Розпад Австро-Угорщини і утворення 3УНР (1918-1919 рр.)

Територія західноукраїнських земель, що перебували під владою Австро-Угорської монархії, була одним з головних театрів першої світової війни, що призвело до розрухи в промисловості і сільському господарстві.

Це було пов’язано як з воєнними діями, так і з імперіалістичною політикою Австро- Угорщини в ході війни. Вже з перших днів на території Галичини і Буковини розгорілись воєнні дії. В 1914-1915 роках російсько-австрійський фронт просунувся майже через усю територію Галичини і Буковини до Карпат, а потім назад, і остаточно стабілізувався на Поділлі. В результаті воєнних дій, мобілізації робітників до армії, багато підприємств припинило свою роботу. За архівними даними в Галичині було зруйновано понад 40% господарських і житлових будівель, більше 1,5 тисячі будинків і споруд фабрик і заводів. Навіть стратегічно важлива

146

нафтова “промисловість знизила видобуток на одну третину [126] ). Як в Австро-Угорщині

так і в Росії в роки війни почався новий наступ на українство.

Для відбудови і без того відсталого народного господарства краю в 1917 році при Галицькому намісництві був утворений Крайовий центр для господарської відбудови. Він асигну-

147

вав понад 1,6 млн. корон на відбудову 351 магнатських садиб [127] ).

Сільське господарство також було підірвано: проводилися численні реквізиції рогатої худоби, зерна і фуражу, значна частина земель через нестачу робочих рук і посівного матеріалу лишалась необробленою. Наприклад, як повідомляв староста Кам’янко-Струмилівського повіту, восени 1914 року “лишилися незасіяними поля найбідніших жителів, глави яких перебувають в австрійській діючій армії або ж які лишилися без робочої худоби..., коні і рогата худоба лишилися в незначній кількості, бо багато коней у населення безплатно - під квитанції

148

взято австрійськими властями під час мобілізації” [92] ). У Рогатинському повіті, як повід

омляв староста до галицького намісництва в січні 1916 року, не оброблено і не засіяно близько 149

20 тисяч моргів [92] ).

вітах. Таким чином Перша світова війна ще більше ускладнила економічне становище, довела господарство краю до руїни, а населення до страхітливих злиднів і голоду.

В найгіршому становищі виявились галицькі українці: вони не бажали перемоги Антанти, бо така перемога означала перемогу Росії. Приєднання до українських земель Австро- Угорщини, принесло б їм таке ж поневолення і пригноблення, в якому перебувала Наддніпрянська Україна. “Кінець українству”- таке було гасло російської адміністрації.

Як виявилось, Росія стала більш жорстоким гнобителем України, ніж Австрія. Так, академік В.І.Вернадський, який в 1919-1921 роках був першим президентом АН УРСР писав: “у XIX ст. Україна як політичний організм із самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи остаточно, за висловом Петра І, “прибрана до рук Росією”. І далі: “Українці засвоїли погляд на Галичину, як на П’ ємонт українського національного відродження, тоді як російські офіційні сфери звикли дивитись на неї як на вогнище українського сепаратизму” [128] 150)

146

) [126] Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. - К., 1988. - С. 183.

147

) [127] Sprawozdanie Centrali krajowej dla gospodarczej odbudowy Galicji. - Lwow., 1917. - C.29.

148

) [92] ЛЦДІА. - Ф.361. - Оп.4. - Сп.109. - Арк.111.

149

) [92] ЛЦДІА. - Ф.191. - Оп.1. - Сп.5. - Арк.7.

150

) [128] Литвин М., Науменко К., Січ іде. З історії галицького стрілецтва // Молода Галичина.-1990.- 1 листопада.

Водночас серед галичан популярною була думка, висловлена у 1912 році на з’їзді українського жіноцтва у Львові, про необхідність підтримувати Австрію як довго її інтереси будуть згідні з інтересами українського народу та з його національним достоїнством [92] ).

Перемога Австро-Угорщини й Німеччини над Росією ще не зовсім означала здійснення українських бажань, не тільки для Галичини, але й для всього Правобережжя, навіть у цьому випадку, коли б Угорщина й Німеччина змогли б відірвати ці землі від Росії, адже виставляли свої претензії поляки, прагнули відбудови від моря до моря /від Чорного до Білого/ Польщі.

Політичні умови, як міжнародні так і внутрішні, примусили українських політиків шукати шляхи для реалізації головної цілі - побудови Української держави. Нарада представників всіх українських партій Галичини, яка відбулася у Львові 7 грудня 1912 р., заявила, що “З огляду на добро і будучність українського народу на випадок окружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією ціла українська суспільність однозгідно і рішуче стане на стороні Австро-Угорщини, проти Російської імперії, як найбільшого ворога України”. З початком першої світової війни 1 серпня 1914 р. у Львові відбулася нова нарада представників українських політичних партій. Її наслідком було створення Головної Української Ради (ГУР). До неї увійшли представники трьох партій: національно-демократичної, радикальної і соціал- демократичної. ГУР взяла на себе обов’язки по виробленню загального напрямку української політики, політичного представництва галицьких українців перед світовою громадкістю, вирішенню загальних національно-політичних справ, пов’ язаних з війною та формування українського військового легіону.

3 серпня 1914 року ГУР проголосила звернення до українського народу стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України.

Головна Українська Рада закликала український народ до боротьби “до бою за волю України”. На цей поклик відгукнулося насамперед багато молоді. Так, виникло перше в новітній історії українське військо, яке мріяло про визволення всіх українських земель та їх об’єднання в одній соборній українській державі. Це були Українські Січові Стрільці, які навіть відмовилися приймати присягу на вірність імперії Габсбургів. Проте, загроза розформування стрілецького легіону змусила усусів піти на формальне приречення вірності імператору, але завдяки старанням Д.Вітовського УСС склали присягу на вірність Україні.

151

) [128] Литвин М., Науменко К., Січ іде. З історії галицького стрілецтва // Молода Галичина.-1990.- 1 листопада.

дом підхорунжий Д.Паліїв висунув проект створення таємної організації “українців в австрійській армії, яка б мала на меті допомогу, у разі потреби українській державі над Дніпром”.

Після повернення стрілецького легіону з Великої України та зосередження його на Буковині почалася підготовка до тієї історичної хвилини, що вже назрівала в Галичині. Д.Вітовський очолив таємний гурток старшин і підстаршин УСС, що ставив собі за мету захоплення влади в Галичині в момент розпаду Австро-Угорської імперії. Наприкінці жовтня він очолив Центральний Військовий Комітет у Львові.

4 серпня 1914 року у Львові з українських емігрантів-наддніпрянців було створено Союз визволення України (СВУ), як безпартійну політичну репрезентацію України для пропаганди ідей самостійності України. СВУ очолив В.Меленевський. В програмі СВУ намічалося утворення між Західною Європою і Московщиною незалежної, самостійної держави.

Конкуренція між Союзом і ГУ Радою розгорілася коли в 1915 році вони перебазувались до Відня. Колишній діяч Української радикальної партії, практикуючий адвокат, І.Макух у виданій 1958 року в Детройті книжці мемуарів таким чином охарактеризував діяльність Союзу визволення України; Союз проводив пропаганду проти Росії в заявах до світовоі преси, а по таборах полонених російської армії Рада вела велику національно-освідомчу роботу та підготовляла грунт під творення української армії.

Соціальний і національний гніт, що існував в Галичині раніше, незмірно посилився в період Першої світової війни.

Відступ австро-угорської армії на захід призвів до масових арештів селян, народних учителів, священиків, міської інтелігенції, жінок і дітей, яких вивозили в табори для інтернованих

у західні регіони держави. Польська адміністрація на тій території Галичини, яка ще була в ав-

152

стрійських руках, арештовувала українських втікачів [129] ). Так галицькі поляки, маючи

великий вплив в Австрії, використовували війну для того, щоб позбутися у особі українців противника, який ставав щораз небезпечніший для польського панування в Галичині, а в умовах війни піднявся на боротьбу за державну незалежність.

Переїхавши з Галичини, зайнятої російською армією, до Відня, Головна Українська Рада і Союз визволення України засвідчили всесильний вплив поляків в урядових сферах, які одні з усіх слов’ян вважалися надійною підпорою держави. Ставлення до українців було неприхильне, українським діячам говорили: “Ми віримо, що ви хотіли б при нашій допомозі збудувати

153

самостійну Україну, але ваш народ співчуває і допомагає Росіі” [129] ). Українське насе

лення, яке заселилося в західних краях Австрії, опинилося без засобів до життя. Свавілля і насильство щодо мирного населення набирали особливо великих розмірів, коли Австро- Угорщина терпіла поразки на фронтах, у чому австрійське командування звинувачувало місцеве населення. Військово-поліцейський терор під час війни перетворився в систему управління Галичиною. Тисячі заарештованих за будь-якою підозрою без усяких підстав направля-

154

лися в концентраційний табір Талергоф, поблизу міста Граца [130] ). Сюди вже 1 вересня

1914 року була направлена партія заарештованих чисельністю в 3-4 тисячі чоловік. Але чим далі, тим більше збільшувалося число жертв Талергофа. Створюючи цей табір, австрійці розраховували на 7-8 тисяч чоловік - усі з Галичини і Буковини. В’язні Талергофа були поставлені в неймовірно тяжкі умови, їх морили голодом, заставляли непосильно працювати, всіляко принижували і били. Вони перебували в жахливих антисанітарних умовах, що викликало серед ув’язнених різні хвороби та епідемії. Вже в жовтні 1914 року в таборі виник черевний тиф, а незабаром поширилась дизентерія і висипний тиф. Через відсутність медичної допомоги смертність досягла величезних розмірів.

Щоб похитнути польську легенду про “українську зраду”, звільнити хоч частину українських діячів з інтернування, а для маси інтернованих здобути кращий режим і піклування, потрібні були неабиякі зусилля. ^{[90] [91] [92]}

Тому керівники Головної Української Ради всіляко намагалися продемонструвати вірність очолюваної ними організації австрійському і німецькому урядові. Так, наприклад, у звіті про свій візит разом з М.Васильком до високопоставлених діячів Австро-Угорської монархії К.Левицький писав: “Дня 15 квітня 1915 року прийняв нас начальний комендант польової армії, маршалок архикнязь Фридрих, та опісля запросив нас до себе наступник престолу архикнязь Карл Франц Йосиф. При цих аудієнціях підніс я на вступі лояльність і вірність українського народу для цісаря і держави, що саме проявляється на полях битви в хоробрості українських жовнірів і українських січових стрільців, та попросив прийняти наших січових стрільців під особливу прихильну опіку головної команди армії. Тільки при Австро-Угорській монархії, - закінчив я, - бачимо ми, українці Галичини і Буковини, можливість нашого розвитку і визволення. Ми стояли і стоїмо в цій важкій хвилі якнайвірніше при цісарі і державі”[131] ).

Трохи пізніше, 5 травня 1915 року, Головна Українська Рада була перейменована в Загальну Українську Раду, яка складалася з 34 членів: 24 від Галичини, 7 від Буковини і 3 від Союзу визволення України.

12 травня 1915 року Загальна Українська Рада в своїй програмній заяві розділила свої вимоги на дві частини.

1. Домагатися самостійності для українських земель, які Австро-Угорщина й Німеччина визволять з-під Росії.

2. Для українських земель Австрії - з’єднання в окремий автономний український край. Австрійський уряд бажав, що якби центральним державам пощастило відвоювати від Росії українські землі, то приносячи воєнну жертву, створити з цих земель українську державу, а їй відпустити Галичину. Рахуючись з такими вимогами Австрії, Загальна Українська Рада зрі- клася з’ єднання Галичини і Буковини з Україною, домагаючись тільки з’ єднання й автономії цих українських земель під керівництвом Австрії.

В яких важких відносинах прийшлося працювати Загальній Українській Раді, найкращий

доказ цьому, що й програмна заява появилася тільки на правах рукопису [131] ), бо в пресі

цензура її не допустила.

Загальній Українській Раді довелося схвалювати австрійську і німецьку орієнтацію. А іншого виходу не було. Тому, що інтереси Антанти проти України представляла Росія, а Росія нищила як в Україні, так і в Галичині все українське. Польща руками Австро-Угорщини й Німеччини намагалася ліквідувати будь-які прояви самостійного українського буття.

Програма Загальної Української Ради, як зазначав М. Лозинський, була тільки “музикою майбутнього”, на яку дійсність не подавала особливих надій. В міру того, як Австро- Угорщина й Німеччина здобували від Росії українські землі, щораз голосніше лунали польські претензії до цих земель. Давній польський режим повернувся не тільки в Галичину, але й перенісся на Волинь, Холмщину, Підляшшя, словом, на всі українські землі по цей бік лінії фронту. Австро-Угорщина й Німеччина скрізь догоджували полякам, щоб відвернути їх від Антанти, а українцям залишали останки, бо їм всеодно нікуди дітися, ніхто за них не дбав, і як би

мало їм не давати, вони мусять бути вдоволені, бо по той бік фронту Росія несе їм повну наці-

157

ональну смерть [132] ).

У 1915 році в пропагандистських цілях у Відні була видана брошура В.Левицького “Як живеться українському народові в Австрії”, в якій автор, розхвалюючи політичний устрій Австрії і протиставляючи його Росії, писав: “В Австрії знайшов наш народ не лише охорону перед смертю, але й можливість піднятися з занепаду, розвинути свої сили і стати на довгий час

158

одиноким вогнищем культури для всього українського народу [134] )”.

В такому ж тоні була складена телеграма Францу Йосифу, надіслана в серпні 1915 року комітетом українців Львова після відступу російських військ з Галичини. Австрійський імператор називався в телеграмі “найкращим батьком”, який “взяв український народ під особ- ^{[93] [94] [95] [96]}

ливнй захист і вселив у нас тверду надію, що наші українці будуть звільнені від тяжкої неволі

159

російського рабства”[90] ).

Наприкінці 1916 року Український національний комітет у Львові, висловлюючи австрійському Кабінету міністрів співчуття з приводу смерті імператора Франца Йосифа (на 86 році життя), в телеграмі від 27 листопада підкреслював, що лише “його батьківській ласці український народ Галичини завдячує можливість вільного національного розвитку [90] )”.

5 листопада 1916 року листами обох імператорів Австро-Угорщини й Німеччини, оголошено про створення Польської держави і розширення автономії Галичини [135] ).

Ці цісарські листи означали лінію політики Австро-Угорщини й Німеччини на Сході, зовсім протилежну українським інтересам. Перед українськими землями, відірваними від Росії, постала перспектива приєднання до польської держави, до чого Польща прикладала великі зусилля.

Розширення автономії “краю Галичина” означало власне руйнування плану утворення окремого автономного українського краю в Австрії і залишення української Галичини під польським пануванням.

21 жовтня 1916 року австрійський прем’єр-міністр граф Штірк, який обіцяв Загальній Українській Раді сприяння щодо утворення українського автономного краю в Австрії, був вбитий. Але 6 листопада 1916 року голова Загальної Української Ради д-р Левицький на засіданні Ради повідомив, що граф Штірк у вересні 1915 року сказав усно йому, Левицькому, д-ру Олесницькому і М.Василькові про рішення прийняте на нараді прем’єр-міністра гр. Штірка, угорського прем’єр-міністра гр. Тіси, австро-угорського міністра закордонних справ бар. Бу- ріяна, про необхідність зупинити поділ Галичини на українську і польську частини.

Новий австрійський прем’єр-міністр Кербер, який прийшов до влади 31.10.1916 р., вже, напевно, знав зміст цісарських листів від 5.11.1916 р., і навіть при бажанні допомогти в створенні автономії Галичини, нічого зробити не міг.

Запротестувавши проти актів від 5.11.1916 р. Загальна Українська Рада 6.11.1916 р. розпустилася, бо більшість груп, які входили до її складу, на знак протесту відкликали своїх делегатів.

На зміну Загальної Української Ради створена Українська парламентарна Репрезентація (депутатська фракція). До її складу увійшли депутати австрійського парламенту, більшість колишніх керівників ЗУР, і вона продовжувала дотримуватись тієї ж проавстрійської лінії, яку провадив ЗУР. На чолі Української парламентарної Репрезентації став Ю.Романчук, найстарший український парламентарій, що був віце-президентом австрійського парламенту, його заступником став Є.Петрушевич. Незабаром в Українській парламентарній Репрезентації сталися зміни: на місце Романчука став Петрушевич, але лінія щодо ставлення до Австрії, як країни, вкрай ослабленої війною, але такої з якою потрібно уникати конфліктів, залишалася незмінною.

З тієї причини не використано як слід парламентської трибуни для викриття перед судом світу тих страшних знущань, які впали на український народ з початком світової війни “за співчуття і допомогу Росії”, щоб не накласти на себе відбиток оборонця “зрадників держави”.

Тимчасом масові криваві розправи над мирним населенням відбувалися в таких широких масштабах, що питання це стало предметом обговорення на сесії австрійського парламенту в 1917 році. Жертвами військово-поліцейського терору, що розгорнувся в Галичині, як відзначав депутат польської соціалістичної партії І.Дашинський, стало понад 60 тисяч осіб, яких невинно було повішено або розстріляно [136] ).

Українська Репрезентація не використала історичний час творення української державності в Наддніпрянській Україні від утворення Центральної Ради до Берестейського миру.

159

) [90] ЛОДА. - Ф.350. - Оп.І. - Спр.3950. - Арк.142.

160

) [90] ЛОДА. - Ф.350. - Оп.І. - Спр.350. - Арк. 88-89.

161

) [135] Kallas M. Historia ustroju Polski X-XX w.- Warczawa., 1997.- S. 287-288.

162

) [136] Stenographische Protokolle uber die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten des osterreickiscken Reichsrates im, Jahre 1917. XXII Session. I Band. S. 305.

Не було навіть намагання встановити зв’язки з Цетральною Радою.

Хоч, з іншого боку, історичні умови, в яких діяла Українська парламентарна Репрезентація були дуже важкі. Австрія відгородила Галичину як від Наддніпрянської України, так і від цілого світу, а поляки при першій нагоді намагалися послабити український рух в Галичині. І все-таки політика української парламентської фракції, особливо в останні кілька місяців перед розпадом Австро-Угорщини, могла і повинна була бути іншою: фракція мала шукати як у внутрішній так і в міжнародній політиці зв’ язків з тими, хто буде вирішувати питання спадщини Австро-Угорщини, і рівночасно приготовляти сили, які в певний час могли б взяти владу в Галичині.

Перемога лютневої революції в Росії у 1917 році відкрила перспективу закінчити імперіалістичну війну. Але політика Тимчасового уряду - війни до “переможного кінця” коштувала народам Росії великих територіальних і людських втрат, дальшого поглиблення господарської розрухи. Однак і воєнні операції 1917 року, хоч і не привели до поразки австро-угорського блоку, але значно погіршили воєнно-політичне становище цього блоку. Жовтневий переворот 7 листопада (25 жовтня) 1917 року в Росії під проводом Леніна привів до падіння Тимчасового уряду і охопив широкі простори імперії.

Цей переворот мав трагічні наслідки для всієї України. Ситуація в Києві була дуже складна. Тут діяли три сили: Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, Рада робітничих і солдатських депутатів, якою заволоділи більшовики, і штаб Київського військового округу, що був представником Тимчасового уряду, хоч його вже не існувало.

Влітку 1918 року революційний рух трудящих Галичини продовжував наростати, охоплюючи дедалі ширші маси робітників і селян. Всі ознаки вказували на те, що Австрія переживала переддень революції, розклад старого ладу в цих країнах ішов швидкими кроками. Але імперіалісти Антанти, намагаючись одержати перемогу над австро-німецьким блоком держав, разом з тим хотіли зберегти бойову силу цього блоку і перетворити їх армії в ударну силу для вторгнення в Радянську Росію. Під цим кутом зору “комісія для вивчення умов миру”, створена урядом США восени 1917 року на чолі з полковником Хаузом, розробляла заходи, що мали на меті від’єднати німецьку Угорщину від Австрії і зміцнити реакційний режим Габ- сбургів, що був оплотом боротьби проти, національно-визвольних рухів народів Південно- Східної Європи.

Такою ж була позиція і австрійського уряду. “В цей час, - згадує англійський прем’єр міністр Ллойд Джордж у своїх мемуарах, - ми не мали на увазі повного розпаду Австрійської монархії, а намагалися скоріше до того, щоби в її кордонах було створено декілька вільних автономних держав на зразок Британської імперії” [137] ).

В січні 1918 року Ллойд Джордж у своєму виступі в парламенті заявив: “У завдання анг-

164 ,,

лійської політики не входить зруйнування Австро-Угорщини [138] )”.

8 січня 1918 року Президент США В.Вільсон направив Конгресу спеціальне послання, що обіймало 14 пунктів. У шостому пункті, що стосувався Росії, вказувалось на необхідність визнання урядів, створених у різних частинах Росії, і на надання їм всебічної допомоги [139]

). Пункт десятий послання стосувався Австро-Угорщини і був спрямований проти намагання народів утворити національні незалежні держави. “Народам Австро-Угорщини, - гласив цей пункт [140] ) - місце яких серед інших націй ми бажаємо бачити збереженим і за

безпеченим, повинна бути надана найбільш вільна і сприятлива можливість автономного розвитку”, В цьому пункті, отже, йшлося не про визволення пригнічених народів, що перебували в складі Австро-Угорщини, не про створення незалежних національних держав, а лише про можливості “автономного розвитку” цих народів на базі збереження Габсбурзької монархії. Це зрештою підкреслив офіційний звіт про хід воєнних дій австро-угорської армії, скдадений

163

) [137] Ллойд Джордж Д. Военные мемуари. - Т.У. - М.; 1938. - С.37.

164

) [138] Писарев Ю.А. Наростание революционной ситуации в Сербии, Хорватии и Словении в 1917-1919 г.г. и интервенция Антанты//Ученые записки Института словяноведения. Т.7 М., 1953. С.150.

165

) [139] Чубарьян А. Брестский мир. - М.; 1963. - С.29.

166

) [140] Международная политика новейшего времени в договорах, нотах и декларациях. - Ч.П. М.; 1926. - C.103.

і опублікований після закінчення війни офіцерами колишнього генерального штабу. В ньому сказано, що “про руйнування монархії не було мови”[141] ). В такому ж дусі коментував, у

своїх спогадах програму Вільсона граф С.Буріан, який в квітні 1918 року замінив графа О.Чернина на посту міністра закордонних справ Австро-Угорщини [142] ).

Проте зберегти Австро-Угорщину в попередньому вигляді було неможливо. Це починали розуміти навіть деякі політичні діячі монархії. Звідси й виникли урядові проекти конституційних реформ, а також відбувалися таємні переговори з США і Англією. Намагаючись зберегти Австро-Угорську монархію як плацдарм антирадянської інтервенції і опори для боротьби проти Південно-Східної Європи, представники США і Англії обговорили з австро- угорськими політичними діячами характер перетворень в галузі внутрішньої політики, які повинні стати запобіжним клапаном.

Англо-американський імперіалізм через свою агентуру серед політичних діячів пригнічених національностей Австро-Угорщини намагався показати обіцяні реформи, як виконання національно-визвольних вимог уярмлених народів. Таким шляхом він розраховував зберегти владу Габсбургів, щоб пізніше перейти до розгрому революційного руху широких мас і придушення національно-визвольної боротьби народів, що населяли Австро-Угорську монархію

[143] ^{[97] [98] [99] [100] [101]}).

Цікавою була позиція українських депутатів австрійського парламенту. Депутат Є.Петрушевич на останній сесії австрійського парламенту 4 жовтня 1918 року говорив: “Якщо не буде проведено поділу Галичини, тоді український народ в Австрії мусить втратити останню надію на краще майбутнє в цій державі і в такому випадку заявляю, що нам залишається

возз’єднання українських районів Австро-Угорської монархиї з Українською державою” [144] 170

). Подібно висловився з парламентської трибуни 9 жовтня 1918 року депутат К.Левицький. “Поділ Галичини є для нас conditio sine gua non (неодмінною умовою, без якої не можна щось

зробити - І.Л.) і якщо Австрія не може чи не хоче провести поділ Галичини, то ми урочисто

171

тут заявляємо, що наш шлях веде не до Варшави, а до Києва” [144] ). Депутат С.Вітик зно

ву у своєму виступі 11 жовтня підкреслював, що Українська держава завдяки революції в Росії вже давно встановилася... і нашим ідеалом є возз’єднання всієї української землі в єдиній республіканській державі.

Такий зростаючий хор наполегливих заяв не був випадковим. Передбачаючи швидкий занепад Австро-Угорської імперії, українці боялись, аби вона в останні хвилини свого існування не приєднала Галичину до Польщі, чого польські політики домагалися здавна. Можна з певністю сказати, що на той час головною проблемою для галицьких українців були поляки, котрі бажали відтворити Польщу в її історичних кордонах, які включали й Галичину.

Не втрачаючи надії врятувати становище, останній австрійський імператор Карл 12 жовтня 1918 року організував у Бадені нараду 32 представників парламентських партій всіх націй

Австро-Угорщини, на якій обговорювалось питання про перебудову монархії. Однак резуль-

172

тати цієї наради не були підбадьорюючими для її організаторів [145] ). Декілька днів піз

ніше, 16 жовтня 1918 року, Карл звернувся з маніфестом “До моїх вірних австрійських народів”, в якому дав згоду на перебудову Австрії в союзну державу, в якій “кожне плем’я на території, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм... Створені з депутатів парламенту кожної нації національні ради повинні регулювати взаємні інтереси і підтримувати

173

зв’язок з моїм урядом” [146] ). Але було вже пізно: національно-визвольний рух зайшов

167

) [141] Der osterreichisch - ungansche Kneg. - Wien., 1922. - S.472.

168

) [142] Burian S. Drei Jahre aus der Zeit meiner Amtsfuhrung im Kriege. Berlin. - 1923. - S. 127.

надто далеко і його неможливо було зупинити жодними обіцянками. Народні маси не вірили цим обіцянкам; розпорядження уряду перестали виконуватись. Наступила криза влади.

Боротьба народних мас Австро-Угорщини привела до того, що наприкінці жовтня 1918 року там відбулася революція, в результаті якої була повалена монархічна влада. 24 жовтня проголосила свою незалежність Угорщина, а 28 жовтня в Празі проголошено незалежну Чехословацьку республіку. 29 жовтня було проголошено утворення Сербо-хорвато-словенської

174

держави, яка пізніше була перейменована на Югославію [147] ).

175

Імператор, фактично не маючи вже реальної влади, перебував ще у Відні [148] ). Вла

ду здійснював уряд, в якому щораз більший вплив мали соціал-демократи, які вимагали зречення від престолу і виїзду монарха. Нарешті 11 листопада Карл 1 був змушений відмовитись від участі в державних справах. Проте формального відречення від престолу він не підписав і не відразу залишив територію Австрії, а переїхав лише з Відня в один з своїх замків поблизу столиці ). 12 листопада 1918 року Австрія була проголошена республікою.

Новостворена республіка на підставі статті 2 Закону від 12 листопада 1918 року вважалася складовою частиною Веймарської республіки.

177

За Сен-Жерменським договором ) до її складу ввійшли в основному корінні австрій

ські землі. У 1921 році до неї була приєднана провінція: Бургенланд - частина західної Угор-

178

щини з переважаючим австрійським населенням [149] ). Так припинила своє існування реа

кційна монархія Габсбургів, до складу якої майже півтора століття входили західноукраїнські

землі. Територія післявоєнної Австрії складала 83,7 тис.кв.км з населенням 6,4 млн. чол., що

179

становило 12,4% території і 12,6% населення колишньої Австро-Угорщини [150] ).

Після того, як імператор Карл 1 звернувся з маніфестом “До моїх вірних австрійських народів”, 18-19 жовтня 1918 року у Львові був скликаний з’їзд мужів довір’я з цілого краю. Це були представники усіх політичних партій Галичини, Буковини, депутатів австрійського парламенту галицького і буковинського сеймів, духовенства. Згідно плану на цьому з’їзді мала бути утворена конституанта і проголошена українська державність. Національна Рада вирішила проявити свою лояльність щодо ще існуючої Австро-Угорської монархії, звернувшись до властей у Відні з пропозицією затвердити рішення Ради про проголошення української державності. Рада утворила три комісії (делегатури) з функціями вищої виконавчої влади: загальну у Відні під керівництвом Є.Петрушевича, галицьку у Львові на чолі з К.Левицьким та буковинську у Чернівцях під проводом О.Поповича. Була також обрана Президія Національної Ради, яка представляла Раду в період між сесіями.

Потім виступив представник від української соціал-демократичної партії Микола Ганке- вич і висловився за проголошення з’єднання з Україною, але члени партії вирішили не брати участі в Українській Національній Раді. Зїзд було проголошено закритим, що викликало незадоволення серед присутніх, які домагалися дебатів і голосування про прийняття рішення. На жаль, такі заяви не мали практичного значення і важливі лише як вияв політичної думки і волі українців Галичини.

Тим часом процес розпаду Австро-Угорщини почався дуже швидко, зв’язки між виконавчими делегатурами перервалися.

Незабаром делегація Національної Ради виїхала до Відня на переговори з австрійськими властями, намагалася безрезультатно потрапити на аудієнцію до імператора. ^{[102] [103] [104] [105] [106] [107]}

Виховані в умовах австрійського парламентаризму, галицькі політики і на цей раз намірилися втілити рішення в життя шляхом інтерпеляції перед австрійським урядом. “Наші домагання, - писав К.Левицький з приводу переговорів з прем’єр-мністром М.Гусареком, - були помірковані і лояльні... Ми думали лишитися при Австрії і тут розвиватися своєю працею... ” [151] ^{[108] [109] [110] [111]}).

В ході переговорів було встановлено, що для Східної Галичини буде призначений імператорський намісник, який за погодженням з Національною Радою утворить нові органи вда- ди.

З перспективи часу нам ясно, що всі заходи галичан у віденському уряді були приречені на невдачу. Австрійці були схильні підтримати польські претензії до Галичини, вбачаючи в них сильнішого партнера, а поляки готувалися володарювати в Галичині.

12 жовтня 1918 року представники польських кіл з Галичини в імператора заявили від імені Галичини, що вони відокремлюються від Австрії і возз’єднуються з Польщею. З цією метою 28 жовтня 1918 р. на нараді в Кракові галицькі поляки створили Польську Ліквідаційну Комісію, яка повинна була зайнятися питанням переобрання влади в Галичині від Австрії до Польщі, обравши місцем свого постійного урядування м.Львів. Польська Ліквідаційна Комісія видала до всіх державних установ Галичини заклик, щоб вони надалі виконували волю польської держави, і одночасно звернулася до австрійської влади з домаганням передати їй владу в Галичині, і призначила на 1 листопада офіційну передачу влади до рук поляків.

Фактом утворення Української Національної Ради Польська Ліквідаційна Комісія знехтувала, вона планувала виїхати до Львова 1 листопада і від імені польської держави перебрати владу в Галичині. Це, напевно, сталося б, якби не Український Військовий Комітет, який не орієнтувався на Відень, не вірив австрійському урядові, готувався мати свою власну військову силу, не допустив Польську Ліквідаційну Комісію до Львова. У другій половині жовтня Військовий Комітет поділив край на військові округи, розіслав своїх кур’єрів до районів і до військових частин, призначив окружних військових комендантів. Цей Комітет у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року здійснив переворот, зайнявши при допомозі невеликої кількості українських старшин і вояків, які були згуртовані під командою сотника Д.Вітовського Львів. Одночасно Військовий Комітет розіслав кур’єрів у всі кутки Галичини з закликами до негайного взяття влади. Все це було зроблено від імені Української Національної Ради, хоч і без згоди її президії і більшості членів. Український Військовий Комітет не мав великої надії

на успіх і перемогу цієї акції, але мав бажання не допустити до того, щоб Львів і Східна Гали-

181

чина перейшли під польську владу [152] ). Д.Вітовський на останній нараді старшин 31

жовтня 1918 року сказав: “Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краю, хоч би на-

182

віть прийшлося зараз її втратити” [153 ] ).

В останніх днях перед переворотом, - згадує учасник Листопадового Чину М.Чубатий, - українські військові сили складалися зі старшин, підстаршин та стрільців військових з’ єднань і державної поліції у Львові, разом приблизно 1400 вояків та 60 старшин. То було незвичайно

мало на опанування Львова, тоді 250-тисячного міста з половиною польського, національно

183

дуже активного населення. Решту становили євреї (близько 30%) і українці [153] ).

Обидві ворожі сторони - українська та польська - хотіли захопити владу одного й того ж самого дня. Українські провідники -К.Левицький, І.Кивелюк, М.Лозинський, Д.Вітовський - усвідомлювали, що це не легке завдання, бо щойно створена українська військова організація була мало боєздатною. Захоплювати таке місто, як Львів було, без сумніву, відважним вчинком.

У столиці Галичини на цей час скупчилося багато військовослужбовців-поляків, які почали формувати військові загони - з студентства, учнів старших класів гімназій, чиновників, робітників, які посилено навчалися військової справи і озброювалися.

В той же день делегація Національної Ради з’явилася в намісника К.Гуйна з вимогою передати їй управління краєм. У результаті складено офіційний акт передачі влади представниками австрійського уряду Національній Раді.

У повіти краю були направлені уповноважені ради і військові команди (вони називалися кур’єрами) з наказом місцевим українським військовим командам “перебрати владу” на місцях. Останні це здійснили в Станіславі, Коломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золочеві, Сколе, Городку, Підгайцях, Жовкві, Печеніжині, Кам’янці-Струмиловій, Буську. В Тернополі, Перемишлі, Бориславі, Дрогобичі, Рудках, Бережанах, Стрию, Турці, Гусятинському повіті і Самборі владу було взято в результаті селянських виступів, а в Дрогобичі - виступів робітників. Значення цього історичного факту зрозуміле. Вперше з часу Київської та Галицько- Волинської держави корінне населення західноукраїнських земель, після майже 570-річного чужоземного панування стало знову господарем своєї долі, скинуло гніт окупантів, проголосило свою державну незалежність. Ця акція була несподіваною як для австрійців, так і для поляків і принесла українцям повний успіх. Населення Львова 1 листопада вже перебувало під владою Української Національної Ради, на ратуші майорів синьо-жовтий прапор. Першим актом нової влади було видання відозв до населення Львова і всієї Галичини, в яких повідомлялося про створення української держави, гарантувалась всім мешканцям краю громадянська, національна і релігійна рівноправність.

Виступ українців був своєчасний, бо вже 1 листопада 1918 року зранку, ще не знаючи про події у Львові, начальник Головного штабу армії у Варшаві генерал Т.Розвадовський надіслав польській військовій організації у Львові наказ про захоплення влади, призначивши князя В.Чарториського генеральним комісаром Галичини, а генералів Пухальського і Ламезана

військовими комендантами Галичини і Львова. Щодо можливих виступів “непольського насе-

184

лення” пропонувалося безоглядно придушити, учасників суворо покарати [154] ).

Хоч взяття влади українцями у Східній Галичині відбулося порівняно гладко, мирним шляхом, але спокій тривав недовго. Уже у другій половині дня 1 листопада польська військова організація у Львові почала воєнні дії: спочатку у Львові, а відтак у інших місцевостях краю, в першу чергу вздовж українсько-польського кордону. Вони набирали щораз більшого розмаху і гостроти. Особливо небезпечно для українців розгорталися події у Львові, де були зосереджені великі військові сили поляків, поповнені загонами добровольців з цивільного населення.

Проте, проголосивши громадянську, національну і віросповідну рівноправність на території Української держави, українці після взяття влади ніяких насильницьких дій чи переслідувань поляків не чинили, обмежившись патрулюванням вулиць. Не були заборонені польські газети, які тут же почали відверто закликати поляків до зброї, до боротьби, всіляко паплюжили українську владу, обзиваючи українців не інакше, як “хлопськими бандами”, “варварськими ордами”, які “зрадою і підступом” захопили владу і хочуть утворити з “корінних польських земель” якусь міфічну українську державу. В той же час українські власті неодноразово зверталися до польських керівників у Львові з пропозиціями мирно врегулювати всі спірні проблеми, сісти за стіл переговорів, припинити братовбивчу війну. У пресі та у формі листівок було опубліковано звернення Національної ради до польського населення з аналогічними пропозиціями. За таку нерішучість довелося українцям незабаром заплатити життям десятків тисяч патріотів.

9 листопада 1918 року на засіданні Національної Ради визначено назву Української держави - Західноукраїнська Народна Республіка, до складу якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буковина і Закарпаття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, населені українцями. Держава ЗУНР охоплювала близько 70 тис. кв. км, території з населенням 6 млн (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреїі, 2% угорців, румунів та

185

ін.)[155]^{[112] [113] [114]}).

Невдовзі Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку відійшло до складу Угорщини, а у січні-квітні 1919 р. - Чехословаччини. Таким чином фактично ЗУНР охоплювала тіль-

ки територію Східної Галичини з населенням 4 млн.( 75% українців, 12% поляків, 11% євреїі, 2% - інші національності) [155] ).

2.2.