових нормах, але вони властиві будь-якій правовій системі держав, не залежно від того, гарні вони або погані з погляду соціального прогресу, тих або інших співтовариств, класів і народів, з позицій окремих людей і їхніх ідеалів. Принципи права можуть бути по-різному об’єктивовані і сформульовані в законодавстві, їх дійсний зміст буває завуальований. В інших випадках вони ясно викладені, і це, звичайно, кращий варіант. Ідеологічною основою принципів права є ідеї права, що втілюють розуміння його сутності і соціальної ролі. Ідеї права – область правосвідомості, у тому числі і юридичної науки. Ідеї права можуть передувати формуванню даної правової системи, можуть у більшому або меншому ступені знайти своє вираження в нормах і принципах діючого права. Зрозуміло, у праві можуть бути реалізовані тільки такі ідеї, що не суперечать корінним інтересам економічно і політично пануючих соціальних сил [137, с. 150]. Такої ж точки зору на сутність принципів права притримуються В.М. Корельський і В.Д. Перевалов, які зазначають, що принципи права – це керівні ідеї, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, а з іншого боку – являють собою найбільш загальні норми, що діють у всій сфері правового регулювання і поширюються на всіх суб\'єктів. Ці норми або прямо сформульовані в законі, або виводяться з загального змісту законів. Принципи права визначають шляхи удосконалення правових норм, виступаючи як керівні ідеї для законодавця. Вони є сполучною ланкою між основними закономірностями розвитку і функціонування суспільства і правовою системою. Завдяки принципам правова система адаптується до найважливіших інтересів і потреб людини і суспільства, стає сумісною з ними [138, с. 150]. А.М. Колодій зазначає, що юридичні принципи отримують всі властивості і функції права, що означає наступне: а) вони нормативно-регулятивні, загальні, обов’язкові, об’єктивно обумовлені, історичні та ідейно-політичні категорії; б) їх соціальною функцією є регулювання і охорона суспільних відносин; в) вони є самостійною юридичною категорією, тобто мають відокремлюючі ознаки щодо всіх інших [139, с.27].

Підсумовуючи точки зору відомих теоретиків права щодо природи та сутності принципів права та загальновизнані визначення терміну „принцип”, можна з впевненістю стверджувати, що принципам права притаманні такі основні ознаки. По-перше, основоположність. Принципи права покладені в основу національної правової системи. Наприклад, принцип законності знайшов своє закріплення в ст. 8. Конституції України: „В Україні визнається і діє принцип верховенства права”, в ст. 19 – „Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов\'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. До того ж принцип законності закріплено статтями кожної галузі права. По-друге, об’єктивна обумовленість, тобто відповідність принципів права умовам життя суспільства. „Принципи права виникають при наявності певних об\'єктивних умов, мають історичний характер або відображають результати раціонального, наукового осмислення закономірностей розвитку об\'єктивної дійсності” [57, с. 72]. „Принципи є соціальними явищами, як за джерелом виникнення, так і за змістом: їх виникнення зумовлюється потребами суспільного розвитку і у них відображаються закономірності суспільного життя” [136, с. 92]. „Принципи права пронизують всю юридичну форму суспільних відносин, виражаючи в кінцевому рахунку основні підвалини існуючого ладу економічних відносин, базис даного суспільства” [137, с. 149]. По-третє, регулятивність. Загальновідомо, що регулювання суспільних відносин є однією з основних функцій права. Проте регулятивні властивості принципів права не можна повністю ототожнювати з регулятивними характеристиками норм права, тому що у принципів вони більш абстрактні і не такі активні, матеріальні, як у норм. Це регулювання суспільних відносин з більш високих позицій. Як зазначає А.М. Колодій, за допомогою одних лише принципів права не можна у всіх випадках врегулювати конкретні правовідносини [139, c.17]. По-четверте, нормативність. Нормативність принципів є специфічним проявом нормативності самого права, і полягає у здатності принципів охоплювати своїм регулюванням широке коло суспільних відносин через певні масштаби поведінки, якими є норми. „Під нормативністю щодо права у цілому, треба розуміти саме те щось більш глибоке юридично і більш важливе соціально, безпосередньо пов’язане з властивою цінністю права. Нормативність у вказаному контексті означає, що право за допомогою загальних правил реалізує потребу суспільства в ствердженні нормативних основ і тому охоплює всі сфери соціального життя, які відчувають нагальну потребу в юридичному регулюванні. Причому так, щоб в ньому не залишалось „дірок”, „пустот”, де б могли отримати пристанище свавілля та беззаконність – соціальні антиподи права” [140, с. 87 – 88]. Як зауважує Т.І. Фулей принцип охоплює своїм регулюванням коло суспільних відносини більш широке, ніж норма – таке, що охоплюється сукупністю норм. „Принцип не є набором фрагментарних норм, а цілісним нормативним утворенням, що визначає якісні характеристики правової системи і її інститутів” [141, с.48], а тому принципи права виявляються, як правило, не в окремій нормі, а у їх множині [142, с.40]. По-п’яте, вираженість у зовнішніх формах. Так, певні ідеї, правила, думки становляться принципами права, якщо вони знайшли своє відображення в джерелах права. За способом матеріалізації принципів у праві можна виділити такі, що закріплені у нормативно-правових актах, по-перше, шляхом безпосереднього їх формулювання у нормах чи приписах права (текстуальне закріплення) і, по-друге, шляхом виведення принципів права із змісту нормативно-правових актів (змістове закріплення). До того ж, як зауважує Л.С. Явич, деякі принципи права можуть формуватися, вдосконалюватися і діяти, не будучи до певного часу чітко вираженими в законодавстві, можуть функціонувати в сфері судової практики і правових звичаїв (традицій), в області комплексів суб’єктивних прав і конкретних правовідносин [143, с.150]. Отже, окрім нормативно-правових актів, принципи права можуть одержати фіксацію у інших зовнішніх формах права, наприклад, актах судових органів або правових звичаях. По-шосте, узагальненість та абстрагування. На відміну від норм права принципи права – це більш загальні категорії, свого роду нормативні узагальнення, які характеризуються абстрактним змістом. „Принципи права за своєю сутністю є узагальненим відображенням об\'єктивних закономірностей розвитку суспільства. Властиві принципам права якості універсального й абстрактного освоєння соціальної дійсності обумовлюють їх особливість у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості тощо” [57, с. 72].

Слід зазначити, що сьогодні в науці склався практично загальноприйнятий поділ принципів права на: загальні, міжгалузеві і галузеві. Так, В.М. Хропанюк, вказує, що загальні принципи – це основні начала, які визначають найбільш суттєві риси права у цілому, його зміст і особливості як регулятора усієї сукупності суспільних відносин. Вони поширюються на всі правові норми і з однаковою силою діють у всіх галузях права незалежно від характеру та специфіки регульованих ними суспільних відносин. До загальних принципів права відносяться принципи: соціальної свободи, соціальної справедливості, демократизму, гуманізму, рівноправ’я, єдності юридичних прав та обов’язків, відповідальності за проступок, законності. Міжгалузеві правові принципи – це такі керівні ідеї, які відбивають особливості споріднених галузей права. Галузеві правові принципи характеризують найсуттєвіші риси конкретної галузі права [144, с. 216 – 218]. Як зазначають М.І. Матузов і О.В. Малько загальні принципи права характеризуються тим, що відносяться до права в цілому, поширюються на всі його галузі, поєднують і як би цементують їх, сприяють стабільності діючої системи права. Загально-правові принципи, у свою чергу, можна підрозділити на морально-етичні (або моральні) й організаційні. До морально-етичних загально-правових принципів відносяться: свобода, рівність, право на життя, право приватної та інших форм власності, безпека, гідність, справедливість, сім’я, народ – джерело влади, людина – найвища цінність, охорона природних прав людини – мета і обов’язок держави. До організаційних принципів права відносяться: законність, поєднання примусу і переконання, стимулювання і обмеження в праві. Поряд із загальними принципами права, вивчення яких відноситься, до предмета теорії держави і права, існують також міжгалузеві і галузеві принципи, спеціально досліджувані окремими юридичними дисциплінами. Як приклади міжгалузевих принципів можна зіслатися на принципи гласності і змагальності (у цивільно-процесуальному і кримінально-процесуальному праві), невідворотності юридичної відповідальності за здійснення правопорушення (практично для всіх галузей права), „закон зворотної сили немає” (для кримінального й адміністративного права) та ін. Прикладами галузевих принципів є принципи рівності сторін і свободи договору – у цивільному праві, принцип субординації (співпідпорядкованості) – в адміністративному праві, принцип презумпції невинності – у кримінальному праві й інші [145, с.84]. В тій чи іншій мірі з вказаними положеннями згодні і такі вчені як: О.Ф. Скакун [83, с. 222], В.М. Корельський і В.Д. Перевалов [138, с. 242] та ін.

Таким чином, з огляду на одностайність відомих теоретиків права та, на наш погляд, оптимальність класифікації принципів, не бачимо необхідності у внесенні якихось змін до неї та будемо використовувати її при дослідженні принципів розгляду та вирішення трудових спорів. Отже, загальнолюдські принципи права закріплюються в міжнародно-правових документах і у внутрішньому законодавстві держав та характеризують досягнутий рівень розвитку людства і виступають універсальним критерієм становлення національних правових систем. За визначенням М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка й О.В. Петришина, загальнолюдські принципи формуються в перебігу продуктивної взаємодії людського суспільства на фоні виникнення цивілізаційної ідентичності народу і являють собою одне з кращих досягнень людства. Будучи всенародно визнаними та закріпленими в міжнародно-правових документах, ці принципи стають обов’язковими для всіх держав [146, c.194]. До основних загальнолюдських принципів відносяться принципи свободи, демократії, справедливості, законності, гуманізму, рівності. Кожен із них знаходить свій вияв як у системі права в цілому, так і в окремих його галузях та інститутах.

Як відомо, деякі галузі права мають родинну природу, що і визначає наявність міжгалузевих принципів права. Міжгалузеві принципи – це принципи, що діють у декількох, як правило суміжних, галузях права. Принцип гласності і змагальності судового розгляду характерний як для трудового права, зокрема для процесуально-трудових відносин, що виникають у зв\'язку з розглядом трудових спорів у суді та інших органах, так і для кримінально-процесуального і цивільно-процесуального права. Також до міжгалузевих принципів відноситься право на охорону здоров\'я, право на освіту, право на захист своїх прав і свобод від порушень і протиправних зазіхань будь-якими, не забороненими законом способами тощо.

Наявність галузевих принципів також як і самостійного предмета і методу характеризує галузь права як самостійну в правовій системі держави. Так, в основі трудового права лежать притаманні тільки йому галузеві принципи. З приводу їх кількості, назв, критеріїв класифікації, кількості таких класифікацій в науці трудового права є певні розбіжності. О.В. Смирнов, приміром, виділяє чотири основні групи принципів трудового права: 1) що виражають політику держави в галузі правового регулювання ринку праці й ефективної зайнятості; 2) що містять керівні засади в галузі встановлення умов праці працівників; 3) що визначають правове регулювання застосування праці працівників; 4) що відбивають головні напрямки правової політики в галузі охорони здоров\'я й захисту трудових прав працівників [147, с. 24]. В.С. Венедіктов основними галузевими принципами трудового права вважає: свободу праці; єдність і диференціацію правового регулювання; свободу об\'єднання для захисту своїх прав, свобод і законних інтересів; недопущення дискримінації в сфері праці і занять; дотримання дисципліни праці і підпорядкування певному правовому режиму; матеріальне забезпечення працівників при настанні непрацездатності; участь трудових колективів і профспілок в управлінні підприємством, установою, організацією [56, с. 27].

П.Д Пилипенко до принципів трудового права відносить такі: обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці; оптимальне поєднання централізованого і локального правового регулювання; соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці; забезпечення єдності та диференціації правового регулювання; визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників у трудових правовідносинах порівняно з умовами, встановленими в нормативно-правових актах [22, с. 45]. В.В. Жернаков до принципів трудового права відносить: свободу праці і можливість вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, заборону примусової праці; рівноправність у праці і заборона дискримінації в праці; соціальне партнерство; недійсність умов договорів про працю, що погіршують правове положення працівника в порівнянні з умовами, установленими чинним законодавством про працю; право на справедливу винагороду в залежності від виконаної роботи, установлення державного мінімуму оплати праці; право на охорону праці, безпека праці, захист від трудового каліцтва і відшкодування збитків при одержанні трудового каліцтва під час виконання службових обов\'язків, підвищена охорона праці жінок (що мають дітей у віці до трьох років; самотніх матерів при наявності дитини у віці до чотирнадцяти років), молоді й інших працівників, що потребують спеціального захисту; матеріальне забезпечення у випадку непрацездатності й у зв\'язку з материнством; право на захист трудових прав; свобода об\'єднання для захисту своїх прав і свобод [148, с. 21]. В.І. Прокопенко до принципів трудового права відносить принципи: свободи праці, рівноправності в галузі праці, договірного характеру праці, визначеності трудової функції, стабільності трудових відносин, матеріальної зацікавленості в результатах праці, безпеки праці, участі трудових колективів і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці і здійсненні контролю за додержанням законодавства про працю, свободи об’єднання для здійснення і захисту своїх прав і свобод, матеріального забезпечення у разі непрацездатності, настання старості, при хворобі і у зв’язку з материнством [18, с. 45]. С.М. Прилипко й О.М. Ярошенко послідовно обстоюють позицію, що принципи трудового права, будучи вираженням істотного в даній галузі права, пов’язані з усіма або з більшістю правових інститутів, що її складають (принципи поєднання централізованого та локального регулювання праці, свободи трудового договору, єдності та диференціації правового регулювання праці, участі представників працівників в регулюванні відносин у сфері праці, забезпечення працівників мінімальними державними гарантіями у сфері праці та ін.) [13, с. 38].

На думку розробників проекту Трудового кодексу (реєстраційний №1108), правове регулювання трудових вiдносин повинне здійснюватися на засадах: 1) свободи працi, що включає право на працю, яку кожен вiльно обирає або на яку вiльно погоджується; 2) заборони примусової працi; 3) заборони дитячої працi; 4) заборони дискримiнацiї у сферi працi та забезпечення особам, якi зазнали такої дискримiнацiї, права на звернення до суду про визнання факту дискримiнацiї та її усунення, а також вiдшкодування шкоди, заподiяної внаслiдок дискримiнацiї; 5) забезпечення повної та продуктивної зайнятостi працівників та їх захисту вiд безробiття; 6) забезпечення права працiвникiв i роботодавцiв на свободу об\'єднання для захисту своїх прав та iнтересiв; 7) поєднання державного i договiрного регулювання трудових вiдносин; 8) рiвностi прав i можливостей працiвникiв, у тому числi гендерної рiвностi, шляхом забезпечення єдностi та диференціації умов працi; 9) забезпечення працiвникам державних гарантiй у сферi працi; 10) гарантування працiвникам своєчасної та в повному розмiрi виплати заробiтної плати, що забезпечує достатнiй життєвий рівень для них та їхнiх сiмей; 11) створення належних, безпечних i здорових умов працi та вiдпочинку; 12) створення працiвникам рiвних можливостей щодо їх професiйного зростання, пiдготовки, перепiдготовки i підвищення квалiфiкацiї; 13) забезпечення права працiвникiв на загальнообов\'язкове державне соцiальне страхування; 14) гарантування права на розв\'язання iндивiдуальних i колективних трудових спорiв, у тому числi забезпечення права працiвникiв на страйк; 15) забезпечення судового захисту трудових прав, честi та гiдностi учасникiв трудових вiдносин; 16) здiйснення нагляду i контролю за дотриманням трудового законодавства; 17) сприяння веденню колективних переговорiв з метою укладання колективних договорiв i угод; 18) захисту вiд незаконного звiльнення; 19) забезпечення права працiвникiв на участь в управлiннi юридичною особою [61].

На відміну від принципів трудового права, що визначають його загальну спрямованість і найбільш істотні риси змісту всіх правових норм і інститутів, принципи розгляду та вирішення трудових спорів виражають найбільш істотні риси змісту конкретного інституту трудового права, які в короткому виді характеризують порядок розгляду трудових спорів, його організаційну побудову і дії в ньому суб\'єктів процесуальних правовідносин. Принципи трудового права і принципи розгляду та вирішення трудових спорів співвідносяться як загальне і окреме. Як зазначав, Д.А. Керимов у праві не може бути загального без окремого і навпаки. Вони органічно пов’язані і обумовлені один одним. Кожне окреме правове явище містить в собі передумови, сторони, риси того, що утворює загальну сутність усіх правових явищ. Ці передумови, сторони, риси явно або неявно пов’язані поміж собою й у складній єдності утворюють сутність права. Ось чому неможливо пізнати сутність права, не виявивши тих основних ознак, характерних рис правових явищ, які властиві усій їх сукупності. І навпаки, внутрішня сутність, призначення й роль кожного окремого правового явища, закономірності його виникнення, розвитку чи відмирання можуть бути плідно досліджені лише на підставі загальної сутності права [76, с.206].

Під принципами розгляду та вирішення трудових спорів ми розуміємо керівні положення, закладені в основу порядку розгляду трудових спорів, і, які визначають спрямованість розвитку системи норм, що регулюють цей порядок.

До принципів розгляду та вирішення трудових спорів слід віднести: законність; рівність сторін при розгляді трудового спору; гласність розгляду трудового спору; об\'єктивність вирішення трудових спорів; всебічність і повноту дослідження всіх обставин справи; швидкість вирішення трудових спорів; змагальність сторін трудового спору.

Принцип законності – найважливіший принцип права, який має як загальний, так і міжгалузевий та галузевий характер і є одним із основних критеріїв визначення якості й ефективності розгляду та вирішення трудових спорів. Його зміст зводиться до точного і неухильного дотримання, виконання і застосування органами, що вирішують спір по суті вимог законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів. Зміст принципу законності закріплено статтями кожної галузі права, у тому числі й трудового. Першоджерелом даного принципу в національному законодавстві є Конституція України. Так, ст. 8. Основного Закону зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а ст. 19 – що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов\'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вперше до з’ясування суті поняття законності звернувся французький просвітитель Ш. Монтеск’є. Він вважав, що дійсна свобода полягає у підпорядкуванні всіх лише владі закону. Свобода є право здійснювати все, що дозволено законами; якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то у нього не було б свободи. Основним засобом забезпечення законності філософ вбачав розподіл взаємно стримуючих одна одну влад: законодавчої, виконавчої та судової [149, с. 271 – 274]. Російський дослідник М.М. Коркунов стверджував, що з розвитком державного життя ускладнились функції державного управління і тому не слід пов’язувати забезпечення свободи і законності лише з розподілом трьох функцій: законодавчої, виконавчої діяльності та правосуддя. Обов’язковою, на його думку, є також система стримувань однієї влади іншою для того, щоб не допускати зловживань. Для цього необхідно застосувати такі способи: розподіл окремих функцій між різними органами; спільне здійсненням однієї і тієї ж функції декількома органами; здійснення різних функцій одним органом, але різним порядком. Навіть різниця у формах діловодства, що застосовується в одній і тій самій установі, є стримуючим фактором [150, с. 210 – 216]. Причини порушення законності правознавець вбачав у недостатній правовій та виконавчій культурі; організаційних недоліках у побудові апарату і в методах його діяльності; недостатньому рівні контролю, у тому числі громадського; нерішучості у прийнятті рішень; надмірній централізації. Форми забезпечення законності М.М. Коркунов поділяє на три основні групи: представницькі, адміністративні та судові (судів і адміністративно-юстиційних органів) [150, с. 221 – 224].

Сутність законності полягає в тому, щоб усі державні структури й інституції, усі існуючі соціальні суб’єкти – від пересічних громадян до найвищих посадових осіб і держави в цілому – дотримувалися існуючих законів, щоб цим законам були підпорядковані всі інші розпорядження влади, щоб у чітко визначеному правовому полі діяли всі дійові особи соціального цілого. Беззаперечно, що основу формування і підтримання законності складають законодавчі акти, право в цілому. Прийняття тієї чи іншої норми є первинною ланкою, з якої розгортається система законності. Найбільш суттєву, визначально значущу сторону законності складає суворе i неухильне дотримання i виконання правових норм. Таким чином, поняття законності передбачає і охоплює дві взаємопов’язані площини: з одного боку, видання, а з іншого – реалізація правових норм. Законністю досягається узгодженість дій, організованість і порядок, тобто дисципліна в загальнодержавному масштабі [141, с. 144; 142, с. 145].

У демократичному суспільстві законність спрямована на соціальні потреби та інтереси. Тобто критеріальним значенням для оцінки ефективності й дієвості норм права є те, якою мірою закони враховують інтереси суспільства, служать народу, виражають його потреби й ціннісні вподобання. У зв’язку з цим В.М. Гаращук пропонує розрізняти "за глибинною сутністю" законність демократичну і формальну. Перша формується передовою соціальною думкою і реально виконується в тих чи інших державах. Інша знаходить лише своє зовнішнє відображення у законодавстві та не підкріплена практичними діями з боку держави щодо забезпечення прав і свобод фізичних і юридичних осіб [153, с. 108]. Найважливішою ознакою законності демократичної, – і в цьому можна цілком погодитися з автором, – є наявність норм і механізму їх реалізації, що регулюють обов’язки і відповідальність не тільки громадян перед державою, а й у першу чергу держави перед громадянами. Формальна законність проявляється у формальному дотриманні існуючих норм права і дисципліни, які часто служать не народу, а окремим особам, політичним або релігійним кланам [153, с. 109].

Згідно зі ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України [154] суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов\'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов\'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Отже, принцип законності – реально існуюча, об\'єктивна конструкція, що забезпечує правильне функціонування права в процесі розгляду трудового спору. Зміст принципу охоплює будь-які правові й організаційні засоби, що забезпечують правильне застосування норм матеріального і процесуального права в конфліктних ситуаціях. В нього, насамперед, входять система процесуальних засобів по підтримці процесуальної дисципліни в судочинстві і санкції за неправильне застосування юридичних норм. Принцип законності регламентує також положення суддів, незалежних посередників, трудових арбітрів та інших учасників розгляду трудового спору, порядок розгляду і вирішення справи, забезпечує захист прав і законних інтересів громадян і організацій. Як вірно зазначає М.К. Треушников не можна вважати принцип законності реалізованим, якщо по конкретній справі суд не установив повно і вірно фактичні обставини в справі, права та обов\'язки сторін [155, с. 37].

Принцип рівності сторін при розгляді трудового спору. Цей принцип також бере свій початок з конституційного права. Так, згідно зі ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Згідно ст. 129 Основного Закону однією з основних засад судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Вказані конституційні положення отримують свій розвиток в національному законодавстві. Так, Кодекс законів про працю встановлює, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин (ст. 2-1); будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається (ст. 22).

Звернемося до прикладу із судової практики. У жовтні 1998 р. Є. пред\'явив позов до Ужгородської центральної міської клінічної лікарні (далі – Центральна лікарня) про зобов\'язання укласти трудовий договір. Позивач зазначав, що в 1991 р. закінчив Львівський медичний інститут. Після закінчення інтернатури в лютому 1993 р. йому було присвоєно кваліфікацію лікаря-дитячого хірурга. У січні 1994 р. він працевлаштувався за фахом в Ужгородську міську дитячу клінічну лікарню, а в лютому 1997 р. звільнився з роботи за власним бажанням. Посилаючись на те, що головний лікар Центральної лікарні на його письмове звернення від 21 січня 1998 р. безпідставно відмовив йому в прийнятті на роботу на посаду лікаря-дитячого хірурга, позивач просив задовольнити заявлені вимоги.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Закарпатського обласного суду від 24 лютого 2000 р. в задоволенні позову було відмовлено.

У касаційній скарзі Є., посилаючись на допущену, на його думку, неповноту при з\'ясуванні обставин, що мають значення для справи, просив скасувати рішення суду і направити справу на новий розгляд. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скаргу залишила без задоволення з таких підстав.

Статтею 22 КЗпП забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. При цьому не допускається пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об\'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання. Як вбачається з листів головного лікаря Центральної лікарні, Є. в письмовій формі мотивовано було відмовлено у прийнятті на роботу з підстав недостатньої кваліфікації та відсутності вакантних посад. При розгляді даної справи обласним судом було встановлено, що позивач на час звернення з приводу працевлаштування майже рік не працював за спеціальністю, а до цього лише три роки працював на 0,5 ставки на посаді дитячого хірурга. Зі змісту посадової інструкції лікаря відділення дитячої хірургії видно, що на цю посаду може бути призначено особу, яка має досвід роботи в дитячій хірургії та кваліфікаційну категорію. Враховуючи, що ні досвіду роботи в хірургічному стаціонарі, ні кваліфікаційної категорії Є. не мав, йому було правильно відмовлено у прийнятті на роботу. При цьому суд обґрунтовано виходив із того, що позивач не належить до переліку осіб, з якими головний лікар зобов\'язаний укладати трудовий договір (запрошені на роботу в порядку переведення, молоді спеціалісти, котрих в установленому порядку направлено на роботу в дану організацію, тощо).

Відповідно до положень ст. 21 КЗпП укладення трудового договору, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, потребує згоди не тільки працівника, а й власника або уповноваженого ним органу. В протилежному випадку головний лікар позбавляється можливості в повному обсязі виконувати свої функціональні обов\'язки по підбору та розміщенню кадрів і нести відповідальність за додержання медичними працівниками кваліфікаційних вимог (ст. 74 Закону від 19 листопада 1992 р. "Основи законодавства України про охорону здоров\'я"). Крім того, на час звернення Є. до суду з позовом у нього закінчився п\'ятирічний строк з моменту попередньої атестації, тому, як передбачено у п. 1.10 Положення про порядок проведення атестації лікарів (затверджене наказом Міністерства охорони здоров\'я України від 19 грудня 1997 р. №359 "Про подальше удосконалення атестації лікарів"), він міг претендувати на заняття лікарською практикою лише після проходження стажування та підтвердження звання "лікар-спеціаліст", що він не виконав і до цього часу. На момент постановлення рішення обласним судом Є. Більше трьох років не працював за конкретною лікарською спеціальністю (з 1997 по 2000 р.) і згідно з п. 2.1 зазначеного Положення також із цих підстав не міг бути допущений до роботи за фахом без попереднього проходження стажування.

Доводи касаційної скарги Є. про його достатню кваліфікацію для роботи в хірургічному стаціонарі не можуть бути взяті до уваги, оскільки спростовуються наведеними вище доказами. Не заслуговують на увагу і доводи скарги про те, що у відповідача були вакансії лікарів-хірургів, оскільки можливість працевлаштування позивача залежала, в першу чергу, від наявності необхідної кваліфікації, а не вільних робочих місць.

Виходячи з викладеного, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Є. залишила без задоволення, а рішення Закарпатського обласного суду – без зміни [156].

Цивільний процесуальний кодекс України встановлює, що суд зобов\'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості; сторони користуються рівними процесуальними правами.

Отже, цей принцип означає, що у випадку виникнення трудового спору його сторони не мають ніяких особливих переваг на будь-якій його стадії. Як закріплено в Положенні про трудовий арбітраж, затвердженого наказом Національної служби посередництва і примирення від 18 листопада 2008 р., №135: „Сторони колективного трудового спору під час розгляду колективного трудового спору (конфлікту) мають рівні права”.

Гласність розгляду трудового спору. Даний принцип означає відкритість розгляду трудових спорів. Так, засідання КТС і суду по трудових спорам проводиться відкрито. Цей принцип затверджений ст. 129 Конституції України, ст. 6 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 12 Кодексу адміністративного судочинства України, також він знаходить своє вираження і в інших законодавчих та підзаконних нормативно-правових актах. Так, згідно п. 1.6. Положення про трудовий арбітраж, трудовий арбітраж утворюється і здійснює свою діяльність на основі принципів гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці, або коли є обґрунтовані заперечення однієї із сторін [157]. Принцип гласності характеризує демократизм розгляду та вирішення трудових спорів і сприяє здійсненню виховної функцій трудового права. Відкритий розгляд справ дає можливість громадянам і працівникам безпосередньо знайомитися з роботою суду та комісії по трудових спорах, а це підвищує відповідальність цих інституцій за законне і правильне вирішення конкретних трудових справ. Гласність розгляду спорів забезпечує правову пропаганду чинних законів, контроль працівників за діяльністю суду, КТС, трудового арбітражу і тим самим сприяє зміцненню їх авторитету. Гласність позитивно впливає на осіб, які беруть участь у справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян, присутніх в залі засідань.

Як зазначають В.А. Мусин, Н.О. Чечина та Д.М. Чечот залежно від кола осіб, що можуть бути ознайомлені з діяльністю судів, розрізняють гласність для сторін і інших осіб, що беруть участь у справі — гласність у вузькому змісті слова, і гласність для народу або публічність. Гласність у широкому сенсі слова або публічність має самостійне значення і полягає: у праві присутності сторонніх осіб у залі судового засідання для ознайомлення зі всім, що відбувається, тобто, судочинство повинне протікати при наявності певної аудиторії, глядачів, публіки. Не менш важливим проявом цього принципу є право розміщення детальних, грамотних і об\'єктивних звітів про судовий розгляд у пресі. У сучасних умовах, з розвитком засобів масової інформації з принципу гласності випливає право вести кіно- і відеозйомку всього судового засідання, що відбувається в залах, а також вести магнітофонний запис [158, с.42].

Об\'єктивність вирішення спорів. Даний принцип означає те, що всі органи, які вирішують трудові спори повинні об\'єктивно, тобто неупереджено підходити до оцінки доказів, які надають конфліктуючі сторони, та виносити рішення керуючись законодавством та на основі дослідження всіх обставин справи. Для гарантування цього принципу державою встановлені правила щодо відводу певних суб’єктів розгляду трудових спорів. Так, у комісії по трудових спорах і суді будь-яка з конфліктуючих сторін, може заявити мотивований відвід кожному з їхніх членів, якщо сумнівається в його об\'єктивності. Згідно Положення про трудовий арбітраж, член трудового арбітражу не може брати участі у розгляді справи, а після його призначення підлягає відводу чи самовідводу: якщо він особисто чи опосередковано заінтересований у результаті розгляду справи; якщо він є родичем однієї із сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, або перебуває з цими особами чи сторонами в особливих стосунках; на його прохання або за спільним рішенням сторін; у разі встановлення стороною обставин, які дають їй підстави вважати упередженим або необ’єктивним ставлення члена трудового арбітражу до справи, про яке сторона дізналася після його призначення; якщо член трудового арбітражу бере участь у вирішенні спору, який прямо чи опосередковано пов’язаний з виконанням ним службових повноважень, наданих державою.

Всебічність і повнота дослідження всіх обставин справи. Всі органи, що розглядають трудові спори, зобов\'язані всебічно і повно досліджувати матеріали по справі, витребувати при необхідності додаткові докази, викликати свідків, а якщо треба, то запрошувати й експертів. Саме на такому розгляді справ наголошує і Пленум Верховного Суду України у постановах „Про практику розгляду судами трудових спорів” від 6 листопада 1992 р., №9 та „Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками” від 29 грудня 1992 р., №14. Як показує судова практика, багато рішень судів по трудовим справам скасовуються вищестоящим судом через неповноту дослідження матеріалів у справі (невитребування судом важливих документів у справі, нез\'ясування значимих обставин у справі чи через неправильне застосування норм права). А це значно затягує вирішення спору і відновлення порушеного трудового права, чим порушується і принцип швидкості вирішення спору.

Швидкість вирішення трудових спорів. Цей принцип означає те що розгляд та вирішення трудових спорів здійснюється в більш короткі процесуальні і позовні строки.

Законодавство закріплює більш короткі строки розгляду трудових спорів порівняно з іншими категоріями спорів. Якщо, за загальним правилом, суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців із дня відкриття провадження у справі, то справи про поновлення на роботі – не більше одного місяця. Суд допускає негайне виконання рішень у справах про: а) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; б) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, – у межах суми стягнення за один місяць; в) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника [13, с.653].

Останнім часом Європейським судом розпочато розгляд багатьох справ стосовно тривалості провадження в судах. За офіційною інформацією ЄСПЛ, на кінець 2007 р. таких справ було понад 50. Як правило, громадяни скаржаться на тривалість судового розгляду справ, у тому числі й у трудових спорах, яка перевищує 5, 7, а то й 10 років. На початок 2006 р. Європейським судом проти України винесено 6 рішень, що стосувалися порушення права особи на розгляд її справи судом упродовж розумного строку. Це рішення у справах "Світлана Науменко проти України" від 9 листопада 2004 р., "Странніков проти України" від 3 травня 2005 р., "Павлюлинець проти України" від 6 вересня 2005 р., "Лещенко і Толюпа проти України" та "Смирнова проти України" від 8 листопада 2005 р., "Антоненков та інші проти України" від 22 листопада 2005 р. Загальна сума компенсацій, стягнутих з нашої держави в цих справах, становила 38000 євро [102, с.109].

Прийнявши це до уваги, Верховний Суд України дійшов висновку, що критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ. Це – (а) складність справи, (б) поведінка заявника й (в) поведінка органів державної влади (насамперед суду). Відповідальність держави за затягування провадження в справі, як правило, настає в разі (а) нерегулярного або з великими інтервалами призначення судових засідань, (б) затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду в інший, (в) невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, (г) повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд. Усі ці обставини судам слід ураховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції, а збільшення кількості звернень до Євросуду не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, а й призводить до значних втрат державного бюджету [160, с.109].

Судочинство в трудовій юстиції на Заході відрізняється від звичайних цивільних процесів більшою гнучкістю й оперативністю судових процедур, включаючи допустимість доказів. У цілому трудовий процес носить менш протокольний характер у порівнянні з цивільним і дозволяє конфліктуючим сторонам прибігати до неформальних доказів у демонстрації своєї правоти. Прийняте судом рішення в багатьох випадках набирає сили негайно після його винесення, як це має місце у ФРН, Великобританії і Норвегії [116, с. 50].

Змагальність сторін трудового спору. Джерела принципу змагальності знаходяться в протилежності матеріально-правових інтересів сторін трудового спору. Вказаний принцип визначає можливості й обов\'язок сторін по доведенню підстав заявлених вимог, по відстоюванню своєї правової позиції. Суд або інший орган, який розглядає трудовий спір при цьому повинен незалежно, об\'єктивно і неупереджено керувати процесом, роз\'яснювати особам, що беруть участь у ньому, їх права й обов\'язки, сприяти їм у реалізації їхніх прав. „Завдання судді – не збирати за бездіяльні сторони докази, а створити умови для повного і всебічного дослідження доказового матеріалу, встановлення фактичних обставин справи” [160, с. 49].

Одним із принципів діяльності трудового арбітражу також є змагальність сторін та свобода в наданні ними в арбітражі своїх доказів і у доведенні їх переконливості. Трудовий арбітраж під час своєї роботи зобов\'язаний забезпечити дотримання принципу змагальності сторін колективного трудового спору (конфлікту) та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні їх переконливості. Обов\'язок доказування покладається на сторони колективного трудового спору: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Трудовий арбітраж надає допомогу сторонам колективного спору у збиранні доказів. Виявляючи активність у доказовій сфері, трудовий арбітраж повинен виходити з інтересів вирішення колективного трудового спору з використанням всіх можливостей, не заборонених законодавством.

<< | >>
Источник: Кабанець Вадим Олексійович. Теоретичні аспекти удосконалення інституту трудових спорів в Україні. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. ХАРКІВ-2009. 2009

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1. Принципи розгляду та вирішення трудових спорів:

  1. Глава 25. Вирішення земельних спорів
  2. ПОЛОЖЕННЯ по вирішенню земельних спорів відносно меж земельних ділянок та додержання громадянами правил добросусідства виконкомом ради
  3. Лекція №5 Тема: Причини вимкнення, основні види та правові засади вирішення земельних спорів
  4. Лекція № 6 Тема: Органи, що вирішують земельні спори, порядок їх розгляду та вирішення
  5. 1.1.Поняття та класифікація трудових спорів
  6. 1.4. Досвід закордонних країн в сфері вирішення та запобігання трудовим спорам
  7. РОЗДІЛ 2 ПОРЯДОК РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ ТРУДОВИХ СПОРІВ
  8. 2.1. Принципи розгляду та вирішення трудових спорів
  9. 2.3.Порядок розгляду та вирішення колективних трудових спорів
  10. 1.1. Ґенеза законодавства про трудові спори та огляд наукової розробки проблем розгляду судами першої інстанції трудових спорів
  11. Стадійність вирішення податкових спорів та її вплив на предмет доказування.
  12. РОЗДІЛ 2 ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ НА АДМІНІСТРАТИВНІЙ (ДОСУДОВІЙ) СТАДІЇ ВИРІШЕННЯ ПОДАТКОВОГО СПОРУ
  13. Обов’язок доказування та предмет доказування на адміністративній (досудовіи) стадії вирішення податкових спорів.
  14. Суб’єкти доказування на адміністративній (досудовій) стадії вирішення податкових спорів.
  15. Формування предмета доказування на адміністративній (досудовій) стадії вирішення податкових спорів.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -