2.4. Створення арбітражних судів і конституційні засади їх перетворення на органи господарської юрисдикції

З прийняттям Верховною Радою України у 1991 р. Закону України “Про арбітражний суд” розпочався активний процес створення системи арбітражних судів. Цим Законом були визначені прерогативи арбітражного суду як однієї з гілок судової влади, що покликана здійснювати правосуддя у господарських відносинах.

Прийняття Закону України “Про арбітражний суд”, Арбітражного процесуального кодексу України (АПК України) було лише першим кроком у справi законодавчого забезпечення організації та діяльності таких спеціалізованих судових органів, як арбітражні суди. Цi законодавчі акти, як слушно зазначав О. П. Коцюба, запроваджували такi основнi засади: всi органи державного арбітражу повністю реорганізовувалися в самостiйно дiючий суд; арбiтражний суд виводився із системи виконавчої влади; ліквідовувалася система вiдомчих арбітражів; створювалась єдина система арбітражних судiв; визначався статус арбiтрiв, якi призначалися Верховною Радою України i пiдкорялися лише закону; Вищий арбітражний суд України ставав остаточною інстанцією з перевiрки рiшень арбiтражних судiв [295]^[336]. Але основною ідеологією цих актів була така: вперше в історії українського законодавства закріплено, що правосуддя в господарських відносинах здійснюється арбітражними судами незалежно від законодавчої та виконавчої влади (ст. 1, 4 Закону України “Про арбітражний суд”). Цей Закон встановлював важливі гарантії незалежності як арбітрів, так і арбітражних судів. Так, вплив на арбітра в будь-якій формі з метою перешкоджання всебічному, повному і об’єктивному розгляду справи тягне за собою відповідальність відповідно до чинного законодавства Української РСР (ст. 21). Його (арбітра) не можна було притягнути до кримінальної відповідальності, вжити заходів щодо адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, або заарештовувати без згоди Верховної Ради Української РСР, а в період між сесіями — Президії Верховної Ради Української РСР.

Проте найбільшу увагу заслуговує такий принцип, що характеризує незалежність арбітра у відправленні правосуддя, — принцип довічного (безстрокового) призначення його Верховною Радою УРСР (ст. 23). Цю норму можна насправді визнати “революційною”, оскільки вперше в історії нашої держави законодавець у 1991 р. визнав за можливе довірити здійснення правосуддя безстроково обраним арбітрам. Ми вважаємо це найбільшим досягненням в становленні демократичної, правової держави з її незалежною системою правосуддя. Водночас варто пiдкреслити, що у процесi накопичення досвiду дiяльностi арбiтражного суду виявилися певнi недолiки як Закону України “Про арбiтражний суд”, так і АПК України, на які звертали увагу, зокрема, учасники Всеукраїнської науково-практичної конференцiї “Законодавство про арбiтражний суд України: теорiя i практика його застосування”, що відбулася у Харкові 14 жовтня 1992 р. Так, на думку М. І. Тітова, нечiтке формулювання статті 22 АПК України в певних випадках давало можливість “недобросовісній сторонi зловживати наданими їй правами і необґрунтовано затягувати процес розв’язання спору по сутi” [574]^[337]. На необхідність удосконалення і уточнення певних норм Закону України “Про арбітражний суд” і АПК України звертали увагу В. С. Шелестов [642]^[338] та В. А. Бігун [77]^[339]. Висловлювалися думки щодо доцiльностi внесення змiн і доповнень до АПК України й у подальшому [225, 460, 34]^[340].

Важливi напрями вдосконалення організації та дiяльностi арбiтражних судiв визначені у прийнятiй Верховною Радою України 28 квiтня 1992 р. “Концепцiї судово-правової реформи в Україні”, яка, на думку В. В. Сташиса, “вiдiграла в цiлому позитивну роль як у визначеннi основних напрямiв реформування судiв, так і у встановленнi кола проблем, що є дотичними i без вирiшення яких неможливе становлення судової влади як самостiйної гiлки державної влади” [537]^[341]. Практичним здійсненням певних складових судово-правової реформи стало прийняття 15 грудня 1992 р.

Отже, впродовж декількох років пiсля проголошення у 1991 р. незалежностi України була створена певна законодавча база для забезпечення діяльності арбітражних судів.

Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. нова Конституція України створила фундаментальну правову базу, покликану забезпечити подальший розвиток судово-правової реформи в Україні. Конституція у розділі VІІІ “Правосуддя” встановила, що: правосуддя в Україні здійснюється виключно судами; делегування функцiй судiв, а також привласнення цих функцiй iншими органами чи посадовими особами не допускається; юрисдикцiя судiв поширюється на всi правовідносини, що виникають у державi; судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикцiї; народ безпосередньо бере участь у здiйсненнi правосуддя через народних засідателів i присяжних; судовi рiшення ухвалюються судами iменем України i є обов’язковими для виконання на всiй територiї України (ст.

Для приведення судової системи у вiдповiднiсть до Конституцiї України, безперечно, потрiбен час. Тому згiдно з пунктом 12 “Перехiдних положень” Конституцiї України діюча, на момент прийняття Основного Закону України, система загальних, вiйськових та арбiтражних судiв мала бути реформована впродовж п’яти рокiв в єдину систему судiв загальної юрисдикцiї, передбачену статтею 125 Конституцiї. Тобто перехiдний перiод мiг мати такi хронологiчнi межi: червень 1996 р. — червень 2001 р.

Пiсля прийняття Конституцiї України були здiйсненi певнi заходи щодо удосконалення органiзацiї та дiяльностi арбiтражних судiв. Так, 20 лютого 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про внесення змiн до Закону України “Про арбітражний суд” [140]^[347]. Цим Законом, зокрема, до компетенцiї арбiтражного суду був вiднесений розгляд справ про банкрутство. Зазнала змiн i доповнень стаття 4 Закону України “Про арбiтражний суд”, яка містила принципи органiзацiї та дiяльностi арбiтражного суду. Ця стаття була доповнена дуже важливою для дiяльностi цього суду вказiвкою, що арбiтражний суд здiйснює правосуддя i на такому принципi, як “змагальність сторiн та свобода в наданнi ними арбiтражному суду своїх доказiв i у доведенi перед судом їх переконливості” [140]^[348].

У 1993–2001 рр. ряд змiн і доповнень було внесено і до Арбітражного процесуального кодексу України.

На пiдставi Конституцiї України, законодавства України про арбітражний суд, арбітражне судочинство, iнших законодавчих актiв України, мiжнародних договорiв, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України протягом десятилiття (з 1991 р. до середини 2001 р.), в країні і здійснювалась організація та діяльність органів господарської юрисдикції.

Компетенція арбітражних судiв щодо вирішення кола підвідомчих їм справ визначалася статтею 12 Арбітражного процесуального кодексу. Цією статтею передбачалося, що арбітражні суди вирішують спори, що виникають при укладаннi, змiнi, розірванні та виконаннi господарських договорiв та з iнших пiдстав, а також спори про визнання недійсними актiв з пiдстав, зазначених у законодавстві; справи про банкрутство; справи за заявками органiв Антимонопольного комiтету України з питань, віднесених актами до їх компетенції. Слiд зазначити, що, виходячи з природи арбітражного суду як органу для здiйснення правосуддя з господарських справ, законодавець цiлком слушно розширив коло господарських спорiв для розгляду арбітражними судами. Так, наприклад, державнi арбітражі ранiше не мали права розглядати спори про податки та неоподатковані платежі, що стягувалися до Державного бюджету, спори на суму менше 100 карбованцiв, спори мiж підприємствами, організаціями та установами, якi виникли у зв’язку зi здійсненням банками фінансового контролю за невикористанням коштiв на капітальні внески.

Цілком природно, що зазначені спори як господарські за своїми об’єктивними ознаками були вiднесенi АПК України до підвідомчості арбітражних судiв. Отже, в особi арбiтражних судiв судова влада одержала спеціалізовані судові органи, що мали прерогативи вирiшувати господарські спори, які ранiше розглядалися загальними судами, а також органами виконавчої влади.

Водночас слiд зазначити, що ранiше стаття 12 Закону України “Про арбiтражний суд” передбачала також надання Вищому арбітражному суду України права законодавчої ініціативи. Проте Конституція України 1996 р. вже не наділяла Вищий арбітражний суд України правом законодавчої ініціативи. Як уже обґрунтовувалось у першому розділі, автором пропонується поновити право законодавчої ініціативи для Вищого господарського суду України, тим більше, що сьогодні вже ведеться робота по внесенню змін до чинної Конституції України.

Відповiдно до статтi 5 Закону України “Про арбітражний суд” в Українi дiяли Вищий арбiтражний суд України, арбiтражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей, мiст Києва та Севастополя, якi становили єдину злагоджену систему арбітражних судiв України. Усю систему арбітражних судiв України очолював Вищий арбітражний суд України, який був найвищим органом у вирішенні господарських спорів і здійсненні нагляду щодо рiшень, ухвал, постанов арбітражних судів в Україні та контролю за їх діяльністю. Згiдно із Законом України “Про арбітражний суд” Вищий арбітражний суд України на основі узагальнення та аналiзу судової практики застосування норм матеріального та процесуального законодавства видавав керівні роз’яснення, що були обов’язковими для арбітражних судів та підприємств, організацій, державних та інших органів, посадових осіб. Такi роз’яснення затверджувалися постановами Пленуму Вищого арбітражного суду України та доводилися до вiдома зацікавлених осiб через засоби масової інформації, а також iншими засобами, встановленими законодавством. Вищий арбiтражний суд України складався з Голови Вищого арбiтражного суду, першого заступника Голови, заступників Голови та суддiв і дiяв у складi Пленуму Вищого арбiтражного суду України, Президії Вищого арбiтражного суду України, судової колегiї з розгляду спорiв та судової колегiї з перегляду рiшень, ухвал, постанов. На підставi постанови Верховної Ради України “Про забезпечення дiяльностi судiв” вiд 24 лютого 1992 р. у складi Вищого арбiтражного суду України був створений Науково-дослідний центр, що повинен займатися комплексними проблемами організації та компетенції юрисдикційних органів щодо вирішення господарських спорiв і підвищення кваліфікації суддiв та спеціалістів арбітражних судів України [138]^[349].

З метою забезпечення кваліфікованого i оперативного розгляду справ найбiльш актуальних категорiй в арбiтражних судах було проведено необхiднi структурнi змiни. Згідно з Указом Президента України вiд 21 квітня 1998 р. в складi арбітражних судiв були утворені спеціальні колегії з розгляду справ про банкрутство [142]^[350], а 13 серпня 1999 р. – колегiї з розгляду справ про стягнення податкiв, зборiв (обов’язкових платежiв). Це сприяло підвищенню ефективності судового захисту учасникiв економiчних правовідносин, у тому числi й держави як гаранта забезпечення виконання соціальних програм.

Повну реалiзацiю передбачених Законом України “Про арбiтражний суд” принципiв арбiтражного судочинства забезпечував прийнятий 6 листопада 1991 р. Арбiтражний процесуальний кодекс України, який визначав підсудність спорiв арбітражним судам, чiтко окреслював процесуальнi права та обов’язки учасників арбітражного процесу, реґламентував порядок розгляду спорiв, винесення рiшень по них, перевірки законності останнiх. Практика вирішення господарських спорiв відповідно до норм чинного з 1 березня 1992 р. (з подальшими змінами i доповненнями) Арбітражного процесуального кодексу України в цілому підтвердила їх об’єктивну доцільність, оскільки кiлькiсть змінених та скасованих процесуальних документів упродовж 1992–2001 рр. не перевищувала 1,7 % від загальної кількості розглянутих справ.

З моменту прийняття Верховною Радою України Закону України “Про арбiтражний суд” і до середини 2001 р. арбітражні суди України пройшли перiод становлення і розвитку й упевнено зайняли своє мiсце в системi органiв правосуддя, здійснюючи покладену на них функцiю захисту прав і охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, сприяючи розвитку мiж ними співпраці та вносячи пропозиції щодо удосконалення правового регулювання господарської діяльності. Арбітражними судами був напрацьований і досвід “спiльної, такої, що враховує специфіку і самостійний характер процесуального статусу суддів та прокурорів, працi по зміцненню режиму законності в економічній сфері, захисту інтересів держави і суспільства, законних прав і інтересів суб’єктів підприємництва” [466]^[351]. Для системи арбітражних судiв стали притаманними такi загальнi риси, як простота побудови вiдповiдно до адміністративно-територіального подiлу; доступність для позивачів; ієрархічність устрою; єдність системи арбітражних судiв, що зумовлювалась єднiстю їх завдань, єдиними принципами організації та діяльності цих судiв [369]^[352]. Багатогранна діяльність арбітражних судiв України за десятирічний перiод їх функціонування переконливо довела, що вони насправді стали “спеціалізованими судами зі здійснення правосуддя в господарських відносинах, як складова єдиної системи органiв судової влади” [432]^[353]. За цей перiод існування органами арбітражного судочинства як спеціалізованою системою органiв судової влади було розглянуто близько одного мільйона справ, переважна більшість яких була пов’язана з майновими відносинами. Арбітражні суди України активно впливали на формування нових економічних відносин у державі.

Одним із найважливіших напрямів діяльності арбітражних судiв було вдосконалення правового регулювання економічних правовідносин. Пропозиції щодо вдосконалення законодавства, що вносились Вищим арбітражним судом України за весь час існування системи арбітражного судочинства, охопили всі найважливіші аспекти економічної діяльності: приватизаційні процеси, оренду, зовнішньоекономічну та сумісну діяльність, кредитування, банкрутство суб’єктів підприємництва, укладання міждержавних економічних угод та багато інших.

У червнi 2001 р. закiнчувався п’ятирічний термiн дiї пункту 12 “Перехідних положень” Конституцiї України 1996 р. щодо функціонування старої судової системи. Неприйняття законодавчих актiв з розвитку положень статтi 125 Конституцiї створювало, як зауважує В. В. Комаров, загрозу виведення судової системи і судочинства “за межi конституційної сфери” [275]^[354]. Тому 21 червня 2001 р. Верховна Рада України терміново прийняла такi закони: “Про внесення змiн до Закону України “Про судоустрiй України”, “Про внесення змiн до Кримінально-процесуального кодексу України”, “Про внесення змiн до Закону України “Про статус суддiв”, “Про внесення змiн до Закону України “Про органи суддівського самоврядування”, “Про внесення змiн до Закону України “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України”, “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд”, “Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України”, “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України”. Метою прийняття цих законів було насамперед забезпечення виконання вимог пункту 12 “Перехідних положень” Конституції України. Внесені зазначеними законами змiни до судоустрою і судочинства отримали у депутатсько-журналістських колах, а також у науковців назву “мала судова реформа”. Ця реформа внесла низку суттєвих змiн як до судоустрою, так і судочинства України. Торкнулися цi змiни також й арбiтражних судiв України.

Тепер згiдно зі статтею 20 Закону України “Про судоустрiй України” в редакцiї Закону вiд 21 червня 2001 р. систему судiв загальної юрисдикції відповідно до Конституції України становили “місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України” [337]^[355]. Згідно з пунктом 1 Закону України від 21 червня 2001 р. “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд” назва цього Закону викладалась у такій редакції: “Закон України про господарські суди”. Згідно з пунктом 26 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд” від 21 червня 2001 р. у тексті Закону України “Про арбітражний суд” слово “арбітражний” у всіх відмінках замінялося словом “господарський” у відповідних відмінках. Отже, правосуддя у господарських відносинах почали здійснювати господарські суди. Система цих судів була закріплена у статті 5 Закону України “Про господарські суди”, в якій зазначалося, що “господарські суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції. Господарські суди становлять єдину триланкову систему спеціалізованих судів, яку складають: місцеві господарські суди; апеляційні господарські суди; Вищий господарський суд України” [337]^[356]. Наступні статті Закону України “Про господарські суди” конкретизували і деталізували організацію та порядок діяльності усіх ланок господарських судів України. Прикінцеві та перехідні положення Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд” визначали порядок втілення в життя цього Закону.

Згідно із Законом України “Про господарські суди” у системі місцевих господарських судів України були передбачені господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя. Президент України за поданням Голови Вищого господарського суду України мiг утворювати iншi місцеві господарські суди (мiськi, міжрайонні, спеціальних (вільних) економічних зон тощо). Винятково важливi функції щодо здійснення правосуддя у господарських правовідносинах покладалися на апеляційні господарські суди. Згiдно зі статтею 91 Закону України “Про господарські суди” апеляційні господарські суди оголошувалися судами апеляційної інстанції. Вони утворені Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду України з визначенням території, на яку поширюються повноваження апеляційних господарських судiв, їх місцезнаходження. У статтi 10 Закону України “Про господарськi суди” зазначалося, що “Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судiв України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах”. Вищий господарський суд України складався з Голови, першого заступника Голови, заступників Голови та суддiв і мав дiяти у складi колегiї суддiв. У Вищому господарському судi України утворювалась президія як консультативно-дорадчий орган при Головi Вищого господарського суду України. Без сумнiву, однiєю з вагомих новацій у системi господарських судiв України стало запровадження апеляційних господарських судiв. Вони і були утворені у липнi 2001 р. Указом Президента України “Про утворення апеляційних господарських судiв України” у кількості семи судів, а саме: Дніпропетровський, Донецький, Київський, Львівський, Одеський, Севастопольський та Харківський апеляційні господарські суди з визначенням території, на яку поширювались повноваження апеляційних господарських судiв. Ураховуючи великий обсяг апеляційних скарг, що надходили до Дніпропетровського та Київського апеляційних господарських судів і неможливістю їх вчасного розгляду цими судами, за пропозицією Вищого господарського суду України Указом Президента України від 30 травня 2002 р. № 499 було додатково створено Запорізький та Житомирський апеляційні суди. Отже, на сьогодні в системі господарських судів України діє 9 апеляційних судів, до яких протягом 2002 р. оскаржено 32,4 тисячі судових актів, ухвалених господарськими судами першої інстанції.

У зв’язку зi змiнами у господарському судоустрої 21 червня 2001 р. були внесені змiни і до Арбітражного процесуального кодексу України. Зокрема, була змінена його назва на “Господарський процесуальний кодекс України” [337]^[357]. На думку В. В. Комарова, змiни, що вносилися Законом України “Про внесення змiн до Арбiтражного процесуального кодексу України” вiд 21 червня 2001 р. до цього Кодексу, були “найістотнішими пiсля його прийняття”, хоча “самi по собi змiни мали певнi межi радикальності” [436]^[358].

Отже, законодавство “малої судової реформи” в цілому забезпечило виконання вимог як Конституції України, так i “Перехідних положень” Основного Закону щодо здійснення правосуддя. Водночас терміново внесені 21 червня 2001 р. зміни до діючого на той час законодавства про судоустрій i судочинство, як зауважує В. В. Сташис, не знімали “з порядку денного необхідності прийняття нового закону, що вiдбулося нарештi 7 лютого 2002 р.” [537]^[359]. В цей день Верховною Радою було прийнято новий Закон України “Про судоустрій України” [378]^[360]. Закон набрав чинності з 1 червня 2002 р. На думку А. О. Селiванова, новий Закон України “Про судоустрій України” є “багатоформатним законом, що умовно завершив перший етап судової реформи”, i це означає, що в ньому “знайшли втілення конституційні принципи побудови i організації судової влади в Україні” [368]^[361].

З моменту набуття чинності нового Закону України “Про судоустрій України”, відповідно втратив чинність Закон України “Про господарські суди” [378]^[362]. Організація та діяльність органів господарської юрисдикції України вступили в новий етап свого розвитку.

Необхідно зауважити, що законодавцем без достатнього аналізу було прийнято поспішне рішення про втрату чинності Закону України “Про господарські суди”.

Аналіз норм Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. підтверджує, що він не має можливості забезпечити правове і організаційне регулювання системи господарських судів. Тому, на наш погляд, необхідно повернутись до поновлення його дії, звичайно, із урахуванням змін, що відбулись за цей період.

Отже, правове регулювання організації і діяльності органів господарської юрисдикції в Україні, сама ця діяльність мають багаторічну історію.

Якщо становлення в Україні судових органів в цілому бере початок ще з Київської Русі, то вся сукупність досліджених даних дає підстави вважати, що органи господарської юрисдикції у вигляді комерційних судів з’явилися на території України у ХІХ ст. в умовах активного розвитку торговельного обігу як одного з видів підприємництва і функціонували на початку ХХ ст.

Винятково несприятливі умови для організації і діяльності органів господарської юрисдикції в Україні склалися у 1917—1920 рр., коли відбувалася кривава боротьба за владу. В стані практично повного зруйнування народного господарства країни були відсутні умови як для створення, так і для діяльності судових або інших державних органів щодо вирішення господарських спорів.

Після переходу до нової економічної політики (1921—1929 рр.) виникла нагальна потреба у створенні спеціальних органів з розгляду і вирішення спорів між господарюючими суб’єктами. Такими органами стали арбітражні комісії, які в період існування (хоча і обмежених, але все ж ринкових відносин часів непу) за своєю правовою природою тяжіли до судової системи, були фактично спеціальними судами.

З початку 1930-х років і протягом наступних десятиліть, в умовах панування командно-адміністративної системи управління і відсутності ринкових відносин, судові методи забезпечення функціонування народного господарства в СРСР в цілому і в УРСР зокрема не допускались. Розгляд і вирішення господарських спорів було покладено на органи Державного арбітражу. І хоча у зазначений період правовий статус Державного арбітражу поступово підвищувався, однак у період існування радянської державної моделі арбітраж судовим органом офіційно не визнавався, що об’єктивно позбавляло його необхідних гарантій незалежності.

Таке положення арбітражу перестало задовольняти потреби ринкових відносин, що почали активно формуватися в Україні після здобуття нею незалежності у 1991 р. Ринок настійно вимагав кардинального реформування органів арбітражу, створення незалежної судової системи, пристосованої до розгляду і вирішення господарських спорів. Таким спеціалізованим самостійним інститутом судової влади став арбітражний суд. Закон про його створення був прийнятий Верховною Радою України 4 червня 1991 р. Цей Закон наділив арбітражний суд усіма повноваженнями і атрибутами незалежної судової влади.

Водночас слід зазначити, що як суспільство, так і судові органи знаходяться у постійному розвитку і не лише на професійному і технологічному рівнях, а й на структурному. Це повною мірою стосується і організації та діяльності сучасних органів господарської юрисдикції України. Про це свідчить, наприклад, Закон України “Про судоустрій” в редакції 21 червня 2001р., який вніс низку суттєвих змін до системи арбітражних судів, зокрема, перетворивши їх на господарські суди як спеціалізовані, дійсно незалежні суди у системі судів загальної юрисдикції. Певні можливості для всебічного удосконалення організації та діяльності господарських судів в Україні створює Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. Однак зауважимо, що історичний досвід дає підстави стверджувати, що таке удосконалення можливе лише в умовах панування ринкових відносин у країні, що зумовлюють функціонування господарських судів. Ефективне ж функціонування тільки незалежних і самостійних господарських судів, у свою чергу, сприятиме розвитку і вдосконаленню цивілізованих ринкових відносин, без яких неможлива побудова демократичної, соціальної, правової держави.