Економічне становище
Економіка західноукраїнських земель після селянської реформи 1848 р., мала ще значні пережитки кріпосницьних відносин. Поміщики протягом наступних десятиріч залишалися головною економічною і політичною силою.
Скасування феодальних повинностей селян не тільки не завдало їм матеріальної шкоди, а й надало певних вигод. Замість панщини, що відзначалася застосуванням насильства над селянами, вони дістали викупні платежі, щорічне одержання яких гарантувалося урядом.У 50-60-ті роки XIX ст. в Західній Європі спостерігалося економічне пожвавлення, яке завершилося промисловою революцією - остаточним утвердженням фабрично-заводської організації і створенням відповідної їй розгалуженої інфраструктури. В рамках міжнародного поділу праці, що формувався і вимагав збільшення поставок сировини і продовольства з східноєвропейських країн індустріальному Заходу, відкрилися перспективи деякого прискорення модернізації економіки країн Центральної і Східної Європи. На початку 70-х років в основному завершився промисловий переворот в Австро-Угорській імперіі. Складовою його частиною, яка мала особливо великий вплив на формування загальноімперського ринку і економічний розвиток усіх регіонів імперії, було створення в 50-70-ті роки мережі залізниць, які зв’язали західноукраїнські землі із Заходом. Будівництво залізниць велося тут не лише з економічних, а й з воєнно-стратегічних міркувань з врахуванням нових загарбницьких намірів Австро-Угорщини на сході та півдні Європи. У 1861 р. була відкрита залізнична колія, яка з’єднала Львів із столицею Австро-Угорщини Віднем, а через п’ять років залізничне сполучення зі Львовом і Заходом одержали Чернівці. У 70-90-ті роки галицькі залізниці через Броди, Підволочиськ, Гусятин, Чернівці були з’єднані з мережею залізниць українських земель в Росії, до кінця 80-х років одержано через Стрий залізничне сполучення з Угорщиною і Закарпаттям.
Поступово вводилися в дію нові залізничні магістралі, а на початку XX ст. мережа залізниць вже мала сучасний вигляд, і дальше розширення її практично припинилося. Усього на окупованих Австро-Угорщиною західноукраїнських землях було прокладено 3,859 тис. км. залізничної колії [11] ). Цього було досить для забезпечення воєнно-стратегічних планів авс- тро-угорських мілітаристів та експлуатації іноземним капіталом природних багатств краю. Залізничне будівництво, яке здійснювалося переважно іноземним капіталом в країнах Заходу, бурхливий розвиток важкої індустрії - металургії, вугільної промисловості, транспортного машинобудування - лише дещо сприяли розвитку в Галичині виробництва деяких видів промислової продукції, головним чином лісопилення і виробництва будівельних матеріалів. Натомість здешевілі транспортні засоби зробили західноукраїнські землі легко доступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості Австро-Угорщини і Західної Європи, привели до включення у всеавстрійський внутрішній ринок цих земель як колоніального придатку. Тепер економіка Галичини могла розвиватися лише тією мірою і в тих напрямах, які диктувала їй економіка західних провінцій Габсбурзької імперії. Галичина була приречена залишатися аграрно-сировинним придатком імперії, що дозволяло австрійському капіталу наживатися на експлуатації робочої сили і нещадному пограбуванні природних багатств цього краю. На це спрямовувалася внутрішня і зовнішня політика керівних кіл Австро- Угорщини, які міцно стояли на сторожі інтересів австрійського, угорського та іншого іноземного капіталу. Один з перших губернаторів Галичини граф П.Гесс відверто заявив, що вонаразом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії 12
[12] ).
11
) [11] Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. - К., 1988. - С. 183.
) [12] Кульчицький B.C., Настюк М.І., Тищик Б.И. Історія держави і права України. - Львів., 1996.- С. 134.
З даних, які належать до 1900-1907 років видно, що кожні 968 чоловік з тисячі українського населення працювали в сільському господарстві, 20 чоловік в промисловості, 12 - в торгівлі.
Якщо німецького населення в промисловості і торгівлі було зайнято 51,1%, а в сільському господарстві лише 33,5%, то українського населення 93,2% було зайнято в сільському гос-13
подарстві і лише 4,2% - в промисловості і торгівлі [13] ).
Тримаючи галицькі землі на становищі аграрно-сировинного придатку промислових провінцій імперії, австрійські правлячі кола всіма засобами гальмували тут розвиток промисловості, зокрема машинобудівної, спрямовували розвиток краю так, щоб він завжди був на
прив’язі в метрополії. В промисловості було зайнято близько 2% населення, тобто понад 150 14
тис. осіб [14] ). Загальна кількість робітників Львова наприкінці XIX ст. досягла 30-35 тис.
чоловік [15] ). Серед 12 підприємств, на яких працювало по 50-100 робітників, було чотири друкарні, два цегельно-керамічних підприємства, завод металоконструкцій, столярна майстерня, взуттєва і кондитерська фабрики, фабрика паперових виробів та паровий млин. Проте не всі підприємства, які мали понад 20 робітників, можна назвати фабриками, часто вони нагадували ремісничі майстерні [16] ).
Будучи ринком збуту для виробів західноавстрійської промисловості, західноукраїнські землі були одночасно джерелом цінної промислової і сільськогосподарської сировини. Вже наприкінці 60-х років XIX ст. західноавстрійські капіталісти вивозили щорічно з Галичини 8 тисяч тонн сирого спирту, 7 тисяч тонн будівельного дерева, близько 8 тисяч тонн солі, 4-6 тисяч тонн нафтових продуктів, десятки тисяч тонн зерна, худоби та інших продуктів сільського господарства, понад 600 тонн сирих шкір, близько 4566 тонн лляного і конопляного волокна, 2500 тонн овечої вовни, 1800 тонн ганчірок і тисячі тонн іншої цінної промислової сировини.
Майже уся ця сировина через деякий час поверталася знову в Галичину, але вже у вигляді готових виробів - тканини, одягу, шкіри, взуття, паперу, меблів та інших предметів широкого вжитку.
В наступні десягиліття, як зазначає Г.І.Ковальчак, колоніальний напрям розвитку її економіки дедалі більше поглиблювався і Галичина надовго залишалася злиденним аграрним краєм, із слабо розвинутою промисловістю, яка до того ж займалася переважно первинною
обробкою сировини і виробництвом напівфабрикатів, необхідних для фабрик і заводів захід- 17
них метрополій [17] ).
Аналізуючи стан промисловості в Галичині, дослідники справедливо відзначали, що галицька промисловість не могла розвиватися без шкоди для промисловості чехів і австрійців.
Промисловість Австрії, починаючи з 1850 року, була організована за принципом торгово-промислових палат, діяльність яких регулювалась законом 1868 року, з деякими змінами, внесеними в 1901 році. З 29 австрійських торгово-промислових палат три знаходились в Галичині /Броди, Краків, Львів/. Кожна палата складалася з двох секцій - торгової і промислової,
які на підлеглій їм території об’єднували від найдрібніших до найбільших всі торгові і проми-
18
слові підприємства [18] ).
У тісному контакті з торгово-промисловими палатами в Галичині перебував створений в 1903 році у Львові Центральний союз галицької фабричної промисловості. Це була добровільна організація, в коло завдань якої входило представництво інтересів великих заводів і фабри-
13
) [13] Трайнин И.П. Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее распад. - М.Л., 1947. - С. 131-132.
14
) [14] Кульчицький B.C., Настюк М.І., Тищик Б.И. Історія держави i права України. - Львів., 1996. - С. 134.
15
) [15] Історія Львова. - К., 1984. - С. 113.
16
) [16] Історія Львова. - К., 1984. - С. 113.
17
) [17] Ковальчак Г.І. Розвиток капіталістичної промисловості Східної Галичини в перші десятиріччя після скасування кріпосного права // З історії західноукраїнських земель. - Вип. 2. - 1957. - С. 123.
18
) [18] Кульчицький B.C. Державний лад і право в Галичині /в другій половині XIX - на початку XX ст. /. - Львів., 1966. - С. 5.
кантів перед центральними і крайовими властями в справах постачання сировиною і устаткуванням, будівництва залізничних шляхів, митної політики і т.п.
Крім Центрального союзу, в 1904 році була заснована, ще Ліга промислової допомоги, яка повинна була вести пропаганду за збут крайових товарів і сприяти розвиткові промисловості в Галичині. Тим не менш галицькі поміщики, виходячи з своїх інтересів, не бажали розвитку промисловості.
Так, коли запитали польського магната, графа А.Потоцького, чому він не організовує на своїх маєтках, багатих покладами кам’яного вугілля, добування його, пояс-19
нив: - “Не хочу збільшувати пролетаріату в Галичині” [19] ). Побоюючись зростання революційного пролетаріату, Потоцький, як і всі інші магнати, вважав за краще одержувати прибутки з своїх обширних земель шляхом експлуатації селян.
Домінуюче положення в промисловості Галичини займали кустарні промисли. В 1910
20
році було 24 підприємства, на яких сумарно працювали 1737 робітників [20] ). З загальної
кількості промислових підприємств 96,5% були зовсім дрібними, 3% були середніми і лише
21
0,5% були відносно великими [20] ).
Колоніальна політика Австро-Угорської монархії в розвитку промисловості Галичини
особливо яскраво виявилася в основній її галузі - нафтодобувній промисловості. Переробка її
22
була зосереджена здебільшого в центральних районах Австро-Угорщини [21] ), що позбав
ляло край можливості мати на місці нафтопереробну промисловість. Це було характерно і для інших галузей промисловості Галичини, зокрема, гірничої, лісової, шкіряної та ін. Із загальної
кількості видобутої в Галичині нафти в 1905 році лише 33,7%, а в наступному - 25,8% переро- 23
бляли на місці [22] ).
Наприкінці XIX ст. у нафтодобувну промисловість Галичини посилився приплив західноєвропейських капіталів, які спрямовано на розширення експлуатації дрогобицько- бориславських нафтових джерел. 86% галицької нафтової промисловості перебувало під контролем іноземного капіталу. З 56 акціонерних товариств по добуванню, транспортуванню і реалізації галицької нафти в 1910 році лише 16 знаходились в Галичині і важалися “крайовими”. Решта були розташовані за кордоном.
Галицькому капіталу, який, до речі, був підпорядкований іноземному, напередодні першої світової війни належало 60 млн. корон, тобто 14% вкладень. Перше місце за розмірами - 140 млн. корон (31,8%) - у галицькій нафтовій промисловості займав західноавстрійський (в основному віденський) капітал, друге - англійський - 95 млн.
корон (21,6%), третє - французький - 68 млн. корон (15,5%), четверте - німецький - 55 млн. корон (12,5%). Бельгійські капіталовкладення в галицькій нафтовій промисловості становили 9 млн. корон (2%), американсь-24
кі, за неповними даними - 8 млн. корон (1,8%) [23] ).
Бурхлива активність іноземного капіталу в нафтодобувній промисловості Прикарпаття була викликана, унікальними можливостями одержання великих прибутків, які він забезпечував собі і яких він ніколи не зміг би одержати в інших регіонах Європи. Деякі акціонерні ком-
25
панії виплачували своїм акціонерам дивіденти в розмірі 25-27% [24] ), що досягалося в ос
новному в результаті хижацьких методів експлуатації нафтових родовищ.
Розроблялися лише верхні поклади нафти, не проводилося капіталовкладень для забезпечення раціонального використання родовищ, що призвело до скорочення з 1910 р. видобутку нафти. [1] [2] [3] [4] [5] [6] [7] Наприкінці XIX - на початку XX ст. поряд з іноземними монополістичними об’єднаннями в Галичині виник ряд українських товариств і об’єднань торгово-промислового характеру. В 1883 році у Львові був заснований перший на західноукраїнських землях споживчий кооператив “Народна торгівля”, в 1895 році у Львові з метою зберігати заощадження і надавати позички українському населенню створено кооперативний банк з обмеженою порукою “Дністер”, у 1898 році в м. Олеську /тепер Буського району Львівської обл./ організовано крайове хліборобне товариство “Сільський господар”; у 1899 р. в Перемишлі для постачання споживчих і галантерейних товарів, сільськогосподарських знарядь, тощо, засновано “Крайовий Кредитовий Союз /Центросоюз/; у 1904 році у Львові для встановленої законом періодичної перевірки діяльності об’ єднаних кооперативів усіх видів на території Галичини був створений “Крайовий Ревізійний Союз”; у 1907 році заснований в Стрию Союз молочарських спілок пізніше перетворений у “Крайовий молочарний Союз /Маслосоюз/”; у 1911 році засновано “Крайовий Союз для хову і плекання худоби”, який зі своїх прибутків давав гроші на потреби “Сільського господаря” [25] ). Згодом виникли українські нафтові компанії “УНАС” - у 27 Львові, “Підойма” - в Дрогобичі [26] ). Всі ці економічні установи розгортали свою діяль ність по всьому краю і допомагали селянству та міщанству. Одночасно заснування позичкових кас, кооперацій, сільськогосподарських товариств, створювало певні можливості визволитись 28 від залежності чужих фінансових і сільськогосподарських інституцій [27] ). У Галичині най більш розвиненою галуззю промисловості було гуральництво, яке досягло значних розмірів. Лише у Львівському циркулі /одиниця адміністративного територіального поділу - І.Л./ в 1858 році було 386 гуралень, а напередодні першої світової війни 58,07% всіх гуралень Авст- 29 ро-Угорщини було зосереджено в Галичині [28] ). Це пояснюється тим, що галицькі помі щики користувалися так званим правом пропінації, тобто монопольним правом виробництва і збуту горілки та пива і були звільнені від сплати податків та акцизних зборів з виробництва і збуту горілки та пива. Внаслідок цього гуральництво було джерелом прибутків галицьких поміщиків. Ці прибутки рік у рік зростали. “Більша власність під час перевороту 1848 року, - писав І.Франко, -зуміла, врятувати для себе ще значні останки чисто панщизняних привілеїв, із яких найважливіше, а для цілого да- 30 льшого розвитку наших сільських відносин просто фатальне було право пропінаціі”[29] ). За підрахунками галицького економіста-статиста В.Навроцького, у 1874 році в Галичині було 23269 шинків, тобто один шинок припадав на 233 чоловіки, а на одного чоловіка - 26 лі- 31 трів випитої горілки на рік [30] ). Про те, як поміщики споювали галицьке трудове населен- 32 ня, свідчать офіційні дані ). Процент засуджених за пияцтво, наприклад, в 1905 році стано- 33 вив тут 94,7% всіх таких вироків в Австрії [31] ). Дещо більші зрушення відбулися в цукро вій промисловості. На початку 90-років став до ладу другий на західноукраїнських землях цукровий завод у Жучці поблизу Чернівців, а напередодні першої світової війни ще два заводи - “Хрещатик” на Буковині і Ходорівський у Галичині. На останньому працювало в перший се- 34 зон /1913 - 1914 рр./ близько 1 тис. робітників, у тому числі 800 виписаних з Чехії [32] ). Ко лоніальне становище західноукраїнських земель в складі Австро-Угорщини позначилося і на [8] [9] [10] [11] [12] [13] [14] [15] [16] заробітній платі робітників. У Галичині та й в інших неавстрійських коронних краях вона була найнижча, порівняно з оплатою праці в інших австрійських провінціях. За однакову працю робітник Львова одержував значно менше, ніж робітник Відня. Так, денний заробіток робітників харчової промисловості у Відні в 1911 році дорівнював 35 4,01 корони, в Празі - 3,69, в Трієсті - 2,96, а у Львові - всього 1,96 корони [33] ). Поряд з цим ціни на промислову продукцію в Галичині були значно вищі, ніж в інших частинах Австро-Угорщини. Так, у 1912 році центнер видобутого бурого вугілля коштував у австрійському місті Бруксі 49 крейцарів а в Станіславі /тепер Івано-Франківськ/ - 1 крону 42 крейцери [34] ). Тому трудящі Галичини неодноразово домагалися зрівняння цін в масштабах всієї держави. Так, у вересні 1907 р. у Львові відбулося загальноміське віче, учасники якого вимагали зниження цін на товари першої потреби, скасування податку на м’ясо та дешевшого перевозу 37 худоби залізницею [35] ). Жебрацьке життя галицьких робітників погіршувалось з кожним роком у зв’язку з зростанням цін на продукти харчування. Якщо в 1900 році за 1 кг житнього хліба потрібно платити 19,5 крейцерів, в 1910 році - 29 крейцерів, то в 1914 році - 33 крейцерів за 1 кг волового м’яса відповідно : 1,51 та 1,57 корони, масло за той же період подорожчало майже вдвоє 38 [36] ). У Галичині існував і найдовший робочий день, який коливався від 10 до 12 годин, а нері- 39 дко доходив до 14-16 годин на добу [37] ). Львівські пекарні працювали навіть по 23 години 40 без перерви [38] ). Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця. Про охорону праці і техніку безпеки зовсім не дбали. Правда, в 1883 році був виданий закон про промислову інспекцію, згідно з яким на промислових підприємствах було запрова- 41 джено фабричну інспекцію для нагляду за умовами праці [39] ). Ця інспекція набрала явно виражених поліцейських функцій, тому не дивно, що вона не змогла охопити ефективним контролем навіть найбільші підприємства. Дрібні підприємства, зокрема всі кустарні і ремісничі фактично були поза полем її діяльності. Так, лише за один 1900 рік було офіційно зареєстро- 42 вано 409 нещасних випадків на підприємствах Галичини, з них 17 смертельних [40] ). Не змінилося становище і в наступні роки. Тільки за три роки /1902 - 1904/ сталося 8462 нещасні випадки на підприємствах, з яких 477 закінчились смертю, що становило близько 6% від зага- 43 льної кількості нещасних випадків [41] ). Не поліпшилось становище і в наступні роки. Досить сказати, що в 1908-1911 рр. на під- 44 приємствах сталося 638 нещасних випадків, які закінчилися смертю [42] ). Винятково тяжкими були побутові умови робітників. Вони жили, як правило, на околицях міст, в темних і вогких підвальних приміщеннях, нерідко - в нашвидку збудованих брудних бараках, на складах і в майстернях. Робітничі приміщення тих часів яскраво описав німецький інженер Й.Мукк: “ У невеликій кімнаті лежало 20 чоловік, які спали по черзі: одні - 35 ) [33] Пристер Е. Краткая история Австрии. - М., 1952. - С. 452. 36 ) [34] Diamand H. Polozenie gospodareze Galicji przed wojn% - Lipsk, 1915. - S. 96. [17] [18] [19] [20] [21] [22] [23] [24] вдень, інші - вночі. Приміщення ніколи не провітрювалось. Там жили жінки і діти, які були 45 свідками різних жахливих сцен” [43] ). Багато робітників хворіли на туберкульоз, ревматизм та інші хвороби. На дуже низькому рівні була охорона здоров’я. В брошурі І.Лейхнера “Нафта і газ, Образок з галицької промисловості” /опублікована у Відні в 1898 р. німецькою мовою читаємо: “після шостої години вечора ви бачите, як у Бориславі по заболочених вулицях бродять мерці. Люди всі жовті як глина, зустрічають один одного без слова, як приголомшені. Вони не йдуть додому, бо в них немає хати. Вони не бояться сирої й холодної погоди, бо вони провели весь день у вогкості та на холоді. В них немає одягу, який варто шанувати, бо на обдерте, сіро-жовте лахміття вже давно чекає лахмітник... Злидні та нужда батьків відбиваються на кволому тілі дитини. Вона не знає батьківського дому, в якому мала б хоч би найскромніше піклування. Вона, разом з матір’ю, мусить збагнути долю пролетаря. Цим становищем начебто не можна ні оволодіти, ні знайти з нього вихід. Закон знають 46 робітники тільки з боку покарання і страху...” [44] ). Австрійський уряд під натиском дедалі сильнішого робітничого руху видав закони про фабричну інспекцію, про запобігання нещасним випадкам, робочий день, промислові суди 47 [45] ). Панівні верстви були проти цих законів, оскільки вважали їх засобом піднесення ро бітничого руху. Отже, робітники Галичини, створюючи своєю працею матеріальні блага, самі були їх позбавлені. Австрійські, американські, англійські капіталісти, як справедливо відзначала тогочасна ліберальна преса, поводилися з галицькими робітниками як з рабами. Австрія належала до числа тих країн, в яких навіть на початку XX ст. не було усунено негативних залишків середньовіччя. Серед них - абсолютизм /необмежена, самодержавна влада/, феодалізм /землеволодіння і привілеї кріпосників-поміщиків/ і придушення прав різних народів та національностей. Хоч кріпосне право в Галичині формально було скасовано ще в 1848 р., однак протягом тривалого часу залишки кріпосницької системи накладали свій відбиток на економічну ситуацію села. Збереження в руках поміщиків великої кількості землі, при гострому малоземеллі селян, дало поміщикам можливість зберегти протягом більше як півстоліття після селянської реформи напівкріпосницькі відносини. Звільнені від залежності в 1848 р., галицькі селяни за величезний викуп одержали рівно стільки землі, скільки необхідно було, щоб гарантувати правильне надходження платежів і податків. Оскільки всі луки і вигони відійшли до поміщиків, селяни були позбавлені можливості вести яке-небудь раціональне господарство. Тягар податків кидав їх в обійми лихваря, і скоро весь дохід зі своєї жалюгідної ділянки почали вони ділити між поміщиком і казною. Їм самим і їх дітям не залишалося нічого, щоб як-небудь прохарчуватися, тому доводилось вдаватися до продажу своєї робочої сили. На почату XX ст. економіка галицького села характеризувалася наявністю, з одного боку, великого залишку кріпосництва, а з другого - розвитком капіталізму в сільському господарстві, який обумовлював різку соціальну диференціацію селянства. Вся земельна площа Галичини, за даними 1912 року, складалася з 5 530 332 га землі. З цієї кількості частка поміщицької власності, так званого табулярного землеволодіння складала 500 тис. га, що становило 37,8% 48 всієї землі в Галичині [46] ). Власниками поміщицьких маєтків, як правило, були поляки. Близько 40% землі Галичини належало великим поміщикам, які мали понад 2 089 853 га, 18,3% - маєткам, що налічували від 500 до 2 тис. га і лише 12,1% землі належало володільцям, 49 що мали до 500 га [47] ). Так два графи Потоцькі мали 60 тис. га, граф Дзідушицький близь- 45 ) [43] Кульчицький B.C. Державний лад і право в Галичині (в другій половині XIX - на початку XX ст.). - Львів., 1966. - С. 9. 46 ) [44] Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1961. - Т. 2. - С. 249-251. 47 ) [45] Lobaczewski W. Wyklad austriackiego prawa przemyslowego w zarysie. - Lwow., 1911. - S. 12-15. 48 ) [46] Wiadomosci statystyczne o stosunkach krajowych. - Т. - XXIV. - Z. II. - Lwow., 1916. - S. 14. 49 ) [47] Кульчицький B.C. Державний лад і право в Галичині (в другій половині XIX - на початку XX ст.). - Львів., 1966. - С . 10. ко 20 тис., князь Сапега - понад 15 тис. [48] ). Тут доречно теж згадати, що земельні маєтки імператора Франца-Йосифа, розкинені по всіх австрійських коронних краях, обчислювалися в 119 037 га. В його імператорських маєтках працювали 2 цукрові заводи, 111 ґуралень, багато цегельних заводів і млинів [49] ). Великим землевласником у Галичині була церква. Площа земельних володінь Львівської греко-католицької митрополії становила 36,1 тис. га. Непосильні податки остаточно розорювали селян. Для того, щоб сплатити державі податок, селянин віддавав майже все, що в нього було в господарстві, а сам і його сім’я були змушені голодувати. “Дивні справи творяться на наших очах, - писав один з публіцистів того часу. - Нашими яєчками харчуються англійці, м’ясом з нашої худоби живуть німці і Відень, наші телята і свині ідуть в чужі країни на споживання. Тільки край наш і народ наш, який виростив усе це, самий бідний і голодний. Наші селяни вироджуються і слабнуть тілесно, щоро- 52 ку вмираючи великими партіями” [50] ). Селянське господарство Галичини за своїм характером було переважно малоземельним, внаслідок чого понад 42% всіх селянських господарств були нерентабельними і не мали спро- 53 моги прохарчувати своїх володільців [51] ). Тому чимало селян мусіли йти в найми. Поряд з цим у західноукраїнському селі велике місце займали відробітки та інші пережитки кріпосництва. До того ж нерідко доходило до розпродажу селянських, переважно, малоземельних господарств з молотка. Так, протягом 1910-1912 pp. на території Львівського вищого крайового суду з публічних торгів було продано 9303 селянських господарств з 1996 сіл, тобто 51,73% 54 всіх сіл Східної Галичини [52] ). Понад 90% всіх випадків продажу землі, за рішенням суду припадало на малоземельне селянство, яке було доведено австро-угорськими властями і поміщиками до нужденного життя. Заробіток сільскогосподарських робітників у поміщицьких маєтках був найнижчий, порівняно з іншими австрійськими землями. За 19-годинний робочий день поміщики Бережанського і Підгаєцького повітів платили по 30 крейцерів, а жінкам - по 20-25, дорослим дівчатам по 15-20, підліткам - 6-15 крейцерів /на своїх харчах/, тоді як кілограм хліба коштував 12-13 крейцерів. Натурою сільскогосподарські робітники одержували під час жнив 11-й або 12-й сніп [53] ). До того ж відбувалося систематичне дроблення селянських господарств. Так, у 1819 р. в Галичині було 511 372 селянських господарств і кожне з них мало в середньому 14 моргів землі ). Сорок років пізніше, в 1859 р., кількість господарств збільшилася до 788 234, але одночасно середній розмір кожного з них зменшився до 9 моргів землі. У 1883 р. загальна кількість селянських господарств збільшилася вдвоє і становила 1408 тис., але водночас сере- 57 дній розмір кожного з них зменшився майже вдвоє і становив 5 моргів землі [54] ). Основна маса трудового селянства, що мала в господарстві до 5 га землі, становила 79,9% всіх господарств і володіла лише 27,14% всієї землі. Незначна група середняцьких господарств, що ста- 58 новила 14,66% від усіх володіла 16,73% всієї землі [55] ), чим наочно підтверджується по ложення про витіснення середняка в умовах розвитку капіталістичних відносин в сільському господарстві. 50 ) [48] Історія Української РСР. - У двох томах. - Т. 1. - К., 1967. - С. 483. 51 ) [49] Земля і воля. - 1909., 7 лютого. 52 ) [50] Вільна Україна. - 1952., 3 червня. 53 ) [51] Bujak F. Galicja. - T.I. - Lw6w-Warszawa., 1908. - S. 248. 54 ) [52] Wiadomosci statystyczne о stosunkach krajowych. - Т. XXV. - Z.I. - Lw6w., 1914. - S. 28. 55 ) [53] Козланюк П. Оновлена земля. - Львів., 1953. - С. 25. 56 ) Морг = 0,57 га. 57 ) [54] Народ. - 1880., № 4. - С. 34. 58 ) [55] Свежинський П.В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX - на початку XX ст. - Львів., 1966. - С. 39. У розпорядженні трудового селянства, що обробляло свої селянські землі особистою працею, знаходилось лише 43,87% всієї землі. Решта 56,13% належали заможному селянству і церкві. Так, на Жовківщині найбагатшим селянином вважали Т.Ясеневича, який мав близько 200 моргів землі орної, ліс. Його двір за багатством не уступав поміщицьким. Д.Мочерняк з Ворохти мав 600 моргів полонини. У селі Жабє /тепер Верховина/ Косівського повіту М.Рипчак мав 40 дійних корів, 400 дійних овець, 20 коней, 200 кіз, 40-50 свиней. У нього працювало 12 наймитів і 12 наймичок. Я.Головці в селі Стронятині Львівського повіту належало 90 моргів землі, не рахуючи парового млина, крупорушки і підприємства з виробництва олії 59 [56] [25] [26]). Концентрацію землі в своїх руках заможні селяни проводили за рахунок бідного селянства, що розорялось, а також шляхом скуповування землі в поміщиків. До послуг заможних селян було організовано в 1884 р. Іпотечне відділення крайового банку, що надавало останньому значні кредити для покупки землі. Тяжким тягарем для селянина були також різні державні податки. Нерідко селяни не мали можливості їх сплачувати і податкові агенти забирали в них хатні речі. З приводу цього часто доходило до суперечок. І селян притягали до судової відповідальності за образу службових осіб. Поряд з малоземеллям селянське господарство в Галичині значною мірою руйнувалося і від черезсмужжя, яке остаточно підривало його виробничі сили. На селянське господарство в середньому, припадало 18 окремих ділянок. Були випадки, коли селянське господарство, що мало 12 моргів землі, складалося з 61 ділянки [57] ). Черезсмужжя не давало ніякої можливості поліпшити організацію виробництва в селянському господарстві, запровадити правильну сівозміну і використати навіть найпримітивніші сільськогосподарські машини. Внаслідок цього селянські господарства збирали дуже низькі врожаї [58] [27] [28] [29] [30] [31]). Тяжке економічне становище трудящих Галичини, обумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, привело до появи надлишку робочих рук і викликало масову еміграцію з Галичини. Галицькі українці масами направлялися до Америки, особливо до Бразилії і Канади. Щороку десятки тисяч безземельних селян, рятуючись від голодної смерті, відправлялися на сезонні роботи в інші країни, головним чином до Німеччини. Еміграція мала постійний характер і з року в рік зростала. За десятиріччя з 1901 по 1911 рік з Австрії емігрувало 1 110 969 чоловік, у тому числі 68% слов’ян [59] ). З січня по грудень одного з років лише до США емігру вало з Австро-Угорщини 258 737 чоловік проти 170 191 чоловіка в попередньому році [59] ), а з Галичини з 1880 по 1910 р. емігрувало 399 тис. чол., а тільки в 1913 р. до Америки 110 64 тис. чол. [60] ). Усього до першої світової війни із західноукраїнських земель виїхало і поселилося за океаном близько 1 млн. чоловік [61] ). Вербуванням емігрантів займалися агенти-спекулянти спеціально створеної організації, які на цій торгівлі живим товаром наживали величезні прибутки. Великі суми на перевезенні західноукраїнських емігрантів із портів Фіуме і Гамбурга за океан заробили австро-угорські і німецькі пароплавні компанії. Отже, галицьке трудове селянство, придушене напівкріпосницькою системою експлуатації, терпіло за часів австрійського панування безпросвітні злидні, а все сільське господарство внаслідок господарювання великих землевласників не тільки залишалось відсталим, але й деградувало. У сільському господарстві і в промисловості: відбувався дальший процес концентрації землі, техніки, капіталів - на одному полюсі та зростало розчарування і пролетаризація селянства - на другому. Не зважаючи на катастрофічне становище трудящих мас Галичини під гнітом Австро-Угорщинини, вони не втратили віри в своє визволення, продовжували справедливу боротьбу проти своїх гнобителів за покращення свого життя. Згідно з офіційними даними, тільки з 1900 по 1903 рр. відбулося 97 страйків робітників, в яких взяло участь 22 тис. чоловік! Влітку 1902 р. прокотилася хвиля виступів селян і сільськогосподарських робітників, в яких взяло участь близько 200 тис. чол. Селяни вимагали ліквідувати залишки кріпосництва, скорочення податків, поділу поміщицьких земель. В 1905-1906 рр. з 51 повіту Східної Галичини 30 було охоплено масовими виступами і страйками [62 ] 1.1.