Система та колоніальний режим управління

У середині XIX ст. уряд Австрійської абсолютної монархії провів ряд конституційних експериментів, які проводилися згори і готувалися без будь-якої участі народу. Революція 1848 р.

І.П. Трайнін писав, що німецький “Drang nach Osten” став ще запеклішим і жорстокішим після угоди з Угорщиною в 1867 р., Австрія дробила єдність слов’ян, не давала їм можливості об’єднатися. Суть угоди в значній мірі в тому і полягала, щоб пом’якшити австро-угорські

суперечності за рахунок сумісного пригнічення інших народів, зокрема слов’янських [64]

69

).Окуповані Австро-Угорщиною західноукраїнські землі не було об’єднано в один край, вони залишалися розділеними на окремі адміністративно-територіальні одиниці разом з польськими, румунськими і угорськими національними землями. Так австро-угорським загарбникам і їхнім союзникам-полякам, румунам та угорцям - легше було експлуатувати західних українців, придушувати їх наростаючий національно-визвольний рух, прагнення до возз’єднання з Наддніпрянською Україною.

незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних мініс-

70

терств: військового, закордонних справ і фінансів [65] ). Спільне військове міністерство ві-

66

) [62 ] Тищик Б.И., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923рр. - Коломия.,1993.- С.10.

67

) Назви ці виникли в зв”язку з тим, що монархія Габсбургів рікою Лейтою ділилася на 2 частини.

68

) [63] Buszko J. Austro-W^gry w latach 1870-1914. - Warszawa., 1957. - S. 5.

69

) [64] Трайнин И.П. Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее распад. - М.Л., 1947. - С. 107.

70

) [65] Кульчицкий B.C. Политический аппарат колониального управления Восточной Галицией (вторая половина XIX - начало XX вв.). - К., 1970. - С. 16.

дало лише загальним управлінням в Австрії і Угорщині. Територіальні армії в Австрії /ландвер/ і в Угорщині /гонвед/ знаходились під управлінням відповідних міністерств крайової оборони. Приблизно так само було організоване і спільне міністерство фінансів. Фінансове господарство складалося з австрійського бюджету, угорського бюджету і спільного бюджету Австро-Угорщини. Державні видатки були поділені між Австрією і Угорщиною у співвідношенні 70:30, на кожні 10 років об’єднана комісія з правами дорадчого органу повинна була визначити розподіл видатків, що вимагало затвердження обох парламентів. В останньому десятиріччі існування Австро-Угорщини /1907-1917 рр./ частка участі в спільних видатках була

71

визначена таким чином: Австрія - 63,6% і Угорщина 36,4% [66] ).

нодержавних справ була створена окрема представницька установа - так звані Делегації з 60 представників від австрійського і 60 - від угорського парламентів /по 20 від верхніх і по 40 від

нижніх палат/, причому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делега-

72

ціях: Чехія - 10, Галичина - 7, Буковина - 1, інші краї - від 1 до 4 представників [67] ). У на

ціональному відношенні в 1917 році у делегаціях від нижньої палати австрійського парламенту було 16 німців, 9 чехів, 7 поляків, 3 італійці, 2 хорвати, 1 українець, 1 словенець, 1 румун і 73

ін. [68] ).Делегаціям кожної країни надавалося право заслуховувати повідомлення уряду у

загальнодержавних справах і приймати по них рішення. Делегації засідали окремо і скликалися щорічно імператором по черзі у Відні і Будапешті. У випадку, коли делегації не приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликання спільного засідання, на якому спірні питання вже більше не обговорювалися, а відразу ставилися на голосування і вирішувалися простою більшістю голосів. Перед делегаціями несли відповідальність /аж до надання останнім права порушити проти них кримінальне переслідування/, міністри по спільних справах Австро-Угорщини. На першій сесії Делегацій в січні 1868 р. було затверджено регламент,

74

який докладно регулював роботу цього органу [69] ). Крім загальнодержавних органів, кож

на з частин Австро-Угорщини мала свою конституцію, яка визначала її державний лад. В Австрії була прийнята в грудні 1867 р. нова конституція, яка діяла до жовтня 1918 року. За своєю структурою конституція складалася з п’яти “основних законів” від 21 грудня 1867 р.: 1) закон, що змінює основний закон 26 лютого 1861 р. про імперське представництво; 2) основний державний закон про загальні права громадян для королівств і країв, представлених у рейхсраті; 3) основний державний закон про створення імперського суду; 4) основний державний закон

про судову владу; 5) основний державний закон про здійснення урядової і виконавчої влади

75

[70 ]^{[32] [33] [34] [35] [36] [37]}).

В Угорщині була відновлена в своїй чинності угорська квітнева конституція 1848 року, яка встановлювала двопалатний парламент. Палата магнатів призначалася королем /він же австрійський імператор/, а палата депутатів обиралася на основі високого майнового цензу. Не- угорські національності /румуни, серби, хорвати, українці та ін./ становили 54,6% населення Угорщини, але на початку XX ст. вони посилали до угорського парламенту всього 9 депутатів з 453 всіх депутатів. Тут широко застосовувалась виборча географія і тиск з боку адміністративних органів та втручання військ і поліції в справу виборів були звичайним явищем. Під час виборів 1896 року, наприклад, було вбито 32 і поранено понад 70 чоловік... За 22 роки /18861908/ за протести проти виборчих зловживань було притягнено 938 неугорців до судової відповідальності і засуджено їх до 232 років 6 місяців і 2 днів тюремного ув’язнення, а також покарано їх грошовими штрафами на загальну суму майже 150 тис.корон [71] ). Іван Франко,

характеризуючи австрійську конституцію, в статті “Дещо про стосунки польсько-руські” пи-

сав: “Конституція австрійська є par excellence (переважно) конституцією класовою, конституцією для класів привілейованих. А оскільки імущі і шляхетські класи Східної Галичини в переважній частині складалися із польської національності, значить і конституційні добродійства в переважній частині випали на її користь. Справді, на папері русини /так офіційно називали тоді галицьких українців - І.Л./ отримали однакові права, але життєва практика показувала 77

щось зовсім інше [72] ). Формально на підставі статті 19 Основного державного закону про

загальні права громадян “всі народності держави рівноправні і кожна народність має непору-

78

шне право охороняти і розвивати свою національність і свою мову [70] )”. Стаття ця визна

чала права народів Австро-Угорщини лише в загальній формі; насправді вони ніколи не були рівноправними. Вся система законодавства і управління Австрії обумовила соціальний і національний гніт українців, чехів, хорватів та інших народів.

міністр Кербер одержав від двох віденських мільйонерів Гутнера і Маутнера хабар по півмі-

79

льйона корон за призначення їх членами палати панів [73] ).Хабарництво було настільки

розповсюдженим явищем в Австрії, що один з міністрів, виступаючи як свідок заявив, що хабар є специфічною австрійською прикметою, яка поширюється від слуг і швейцарів до членів

80

кабінету [74] ).За законом від 26 січня 1907 р. кількість членів палат панів коливалася від 150 до 170 чоловік. Українців було там всього чотири і при призначенні в 1910 році членом палати панів відомого вченого І.Горбачевського преса відзначала, що він “є четвертим українцем, який засяде в палаті панів. Може хоч він коли обізветься там, бо попередні три ще уст не

81

відкрили в українській справі [75] )”. Нижня палата парламенту до 1873 р. обиралася не

прямими виборами, а крайовими сеймами. Введена в 1873 р. куріальна система виборів надавала перевагу колу виборців з привілейованим становищем. Тимчасом запровадження в Австрії безпосередніх виборів до нижчої палати парламенту відбулося без згоди Львівського сейму. Тому галицькі депутати, як відзначала преса, при нагоді заявляли, що не хочуть брати уча-

82

сті в жодній зміні закону 1873 року [76] ).

За цією системою, доповненою ще спеціальною виборчою географією, українське населення, яке складало 13% населення Австрії посилало в рейхсрат в 1879 р. всього трьох депута-

83

тів, тоді як поляки, що становили 16% населення Австрії, посилали 57 депутатів [77] ). В

84

1897 р. поляки посилали 68, а українці - 11 депутатів [73] ).

Таким чином панівні кола Австро-Угорщини виходячи з відомої системи гноблення поневолених народів devide et impera /розділяй і пануй/ - повністю залучили у Галичині на свій бік польську шляхту і буржуазію, надаючи їм ряд економічних і політичних привілеїв. ^{[38] [39] [40] [41] [42] [43] [44] [45]}

Законом від 26 січня 1907 р. в Австрії було запроваджено загальне виборче право [78] ),

але воно було цензовим і надалі забезпечувало привілеї німецьких і польських правлячих кіл. Кількість депутатів рейхсрату зросла з 425 до 516, з них Галичина обирала 106. В той час, як від німців один депутат обирався на 43 тис. чоловік населення, від поляків один депутат обирався на 51 тис. чоловік, а від українців аж на 105 тис. чоловік населення [79] ).

Запровадження загального виборчого права мало змінило криваву австрійську виборчу практику і безправне становище народних мас Галичини. Так, в одному лише селі Горуцьку Дрогобицького повіту /тепер село Гірське Миколаївського району/ під час перших “загальних” виборів 1907 р. було вбито 4-х і тяжко поранено 6-х виборців. Причиною цього були зловживання виборчого комісара Зіжки. Коли селяни рішуче запротестували проти безсоромного порушення їх виборчих прав, дрогобицький повітовий староста Ноель направив на допо-

.. • • • • „ mi 87\\

могу комісарові, крім великої кількості жандармів, військо [73] ).

Преса повідомляла про цілий ряд подібних випадків і підкреслювала, що “ніде в такій мі-

88

рі, як в нас в Галичині, право залишилося мертвою буквою [73] )”.

У листі з Старого Самбора /тепер Львівської області/ під заголовком “Чи живемо в конституційній державі чи в азіатській сатрапії?” повідомлялось, що секретар повітового староства Новицький під час виборів до парламенту робив махінації з числом голосів, відданих за польського кандидата Осуховського, причому прокуратура не реагувала на його злочини. Під час перепису населення 1910 року Новицький завищив кількість польського населення на 34%. Секретаря Нанчівковецької сільської управи В.Целеня, який протестував проти виборчих зловживань Новицького, останній оштрафував на 300 корон за те, що той написав своєму односельчанину заяву про дозвіл на виїзд за кордон на заробітки. Целень, не маючи змоги спла-

89

тити високий штраф, просидів 15 днів у тюрмі [80] ). Виборчі зловживання були також у

Дрогобичі в 1911 році. Коли виборці категорично запротестували проти відкривання бюлетенів при їх подачі, солдати, які охороняли приміщення виборчої дільниці відкрили вогонь по

них. Було вбито 28 чоловік, з них 18 (вісім євреїв, шість українців, три поляки, один француз)

90

загинуло відразу, а інші померли в лікарні [81] ). Спеціальна делегація поїхала до Відня,

щоб висловити протест проти виборчих зловживань. Зокрема, у виборчі списки було записано

724 особи, які ніколи й не народжувалися, 67 померлих, 58 осіб записано по кілька разів, а 551

91

відбували покарання [73] ).

Прийнятий обома палатами парламенту закон про “Загальне виборче право” вимагав санкції імператора. Але в конституції була спеціальна стаття 14, яка давала урядові право самому видавати закони в період між сесіями парламенту.

Австрійський уряд широко користувався цією статтею конституції, навмисне відтягував скликання парламенту або розпускав його. Формально парламент міг не погодитись з діями уряду і навіть притягнути його до відповідальності. Але для цього вимагалося рішення кваліфікованої більшості парламенту. Такої опозиційної більшості не могло бути, оскільки парламент завжди складався так, щоб забезпечити урядові підтримку. Правда, в 1897-1898 роках було поставлено питання про скасування 14 статті, але саме в цей період так званої обструкційної ери вона ще ширше використовувалась урядом.

Рада міністрів на чолі з Прем’єр-міністром (фактично він йменувався “президентом міністрів”), якого призначав імператор, була вищим органом державного управління Австрії. Міністри формально відповідали перед парламентом, а фактично лише перед імператором. Їх чи- ^{[46] [47] [48] [49] [50] [51] [52]}

сло не було точно визначене конституцією. Напередодні першої світової війни в Австрії існували такі міністерства: внутрішніх справ, крайової оборони, фінансів, юстиції, культури та освіти, торгівлі, землеробства, шляхів сполучення. Під час війни було створено міністерство постачання і міністерство суспільної опіки. Поряд з міністрами, які відали окремими галузями управління, в Австрії були ще міністри без портфеля, які не керували певною галуззю управління, а слідкували за інтересами певного краю або народу. Такий характер мало створене 11

квітня 1871 р. міністерство для Галичини. Трохи пізніше, 12 серпня 1879 року було створене

92

таке ж міністерство для Чехії [83] ). Першим міністром для Галичини був польський магнат

К.Грохольський. Його наступники теж призначалися виключно з числа польських магнатів

93

цього краю ). Окремі міністри повинні були рахуватися з його думкою при вирішенні справ, які стосувалися Галичини. В кожному міністерстві були різні секції, департаменти і бюро, які займалися конкретно визначеними справами. Розпорядженням від 21 листопада 1866 року з 1 січня 1867 року у Відні було створено єдину для всієї австрійської держави Верховну рахункову палату, незалежну від Ради Міністрів і підпорядковану безпосередньо імператору. Законом від 30 квітня 1870 року встановлювалася на правах дорадчого органу Верховна рада здоров’я, а розпорядженням міністра торгівлі від 23 червня 1884 р. - Державна залізнична рада 94

[84] ^{[53] [54] [55] [56] [57] [58]}).

Міністрам підлягали крайові власті, а крайовій владі повітові і місцеві органи державної адміністрації.

В адміністративному відношенні Австрія з 1850 р. була поділена на коронні краї на чолі з намісниками або крайовими президентами, повіти на чолі з повітовими старостами, міста на чолі з бурмистрами і села на чолі з війтами. Крім того, окремо існували фінансові, судові, санітарні та інші округи.

Державний устрій Австрії забезпечував панівне становище німців, які намагалися притягти на свій бік верхівку окремих національностей. В Галичині, населеній переважно українцями, було надано політичну, економічну і культурну перевагу полякам. Польський дослідник Т.Рутовський відзначав, що “ми /поляки - І.Л./ є значною складовою частиною великої багатонаціональної /Австро-Угорської - І.Л./ монархії, рівноправні не лише формально на підставі

95

конституції, але й в усій повноті державного життя [85] ).

Трохи пізніше інший польський автор більш відверто визнавав, що “Галичина лише формально залишилася австрійською провінцією з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям і адміністрацією, а насправді все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які обійшовши конституційні закони, запровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства” 96

[85] ). Шовіністична антиукраїнська агітація знаходила сприятливий грунт серед польської громадськості в Галичині. Характерною в цьому відношенні була передвиборча промова професора Львівського університету С.Гломбінського у вересні 1904 р., в якій він закликав до боротьби з українським народом під гаслом: ніяких поступок у галузі політичній, економічній чи

97

культурній [86] ).

На чолі коронного краю знаходився крайовий начальник, призначуваний імператором і підлеглий йому та його міністрам. Крайовим начальникам підпорядковувалась поліція, крайові і повітові правління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців, призначали переважну більшість чиновників і т.п. В Буковині, Зальцбурзі, Карінтії, Крайні, Сілезії і Штірії крайовий начальник називався крайовим президентом, а в інших кра-

ях, у тому числі й Галичині - намісником. Крайові установи, що знаходились у віданні намісника, називалися намісництвом, на відміну від установ, підлеглих крайовим президентам - крайових правлінь. Організація галицького намісництва регулювалася законом від 14 вересня 1852 р., який був втілений в життя спільним розпорядженням міністрів внутрішніх справ, юстиції, фінансів від 19 січня 1853 р. Цей закон був пізніше трохи змінений і доповнений зако-

98

ном від 19 травня 1868 року [87] ). На відміну від попереднього губернського правління на

місник був єдиноначальним главою краю, підлеглим міністру внутрішніх справ Австрії. Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф А.Голуховський, останнім - австрійський генерал-полковник К.Гуйн. Майже всі галицькі намісники /11 з 17/ були польські магнати, які вороже ставилися до українського населення краю. Особливо лютим ворогом українського народу був намісник граф А.Потоцький, якого у квітні 1908 р. вбив молодий студент Львівського університету М.Січинський. “Я дійшов до переконання, - сказав він на

суді, - що граф Потоцький вороже відноситься до трудящих класів кожного народу в Галичи-

99

ні, а мойого народу зокрема” [88] ). І хоч цим терористичним актом Січинський не поліпшив

долі поневолених, його надзвичайно сміливий і самовідданий вчинок сколихнув широкі маси населення, став відомим далеко за межами краю.

Галицьке намісництво поділялося на департаменти, кількість яких протягом другої половини XIX ст. коливалася від 8 до 17. На початку XX ст. їх кількість зросла, і в 1908 р., галицьке намісництво налічувало 24, в 1910 р. - 25, а в 1912 р. - 37 департаментів [89] ). До ком

петенції намісництва входило підтримання правопорядку, поліцейського нагляду, питання освіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва. Закон 1868 р. уточняв, що до компетенції намісництва належать усі ті справи, які у вищій інстанції входять у коло діяльності міністерства внутрішніх справ, освіти, землеробства і частково - міністерства крайової оборони. Не підлягали наміснику справи спільних для Австро- Угорської монархії міністерств, а з австрійських міністерств - фінансові, торгові і судові справи. Але окремими постановами був визначений “вплив” намісника на справи, що входили у відання міністерства фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності були вилучені лише справи міністерства юстиції.

Намісникові підлягали поліція, крайові, повітові, міські і сільські органи управління. За вказівкою намісника їх основне завдання зводилося до придушення навіть найменшого незадоволення австрійським пануванням. Прикладом може бути таємне розпорядження намісника А.Потоцького від 27 листопада 1903 р., яким він зобов’язував повітових старост і начальників управління поліції у Львові і Кракові негайно повідомляти про участь шкільної молоді в політичних демонстраціях [90] ). Іншим розпорядженням від 28 квітня 1904 р. він зобов’язав

повітових старост Східної Галичини і начальника управління поліції у Львові телеграфом повідомляти намісництво про всі події в повітах, які можуть мати політичне значення, а також 102

про вжиті заходи [90] ).

Влада намісника поширювалась на всю територію краю. Проте іноді деяким повітовим старостам доручалося здійснювати нагляд за сусідніми повітами. Так, за розпорядженням міністра внутрішніх справ від 19 жовтня 1868 р. старостами семи галицьких повітів

/Золочівський, Краківський, Перемишльський, Самбірський, Станіславський, Тарновський і

103

Тернопільський/ були призначені радники намісництва і їм підлягали групи повітів [91] ), у

104

яких вони від імені намісника вирішували самостійно найважливіші справи [92] ). У наміс- ^{[59] [60] [61] [62] [63] [64] [65]}

ництві, як і в усьому апараті управління Східною Галичиною працювали майже виключно представники панівної польської національності, які ненавиділи українців, і, використовуючи своє службове становище, на кожному кроці ущемляли права та інтереси українського населення. Депутат С.Дністрянський з трибуни австрійського парламенту підкреслював, що “у галицькому намісництві, як і в повітових староствах Галичини, українських службовців майже немає, а ті, які, як виняток, там і є, мусять відректися від свого патріотизму і всі свої сили віддати на послуги польської політики проти українців... Становище українців у Галичині є прямо безвихідне... Польські чиновники знають з досвіду, що за всі беззаконня на шкоду українців вони не тільки не будуть покарані, а навпаки, за це їх чекає ще похвала [93] )”. У другій

половині XIX ст. політика германізації в Галичині була доповнена політикою полонізації. Закон від 22 червня 1867 р. санкціонував політику полонізації початкової і середньої школи в

Галичині [94] ). У 1869 р. австрійський уряд запровадив польську мову в суді і в управлінні

107 108

[94] ). Незабаром (1879 р.) був полонізований університет у Львові [94] ), а в 1884 р.

109

польська мова стала офіційною на залізничному транспорті [94] ). Австрійський уряд спи

рався на польську аристократію, яка не тільки відігравала керівну роль в Галичині, але й всіляко підтримувала його реакційну політику.

Польські магнати, - як вірно підкреслює сучасний польський історик Т.Данішевський, - “в себе, на території Галичини, застосовували методи “сильної руки”, але супроти окупанта займали особливо лакейську позицію і без застережень підтримували його реакційну внутрішню і агресивну зовнішню політику [96] )”.

Владі намісників були підпорядковані Крайова фінансова дирекція і Крайова шкільна рада. Перша з них була створена законом від 9 січня 1850 р., її номінально очолював намісник, фактично ж її роботою від імені намісника керував віце-президент фінансової дирекції. Другу створено в 1867 р., її також очолював намісник, який міг призначити собі заступника. Крайова шкільна рада, яка відала питаннями початкової і середньої освіти, також була знаряддям національного гноблення галицьких українців. “Вона не має довір’я в краю... Не шанує права української національності... вживає всіх заходів, щоб український елемент як найбільше придушити і українську молодь полонізувати” - говорив на засіданні галицького сейму депутат І.Красицький [97] ). І дійсно, якщо до створення крайової шкільної ради в Галичині було 1

293 українські школи, то за один лише рік її діяльності кількість українських шкіл зменшилася

112

на 572, а решту було закрито або сполонізовано [98] ). В одній із сеймових інтерпеляцій го

ворилося: “систематично,.. усуваються українські вчителі з служби в шкільництві, щоб на їх

місце виховання наших поколінь віддати виключно польському шовіністичному вчительству

113

[99] )”. В результаті такої політики з загальної кількості 17 046 вчителів, було лише близько

114

3 тис. українців [99] ). Крайова шкільна рада та підлеглі їй органи під будь-яким приводом

намагалися звільнити з роботи вчителів-українців. Навіть у формально українських галицьких школах навчання часто велось польською мовою. Траплялись випадки, коли вчителі-поляки забороняли українським учням розмовляти українською мовою навіть між собою. “Досить сказати, - писав І.Герасимович, - що учителі /поляки/ по так званих українських школах на

105

) [93] Stenographische Protokolle uber die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten des osterreichischen Reichsrates in den Jahren 1907-1908. - ХУШ Session. - V Band. - S. 3333.

106

) [94] Zbior ustaw i rozporz^dzen administracyjnych. - T. IV. - Lwow., 1885. - S. 2675.

107

) [94] Zbior ustaw i rozporz^dzen administracyjnych. - T. IV. - Lwow., 1885. - S. 3286.

108

) [94] Zbior ustaw i rozporz^dzen administracyjnych. - T. IV. - Lwow., 1885. - S. 3288.

109

) [94] Balzer O. Historia ustroju Austrii w zarysie. - Lwow., 1908. - S. 494.

110

) [96] Daniszewski T.Zarys historii polskiego ruchu robotniczego. - Warszawa., 1956. - S. 24-25.

) [97] Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1872. - S. 206.

112

) [98] Франко І. Документи і матеріали. - К., 1966. - С. 237.

113

) [99] Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1913-1914. - S. 451-452.

114

) [99] Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1913-1914. - S. 887.

Гуцульщині, де в селі буквально немає жодного поляка, забороняють дітям між собою розмовляти по-українськи і силують, як в школі, так і на вулиці говорити лише по-польськи, співати тільки польські патріотичні пісні [100] ). У селі Жулині Стрийського повіту вчитель

Б.Грейс у 1910 р. вбив учня М.Коханчика за відмову молитися по-польськи, а сестра останнього Розалія, за таку ж відмову в результаті побоїв, нанесених Грейсом осліпла на праве око

[101] ). Нерідко навіть навчання релігії для українських учнів велося польською мовою.

Так, греко-католицький священик примушений був навчати релігії українських учнів Львів- 117

ської гімназії ім. Франца-Иосифа польською мовою [90] ).

Відкриття середньої школи в Галичині залежало від рішення галицького сейму, який також намагався всілякими заходами полонізувати західноукраїнські землі і не дбав про збільшення українських шкіл. В результаті до першої світової війни в Галичині з 67 державних гімназій всього п’ять (у Львові, Коломиї, Перемишлі, Станіславі і Тернополі) було з українською мовою навчання. Одна українська гімназія припадала на 655 889 українців, в той час, як

118

одна польська - на 33 506 поляків [103] ).

Аналогічна ситуація була і на інших теренах західноукраїнських земель. Так, у 1907 р. внаслідок драконівських шкільних законів угорського міністра освіти Аппоні було ліквідовано всі існуючі до того в Закарпатті українські школи. У 107 функціонуючих, так званих змішаних школах, за винятком двох предметів - української мови /суміш місцевого діалекту і

церковно-слов’янської мови/ та релігії - все навчання проводилося угорською мовою. Згодом

119

більшість і цих шкіл було скасовано; в 1914 р. на Закарпатті їх залишилося лише 34 [104] ).

Угорські власті закрили фактично українцям усі шляхи до вищої і середньої освіти. Тут не було жодного вищого навчального закладу. В гімназіях, які були в Ужгороді, Мукачевому, Береговому і в педучилищах в Ужгороді, Мукачевому, навчання велось лише угорською мовою.

При галицькому намісництві існувало чимало інших різних установ, безпосередньо йому підлеглих, через які воно здійснювало як акти центральних органів державної влади і управління, так і свої власні директиви. Це, насамперед управління жандармерії - політичної поліції, на яку спирались австрійські власті. Важливу роль при намісництві відігравала дирекція допоміжних установ, яка декілька разів змінювала свою назву. До її діяльності входили: організація і контроль за роботою канцелярій, департаментів, реєстрація вхідних і вихідних доку-

120

ментів, ведення так званого подавчого протоколу, ведення архіву намісництва [105] ).

З 1877 р. почала діяти під керівництвом намісника крайова комісія з стягнення податків від продажу спиртних напоїв. Трохи пізніше при галицькому намісництві були створені комісії для справ конярства, комасаційна комісія, крайова комісія для захисних лісонасаджень,

121

крайовий центр для господарської відбудови Галичини та інші [105] ). Наміснику Галичини

підпорядковувались повітові старости, їх призначав міністр внутрішніх справ. До відання повітових старост, які діяли одноособово, належало адміністративне управління в галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров’я і поліції. Старостинське управління було наділене сильною владою. Основне його завдання полягало в придушенні навіть найменшого

незадоволення австрійським пануванням. У містах та селах такі ж функції виконували бурміс-

122

три та війти, підлеглі повітовим старостам. Міста з власним статутом [90] ) /Львів у Гали-

115

) [100] Герасимович І. Збройна і культурна війна. - Львів., 1925. - С. 13.

116

) [101] Громадський голос. - 1910. - 4 листопада. ^{[66] [67] [68] [69] [70] [71]}

чині і Чернівці на Буковині/ були вилучені з-під влади повітового старости, і функції останнього виконував магістрат на чолі з президентом міста. Поряд з урядовими органами адміністративного управління в Галичині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування /крайовий сейм, повітові, міські і сільські ради/. Антидемократичний принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. Якщо іноді органи самоврядування і були більш демократичні, ніж урядові органи, то вони одинаково захищали усталені порядки і всіма засобами підтримували інтереси держави. Органи самоврядування перебували під контролем органів урядової адміністрації. Тому ніяк не можна погодитись з твердженням тодішніх австрійських і польських правознавців (Р.Герніт, Е.Дубаневич, Л.Шпігель та ін.) про існування в Галичині так званого дуалізму органів урядової адміністрації і органів самоврядування, які нібито нічим не були зв’язані міжсо- 123. 124

бою [106] ). У 1861 р. у Львові був утворений Галицький крайовий сейм [107] ), вибори

до якого були нерівними для окремих соціальних груп населення. По-перше, до складу автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти - митрополити, єпископи та ректори університетів. По-друге, виборче право не було загальним і рівним. Усі виборці розділялись на 4 курії, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 років.

До першої курії входили великі землевласники, які сплачували принаймні 200 корон податків на рік. Вони становили лише 0,3% всіх виборців, але обирали 27,3% усього складу сейму.

Друга курія була представлена торгово-промисловою буржуазією, організованою в трьох торгово-промислових палатах - у Львові, Кракові і Бродах. Вони обирали 19% всіх депутатів сейму. На одного депутата припадало в середньому 39 виборців.

До третьої курії входила велика міська буржуазія. Однак виборчим правом користувались, в залежності від сплачуваного податку, лише 2/3 її представників, починаючи від найвище оподаткованих. Крім того, незалежно від сплачуваного податку, виборчим правом користувались особи, які мали відповідну освіту або займали певні посади - духовенство, службовці, вчителі, адвокати, лікарі та ін. Ця курія обирала 19,3% депутатів і на одного депутата припадало 2 264 виборці.

Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори в четвертій, сільській курії були двоступеневі: на 500 так званих правиборців вибирався один, який мав право голосувати за того чи іншого кандидата в депутати. Становлячи 90,8% від загальної кількості виборців, правиборці обирали 46% депутатів, тобто на одного депутата в середньому припадало 8 764 виборці.

До четвертої виборчої курії входили селяни, які платили безпосередні податки не нижче 8 корон. Інші виборчого права не мали. По цій курії в переважній більшості обиралися представники шляхти, рідше - сільського духовенства та інтелігенції і дуже рідко - самі селяни.

Відкрите голосування давало надзвичайно великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного апарату, починаючи від намісника і кінчаючи жандармами та лісовими і дорожними сторожами.

Виборчі зловживання починалися звичайно з того, що старости в повітах і війти по селах не оголошували час проведення правиборів. Так, Мостиський повітовий староста Петруський

публічно заявив, хоча б і на голову стали, не довідаються про час правиборів. Золочівський

125

повітовий староста Родер провів у Зборові правибори тоді, коли всі ще спали [108] ). Війт с.

Грушки Тлумацькото повіту навмисно не повідомив своїх односельчан про термін правиборів. У призначений день він пішов нібито на базар в Тлумачі, але насправді бічними стежками вернувся в село, а слідом за ним до сільської канцелярії під’їхали декілька возів з двірськими слугами. Тими ж бічними дорогами пробрався до села і виборчий комісар Ковальський та почав проводити вибори. Але коли збіглися селяни, комісар відклав вибори і хотів від’їхати на- ^{[72] [73] [74]}

дісланим місцевим поміщиком фургоном. Проте селяни не дозволили йому це зробити, за що і були притягнені до судової відповідальності [109] ).

Перші проекти сеймової виборчої реформи відносяться до 1902 року. Особливої гостроти набрало це питання з 1907 р., тобто від моменту демократизації виборчого права до рейхсрату.

Проте новий виборчий закон до галицького сейму в зв’язку з вибухом першої світової війни

127

не був запроваджений у життя [110] ).

Кількісний склад галицького сейму, визначений крайовим статутом і положенням про вибори від 26 лютого 1861 р., проіснував з незначними змінами аж до 1914 р. На підставі ст. 3 початкової редакції статуту сейм складався з 9 вірилістів: 3 львівських архієпископів (греко- і римокатолицького та вірменського обрядів), 4 єпископів (2 перемиські, 1 станіславський і 1 тарновський) та двох ректорів університетів (Львівського і Краківського); всі інші депутати обиралися в куріях: великої власності - 44, торгових і промислових палат - 3, міст - 20 і сільських общин - 74 (всього 150 чоловік). Наприкінці існування галицький сейм налічував 161 члена і складався з 12 вірилістів та 149 депутатів, обраних в куріях.

У національному відношенні депутати галицького сейму були переважно поляками. Так,

128

у 1910 р. тут було тільки 13% українських депутатів (21 чоловік) [111] ). У 1913 році вдало

ся підвищити представництво українців до 31, що становило лише п’яту частину всіх депутатів сейму. Новий виборчий закон, прийнятий в лютому 1914 р., з 228 мандатів депутатів, що

129

передбачалися, 62 (27,2%) віддавав українцям [112] ).

Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму здійснювалось крайовим маршалком або його заступником. Обидва призначалися імператором. Крайовим маршалком, як правило, був поляк, а його заступником, звичайно, львівський греко-католицький митрополит. Пропозиції щодо кандидатів на ці посади вносив у Раду міністрів намісник.

Питання компетенції і порядку роботи галицького сейму нормували крайовий статут 1861 р. і тимчасовий регламент 1865 р., які пізніше частково змінювались. Вся діяльність сейму була підпорядкована центральній владі, він був частиною колоніального апарату Австро- Угорської монархії, і його постанови, хоч і мали характер дрібних актів, повинні були в обов’ язковому порядку затверджуватись імператором і, таким чином, фактично являли собою акти імперської волі. Сейм скликався на чергові сесії за розпорядженням імператора один раз на рік у Львові. Імператору належало право закрити або навіть розпустити сейм у будь-який час і призначити нові вибори - право, яким він часто користувався.

Головним у законодавчій діяльності сейму були дрібні господарські справи. Крім того, сейм формально здійснював контроль над діяльністю намісника. Однак межі і можливості цього контролю були сильно обмежені. Юридичної відповідальності намісника перед сеймом не існувало. Він сам або призначені ним урядові комісари брали участь у роботі сейму, контролюючи таким чином його діяльність. У намісництві підготовлялися і направлялися до сейму урядові законопроекти. Прийняті сеймом закони через намісника з його висновком передавалися на затвердження імператору.

Бюджетні права галицького сейму, що знаходився у повній фінансовій залежності від віденського парламенту, були дуже мізерні і зводилися до накладання додатків до безпосередніх державних податків, що були майже єдиним джерелом прибутків, якими розпоряджався сейм. Таких високих податків, як в Галичині, не було в цілій Австрії. До безпосередніх державних податків населення доплачувало в середньому 72-78% крайового додатку, в той час як, наприклад, крайовий додаток Нижньої Австрії становив лише 28% безпосередніх податків [113] 130

). У 1892 р. додатки до безпосередніх державних податків удвоє перевищували загальну податкову суму і по відношенню, наприклад, до земельного податку становили 105,1% [114] ^{[75] [76] [77] [78] [79]}

). Жителі с.Лішня, Дрогобицького повіту, платили у 1903 р. 177% додатку, а з селян

132

с.Скомельна, Мисляницького повіту, в тому ж році стягався додаток у розмірі 186% [115] ).

Водночас сейм, охороняючи інтереси панівної нації, намагався нав’язати більшість фінансових обов’язків українській частині Галичини. Сплати до так званого індемнізаційного фонду

133

) на потреби краю розподілялися непропорційно. Східна Галичина з населенням понад 4 млн. повинна була у 1867 р. сплатити 2 043 180 корон, тоді як Західна, з населенням 3 млн. - лише 1 009 159. Таке співвідношення продовжувало існувати з незначними змінами і пізніше.

У 1877 р. Східна Галичина сплачувала 2 346 444 корони, а Західна -1 154 392, у 1887 р. Східна

134

- 2 037 532 корони, Західна - 932 347 [116] ). “Ви (поляки -І.Л.), - говорив український де

путат Антонович, - прямо нехтуєте нами... Конституція є для нас тільки мертвою буквою..., і ми сьогодні не маємо ні народних, ні природних прав. Прошу вибачення, бо ми маємо рівне управління, а може під певним оглядом ми протеговані, але тільки в ділянці

податків[117]^{[80] [81] [82] [83] [84] [85] [86] [87]})”.

Виконавчим органом галицького сейму був крайовий комітет (виділ). Він утворювався під керівництвом маршалка (він же і голова сейму) з шести обраних сеймом членів, які стояли на чолі 6 департаментів і з допомогою численного бюрократичного апарату керували роботою багатьох відділів, бюро і комісій.

У галузі місцевого самоврядування сейм і крайовий комітет здійснювали нагляд за повітовими, міськими і сільськими радами та їх виконавчими органами. Повітові ради обиралися строком на 6 років і складалися з 26 депутатів, обраних мешканцями повіту по чотирьох

куріях ). Вибори проводилися під сильним тиском з боку місцевих урядових органів і обрані депутати були майже виключно поляками. Наприклад, у складі Турківської повітової ради 24 депутати були поляками і лише 2 депутати були українцями, тоді як повіт складався на

137

90% з українців і лише 10% - польсько-єврейського населення [118] ).

Подібні відносини були в усіх інших східногалицьких повітах. Навіть ворожі автори стверджували, що “в повітах, де українці становлять понад 90% жителів, внутрішньою урядовою мовою є лише польська, власті ведуть переписку з ними тільки по-польськи, немає найчастіше ні

однієї української середньої школи, старостою, головою суду, головою повітової ради і навіть

138

“представником народу” в сеймі і рейхсраті є не українець[119 ] )”.

В компетенцію повітових органів самоврядування входили питання чисто господарського значення, які відносилися до даного повіту - це шляхи сполучення місцевого значення, боротьба з падежем худоби і з шкідниками сільського господарства, піклування про місцеву торгівлю і промисловість, народну освіту, народне здоров’ я і т.п. Вони не мали примусової влади, не мали можливості виконувати свої рішення через залежні від них органи і повинні були діяти через повітового старосту. Рішення повітових рад у багатьох питаннях вимагали затвердження вищестоячих органів. Основними прибутками, якими розпоряджалися повітові ради, були додатки до безпосередніх податків, але їх розмір не міг перевищувати 20%. У противному разі вимагалася згода крайового сейму, який за допомогою крайового комітету здійснював нагляд за діяльністю повітового “представництва”.

Виконавчим органом повітової ради був повітовий комітет, який складався з голови (ним був звичайно повітовий староста), заступника голови і 5 членів та їх заступників. Органи самоврядування були поставлені під суворий контроль з боку урядових органів. Так, повітовий староста міг

зупинити виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх невідповідності до законів держави або недоцільності, а намісникові належало право розпуску громадських і повітових рад. Вони, правда, могли оскаржити свій розпуск перед міністерством, але подача скарги не припиняла виконання рішення про розпуск і, як підтверджувала практика, ніколи не давала бажаних результатів. І навпаки, нерідко, як свідчать інтерпеляції депутатів сейму, були випадки, коли під покровительством повітового старости і всупереч волі селян війт і громадська рада виконували свої функції 8, 10, 12 і більше років.

Міські і сільські ради вибиралися мешканцями міст і сіл при наявності майнового цензу по трьох виборчих групах. Автоматично входили до складу рад поміщики.

Виконавчим органом рад були обрані ними міські і сільські управи (в більших містах магістрати). Бурмістри в містах і війти по селах затверджувались міськими старостами. У Львові за статутом від 14 жовтня 1870 р. обиралися (при наявності майнового цензу) міська рада, яка була в національному відношенні польською. Її виконавчим органом був магістрат на чолі з президентом міста, який обирався радою строком на 6 років і затверджувався імператором. Президентові міста

були надані права повітових старост, він підлягав безпосередньо галицькому намісництву і був

139

фактично урядовим чиновником [120] ).

Немаловажну роль в пригніченні галицьких українців відігравали суди, які остаточно відокремила від адміністрації конституція 1867 р. Стаття 14 основного закону про судову владу запи-

140

сала, що “здійснення правосуддя відокремлюється в усіх інстанціях від адміністрації” [121] ).

У Галичині було створено два вищі крайові суди - у Львові і Кракові. Таких судів в Австрії

на початку XX ст. було 9 і вони обслуговували іноді декілька коронних країв. Так було і з Львів-

141

ським вищим крайовим судом, який обслуговував Східну Галичину і Буковину [122] ). Ство

рення на території Галичини двох вищих крайових судів було результатом домагань галицьких українців про поділ її території на польську та українську частини. Але такий поділ, незважаючи на неодноразові обіцянки австрійського уряду, був проведений лише в судовій організації.

Львівський вищий крайовий суд був другою інстанцією для 10 окружних судів (Бережанський, Золочівський, Коломийський, Перемишльський, Самбірський, Станіславський, Стрийський, Саноцький, Тернопільський і Чортківський). У Львові і Кракові поряд з вищими крайовими судами діяли на правах окружних судів крайові суди, яким підлягали повітові суди Львівського і Кра-

142

ківського адміністративних повітів [123] ).

У складі окружних судів за законом від 9 березня 1869 р. були організовані суди присяжних. До їх компетенції віднесено 22 види тяжких злочинів, за вчинення яких загрожувало позбавлення волі строком не менше як 5 років. 12 присяжних засідателів виносили вердикт про вину, а постійні судді визначали міру покарання. Списки присяжних засідателів щорічно складалися адміністративними органами, а суд в порядку жеребкування вибирав потрібну йому кількість засідателів для розгляду конкретної справи.

Основною ланкою судової системи були повітові суди, але на території адміністративного повіту створювалися судові повіти. Таким чином на території адміністративного повіту діяли декілька повітових судів. У 1912 р. в Галичині було 190 повітових судів, з них 119 у Східній і 71 в

143

Західній Галичині [124] ).

Всі цивільні і дрібні кримінальні справи розглядалися в повітових судах одноособово. Кожний повітовий суд поділявся на цивільний і кримінальний відділи. Рішення суду в цивільних справах проводилось у виконання так званим екзекуційним підвідділом.

Найвищою судовою інстанцією був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Всі судді проголошувались незалежними і призначалися довічно імператором. Суддями могли бути

139

) [120] Кульчицький В.С. Апарат управління міста Львова за статутом 1870 року // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Львів., 1969. - С. 19-23.

140

) [121] Zbior ustaw i rozporz^dzen administracyjnych. - Т. IV. - Lwow., 1885. - S. 3352.

141

) [122 ] Das osterreichishe Recht. III Band. - Wien., 1906. - S. 149.

142

) [123 ] Podrycznik statystyki Galicji. - Т. IX. - Cz. II. - Lwow, 1913. - S. 19-20.

143

) [124] Кульчицький B.C. Державний лад і право в Галичині ( в другій половині XIX - на початку XX ст.). - Львів., 1966. - С. 46.

австрійські громадяни чоловічої статі, які мали вищу юридичну освіту і після 3-річного стажування успішно здали письмовий і усний судові іспити. Комісії по прийому судових іспитів створювалися кожного року міністром юстиції при кожному вищому крайовому суді із залученням до них професорів юридичних факультетів і найбільш кваліфікованих практичних працівників.

У національному відношенні з загальної кількості 1150 суддів у Східній Галичині на початку

XX століття 772 судді або 63,8% були поляками. Українців тоді працювало суддями 367 чоловік

144

або 31,8% [125] ). Але українці допускалися до роботи переважно в судах нижчих інстанцій.

Так, серед 56 членів вищого крайового суду у Львові в 1908 р. 42 (75%) були поляки, 13 (23,3%)

145

українці і 1 (1,7%) єврей [125] ).

Одночасно з реорганізацією в середині XIX ст. судової системи в Австрії була організована державна прокуратура. При Верховному судовому і касаційному трибуналі була заснована посада генерального прокурора. Прокурори при вищих крайових судах йменувалися старшими прокурорами, а при окружних судах - державними прокурорами. В повітових судах обвинувачення підтримували заступники державних прокурорів.

За органами суду і прокуратури зберігалося право безпосереднього контролю за роботою жандармерії, яка була окремим видом державної поліції, що мала військову організацію і у військовому відношенні підлягала міністерству оборони, а в своїх політичних функціях - міністру внутрішніх справ. У всіх австрійських краях були організовані крайові управління на чолі з крайовим комендантом жандармерії. В повітах існували повітові комендатури жандармерії, які керували роботою жандармських постів, розташованих на території повіту.

В другій половині XIX ст. з посиленням національно-визвольної боротьби уярмлених австрійських народів значно розширився поліцейський апарат, основним завданням якого була охорона безпеки існуючого ладу і встановлених порядків. Поліція була передана у відання міністерства внутрішніх справ і поділялася на поліцію безпеки, шляхову, пожежну, санітарну, торгову і т.п., контролюючи, таким чином, все життя країни.

Отже, захопивши внаслідок першого поділу Польщі Галичину, австрійські загарбники встановили тут кривавий колоніальний режим. Намагаючись створити в Галичині монопольний ринок для промисловців центральних областей, правлячі кола Австро-Угорщини гальмували її економічний розвиток. Галичина залишалась відсталим сільськогосподарським краєм, в якому панувало велике поміщицьке землеволодіння.

Поряд із соціальним і політичним гнітом корінне українське населення краю зазнавало жорстокої національної дискримінації. Українська мова грубо ігнорувалася в судах та адміністративних установах. Реорганізований в середині XIX ст. державний апарат використали поляки, отримавши від австрійського уряду право на безконтрольне панування в Галичині. Органи урядової адміністрації (намісник, повітові старости, бурмистри, війти, суд і прокуратура) та органи самоврядування (галицький крайовий сейм, повітові, міські і сільські ради) перебували в повній залежності від австрійського уряду, були знаряддям колоніального управління Східною Галичиною. ^{[88] [89]}