Формування і законодавча діяльність органів державного апарату

9 листопада Українською Національною Радою був сформований вищий виконавчий і розпорядчий орган - Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Наступного дня, 10 листопада, він склав урочисту присягу на вірність українському народові і державі.

187

проти гетьмана, відмовились їхати в Галичину [156] ).

Ще одну делегацію під проводом державного секретаря закордонних справ В.Панейка Національна Рада вислала до Парижа для відстоювання інтересів ЗУНР на Паризькій мирній конференції ).

13 листопада 1918 року Національна Рада визначила конституційні засади новоствореної

держави, прийнявши Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських

189

земель колишньої Австро-Угорської монархії [157] ).

В Артикулі 1 закону закріплювалася назва держави - Західноукраїнська народна республіка.

В Артикулі 2 записано, що ії територія включає українські етнографічні землі колишньої Австро-Угорської монархії, тобто коронні краї Галичини і Буковини та українські комітати Закарпаття - згідно “етнографічної карти Австрійської монархії”.

В Артикулі 4 закріплювалося верховенство і суверенітет народу в державі, який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого, виборчого права при таємному голосуванні, за пропорціональною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни держави, без різниці національності чи статі. Найвищим органом влади мали стати Установчі збори ЗУНР, а до їх обрання вся повнота законодавчої влади належала Національній Раді, виконавчої -Державному Секретаріатові. Гербом ЗУНР був затверджений золотий лев на синьому полі, обернутий у праву сторону, прапором - традиційний синьо- жовтий. Затверджено й державну печатку ЗУНР (Артикул 5).

“В Народній Республіці, - підкреслювала Національна Рада у роз’ ясненні до Закону, - не може бути суверенних і підданих. Сувереном є цілий народ... Не може бути пануючих і поневолених. Всі громадяни без різниці мови, стану, статі є рівні, вільні... Не може бути права без обов’язків і обов’язків без права. Не може бути просвічених і темних, привілей науки і просвіти мусить зникнути, вони повинні бути всім доступні... Не може бути багатих і нуждарів, неробів і невільників праці, визискувачів і визискування... Народне багатство має бути добром

186

) [155] Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й., Історія держави і права України. - Львів., 1996 С.177

187

) [156] Костицький М.В., Тищик Б.Й. Західноукраїнська Народна Республіка (1918-1923 рр.). Львів. 1992. C.49. ^{[115] [116]}

„ 190

цілого народу, щоб кожен своєю працею міг собі запевнити добробут” [157] ). Українська

Національна Рада стала вищим законодавчим органом ЗУНР на чолі з Президентом (з червня 1919 року диктатором) Є.Петрушевичем. Склад її в основному залишився попереднім, збільшилася тільки кількість членів за рахунок представництва повітів і більших міст Галичини.

15 листопада на засіданні Ради було прийнято закон “Про доповнення складу Української

191

Національної Ради від повітів та більших міст краю” [92] ), тобто вирішено зробити її більш

представницьким органом згідно закону.

В цілому слід підкреслити, що українське населення дуже активно приступило до будівництва своєї держави. У Турці, наприклад, коли надійшла вістка про утворення української держави Західноукраїнської Народної Республіки - зійшлись тисячі селян з навколишніх сіл. Вони розігнали всю австрійську адміністрацію, роззброїли жандармерію, озброїлись самі. На велелюдному віче обрали повітову національну раду, повітового комісара (ним став Всеволод

Ріпецький), харчову управу, нового директора школи (українця) тощо. Подібно розгортались

192

події в усіх інших містечках і селах краю [158] ).

Протягом наступних днів було прийнято ще декілька важливих законів, які стосувалися процесу організації державно-політичної системи Західноукраїнської Народної Республіки.

Так, 16 листопада на засіданні Української Національної Ради був прийнятий Закон “Про тим-

193

часову адміністрацію областей Західноукраїнської Народної Республіки” [159] ). Він став

правовою основою діяльності уряду ЗУНР та нижчестоячих органів уравління.

Згідно із § 1 на території Західноукраїнської Народної Республіки залишилось в силі попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті і цілям Української держави. До речі, радянські дослідники з цього приводу всіляко критикували Західноукраїнську Народну Республіку, вбачаючи “антинародність”, “буржуазність” ЗУНР. Але правильно пояснюють це рішення сучасники тодішніх подій і об’єктивні пізніші дослідники.

194

підлягати поступовій зміні або заміні” [160] ). Далі у законі вказувалось, що всі службовці

і “державна служба бувшої австрійської держави, котрі зложать письмове приречення” чесно служити українській державі, залишаються на своїх місцях. Всі адміністративні органи і власті на території Західноукраїнської Народної Республіки “підлягають Державному Секретаріату”, який є найвищим органом виконавчої влади держави.

У повіті представником і основним органом державної адміністрації є “український державний повітовий комісар”. Повітових комісарів призначає і звільняє державний секретар внутрішніх справ (§5). Їх основним правом і обов’язком є “берегти інтереси української державності і протидіяти всяким способам, скерованим проти неї”. Повітові комісари призначали у селах і містечках громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням. Вони також мали право оголосити розпущеними місцеві “прибічні громадські ради”, призначати до них нові вибори (§10).

190

) [157] Діло. - 1918. - 15 листопада.

191

) [92] ЛЦДІА. - Ф.581. - Оп. 1. - Спр 96. - Арх. 6.

192

) [158] Діло. - 1918 р. - 12 листопада.

193

) [159] Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених Державним Секретаріатом Західноукраїнської Народної республіки”. - Станіслав., 1918. - С. 5-7.

194

) [160] Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу (1772-1918). - Скрентон., 1958. - Т.3. - С.53.

Цього ж дня 16 листопада на виконання закону із метою його конкретизації було видано

195

розпорядження Державного Секретаріату “Про державну адміністрацію [92 ] )”.

В ньому вказувалось, що всі державні службовці колишньої австро-угорської держави, які складають письмову обіцянку чесно служити Західноукраїнській Народній Республіці залишаються на своїх місцях.

Згідно з Законом від 4 січня 1919 року Національна Рада обрала свою Президію. Президія складалася з Президента республіки і 4 його заступників (Л.Бачинський, С.Вітик, О.Попович, А.Шмигельськнй). Було утворено дуже важливий державний орган - Виділ Української Національної Ради (комітет) з 10 членів на чолі з Президентом. Виділ мав дорадчий характер при Президенті. В його компетенцію входило призначення членів уряду, керівників вищих і військових

196

установ, здійснення права помилування, публікація державних законів [161] ). Місцевими ор

ганами влади були повітові Національні Ради, що складалися з представників авторитетних

службовців, селян, священиків. Наприклад, у Бучацькому повітовому комітеті (виконавчий ор-

197

ган ради), який налічував 15 чоловік, було 9 селян, 4 священики, 2 адвокати [162] ).

Державний Секретаріат складався з представників націонал-демократичної (переймено-

198

ваної в березні 1919 р. трудову), радикальної і соціал-демократичної партій [163] ). Очолив

уряд спочатку К.Левицький, а потім С.Голубович. Державний Секретаріат мав 14 державних секретарів: внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, юстиції, віросповідань, освіти, військових справ, земельних справ, торгівлі і промисловості, публічних робіт, праці і суспільної опіки, суспільного здоров’я, шляхів, пошти і телеграфу. Крім цього, до складу Державного

Секретаріату входив голова або заступник Українського харчового уряду (управління), який

199

був створений Національною Радою 29 жовтня 1918 року ). Однак вже через декілька днів кількість державних секретарів була зменшена: секретарства освіти і віросповідань об’єднано, також шляхів, пошти і телеграфу, ліквідовано секретарство суспільної опіки і праці та суспільного здоров’я [164] ).

За партійним складом вісім державних секретарів належали до націонал-демократичної партії (Л.Цегельський - внутрішніх справ, В.Панейко - закордонних справ, С.Голубович - юс- тиціїі та інші), два до радикальної (Д.Вітовськнй - військових справ, І.Макух - публічних робіт), один до соціал-демократичної (А.Чернецький - праці і суспільної опіки), один до християнсь- ко-суспільноі партії (О.Барвінський - віросповідань і одночасно тимчасово освіти). Пізніше державним секретарем закордонних справ став М.Лозинськнй, фінансів, торгівлі і промисловості - С.Голубович, внутрішних справ - І.Макух, юстиції - О.Бурачинський, шляхів, пошти і телеграфу -І. Мирон, публічних робіт - М. Козакевич, земельних справ - М.Мартинець, військових

201

справ - В.Курманович [165] ). Уряд ЗУНР підтримало єврейське населення, а депутат авст-

202

рійського парламенту А.Штанд навіть увійшов до його складу [166] ).

195

) [92] ЛЦДІА. - Ф.581. - Оп. 1. - Спр 96. - Арк. 8-9.

196

) [161] Вісник держ. законів і розпорядників Зах. обл. Української Народної Республіки. - Випуск 1.- Львів. - Річник 1919. - С. 2.

197

) [162] Тищик Б.И. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.). - Львів., 1970. - С.37.

198

) [163] Діло. - 1918. - 10 листопада.

199

) За розпорядженням УХУ в повітах були створені повітові харчові управи.

200

) [164] Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. - Львів., 1921. - C.17.

201

) [165] Кульчицький B.C. Галицька радянська республіка. - Львів., 1965. - С. 20

202

) [166] Stup Е. Fragmenty wspomnien dotyczacych ruchu robotniczego w Zachodniej Ukrainie і w Polsce (19181939). - Warszawa., 1951. - S.7

Для управління повітами на основі тимчасового закону про адміністрацію ЗУНР від 16

203

листопада 1918 року [167] ) призначалися державним секретарем внутрішніх справ повітові

комісари переважно з числа колишніх австрійських державних службовців, учителів, священиків. Так, у Самбірському повіті комісаром став відомий західноукраїнський письменник, адвокат А.Чайковський, у Дрогобицькому - громадський діяч, один із засновників української соціал-демократичної партії Галичини С.Вітик, у Кам’янко-Струмилівському - суддя Р.Петрушевич (молодший брат Президента ЗУНР), у Долинському - один із засновників української радикальної партії, адвокат С.Данилович, у Стрийському - відомий український композитор і диригент О.Нижанківський, у Сколівському - колишній службовець староства І.Корженьовський, у Щирецькому - директор школи В.Малицький, у Тернопільському повіті суддя - У.Сальвицький, у Стоянові - селянин У.Заремба.

Повітові комісари, в свою чергу, допомагали в організації виборів міських, сільських і містечкових комісарів. У деяких місцевостях населення ставилось до цих подій байдуже, особливо у польських і москвофільських.

204

Прийнято “Закон про спосіб оповіщення законів і розпорядків” [168] ). Закони підляга

ли публікації у “Віснику законів і розпорядків” за підписом Президента Ради і одного з членів Виділу, а розпорядки за підписом відповідного секретаря. Набирали чинності ці правові акти на восьмий день з дня видання (дата видання повинна стояти на кожному з актів).

Слід також згадати ще один закон від 4 січня “Про незайманість членів Української Наці-

205

ональної Ради” [168] ). У ньому сказано: “Членів Української Національної Ради не можна

без її згоди ув’язнити ані потягати судово до відповідальності, хіба що приловиться його на гарячім вчинку”. У такому випадку суд повинен негайно повідомляти про затримання посла Українську Національну Раду і коли вона не дасть дозволу на затримання, то його слід негайно звільнити. Члени Української Національної Ради, говорилось в законі, не можуть бути притягнуті до відповідальності за те чи інше голосування у Раді і виконують свої обов’язки незалежно від яких-небудь інструкцій виборців.

Однак, як зазначає в своїх спогадах сучасник тих подій Микола Чубатий, незважаючи на те, “що Українську Національну Раду відновлено і доповнено силами з усіх сторін краю, сама вона найкраще почувала, що не є сеймом, вибраним загальним голосуванням, тому працюючи над установленням конче потрібних законів - обиралась, щоби зробити якнайскорше місце нововибраному сеймові” [169] ).

У березні 1919 р. після довгого обговорення Українська Національна Рада прийняла За-

207

кон про скликання Сейму Західноукраїнської Народної Респіубліки [92] ), а у квітні - вибо

рчий закон. Однопалатний сейм, говориться в першому законі, скликається президентом Української Національної Ради. У день зібрання сейму Українська Націоальна Рада припиняє свою діяльність. Сейм складається з послів, вибраних на підставі виборчого закону. Вибори

призначає Виділ Української Національної Ради на неділю або святковий день червня (§3).

208

Виборчий закон був прийнятий 14 квітня 1919 р. [92] ). У §1 закону писалося: “Сейм

Зах. Обл. Української Народної Республики складається з членів, вибраних на основі загального без різниці статі, рівного, безпосереднього, тайного, пропорціонального виборчого права”. Право голосу надавалось громадянам ЗОУНР з 21 року життя. Право бути обраним - з 25 років.

203

) [167] Діло. - 1918. - 18 листопада. ^{[117] [118] [119] [120] [121]}

Позбавлялись виборчого права: 1) особи душевнохворі; 2) особи, засуджені судами за вчинення кримінальних злочинів, й зокрема, за крадіжку, обман, звідництво та ряд інших (в законі перераховуються різні нормативні акти, засудження за якими вело до позбавлення виборчого права); 3) особи, які вже раніше були суджені за злочини та проступки проти виборчої свободи по виборах законодавчих органів ЗОУНР; 4) особи- які більше двох разів протягом останніх двох років були засуджені за пияцтво.

Для виборів до Сейму утворювались виборчі округи, які ділилися на виборчі дільниці, що співпадали з громадою. Великі громади (більше двох тисяч населення) ділилися при потребі на декілька виборчих дільниць. Проведення виборів доручалося виборчим комісіям, склад яких, порядок утворення і діяльність докладно врегульовувались у законі. Партії, які хотіли брати участь у виборах, подавали в окружні виборчі комісії “кандидатські списки”, які повинні бути власноручно підписані не менш як 100 виборцями (§16). Реєстрували кандидатів у посли Сейму окружні виборчі комісії, перевіряючи, чи кандидати “мають право виборності”, тобто право бути обраним (вік, відсутність судимості за вказані вище злочини і т.п.). Рішення окружних комісій можна було оскаржити до Головної виборчої комісії, рішення якої було остаточним (§18). Далі в законі детально регламентувалися порядок висунення та реєстрації кандидатів у депутати, порядок складання виборчих списків, порядок проведення самих виборів, підрахунку голосів, оформлення відповідної документації.

Цікавим положенням закону було те, що при дільничних і окружних виборчих комісіях встановлювався інститут т.зв. “мужів довір’я” - представників громадськості, партій тощо. Вони могли бути присутніми на виборчих дільницях під час виборів, при підрахунку голосів, підписували разом з членами виборчих комісій усі документи. До речі, це ще один яскравий доказ демократизму політичної системи Західноукраїнської Народної Республіки.

Новий Сейм мав складатися з 226 послів. За переписом 1910 р., який при цьому брався за основу, в Східній Галичині нараховувалось 3 986 153 чол. українців, 809 917 - поляків, 105 000 - євреїв, 160 000 - німців. Один посол обирався від 25 тис. населення. Отже, згідно з національним складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поляки, 27 євреїв і 6 німців. З цією метою територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, 5 польських і єврейських, 1-німецький.

Таким чином в Галичині було ліквідовано гостру міжнаціональну боротьбу під час виборів до парламенту та можливість панівною нацією забирати майже усі мандати собі, як це мало місце при попередніх владах (польській, австрійській). Українцям тепер це теж легко було зробити: адже вони стали панівною нацією. Тим більше, що саме так поводилися з ними під час чужоземного панування, під всякими приводами позбавляючи або урізуючи їх представництво в австрійському парламенті, галицькому сеймі і т.д. Але вони, українці, тепер на це не пішли. Маючи переважаючу більшість щодо національного складу населення у краї, вони гарантували національним меншинами пропорційно до їх кількості місця в Сеймі. В жодній державі світу того часу, та й нині ми не бачимо такої національної толерантності, поваги не на словах, а на ділі до людей національних меншин, іншого віросповідання.

Вибраний таким способом Сейм мав бути скликаний через два тижні після виборів, у че-

209

рвні 1919 року [92] ).

З бігом часу зазнав змін (персональних і структурннх) виконавчо-розпорядчий орган держави - Державний Секретаріат. Як зазначалось, спочатку Державний Секретаріат складався з голови (президента) і 14 Державних секретарів, які очолювали галузеві секретарства. Однак вже в кінці листопада в силу ряду обставин (деякі секретарі подали у відставку, інші не приступили до праці взагалі) число секретарств було скорочено. Зокрема, об’єднано секретарства освіти і віросповідання, шляхів, пошт та телеграфу, ліквідовано секретарства суспільної опіки і праці та суспільного здоров’я. Замість цих двох останніх у складі Державного секретарства внутрішніх справ створено відповідні відділи. Вони очолювались т.зв. “товаришами секретаря”. До складу цього ж секретарства був включений як окремий відділ харчовий уряд. Таким чином, у складі уряду залишилось 10 секретарств.

На початку грудня, як зазначалось, подав у відставку голова уряду К.Левицький і на цю посаду Українська Національна Рада, обрала С.Голубовича. Йому доручено сформувати новий

уряд республіки. Новоутворений Виділ Української Національної Ради на початку січня прийняв відставку попереднього уряду і затвердив запропонований головою уряду новий його склад.

Отже, головою (президентом уряду) став Сидір Голубович. Він же секретар фінансів і торгівлі та промисловості.

Закордонні справи - Василь Панейко Внутрішні справи - Іван Макух Військові справи -Дмитро Вітовський Судівництво -Осип Бурачинський Освіти і віросповідання - Агенор Артимович Шляхи, пошта, телеграф - Іван Мирон Земельні справи - Михайло Мартинець Публічні роботи -Мар’ян Козаневич

Склад і програма нового уряду були обговорені і схвалені на сесії Української Націона-

210

льної Ради 4 лютого [170] ).

Слід відзначити, що ще в кінці листопада 1918 р. Українська Національна Рада вирішила утворити у складі уряду нові секретарства: польське, єврейське і німецьке щоб, як зазначалось, зберегти національні права цих націй в Українській державі. Проте ця пропозиція Укра- інської Національної Ради залишилась нереалізованою: ні поляки, ні євреї, ні німці не побажали створити свої секретарства, виділити до них своїх представників.

У лютому і березні подали у відставку відповідно Д. Вітовський і Л.Цегельский. На місце першого державного секретаря військових справ призначено полковника Віктора Курманови- ча, його заступником (“товаришем”) отамана Петра Бубелу. Замість Л.Цегельського заступником (“товаришем”) державного секретаря закордонних справ став Михайло Лозинський.

У такому складі Державний Секретаріат діяв аж до кінця свого існування.

Уряд проводив свої засідання доволі часто. Він вирішував не тільки справи, які торкалися виконання законів та інших нормативних актів Української Національної Ради, а й проблем управління всім краєм, військові справи тощо. Головував на засіданнях уряду його голова (президент), а у разі його відсутності - Державний секретар внутрішніх справ.

Продовжувала детальніше регламентуватися компетенція і вдосконалюватися система органів місцевої влади і адміністрації. Вся повнота цивільної влади і управління у повітах далі належала повітовим комісарам. Вони не мали права, однак, втручатися у військові справи, судочинство, справи залізниць, пошт, телеграфу, які були суворо централізованими і підлягали відповідним урядовим органам. В усіх інших питаннях закон Української Національної Ради від 16 листопада 1918 р. надавав їм широку, по суті надзвичайну владу. Саме тому з старого, австрійського апарату повітової влади (старост) - повітовими комісарами не був обраний чи затверджений ніхто. Коли державні відносини на території Західноукраїнської Народної Республіки стали більш врегульованими, стабільними - почала зменшуватись і надзвичайна влада повітових комісарів. Вони стали більш контрольовані і відповідальні перед конкретними Державними секретарствами і урядом в цілому; їх стали регулярно викликати в столицю для звітності.

Дорадчим органом при повітових комісарах були повітові національні ради, які вже в перші дні встановлення української влади згідно із вказівкою Української Національної Ради почали вибиратись населенням повітів (як правило, делегатами від сільських і міських громад, товариств та різних організацій), їх правове становище спочатку не було однаковим і врегульованим з правової точки зору. Були повіти, де ці ради мали голос чисто дорадчий, але були й такі, де їхній голос був вирішальним, контрольним, де повітові комісари без їх схвалення не вирішували жодних важливих справ. Таке нечітке становище було ненормальним і Українська Національна Рада це розуміла. Щоб у системі місцевих, зокрема повітових, органів влади і управління навести порядок, вирішено взяти за приклад Велику Україну. Тому Державний Секретаріат спільно з відповідними комісіями Української Національної Ради на пропозицію соціал-демократичної фракції приступили до опрацювання закону про повітові трудові ради, через які селянству і робітникам забезпечено б вирішальний голос у повітовому управлінні та створено правову основу для контролю діяльності повітових комісарів. Ці ради мали б обиратися всім населенням повіту

) [170] Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - Відень., 1922. - С.64.

прямим голосуванням [171] ). Однак, з приводу змін у військовій ситуації цей законопроект,

як і багато інших, не був винесений на обговорення парламенту.

По селах і містах представниками влади продовжували залишатись громадські і міські комісари та “прибічні” ради, яких обирало населення.

Для громадських і міських комісарів вищою інстанцією були повітові комісари, а для останніх - Державне Секретарство внутршніх справ. Воно мало свою президію, яка складалася з голови - Державного секретаря: і голів усіх відділів, які входили до складу секретарства: особового, публічного здоров’я, праці і суспільної опіки, харчового управління, санітарного, інтернованих, публічної безпеки та ін.

Для забезпечення внутрішнього порядку на місці розпущеної колишньої австрійської жа-

212

ндармерії ) в якій в основному служили поляки, частково австрійці і в незначній кількості українці, була утворена українська жандармерія. Оскільки жандармерія в Австрії на відміну від Росії не була політичною, а загальною поліцією, замість неї місцеві комісари з перших днів існування ЗУНР формували так звану народну міліцію. Часто вона обиралася на зборах чи вічах. Але це було місцевою самодіяльністю, а державі потрібні були чітко організовані і дисципліновані органи охорони публічного порядку. Тому вже 6 листопада 1918 року Національна Рада прийняла рішення про створення Корпусу української державної жандармерії [90] 213 ••

). Її очолювала команда державної жандармерії на чолі з головним комендантом (спочатку П.Індішевський, а з лютого 1919 року О.Красіцький). У повітах створювалися команди жандармерії, які очолювалися повітовими командирами (комендантами). Останнім підлягали сільські і міські станиці жандармерії. Поряд з іншими функціями жандармерії, як видно з наказу № 1

від 1 листопада 1918 р., пропонувалося “На більшовицький рух звернути особливу увагу і про

214 ,,

всі його прояви негайно повідомити командуванню[90] )”.

Щоправда, не завжди заслуговували на схвалення методи її роботи. Так, Дрогобицький повітовий комісар, колишній депутат австрійського парламенту, а пізніше польський сенатор А.Горбачевський характеризував підлеглого йому повітового коменданта жандармерії - Мат-

ківського як злочинця. Останній повинен був перевезти двох заарештованих з Дрогобича до

215

Самбора, але по дорозі вбив їх [172] ). Це, безперечно, негативний факт, який не дає підстав

для якихось узагальнень. До праці в органах жандармерії можна було залучати і колишніх жа- ндармів-українців, які не скомпрометували себе за часів австрійського панування.

В основному ж набирали нових добровольців, у першу чергу з числа військовослужбовців. Для підготовки кваліфікованих кадрів при Команді державної жандармерії у Станіславі була відкрита спеціальна жандармська школа. В основу судово-прокурорської системи була взята також попередня, австрійська . Судовими органами ЗУНР були повітові суди, окружні суди та вищий суд. У законі “Про тимчасову організацію судів і судової влади “було вказано, що як найвища інстанція має бути утворений окремим законом Найвищий суд у Львові. Розпорядженням Державного секретарства юстиції на території 3УНР утворено 12 судових округів, які поділялися на 130 судових повітів.

1) Бережанський (9 судових повітів)

2) Буковинський (9 судових повітів)

3) Золочівський(11 судових повітів)

4) Коломийський ( 11 судових повітів)

5) Львівський (17 судових повітів.)

6) Перемишлянський (10 судових повітів) ^{[122] [123] [124] [125] [126]}

7) Самбірський (10 судових повітів)

8) Станіславський(10 судових повітів)

9) Стрийський (9 судових повітів)

10) Сяноцький (14 судових повітів)

11) Тернопільський (8 судових повітів)

12) Чортківський (8 судових повітів) [92] ).

Прийнятий 21 листопада 1918 р. закон “Про тимчасову організацію судів і судової влади” підкреслював, що “Всі суди, які знаходяться на території,... вищого суду краєвого у Львові стають судами Західноукраїнської Народної Республіки і є зобов’язані виконувати дальше спорове, і карне судівництво”. Компетенція колишнього австрійського міністерства юстиції переходила до Секретарства юстиції ЗУНР. Воно призначатиме судовий апарат судів. Самих суддів призначатиме Державний Секретаріат за пропозицією Секретарства юстиції.

Колишній австрійський повітовий суд буде називатися “Повітовий суд Західноукраїнської Народної Республіки”; колишній окружний суд -”Окружним судом Західноукраїнської Народної Республіки”.

Австрійські крайові суди у Львові і Чернівцях ліквідувалися, їх компетенція переходила до окружного суду ЗУНР.

“Закони і розпорядки, - писалося в Законі, - на підставі яких в бувшій австрійській державі виконувано судівництво, оскільки вони не противляться державности українській залишалися поки-що у силі, і на їх підставі мало тимчасово здійснюватись судочинство. Так само “всі закони і розпорядки, які мали на ціли охорону прав і інтересів бувшої австрійської держави, її армії та її органів,.. мають відтепер аналогічно примінюватись для охорони прав і інтересів Західноукраїнської Народної Республіки, її армії та її органів”.

З дня оголошення цього закону суди повинні були виносити вироки і рішення тільки від 217

імені ЗУНР [92] ^{[127] [128] [129]}).

Хоч серед колишніх австрійських суддів у Галичині, яких можна було використати новою

218

владою, було немало українців, відчувався брак суддівських кадрів ). Тому Національна Рада

11 лютого 1919 року прийняла закон “Про скорочення підготовляючої судівської служ 219

би”[174] ), який скорочував строк стажування кандидатів на посади суддів з трьох до двох ро

ків.

До речі, у фондах Львівського Центрального Державного історичного архіву зберігся цікавий документ, який подає точний національний склад населення по судових округах. Отже, у Бережанському було українців - 66%, поляків -23%, євреїв - 10 % (всього 418.538 чол.), Золочівському -63,7 %, 28,5%, 12,8%, (472.787 чол.)

Коломийському - 79.2 %; 8,6%; 12%; (438.188 чол.)

Самбірському - 70,8%; 16%; 13,3%; (470.775 чол.)

Стрийському -75,7%; 13,9%; 10,8%; (364.973 чол.)

Станіславському - 70,8%; 17%; 12,7%; (669.976 чол.)

Перемишлянському - 60,5 %; 28 %; 10,7%; (445.689 чол. )

Тернопільському - 54%; 34,3%; 11,7%; (364.355 чол.)

Чортківському - 65%; 23,3%; 11,7%; (385.950 чол.)

Львівському - 58,6 %; 26,3 %; 15%; (904.724 чол.)

Буковинському - 68,3%; 18,1%; 15,6%; (411.500 чол.)

Сянік.Лемківщина - 55%; 30%; 15%; (269.697. чол.)

всього: 5.745.420 чол. з них українців - 70,14 %; поляків -17,36 %;євреїв - 12.5 %. Відповідно до цих даних до окружних судів належало обрати суддів (1 мандат від 40 тис. жителів):

До окружного суду українців поляків жидів всього

Бережанського 8 2 1 11

216

) [92] ЛТТДТА. - Ф.581. - Оп.1. - Спр.96. - Арк.20-21.

Буковина 7 1 2 10

Золочівського 9 2 1 12

Коломийського 9 1 1 11

Львівського 13 5 4 22

Перемишлянського 7 3 1 11

Самбірського 9 2 1 12

Станіславського 13 3 2 18

Стрийського 8 1 1 10

Сянік 5 2 1 8

Тернопільського 6 3 1 10

Чортківського 8 1 1 10

всього: 102 25 17 144 [92] ^{[130] [131] [132] [133] [134] [135]})

Як бачимо і тут, у справі судівництва, власті 3ахідноукраїнської Народної Республіки неухильно проводили лінію на охорону інтересів і прав національних меншин.

На підставі названих законів Державне Секретарство Юстиції 20 лютого видало також

221

розпорядження про проведення т.зв. “судових іспитів” [174] ), які повинні були складати

кандидати на суддівські посади (крім вже працюючих суддів). Отже, для прийняття цих іспитів (після проходження кандидатом стажування) створювались спеціальні комісії на чолі з головами (президентами) окружних судів. Членів цих комісій призначало Державне Секретарство Юстиції на пропозицію голів комісій. Членами комісій рекомендувалося йменувати професорів правничого (юридичного) факультету з предметів: цивільне право, торговельне і вексельне право, цивільний процес, карне право і карний процес, а також практиків- суддів і адвокатів. Іспитові комісії створювались при окружних судах. Кожна з них повинна складатися з 5-ти чоловік, з яких щонайменше двоє повинні “належати до судейського стану”, а один до “адвокатського стану”.

Судові іспити були безкоштовні, членам комісій теж нічого не платилося, крім коштів на відрядження. “Судейський іспит” складався з 2-х частин - усного та письмового. У вказаному вище розпорядженні детально регламентується їх проведення, критерії оцінок тощо.

У лютому ДСЮ було також розмежовано компетенцію повітових та окружних судів в

222

цивільному судочинстві [174] ). Ці суди, очевидно, повинні були розглядати тільки цивільні

справи. Бо для розгляду кримінальних справ згідно із законом Української Національної Ради

223

від 11 лютого 1919 р. мали бути створені в повітах трибунали 1-ї інстанції [174] ). Суддів

цих трибуналів призначало ДСЮ, затверджувала Українська Національна Рада або її Виділ. Ними могли бути лише юристи з титулами “радники суду” і “радники Вищого суду’“. Трибунали 1-ї інстанції діяли у складі: 1) одноособового судді, якщо покарання за вчинене правопорушення не перевищувало 1 року в’язниці або грошова кара - незалежно від розміру; 2) у всіх інших випадках трибунал діяв у складі 3-х суддів.

Діяльність суду присяжних з огляду на воєнний стан тимчасово (на строк 1 року) була 224

припинена [174 ).

Вищою, другою інстанцією по цивільних і кримінальних справах мали бути, згідно із законом Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р., “Про тимчасове виконування су- дівництва в цивільних і карних справах в другій і третій інстанціях в часі надзвичайних відносин, спричинених війною” Вищий суд у Львові і третьою, найвищою інстанцією - Найвищий

225

державний суд [174] ). Але до їх створення, говориться в законі, “в часі надзвичайних об-

ставин, спричинених війною”, функції другої і третьої інстанцій належали спеціально створеним Сенатам: Окремому судовому сенату 11-ї інстанції та Окремому судовому сенату ІІІ-і інстанції. Вони, згідно із розпорядженням ДСЮ від 8 березня були створені при окружному суді в Станіславі [174] ^{[136] [137] [138] [139] [140] [141]}).

Членів і голів сенатів призначав Державний секретар юстиції, затверджувала Українська Національна Рада або її Виділ. Засідання окремих сенатів проходили один раз у місяць.

Розпорядженнями ДСЮ від 23 лютого і 1 березня були врегульовані розміри оплати за

судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді цивільних справ, оплата праці поклику-

227

ваних експертів тощо [174] ). У компетентних колах обговорювалась пропозиція про ство

рення для розгляду дрібних, зокрема, побутових справ, сусідських конфліктів т. зв. “громадських судів” (за зразком колишніх общинних копних судів). Але реальних обрисів ця справа не набрала.

Функції звинувачення мала виконувати державна прокуратура ). Але оскільки прокурорами в Галичині за часів австрійського панування працювали майже виключно поляки, справа створення державної прокуратури затягнулася. ЇЇ повинен був очолити Генеральний державний прокурор, якого так і не було призначено. Не були призначені прокурори в судових округах і повітах. Таким чином процес створення прокуратури у ЗУНР не був доведений до кінця.

229

Не зазнала будь-яких істотннх змін організація і діяльнісгь адвокатури [174] ). Адво

катам було запропоновано організуватися у Палату адвокатів у Станіславі, і вони повинні були скласти письмову обіцянку, що будуть дотримуватися діючих законів і служити зміцненню правопорядку в країні.

Окремим розпорядженням ДСЮ (від 1 березня 1919 р.) створено нотаріальну службу За-

230

хідноукраїнької Народної Республіки [174] ). У § 1 цього розпорядження вказувалося, що

“закони і розпорядження, на підставі яких у бувшій австрійській державі урядували нотарі, остають аж до їх зміни чи відміни у правовій силі” остільки, оскільки не протирічать українській державності. “Нотарі повинні скласти присягу на вірність Українській державі і надалі урядувати тільки від її імені. Кожен нотар повинен добре знати українську мову” - говорилося у § 7. Отже, нотаріуси не мусіли бути обов’язково українцями. Очолювала нотаріальну службу Нотаріальна палата, яка організаційно підпорядковувалась Державному секретарству юстиції.

Усім правоохоронним органам: судам, прокуратурі, нотаріату, адвокатурі, згідно розпорядження Державного Секретаріату, належало виготовити відповідні вивіски і таблиці на українській мові, з гербом (тризубом) посередині. Якщо на цій території проживали “законно

признані національні меншості”, то “написи слід було зробити ще й на їх мовах. Належало та-

231

кож негайно виготовити відповідні печатки з гербом (на українській мові) [174] ).

Службові оголошення правоохоронних органів слід було вміщати в урядовій газеті “Република”, яка видавалась у Станіславі.

“Начальною адміністративною владою” над судами, прокуратурою і нотаріатом було Державне секретарство Юстиції. Воно ділилося на два основні відділи; особово-управляючий і законодавчий. До першого належало керівництво судами, прокуратурою і нотаріатом, призначення суддів, прокурорів нотаріусів та допоміжного, канцелярського персоналу цих органів. До другого - розробка законодавчих пропозицій для уряду і парламенту, розробка і видання нормативних актів самого ДСЮ -розпоряджень, нагляд за відповідністю нормативних актів адміністративно-розпорядчих органів законам парламенту. Під наглядом цього відділу знаходилось видання “Вістника державних законів і розпорядків” - офіційного збірника, де

публікувались всі законодавчі акти парламенту, уряду, окремих секретарств Західноукраїнської Народної Республіки.

Крім органів цивільної юстиції, зокрема судових і прокурорських, була утворена військова юстиція. 16 листопада було видане розпорядження Державного Секретаріату про організа-

232

цію військового судочинства [175] ). Структура військових судів виглядала так: 1) найви

щий військовий трибунал; 2) військові обласні суди. Відповідно до поділу республіки на три військові області (Львів, Станіслав, Тернопіль) були створені три військові окружні суди як суди першої інстанції. Найвищою інстанцією військової юстиції був Верховний військовий суд. Утворено також інститут військової прокуратури. Вона очолювалася Генеральним військовим прокурором, у військових областях були військові прокурори, в округах - військові офіцери. Для всіх військових суддів, військових прокурорів і судових службовців був складений спеціальний текст присяги, яку вони приймали, вступаючи на службу.

Складна внутрішня ситуація, наявність великого числа ворожих шпигунів і диверсантів, саботаж і відверті терористичні акти цивільного польського населення, збройні виступи проти української влади змусили керівників держави діяти більш твердо. Розпорядженням Державного Секретаріату 30 листопада 1918 року на території ЗУНР було запроваджено при кожній військовій команди польові суди, діяльність яких поширювалася на військовослужбовців і цивільних осіб, що вчинили злочини проти безпеки, цілісності держави, їі обороноздатності, на транспорті, зв’язку тощо. Винесені ними смертні вироки вимагали затвердженя урядом республіки.

Крім окружних польових судів розпорядженням Державного секретарства внутрішніх справ 28 січня 1919 року були утворені: Польовий суд Головної команди Українських військ і польові суди групи “Північ”, групи “Південь”, групи “Львів”. Голів і членів цих судів призначав державний секретар внутрішніх справ і лише за його дозволом допускалися адвокати до участі в розгляді справ. Нічого не говорилося про оскарження вироків польових судів.

Однією з найважливіших проблем будівництва держави була організація збройних сил. Для ЗУНР вона набирала особливого значення тому, що вже з перших днів їй довелося воювати з Польщею.

Бої за Львів, як зазначалось, почалися вже 1 листопада і набирали все більшого розмаху 233

та гостроти [176] ). Активну участь у них брало польське цивільне населення. Інтенсифіка

ція боїв пояснювалася тим, що польська сторона, не дивлячись на неодноразові пропозиції українських властей, сісти за стіл переговорів, не бажала цього робити. Вона декілька разів укладала короткотермінові перемир’ я, але використовувала їх виключно для перегрупування сил і зміцнення своїх позицій. Заволодівши Перемишлем і залізницею на Львів, поляки перекидали все нові підкріплення. Водночас вони розгорнули бойові дії вздовж украінсько- польського кордону по річці Сян. Цього кордону польські власті не визнавали, претендуючи на всю Галичину і оголошуючи перед усім світом, що це історичні польські землі. Тому, все більшого значення набирала організація збройних сил під назвою Галицької, пізніше Української Галицької Армії (УГА), ядром якої став легіон Украінських січових стрільців. Уже 2 листопада 1918 року Національна Рада звернулася з закликом до всього чоловічого населення

краю стати добровільно зі зброєю в руках на захист своєї держави. Військовими справами у

234

цей час продовжувала керувати Головна команда українських військ ), утворена 1 листопада замість військового комітету, її очолював полковник Д.Вітовський, але незабаром у зв’язку

235

з хворобою останнього Головну команду очолив полковник Г. Коссак ), а відтак прибулий із

Золочева полковник Г.Стефанів ).

232

) [175] Вісник Державного секретаріату військових справ. - ч. 1. - Тернопіль., 14 грудня 1918 р. - С.2-3.

233

) [176] Історія українського війська. - Львів., 1992. - С.472-480.

234

) Насправді вона називалася Начальною командою.

235

) Після падіння ЗУНР учителював на Прикарпатті, опісля виїхав до УРСР, де викладав у школі старшин, у 1931 році засуджений на п\'ять років Соловків, у 1938 році заарештований вдруге і в березні 1939 року розстріляний в Москві.

236

) Народився на Тернопільщині, в 1939 році проживав на Закарпатті, потім у Відні, згодом у Німеччині, де помер у 1949 р.

УГА створювалася спочатку на добровільних засадах, але коли масштаби та інтенсивність військових дій почали швидко наростати, уряд приступив до мобілізації. Розпорядженням Державного секретарства військових справ від 13 листопада 1918 року було проведено військовий устрій за австрійським зразком. Територію республіки поділено на три області

(Львів, Станіслав, Тернопіль), які в свою чергу поділялися на 12 військових округів по 4 в ко-

237

жній області [177] ). Того ж дня видано наказ про мобілізацію чоловіків української націо-

238

нальності 1883-1900 років народження [178] ), реорганізовано штаб - Головну команду -

який у складних умовах керував формуванням армії, яка утворилася майже з окремих загонів, сотень, куренів, які носили найменування своїх командирів або місцевостей - групи “Північ”, “Яворів”, “Старе Село”, “Щирець”, “Самбір”, “Хирів”, “Гофмана” та інші [178] ^{[142] [143] [144] [145] [146] [147] [148] [149]}). Внаслідок відповідних заходів керівництва ЗУНР армія швидко зростала. Населення Східної Галичини енергійно підтримало заклики уряду. Однак не вистачало озброєння, обмундирування, медикаментів, харчів, а польський уряд посилав на фронт у Галичину все нові підкріплення, у тому числі і повністю озброєну у Франції 70-тисячну армію під командуванням генерала Ю.Галлера, яка примусила галичан відступити за Збруч 16 липня 1919 року.

240

Організаційна структура понад 100-тисячної УГА [179] ) мала такий вигляд. В армії

241

не існувало дивізій, тільки корпуси і бригади; піхота поділялась на курені ) з трьох стрілецьких та однієї кулеметної сотні, була досить боєздатна артилерія, УГА мала на озброєнні два бронепоїзда, вісім броньовиків. У кінці 1919 року створюється авіація. У Красному організовано авіасотню полковника Канукова - колишнього офіцера російської армії. Друга - в Стрию, під проводом в минулому австрійського льотчика поручника Хруща. Із робітників-

залізничників був організований “Окремий залізничний загін УНР”, яким командував

240 243

І.Сіяк ). В армії діяла також польова жандармерія і контрозвідка [180] ). На посаду ко

мандуючого запрошено 40-річного генерала М. Омеляновича-Павленка. Разом з ним 10 грудня 1918 року прибув з Наддніпрянської України на посаду начальника штабу армії полковник російської армії Є.Мишковський. Пізніше командували УГА генерали О.Греков, М.Тарнавський і О.Микитка.

За своїм соціальним складом УГА була селянською армією. Солдати мали досвід бойових дій у першіий світовій війні. Офіцерський склад комплектувався із числа галицьких інтелігентів - в минулому офіцерів австрійської армії: полковник А.Кравс, підполковники А.Шаманек і А.Вольф, отаман А.Ерле, сотник К.Слюсарчук, Д.Вітовський, Г.Коссак, Г.Стефанів, А.Варивода, М.Тарнавський, A.Бізанц. Останній, наприклад, був уродженцем с. Дорнфельд (нині Тернопілля) Пустомитівського району Львівської області), добре знав українську мову, місцеві звичаї і традиції, показав себе в боях з поляками, і незабаром став командиром “Сьомої Львівської бригади УГА”. В роки другої світової війни адмірал Канаріс доручив йому - полковникові Абверу - формувати дивізію СС “Галичина” та здійснювати зв’язок з проводом ОУН.

Полковником УГА був поляк К.Лясковський, командир гарматного полку Золочівської

244

бригади, родом з Одеси, розстріляний більшовиками весною 1920 року [181] ). В УГА

служили і жінки. Наприклад, хорунжий С.Галечко, ще в 1914 році будучи студенткою вступила до УСС, відзначилася в боях на російському фронті, нагороджена срібною медаллю за хо-

237

) [177] Діло. - 1918. - 16 листопада.

робрість, загинула 31 серпня 1918 року в селі Пасічна Надвірнянського району на Івано-

245

Франківщині [182] ). Хорунжим була також О. Степанів, яка стала відтак дружиною пол

ковника УСС Р.Дашкевича, що був начальником гарматної бригади, який пізніше працював адвокатом у Львові. Таким чином, у досить короткий строк були сформовані основні ланки державного механізму ЗУНР -центральні і місцеві органи влади і управління, правоохоронні органи, збройні сили.

10 березня Виділ Української Національної Ради на пропозицію Державного Секретарст-

246

ва юстиції оголосив амністію [174] ). Амністії підлягали особи, засуджені перед 1 листопа

да 1918 р. за зраду, образу, “маєстату”, порушення публічного спокою, шпигунство, бунт і повстання, образу релігії, дезертирство, участь в таємних товариствах і т.д. - всього за 33 види злочинів, та ще за 12 військових злочинів. Припинялося слідство по незакінчених кримінальних справах, яке почалося перед 1 -м листопада. Особи, які не підлягали амністії, могли звернутись зі скаргами і проханнями у трибунали 1-ї інстанції Західноукраїнської Народної Республіки. Відносно них, а також тих осіб, яких справи велись судами чи слідчими органами Західноукраїнської Народної Республіки можна було застосувати амністію чи помилування у кожному конкретному випадку на пропозицію Державного Секретарства юстиції.

20 березня Державне Секретарство юстиції опублікувало докладне розпорядження “Про виконання амністії”.

Не дивлячись на складну військову ситуацію, власті Західноукраїнської Народної Республіки приступили до здійснення важливих політичних та соціально-економічних перетворень. Національним меншинам-полякам, євреям, німцям - було запропоновано обрати своїх представників до парламенту та уряду Республіки. В парламенті кожній з меншин була гарантована певна кількість місць. Усі нації, як проголошувалось у Тимчасовому основному законі держави, прийнятому 13 листопада 1918 р. користуються рівними правами у галузі публічного життя. Внутрішньою державною мовою була українська, але національні меншини могли вільно користуватись своїми мовами, видавати газети і літературу, мати свої школи, церкви тощо. Тому, пізніші звинувачення різних дослідників, в основному радянських в буржуазному націоналізмі на адресу Західноукраїнської Народної Республіки, є абсолютно безпідставними, її політика в національному питанні від початку й до кінця будувалася на основі людяності й поваги до всіх націй. Була спрямована на захист національних та релігійних інтересів всіх народів, що проживали на західноукраїнських землях, вона була справді народною, демократичною державою. Про це свідчать такі красномовні факти: у Коломиї, Станіславі, Стрию

і Тернополі були відкриті єврейські гімназії, а в Станіславі - й німецька. Уряд ЗУНР відкрив

247

20 гімназій і 7 вчительських чоловічих і жіночих семінарій [183] ). Проте, поляки не хотіли

скористатися з цієї можливості. Вчителі їхніх шкіл і гімназій відмовились скласти обіцянку

248

бути лояльними щодо української влади [184] ). Водночас, у Львові була створена муніци

пальна міліція з єврейського населення, яка займалася справами наведення порядку й самооборони єврейського кварталу. Єврейська громада міста з власного почину зібрала й передала українській владі 150 тисяч злотих. У Тернополі, як уже зазначалось, з євреїв-добровольців був сформований спеціальний курінь, який мужньо бився з поляками у складі 1-го корпусу

Української Галицької Армії. Недарма, після захоплення Львова польське командування роз-

249

стріляло близько 600 найвидатніших представників єврейської громади [185] ).

245

) [182] Бурдуланюк В., Гаврилів В. Історія Прикарпаття. Хронологічний довідник. - Івано-Франківськ. -1993. -

С.47.

246

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. - Випуск 5. - 19 березня 1919 р. ^{[150] [151] [152]}

Українська Національна Рада та Державний Секретаріат продовжували діяльність щодо організації державного життя країни, створення її правової основи, вирішення наболілих соціально-економічних, політичних та інших проблем.

У цьому плані слід звернути увагу на два важливі закони. Отже, 15 лютого 1919 року УН

250

Рада ухвалила закон про державну мову [174] ). Встановлювалося, що державною мовою

251

ЗОУНР ) є мова українська. Цієї мови, пишеться в законі, “вживають у внутрішнім і зовнішнім урядуванні всі власті і уряди, публічні інституції і державні підприємства”. І ось ще важливе положення закону, яке, серед багатьох інших фактів, спростовує більшовицько- комуністичне звинувачення керівників ЗУНР в “буржуазному націоналізмі” У §3 закону чітко зафіксовано: “... національним меншостям полишається свободу уживати як устно так і в письмі їх рідної мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами. Як бачимо, національним меншинам країни гарантувалося право не тільки мати свої школи, бібліотеки, видавати періодичні видання тощо (все це було записано в “Тимчасовому основному законі” і ряді інших правових документів, про які мова йшла вище), але й вільно користуватися рідними мовами у повсякденному та державному житті, в офіційних зносинах з властями.

Лишалося чинним і рішення Державного Секретаріату від 10 листопада, що всі закони,

урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, слід публіку-

252

вати на чотирьох мовах -українській, польській, єврейській і німецькій [186] ).

8 квітня 1919 року УН Рада ухвалила закон “Про право горожаньства (громадянства -

253

І.Л.) на Західній Области Української Народної Республики” [174] ). Згідно з цим законом

кожна особа, яка у день його проголошення мала право приналежності до однієї з громад краю, вважалася громадянином Української Народної Республіки. Якщо хто-небудь з дорослих осіб краю не хотів набувати громадянства, то повинен був до 20 травня подати про це заяву (від свого імені і імені неповнолітніх дітей). Однак, такої заяви могли органи влади не прийняти, якщо “заявляюча сторона сею заявою хоче лише ухилитися від громадянських обов’язків “ Якщо ж заява прийнята, то така особа одержувала статус, “чужинця” і могла при бажанні в будь-який час виїхати за межі ЗОУНР. У випадку залишення у краї, чужинці “повністю користають з оборони і опіки права ЗОУНР”. Всім іншим особам, які автоматично (за станом приналежності до громади) не набували прав громадянства, а хотіли його набути, надавалося право звернутися з відповідною заявою “до політичної влади 1-ї інстанції”. Також слід було мати згоду якої-небудь громади про їх приійняття до складу громади та подати “заяву вірності Українській Народній Республіці”.

Рішення про надання громадянства в ЗОУНР приймав Державний Секретаріат. Оскаржити таке рішення можна було до Виділу УН Ради (4). В окремому параграфі закону вказувалось, що громадяни Придніпрянської України - УНР - є повноправними громадянами ЗОУНР. 10 квітня Державний Секретаріат видав розпорядження, яким уточнював деякі положення цього закону. Так, заява чоловіка і батька про надання громадянства автоматично поширювалась на дружину і неповнолітніх дітей. Службовці, які до цього не склали службової присяги, повинні були з одержанням громадянства скласти присягу вірності ЗОУНР в державному повітовому комісаріаті. Але змусити їх до складання такої присяги ніхто не міг. Повітові комісаріати лише виготовляли списки службовців, які відмовилися від присяги і надсилали їх до уряду. У розпорядженні також

вказувались документи, які слід було підготувати (крім заяви) для отримання громадянства

254

[174] ). Не менш гострими і важливими, ніж політичні, були й економічні проблеми в ЗО-

УНР, які українська держава отримала у спадок від старого ладу і австрійської держави. Їх теж належало терміново вирішити. На це чекали мільйони людей у краї. ^{[153] [154] [155] [156] [157]}

Одним з найболючіших у Східній Галичині вже декілька століть було земельне питання. Як зазначалось вище, половина орних земель та пасовищ, більша частина лісів, водойм за Австрії в Галичині належали поміщикам і церкві. А понад дві третини селянських господарств були малоземельними або безземельними. Тому проблема земельної реформи завжди тут стояла гостро. Безземельне і малоземельне селянство весь час боролось за переділ землі, особливо після початку епохи революцій в Європі 1917-1918 рр, (в Росії, Австро-Угорщині, Німеччині), за ліквідацію поміщицького землеволодіння.

Керівники ЗОУНР добре розуміли актуальність і значимість цієї пекучої проблеми. Як

згадують сучасники цих подій - “земельна справа займала найбільше праці Української Наці-

255

ональної Ради. Над нею працювали усі політичні партії і окрема комісія в УН Раді” [187] ),

яку очолив Лев Бачинський. Різними політичними діячами, депутатами, партіями було складено декілька проектів закону про земельну реформу [92 ] ), які детально обговорювалися в

комісії та на засіданнях УН Ради. Депутати, в основному обережні, помірковані політики ще старого, “австрійського” виховання остерігались діяти у цій справі похапцем.

Ось що писала у своїй передовій урядова газета”Република” на початку квітня 1919 р.: “.. земельна реформа заважить на взаємних відносинах до сусідів та дальших держав.... Від реформи буде залежати їх,.. прихильний чи ворожий настрій до нас. Отже, Ленін чи Вільсон.

Коли ми не рішені, то виявимо о много більшу політичну зрілість, коли сей проблем відло-

257

жимо ще на тиждень чи два... ” [188] ). Ця позиція газети була виявом гострих дискусій і

суперечок, які точилися уже багато тижнів у парламенті і уряді з приводу суті і способу проведення земельної реформи, зокрема щодо надання селянам землі за викуп чи без нього. Ось, що, наприклад, говорив на засіданні УН Ради 3 квітня депутат С.Данилович: “Мусимо дати народові землю за викупом. Хто говорить, що маємо вивласнювати без викупу, той хоче, щоби ми робили революцію проти цілого світу, який може нас повалити... Ми повинні, збудувати

258

новий лад дорогою еволюції, нав’язуючи до старого ладу ” [188] ). Таких поміркованих,

консервативних поглядів притримувалось і багато інших політичних діячів.

Безконечні дискусії, затягування у вирішенні земельної проблеми, довготривала відсутність конкретних кардинальних рішень з інших наболілих соціально-економічних питань, зокрема, щодо негайного покращення матеріального становища селянської бідноти і робітництва - дуже пошкодили загальній справі зміцнення української державності в Галичині. Недарма колишній Державний секретар військових справ Д.Вітовський (12 лютого він подав у відставку з цієї посади) на засіданні УН Ради 27 березня був змушений заявити, що “Національна Рада дотепер нічого не дала ані робітникам, ані селянам, тому викликала і незадоволення.

Вона повинна розв’язатися, проголосивши восьмигодинний робочий день праці для робітни-

259

ків,... порішивши, що земля великих власників переходить у власність селян [188] )”.

Ситуація була настільки серйозною, що Головний отаман УНР С.Петлюра 25 квітня 1919 р. надіслав із Здолбунова телеграму Державному Секретаріатові ЗУНР. “Маю цілком певні повідомлення, - писалося в ній, - про неспокій у військах і серед населення на грунті незадоволення політикою Державного Секретаріату в соціальних питаннях, а особливо по земельних. Це може скінчитись катострофою і розвитком більшовизму... Соціальні реформи, а особливо в земельному питанні, а також припинення процесів за відшкодування поміщицьких збитків... мусять бути розв’язані позитивно в першу чергу. Кожний день протягання справи веде неминуче до катастрофи. Прошу звернути на це увагу і вжити відповідних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбаченням неминучих конфліктів в житті населення Західної України [189] ^{[158] [159] [160] [161] [162] [163]})”

Знетерпеливлене довгим очікуванням реформ галицьке селянство збиралось на сходки, які виносили рішення про розподіл поміщицьких земель - наприклад, у Яворівському, Дрогобицькому та інших повітах. У Яворівському повіті на сходці селяни вирішили давати “по 15 моргів землі українцям, які служать у війську, а іншим селянам-українцям - тільки по чотири [90] ^{[164] [165] [166] [167] [168] [169]})”.

Селяни деяких сіл громили поміщицькі маєтки, ділили реманент, продовольчі запаси. Часто їм у цьому допомагало військо, яке перебувало у даній місцевості [90] ).

Нетерплячість галицького дрібного селянства легко зрозуміти: крім гострого безземелля воно у той час терпіло (зрештою, як і міська, біднота, робітництво) великі злигодні, часто голод. Адже багаторічні військові дії, безконечні реквізиції воюючих армій дощенту підірвали економіку, господарство краю. Про це свідчать і численні прохання про матеріальну допомогу, які надходили від різних сільських і міських громад до властей. Так, Бродівська повітова національна Рада 25 березня телеграфувала урядові: “... прохаємо вислати свого відпоручника познайомитися із страшними обставинами нашого повіту, який зданий виключно на власні сили, умирає з голоду. Всякі наші дотеперішні прохання до Держсекретаріату не мали, або мали дуже малий успіх. Все кінчиться досі на обіцянках [90] )”. З Тернопільського повіту (1

квітня); “... Ми всі мешканці громади Дітківці естесьмо дуже бідні..., всі наші господарства в

часі австрійської війни знищені..., не маємо куска хліба, ані картоплі, не осталось ні одної

264

хати... Діти наші вмирають з голоду і холоду... Дайте нам поміч... [90] ). Аналогічні скарги

і прохання надсилались з Зборівського повіту, Дрогобича, Борислава та ін.

30 березня 1919 р. у Станіславі зібрався з’їзд робітничо-селянських союзів, де гостро було поставлено питання про землю, тривалість робочого дня та ін. [190] )”. Дійсно, до цього

часу властями не було нічого суттєвого зроблено й в інтересах робітництва. Правда, ще у зверненні “До українського народу” та інших документах УН Рада обіцяла робітникам встановити 8-годинний робочий день, підняти матеріальний рівень життя, покращити умови праці, проживання тощо. Але конкретних правових актів, які б узаконили ці обіцянки, поки що не було прийнято.

УН Рада, очевидно, не насмілилась посягнути на підвалини економічного життя всього західного світу - святенність і недоторканність приватної власності, боячись звинувачень з боку західних держав, на підтримку яких вона дуже розраховувала, у “нігілізмі”, “більшовизмі” і т. п.

Активізувалась робота в цьому напрямку і в самій УН Раді. Накінець, 14 квітня 1919 року був ухвалений закон про земельну реформу [191] ). Він налічував 23 параграфи. Ось його

основні положення; “ § 1. ЗОУНР бажає наділити землею всіх тих рільників, які землі зовсім не мають або посілість яких не вистачає для проживлення їх родини...”.

§2. З цією метою конфісковувались землі: 1) поміщицькі; 2) всі “посілості мертвої руки, фондаційні, монастирські, єпископські, церковні”; 3) “землі, які дотеперішні власники набули для спекуляції; 4) “посілості, яких власники чи посідачі не обробляють своїми силами, хоч би вони не підпадали під припис перший”; 5) “всі посілості, які своїм простором переступають означену границю, оскільки вони не підходять під ніякий з попередніх родів посілості”.

Всі конфісковані землі “творять Земельний Фонд ЗОУНР, яким до часу розділу” між селянством управляють Обласна, повітові та громадські земельні комісії.

Далі в законі регламентувався порядок утворення і склад вказаних земельних комісій. Громадські комісії, які мали безпосередньо зайнятися розподілом землі, обиралися в складі 6 членів і 3-х їх заступників усіма мешіканцями даної громади загальними, рівними, прямими і

таємними виборами. Сьомим членом був за посадою комісар (голова) громади. Але не він очолював, як би здавалось, комісію - а той, кого виберуть головою члени комісії.

З створеного таким чином земельного фонду належало наділити землею всіх бажаючих, “які займалися рільництвом”, у такій послідовності:

1) “жовнірів-інвалідів, що втратили своє здоров’я у війнах, ведених Українською Народною Республікою;

2) вдів і сиріт по тих, що полягли у цих війнах або внаслідок них;

3) жовнірів-інвалідів зі світової війни 1914-1918 рр.; сиріт і вдів, що їх батьки або мужі втратили життя в цій війні або внаслідок її;

4) сиріт і вдів невоєнних осіб;

5) інших безземельних і дрібноземельних рільників” Частину земель Обласній земельній комісії належало “на цілі земельно-громадського господарства держави, громад та земельно- корисних економічних, культурних і добродійних заведень, для творення взірцевих господарств, рільничих шкіл” тощо.

Пасовища і полонини, які не були до цього часу власністю селян чи церкви, “переходять у власність громад”.

Що торкається лісів, то вони не підлягали розподілові, а переходили у “власність і безпосередній заряд ЗОУНР”. Лише ті ліси, що “не творять комплексу, який надається до раціональної або охоронної лісової господарки”, могли залишатися в руках приватних власників.

Водойми (ставки, озера, болота) ставали теж власністю колективною -громад, за винятком судохідних і сплавних рік.

У §20 закону вказувалося, що вказані у §2 категорії земель “вже тепер переходять у заряд Держави, яка через свої органи передасть цей заряд громадським земельним комісіям”. Отже, земельну проблему нібито можна було вважати вирішеною. Але при цьому слід вказати на деякі істотні недоліки закону. По-перше, згідно §18 наділення людей землею не могло розпочатися перед закінченням війни і поверненням “жовнірів і полонених додому” Таким чином, це наділення відкладалося на невизначений час. По-друге, в законі не було сказано про те, як конфісковувались землі попереднім власникам, з відшкодуванням чи ні. Це питання закон (§19) відкладав до вирішення майбутнього парламенту (сейму). По-третє, в законі не сказано, за викуп чи без нього наділялись люди землею. Це теж мав вирішити сейм. У §21 населення попереджалося, що “за самовільне захоплення, ділення вивласнених на основі цього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентаря і земельних плодів, оскільки це не становить вчинків, які підлягають карному законові, мають карати адміністративні власті карою арешту до 6 місяців, до якої може бути додана грошова кара до 10000 корон ” [191] ).

Оскільки складається враження, що земельний закон в цілому був детально і старанно розроблений, то чим же пояснити явні його недоробки. Очевидно, знову ж таки непослідовністю, “дипломатичними міркуваннями” більшості членів УН Ради. Як відзначає у своїй праці Матвій Стахів, це робилося тому, “щоб ці питання були продискутовані ширше..., щоб... Сейм у цій справі був висловом виразної публічної опінії” А головне, напевне, полягало в тому, що “ухвала про просту конфіскацію нетрудової землі і передання її негайно в руки наділених селян безплатно означала б в очах Антанти, що ЗОУНР - це півбільшовицька держава..”, а це неминуче “сталося б при допомозі рухливої польської пропаганди. Якщо не було б тих міркувань зовнішньо-політичного характеру, підсумовує М.Стахів, - то УН Рада рішила б, напевно,

268

земельну реформу відразу інакше [192] )”.

Видання земельного закону у викладеному вище вигляді викликало незадоволення селян та гостру його критику, особливо в Великій Україні, де згідно земельного закону Директорії (січень 1919 р.) земля була конфіскована у поміщиків і церкви без компенсації і наділялося нею селян без викупу. Що стосується промисловості то як вже зазначалось, керівництво ЗУ- НР - не захотіло, враховуючи в першу чергу зовнішньо-політичні обставини, націоналізувати, як це було в Росії і Україні, промислові підприємства, шахти, нафтові вишки тощо. Але їх дія-

267

) [191] Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - Відень., 1922. - С. 92-95.

268

) [192] Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу (1772-1918 рр.). - Скрентон., 1958. - T.IV. - C.75.

льність була взята під контроль Державного секретарства публічних робіт. Як пише М.Чубатий, “йому підлягали гірничі уряди по цілій області, управи державних салін, державна рафінерія нафти,,.. до нього належав також нагляд над приватними гірничими підприємствами, як вугля, копальнями нафти і т.п...., він наглядав над правильним їх функціонуванням

269

[193] )”. На колишні державні підприємства були послані для керівництва і організації їх

функціонування українські державні урядовці. Приватні підприємства перебували лише під контролем держави.

Вказане секретарство взяло під своє управління всі колишні державні бази і склади різних матеріалів, машин, сировини. Спираючись на цю невелику матеріальну базу, воно приступило до організації господарської відбудови краю. Були взяті на облік усі державні й приватні запаси будівельних матеріалів, налагоджено виробництво цегли, заготівля лісу, щоб з початком весни приступити до відбудови. Почато ремонт шосейних і залізничних шляхів, мостів тощо.

В повітах були утворені “технічні уряди”, які підлягали Державному секретарству публічних

робіт і безпосередньо займалися усіма питаннями економічного будівництва. При них діяли так зва-

270

ні “будівельні експозитури [193] )” Секретарство також взяло у своє управління всі державні лі

си. Заготівля лісу на будову йшла під чітким контролем, за спеціальними дозволами. За вирубку лісу

у приватних власників держава платила їм відшкодування. Ліс під будову сім’ям військовослужбо-

271

вців і бідноті відпускався безкоштовно [193] ).

У Дрогобичі утворено спеціальний “нафтовий комісаріат”, який встановив суворий контроль над виробництвом і випуском нафти.

Дуже гострою і складною у ЗОУНР, як вже відзначалось вище, була харчова проблема. Постійні реквізиції у населення харчів, худоби, фуражу воюючими сторонами - австро-угорськими та російськими військами, нищення ними посівів і запасів продовольства, (щоб не дісталось ворогові) привели до того, що населення багатьох міст і сіл голодувало. Почастішали випадки голодної смерті. Не вистачало харчів для армії ЗУНР, для лікарень, лазаретів, сиротинців, будинків престарілих тощо.

“В Галичині, - згадують сучасники, - була велика нестача харчів і повний брак промислових виро-

272

бів [194] ) ”.

Всі державні органи республіки були зайняті вирішенням цієї проблеми. Проте безпосередньо відповідальність за неї ніс Державний харчовий уряд, прирівняний в правах до Державного секретарства. Очолював його Степан Федак. Після реорганізації у січні 1919 року харчовий уряд увійшов як окремий відділ до складу Державного Секретарства внутрішних справ. У повітах йому підлягали повітові харчові управи, створені, за вказівкою УН Ради вже у перші дні взяття влади. Часу гаяти не можна було. В першу чергу взято на облік всі склади і запаси продовольчих товарів і товарів першої необхідності, їх оголошено власністю держави. Приватним власникам за них виплачувалась компенсація. Відкрито державні крамниці, через які населенню продавалися продовольство і промислові товари. Правда, їх вистачало ненадовго, бо запаси були невеликі. Вже взимку почав відчуватися великий брак харчів, особливо борошна, картоплі, цукру.

Продовольча ситуація різко ускладнилась тим, що через Галичину проходили великі маси колишніх військовополонених, які у зв’язку з закінченням війни їхали додому, з заходу на схід і навпаки. Це був нескінчений потік десятків тисяч людей, яких, голодних і виснажених, треба було хоча б нагодувати.

Займалися власті ЗУНР питаннями охорони здоров’я населення. Ще в грудні 1918 р. усім повітовим комісарам наказано призначити повітових санітарних лікарів, створити санітарні комісії, вжити заходів до відкриття лікарень, поліклінік, аптек. Це в міру можливостей і було зроблено. Керував організацією і діяльністю медичної служби санітарний відділ секретарства внутрішніх справ,

269

) [193] Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. - Львів., 1921. - С.39.

270

) [193] Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. - Львів., 1921. - С.39.

271

) [193] Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. - Львів., 1921. - С.39.

272

) [194] Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях в 1918-1923 рр. - Філадельфія., 1956,- С.114.

який очолював доктор Іван Куровець. Була збільшена оплата праці всіх медичних працівників, їм видавались продовольчі пайки.

Проте лікарів, санітарів, медсестер дуже не вистачало, як і найнеобхідніших медикаментів. Не дивлячись на це, медична служба зробила багато для надання медичної допомоги населенню краю та десяткам тисяч військовополонених, які переїжджали через Галичину. Була в основному ліквідована й грізна пошесть тифу, яка почала поширюватись у

краї [195] ^{[170] [171] [172] [173] [174] [175] [176]}).

Відновлено, хоч теж з великими труднощами, роботу пошти, телеграфу, телефону. На телегра-

274

фі введено українську мову і азбуку. В Станіславі утворено дирекцію пошт і телеграфу [196] ). У

березні були прийняті закони “Про заборону продажу, здачі в аренду і закладу великих посілостей

275

(табулярних)” та “Про заборону конфіскації майна під час війни” [92] ), у квітні -розпорядження

Державного Секретаріату “Про створення західноукраїнського товарообмінного бюро” (біржі). Був розроблений і затверджений статут цього бюро та інше[92] ).

У березні Державне Секретарство внутрішніх справ видало “Розпорядження для урядників в

277

державній адміністраційній службі” [174] ) . В ньому вказувалось, що до служби в державних

органах можуть бути допущені тільки громадяни Української Народної Республіки, “бездоганного поведення, що володіють українською мовою в слові і письмі і не переступили сорокового року життя”. Правда, ця остання вимога не стосувалася тих службовців, які вже працювали.

Не могли бути службовцями державного апарату особи, засуджені за кримінальні злочини проступки проти публічного порядку, моралі чи користолюбство; особи недієздатні; неоплатні боржники, проти яких порушена судова справа; особи, що своєю поведінкою’’ викликають публічне згір- шення”. Поміж начальником і підлеглим на державній службі не могло бути “спорідення, ані посвоячення по лінії прямій, а по лінії бічній до другого степеня”. Всі прийняті на державну службу особи повинні після однорічного стажування скласти перед відповідною комісією спеціальний іспит - письмовий і усний: щодо знання законодавства, вміння ним користуватися, вміння складати відповідні документи, знання своїх повноважень і обов’язків тощо. Кандидат, який двічі не здав таких іспитів, “має бути зі служби звільнений”. Навіть канцелярські працівники повинні були задовольняти

певним вимогам: “знати признані в державі мови; поправно читати і писати; знати канцелярійну ма- 278

ніпуляцію ” [174] ).

Ще однією важливою проблемою державного і економічного життя була справа фінансів. Державне та господарське будівництво, відбудова промисловості, сільського господарства, освіти й культури, а особливо організація і оснащення збройних сил, ведення війни - все це вимагало величезних коштів. Звідки їх було взяти? Своїх власних грошей ЗУНР не мала, ніде і нізащо було їх надрукувати. Отже, перед урядом, зокрема Державним секретарством фінансів стояло дуже складне завдання.

У грудні на засіданні уряду вирішено залишити в обігу австрійські гроші - корони. Довго дис-

279

кутували: штемплювати їх, чи ні. В кінці постановили, що не треба [196] ).

З встановленням тісних контактів з Придніпрянською Україною, а особливо після об’єднання ЗУНР і УНР, вирішено поруч з коронами ввести в обіг гривні й карбованці УНР. У січні 1919 р. УН Рада видала про це закон “Про впровадження в ЗОУНР у законний обіг гривен і карбованців УНР” Встановлено такий курс грошей: одна корона дорівнювала одній гривні; один карбованець дорівнював двом гривням або двом коронам. У законі було сказано, що гривні і карбованці є офіційною,

поруч з коронами, валютою на території ЗОУНР і “всі державні органи, установи, інституції і при-

280

ватні особи зобов’язані їх приймати нарівні з коронами” [92] ).

Але грошей потребувалось значно більше, ніж їх було в наявності. Не було чим виплачувати заробітної платні службовцям, військовим тощо. Правда, вони терпіли, розуміючи складність ситуації. Як згадує М.Чубатий, “загал українських державних службовиків бідував, але працював в надії,

281

що се лиш переходовий стан, - прикрий для держави, прикрий і для них [196] ) ”.

Основних джерел державних прибутків було два - нафта і грошова допомога УНР. Заводи і фабрики майже усі були знищені війною, обладнання їх поламане або вивезене, отже промислова продукція майже не випускалась і не продавалась. Навіть з таких “традиційних” вигідних для держави джерел прибутків, як виробництво тютюну і алкоголю не можна було скористатися, бо “тютюнові фабрики у Монастирськах і Винниках переняли ми знищені і нечинні, а гуральні стояли з

282

приводу браку картоплі”, - пише М. Чубатий [196] ). Залишалась нафта, яку продовжували

добувати і при можливості вивозити за кордон (в Угорщину, Чехословаччину) та на Придніпрянську Україну, вимінювали на військове спорядження, озброєння, харчі, медикаменти. Зрештою, її було не багато, бо більшість нафтових джерел і вишок не діяли.

“У нас, - згадує М.Чубатий, - по суті не було ніякого фінансового плану, ніякого навіть прові- зоричного бюджету, а зробити його було неможливо. Дотеперішні видатки робилися з дня на день” в міру появи грошей чи матеріальних засобів.

Фінансова комісія УН Ради і Державне секретарство фінансів рятували ситуацію, як могли. Розроблено проект створення ринкового департаменту, проект бюджету на 1919 рік і ін. З самого початку взято під суворий облік всі грошові запаси в банках, ощадних касах, у повіти скеровано

розпорядження про “перекинення готівки з тих кас, де її багато” до державної скарбниці та “до по-

283

рожних кас” у сусідніх повітах [197] ). Важливим джерелом державних прибутків могли б стати

податки з населення. Однак власті ЗУНР розуміли, що із збідованого, знедоленого, пограбованого дощенту чужинцями галицького населення було б аморально їх стягувати, і не робили цього. Правда, згідно рішення УН Ради від 19 листопада 1918 р. спробувано стягти хоч би частково “залеглі по-

284

датки” та заборгованості [197] ). При цьому виявлено почуття справедливості: стягувати належа

ло їх так, щоб “не переслідувати податковими жаданнями найбідніших верств і знищених війною влacників” Зроблено спробу випустити внутрішню державну позику, але цей намір не реалізовано, як і цілий ряд інших з приводу несприятливих для ЗУНР зовнішньо-політичних і військових обставин.

Хочеться відмітити ще й такий безперечний факт - в усьому державотворчому житті, в усіх соціально-економічних, політичних, культурних, освітніх перетвореннях в перших рядах будівників української державності йшли священики греко-католицької церкви. Біля 20 священиків враз з

усіма трьома єпископами були членами УН Ради. Священик С.Юрик входив до складу Виділу УН

285

Ради, Член УН Ради отець П.Філяс опрацював проект конституції української держави [198] ).

Священики були членами, а іноді й головами повітових національних рад. Кількадесят польових духівників діяли в рядах армії. Усі вони допомагали людям у біді, підтримували їх морально, виховували у вірі в справедливість їхньої боротьби, вірі в перемогу, допомагали чим могли, в тому числі

матеріально потребуючим та знедоленим. Велика їх заслуга у всіх починах тому, що “панував,-як

286

пишуть сучасники, - у цих часах повний лад і спокій в Г аличині” [ 199] ).

280

) [92] ЛТТДТА. - Ф.581. - Оп. 1. - Спр 96. - Арк. 48.

281

) [196] Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. - Львів., 1921. - C.30 282

) [196] Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. - Львів., 1921. - C.3

283

) [197] Діло. - 1918. - 19 листопада.

284

) [197] Діло. - 1918. - 19 листопада.

285

) [198] Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918-1923 рр. -Філадельфія. - 1956. - С.

33.

286

) [198] Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918-1923 рр. -Філадельфія. - 1956. - С.

34.

Серйозних змін зазнала середня шкільна ланка. 3а австрійської влади у Східній Галичині (у 1918 р.) діяло всього 5 українських державних гімназій, декілька приватних, не було жодної української реальної гімназії, вчительської семінарії, ремісничої або господарської школи. Зате всюди діяло багато польських середніх шкіл, гімназій тощо. Тому в повітах, не чекаючі згори, стали їх перетворювати в українські. Цей стихійний рух узаконив уряд та його Секретарство освіти. Однак уряд попередив повітових комісарів, що там, де є національні меншини, належить зберегти щонайменше одну середню школу чи гімназію для них. Де до цього їх не було - належало відкрити, щоб неукраїнське населення могло вчити дітей на своїй рідній мові. Вчителі цих шкіл повинні були скласти

287

обіцянку на вірність українській державі [198] ).

До речі, з цього дозволу негайно скористались євреї, яких за австрійської і польської влади не визнавали як націю і які не мали жодної державної школи, і німці. Єврейські гімназії були відкриті в Станіславові, Тернополі, Стрию і Коломиї. Німецька - в Станіславі. Поляки не захотіли скористатися з цієї можливості. Вчителі їхніх шкіл і гімназій відмовились скласти обіцянку бути лояльними щодо української влади.

Українських середніх шкіл за часів ЗУНР було відкрито біля 30, з них 20 гімназій, 3 реальні

288

школи, 7 вчительських чоловічих і жіночих семінарій [199] ). Проте різко відчувався брак досвід

чених вчительських кадрів. Почали приймати на роботу вчителями “навіть людей без повних університетських студій”. З другого боку, не відкривали в деяких гімназіях старших класів, бо, як пише

289

очевидець, майже вся молодь записалася добровольцями у військо [200] ). Оскільки до українсь

ких середніх шкіл і гімназій записалось чимало єврейських дітей, які погано володіли українською мовою, то в якості допоміжної мови з ними частково велись заняття польською і єврейською мовами.

13 лютого 1919 року УН Рада прийняла закон “Про удержавлення українських шкіл”, а 14 лютого - закон “Про удержавлення українських приватних гімназій і жіночих семінарій”, згідно з якими всі школи - громадські (початкові), середні, гімназії, реальні, рільничі і інші оголошувались державними, а вчителі - державними службовцями. Мовою викладання і навчання стала українська. За національними меншинами законодавчо закріплено право створити свої школи, де вести заняття на рідній мові. В українських школах вводились як обов’язкові предмети історія та географія України, українська мова. Всі педагоги державних шкіл повинні були скласти “службове приречення” на вірність державі і народові. Дозволялось відкривати і приватні школи, але за погодженням з Державним секретарством освіти і при умові, що засновник і вчителі будуть громадянами української держави та виконуватимуть всі вказівки шкільних властей.

Для полегшення вступу дітей у середні фахові школи, гімназії і відповідної їх до цього підготовки розпорядженням Державного секретарства освіти від 1-го травня в усіх повітових містах відкривалися підготовчі курси для дітей. Уряд виділив для них відповідні кошти і запаси харчів [200]

²⁹⁰_).

Вчителі народних шкіл українською владою, були оголошені державними службовцями і їм почала видаватися заробітна платня (до цього часу їх утримувала сама громада). Розпорядженням

Державного Секретаріату від 16 лютого усім вчителям підвищено заробітну плат

291

ню [201] ). Також встановлено, а хто отримував - то підвищено пенсії усім вчителям-

пенсіонерам, вдовам і сиротам по вчителях. Розміри заробітної плати і пенсії встановлювалися в за-

292

лежності від кваліфікації, стажу роботи і кількості членів сім’ї - утриманців [174] ). 7 квітня був ^{[177] [178] [179] [180] [181] [182] [183]}

виданий ще один закон УН Ради “Про нове підвищення і врегулювання зарплатні вчителів” [92]

293)

У зв’язку з ростом цін на товари першої необхідності і продовольство, усім державним службовцям, в тому числі і вчителям, а також пенсіонерам, вдовам і сиротам, декілька разів виплачува-

294

лась так звана “одноразова надзвичайна допомога [174] ) ”.

Розпочато підготовчі праці до серйозної реформи шкільної справи, необхідність якої для українських властей була очевидною. При Державному секретарстві освіти створено відповідну компетентну комісію, до якої включено досвідчених фахівців та представників громадськості. Комісія розробила детальну анкету, яку розіслано в усі повіти, щоб місцеві вчителі і широка громадськість -

295

“від робітника і селянина до адвоката” - могли висловити свої міркування і пропозиції [201] ).

Почалась робота по розробці нових шкільних програм і підручників. 7 квітня УН Рада видала спеці-

296

альний закон “Про утворення Державного видавництва шкільних книжок ” [92] ). Усім школам

запропоновано користуватись тільки тими підручниками і книжками, які видало це видавництво.

Розпочато роботу до відкриття українського університету. Оскільки Львів, де знаходився університет, перебував у польських руках, то тимчасово в Станіславі відкрито університетські філософські і правничі курси, щоб дати змогу студентам старших курсів закінчити навчан 297

ня [202] ).

Державне секретарство освіти взяло під свою опіку справи культури і мистецтва, виділило субсидії і вживало заходи для відкриття театрів, бібліотек, видало розпорядження збирати і зберігати в

298

бібліотеках і архівах всієї друкованої продукції, яка видавалась у ЗОУНР [201] ). УН Радою, уря

дом, окремими державними секретарствами приймалось багато різних нормативних актів в усіх галузях життя, вживались організаційні заходи по їх реалізації. Так, був налагоджений залізничний рух на території краю, для чого відбудовано або відремонтовано мости і переїзди, залізничні станції, рухомий склад залізниці. Через брак вугілля паровози часто опалювались дровами. Оскільки не вистачало машиністів, бо поляки відмовились працювати на українську державу, прийшлось звернутись за допомогою до Києва. Міністерство шляхів УНР прислало в Галичину декілька десятків ма-

299

шиністів та інших залізничників [206] ). 3алізничникам була суттєво збільшена заробітна платня,

в Станіславі відкрито тримісячні залізнично-технічні курси, що дозволило дещо пом”якшити кадрову проблему на залізничному транспорті. Створено Залізничну дирекцію, у повітах і містах - ”начальні уряди залізничних шляхів”,

Відновлено роботу пошти і телеграфу. Коли ж зважити, що державотворча робота тривала всього кілька місяців, а навколо був фронт, йшли бої - можна без перебільшення говорити про плідні результати такої діяльності органів влади ЗУНР. Український народ Галичини наочно доказав, що незважаючи на багатовіковий гніт, довготривалу, ще з часів Галицько-Волинського князівства, відсутність державності, він зберіг свою національну гідність, організованість, політичну зрілість, що він рівним серед рівних може стояти в колі європейських народів. “Галичині, - писала урядова газета “Република”, - судилося знову стати останнім захистом української справи, базою, звідки повинна і мусить вийти відбудова тим разом української державності на всіх землях України [205] )”.

З розпадом багатонаціональної Австро-Угорської монархії на території Галичини, Буковини і Закарпаття в листопаді 1918 р. утворилася Західноукраїнська Народна Республіка. Але невдовзі

293

) [92] ЛЦДТА. - Ф.581. - Оп. 1. - Спр 96. - Арк. 53. ^{[184] [185] [186] [187] [188] [189] [190]}

Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку відійшло до складу Угорщини, а відтак - Чехос- ловаччини. Фактично держава ЗУНР охопила лише територію Галичини.

Створена на західноукраїнських землях держава була в державно-правовому розумінні належним чином організована, з налагодженим законодавчим, адміністративно-виконавчим і правозахис- ним апаратом. Вищим законодавчим органом стала Національна Рада, вищим виконавчим органом був уряд - Державний Секретаріат.

Створена була і належна правова основа. В республіці встановлювалися і утверджувалися демократичні принципи. Усі державно-правові акти ЗУНР проголошували принципи народного суверенітету, народовладдя, рівності і справедливості. Проводилися глибокі й радикальні зміни у соціально-політичній сфері, економіці, освіті, культурі тощо. Активною була і зовнішньополітична, дипломатична діяльність. Проте, чимало рішень і законодавчих актів мали незакінчений характер, були тимчасовими в умовах польсько-української війни. У зв’язку з несприятливими внутрішніми і зовнішніми обставинами українська державність в Галичині проіснувала недовго (неповних 9 місяців). Причинами падіння ЗУНР були численні помилки, прорахунки, а іноді навіть бездіяльність її керівників і негативне ставлення Антанти. Доля Галичини була обумовлена Варшавським договором (22 квітня 1920 р.), пізніше Ризьким договором (18 березня 1921 р.). Остаточним рішенням Ради послів (14 березня 1923 р.) її приєднано до Польщі.