<<
>>

3.1. Проблеми становлення системи господарських судів України

Як було визначено у попередніх розділах, здійснення владних функцій взагалі і функцій судового управління зокрема є важливим напрямом діяльності господарських судів.

Оскільки ці функції належать суб’єктам і утворюють певне системно-структурне явище, варто насамперед розглянути систему господарських судів в Україні, а також визначити механізм її функціонування.

У методологічному аспекті побудова ефективної системи господарських судів залежить від вирішення фундаментальних питань таких рівнів:

— удосконалення системи господарських судів як елементу системи судової влади в цілому;

— удосконалення всієї системи судової влади, з одного боку, як системоутворюючого елементу для системи господарських судів, а з іншого — як системного елементу державної влади.

За останні роки судова система України зазнала суттєвих змін: було прийнято нові закони щодо судоустрою, системи господарських судів, внесено зміни і доповнення до процесуальних кодексів тощо [168][363].

У ході дискусій з питань реформи судової системи було висловлено багато слушних пропозицій щодо створення в Україні розгалуженої системи спеціалізованих судів [425, 543, 83, 542, 618, 682, 211, 421, 278, 541, 430, 422, 34][364], врахування досвіду зарубіжних країн, де така система вже активно функціонує.

Чи не найбільш дискусійним питанням у процесі осмислення судової реформи стало визначення судових юрисдикцій, за якими повинні створюватися гілки спеціалізованих судів, а також повноважень судів різних рівнів.

“Конституційна” більшість розробників та ініціаторів подання законопроектів вважала, що спеціалізованими судами повинні стати суди з адміністративної, господарської, кримінальної та цивільної юрисдикцій [244][365]. Тобто пропонувалось поширити принцип спеціалізації на суди загальної юрисдикції.

Дискутувалося також питання щодо співвідношення компетенції найвищого і вищих судових органів.

Напрями реформування судової системи тривалий час обговорювались Конституційною комісією, що дійшла висновку щодо необхідності поширення принципу базової спеціалізації на систему судів загальної юрисдикції та створення кількох вищих судових органів. Це правильний демократичний шлях розвитку судової влади, випробуваний століттями не лише Європою, а й впроваджений у багатьох країнах СНД. Саме тому з проекту Конституції України як помилкову свого часу було вилучено норму, що визначала Верховний Суд України вищою касаційною інстанцією. Натомість повноваження вищих судових органів були надані вищим судам. Тому Верховний Суд як найвищий судовий орган щодо юрисдикції спеціалізованих судів може бути тільки надкасаційною (ревізійною) інстанцією, а також здійснювати відповідні представницькі повноваження [380][366].

Оцінюючи значення і перспективи даної дискусії, варто, на нашу думку, згадати про те, що подібна проблема поставала свого часу перед юриспруденцією Російської імперії у зв’язку з проведенням судової реформи середини ХІХ ст. Характеризуючи суть дискусії щодо зміни Судових статутів, А. Ф. Коні зазначав, що необхідність удосконалення зазначених Статутів визначила “два крайніх типи: до одного належать люди, готові з легкістю перекроїти Статути, не усвідомлюючи, що часто так звані зміни рівнозначні знищенню; до другого типу належать ортодокси Статутів, які вважають, що вони дійсно зберігають дорогі їм інституції, захищаючи кожну кому у Статутах... і вперто відвертаючись від реальних проявів застосування цих Статутів... Якщо представники першого типу можуть бути шкідливими тими практичними результатами, якими можуть, за сприятливих умов, супроводжуватись досліди над “зміною Судових статутів”, зате представники другого типу, незважаючи на симпатичність своїх намірів, — теж погані захисники Статутів... Небажання усвідомити і вивчити свої слабкі сторони, які легко можна виправити, завжди і у будь-якій боротьбі надавали погані послуги” [283][367].

Це влучне зауваження видатного правознавця і сьогодні не втратило своєї методологічної цінності, для оцінки сутності підходів до змін системи судоустрою у нашій державі. На нашу думку, підхід має бути зваженим і обережним: судова система, звісно, повинна вдосконалюватись відповідно до потреб сьогодення. Але водночас зміни судоустрою в жодному випадку не повинні бути схожими на знищення знайдених свого часу рішень, які витримали і витримують перевірку часом. З цих позицій розглянемо систему господарських судів, яка склалася у нашій державі, зважено оцінюючи теоретичні та практичні здобутки у цій сфері, а також потреби подальшого вдосконалення цієї системи.

Отже, звернемось до положень оновленого законодавства України, що регулює це питання, проаналізуємо їх сутність і проведемо порівняльний аналіз, враховуючи досвід у цій галузі інших країн.

Насамперед згадаємо, що відповідно до Закону України “Про судоустрій України” систему судів загальної юрисдикції в Україні становлять місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, Касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій, при цьому до спеціалізованих належать господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані. Очевидно, у майбутньому гостро постане питання щодо створення фіскальних та земельних судів, які існували свого часу в Україні [218][368].

Виокремлення господарського процесу з цивільного стало результатом тривалих наукових дискусій. Наявність різних форм захисту суб’єктивних прав і інтересів викликала у юридичній науці дві абсолютно протилежні точки зору щодо предмета цивільного процесуального права [383][369]. Визначаючи предмет цивільного процесуального права, більшість процесуалістів вважає, що цивільне процесуальне право регулює лише ті відносини, що складаються у процесі здійснення судом правосуддя з цивільних справ [632, 16, 8][370].

Прихильники протилежної точки зору обстоювали позицію, згідно з якою припускається існування так званого єдиного цивільного процесуального права [454][371]. Це стосується не лише норм процесуального, а й матеріального права у сфері регулювання господарських відносин [637, 358, 678, 2276, 141][372]. Ці дискусії точаться і сьогодні. Хоча, здавалося б, всі суперечки повинні припинитись, оскільки Верховна Рада України 16 січня 2003 р. прийняла в остаточних варіантах як Цивільний, так і Господарський кодекси.

Господарське процесуальне право являє собою сукупність і систему правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у справах, що виникають із спірних господарських правовідносин та у спорах про визнання недійсними актів, з причин, визначених законодавством [660][373]. Такі господарсько-процесуальні правовідносини визначають процесуальний порядок позовного провадження (судочинство) у справах із спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів та з інших причин, а також із спорів про визнання недійсними актів, та процесуальний порядок провадження у справах про банкрутство.

Господарське судочинство визначається як врегульований нормами господарського процесуального права порядок провадження у господарських справах, що визначається системою взаємопов’язаних господарських процесуальних прав, обов’язків і процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб’єктами — судом і особами, які беруть участь у процесі [660][374].

Для господарської юрисдикції як системи спеціалізованих судових установ конституїтивними ознаками, на нашу думку, є: організаційна єдність при диференціації функцій правосуддя щодо різних гілок спеціалізованих судів, єдиний предмет судового захисту і судової діяльності, єдина процесуальна форма і процесуальне законодавство, що регламентує процесуальний порядок розгляду та розв’язання юридичних справ [436][375].

Крім цього, спеціалізовані суди як гілка судів загальної юрисдикції повинні мати єдине організаційно-процесуальне підґрунтя діяльності із здійснення правосуддя у визначеній процесуальним законом сфері правовідносин. Єдність системи судів і правосуддя забезпечується єдиним статусом суддів як носіїв судової влади, єдністю основних конституційних принципів судочинства.

З урахуванням цього структура господарських судів згідно із Законом України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року складається з місцевих господарських судів, апеляційних господарських судів, Вищого господарського суду України [575, 94, 662][376]. Межі судової влади спеціалізованих судів підлягають чіткому розмежуванню відповідно до функцій, що виконуються судами різних інстанцій.

Відомо, що при визначенні компетенції державного органу з прав і обов’язків зазвичай йдеться лише про засоби забезпечення виконання функцій, які на нього покладені. У юридичній літературі зустрічається виокремлення таких елементів компетенції, як завдання, цілі, функції, права і обов’язки, форми та методи [381][377]. Процесуалісти визначають компетенцію як сукупність всіх прав і обов’язків даного органу [382][378]. Щодо суду першої інстанції, то до цих прав і обов’язків додається ще й право на розв’язання певних юридичних справ. Визначаючи компетенцію таким чином, науковці зазначають, що права й обов’язки відрізняються за своїм характером, тому їх поділяють на два види: предметні та функціональні. Якщо перші стосуються питань відання органу, то другі — дій з їх реалізації. Функціональні повноваження дають можливість суду здійснювати правосуддя як функцію. Ними охоплюються усі процесуальні права й обов’язки з розв’язання прийнятої до провадження справи і виконання ухвали [268][379].

Для суду характерна специфічна компетенція [474, 447][380]. Це відображається насамперед у загальних принципах здійснення правосуддя, про які йтиметься окремо і які є підґрунтям як для розвитку відповідного законодавства, так і для застосування норм права у процесі розгляду конкретних юридичних справ.

Здавалося б, стабільність судових інститутів і процедурних правил супроводжується стійким застосуванням понять на позначення і розмежування сфер їх діяльності. Однак використовуються такі поняття, як “судочинство”, “загальна юрисдикція”, “владні повноваження суду”, “повноваження здійснювати правосуддя” тощо.

Водночас часто зустрічаються поняття “юрисдикція” і “підсудність”, “підвідомчість” [373][381]. На нашу думку, родове поняття “компетенція” краще виражати за допомогою поняття “юрисдикція” як традиційного і більш точного, зважаючи на основні завдання правосуддя. Юрисдикція означає судочинство, здійснення правосуддя [573, 153][382]. Існують й інші точки зору [381][383].

Юрисдикція судів встановлюється за принципом від загального до часткового.

Як зазначалося, суттєвою ознакою господарської юрисдикції є єдиний предмет судового захисту і судової діяльності, що відображає спеціалізацію даної юрисдикції і обсяг правового захисту в господарському судочинстві. Отже, господарські суди повинні розглядати весь комплекс питань правового регулювання економічних відносин, що виникають між суб’єктами права, насамперед суб’єктами підприємницької діяльності. Враховуючи комплексний характер таких відносин, предметом судового захисту повинні бути суб’єктивні права і законні інтереси даних суб’єктів (суб’єктивна ознака обсягу судового захисту), предметом судової діяльності повинні бути економічні спори (об’єктивна ознака обсягу судового захисту).

Отже, відповідно до компетенції господарські суди поділяються на місцеві, апеляційні, Вищий господарський суд України. При цьому всі без винятку господарські суди здійснюють правосуддя шляхом розв’язання господарських (економічних) спорів, розгляду інших справ, віднесених до їх компетенції законодавством. Основним завданням при розгляді підвідомчих спорів є захист порушених або таких, що оспорюються, прав і законних інтересів у сфері підприємницької чи іншої економічної діяльності, сприяння зміцненню законності і попередження правопорушень у цій сфері.

Місцевими господарськими судами є господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя. Місцеві господарські суди є судами першої інстанції, а також розглядають господарські справи у зв’язку з нововиявленими обставинами у передбачених законом випадках.

Отже, основним у діяльності місцевих господарських судів є розв’язання господарського (економічного) спору, вирішення справи по суті.

У чинному господарському процесуальному законодавстві відсутнє визначення економічного спору. На нашу думку, йдеться не про економічні (це не зовсім правова категорія), а господарські спори, які можна було б визначити як спори, що виникають між суб’єктами господарювання у процесі і у зв’язку зі здійсненням ними їх статутних прав та обов’язків.

Місцевий господарський суд вивчає і узагальнює судову практику, а також здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Щодо порівняння місцевих господарських судів України і, наприклад, Російської Федерації, то нижчими судами Російської Федерації є арбітражні суди суб’єктів федерації, але з 1 липня 1995 р. в одному арбітражному суді будь-якого суб’єкта федерації існують нібито два самостійних у процесуальному відношенні суди першої і апеляційної інстанцій, в той час як до цього Вищі арбітражні суди республік у складі Росії могли розглядати справи у порядку нагляду. Сьогодні ж усі без винятку арбітражні суди Російської Федерації будь-якого суб’єкта федерації за своїми повноваженнями, колом і характером питань, що розглядаються, є рівними [253][384].

Новий Арбітражний процесуальний кодекс Російської Федерації, прийнятий 24 липня 2002 р., містить низку новел, зокрема щодо розгляду справ у першій інстанції. Так, на відміну від Арбітражного процесуального кодексу 1995 р. у новому кодексі не передбачено інституту відмови у прийнятті позовної заяви.

Слід зазначити, що до Арбітражного процесуального кодексу 2002 р. введено новий для арбітражного процесу інститут залишення позовної заяви без руху. Нині в арбітражному процесі, як і у цивільному, допускається виправлення порушеної форми або змісту позовної заяви, а також невірної її оплати [219][385].

В Україні у Господарському процесуальному кодексі відповідними статтями встановлюються і відмова у прийнятті позовної заяви, і її повернення. Ці ж інститути збережені й у проекті Господарського процесуального кодексу України, над яким активно працює Вищий господарський суд України. Проект також запроваджує інститут відмови у прийнятті як апеляційної, так і касаційної скарг. Цей інститут повинен розв’язати проблему відсутності у чинному процесуальному законі адекватного процесуального реагування, зокрема у випадку подання апеляційних скарг, які не можуть бути предметом апеляційного і касаційного перегляду. Існують також пропозиції щодо запровадження інституту залишення апеляційної та касаційної скарг без розгляду [343][386]. Це здається більш доцільним, ніж введення аналогічних положень, але щодо суду першої інстанції, як у Арбітражному процесуальному кодексі Російської Федерації.

Фахівці неоднозначно оцінюють новий Арбітражний процесуальний кодекс Російської Федерації, зазначаючи, що за наявності позитивних моментів є нечіткість щодо формулювань [493][387].

У Великій Британії система судів суттєво відрізняється від тієї, що притаманна континентальній правовій сім’ї. Так, традиційним є також поділ на вищі та нижчі суди, при цьому природа вищих судів така, що їх юрисдикція не залежить від територіальних критеріїв, від суми позовних вимог, у той час як ці ж критерії є визначальними для нижчих судів. Арбітражні суди у цій системі посідають окреме місце: вони не є державними, як це прийнято в Україні, а належать до категорії третейських судів, із своєю специфікою формування і розглядом арбітражних справ [160][388].

Повертаючись до місцевих судів, що здійснюють господарське судочинство з першої інстанції, слід зазначити, що згідно з проектом Господарського процесуального кодексу України, на відміну від чинного передбачається декілька форм судового процесу. Перша з них — позовне провадження для розгляду справ у спорах між суб’єктами підприємницької діяльності. На думку автора, варіант позовного провадження, передбачений чинним Господарським процесуальним кодексом України, в основному відповідає об’єктивним властивостям справ у спорах, що виникають у сфері підприємництва. Проте він не може бути застосований до всіх категорій справ, що підвідомчі господарським судам.

Другою формою є провадження з адміністративно-господарських справ, назване у проекті контрольним. У межах цього провадження передбачено процедуру розгляду справ, що виникають у зв’язку зі здійсненням державного контролю за підприємницькою діяльністю. До третьої форми судового процесу віднесено провадження у справах про банкрутство.

Порівнюючи ці положення з арбітражним процесуальним законодавством Російської Федерації, до прийняття Арбітражного процесуального кодексу 1995 р., говорити про наявність таких проваджень навряд чи доцільно. На сьогодні у арбітражному процесі Росії розрізняють загальне позовне провадження, у межах якого розглядається основна маса справ, а також особливе провадження для розгляду справ про встановлення юридичних фактів [49][389]. До cправ особливого провадження також належать справи про банкрутство [70][390].

Апеляційні суди є другою гілкою у системі господарських судів України.

У процесі розвитку судочинства визначено три способи оскарження рiшень суду першої інстанції: апеляція, касація, ревізія. Кожен з них має свої особливості, що відрізняють їх один від одного. Всі ці способи спрямовані на перевірку законності та обґрунтованості судових актів нижчих судів та виправлення помилок, допущених цими судами.

До цього часу як у цивільному процесуальному, так і господарському процесуальному праві України відсутні спеціальні комплексні дослідження, присвячені проблемам апеляційного провадження. Під апеляцією, як відомо, розуміють і порядок перегляду судових рішень, і форму звернення до суду. Так, у другому значенні апеляцією (апеляційною скаргою) вважається прохання, що подається однією із сторін спору до апеляційного суду внаслідок невірності рішення суду першої інстанції, прийнятого на користь іншої сторони [49][391]. У правовій літературі до 1917 р. апеляція визначалась саме як прохання сторони, що вважає рішення несправедливим.

Це поняття “чистої”, або класичної, апеляції, під якою розуміють прохання сторони, яка вважає рішення суду першої інстанції невірним в цілому або у певній частині, про новий розгляд справи і прийняття іншого рішення судом вищої інстанції.

Апеляційний спосіб оскарження характеризується такими ознаками:

— розгляд справи з апеляції переходить до вищого суду, що має ті самі права й обов’язки щодо дослідження, розгляду справи по суті, що й суд першої інстанції;

— апеляція зазвичай подається проти рішення по суті;

— апеляційна скарга призупиняє виконання рішення суду першої інстанції;

— апеляційний суд, розглядаючи апеляцію, не має права повернути справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а зобов’язаний винести рішення самостійно;

— апеляційний суд, переглядаючи справу, досліджує як питання факту, так і питання права, тобто має право перевірити як юридичну, так і фактичну сторони справи у тому ж обсязі, що й суд першої інстанції [89, 90][392].

Можливість подання апеляційної скарги є суб’єктивним правом сторін [406][393], здійснення якого залежить від бажання учасників процесу. Звернення з апеляційною скаргою до господарського суду при дотриманні встановлених порядку і термінів тягне за собою обов’язковість повторного розгляду справи у суді апеляційної інстанції, що є причиною для початку провадження у суді апеляційної інстанції [449, 406][394].

Отже, апеляційне провадження — це сукупність дій господарського суду апеляційної інстанції та осіб, що беруть участь у справі, яка здійснюється з метою перевірки законності й обґрунтованості актів господарського суду, не набравши чинності і повторного розгляду справи по суті [102][395].

Інститут апеляційного провадження є для українського господарського судочинства новим, що прийшов на зміну перевірці законності й обґрунтованості рішень господарських судів у порядку нагляду [432, 434][396].

Апеляційні суди в Україні створюються і діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, якщо інше не передбачено законом.

У назві апеляційних судів використовується назва населених пунктів, в яких вони знаходяться.

Апеляційні суди складаються з обраних Верховною Радою України безстроково чи призначених Президентом України у межах п’ятирічного терміну суддів.

Голова апеляційного суду та заступники голови апеляційного суду призначаються на посаду на п’ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів — рекомендації відповідної ради суддів).

В апеляційному суді розпорядженням голови цього суду можуть утворюватися судові палати, якщо інше не передбачено законом.

Судові палати в апеляційних судах очолюються заступниками голови суду.

У апеляційних судах згідно зі статтею 30 Закону України “Про судоустрій України” утворюється президія. До президії апеляційного суду входять голова суду, його заступники, а також судді, кількісний склад яких визнається рішенням загальних зборів суддів цього суду. Судді обираються до складу президії загальними зборами суддів шляхом таємного голосування за поданням його голови.

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів, а також переглядають прийняті рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Апеляційний суд вивчає та узагальнює судову практику, аналізує статистику вирішення господарських спорів, подає пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів та щодо порушення перед Конституційним Судом України питання про офіційне тлумачення законів України, проводить роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин, а також здійснює інші повноваження, надані йому законом.

В апеляційних судах можуть утворюватись відповідні судові палати з розгляду певних категорій справ в апеляційному порядку.

Досить цікавим і певною мірою унікальним є право оскарження рішення арбітражу у зв’язку з неправильним застосуванням матеріального права до загального суду. Процедура оскарження рішення арбітражу до загального суду фактично відкриває широкі можливості для подальшого захисту своїх прав і інтересів стороною у справі, у випадку незгоди її з рішенням арбітражу [563][397]. Водночас можливість такого перегляду є одним із найважливіших проявів функції нагляду судів загальної юрисдикції над комерційними арбітражами. Але арбітраж у Англії не належить до державного, а належить до категорії третейських судів із своєю специфікою формування і розгляду арбітражних справ [160][398]. Саме тому така процедура оскарження є прийнятною і логічною.

У Росії інститут апеляційного провадження було поновлено у 1995 р. при прийнятті Арбітражного процесуального кодексу. Запровадження нового інституту вимагало організаційного перегляду арбітражної судової системи. Провадження у апеляційній інстанції є самостійним процесуальним правозастосовчим циклом, призначеним для перевірки рішень господарського суду. Однак самостійної апеляційної гілки у Російській Федерації не створено, розгляд апеляційної скарги здійснюється апеляційною інстанцією суду, що прийняв рішення з першої інстанції, згідно зі статтею 146 Арбітражного процесуального кодексу Російської Федерації.

Отже, суд першої інстанції і апеляційна інстанція тісно взаємопов’язані. Справи як з першої, так і з апеляційної інстанції розглядаються одними й тими самими суддями у складі різних судових колегій, тобто апеляційна скарга подається у той самий суд, який прийняв рішення з першої інстанції [449, 483][399].

З приводу існуючої системи точаться жваві дискусії. Так, Т. Є. Абова зазначає, що немає сенсу взагалі залишати чинну інстанційну систему арбітражних судів, а створити тригілкову систему: суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Для цього пропонується виокремити суди апеляційної інстанції із арбітражних судів суб’єктів Російської Федерації, а касаційні функції покласти на Вищий арбітражний суд Російської Федерації [2][400].

Різкій критиці піддає таку систему і О. О. Борисова, яка вважає, що ідея організації суду апеляційної інстанції у суді першої інстанції перекручує сутність апеляційного оскарження, перебуває у прямій протилежності з однією з ознак апеляції, згідно з якою справа по апеляційній скарзі має розглядатись вищим судом [89, 645][401].

Зміст діяльності інституту апеляції у Російській Федерації такий:

Апеляційний суд здійснює повторний розгляд справи по суті у складі трьох суддів, при цьому здійснюється доказова та правозастосовча діяльність.

Об’єктом апеляційного оскарження є рішення і постанови суду першої інстанції, що не набрали чинності, крім рішень Вищого арбітражного суду РФ.

Суб’єктами апеляційного оскарження виступають особи, що беруть участь у справі.

В Україні суд апеляційної інстанції також повторно розглядає справу, при цьому він не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі. Порівняно із судом першої інстанції апеляційний суд розглядає всі справи у колегіальному порядку. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. У цьому полягає одна з особливостей розгляду справ другої інстанції. На думку О. Д. Кейліна, можливість висунення нових вимог у апеляційному провадженні суперечила б принципу процесуальної економії, оскільки суд першої інстанції розглядав би лише частину вимог, в той час як іншу частину вимог сторони залишали б для розгляду справи у апеляційному суді [250][402]. Принцип незмінності позовних вимог полягає у тому, що позовне відношення як предмет процесу і рішення повинно залишатись тотожним протягом усього провадження, щоб суд другої інстанції не розв’язував справу про новий позов у другій інстанції, що мав би бути поданим до суду першої [327][403]. Отже, об’єктом апеляційного оскарження також є рішення суду першої інстанції, що не набрали законної сили. Прокурор має право подати апеляційне подання на рішення, що не набрало законної сили.

Для реалізації можливості звернення з апеляційною скаргою до апеляційного суду і виникнення апеляційного провадження необхідні певні передумови об’єктивного та суб’єктивного характеру. До об’єктивних передумов належать наявність об’єкта апеляції та дотримання встановленого терміну апеляційної скарги або подання.

Об’єктом апеляційного оскарження виступає рішення суду першої інстанції, що не набрало чинності. Крім цього, це рішення повинно містити негативні наслідки для особи, що подає скаргу, і має бути невірним, несправедливим, незаконним. До об’єктивних умов допустимості апеляційного оскарження належить і дотримання встановленого терміну, а саме — десяти днів з моменту прийняття рішення місцевим господарським судом. Варто зазначити, що апеляційний термін має за мету: надати особам, що беруть участь у справі, необхідний час для підготовки до судового захисту і для того, щоб дістатися з місця проживання до апеляційного суду [90][404]. Тому, на наш погляд, десятиденний термін не є достатнім і повинен бути подовжений до одного місяця.

Суб’єктивні передумови вимагають наявності певного кола суб’єктів, які мають право принести апеляцію на рішення суду першої інстанції [49][405]. Йдеться про осіб, яким прийнятим судом рішенням заподіюється шкода, що виражається у негативних для них наслідках [102][406]. До таких осіб належать: 1) особи, чиї вимоги залишились повністю або частково незадоволеними; 2) особи, незгодні з мотивувальною частиною рішення. Отже, суб’єктами апеляційного провадження є особи, що беруть участь у справі, — сторони, треті особи, їх представники і правонаступники, прокурор. Вони мають право на апеляційне оскарження у випадку, якщо вони мають певний юридичний інтерес у справі та процесуальну дієздатність.

Донині дискутується питання про те, якій формі апеляції віддати перевагу: системі повної апеляції чи системі неповної апеляції. Запровадження принципу змагальності та введення автономних процедур досудового розгляду начебто передбачають систему неповної апеляції. Це означає, що роль апеляційної інстанції обмежується перевіркою і розв’язанням справ повторно з урахуванням обставин і фактичних даних, що були предметом дослідження судом першої інстанції. У системі неповної апеляції сторони у справі не можуть подавати нові докази і нові обставини, що мають значення для справи [436][407]. Згідно зі статтею 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний суд здійснює розгляд за наявними у справі й додатковими доказами. Отже, наша система апеляції наближена до повної.

За результатами апеляційного провадження згідно зі статтею 103 ГПК України, апеляційний господарський суд має право:

— залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

— скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;

— скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі, або залишити позов без розгляду повністю або частково;

— змінити рішення.

Судова практика зумовила необхідність у встановленні норм про право апеляційного суду зупинити виконання рішення місцевого господарського суду у випадках, коли апеляційним судом поновлено термін апеляційної скарги (подання), що пропущений стороною (прокурором), за умови, що рішення суду першої інстанції ще не виконано [343][408].

Голова апеляційного суду при необхідності має право своїм розпорядженням залучати суддів однієї судової палати для розгляду справ іншої спеціалізації або в іншій судовій палаті.

Голова апеляційного суду одночасно із виконанням повноважень судді:

1) затверджує персональний склад судових палат;

2) утворює колегії суддів для розгляду судових справ за відсутності судових палат;

3) організує роботу з вивчення і узагальнення судової практики, аналізу судової статистики;

4) скликає загальні збори суду і вносить на розгляд загальних зборів питання, що потребують їх вирішення;

5) розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;

6) організовує роботу щодо підвищення кваліфікації суддів відповідного суду і працівників апарату суду;

7) організує роботу із народними засідателями та присяжними;

8) організує роботу суду з прийому громадян і розгляду пропозицій, заяв і скарг;

9) здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Вищою гілкою у системі господарських судів є Вищий господарський суд України, що є судом касаційної інстанції. Він розглядає в касаційному порядку справи, веде та аналізує судову статистику, вивчає і узагальнює судову практику, надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, дає місцевим та апеляційним судам рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ та ін.

Розгляд справ у Вищому господарському суді України здійснюється колегіально.

Вищий господарський суд України складається із суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників. У суді створені та діють чотири судові палати з розгляду окремих категорій справ.

У Вищому господарському суді України для вирішення організаційних питань діє Президія у складі голови суду, його заступників, заступників голів судових палат, а також суддів даного суду, обраних до складу Президії згідно з Законом України “Про судоустрій України” загальними зборами суддів шляхом таємного голосування.

Для вирішення загальних питань діяльності системи господарських судів України у Вищому господарському суді діє Пленум у складі всіх суддів цього суду та голів апеляційних господарських судів.

Інститут касаційного провадження у господарському процесі, що діє з 21 червня 2001 р., суттєво відрізняється від традиційних форм касаційного провадження. З одного боку, касаційне провадження у господарському процесі обмежується перевіркою за дотриманням норм матеріального і процесуального права нижчестоящими судами. З іншого — до повноважень господарського суду касаційної інстанції належить право зміни рішення суду першої інстанції, постанови апеляційної інстанції, а також їх відміна і прийняття нового рішення. Це притаманно не класичній касаційній системі, а ревізійному порядку перегляду судових актів, характерному для деяких зарубіжних країн і вітчизняного цивільного процесу [102][409].

Так, наприклад, обмеження касаційних повноважень перевірки та дотриманням норм матеріального і процесуального права нижчестоящими судами нагадує касаційну систему перегляду судових актів, що вперше виникла у Франції. Ця система не лише не передбачала, а й не допускала перевірки фактичних обставин справи, встановлення яких є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій [49][410]. Касаційний суд у Франції є найстарішою судовою установою, що не змінювала свою назву з 1790 р. [656][411].

Зміна і відміна рішення суду першої інстанції, прийняття нового рішення, притаманне ревізії, характерне для Німеччини та Австрії.

Аналізований інститут вже давно відомий цивільному процесу, де суд касаційної інстанції уповноважений на застосування не лише процесуальних, а й матеріальних норм права, на зміну рішення суду першої інстанції і прийняття нового [629, 520, 584][412].

В російському процесуальному законодавстві своєрідність касаційного перегляду в арбітражному суді полягає у тому, що процедура касаційного провадження (обов’язкове порушення касаційного провадження за скаргою зацікавленої особи) стосується судових актів, що набрали чинності. У цьому відношенні касаційний порядок у Російській Федерації нагадує наглядовий порядок перегляду [49][413].

Ці ж риси притаманні й вітчизняному касаційному провадженню.

Отже, касаційне провадження — це стадія господарського процесу, що передбачає перевірку господарським судом законності судових актів, які набрали чинності [102][414].

Характерними для цієї стадії господарського процесу є такі ознаки:

— об’єктами касаційного провадження є судові акти, у тому числі акти апеляційної інстанції, що набрали чинності;

— касаційне провадження може бути порушеним, як і апеляційне, лише за скаргою (поданням), у якому зазначено у чому саме полягає порушення або невірне застосування закону;

— метою касаційного провадження є перевірка законності судових актів;

— касаційний суд не зв’язаний межами скарги (подання), а перевіряє законність судових актів у цілому;

— касаційне провадження здійснюється лише Вищим господарським судом України;

— касаційний суд не розглядає справу по суті, перевіряє не обґрунтованість судових актів, а їх законність, тобто правильність застосування норм матеріального і процесуального права судом першої і апеляційної інстанцій [102][415].

Як випливає з останнього пункту, суд касаційної інстанції перевіряє законність не лише судових актів апеляційної, а й першої інстанції, виникає досить парадоксальна ситуація, коли можна оминути суд другої апеляційної інстанції і звернутись зі скаргою на рішення суду першої інстанції одразу до Вищого господарського суду України. На думку автора, слід внести відповідні зміни до Господарського процесуального кодексу України з метою забезпечення обов’язковості апеляційного, а лише потім — касаційного оскарження рішення суду першої інстанції. В іншому випадку існування другої інстанції втрачає сенс. Запровадження такого правила наблизить господарський процес до цивільного, де такі зміни було прийнято у березні 2002 р.

Доцільно передбачити винятки з цього правила щодо окремих категорій господарських справ, наприклад щодо спорів про визнання нормативно-правового акту вищого і центральних органів виконавчої влади недійсним. У перегляді рішення суду першої інстанції з даної категорії справ перевіряється лише правильність застосування норми матеріального права, а тому йому не потрібні процесуальні повноваження апеляційної інстанції для встановлення обставин справи та їх доказування [343][416].

Голова Вищого спеціалізованого суду одночасно із виконанням повноважень судді:

1) здійснює організаційне управління діяльністю суду;

2) розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;

3) на підставі акту про обрання суддею вищого спеціалізованого суду або припинення повноважень судді цього суду видає відповідний наказ; утворює судові палати та вносить на затвердження президії суду пропозиції щодо їх персонального складу;

4) організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд питання та головує на її засіданнях; скликає Пленум Вищого господарського суду України, вносить на його розгляд питання та головує на засіданнях; може головувати в судових засіданнях колегій суддів при розгляді будь-якої справи;

5) організовує діяльність судових палат та апарату суду;

6) організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики, має право витребувати із місцевого або апеляційного судів справи, рішення яких набрали законної сили;

7) вносить подання про призначення та обрання безстроково суддів місцевих і апеляційних спеціалізованих судів, Вищого господарського суду, а також про звільнення їх з посад; також вносить подання про призначення суддів на адміністративні посади;

8) організовує роботу з підвищення кваліфікації суддів відповідного суду та працівників апарату суду;

9) здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Заступник голови вищого спеціалізованого суду одночасно із виконанням повноважень судді здійснює відповідно до розподілу обов’язків управління діяльністю структурних підрозділів апарату суду та інші повноваження, надані йому законом чи доручені головою суду, виконує повноваження голови вищого спеціалізованого суду за його відсутності.

Говорячи про Вищий господарський суд України як суд касаційної інстанції, ще раз хотілося б наголосити на тому, що необхідно внести відповідні зміни до Закону України “Про судоустрій України”, скасувавши касаційні повноваження Верховного Суду України щодо рішень Вищого господарського суду України. Конституція України, крім визнання доцільності створення спеціалізованих судів із різних юрисдикцій, закріпила за ними відносну автономію, передбачивши, що вищим судовим органом спеціалізованих судів є відповідний вищий суд. Зважаючи на те, що господарські суди є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції, Верховний Суд України є вищою інстанцією і для судів господарських. Але справа не в механічному підпорядкуванні вищих судів Верховному Суду. Йдеться про ревізію (донедавна — нагляд), що традиційно для судочинства України належала до компетенції найвищого судового органу. Закон України “Про судоустрій України” в окремій статті встановлює, що Верховний Суд України є найвищим судовим органом України і забезпечує однакове застосування законодавства судами. Далі у переліку повноважень Верховного Суду України зазначається, що він у межах своїх повноважень переглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції та справи за нововиявленими обставинами у порядку, встановленому процесуальним законодавством, а також розглядає справи, віднесені до його компетенції Конституцією та законами України [430][417].

Закон України “Про господарські суди” у статті 10 “Вищий господарський суд України” проголошував таке: “Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах” [224][418].

У Господарському процесуальному кодексі України тоді ж встановлено порядок перегляду в касаційному порядку постанов Вищого господарського суду України Верховним Судом України, що, на нашу думку, є не зовсім вірним. Не касаційні, а ревізійні повноваження мав би здійснювати Верховний Суд України, що передбачено Конституцією. По-перше, є необхідність передбачити у процесуальному законодавстві таку стадію, як ревізія, що і здійснюватиметься лише Верховним Судом України. По-друге, необхідно відмежовувати ревізійну інстанцію від касаційної щодо спеціалізованих судів, розподіляючи ці дві судові функції за різними судовими органами, відповідно Верховним та вищими спеціалізованими судами.

Таке розмежування на конституційному рівні повноважень Верховного Суду України і вищих спеціалізованих судів сприймається, безумовно, як результат впливу світового досвіду та вимог міжнародних актів щодо незалежного судочинства, які не підтримують об’єднання різних судових інстанцій в одній судовій установі. Таке враження підсилюється і тим фактором, що Конституція не обмежилася лише вимогою забезпечення апеляційного оскарження рішення суду (ст. 129 п. 8), а прямо вказує на необхідність створення конкретних судових установ (органів) — апеляційних судів (ст. 125).

Тому не можна розглядати Верховний Суд України як касаційну інстанцію. Щодо функції ревізії, то вона допоки тактично замовчується або видається як така, що Конституцією взагалі скасована [421][419].

На наш погляд, також заслуговує на увагу пропозиція про принципово новий порядок формування Пленуму Верховного Суду України. Ця пропозиція полягає в тому, щоб до складу Пленуму були включені, крім Голови Верховного Суду та його заступників, голови і заступники вищих спеціалізованих судів, а також судді Верховного Суду України і судді вищих спеціалізованих судів. Кількість суддів Верховного Суду України і вищих спеціалізованих судів визначається на засадах квотування. Пропонований порядок формування Пленуму відповідає новому статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, забезпечить компетентність Пленуму у функціональному відношенні щодо перегляду ним у винятковому порядку судових рішень. Крім того, передбачається можливість обрання голови Верховного Суду України не тільки із суддів Верховного Суду України.

Такий організаційний підхід до формування Пленуму Верховного Суду України не суперечить положенням Конституції України. Тим більше практична діяльність протягом 10 років Пленуму Вищого господарського суду України, куди входили згідно із Законом України “Про господарські суди” й голови господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, а також міст Києва і Севастополя, підтверджує ефективність цієї пропозиції.

Колегіальний орган із судовими функціями — Пленум Верховного Суду України, половина чи частина членів якого не буде адміністративно підлеглою його Голові, може тільки позитивно вплинути на дійсне реформування судової влади, і що особливо важливо — на реформування, в тому числі, Верховного Суду України відповідно до конституційного принципу децентралізації судової влади.

Однак деякі науковці, а також практичні працівники, даний принцип не тільки ігнорують, а й пропонують замінити жорстокою централізацією судової влади на засадах Верховного Суду України. Закріплення законом норми про утворення у його структурі судових палат з юрисдикції спеціалізованих судів створює механізм втручання у владні повноваження вищих спеціалізованих судів, наданих їм Конституцією України.

Отже, головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади, створення нового законодавства й удосконалення форм судочинства є: розмежування повноважень органів державної влади і забезпечення незалежності судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади; реалізація демократичної ідеї правосуддя, виробленої світовою практикою і наукою; створення системи законодавства про судоустрій, що забезпечувало б незалежність судової влади; постійне здійснення спеціалізації судів, у числі яких обов’язково повинні бути господарські суди; чітке визначення компетенції різних учасників судової системи й ін.

Але, незважаючи на те, що Закон України “Про судоустрій України” прийнято, система судів реформована, на нашу думку, недоцільно повністю об’єднувати господарські суди із загальними. Характер виконуваних ними функцій і розв’язуваних завдань принципово різний. Якщо господарські суди розглядають справи, пов’язані з господарською діяльністю, то загальні суди здійснюють охорону правопорядку і прав громадян. Діяльність господарських судів відбувається у сфері виробничо-господарських відносин юридичних осіб, тоді як загальні суди розглядають переважно відносини за участю громадян. Об’єднання цих судів в одному відомстві, на наш погляд, призведе до погіршення діяльності кожного з них, але, що найсуттєвіше — до погіршення якості розгляду господарських спорів, дестабілізації судової діяльності в цілому.

Ми поділяємо точку зору, відповідно до якої господарським спорам, на відміну від суперечок громадян, характерні специфічні особливості провадження, без знання яких неможливий їх розгляд. Узяти хоча б такі поняття, як єдиний технологічний процес роботи під’їзних залізничних колій, термін обігу вагону, проектно-розрахункова документація, акредитивна чи інша форми розрахунків — це поняття не тільки конкретних господарських відносин, а й предмет самостійних спорів, що вимагають від судді знань, які виходять за межі цивільного законодавства. А чи багато сьогодні в державі юристів, що володіють цими поняттями? [296][420]

Загальновідомо, що ефективність правового регулювання суспільних відносин, а також їх специфіка безпосередньо залежать від їх відповідності об’єктивним закономірностям існування й розвитку останніх, які розкриваються у принципах. Саме принципам судово-господарського процесу й буде присвячено наступну частину дисертаційного дослідження.

На основі вищевикладеного визначено оптимальний варіант побудови системи судів господарської юрисдикції щодо наділення місцевих господарських судів компетенцією з розгляду справ по суті, апеляційних — виключно апеляційними повноваженнями та закріплення за Вищим господарським судом України статусу касаційної інстанції. Така модель визначення правил підсудності та компетенції щодо перегляду судових рішень є найбільш як організаційно, так і функціонально досконалою та зрозумілою для всіх учасників господарських відносин, яка максимально забезпечує доступність правосуддя у господарських справах.

<< | >>
Источник: Притика Д.М.. Організаційно-правов засади становлення діяльності господарських суд в України. 0000. 0000

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.1. Проблеми становлення системи господарських судів України:

  1. 3.1 Проблемы кредитной системы в России
  2. III. Проблема соотношения активных полномочий суда с функциональными принципами гражданского процессуального права
  3. РОЗВИТОК СИСТЕМИ ДЕРЖАВНИХ СУДІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
  4. Система державних судів у пореформений період і формування судової влади на українських землях
  5. Система арбитражных судов в РФ;
  6. § 5. Система арбитражных судов
  7. § 6. Система мировых судей
  8. ГЛАВА 1. ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ ФОРМИРОВАНИЯ СИСТЕМЫ ИСТОЧНИКОВ МУНИЦИПАЛЬНОГО ПРАВА
  9. Притика Д.М.. Організаційно-правов засади становлення діяльност господарських суд в України. 0000, 0000
  10. ЗМІСТ
  11. Теоретичні засади організації та діяльності господарських судів України
  12. Спеціалізовані суди як конституційна гарантія демократизації судової влади
  13. Захист економічних прав та інтересів суб’єктів господарської діяльності і держави — функція господарських судів України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -