2.3. Законодавче забезпечення державно-арбітражного розгляду господарських спорів в УРСР у 1921–1991 рр.

Здійснення на практиці політики “воєнного комунізму” з його адміністративно-командними методами управління і прямого впливу держави на економічні відносини в умовах відсутності ринкових механізмів на початку 1921 р.

27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК V скликання прийняла постанову “Про заміну продовольчої розкладки натуральним податком” [550]^[177], що означало законодавче забезпечення початку проведення в Україні нової економічної політики. Суть цієї політики полягала, насамперед, у відмові від адміністративних і переході до економічних методів управління економікою за умови формування ринку і ринкових відносин. Для забезпечення успішного проведення нової економічної політики були також вжиті законодавчі заходи щодо наділення державних підприємств господарсько-оперативною самостійністю і переведення їх на господарський розрахунок [323, 322, 321, 590]^[178].

Практика господарювання вже в початковий період нової економічної політики поставила на порядок денний питання про створення спеціальних державних органів, які б розглядали і вирішували спори і конфлікти, що виникали цілком об’єктивно між соціалістичними організаціями і підприємствами.

Практика господарського будівництва в радянських республіках в умовах нової економічної політики виявила необхідність у створенні компетентних органів, покликаних розглядати і вирішувати спори, що виникали між організаціями і підприємствами, підвідомчими не одному, а різним відомствам. З цією метою ЦВК і РНК РСФРР прийняли 21 вересня 1922 р. “Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами і підприємствами”. Згідно зі статтею 1 цього Положення, засновувалася Вища Арбітражна Комісія при Раді Праці й Оборони (РПО) республіки, а також арбітражні комісії при обласних економічних нарадах [547]^[184].

Метою прийняття Раднаркомом УСРР Положення від 21 листопада 1922 р. було насамперед створення спеціальних органів, якими б вирішувалися “майнові спори між державними установами і між державними установами і державними підприємствами, а також між

державними підприємствами” (ст. 1 Положення) [471]^[186]. Цими органами стали арбітражні комісії: у центрі — при Українській Економічній Нараді (УЕН), а на місцях — при губернських економічних нарадах. Положення від 21 листопада 1922 р. містило норми, що визначали склад Вищої Арбітражної Комісії при УЕН і місцевих арбітражних комісій, їх компетенцію, порядок розгляду і вирішення спорів, порядок оскарження рiшень комісій. Докладні правила про провадження справ у арбітражних комісiях установлювалися Вищою Арбітражною Комісією і затверджувалися УЕН.

У зв’язку з утворенням у 1922 р. Союзу РСР багато питань правового регулювання господарського будівництва опинилися у віданні союзних державних органів. Так, при Раді Праці й Оборони СРСР була створена Арбітражна комісія, організація і діяльність якої регулювалася Положенням про цю комісію, яке 6 червня 1924 р. затвердили ЦВК і РНК СРСР [130]^[187].

Аналіз нормативно-правових актів, що регулювали організацію і діяльність арбітражних комісій в УСРР (а також у РСФРР і СРСР) дійсно дає змогу стверджувати, що “організація арбітражних комісій як органів щодо вирішення майнових спорів між соціалістичними організаціями, була в основному завершена в 1924 році” [397]^[188]. До цього часу арбітражними комісіями був уже накопичений значний досвід розгляду і вирішення спорів між держорганами.

Правова природа арбітражних комісій при РПО РСФРР, УЕН, а потім і РПО СРСР у правовій літературі визначалася неоднозначно. Так, М. В. Криленко, аналізуючи правові акти про арбітражні комісії, практику їх роботи, а також підготовлені діячами арбітражних комісій нові законопроекти про ці комісії, бачив у них “зіпсовані, перекручені, але побудовані незалежно від загальної системи “свої” відомчі суди” [300a]^[192]. Питання про правову природу арбітражних комісій було у центрі уваги наради юрисконсультів при Раді з’їздів промисловості, торгівлі і транспорту України, що проходила на початку 1925 р., де була заслухана доповідь юрисконсульта Уповнаркомзовнішторга О. С. Ратнера на тему: “Арбітражні комісії і порядок провадження у них справ” [127]^[193]. Доповідач, зокрема, аналізуючи норми прийнятого 12 січня 1925 р. ВЦВК і РНК РСФРР нового Положення про арбітражні комісії у межах РСФРР, яке, на його думку, давало “чітке уявлення про юридичний характер цих органів”, відзначав, що дане Положення дещо більше відтіняло “судовий характер арбітражних комісій за рахунок їх функцій адміністративного регулювання” [127]^[194]. Учасник дебатів С. Л. Драбкін щодо доповіді О. С. Ратнера висловив думку про те, що арбітражні комісії являли “спеціальну побудову в системі державного господарства, необхідну в умовах цього господарства” [127]^[195].

Далі вказувалося, що Положення про Вищу Арбітражну Комісію при Раді Праці й Оборони Союзу РСР видавалося в порядку союзного законодавства, а Положення про вищі арбітражні комісії при економічних нарадах союзних республік, арбітражних комісіях при радах народних комісарів автономних республік і місцевих арбітражних комісій видавалися союзними республіками відповідно до Положення про Вищу Арбітражну Комісію при Раді Праці й Оборони Союзу РСР. Передбачалося, що порядок нагляду за діяльністю арбітражних комісій з боку керівних судових установ Союзу РСР і союзних республік встановлювався за приналежністю: до Вищої Арбітражної Комісії — Положення про Верховний Суд Союзу РСР, до союзних республік — положення про судоустрій цих республік. Варто додати, що і сам характер діяльності арбітражних комісій щодо розгляду і вирішення спорів, процесуальні форми діяльності цих комісій багато в чому були схожі з діяльністю загальних судів. Про це свідчить, наприклад, порівняння змісту “Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами і підприємствами” від 21 листопада 1922 р. [551]^[207] і таких правових актів, як “Положення про народний суд УСРР” від 26 жовтня 1920 р. [549]^[208], “Тимчасова інструкція про основні норми цивільного процесу”, що видана в 1923 р. А в затвердженому 30 липня 1924 р. Всеукраїнським ЦВК Цивільному процесуальному кодексі УСРР у статті 1 зазначалося, що правила ведення цивільного процесу, викладені в ЦПК УСРР, обов’язкові для всіх установ єдиної судової системи УСРР (нарсуду, окружного суду і Верховного Суду), а також для “установ, що мають судові функції на підставі особливих про них положень, із тими вилученнями, які в цих положеннях установлені” [556]^[209]. З огляду на зміст статті 1 ЦПК УСРР Л. І. Фішман стверджував, що правила ЦПК УСРР були обов’язкові для “Арбітражних Комісій при ЕКОСО УСРР (ВАК), Окружних Арбітражних Комісій” [601]^[210]. Про значну схожість процесуальних форм діяльності арбітражних комісій і загальних судів щодо вирішення майнових спорів свідчать норми і такого правового акта, як “Правила провадження справ у арбітражних комісіях, що діють на підставі Положення від 12 січня 1925 р.”, затверджених Економічною Нарадою РСФРР 29 грудня 1925 р. Так, у статті 1 даного Положення зазначалося, що арбітражні комісії повинні були вирішувати “підвідомчі їм справи у судовому (підкреслено нами) і розпорядчому засіданнях” [407]^[211]. А у статті 6 Положення цілком виразно вказувалося, що “питання судового провадження, не передбачені цими правилами, вирішуються арбітражними комісіями згідно з відповідними статтями Цивільного процесуального кодексу” [407]^[212]. Нарешті, варто звернути увагу й на таку обставину. У літературі 1920-х років відзначалося, що спори, вирішувані арбітражними комісіями, за своїм змістом були такими ж, як і спори, вирішувані загальними судами [446, 13]^[213].

Отже, існує достатньо підстав для того, щоб стверджувати, що в 1920-х роках в умовах нової економічної політики, коли так чи інакше діяв механізм ринкових відносин, арбітражні комісії виступали як спеціальні суди.

Наприкінці 1929 р. з ініціативи Й. В. Сталіна було взято курс на інтенсивне згортання непу, форсування індустріалізації, колективізацію сільського господарства. У СРСР у цілому, в УСРР зокрема, паралельно зі згортанням нової економічної політики створювалася строго централізована командно-адміністративна система управління народним господарством, яка базувалася на засадах директивного планування. У цих умовах відбувалися зміни у всіх гілках державного апарату. Торкнулися ці зміни і системи органів щодо розгляду і вирішення господарських спорів. Так, на початку 1930-х років були скасовані арбітражні комісії. Це пояснюється тим, що на той час була поставлена мета “зміцнення єдності судової системи СРСР, піднесення господарської дисципліни і підвищення відповідальності господарських органів за свою роботу”, про що йшлося у постанові ЦВК і РНК СРСР від 4 березня 1931 р. [496]^[214]. Тепер спори між соціалістичними організаціями різних відомств повинні були вирішуватися замість арбітражних комісій судовими органами. З огляду на особливості господарських спорів законодавець вважав за необхідне залучати до складу суду народними засідателями працівників господарських органів [496]^[215].

Проте такій реформі системи органів щодо розгляду спорів між соціалістичними організаціями не судилося здійснитися. Не пройшло і кількох тижнів до фактичної передачі спорів з господарських справ у відання загальних судів, як законодавець “робить крутий поворот і створює для вирішення спорів між підприємствами спеціальну, оригінальну систему органів, які іменує Державним арбітражем” [163]^[216]. Хоча питання про недоцільність збереження арбітражної форми розгляду господарських спорів і передачі їх у відання загальних судів ставилося і надалі [459]^[217] .

Причин створення Державного арбітражу декілька. Так, із січня 1930 р. у СРСР у цілому, в УСРР зокрема, почала здійснюватися кредитно-банківська реформа, зміст якої визначався постановою ЦВК і РНК УСРР “Про кредитну реформу”. До цієї реформи існував порядок розрахунків постачальника з покупцем, за якого дозволялося знімати з рахунку покупця кошти незалежно від його згоди і від факту постачання товару. Це було так зване комерційне кредитування. Згідно ж із кредитною реформою 1930 р. зазначена форма кредитування була заборонена і замінювалася банківським кредитуванням. Державним органам і кооперативним організаціям було заборонено відпускати товари і надавати послуги в кредит, видавати аванси і завдатки. Єдиним розподільником короткострокових кредитів був Держбанк. При цьому кредити видавалися тільки за цільовим призначенням. Держбанк міг кредитувати держпідприємства на підставі планів кредитування, що складалися ВРНГ і Держбанком. За узгодженням із Держбанком повинен був здійснюватися і перерозподіл кредитів між підприємствами [495]^[218]. Щодо капітального будівництва, то воно повинно було вестися за рахунок прямого банківського фінансування, здійснюваного через спеціалізовані банки (Промисловий, Сільськогосподарський, Будівельний, Центральний Комерційний). Як зазначається у сучасній історико-правовій літературі, кредитно-банківська реформа 1930 р. була спрямована на найсуворішу централізацію ресурсів і витрату їх лише цільовим направленням на будівництво об’єктів, насамперед, важкої і військової промисловості [308]^[219]. З лютого 1931 р. замовлення і постачання між підприємствами, переведеними на госпрозрахунок із наданням їм права юридичної особи, в обов’язковому порядку оформлювалися договорами [37]^[220]. Паралельно з централізацією кредитної системи в країні проходила централізація промисловості й будівництва. Так, на межі 1931–1932 рр. ВРНГ СРСР в умовах зростання масштабів надцентралізованої форсованої індустріалізації була перетворена на загальносоюзний Наркомат важкої промисловості та були створені загальносоюзні народні комісаріати легкої, лісової промисловості [501]^[221]. Після цього в управлінні промисловістю розпочався інтенсивний процес розширення промисловості з окремих галузей [290]^[222]. Відбувається “нестримна експансія відомств: із виникненням нових галузей, із зростанням обсягів їх виробництва від наявних наркоматів відгалужуються нові й нові наркомати” [235]^[223]. Командно-адміністративні методи управління промисловістю проектувалися на будівництво, транспорт, а також аграрний сектор країни. Зрештою склалася потужна командно-адміністративна система управління соціалістичною економікою. Саме в умовах функціонування подібної системи управління впровадження судових методів втручання в управління народним господарством було неприйнятним. На думку В. Н. Можейка та З. І. Шкундіна, небажаність передачі справ, розглянутих арбітражними комісіями, на вирішення судових органів зумовлювалася тим, що найбільш швидке і правильне вирішення спорів між господарськими організаціями і підприємствами, що мають ряд специфічних особливостей, “могло бути забезпечене органами, спеціально створеними для вирішення таких спорів, органами, що приділяють їм усю свою увагу, що мають спеціальну побудову, спеціальний процес, спеціальні кадри” [45]^[224]. Саме ці обставини, на думку цих авторів, були одним із чинників, що зумовили відновлення арбітражної системи розгляду спорів між суб’єктами господарювання [45]^[225]. Поява арбітражу, на думку Р. Ф. Каллістратової, стала наслідком нових методів організації економіки соціалістичної держави, централізованого планування [240]^[226]. Т. Є. Абова вбачала в арбітражі орган, “породжений соціалістичною економікою з її плановим народним господарством” [4]^[227].

Першим нормативно-правовим актом, у якому зазначалося, що всі спори, котрі виникають між госпорганами щодо укладання договорів і пов’язані з матеріальною відповідальністю одних госпорганів перед іншими, повинні вирішуватися Держарбітражем (постанова РНК СРСР від 20 березня 1931 р. “Про зміну системи кредитування, зміцнення кредитної роботи і забезпечення госпрозрахунку у всіх госпорганах”). Положення про Держарбітраж було доручено розробити в десятиденний термін і внести на затвердження РПО [497]^[228]. І вже 3 травня 1931 р. постановою ЦВК і РНК СРСР було затверджено Положення про Державний арбітраж. Відповідно до статті 1 Положення Держарбітраж засновувався для вирішення майнових спорів між установами, підприємствами й організаціями усуспільненого сектора в напрямі, що забезпечує зміцнення договірної та планової дисципліни і господарського розрахунку. Положення також встановлювало організаційну побудову арбітражу, його компетенцію, основні правила розгляду і вирішення спорів, що надходили до органів Держарбітражу. За Положенням від 3 травня 1931 р. органи Держарбітражу були утворені при Раді Праці й Оборони СРСР, Економічних Радах (Нарадах) союзних республік, при РНК автономних республік, крайових (обласних) виконкомах і виконкомах автономних областей [455]^[229]. Проте вже 20 травня 1931 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову, якою вносилися зміни до Положення про Держарбітраж. Тепер Державний арбітраж засновувався при РНК СРСР, радах народних комісарів союзних і автономних республік, крайових, обласних виконкомах і виконкомах автономних областей [499]^[230]. Отже, нормативно закріплювалася система органів Державного арбітражу, якою вони були безпосередньо підпорядковані вищим і місцевим виконавчо-розпорядчим органам державної влади. Такий підхід до визначення місця Держарбітражу в системі державних органів домінував протягом багатьох наступних десятиліть.

До відання органів Державного арбітражу спочатку були віднесені усі спори щодо укладених договорів, спори про якість продукції, а також інші майнові спори між установами, підприємствами та організаціями усуспільненого сектору. Водночас у статті 3 Положення про Державний арбітраж від 3 травня 1931 р. перераховувалися категорії спорів, що не підлягали розгляду в порядку Держарбітражу, а саме: а) спори між органами одного і того самого відомства, що перебувають на загальнодержавному або місцевому бюджеті; б) спори між установами і підприємствами одного і того самого відомства, госпоб’єднання або кооперативної системи, без дозволу відповідного вищестоящого органу; в) спори щодо операцій Державного банку, якщо Держбанк був однією із сторін у спорі; г) спори, що виникають із договорів залізничних і водних перевезень, за винятком спорів щодо перевезень, здійснюваних на виконання генеральних договорів про масові планові перевезення; г) спори щодо податків та інших платежів, стягуваним у беззаперечному порядку; д) спори щодо договорів про користування комунальними послугами; е) спори на суму менше однієї тисячі карбованців [498]^[231].

Практика господарського будівництва зумовила необхідність розширення функцій органів Державного арбітражу. Тому в січні 1933 р. до відання органів Державного арбітражу були віднесені спори, що виникали у зв’язку з укладанням господарських договорів щодо постачання продукції (переддоговірні спори) [503]^[232]. У 1935 р. на органи Державного арбітражу було покладене вирішення майнових спорів за участю колгоспів при сумі позову понад п’ять тисяч карбованців [504]^[233]. Законодавчі акти, що розширювали повноваження органів Держарбітражу, приймалися й у наступні роки.

Положення про Державний арбітраж від 3 травня 1931 р. містило невелику кількість норм процесуального характеру. Тому виникла необхідність прийняття спеціальних нормативних актів із цього приводу. 10 серпня 1934 р. Держарбітражем при РНК СРСР були видані “Правила розгляду і вирішення майнових спорів органами Держарбітражу”, що містили сукупність процесуальних норм, якими визначалися порядок порушення справ у органах Держарбітражу, їх підготовки, розгляду, винесення рішень, виконання рішень органів Держарбітражу [45]^[234].

Поряд із загальносоюзним законодавством про Державний арбітраж законодавчими органами союзних республік були видані правові акти, що стосувалися республіканських держарбітражів. Так, в Українській СРР ВУЦВК і РНК республіки ухвалили постанову від 5 червня 1931 р. “Про державний арбітраж УСРР”, у якій зазначалося, що для вирішення майнових спорів між установами, підприємствами й організаціями усуспільненого сектору в Українській СРР створювався Держарбітраж при Раді народних комісарів УСРР і при обласних виконавчих (організаційних) комітетах [45]^[235]. Перше ж “Положення про державний арбітраж УРСР” було затверджене РНК УРСР 30 березня 1945 р [45]^[236].

Поряд з органами Державного арбітражу в 1930-ті роки були створені й відомчі арбітражі у всіх господарських наркоматах. Так, 4 листопада 1931 р. відомчий арбітраж був утворений у системі ВРНГ СРСР, 21 червня 1932 р. — у НКшляхів сполучення СРСР, 27 вересня 1932 р. — у Наркомпостачі СРСР, 7 січня 1933 р. — у Комітеті по заготівлях сільськогосподарської продукції при РПО СРСР, 22 лютого 1933 р. — при Наркомводі [326]^[237]. РНК СРСР у постанові від 8 грудня 1931 р. “Про заходи зміцнення роботи органів державного арбітражу” поклав на Держарбітраж при уряді СРСР інструктування держарбітражів, що перебували при РНК союзних республік і відомствах СРСР і водночас доручив РНК союзних республік покласти на відповідні державні арбітражі інструктування місцевих і відомчих арбітражів союзних республік [500]^[238]. У цій же постанові також зазначалося, що Державному арбітражу при РНК СРСР доручалося періодично скликати наради республіканських, місцевих і відомчих арбітражів і в разі потреби здійснювати перевірку їх діяльності. Згадки про відомчі арбітражі, наявні в постанові РНК СРСР від 8 грудня 1931 р., вказують, що існування цього виду арбітражу було визнано офіційно. Організаційна структура, порядок роботи відомчих арбітражів регулювалися положеннями про ці арбітражі, ухвалюваними відповідними наркоматами, а надалі міністерствами і відомствами, при яких вони функціонували. Так, наказом по Народному комісаріату важкої промисловості від 10 грудня 1932 р. № 899 було введено в дію “Положення про арбітраж системи НКВП”. Арбітраж системи НКВП складали: арбітраж при колегії Народного комісаріату важкої промисловості та арбітраж при уповноважених НКВП при РНК союзних і автономних республік, при Середньоазіатському ЕКОСО і при крайових (обласних) виконкомах [46]^[239].

Отже, у 1930-ті роки була завершена організація спеціальних органів щодо розгляду і вирішення майнових спорів між установами, підприємствами та організаціями усуспільненого сектора народного господарства СРСР й союзних республік, про що йшлося у Положенні про державний арбітраж від 3 травня 1931 р., “у напрямі, що забезпечує зміцнення договірної та планової дисципліни і господарського розрахунку” [498]^[240].

Варто зазначити, що органи Державного арбітражу принципово відрізнялися від арбітражних комісій, що функціонували в 1920-ті роки На відміну від останніх органи Держарбітражу до судової системи вже не належали. Відсутні будь-які відомості про органи Держарбітражу й у союзному законодавстві 1930-х років про судоустрій, наприклад, у прийнятому Верховною Радою СРСР 16 серпня 1938 р. Законі “Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік” [479]^[241]. Цей Закон містив розділ ІV “Спеціальні суди СРСР”. До цих судів були віднесені тільки військові трибунали, лінійні суди залізничного транспорту, лінійні суди водного транспорту.

Після смерті Й. В. Сталіна, 5 березня 1953 р., у СРСР у цілому, в УРСР зокрема, почався період десталінізації в багатьох сферах соціально-економічного і політичного життя країни, що активізувалася після XX з’їзду КПРС (лютий 1956 р.). 10 травня 1957 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон “Про подальше удосконалення організації управління промисловістю і будівництвом”, який передбачав перехід від галузевого управління промисловістю і будівництвом до управління за територіальним принципом на основі економічних адміністративних районів через ради народного господарства [110]^[242]. Закон про подальше удосконалення організації управління промисловістю і будівництвом прийняла у травні 1957 р. і Верховна Рада УРСР [109]^[243]. Новий етап у господарському будівництві зумовлював необхідність істотних змін в організації та діяльності органів Державного арбітражу. Адже з 1930 р. до початку 1950-х років, в умовах існування вкрай централізованої командно-адміністративної системи управління, арбітраж, будучи підпорядкованим виключно органам державного управління, не міг здійснювати вплив на регулювання господарських відносин, як не міг ефективно захищати права підприємств [592]^[244].

Шляхи удосконалення організації та діяльності органів Держарбітражу були визначені в постанові Ради Міністрів СРСР від 23 липня 1959 р. “Про поліпшення роботи державного арбітражу” [524]^[245]. У преамбулі цього правового акта зазначалося, що практика роботи органів Державного арбітражу вже не відповідала вимогам, які висувалися до них народним господарством у нових умовах. Рада Міністрів СРСР констатувала, що органи державного арбітражу при розгляді господарських спорів не здійснювали відповідний вплив на зміцнення планової та договірної дисципліни, особливо в справі виконання планів постачання і дотримання законів про якість і комплектність продукції, не вели необхідної боротьби з проявами місництва і недостатньо сприяли усуненню виявлених недоліків у роботі підприємств і організацій. Крім того, у постанові підкреслювалося, що на розгляд арбітражу надходила велика кількість необгрунтованих спорів, що виникали в результаті серйозних недоліків у роботі підприємств і організацій щодо розгляду претензій і ухиляння від добровільного задоволення беззаперечних претензій. Однією з причин даних недоліків і упущень у діяльності органів Державного арбітражу Рада Міністрів СРСР вбачала у тому, що чинне на той час Положення про Державний арбітраж від 3 травня 1931 р. застаріло і вже не сприяло належному вирішенню господарських спорів у нових умовах управління промисловістю і будівництвом. У ситуації, що склалася, Рада Міністрів СРСР визнала за необхідне визначити в постанові від 23 липня 1959 р. “Про поліпшення роботи державного арбітражу” ряд негайних заходів щодо перебудови і поліпшення роботи арбітражу. Тепер Держарбітраж з органу, призначення якого було в основному розгляд майнових і переддоговірних спорів, повинен був перетворитися на орган, що активно впливає на поліпшення роботи соціалістичних господарських організацій, на виконання планових завдань, на зміцнення госпрозрахунку, запобігання необгрунтованих господарських спорів. З цією метою постановою від 23 липня 1959 р. насамперед розширювалася компетенція органів Державного арбітражу як у центрі, так і на місцях. Водночас Рада Міністрів СРСР доручила Головному арбітру Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР розробити, погодити з Радами Міністрів союзних республік, міністерствами і відомствами СРСР і представити проект Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР. Радам Міністрів союзних республік доручалося затвердити положення про Державні арбітражі при Радах Міністрів союзних і автономних республік, при виконавчих комітетах крайових і обласних Рад депутатів трудящих. Логічним результатом виконання вимог з удосконалення форм і методів роботи органів Державного арбітражу, розширення їх компетенції, більш чіткого визначення функцій, що містилися в постанові Ради Міністрів СРСР від 23 липня 1959 р., стало затвердження в 1960–1961 рр. нових положень про Державні арбітражі. Так, Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР було затверджено Радою Міністрів СРСР 17 серпня 1960 р. [525]^[246]. Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР визнавався органом щодо вирішення найважливіших господарських спорів між державними, кооперативними та іншими громадськими підприємствами, організаціями й установами. У Положенні також визначалися основні завдання Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР, його компетенція, основні процесуальні правила розгляду і вирішення спорів, права Головного арбітра, а також інші питання організації і діяльності цієї найвищої гілки в системі органів Державного арбітражу. У статті 15 Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР перераховувалися категорії спорів, не підвідомчих вирішенню в Державному арбітражі при Раді Міністрів СРСР.

Із затвердженням нового Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР втрачало чинність Положення про Держарбітраж від 3 травня 1931 р. У зв’язку з припиненням чинності цим правовим актом децентралізація системи Держарбітражу одержала подальше закріплення [394]^[247].

Після прийняття Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР від 17 серпня 1960 р. нові положення про органи Державного арбітражу були затверджені й у союзних республіках. Ці положення в основному сприйняли норми союзного Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР. В Українській РСР нове Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР було затверджено постановою Ради Міністрів УРСР від 1 жовтня 1960 р. № 1639 [480]^[248]. Цією ж постановою Ради Міністрів УРСР було затверджено і “Положення про державні арбітражі при виконавчих комітетах обласних Рад депутатів трудящих УРСР” [480]^[249].

У нових умовах господарювання виникла необхідність подальшого удосконалення процедури розгляду і вирішення арбітражами підвідомчих їм спорів. Тому 1 липня 1963 р. Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР затвердив Правила розгляду господарських спорів Державними арбітражами. При підготовці цих Правил ураховувався накопичений досвід арбітражної діяльності [44]^[250].

Із середини 1960-х років для всіх республік СРСР розпочався так званий період уповільнення темпів суспільного розвитку і застою, що тривав до середини 1980-х років У вересні 1965 р. (27–29.09.1965 р.) Пленум ЦК КПРС прийняв спеціальну постанову “Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислового виробництва” [281]^[251]. Відповідно до цієї постанови у країні з січня 1966 р. почала здійснюватися господарська реформа. Насамперед були ліквідовані республіканські Ради народного господарства і раднаргоспи економічних районів. 2 жовтня 1965 р. було прийнято Закон СРСР “Про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління” [316]^[252]. Це означало, що в країні був здійснений перехід до галузевого принципу управління і централізації системи управління. Незабаром було створено декілька десятків союзних міністерств і відомств, що “підпорядкували практично всю економіку союзних республік” [111]^[253]. Тим самим командно-адміністративні методи управління одержали новий імпульс. Збереження командно-адміністративних методів управління на основі надмірної централізації та жорсткої регламентації не могло не позначитися негативно на господарській реформі, що почала здійснюватися в другій половині 1960-х років, суть якої зводилася до певної лібералізації і демократизації радянської господарської системи. Так, у господарській реформі її ініціаторами “була проведена спроба включити процес централізації державного управління в економічний механізм, що складається на базі розширення господарської самостійності промислових підприємств” [107]^[254]. Господарська реформа (в літературі має назву “косигінська”) повинна була стати початком переходу до нормальної цивілізованої економіки [248]^[255]. Проте, незважаючи на сприятливий вплив господарської реформи на розвиток народного господарства країни в перші декілька років її проведення, з 1972 р. її почали гальмувати, а незабаром згорнули зовсім [237]^[256]. Командно-адміністративна система управління не могла співіснувати з новими формами господарювання — економічними методами управління, розширенням прав підприємств.

За умови найсуворішої централізації в управлінні народним господарством не могла залишатися незмінною і система Державного арбітражу. На необхідність її централізації зверталася увага в юридичній літературі [394, 397]^[257]. У постанові Ради Міністрів СРСР “Про підвищення ролі органів державного арбітражу й арбітражів міністерств і відомств у народному господарстві” від 7 серпня 1970 р. Державному арбітражу при Раді Міністрів СРСР доручалося за участю Держплану СРСР, Держпостача СРСР, міністерств і відомств на основі глибокого узагальнення арбітражної практики вивчити питання про доцільність нагляду за правильністю рішень, прийнятих органами Держарбітражу при розгляді господарських спорів, і подати до Ради Міністрів СРСР пропозиції щодо цього питання [527]^[258].

Кардинально проблема централізації системи органів державного арбітражу і нагляду за правильністю їх рішень була вирішена постановою Ради Міністрів СРСР від 17 січня 1974 р. “Про подальше удосконалення організації та діяльності державного арбітражу” [528]^[259]. Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР перетворювався на союзно-республіканський орган з метою підвищення ролі органів Державного арбітражу в забезпеченні правильного й однакового застосування законодавства при вирішенні господарських спорів, посилення впливу цих органів на підприємства, організації та установи в справі дотримання державної дисципліни, виконання планових завдань і договірних зобов’язань, для підвищення рівня управління органами Державного арбітражу і суворого дотримання законності в їх діяльності. У січні 1974 р. Рада Міністрів СРСР затвердила нове “Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР” [528]^[260]. Нові положення про Державний арбітраж були прийняті й у союзних республіках. В Українській РСР Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів Української РСР було прийнято постановою Ради Міністрів Української РСР від 30 травня 1974 р. № 294 [482]^[261]. Цією ж постановою уряду УРСР були затверджені “Структура Державного арбітражу при Раді Міністрів УРСР” і “Загальне положення про державні арбітражі при виконавчих комітетах обласних Рад депутатів трудящих Української РСР” [482]^[262]. Отже, до середини 1970-х рр. лінія на централізацію арбітражної системи була проведена через законодавство досить чітко. У статті 1 постанови Ради Міністрів СРСР від 17 січня 1974 р. вказувалося, що “Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР, Державні арбітражі при Радах Міністрів союзних і автономних республік, Державні арбітражі при виконкомах крайових, обласних і міських Рад депутатів трудящих складають єдину систему Держарбітражу СРСР” [528]^[263]. Державні арбітражі автономних республік, країв, областей, міст, які знаходились при виконкомах відповідних Рад депутатів трудящих, в оперативній роботі підпорядковувалися вищестоящим арбітражам. Державні арбітражі союзних республік при Радах Міністрів союзних республік, перебуваючи у підпорядкуванні Рад Міністрів союзних республік, в оперативній діяльності були підлеглі Державному арбітражу при Раді Міністрів СРСР.

Союзне і республіканські положення про Державні арбітражі визначали головні завдання цих органів, їх компетенцію, структуру, основні правила розгляду спорів.

З прийняттям Конституції СРСР 1977 р. почався новий етап в організації та діяльності Державного арбітражу. Відповідно до статті 163 Конституції СРСР 1977 р., вирішення господарських спорів між

підприємствами, установами й організаціями були покликані здійснювати органи Державного арбітражу в межах їх компетенції [286]^[264]. У цій статті встановлювалося, що організація і порядок діяльності органів Державного арбітражу визначалися Законом “Про державний арбітраж у СРСР”. Варто звернути увагу на те, що раніше подібні питання вирішувалися не законами, а підзаконними нормативно-правовими актами.

Про Державний арбітраж йшлося і у конституціях союзних республік. Так, у статті 161 Конституції Української РСР 1978 р. зазначалося, що “вирішення господарських спорів між підприємствами, установами й організаціями здійснюється органами державного арбітражу в межах їх компетенції” [287]^[265].

Отже, органи Державного арбітражу вперше за всю історію їх існування були визнані конституційними органами.

30 листопада 1979 р. Верховною Радою СРСР на виконання вимог Конституції СРСР 1977 р. був прийнятий Закон “Про Державний арбітраж у СРСР”, що набрав чинності з 1 липня 1980 р. [113]^[266]. Закон складався з п’яти розділів і 27 статей:

Розділ I — “Загальні положення” (ст. 1–4).

Розділ II — “Організація Державного арбітражу” (ст. 5–8).

Розділ III — “Підвідомчість господарських спорів” (ст. 9–11).

Розділ ІV — “Порядок вирішення господарських спорів” (ст. 12–22).

Розділ V — “Попередження порушень законності та розробка пропозицій щодо удосконалення правового регулювання господарської діяльності” (ст. 23–27).

5 червня 1980 р. на основі Закону “Про Державний арбітраж у СРСР” Рада Міністрів СРСР затвердила і ввела в дію з 1 липня цього ж року нове Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР і Правила розгляду господарських спорів державними арбітражами [629]^[267].

Правила розгляду спорів Державними арбітражами регулювали, відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 5 червня 1980 р., порядок розгляду справ у всіх арбітражах, тобто органами не лише державного, а й відомчого арбітражу, при розгляді спорів, віднесених до їх відання, з урахуванням особливостей, що визначаються міністром, керівником державного комітету або відомства [529]^[268]. Правовими засадами для утворення арбітражів міністерств, державних комітетів і відомств на той час був пункт 21 Загального положення про міністерства СРСР від 10 липня 1967 р. [526]^[269], а також відповідні норми положень про міністерства, державні комітети і відомства Союзу РСР і союзних республік.

На підставі союзного законодавства про Державний арбітраж у 1980 р. були затверджені положення про органи Державного арбітражу союзних республік. Так, Положення про органи Державного арбітражу в Українській РСР було затверджено постановою Ради Міністрів УРСР від 31 липня 1980 р. за узгодженням із Державним арбітражем при Раді Міністрів СРСР [226]^[270]. Відповідно до статті 1 Положення в Українській РСР діяли: Державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР (Державний арбітраж УРСР) як союзно-республіканський орган УРСР; державні арбітражі при виконавчих комітетах обласних, Київської міської Рад народних депутатів (державні арбітражі областей, міста Києва).

Отже, до початку 1980-х років організація і діяльність Державного арбітражу в СРСР, у всіх союзних республіках, у тому числі й в УРСР, вийшли на новий етап їх правового регулювання, увібравши в себе багаторічний досвід функціонування системи цих органів. І на всіх етапах діяльності органів арбітражу в наукових сферах не припинялися дискусії щодо багатьох питань їх організації та діяльності, насамперед щодо природи Державного арбітражу. Думки вчених, викладені на сторінках юридичної літератури щодо правової природи арбітражу, різні й мають неоднозначний характер.

Ще в 1930-х роках висловлювалися думки з приводу судового характеру Державного арбітражу (З. І. Шкундін, В. Н. Можейко, М. С. Ліпецкер та ін.). Критикували положення “арбітраж — господарський суд” А. Ф. Клейнман [42]^[271], Р. Ф. Каллістратова [241]^[272], інші вчені. Не знайшла особливої підтримки і точка зору на арбітраж як на одну з форм третейського суду [158]^[273]. Незначною була кількість авторів, які вважали арбітраж допоміжним (підсобним) утворенням при виконавчо-розпорядчих органах [665, 42, 517, 17, 659]^[274]. Домінуючою в юридичній науці стала думка про управлінську природу Державного арбітражу [181, 9, 182, 397, 3, 516, 393, 370, 37, 478, 43, 44]^[275]. Ученими висловлювалися й інші судження щодо правової природи Державного арбітражу. Так, суть однієї з концепцій полягала в тому, що її прихильники дотримувалися точки зору про подвійну природу арбітражу — як органу господарського управління, так і суду.

Так, В. С. Шелестов зазначав, що неможливо “провести чітку межу між судовими й арбітражними органами... Способи здійснення покладених на арбітражні органи завдань не повинні відрізнятися від методів роботи судових органів. Вони повинні усе більше й більше до них наближатися, забезпечуючи всебічний захист майнових прав та інтересів господарських організацій” [643]^[276]. Подвійну природу арбітражу визнавали й інші вчені [240]^[277]. Певні автори, виходячи з того, що в Конституції СРСР 1977 р. містився розділ VII “Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд”, робили висновок, що арбітраж не був уже органом управління народним господарством [318]^[278]. Так, на думку О. О. Добровольського, з Конституції СРСР 1977 р., Закону “Про Державний арбітраж у СРСР” від 30 листопада 1979 р. випливало розуміння статусу Державного арбітражу, який поряд із судом і прокуратурою є спеціальним правоохоронним юрисдикційним органом, а не органом державного управління або органом господарського управління, про що йшлося в опублікованих раніше працях, присвячених сутності державного арбітражу [201]^[279]. Юрисдикційним правоохоронним

органом визнавав арбітраж і С. М. Братусь [92]^[280]. Точка зору П.В. Логвинова й О. О. Добровольського була піддана критиці. Так, на думку А. Т. Боннер, наявність у Конституції СРСР 1977 р. “статті, присвяченої арбітражу, підвищує роль і значення цього органу в народному господарстві, але не змінює його управлінської природи” [43]^[281]. На думку К. С. Юдельсона, “наведене О. О. Добровольським порівняння не тільки не є доказом правильності його погляду, а навпаки, підтверджує, що на відміну від суду і прокуратури державний арбітраж є органом державного управління” [44]^[282].

У розглянутий період історії радянської держави мала своє продовження висловлена ще в 1930-ті роки точка зору, прихильники якої висловлювалися за перетворення арбітражу на господарський суд або принаймні за максимальне зближення форм організації та діяльності органів арбітражу і суду [443, 515, 93, 623, 614]^[283]. Так, у 1932 р. М. В. Криленко в промові на Всесоюзній нараді арбітрів відзначав: “У нас не може бути різної природи арбітражних і судових справ, різних методів їх розгляду і різних принципів матеріального і процесуального права” [301, 261, 658, 600]^[284]. Аналізуючи точку зору прихильників перетворення арбітражу на господарський суд, Р. Ф. Каллістратова вважала: “Якщо і йтиметься про господарський суд у СРСР, то лише як про пропозицію в майбутньому перетворити арбітраж у господарський суд” [240]^[285]. “Арбітраж у нашій країні, — продовжувала Р. Ф. Каллістратова, — відокремився від суду настільки, що ставити питання про злиття арбітражу із судовими органами, перетворення арбітражу на господарський суд — недоречно” [240]^[286]. Дійсно, в умовах панування централізованої командно-адміністративної системи управління з середини 1960 — до середини 80-х років у СРСР говорити про перетворення арбітражу на судовий орган (навіть за умови декларування в Конституції СРСР 1977 р. незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону) навряд чи доцільно. Тому не випадково в радянській юридичній літературі тривалий час домінувала концепція, відповідно до якої арбітраж як орган, що входив до системи державного управління, використовуючи правові засоби і методи, брав участь в управлінні народним господарством країни [5]^[287]. На зумовленість управлінського характеру арбітражу командно-адміністративною системою управління економікою вказується й у сучасній літературі [670]^[288].

У середині 1980-х років країна вступила у новий етап свого розвитку. В країні розпочався етап так званої перебудови (1986–1991 рр.) Ті зміни, що відбувалися в СРСР у цей період і основним змістом яких була насамперед демократизація суспільного життя, зокрема розвиток гласності та політичного плюралізму, а також ослаблення влади основи командно-адміністративної системи управління — КПРС, зумовили здійснення реформування багатьох ланок державного апарату як у центрі, так і на місцях. Ці реформи не могли не торкнутися і всіх органів арбітражу. На

необхідність зміцнення державного арбітражу як одного з дійових важелів зміцнення законності в господарських відносинах, удосконалення його діяльності була звернута увага на ХХVII з’їзді КПРС [332]^[289]. 12 лютого 1987 р. ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР була прийнята постанова № 190 “Про подальше удосконалення діяльності органів державного арбітражу і підвищення їх ролі в зміцненні законності та договірної дисципліни в народному господарстві” [530]^[290]. Насамперед у зазначеному документі зверталась увага на те, що активне впровадження й використання нових методів господарювання, розширення самостійності, підвищення відповідальності, ініціативи й соціалістичної підприємливості підприємств і організацій вимагали “зміцнення законності в господарських відносинах”. Зазначалося також, що в подібних умовах дедалі зростало значення господарських договорів, їх безумовне виконання. Водночас у постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 12 лютого 1987 р. зверталася увага на серйозні недоліки, що мали місце у практиці укладання договорів, наявність великої кількості фактів порушення госпрозрахункових прав та інтересів підприємств і організацій, невиконання багатьма підприємствами й організаціями договірних зобов’язань. Відзначалися й інші недоліки, що існували у сфері господарських відносин. У постанові підкреслювалося, що в попередженні й усуненні зазначених порушень та недоліків законності важлива роль повинна належати органам державного арбітражу. “Проте, — вказувалося в постанові, — вони не виявляють ще належної ініціативи і наполегливості в цій справі, слабко впливають на підприємства й організації з метою виконання планових завдань і договірних зобов’язань, не впливають на стан роботи щодо укладення господарських договорів” [530]^[291]. У постанові вказувалось і на інші недоліки, що мали місце в діяльності органів державного арбітражу.

З метою подальшого зміцнення законності в господарських відносинах, підвищення ролі та відповідальності органів державного арбітражу в цій справі ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР у постанові від 12 лютого 1987 р. перед органами державного арбітражу поставили конкретні відповідальні завдання. Вся діяльність цих органів повинна була підпорядковуватися “всебічному підвищенню ефективності суспільного виробництва, здійсненню курсу партії на прискорення соціально-економічного розвитку країни”. Для того, щоб забезпечити здійснення цих завдань, постановою передбачалося розширення прав органів державного арбітражу шляхом надання їм деяких додаткових повноважень, що перераховувалися в аналізованій спільній постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Водночас було визнано за необхідне перетворити Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР на Державний арбітраж СРСР, державні арбітражі при Радах Міністрів союзних і автономних республік на державні арбітражі союзних і автономних республік, державні арбітражі при виконавчих комітетах крайових, обласних, міських Рад народних депутатів, Рад народних депутатів автономних областей і автономних округів — на державні арбітражі країв, областей, міст, автономних областей і автономних округів.

Нова роль органів державного арбітражу в галузі господарських відносин дістала своє подальше законодавче закріплення в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 18 лютого 1987 р. “Про внесення змін і доповнень до законодавства Союзу РСР про державний арбітраж” [114]^[292]. До Закону СРСР від 30 листопада 1979 р. “Про державний арбітраж у СРСР” були внесені істотні зміни і доповнення. Насамперед у новій редакції була викладена стаття 4 Закону, що стосувалася системи органів державного арбітражу. В ній, зокрема, встановлювалася така система органів державного арбітражу: Державний арбітраж СРСР; державні арбітражі союзних республік; державні арбітражі автономних республік; державні арбітражі країв, областей. Президії Верховних Рад союзних республік мали право за узгодженням із Державним арбітражем СРСР утворювати державні арбітражі міста, автономної області, автономного краю. Відповідно до нової редакції статті 5 Закону СРСР “Про державний арбітраж у СРСР” Державний арбітраж СРСР, державні арбітражі союзних і автономних республік, країв, областей, міст, автономних областей і автономних округів утворювали єдину систему органів державного арбітражу в СРСР. Відповідно до нової редакції статті 6 Закону Державний арбітраж СРСР був союзно-республіканським органом СРСР, що здійснював управління всіма органами державного арбітражу, як правило, через державні арбітражі союзних республік. Державні арбітражі союзних республік були союзно-республіканськими органами і здійснювали управління органами нижчого підпорядкування державного арбітражу. До Закону СРСР “Про державний арбітраж у СРСР” були внесені й інші зміни та доповнення. Зміни були внесені до статей 2, 3, 5, 6, 8, 22, 23, 26, 27 Закону. Крім того цей нормативний акт був доповнений статтею 81 і статтею 22¹. Одночасно із внесенням змін та доповнень до Закону СРСР “Про державний арбітраж у СРСР” Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1987 р. зі статті 27 Закону СРСР від 5 липня 1978 р. “Про Раду Міністрів СРСР” виключалася частина третя: “Для вирішення господарських спорів між підприємствами, установами й організаціями при Раді Міністрів СРСР діє Державний арбітраж СРСР” [112]^[293].

Отже, органи державного арбітражу, що були створені та тривалий час перебували при виконавчо-розпорядчих органах, були перетворені на єдину союзно-республіканську систему і тим самим розширили свої можливості впливати на підприємства й організації, оскільки у своїй діяльності щодо розгляду та вирішення спорів органи державного арбітражу стали незалежні від вищих і місцевих виконавчо-розпорядчих органів державного управління.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1987 р. “Про внесення змін і доповнень до законодавства Союзу РСР із питань державного арбітражу” була доповнена стаття 6 Закону СРСР “Про державний арбітраж у СРСР” четвертою частиною такого змісту: “Органи державного арбітражу в СРСР здійснюють свою діяльність під керівництвом відповідно Верховної Ради СРСР і її Президії, Верховних Рад союзних і автономних республік та їх Президій, крайових, обласних, міських Рад народних депутатів, Рад народних депутатів автономних областей і автономних округів” [115]^[294]. Цією нормою нової редакції статті 6 Закону СРСР “Про державний арбітраж у СРСР” органи державного арбітражу ще більше віддалялися від виконавчо-розпорядчих органів усіх рівнів. Отже, місце арбітражу в системі органів держави в 1987 р. було радикально змінено [592]^[295]. На думку Т. Є. Абової, “державний арбітраж став незалежним юрисдикційним і контролюючим органом, що здатний активно впливати на зміцнення законності та правопорядку (насамперед, у господарській діяльності щодо укладання і виконання господарських договорів), організацію договірної роботи, забезпечення однакового і правильного застосування законодавства при вирішенні господарських спорів, а також активно брати участь у роботі з удосконалення правового регулювання господарських відносин” [592]^[296].

На даному етапі формування органів державного арбітражу в самостійну систему досяг нового якісного рівня. Водночас у розглянутий період усе ще зберігався певний зв’язок органів державного арбітражу з виконавчо-розпорядчими органами — частина п’ята доповнена статтею 6 Закону СРСР “Про державний арбітраж у СРСР” відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1987 р. У ній, зокрема, проголошено: “Робота органів державного арбітражу щодо здійснення функцій, пов’язаних із контролем за дотриманням договірної дисципліни в народному господарстві та попередженням порушень законності в господарських відносинах, розробкою пропозицій щодо удосконалення правового регулювання господарської діяльності, а також із контролем за діяльністю інших органів, що вирішують господарські спори та їх інструктуванням, спрямовується відповідно Радами Міністрів СРСР, союзних і автономних республік, виконавчими комітетами крайових, обласних, міських Рад народних депутатів, Рад народних депутатів автономних областей і автономних округів” [115]^[297]. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1987 р. були також внесені відповідні зміни і доповнення до Регламенту Верховної Ради СРСР, Положення про постійні комісії Ради Союзу і Ради Національностей Верховної Ради СРСР, законодавства про місцеві Ради народних депутатів, пов’язані з перетворенням органів державного арбітражу [115]^[298]. А указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1987 р. “Про внесення змін і доповнень до Закону СРСР “Про державний арбітраж у СРСР” до статей 2, 8, 9, 10, 12, 14, 17, 19, 21 Закону СРСР “Про державний арбітраж у СРСР” були внесені зміни і доповнення, пов’язані з прийняттям Закону СРСР “Про державне підприємство (об’єднання)”, інших рішень про перебудову управління економікою, а також указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 червня 1987 р. “Про внесення змін і доповнень до Закону СРСР “Про прокуратуру СРСР” [116]^[299].

Логічним завершенням реорганізації органів державного арбітражу стало затвердження постановою Ради Міністрів СРСР від 16 квітня 1988 р. нового “Положення про Державний арбітраж СРСР”, а також нової редакції “Правил розгляду господарських спорів державними арбітражами” [531]^[300]. У постанові Ради Міністрів СРСР від 16 квітня 1988 р. містилося доручення Радам Міністрів союзних республік затвердити за узгодженням із Державним арбітражем СРСР положення про органи державного арбітражу в союзних республіках. В Українській РСР нове “Положення про органи державного арбітражу в Українській РСР” було затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 5 жовтня 1988 р. № 319 [533]^[301].

У цей період функціонували і відомчі арбітражі. Юридичною основою їх організації та діяльності був пункт 21 “Загального положення про міністерства СРСР”, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 10 липня 1967 р., у якому зазначалося: “Міністерство СРСР утворює для розгляду господарських спорів між підприємствами, організаціями й установами системи міністерства арбітраж” [526]^[302]. Подібні норми містилися й у положеннях про окремі міністерства, державні комітети і відомства. 16 червня 1981 р. Державним арбітражем СРСР і Міністерством юстиції СРСР було схвалено Примірне положення про арбітраж міністерства, державного комітету, відомства СРСР. Це положення мало рекомендаційний характер і враховувалося “господарськими керівниками лише на власний розсуд” [415]^[303].

Отже, у 1987–1988 рр. та нова роль, яку повинні були відігравати органи державного арбітражу в умовах перебудови, була забезпечена прийнятими в цей час законодавчими актами, що визначали організацію і діяльність цих органів, докладний аналіз яких подано у юридичній літературі [529]^[304].

З розвитком у країні ринкових відносин на межі 1980–1990-х років виникла нагальна потреба радикальної перебудови системи органів, що вирішували господарські спори, “забезпечуючи тим самим однаковий захист прав і законних інтересів усіх суб’єктів господарського життя” [47]^[305]. У цей період на арену господарських відносин виходили суб’єкти господарювання різних форм власності, які уже не піддавалися тотальному державному регулюванню і контролю та діяли відповідно до об’єктивних економічних законів. Відбувався також процес комерціалізації та приватизації, у тому числі державних підприємств і організацій [420]^[306]. У цих умовах Держарбітраж як за своєю інституційною формою, так частково і за змістом діяльності уже не відповідав вимогам часу [425]^[307]. Виникла нагальна потреба у зміні діючої у країні в цілому і в Україні зокрема системи органів, що розглядали і вирішували господарські спори. Це стосувалося і принципів їх формування, компетенції, порядку діяльності. Виникла нагальна необхідність в органах, здатних оперативно вирішувати численні конфлікти, що мали місце в сфері господарського обігу, а також виступати в ньому надійним гарантом правового захисту законних інтересів учасників цього обігу. Деякі дослідники, наприклад учасники обговорення нового законодавчого акта Російської Федерації — Закону про арбітражний суд (відбулося в жовтні 1991 р. на кафедрі цивільного процесу юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету), звертали увагу на те, що створення юрисдикційного органу, який здійснює судову владу при вирішенні спорів, що виникали в процесі господарської діяльності, зумовлено об’єктивною необхідністю в належному захисті прав та інтересів господарюючих суб’єктів (з урахуванням господарських реформацій) [365]^[308]. На те, що в розглянутий період назріла суспільна потреба в такому органі, який би був органом правосуддя, “але правосуддя спеціалізованого, пристосованого до економічної сфери, до сфери підприємництва, комерційних, торгових та інших відносин”, — вказував і В. Ф. Яковлєв [683]^[309]. Дещо пізніше він звернув увагу на те, що прийняті в 1991–1992 рр. перші закони про арбітражні суди були, власне, завершенням того процесу, який розпочався декілька десятиліть до цього періоду і “має своїм корінням перші економічні реформи 1965 р. Тоді розпочалася не лише зміна економічних відносин і економічного законодавства, а й перетворення системи державного арбітражу” [53]^[310]. Думку В. Ф. Яковлева підтримав В. В. Лаптєв [53]^[311], а згодом і С. В. Васильєв [102]^[312]. На пряму залежність змін форми вирішення економічних спорів від якісних змін в економіці, від переходу до ринкових відносин, розвитку різних форм власності вказували В. В. Апраніч та С. М. Пєлєвін [41]^[313].

Отже, проблема створення нового юрисдикційного органу, покликаного в умовах ринкових відносин, що розвиваються у країні, вирішувати конфлікти між господарюючими суб’єктами і такого, що має повноваження й атрибути, властиві судовій владі, підпорядковується лише закону, була поставлена на порядок денний самим життям. Вона активно обговорювалася науковою громадськістю і вимагала свого вирішення.

Ініціатором розв’язання даної проблеми виступив Державний арбітраж СРСР, що розробив проект концепції подальшого удосконалення діяльності Держарбітражу. Проект цієї концепції був опублікований у журналі “Господарство й право” (№ 6, 1990 р.) [239]^[314]. У цьому документі насамперед було підкреслено, що здійснювані в країні політичні й економічні реформи “привели до необхідності створення юрисдикційного органу, що здатний забезпечити юридичні гарантії нового правового регулювання економіки” [239]^[315]. Для цього належало насамперед перетворити державний арбітраж із “слухняного інструменту” адміністративно-господарського механізму на потужну монолітну систему, незалежну від органів управління, здатну забезпечити захист суб’єктів правовідносин будь-якого рівня. Серед цілого комплексу заходів, покликаних забезпечити досягнення даної мети, пропонувалося декілька варіантів правового регулювання діяльності Держарбітражу. Один із варіантів передбачав таке регулювання Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про державний арбітраж у СРСР і Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про арбітражне провадження, у яких визнавалося доцільним вирішувати питання організації діяльності Держарбітражу й арбітражного процесу, а також передбачалося обов’язкове видання відповідних законодавчих актів у союзних республіках. Другий варіант правового регулювання діяльності Держарбітражу передбачав видання Закону про Державний арбітраж у СРСР і Арбітражного процесуального кодексу СРСР. При цьому допускалася можливість правового регулювання питань діяльності Держарбітражу законодавчими актами союзних республік. Третій варіант передбачав видання Закону про Держарбітраж у СРСР і Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про арбітражне провадження. При цьому законодавчими актами союзних республік могли регулюватися як питання діяльності Держарбітражу, так і питання арбітражного провадження [239]^[316].

У концепції подальшого удосконалення діяльності Держарбітражу також пропонувалися заходи, спрямовані на розвиток функцій Держарбітражу, виходячи з його сутності як юрисдикційного органу, заходи щодо удосконалення арбітражного процесу і підвищення статусу державного арбітра. Визначалося також, що з розвитком ринкових відносин і розширенням самостійності господарських одиниць виникла потреба у новому підході до форм і методів попереджувальної діяльності арбітражу. Визнавалася за необхідне її переорієнтація на функції захисного, виховного характеру з наданням методичної допомоги підприємствам у договірній роботі. Також передбачалася кардинальна зміна нормотворчої діяльності арбітражу, що невластива йому. Висувалася вимога поступово відмовитися від видання нормативних актів безпосередньо Держарбітражем як правозастосовчим органом. Водночас вважалось за доцільне віднести до відання Держарбітражу проведення експертизи законодавчих актів з господарських питань, тобто встановлення обов’язкового порядку представлення для висновку державному арбітражу нормативних актів, що регулювали господарську діяльність і були прийняті будь-якими органами влади і управління.

У дискусії, що незабаром розгорнулася, з приводу проекту концепції докорінної реформи діяльності органів державного арбітражу взяли участь учені-юристи, практики. У цілому в учасників дискусії не викликала сумнівів і заслуговувала схвалення основна ідея проекту, а саме: прийшов час, коли державний арбітраж повинен стати справді самостійним і незалежним юрисдикційним органом, здатним реально забезпечувати захист прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів. Водночас учасники обговорення проекту концепції реформи Держарбітражу звертали увагу на недоліки та упущення, що, на їх думку, мали місце у проекті. Так, В. В. Вітрянський, зокрема, вважав: істотним недоліком проекту було те, що всі три варіанти правового регулювання діяльності органів державного арбітражу допускали більшою чи меншою мірою можливість правового регулювання цієї діяльності й арбітражного процесу республіканським законодавством. Тому, на думку В. В. Вітрянського, доцільнішим було прийняття Верховною Радою СРСР Закону про Державний арбітраж у СРСР і Арбітражного процесуального кодексу СРСР. “У цьому випадку, — зазначав учений, — законодавчими актами союзних республік будуть регулюватися лише окремі особливості арбітражного процесу, що випливають зі специфіки регіонів” [146]^[317]. На доцільності подібного варіанта законодавчого закріплення правового статусу Держарбітражу наполягав ще один учасник обговорення проекту концепції перебудови державного арбітражу — В. Куреньов [307]^[318]. Проте інші учасники обговорення даної концепції вважали кращим і перспективнішим перший варіант правового регулювання діяльності Держарбітражу, тобто такого, що передбачав регулювання Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про державний арбітраж у СРСР і Основами законодавства Союзу СРСР і союзних республік про арбітражне провадження [187, 272, 312]^[319]. Цей же варіант правового регулювання діяльності Держарбітражу підтримували й інші учасники наради головних державних арбітрів союзних республік, країв і областей, вчені й фахівці цивільного і господарського права, що відбулася в Москві [348]^[320].

У ході обговорення концепції реорганізації Держарбітражу пропонувався ще один (четвертий) варіант правового регулювання організації й діяльності державного арбітражу, а саме: Верховна Рада СРСР приймає Закон про арбітраж СРСР і Основи арбітражного провадження, а в республіках приймається Закон про арбітраж у республіці й Арбітражний процесуальний кодекс республіки [423]^[321].

У процесі обговорення концепції розглядалася й така проблема, як можливість перетворення Держарбітражу на господарський суд. Деякі учасники дискусії поставилися до цього вкрай негативно. Так, М. І. Клеандров, ставлячи запитання: “Чи може Держарбітраж уже зараз, з його нинішньою організаційною структурою діяльності, компетенцією, функціями і завданнями, а також науковими напрацюваннями вписатися в те, що ми розуміємо під судовою владою?”, і сам відповів: “Звичайно, ні” [254]^[322]. На думку В. М. Ганєєва, “трансформація Держарбітражу в господарський суд не принесе користі перебудові” [163]^[323].

Дискусія щодо варіантів реформування органів державного арбітражу могла набути нових обертів у зв’язку з тим, що 26 грудня 1990 р. З’їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв’язку з удосконаленням системи державного арбітражу”. Відповідно до цього Закону стаття 163 Конституції СРСР була викладена в такій редакції: “Стаття 163. Вирішення господарських спорів у СРСР здійснюється Вищим арбітражним судом СРСР і створюваними в республіках відповідно до їх законів органами для вирішення господарських спорів.

Втручання будь-яких органів, організацій і посадових осіб у діяльність судів щодо вирішення спорів не допускається.

Організація і порядок діяльності Вищого арбітражного суду СРСР визначається законом СРСР” [120]^[324].

Виходячи з вимог нової редакції статті 163 Конституції СРСР, Верховна Рада СРСР 12 квітня 1991 р. ухвалила у першому читанні проекти Законів СРСР “Про Вищий арбітражний суд СРСР” і “Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР” [121]^[325]. А 17 травня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР “Про Вищий арбітражний суд СРСР” [122]^[326] і Закон СРСР “Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР” [123]^[327]. Ці закони вводилися в дію з 1 липня 1991 р. відповідно до постанови Верховної Ради СРСР від 17 травня 1991 р. “Про введення в дію Закону СРСР “Про Вищий арбітражний суд СРСР” і Закону СРСР “Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР”. Цією ж постановою Кабінету Міністрів СРСР доручалося привести рішення Уряду СРСР у відповідність із зазначеними законами, що й було зроблено. 29 червня 1991 р. Кабінет Міністрів СРСР прийняв постанови “Про зміну і визнання такими, що втратили чинність, рішень Уряду СРСР у зв’язку з прийняттям Закону СРСР “Про Вищий арбітражний суд СРСР” і “Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР”, якими вносився ряд змін до “Правил розгляду господарських спорів державними арбітражами”, затверджених ще постановою Ради Міністрів СРСР у редакції 16 квітня 1988 р., а також затверджувався перелік ряду рішень Уряду СРСР, що регулювали організацію і діяльність органів державного арбітражу, які втратили чинність [532]^[328]. Слід зазначити, що прийняті 17 травня 1991 р. Закони СРСР “Про Вищий арбітражний суд СРСР” і “Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР” передбачали функціонування зазначеного органу як відособленої судової інстанції [681]^[329]. Цим він насамперед і відрізнявся від державного арбітражу як системи єдиної, централізованої. Вищий арбітражний суд СРСР істотно відрізнявся від Державного арбітражу СРСР й іншими своїми якостями, на що звертав увагу перший Голова Вищого арбітражного суду СРСР В. Ф. Яковлєв. На його думку, “Держарбітраж СРСР як правова система відхиляв теорію і практику поділу влади, оскільки поєднував у собі всі три гілки влади” [683]^[330]. В арбітражі В. Ф. Яковлєв вбачав “ніби напіворган управління”, “напіворган правосуддя” і “нормотворчий орган” [683]^[331]. На думку В. Ф. Яковлєва, в умовах, коли в країні відбувався процес поділу влади “дивним було б збереження органу як носія всіх трьох функцій” [683]^[332]. Закони СРСР від 17 травня 1991 р. саме і скасували подібний орган як одне зі знарядь адміністративно-командної системи управління.

У зв’язку з розпадом у 1991 р. Союзу РСР як союзної держави законодавче регулювання організації та діяльності органів щодо розгляду і вирішення господарських спорів на союзному рівні вже не здійснювалося. Організація і діяльність цих органів дістала законодавче закріплення і подальше удосконалення вже в незалежних республіках колишнього СРСР.

В Україні Закон “Про арбітражний суд” був прийнятий Верховною Радою 4 червня 1991 р. [118]^[333]. Цей день — 4 червня 1991 р., на думку М. В. Руденка, можна вважати “юридичним і фактичним початком створення спеціалізованих органів щодо захисту охоронюваних законом прав і інтересів учасників господарських правовідносин” [467]^[334]. 6 листопада 1991 р. був прийнятий Арбітражний процесуальний кодекс України, який установив процедуру захисту охоронюваних прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності [117]^[335]. Тим самим вперше в історії України була сформована самостійна система арбітражних судів, законодавчо закріплене здійснення правосуддя у господарських справах спеціалізованими судовими органами. Вважаємо за необхідне підкреслити, що Україна стала першою республікою в колишньому СРСР, що прийняла своє національне законодавство, покликане забезпечити правові засади діяльності нового органу — арбітражного суду України. У зв’язку з прийняттям Закону України “Про арбітражний суд” і Арбітражного процесуального кодексу України арбітраж став надбанням історії держави і права.