1.2. Правове регулювання пенсійного забезпечення державних службовців на території України у період з 1917 – 1991 роки

Історія України у ХХ ст. насичена великою кількістю політичних, соціальних і правових змін. Поштовхом розвитку законодавства про пенсійне забезпечення, у тому числі і державних службовців, була Лютнева революція 1917 року в Росії.

Наступним етапом історії України став державний переворот, здійснений Павлом Скоропадським при підтримці німецьких військових частин. Гетьманат проіснував з 29 квітня по 14 грудня 1918 року [11, с. 585-586]. Встановлення гетьманату означало пристосування традиційної форми української державності до вимог тогочасної політичної ситуації. Реформування системи центральних органів державного управління гетьманської держави стало необхідністю. Основні положення адміністративної реформи викладені у праці О.І.

У гетьманській державі проходили процеси становлення інституту державної служби. Оскільки законодавче забезпечення було недостатнім, то гетьман і уряд не відкидали правові норми, які регулювали правовий статус державних службовців при попередніх політичних режимах. Так, у ст. 3 закону «Про громадянство» зазначалось: «До видання нового закону «Про державну службу» закони Російської держави про цю службу мають чинність і в Українській державі». У Російській імперії це був «Уставъ о сбужбе гражданской». Більш детально це питання висвітлене у першому підрозділі цього дисертаційного дослідження. Згідно із ухваленим Радою Міністрів законом від 26 червня 1918 року «Про нормальний розпис утримання службовців у центральних урядових установах цивільного відомства» [13, 2 с.] ієрархічна структура державної служби була такою (див.

Таблиця 1.1.

Для порівняння розмірів заробітних плат урядовців і інших службовців наводиться таблиця відповідно до Наказу № 81 від 17 квітня 1918 року «Про штати Київського, Одеського та Харківського військових аптечних магазинів» (див. табл. 1.2.) [14, с. 3]:

Таблиця 1.2.

Прийшовши до влади гетьман заснував свій офіційний часопис - «Державний вісник», який проіснував від травня по грудень 1918 року [15, с. 125]. У цьому офіційному виданні попри публікування законів та наказів доби Гетьманату П.П. Скоропадського, друкувались також і кадрові ротації у керівництві країни.

Як було зазначено вище, гетьманська держава до прийняття власних пенсійних законів у тому числі і тих, що стосувались правового статусу державних службовців, послуговувалась законодавством уже не існуючої тоді Російської імперії. Але у деяких випадках Рада Міністрів приймала постанови про пенсійне забезпечення окремих службовців або навіть окремих громадян. Так, постановою ухваленою Радою Міністрів від 02 липня 1918 року «Про призначення пенсії колишньому чернігівському скарбникові Антонові Облакевичу увільненому від служби по слабості» [17, с. 1] зазначалось: «Призначити колишньому чернігівському скарбникові А.І. Облакевичу, увільненому від служби по слабості, пенсію у розмірі двох тисяч чотирьохсот (2.400) карбованців річно з 09 серпня 1917 року». Про той факт, що державні службовці не були привілейованою категорією громадян при призначення пенсій свідчить також постанова Ради Міністрів від 14 червня 1918 року «Про призначення пенсії М.К. Адасовській» [18, с. 1], у якій йшлось про те, щоб: «асигнувати Марії Костянтинівні Адасовській (по сцені Заньковецькій) на дожиття, як постійну пенсію по триста карбованців щомісячно, а річно три тисячі шістсот (3.600) карбованців».

Із вищенаведеного вбачається, що в Україні часів гетьмана Павла Скоропадського інститут державної служби тільки почав формуватись. Гетьманат, по суті, лишень заклав основу правовим, кадровим та організаційним аспектам державної служби України.

Третім завершальним етапом Української революції [19, с.

Одним із перших кроків, що зробила Директорія, було проведення кадрових змін. Однак, як видно із журналу засідань Ради Народний Міністрів (далі РНМ) УНР № 6 від 22 грудня 1918 року, постановою, прийнятою на засіданні, ті службовці, які були звільнені, отримували допомогу згідно з законом гетьманського уряду від 2 серпня 1918 року. Окрім того, цією ж постановою надавалось право керуючим міністерствами робити винятки при звільненні службовців, які скоїли державно-карані злочини [20, с. 107]. Новелою у законодавстві УНР стала ухвалена РНМ УНР доповідь державного контролера від 27 грудня 1918 року про встановлення для служби у державному контролі граничного державного терміну у 30 років. Також було дане доручення міністру праці виробити загальну постанову для урядовців усіх державних установ, які досягли граничного службового терміну [21, с. 123]. У соціальному забезпеченні державних службовців часів Директорії УНР були також одноразові виплати і допомоги. Так, постановою РНМ УНР від 14 січня 1919 року ухвалено закон про видачу одноразової допомоги на Різдвяні свята 1918 року [22, с. 184]. Також постановою від 17 липня 1919 року було видано всім службовцям, як центральних, так і місцевих державних установ одноразову допомогу в зв’язку із інфляцією у розмірі місячного з відсотковими надбавками утримання, з умовою, що окрема допомога не перевищуватиме 2.000 гривень [23, с. 416]. Що ж стосується відсоткових надбавок до заробітної плати, то згідно з постановою РНМ УНР від 09 серпня 1919 року [24, с.

Таблиця 1.3.

До службовців 1 категорії відносились неодружені і бездітні службовці, а до 2 категорії ті службовці, які мали дітей, як народжених у шлюбі, так і позашлюбних віком до 16 років.

На початку 1919 року Директорія УНР проводить повну люстрацію кадрів державної служби. У постанові Директорії УНР від 14 січня 1919 року «Про звільнення урядовців усіх відомств, які призначені за часів гетьманщини» зазначалось: «всі урядовці всіх відомств, як в центральних урядових інституціях, так і на місцях, призначені за часів Гетьманщини, негайно звільняються зі своїх посад. Нове призначення деяких з них може бути тільки по спеціальним докладам відповідних начальників, при умові рекомендації їх громадськими організаціями чи відомими громадянами. Виконання цієї постанови за суворою особистою відповідальністю накладається на відповідних начальників, від яких залежить призначення» [25, с. 434]. Заборонено також було, однією особою займати дві посади і отримувати дві заробітні плати. Тому, було внесено зміни до порядку прийому нових урядовців. Постановою РНМ УНР від 03 травня 1919 року, було запропоновано усім відомствам при прийнятті на службу нових урядовців збирати про них відомості щодо їх попереднього місця роботи. Якщо таку інформацію встановити було неможливо, у такому випадку, вимагати від цих осіб підписку із зазначенням, чи служили вони на той час на якісь посаді і яку отримували за це винагороду [26, с. 335].

Директорія УНР не мала свого пенсійного законодавства, тому використовувала те, що було чинне під час Гетьманату. Але вже постановою РНМ УНР від 01 лютого 1919 року було доручено міністрові народного здоров’я скласти комісію з представників свого міністерства та Міністерства праці і фінансів для розроблення пенсійного статуту, а всім тим інституціям та установам, які до цього часу були зайняті у розробці цього статуту, передати усі матеріали до вищезазначеної комісії [27, с. 231].

Проте, до прийняття цього статуту 04 серпня 1920 року був прийнятий Закон «Про встановлення тимчасових правил про призначення пенсій та допомог колишнім службовцям державних установ Української Народної Республіки або родинам цих службовців» [28, с. 655-658]. У загальних положеннях цього закону йшлось про те, що до видання нового статуту УНР про пенсії для державних службовців і їх сімей, пенсії призначались на підставі цих тимчасових правил. Стаття 2 закону визначала коло осіб, на яких поширювався закон. До них належали службовці, які вийшли у відставку після видання Центральною Радою УНР четвертого Універсалу, тобто після 09 (22) січня 1918 року. Тимчасові правила були чинними і для осіб, які отримували пенсію за «Уставомъ о пенсіяхъ и единовременныхъ пособіяхъ» 1896 р. Право отримувати пенсію державного службовця мали і члени його сім’ї у випадку його смерті. У ст. 3 йшлося про порядок нарахування пенсії службовцям. За основу для вирахування пенсії чиновника, якщо він прослужив на державній посаді не менше двох років, брався оклад, призначений на підставі штатного розпису та законодавчих актів, що діяли на момент виходу службовця на пенсію. Якщо ж службовець прослужив менше року на даній посаді, то пенсія вираховувалась по окладу попередньої посади. Цікавим було положення примітки 1 до цієї статті, де йшлося про те, що при вирахуванні пенсій для службовців центральних державних установ терміни перебування на посаді скорочуються на половину. У примітці 2 зазначалось, якщо у момент призначення пенсії оклад утримання на посаді, яку займав пенсіонер, буде збільшений у порівнянні з його окладом у день виходу його у відставку, то за основу обрахування пенсії брався підвищений оклад. На розмір пенсії, окрім окладу, впливав і строк служби. Так, у ст. 4 зазначалось, службовець, який прослужив менше 15 років, отримував пенсію у розмірі не більше 1/3 окладу утримання, якщо строк служби складав від 15 до 25 років, розмір пенсії складав не більше 1/2 окладу, якщо ж строк служби складав більше 25 років, то такий державний службовець мав право на пенсію у розмірі не більше 2/3 окладу. Закон передбачав також право перерахунку пенсії, що робився у випадках, коли державному службовцю тимчасово збільшували відсоткові надбавки на утримання у зв’язку з дорожнечею і підвищенням добових грошей. Ці надбавки вираховувались у тих частинах, які отримували пенсіонери, а саме: 1/3, 1/2, 2/3 від розміру надбавки чинним державним службовцям. Перерахунок пенсії міг бути у бік збільшення, зменшення або навіть скасування надбавок. Регулювались дані питання виданням окремих постанов. З вищенаведеного вбачається, що пенсія службовця складалась із двох частин: 1) сталої основної пенсії (1/3, 1/2, 2/3 від штатного утримання) та 2) тимчасової доплати до пенсії (1/3, 1/2, 2/3 відсоткових добавок і добових грошей на дорожнечу).

В окремих випадках пенсія могла призначатись і вище встановлених законом розмірів, але тільки на підставі постанови голови Ради Народних Міністрів. Розміри таких пенсій не могли перевищувати 1/2 окладу, якщо строк служби склав менше 15 років і не більше 2/3 окладу, якщо строк служби склав більше 15 років і менше 25 років. Будь-яке збільшення пенсій на цих осіб не розповсюджувалось.

У тому випадку, якщо особа не набувала права на пенсію, а мала право на підставі відповідних артикулів «Устава о пенсіяхъ и единовременныхъ пособіяхъ» 1896 р. лише на одноразову допомогу, остання вираховувалась із основного утримання і всіх надбавок на дорожнечу, яке існувало на момент призначення на відповідну посаду.

Закон УНР «Про встановлення тимчасових правил про призначення пенсій та допомог колишнім службовцям державних установ Української Народної Республіки або родинам цих службовців» був останнім нормативно-правовим актом, який регулював пенсійне забезпечення державних службовців. Новий пенсійний статут так і не був прийнятий.

У результаті Варшавської угоди 1920 року, опираючись на польську підтримку, Директорії вдалося на кілька місяців відновити свій контроль над частиною українських земель. Однак, уже наприкінці 1920 року в результаті контрнаступу радянських військ державні структури і збройні сили УНР залишили Східну Україну. Після Ризького мирного договору 1921 року Директорія втратила польську підтримку, її провідні діячі опинились в еміграції. Надалі УНР згадувалась лише у контексті діяльності Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі (уряду у вигнанні) [19, с. 192].

Наступним історичним періодом розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення державних службовців було входження України до складу СРСР. Після Жовтневої революції 1917 року в Росії Перший Всеукраїнський з’їзд Рад 12 (25) грудня 1917 року прийняв резолюцію про встановлення в Україні Радянської влади у формі Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Декретом Робітничого Селянського уряду України від 14 січня 1919 року країна отримала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка»[19, с. 194]. Цей період характеризувався політичною, соціальною і правовою невизначеністю. Директорія УНР втрачала підтримку із зовні, наслідком чого стала втрата впливу на територію країни. 28 грудня 1920 року в Москві урядами радянської Росії і радянської України була укладена угода про військовий і господарський союз, так званий «Союзний робітничо-селянський договір між РСФРР і УСРР», згодом затверджений VІІІ Всеросійським з’їздом Рад 29 грудня 1920 року та V Всеукраїнським з’їздом Рад 02 березня 1921 року. Наслідком цього договору стало об’єднання наркоматів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфів, а також вищих рад народного господарства [29, с. 566]. Цей договір став передумовою того, що 30 грудня 1922 року на 1-му з’їзді Рад Союзу Радянських Соціалістичних Республік було ухвалено Декларацію про утворення СРСР і Договору про утворення СРСР. Вже на 2-му з’їзді рад СРСР 31 січня 1924 року затвердили Конституцію СРСР, основою якої стали названі Декларація і Договір [29, с. 564].

З вищевикладеного можна зробити висновок, що тогочасний законодавчий орган радянської України не приймав жодних законів, які б визначали правовий статус державних службовців. Тобто, всі законодавчі напрацювання радянської Росії автоматично рецепціювалися і стали частиною українського законодавства після підписання союзного договору 1920 року між Росією та Україною. Практика рецепції загальносоюзного законодавства у національне зберігалась до 1991 року. Тому при розгляді питання про правове регулювання пенсійного забезпечення державних службовців у довоєнний радянський час використовуються нормативно-правові акти радянської Росії та Радянського Союзу.

Коли у Росії до влади прийшла Комуністична партія більшовиків, то всі категорії населення були зрівняні, а стани та цивільні чини були відмінені. Так, Декретом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (далі ВЦВК) і Ради Народних Комісарів (далі РНК) від 11 (24) листопада 1917 року «Про відміну станів і цивільних чинів» передбачалось, що всі станові поділи, усі звання (дворянин, купець і т.д.), титули (граф, князь і т.д.) і назви цивільних чинів (таємний, статський радник і т.д.) відмінялись, а все населення Росії ставало громадянами Російської республіки. Також, відмінялись усі відповідні на той час правові норми, які регулювали ці відносини [30, с. 71-72].

Як видно із вищезгаданого декрету, більшовики зразу ж відмовились від законодавства Російської імперії про утримання державних службовців. Це зумовило необхідність прийняття власного законодавства. Але перші декрети не регулювали ці відносини у повному обсязі, а тільки окремі його питання. Зокрема, 18 листопада (1 грудня) 1917 року постановою РНК «Про розміри винагороди народним комісарам і зниження заробітної плати вищим службовцям і чиновникам» [31, с. 107-108] передбачалось: 1) максимальна заробітна плата складала 500 руб. на місяць, особам які не мали сім’ї. Якщо ж службовець мав на утриманні сім’ю, то до зарплати він отримував надбавку 100 руб. за кожного непрацездатного її члена; 2) забезпечення квартирами допускалось не більше однієї кімнати на члена сім’ї; 3) Міністерству фінансів і окремим комісарам доручалось вивчити кошториси міністерств та урізати непомірно високі зарплати та пенсії. Також 11 (24) грудня 1917 року РНК приймає Декрет «Про припинення видачі пенсій, що перевищують 300 руб.» [32, с. 212-213]. У ньому йдеться про припинення виплати із коштів Державного казначейства пенсій, що перевищують 300 руб. на місяць одній особі або сім’ї.

Не задовольняла тогочасну владу і назва установи, яка займалась питаннями соціального забезпечення, тому 26 квітня 1918 року був прийнятий декрет «Про перейменування Народного комісаріату державного презирства (призрения) у Народний комісаріат соціального забезпечення» [33, с. 180].

Внутрішня політика більшовиків була вибудована на ідеях соціальної справедливості, соціальної рівності і відсутності будь-яких привілейованих груп. Наслідком цих ідей стала ліквідація преференції для службовців державних установ. Згадані ідеї знайшли своє відображення не тільки у лозунгах, а й у законодавстві. Так, 26 квітня 1918 року була прийнята постанова «Про порядок виплати зарплати службовцям урядових установ»[34, с. 181-182]. Ця постанова передбачала відміну існуючих на той час поділу утримання службовців урядових установ на зарплату, столові та квартирні кошти, об’єднавши їх в одне ціле. Відмінялись також: відрахування із зарплат у різноманітні фонди; всі види додаткового утримання службовців; житлові пільги у військовий час; пільги для службовців, які працюють у віддалених місцевостях; а також припинялись виплати над утримання, тобто, додаткових коштів, незалежно від підстав їх призначення. Остаточне законодавче закріплення зарплати службовців та робітників відобразилось у Декреті від 27 червня 1918 року «Про оплату праці робітників і службовців у радянських установах» [35, с. 488-494]. Декрет визнавався єдиним правовим актом, яким регулювались питання призначення на посаду, строку випробування і розміру винагороди. У декреті також зазначалась класифікація службовців на групи та категорії. Так, прийняття на роботу всіх службовців відбувався тільки через місцеві біржі праці. Строк випробування був обов’язковим і складав два тижні. Максимальна заробітна плата складала 1.200 руб., оклади, що перевищували цю суму, призначались особливою постановою відповідної установи при погодженні з Державним контролем та Комісаріатом праці. Всі радянські робітники розділялись на чотири групи. До першої групи належали всі відповідальні керівники установ, а саме: народні комісари, члени колегій народних комісаріатів, члени Президії ЦВК і виконавчих комітетів, завідувачі установ, керуючі справами, завідувачі самостійними відділами, підрозділами та секціями установ. До другої групи входили всі службовці зі спеціальними знаннями та досвідом роботи, але вони виконували свої обов’язки під керівництвом відповідальної особи. До третьої групи належали професійні робітники та службовці без спеціальних знань. До четвертої групи відносились початківці «конторщики», сторожі, кур’єри, прислуга. Кожна група поділялась на категорії, тому співвідношення групи та категорії і вплив їх на заробітну плату службовця (див.табл. 1.4.):

Таблиця 1.4.

Також, декретом відмінялось отримання зарплати за двома займаними посадами і винагороди за участь у будь-яких нарадах чи засіданнях.

Але так звана соціальна справедливість по-радянськи тривала не довго. Уже 14 вересня 1918 року Президія ВЦВК прийняла декрет «Про норми оплати праці членів ВЦВК, народних комісарів та членів колегій народних комісарів» [36, с. 310]. Декретом передбачалось: 1) для сімейних службовців, які мали на своєму утриманні непрацездатних членів сім’ї, призначався місячний оклад у розмірі: а) 1800 руб., якщо зарплату отримував тільки один із подружжя; б) 1500 руб., якщо, крім цієї зарплати, є ще заробіток іншого з подружжя; 2) для сімей, які нікого на своєму утриманні не мають: а) 1500 руб., якщо зарплату отримував тільки один із подружжя; б) 1200 руб., якщо, крім цієї зарплати, є ще заробіток іншого з подружжя; 3) для одиноких 1200 руб. у місяць. Наведені підвищення позначились тільки на першій категорії службовців.

Відомим для радянського законодавства був і інститут мінімальної заробітної плати. Так, декретом «Про заробітну плату для робітників і службовців» [37, с. 344-345] від 16 вересня 1918 року встановлювалась найменша заробітна плата дорослому робітнику, як для чоловіків, так і для жінок, 15 руб. 60 коп. у робочий день для м. Москви.

Для інших місцевостей РСФРР оплата службовців проводиться відповідно до розподілу губерній та областей РСФРР по розміру тарифних ставок оплати праці (у відсотках до тарифної ставки для м. Москви, прийнятої за 100%) затверджений вищезгаданим декретом від 16 вересня 1918 року (див.табл. 1.5.).

Таблиця 1.5.

Декрет від 27 червня 1918 року «Про оплату праці робітників і службовців у радянських установах» невдовзі був замінений новим, а саме декретом «Про оплату праці службовцям радянських установ РСФРР» [38, с. 414-418]. У декреті зазначалось, що для службовців м. Москви встановлювався наступний тариф зарплати (руб./на місяць) (див. табл. 1.6.).

Таблиця 1.6.

Питання соціального і пенсійного забезпечення у радянській Росії регулювались положенням від 31 жовтня 1918 року «Про соціальне забезпечення трудівників» [39, с. 481-494] без розмежування на службовців та робітників. Основними видами виплат були допомоги та пенсії. За цим положенням до суб’єктів соціального забезпечення належали усі особи без винятків, джерелом існування яких є тільки їх власна праця, без експлуатації праці інших осіб. Дане положення поділяло допомоги на три норми: 1) мінімальна допомога (найменша тарифна ставка, яка допускалась у затверджених Народним комісаріатом праці тарифів для даної місцевості); 2) нормальна допомога (середній заробіток у даній місцевості); 3) максимальна допомога (найвища тарифна ставка для даної місцевості). У ст. 15 зазначалось, що пенсії призначаються у випадках повної чи часткової втрати працездатності не залежно від причин, що викликати втрату працездатності (хвороба, каліцтво, старість, професійне захворювання і т.д.). Слід звернути увагу на те, що положення не визначало пенсійного забезпечення у зв’язку зі старістю. Відповідно до ст. 18 положення розмір пенсії при повній втраті працездатності встановлювався у розмірі 25-кратного денної нормальної допомоги, яка видається за місцем проживання пенсіонера. При частковій втраті працездатності розміри пенсії встановлювались для осіб: які втратили працездатність від 15 до 29% у розмірі 1/5 повної пенсії; від 30 до 44% у розмірі 1/2 повної пенсії; від 45 до 60% у розмірі 3/4 повної пенсії; більше 60% повну пенсію. Але Народний комісаріат праці залишав за собою право припиняти виплату пенсій для осіб, які втратили менше 30% працездатності, у зв’язку з виникненням гострої промислово-господарської кризи.

Джерело фінансової системи соціального забезпечення складалось із: 1) внесків приватних підприємств, установ і окремих роботодавців; 2) внесків націоналізованих і державних підприємств та установ; 3) внесків, які підлягають забезпеченню у випадку відсутності роботодавців (ремісники, сільські господарства і т. д.); 4) пені за прострочені платежі на соціальне забезпечення і штрафів, які накладались за порушення згаданого положення; 5) доходи з майна та капіталів установ соціального забезпечення. Пізніше джерелом фінансової системи соціального забезпечення був тільки державний бюджет та внески до соціальних фондів.

У декреті ВЦВК і РНК від 18 лютого 1919 року «Про підвищення заробітної плати» [40, с. 403-407] зазначалось, що з 01 лютого 1919 року для міста Москви та її околиць (30 верст) встановлювалась: мінімальна заробітна плата дорослому робітнику, незалежно від статі, 24 руб. за робочий день (600 руб. на місяць за 25 робочих днів). Максимальна ставка для технічного, комерційного, лікарського, військово-навчального та адміністративного персоналу – 3000 руб. на місяць. Установлені ставки для м. Москви були прийняті за 100%, відповідно до яких встановлювалась зарплати для інших місцевостей.

Невдовзі у радянському законодавстві з поміж службовців державних установ виокремлюється так звані відповідальні політичні працівники. Вони також були поділені на групи, але зарплата у них була вищою. Так, відповідно до постанови Президії ВЦВК від 16 квітня 1919 року «Про оплату праці відповідальних політичних працівників» [41, с. 79-80]: І група отримувала 2000 руб.; ІІ група – 1900 руб.; ІІІ група – 1800 руб.; ІV група – 1700 руб. у місті Москві, що приймалось за 100%, від яких розраховувались зарплати в інших місцевостях. Згодом чотири групи службовців були поділені на п’ять розрядів. І вже постановою ВЦВК від 06 жовтня 1919 року «Про тариф відповідальних політичних працівників» [42, с. 168-170] визначалось: працівники 5-го розряду отримували 4200 руб; 4-го розряду – 4050 руб.; 3-го розряду – 3900 руб.; 2-го розряду – 3400 руб.; 1-го розряду – 3100 руб. для м. Москви. Мінімальна ставка зарплати згідно постанови ВЦВК і РНК від 15 серпня 1919 року «Про підвищення зарплати» [43, с. 36-40] складала 1200 руб. на місяць.

При радянській владі не всі отримували пенсію. Правом на пенсію не користувались особи, які позбавлені права обирати до рад: через свою класову приналежність; через свою службову діяльність на певних посадах за царського ладу та при «білих» урядах; через те, що брали участь у білих арміях та контрреволюційних бандах; служителі релігійних культів; особи, яким у наслідок чистки апарату назавжди чи тимчасово заборонено служити у всіх радянських та кооперативних органах, а також громадських організаціях; особи, позбавлені цього права за вироком суду на термін, що його встановив суд [44, с. 63-65]. Тобто, значна частина населення.

Пенсія по старості призначалась чоловікам, які досягли 60 річного віку зі стажем роботи не менше 25 років та жінкам, які досягли 55 річного віку зі стажем роботи не менше 20 років. Пільгові пенсії виплачувались тільки працівникам металургійної, хімічної промисловості та тим працівникам, які були зайняті на підземних роботах [45, с. 7-8], що було передбачене списком шкідливих професій.

Після Другої світової війни у країні відбувались політичні та соціальні зміни, помінялась і внутрішня політика держави. Пізніше цей період називатимуть - «періодом розвиненого соціалістичного суспільства» [46, с. 86-89]. Верховна Рада СРСР 14 липня 1956 року прийняла Закон «Про державні пенсії». Окремим законом від 15 липня 1964 року «Про пенсії и допомоги членам колгоспів» регулювались тільки відносини у сільському господарстві. Одним із найважливіших принципів пенсійного забезпечення робітників і службовців у СРСР, згідно із законом 1956 року, було розповсюдження державного пенсійного забезпечення на всіх робітників і службовців. Таким чином, у законодавстві Радянського Союзу було остаточно ліквідовано привілеї для службовців державних установ. Більше того, радянська юридична наука не виокремлювала державного службовця як окремого суб’єкта пенсійного забезпечення. Також були ліквідовані дискримінаційні норми про позбавлення права на пенсію певних категорій громадян, про які йшлось вище. Пенсійний вік та необхідний стаж залишилися незмінними з 1928 року. Пільгове пенсійне забезпечення теж не зазнало значних змін. Розмір пенсії вираховувався по встановленим нормам у відсотковому співвідношенні до фактичного заробітку і не міг бути меншим або більшим суми, визначеної законом [44, с. 5-10] (див.табл. 1.7.).

Таблиця 1.7.

Така система пенсійного забезпечення залишалась до розпаду Радянського Союзу 1991 року і до прийняття колишніми союзними республіками свого національного пенсійного законодавства.

Проведене дослідження розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення державних службовців у період з 1917 по 1991 роки є важливим і актуальним для вивчення. Аналіз законодавства різних історичних етапів дає змогу побачити ефективність та доцільність ряду правових норм. Слід зазначити, що частина норм радянського законодавства знайшли своє відображення і у сучасній пенсійній системі України. Що стосується реформування пенсійного забезпечення державних службовців, то окремі положення часів Гетьманату та Директорії, щодо розміру пенсії, строку служби залишаються актуальними при розробці оптимального варіанту для реформування пенсійної системи України та пенсійного забезпечення державних службовців зокрема.