4.4. Державна судова адміністрація як орган судового управління

Після видання Президентом України Указу про створення Державної судової адміністрації України більшість функцій Міністерства юстиції України перейшло до неї [557]^[719].

Крім того згідно із законом Указ Президента передбачає створення Державної судової адміністрації як центрального органу державної влади зі спеціальним статусом. Особливості цього статусу полягають у тому, що голова Судової адміністрації призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра та за погодженням з Радою суддів України.

Голова Державної судової адміністрації звітує перед Радою суддів України, узгоджує з нею всі нормативні акти. У Законі України “Про судоустрій України” зазначається: якщо голова судової адміністрації не виконує свої обов’язки належним чином, на з’їзді суддів йому можуть висловити недовіру. Нічого подібного не відбувалось, коли функції організаційно-технічного забезпечення здійснювало Міністерство юстиції. Отже, на практиці реалізуються положення “Основних принципів незалежності судової влади”, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 грудня та 13 грудня 1985 р.

Згідно з статтею 125 Закону України “Про судоустрій України” Державна судова адміністрація покликана здійснювати організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, а також інших органів та установ судової системи. При цьому організаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України, Конституційного Суду України та вищих спеціалізованих судів здійснюється апаратами цих судів.

До повноважень Державної судової адміністрації належать:

— забезпечення належних умов діяльності судів загальної юрисдикції, кваліфікаційних комісій суддів, органів суддівського самоврядування, Академії суддів України;

— вивчення практики організації діяльності судів, розробка і внесення у встановленому порядку пропозицій щодо її вдосконалення;

— вивчення кадрових питань апарату судів, прогнозування потреб у спеціалістах, здійснення через Міністерство юстиції та інші органи замовлень на підготовку відповідних спеціалістів;

— ведення статистичного та персонального обліку даних про кадри судів, підготовка матеріалів щодо призначення, обрання та звільнення суддів;

— забезпечення необхідних умов для підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату судів, створення системи підвищення кваліфікації;

— організація проходження навчальної практики в судових установах і розробка відповідних програм;

— організація роботи з ведення судової статистики, діловодства та архіву, контроль за станом діловодства в судах загальної юрисдикції;

— підготовка матеріалів для формування пропозиції щодо бюджету судів та здійснення заходів щодо їх фінансування;

— виконання функцій головного розпорядника бюджетних коштів у передбачених законом випадках;

— здійснення матеріального та соціального забезпечення суддів, у тому числі суддів у відставці, а також працівників апарату судів;

— забезпечення медичного обслуговування і санаторно-курортного лікування суддів та працівників апарату судів, вжиття заходів щодо забезпечення їх житлом;

— забезпечення у взаємодії з органами суддівського самоврядування, судами та іншими правоохоронними органами незалежності, недоторканності і безпеки суддів;

— організація та фінансування будівництва та ремонту будинків, приміщень судів, а також забезпечення їх технічного оснащення;

— організація впровадження у судах комп’ютеризації для судочинства, діловодства, інформаційно-нормативного забезпечення судової діяльності, забезпечення судів необхідними технічними засобами фіксування судового процесу;

— організація діяльності служби судових розпорядників тощо.

Нагальна потреба впровадження у правозастосовчу практику України здійснення судового управління спеціалізованим інститутом — Державною судовою адміністрацією зумовлена певними факторами, зокрема: збільшення кількості і підвищення складності справ приводить до збільшення кількості суддів і персоналу суду; збільшення кількості справ щодо конфліктів сімейних і малолітніх висуває нові вимоги до суддів у здійсненні управління захисними і реабілітаційними мережами, які виходять за межі судів; потреба в альтернативі покаранню у вигляді позбавлення волі, для того щоб розв’язати проблему переповнення пенітенціарних установ. Важливим фактором, що зумовлює необхідність створення окремої системи Державної судової адміністрації є збільшення в судах кількості адміністративних і технічних працівників. Тобто потрібно чітко відмежовувати правосуддя від іншої діяльності суду, що не є правосуддям. Функції судового управління і нагляду можуть бути зосереджені, по-перше, в одному органі — у суді. По-друге, вони можуть бути розділені між судом і Державною судовою адміністрацією, при цьому суд здійснює лише функцію судового нагляду, а Державна судова адміністрація — функцію судового управління [424, 419, 544, 639]^[722]. І, по-третє, можливе поєднання, за якого суд виконує не тільки функцію судового нагляду, а й паралельно певні функції судового управління. Це своєрідна змішана форма здійснення обох функцій, де не існує ні поділу, ні з’єднання їх в одному органі — у суді [39]^[723]. Усі ці форми організаційного управління мали місце в різні історичні періоди у різних країнах.

Зростаюча складність суспільного життя і розвиток судочинства в Україні створили адміністративні труднощі, які судді і традиційний персонал судів не може подолати самостійно [418]^[724]. Звідси висновок — суди потребують кваліфікованих кадрів, своєрідних адміністраторів, які б організовували і управляли несудовими справами під керівництвом суддів.

Обов’язки судових адміністраторів повинні розрізнятись залежно від місця перебування і розміру судів.

На судового адміністратора можуть бути покладені такі функції: управління кадрами, фінансами, потоками справ, технологічне управління, управління інформацією, примiщеннями, здійснення зв’язків з державними установами, з громадськістю, проведення дослідницької і консультативної діяльності [421]^[725]. Можливе здійснення цих функцій територіальними управліннями Державної судової адміністрації України. До речі, повноваження територіальних управлінь Державної судової адміністрації Законом України “Про судоустрій України” не визначені.

Функція з управління кадрами передбачає добір, підготовку і підвищення кваліфікації працівників суду, управління системою видачі заробітної платні, системою оцінки діяльності та винагороди [309]^[726], а також допомога з інших кадрових питань у судах.

Управління фінансами суду безпосередньо пов’язане з підготовкою бюджету суду, веденням бухгалтерського обліку, придбанням матеріальних цінностей, виплатою заробітної платні.

Виконуючи функцію з управління потоками справ, судовий адміністратор повинен передбачати майбутнє навантаження, кількість справ, розвиток і впровадження автоматичних систем, що забезпечать ефективне призначення справ до розгляду.

Технологічне управління являє собою оцінку перспектив технологій, що розширюють можливості судової системи, і передбачає: використання персональних комп’ютерів для роботи з інформаційними системами; забезпечення електронної передачі даних, графічних зображень й інших даних у системі автоматизованого управління, одержання інформації; оцінка новітніх технологій для відео- і телекомунікаційних систем; засобів мультимедіа в навчанні, професійній підготовці; надання інформації та інших допоміжних комп’ютерних систем, що можуть полегшити роботу судів.

Управління інформацією як функція судового адміністратора пов’язане з: можливістю надавати інформацію тим, хто приймає рішення в найважливіших справах; наглядом за роботою системи через показники, встановлені судом; інформуванням працівників судової системи; забезпеченням належного електронного доступу до судової інформації для юристів, сторін у судовому процесі, урядових закладів і громадськості [615, 580]^[727].

Здійснюючи діяльність, пов’язану з управлінням приміщеннями, судова адміністрація займається розподілом приміщень для забезпечення доступу всіх громадян, забезпеченням належного місця для роботи суддів.

До функцій судової адміністрації також належить діяльність, спрямована на організацію зв’язків з іншими державними установами з метою сприяння співробітництву, інтеграції систем, підтримуючи при цьому цілісність судової системи як окремої, але рівноправної гілки влади.

Виконуючи функцію зв’язків із громадськістю і надання інформації, судовий адміністратор (судова адміністрація) діє як проміжна ланка в наданні інформації засобам масової інформації і громадськості, а також здійснює підбір та публікацію даних щодо розглянутих і майбутніх судових справ [602]^[728].

На судову адміністрацію також покладено здійснення дослідницької і консультативної діяльності, пов’язаної з визначенням організаційних проблем і наданням рекомендацій із процедурних та адміністративних змін.

Велике практичне зацікавлення викликає питання співвідношення і взаємодії судової адміністрації з судами і суддями. Судовий адміністратор, виконуючи покладені на нього функції, з одного боку, збільшує час, необхідний суддям для прийняття рішень, а з іншого — привносить знання і можливості судового менеджменту в сферу судової влади.

Зі зростанням навантаження і вимог щодо розв’язання більшої кількості спорів у суддів залишається мало часу для управління щоденними операціями судової системи, планування впровадження нових технологій чи процедур, що можуть поліпшити роботу судової системи. Судова адміністрація допомагає суду розробити стратегію, що поліпшує роботу судової системи, зберігаючи незалежність суддів. Судова адміністрація також покликана визначати цілі суду, здійснювати підготовку і виконання бюджету, передбачати зміни майбутніх навантажень, що матимуть вплив на діяльність і фінансування суду, управляти персоналом суду і програмами їх професійної підготовки і т.

Щодо питання фінансового забезпечення [157]^[729], то ця функція повинна бути основною для Державної судової адміністрації. Раніше цю функцію виконувало Міністерство юстиції. Не варто забувати, що Мінюст нерідко виступає у судах як відповідач. Тому, звичайно, у громадян виникають сумніви щодо об’єктивності та неупередженості при розгляді їх справи судом, який фінансово залежить від Міністерства. Конституція встановлює, що органи судового самоврядування самостійно вирішують внутрішні справи, тому надання Державній судовій адміністрації функцій фінансового забезпечення судів є логічним і послідовним кроком на шляху до демократизації суспільства і сприяння незалежності та неупередженості судової влади [156]^[730]. Відповідні структури з аналогічними управлінськими функціями діють у багатьох країнах, зокрема Судовий департамент у Російській Федерації [253]^[731].

Організаційні заходи щодо передачі повноважень з організаційного забезпечення судів всієї судової системи до компетенції особливого федерального державного органу — Судового департаменту при Верховному Суді Російської Федерації розпочато ще у 1998 р. Відповідно до передбаченої реформи, майно федеральних судів загальної юрисдикції передається з балансу Міністерства юстиції на баланс Судового департаменту [596]^[732]. За Міністерством юстиції Російської Федерації залишились функції управління діяльністю судово-експертних установ, нотаріату, державної реєстрації майнових прав на нерухомість [23]^[733].

Цікавим є також досвід судового управління у пострадянських державах.

Так, організаційне забезпечення діяльності судів Азербайджанської Республіки здійснюється, як і раніше, Міністерством юстиції Азербайджанської Республіки. Міністерство здійснює всі організаційні функції щодо системи судів за винятком Верховного Суду, Економічного та Апеляційного суду.

У Республіці Білорусь організаційне забезпечення діяльності господарських судів належить до компетенції Вищого господарського суду. Він займається добором та розстановкою кадрів, організує роботу з підвищення кваліфікації суддів, здійснює розподіл коштів, виділених на фінансування та контроль за їх витрачанням. Органи виконавчої влади повинні сприяти Вищому господарському суду в здійсненні цих функцій.

У Республіці Казахстан організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховного Суду здійснюється його апаратом, а місцевих судів — уповноваженим державним органом (Комітетом із судового адміністрування при Верховному Суді Республіки), що створюється Президентом. Єдину систему уповноважених органів створюють відповідний центральний державний орган і адміністратори судів у областях, столиці та містах республіканського значення. Діяльність уповноваженого органу здійснюється при дотриманні принципів незалежності суду і невтручання у його діяльність [259]^[734].

У Республіці Таджикистан судове організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності судів здійснюється апаратом судів. Крім того, ці повноваження здійснюються (крім типових для цього органу) Радою юстиції Республіки Таджикистан.

Деякі фактори впливають на ефективне виконання судовою адміністрацією адміністративних й інших обов’язків, пов’язаних з позасудовою діяльністю суду. Перший фактор пов’язаний з активною взаємодією і підтримкою судової адміністрації з боку суду. Це, у свою чергу, пов’язано з тим, що судді повинні усвідомлювати, що делегування певних управлінських функцій не означає втрату контролю. Як особи, що приймають основні рішення, вони одночасно контролюють діяльність судового адміністратора і через нього весь персонал суду. Наступний фактор, що впливає на ефективність судового управління, залежить від чіткого виконання судовим адміністратором своїх службових обов’язків [535]^[735].

Повертаючись до проблеми побудови системи судового управління в Україні, варто зазначити, що погляди на структуру цієї системи, обсяг її повноважень неоднозначні. Про це насамперед свідчить дискусія, що розгорнулася свого часу навколо проекту Закону України “Про судоустрій України”. Очевидною була необхідність створення такої системи, тому норми, покликані врегулювати це питання, містилися у всіх представлених до Верховної Ради України законопроектах. Особливо дискусійним було питання щодо підпорядкованості системи управління судами — судовій адміністрації. Так, Верховний Суд у підготовленому ним проекті Закону України “Про судоустрій України” пропонував підпорядкувати Судову адміністрацію Верховному Суду України. Міністерство юстиції пропонувало включити судову адміністрацію в систему Міністерства.

З огляду на важливість питання судового управління вважаємо за необхідне висловити свою думку щодо системи Державної судової адміністрації України і у зв’язку з цим зробити ряд пропозицій щодо її побудови, правових засад її діяльності, обсягу повноважень, складу адміністрації, що ґрунтуються на практичному досвіді роботи у Вищому господарському суді України.

Правові засади діяльності Державної судової адміністрації України повинні визначатися Конституцією України, Законом України “Про судоустрій України”, іншими законодавчими актами, а також розпорядженнями Голови Верховного Суду України, постановами Президії Верховного Суду України і президій Вищих спеціалізованих судів, рекомендаціями з’їзду суддів України, Ради суддів України, наказами і розпорядженнями Голови Державної судової адміністрації України.

Основним завданням державної судової адміністрації України повинно бути сприяння зміцненню самостійності судів, незалежності суддів. При цьому органи Державної судової адміністрації не повинні втручатися у здійснення правосуддя, що є гарантією правової держави [631]^[736].

Вважаємо за доцільне здійснювати за рахунок коштів Державного бюджету України фінансування Державної судової адміністрації України та її територіальних управлінь. До речі, норми, які встановлювали б порядок фінансування, у Законі не існує. У свою чергу, Державна судова адміністрація України фінансує за рахунок коштів Державного бюджету України територіальні місцеві й апеляційні суди, Раду суддів України, інші органи суддівського самоврядування і кваліфікаційні комісії суддів, Академію суддів України.

Важливим є питання щодо повноважень Державної судової адміністрації України. Тому, крім повноважень, встановлених Законом України “Про судоустрій України”, Державну судову адміністрацію в межах її компетенції пропонується наділити правом:

1) вимагати й отримувати від органів державної влади, організацій, установ і підприємств усіх форм власності, а також посадових осіб необхідні документи і матеріали, а також відомості про них;

2) контролювати витрати коштів територіальними місцевими й апеляційними судами, територіальними управліннями Державної судової адміністрації України, відповідними органами суддівського самоврядування, Академією суддів України;

3) залучати у встановленому порядку для виконання законопроектних, експертних, дослідницьких робіт і консультацій наукові організації, працівників державних та інших органів, установ і організацій, фахівців та експертів;

4) встановлювати за узгодженням з головою відповідного суду і Радою суддів фонд оплати праці суддів і працівників апаратів судів;

5) організовувати роботу служби судових розпорядників і керуючих справами;

6) надавати звіти про діяльність територіального Управління відповідній Раді суддів.

В Управлінні може бути створена колегія, члени якої затверджуються начальником Управління за погодженням з відповідною Радою суддів. Колегія розглядає найважливіші питання діяльності Управління. У роботі колегії повинні мати право брати участь голови судів и члени Ради суддів.

Аналіз повноважень та статусу, якими наділена нині Державна судова адміністрація України, вивчення досвіду інших країн світу, про що йшлося вище, дає змогу спрогнозувати висновок, що в перспективі, з накопиченням та узагальненням практики здійснення управлінських функцій судової адміністрації, доцільним буде розширити повноваження суддівського самоврядування в цій сфері діяльності.

Серйозною управлінською проблемою в системі господарського суду є добір і підготовка кадрів на посади суддів, підвищення кваліфікації працівників господарських судів [156]^[737]. Насамперед необхідно зазначити, що працівники господарського суду є державними службовцями і до них застосовуються усі вимоги, що мають місце в державній службі.

Професійні якості працівників господарського суду відповідно до Закону України “Про статус суддів” визначаються кваліфікаційною колегією за допомогою кваліфікаційної атестації (ст. 7, 8).

Виходячи із загального підходу, що оцінка праці службовців сприяє підвищенню якості їх роботи і може розглядатись як один із методів організації праці працівників суду і як один з факторів підвищення результативності й ефективності діяльності господарського суду, ми вважаємо, що інститут кваліфікаційної атестації потребує удосконалення з боку правового регулювання.

Саме тут виникає потреба у більш чіткій регламентації причин і організаційно-правових наслідків проведення оцінки діяльності працівників господарського суду і механізму реалізації кваліфікаційної атестації.

Необхідно регламентувати види оцінюваної діяльності, призначення оцінки як засобу контролю і стимулювання діяльності працівників суду, а також способів, що дають змогу встановити в цілому відповідність посаді, яку він займає; основні критерії оцінки праці працівників суду; методи проведення атестації; показники результатів праці працівників за певний період; процедура оцінки залежно від виду оцінюваної діяльності (суб’єкти оцінки, періодичність проведення тощо); основні організаційно-правові висновки, що випливають із проведеної атестації. При цьому необхідно послідовно проводити принцип гласності і забезпечити гарантію об’єктивності кваліфікаційних колегій. На нашу думку, такий підхід до добору й оцінки професійної підготовки працівників господарського суду може бути реалізований через прийняття Верховною Радою України спеціальних актів, які б регулювали зазначені проблеми.

Істотною проблемою управління діяльністю господарських судів є організація підготовки і підвищення кваліфікації працівників суду [309]^[738]. Сучасне управління має здійснюватися відповідно до вимог науково обгрунтованих об’єктивних закономірностей, із застосуванням прогресивної техніки, ефективних засобів і методів. У правовій науці це означає розробку на наукових принципах системи і структури управління, форм і методів його діяльності, стосунків між різними гілками влади, наукової організації управлінської праці, добір і розстановку кадрів, а також повне і всебічне використання в роботі управлінського апарату нових науково-технічних засобів. До речі, відсутність соціологічних досліджень у сфері правосуддя — одне із найуразливіших місць у правоохоронній діяльності, а це серйозно впливає на якість судового управління.

У зв’язку з цим хотілося б згадати про дискусії, що точаться навколо юридичної освіти, пов’язаної з наукою. Діючі навчальні програми юридичних факультетів за обсягом і змістом серйозно відстають від потреб життя, від вимог суддів у теоретичних і практичних знаннях. Особливу увагу потрібно звернути на підготовку юристів для господарських (комерційних) фірм; є потреба в удосконаленні юридичної заочної освіти. Останнім часом висуваються пропозиції щодо її ліквідації, але, на нашу думку, робити це передчасно. В умовах нестачі юристів на виробництві потребує змін процес їх підготовки і підвищення кваліфікації. В останні роки прийом студентів на денні відділення юридичних факультетів збільшився, нині для народного господарства лише деякі юридичні вузи країни готують майбутніх фахівців, проте в дуже обмеженій кількості. Життя підказує: необхідно удосконалити програми навчання студентів у юридичних вузах, і насамперед ґрунтовно наблизити їх до питань економіки і управління виробництвом [421]^[739].

Необхідно переглянути програми і методи викладання основ права у вищих і середніх технічних навчальних закладах. Не секрет, що навчальний процес з цих дисциплін організований лише формально. Він фактично не пов’язаний із практичними новими завданнями, з вирішенням яких випускники вузів і технікумів зстикаються з перших днів самостійної роботи.

Підвищення юридичної культури на виробництві багато в чому залежить від зацікавленості, наполегливості й ініціативи самих керівників виробництва. Допомогти господарським керівникам у цьому могли б: короткотермінові курси вивчення господарського законодавства, більш систематична організація лекцій і бесід на правові теми, зустрічі-дискусії з науковцями-юристами. Усе це нині нібито проводиться, але недостатньо широко і, головне, найчастіше на низькому науковому рівні.

З переходом до ринкових відносин, до багаторівневої економіки і різних форм власності вимоги до професійної підготовки кадрів державної служби в цілому й особливо до працівників юрисдикційних органів, що розглядають господарські спори, дедалі зростають. Підготовка кадрів повинна випереджати вимоги практики для того, щоб фахівці були морально і психологічно підготовлені до сприйняття і практичного використання нових ідей. Існуюча нині система юридичної освіти в Україні зорієнтована на підготовку юристів широкого профілю, які зможуть без додаткового навчання професійно працювати в будь-якій сфері.

Юридична освіта покликана на основі знань про окремі галузі права давати фундаментальне уявлення щодо його системи в цілому. Тим часом ідеальна модель підготовки і перепідготовки юристів ще не закріплена ні в законодавчому порядку, ні в спеціальних нормативних актах з юридичної освіти.

Практичне вирішення цих питань, безсумнівно, має велике значення для удосконалення господарського процесу, якості розгляду і розв’язання господарських спорів і організації як господарського суду України, так і судової системи в цілому у світлі вимог Конституції України і Закону України “Про судоустрій України”.

Нині підготовка кадрів здійснюється насамперед шляхом навчання, який має чотири стадії (ступені).

Перша стадія — одержання загальної середньої освіти в загальноосвітніх школах, де поряд з іншими дисциплінами вивчається короткий курс з основ держави і права. Ця стадія має швидше профорієнтаційний характер і фактично не дає спеціальних юридичних знань і навичок.

Друга стадія — одержання загальної фахової освіти (юридичної професії без спеціалізації) у вищому і середньому спеціальному навчальному закладах, що дає змогу випускнику влаштуватися на роботу в юридичні, в тому числі державні, спеціальні установи.

Третя стадія — навчання і спеціалізація на базі вищої освіти в спеціальних навчальних закладах з метою підготовки кадрів безпосередньо для роботи на державній службі.

Четверта стадія — підвищення кваліфікації у спеціально створених для цього освітніх структурах (курсах, інститутах). Ці загальновизнані стадії підготовки і перепідготовки фахівців мають особливе значення для системи господарського суду, враховуючи специфіку професійної підготовки його працівників.

Оцінюючи результативність системи підготовки і підвищення кваліфікації господарських суддів, можна вважати, що в цілому вона досягає своїх цілей і багато в чому справляється зі своїми завданнями.

Але це не означає, що система сформувалася раз і назавжди і не має потреби в удосконаленні. На нашу думку, саме тепер має проводитись активний пошук нових, удосконалених засобів і способів професійного навчання юристів, підготовки їх до складної і відповідальної роботи в господарському суді. Правові основи цієї роботи закріплювались у Законі України “Про господарські суди”, що надавало право Вищому господарському суду забезпечувати добір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів та ін.

Отже, Закон не передбачав конкретних форм і способів підготовки і перепідготовки фахівців господарських судів. І це зрозуміло, тому що система спеціалізації і підвищення кваліфікації господарських суддів не може бути заздалегідь визначеною законодавцем у всіх її деталях і специфічних особливостях. Проблема ця може бути вирішена на основі творчого підходу до удосконалення навчального процесу в юридичних вузах і в системі перепідготовки кадрів.

На нашу думку, судді, а також працівники системи господарських судів України зобов’язані протягом усіх років служби підвищувати свою ділову кваліфікацію.

У порядку обговорення можна запропонувати один із можливих варіантів підвищення кваліфікації цієї групи працівників, основу якої становить трбохрівнева кваліфікаційна атестація. Кожному зі ступенів повинна відповідати своя програма, що виключає повторюваність у перепідготовці суддів. Перший ступінь передує призначенню на посаду судді. Зміст його полягає в тому, що випускник юридичного вузу, який виявив бажання працювати суддею, має протягом не менше одного року відпрацювати стажистом-практикантом у господарському суді й одночасно підготуватися за спеціальною програмою до іспиту на перший рівень. За час підготовки кандидат у судді повинен пройти двохтижневі збори в Центрі підвищення кваліфікації при Вищому господарському суді України. Майбутні судді повинні прослухати оглядові лекції з основних актуальних правових проблем і практики роботи господарських судів.

У процесі навчання має враховуватися досвід практичного правосуддя конкретної діяльності господарських судів. Переважну частину навчального процесу повинно становити вивчення законодавчих актів і аналіз рішень господарських судів. Близько половини занять має відводитися на колоквіуми і семінари, де розглядатимуться питання застосування законів. Особлива увага при підготовці на даній стадії повинна приділятися виробленню навичок аналізу й оцінки доказів. Для цього можуть використовуватися архівні господарські справи, з яких на якийсь час можна вилучити рішення, щоб практиканти самостійно складали документи, які потім оцінюються викладачем. До програми підготовки повинно входити отримання навичок роботи з комп’ютерами й іншими науково-технічними засобами [421]^[740].

До читання лекцій і проведення семінарів варто залучати науковців, досвідчених суддів і працівників апарату Вищого господарського суду. Між зборами стажисти-практиканти повинні займатися за спеціальними індивідуальними програмами безпосередньо в господарському суді. Після закінчення першого рівня (ступеня) навчання стажисти повинні скласти спеціальній комісії при Вищому господарському суді України іспит на атестацію першого ступеня. Успішне складання іспиту дає право зайняти посаду судді.

До здачі іспитів на другий ступінь можна готувати фахівців у Центрі підвищення кваліфікації при Вищому господарському суді України. Підібрані (відділом кадрів Вищого господарського суду) судді протягом 3–4 тижнів на рік (усього два роки) повинні прослухати курс лекцій і взяти участь у семінарських заняттях з навчальних програм, розроблених Центром. З кожного предмета програми визначаються проблеми, даються вихідні матеріали, рекомендується відповідна література. Друга стадія навчання також закінчується іспитами, успішне складання яких давало б право на одержання надбавки до посадового окладу (не менше 30 % від розміру попередньої заробітної плати). Навчання з програми на атестацію третього ступеня має здійснюватися також протягом двох років у Центрі підвищення кваліфікації. Збори можуть проводитися щорічно по чотири тижні. Під час підготовки на другий і третій ступені атестації лекції з теорії повинні займати не менше двох третин навчального часу. Закінчується підготовка захистом диплома — письмової роботи обсягом 30–40 сторінок. Захист має проходити відкрито в присутності слухачів і викладачів. Опонентами можуть бути не тільки науковці й викладачі, а й досвідчені судді. Слухачі, які успішно захистили диплом і отримали посвідчення про закінчення підготовки на атестацію третього ступеня, одержують ще одну надбавку до окладу і можуть претендувати на посаду судді Вищого господарського суду України з дотриманням вимог, передбачених статтею 127 Конституції України, Законом України “Про статус суддів” та ін.

Запропонована система підготовки кадрів можлива лише після реформування навчальної бази, в основі якої повинен бути науково-методичний Центр з підготовки та підвищення кваліфікації кадрів господарських судів зі статусом юридичної особи, на правах вищого навчального закладу. Центр повинен мати кілька кафедр. Для читання лекцій і проведення семінарських занять можуть запрошуватися науковці та викладачі вузів. Практична реалізація цих пропозицій, звичайно, вимагає додаткового фінансування. Особливих витрат потребувало б будівництво і утримання будинку Центру з готелем, невеликого адміністративного апарату і т. д. Однак ці витрати окупилися б якістю роботи господарських судів, удосконаленням організації їх діяльності, зміцненням основ ринкових відносин. Така модель підготовки кадрів, на наш погляд, також могла б задовольнити потреби і загальних судів. Центр підвищення кваліфікації суддів і фахівців судів має бути єдиним, з єдиною (загальною) програмою навчання, але, безумовно, з урахуванням конкретної спеціалізації суддів.

На нашу думку, утворення таких центрів (інститут, академія) з підготовки суддів і їх перепідготовки доцільно було б на базі одного з найавторитетніших вищих навчальних закладів. Це дасть можливість ефективніше використовувати професорсько-викладацький склад, а це, у свою чергу, передбачає наявність і матеріальної бази (аудиторії, спеціальні кабінети). Безперечною є потреба у залученні до навчального процесу науковців і суддів інших країн (Німеччина, США та ін.). Такий досвід перепідготовки суддів накопичений Центром підвищення кваліфікації при Вищому господарському суді України. Реалізація цієї ідеї, як зазначалось, матиме величезну користь для суспільства, сприятиме піднесенню авторитету судової системи, формуванню правової держави і можлива в організаційному плані шляхом прийняття Президентом України спеціального Указу. Висловлені ідеї відображають рух у межах традиційної системи підготовки юристів за оновленими, хоч і не новими, орієнтирами. На порядку денному — завдання європеїзації судової системи, що вимагає реорганізації освіти та додаткових коштів.

Виходячи з того, що господарський суд — це спеціалізована автономна система, де сконцентрована значна господарська практика, багатий досвід судової діяльності фахівців, статистичні дані, глибокий аналіз господарських ситуацій, моделювання, ділові ігри тощо, є потреба у створенні при Вищому господарському суді України науково-дослідних підрозділів і на їх базі — Інституту підвищення кваліфікації як суддів, так і юристів-господарників. Навчання і викладання дисциплін у такому навчальному закладі мають бути організовані на комерційній основі. Для реалізації цієї пропозиції необхідно створити відповідну матеріальну базу, що вимагає невеликих фінансових витрат. У зв’язку з цим пропонуємо змінити порядок фінансування господарського суду шляхом поєднання бюджетного порядку асигнувань на утримання господарських судів і відсоткових відрахувань від тих прибутків, що отримує держава від діяльності господарських судів. Це дало б можливість акумулювати кошти для створення як матеріальної бази науково-дослідних і навчальних підрозділів, так і для розвитку комп’ютеризації й автоматизації управління на основі використання електронно-обчислювальної й організаційної техніки.

Важливою особливістю організації господарського суду є закріплення в законі як принципу єдиноначальності, так і колегіальності. Широкі повноваження Голови Вищого господарського суду доповнюються повноваженнями Президії Вищого господарського суду, науково-консультативної ради, кваліфікаційної колегії. Це свідчить про те, що в організації та діяльності Вищого господарського суду відображений один із основних принципів державного управління — єдність колегіальності і єдиноначальності [428]^[741], що дозволяє враховувати як інтереси підрозділів усієї судової системи, так і приймати зважені управлінські рішення, пов’язані з організацією діяльності суду. Проблема оптимального розмежування компетенції різних гілок судової влади вимагає істотних редакційних змін у нормах діючих процесуальних кодексів України, що регулюють питання підвідомчості спорів, а особливо у новостворюваних — Адміністративному, Господарському, Кримінальному та Цивільному процесуальних кодексах.

Оптимальне розмежування повноважень між різними гілками судів є необхідною передумовою для побудови правової держави [573, 426]^[742], оскільки лише досконалий механізм судової влади дасть можливість розв’язувати практично всі соціально значущі конфлікти в нашій країні. А це означатиме, що в суспільстві утвердяться організаційно-правові основи поділу влади, що є необхідною умовою демократичної, правової держави [429]^[743]. Отже, можна стверджувати, що чим більше конфліктів у суспільстві розглядається в судах, тим більше існує причин вважати це суспільство демократичним, а його державу — правовою.

Існуюча сьогодні структура судової влади в Україні (загальні, у тому числі спеціалізовані суди, Конституційний Суд) ще не встановлює гарантій однакового застосування законів. Ці суди здійснюють правосуддя з категорій справ, що виникають у різних сферах соціального життя, але на загальних, спільних для них принципах організації і діяльності судової влади, визначених у Конституції України, Законі України “Про статус суддів” тощо. Тому перебудова судової системи, виходячи з вимог статті 125 Конституції України, є гарантією однакового застосування законів. Додатковою гарантією такої можливості має стати обов’язковість рішень Конституційного Суду для всіх суб’єктів права, включаючи інші судові органи, з приводу тлумачення конституційних норм.

Оскільки Основний Закон визначає зміст інших законів і нормативних актів, зазначені рішення Конституційного Суду будуть вершиною піраміди рішень як для загальних, так і спеціалізованих судів. Однак це не означає, що Конституційний Суд має бути і вершиною піраміди в єдиній організаційній структурі судів. Його рішення щодо тлумачення норм Конституції, конституційних законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим мати для всіх правозастосовчих органів силу закону. Це забезпечить однаковість правового регулювання і здійснення правосуддя в усіх сферах суспільства. Всі суди представляють інститут судової влади, що разом із законодавчою і виконавчою гілками влади визначають суверенні права народу України.