3.2. Принцип пропорційності в практиці судів загальної юрисдикції

Генетично принцип пропорційності близький саме судам загальної юрисдикції, завдяки яким і відбулося його становлення як принципу та визнання у юридичній сфері та праві взагалі. До такої думки схиляють нас як вже проаналізовані зарубіжні, так і деякі вітчизняні праці відомих дослідників [1].

Українські правники хоча і згадують про принцип сумірності в контексті діяльності судів загальної юрисдикції [164, с. 5-10], втім глибоко не досліджують його відтворення у їх практиці, недоліки такої практики та проблеми. 3.2.1. Загальна характеристика стану використання принципу пропорційності судами загальної юрисдикції Принцип пропорційності знайомий національним судам загальної юрисдикції і останнім часом навіть набув популярності, що підтверджує чимало позитивних прикладів його застосування. Та, на жаль, як можна простежити, не всі судові рішення, які мають ґрунтуватися на цьому принципі, відповідають йому. Прикладом цього є рішення адміністративних судів щодо розгляду питань правомірності втручання публічної влади у право громадян України на мирні збори. Суди встановлюють, що таке право не порушується, оскільки обмеження мітингу стосується лише певної частини міста (центру м. Києва), а проведення зборів у день приїзду високопосадовців і Дня Соборності України може створити реальну загрозу громадському порядку та національній безпеці [351]. На наш погляд, така мотивація не відповідає повною мірою принципу сумірності, хоча це є необхідним з огляду на відповідні положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо перевірки судами критерію пропорційності при розгляді справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. По-перше, суди формують свої висновки на припущеннях щодо можливих загроз громадському порядку та національній безпеці, не підтверджуючи цього якимись доказами та не перевіряючи можливості відповідних державних органів (у тому числі міліції) забезпечити дотримання порядку і суспільної безпеки і водночас створити умови для реалізації прав мітингуючих.

По-друге, вони не звертають уваги, що саме місце проведення зібрань обумовлює досягнення певних цілей, задля яких воно організовується. Як слушно зауважує професор М. Козюбра, «мітинг проводиться для того, щоб привернути увагу до суспільно важливих проблем, якщо його перенести в ліс, то абсолютно втрачається сенс його проведення. Тут і має діяти принцип, який за європейською практикою іменується принципом пропорційності, збалансування інтересів. Не можна за рахунок захисту суспільного інтересу скасовувати призначення акції. Питання інтересів суспільства та окремої особи можуть бути вирішені лише в суді, але суд має зосереджуватися не тільки на цінностях, але й мати здоровий глузд, чого, на жаль, часто бракує нашим суддям» [352]. Ігнорується принцип сумірності у деяких судових рішеннях при вирішенні питання притягнення особи до цивільної відповідальності за подання до державного органу скарги на посадову особу за зайняття нею протиправною та корупційною діяльністю. Європейський суд з прав людини визнав це непропорційним меті, що переслідувалася, а саме захисту репутації та прав відповідної посадової особи. Зокрема, він аргументував це тим, що скарга була подана в рамках, установлених законом, для подання подібних скарг, вона не містила образливих та брутальних висловів, не ставила під загрозу громадську довіру до посадових осіб, діяльність яких була оскаржена, оскільки її зміст не став відомим загалу, у справі не брала участь преса, а також не було будь-якої іншої форми публічного розголосу. В цілому скарга не виходила за межі прийнятної критики, особливо враховуючи те, що ці межі за певних обставин можуть бути ширшими стосовно державних службовців порівняно з приватними особами. Крім того, на його думку, суди поклали відповідальність на особу за те, що вона не довела правдивість своїх тверджень, хоча й не проаналізували, чи могли зазначені твердження бути оціночними судженнями, правдивості яких доводити непотрібно [353]. Не завжди застосовується принцип сумірності національними судами у цивільному судочинстві, наприклад, у спорах про позбавлення батьківських прав, вирішення яких, як зазначає Страсбурзький суд, має ґрунтуватися на оцінці судом особистості того, кого позбавляють батьківських прав, та його поведінки.

Однак, на його думку, складно визначити, якою мірою національні суди могли дати таку оцінку, якщо вони, прийнявши рішення про позбавлення батька батьківських прав, взяли до уваги аргументи, надані матір'ю дитини та іншими свідками з її боку, відповідно до яких він втратив цікавість до свого сина, проте не заслухали його особисто або принаймні з огляду на обставини справи не отримали інформацію про його бачення подій і відносин із сином та його матір'ю. Крім того, національні суди не надали значення тому факту, що батько намагався побачити сина і не заслухали свідка, клопотання про виклик якого подавалося ним, а відповідні суди вищих інстанцій не відреагували на його скарги щодо таких дій суду. До того ж факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до сина [354]. Принцип пропорційності не завжди використовується судами при розгляді питань нарахування за кредитними договорами штрафних санкцій, оскільки вони не беруть до уваги аргументи відповідної сторони у справі про те, що суми цих санкцій є непропорційно великими та перевищують розмір збитків [355]. Прикладом порушення принципу сумірності є деякі вітчизняні судові рішення про застосування такого запобіжного заходу, як взяття під варту. На практиці обґрунтування таких рішень є, як правило, поверхнево-формальним, складається зі стандартних речень і не містить конкретних даних, які свідчили б про необхідність обрання такого запобіжного заходу, як взяття під варту [356]. На це вказує і рішення Європейського суду з прав людини проти України, за яким законність тримання заявника під ватою розглядалася національними судами кілька разів, однак судові рішення повторювали стандартний перелік підстав для тримання заявника під вартою, жодним чином не досліджуючи правдоподібність цих підстав з огляду на конкретні обставини справи заявника [357]. Як зазначає Верховний Суд України, суди повинні обґрунтувати необхідність застосування запобіжного заходу, зокрема, зазначати підстави для його обрання, мотивувати висновок про їх наявність, навести аргументи на користь того, що підозрюваний чи обвинувачений може ухилятися від слідства й суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі, продовжувати злочинну діяльність і що застосування більш м'яких, ніж взяття під варту, запобіжних заходів може не забезпечити його належної процесуальної поведінки [358].

Верховний Суд України встановив, що якщо цей захід застосовується у справі про злочин, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років включно, в постанові має бути зазначено, чому даний випадок є винятковим [359]. Не завжди застосовується принцип сумірності у кримінальному судочинстві й у судових рішеннях про продовження тривалості запобіжного заходу тримання під вартою, про що свідчать відповідні рішення Європейського суду з прав людини проти України. В одному з них він зазначив, що продовження строку тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні потреби публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують вимогу поваги до особистої свободи. Продовжуючи строк тримання заявника під вартою, прокурори та суди або наводили ті ж самі підстави, на основі яких було обрано цей запобіжний захід, або взагалі не наводили підстав у своїх рішеннях, а лише посилалися на належність такого обрання. Крім того, національні органи жодного разу не розглядали можливості обрання іншого запобіжного заходу, альтернативного триманню під вартою, та, покладаючись головним чином тільки на тяжкість обвинувачень, подовжували тримання заявника під вартою на підставах, які не можна вважати «відповідними та достатніми» [доклад. про це див.: 360]. Про недотримання принципу сумірності у кримінальному судочинстві свідчить також необґрунтоване звільнення судами осіб від відбування покарання з випробуванням. При цьому вони не зважають на ступінь тяжкості вчиненого злочину, через що не забезпечують відповідності, сумірності призначеного покарання характеру дій засуджених, не враховують інші обставини, що вимагають більш жорсткого покарання (наявність стану алкогольного сп'яніння у засуджених, їх задовільні характеристики державними органами тощо), та призначають несправедливе, занадто м'яке покарання [361]. В інших справах суди, навпаки, призначають надмірні покарання, визначаючи максимальну тривалість іспитового строку за злочини невеликої тяжкості, не враховуючи прямо пропорційну залежність такого строку та суворості призначеного судом покарання [362].

Порушенням принципу пропорційності національними судами при здійсненні кримінального судочинства є також ухвалення ними рішень про застосування до особи непропорційного додаткового покарання у вигляді конфіскації майна за виготовлення, зберігання та збут небезпечної психотропної речовини. Верховний Суд України не підтримав такі рішення виходячи з принципу верховенства права та правових позицій Європейського суду з прав людини. Він вважає, що таке додаткове покарання не відповідає тяжкості правопорушення і становить «особистий та надмірний» тягар для особи, оскільки засуджений не мав наміру збути психотропну речовину, а виготовляв та зберігав її для власного вживання [363]. Як узагальнює Верховний Суд України, суди не завжди враховують обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання, іноді у вироку не дано належної юридичної оцінки цих обставин, внаслідок чого призначаються необґрунтовано м'які або занадто суворі міри кримінального покарання; а також трапляються казуси, коли суди визначають обтяжуючими такі обставини, що не передбачені у кримінальному законі [доклад. про це див.: 364]. Про деякі з цих порушень йдеться і у доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини [доклад. про це див.: 365]. Про недотримання принципу пропорційності у різних видах судочинства свідчать також надмірно тривалі судові провадження з урахуванням відповідних обставин справи та з огляду на такі критерії, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника [доклад. про це див.: 366]. Національні суди вищих інстанцій позбавляють осіб права доступу до суду, відмовляючи у розгляді їх вимог, та дискредитують авторитет судової влади. Хоча вони повинні переконатися, чи згадане право не обмежується таким чином, що зводить нанівець його реалізацію, та чи обмеження передбачає легітимну мету і збалансованість між використаними засобами та поставленими цілями [доклад. про це див.: 367]. 3.2.2. Застосування принципу пропорційності у різних видах судочинства Хоча в Україні суди не завжди дотримуються принципу пропорційності при здійсненні правосуддя, правова основа їхньої діяльності спрямована на нього, про що свідчить визнання на законодавчому рівні принципу верховенства права основним принципом судочинства та його закріплення у відповідних кодексах, які регулюють судову діяльність (стаття 8 Кодексу адміністративного судочинства України [259], стаття 8 Кримінального процесуального кодексу України [368], стаття 5 Господарського кодексу України [369]).

Принцип верховенства права, як зазначалося, є фундаментом для принципу сумірності і водночас не може реалізуватися повною мірою без його дотримання. Це підтверджує не лише практика Європейського суду з прав людини (яка, до речі, відповідно до згаданих положень має враховуватися судами при застосуванні принципу верховенства права), а й деякі судові рішення національних судів [363]. До того ж принцип верховенства права є підвалиною побудови правової держави, в якій, як зазначають дослідники, діють дві вимоги, яких має дотримуватися суд при обранні правової цінності, що підлягає захисту у певній спірній ситуації: сумірність судових рішень та заборона надмірності [370, с. 145-147, 208]. Якщо навіть окремі кодекси прямо і не закріплюють принцип верховенства права, вони містять загальні положення, які пронизані ідеями справедливості, добросовісності, розумності, пріоритетності захисту прав і свобод людини (наприклад, статті 1, 2, 3 Цивільного процесуального кодексу України [371], стаття 3 Цивільного кодексу України [372], стаття 7 Сімейного кодексу України [373]). Ці ідеї лежать в основі історичного розвитку принципу пропорційності та посприяли його утвердженню. Тому згадані положення вітчизняного законодавства також створюють умови для використання сучасними суддями цього принципу. Окремі національні кодекси поряд з принципом верховенства права прямо визначають принцип пропорційності. Кодекс адміністративного судочинства України, у частині третій статті 2 передбачає вимогу пропорційності поряд з іншими взаємопов'язаними критеріями (законності, рівності, неупередженості, обґрунтованості, розсудливості та інших), що у комплексі мають перевірятися адміністративними судами при розгляді справ щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Це цілком логічно, оскільки для адміністративного судочинства принцип пропорційності має особливе значення, що обумовлено юрисдикцією адміністративних судів та завданнями адміністративного судочинства [доклад. про це див.: 259]. Як зазначено у юридичній літературі, саме адміністративна юстиція є демократичним інститутом, що покликаний гарантувати ефективний захист права людини від можливого свавілля держави та зловживань з боку її органів та чиновників [374, с. 295]. У свою чергу адміністративні суди мають сприйматися як «основне досягнення демократії в Україні та універсальний інструмент збалансування приватних та суспільних інтересів» [375]. Очевидно, що це все неможливо без дотримання в адміністративній судовій практиці принципу пропорційності, оскільки саме за його допомогою суди можуть з'ясувати, чи не надмірне втручання публічної влади у приватну сферу особи у відповідній ситуації. Йдеться не просто про законність такого втручання, а про його необхідність у тій чи іншій ситуації, враховуючи важливість захисту публічних інтересів та шкоду, яка при цьому може бути заподіяна приватним інтересам. Оцінка судом лише законності втручання публічної влади у приватну сферу особи може призвести до ухвалення таких судових рішень, які майже завжди будуть на боці захисту публічного інтересу. Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України суд, зокрема, має з'ясувати, чи прийняті (вчинені) оскаржені рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень пропорційно, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) [259]. При цьому перевірка дотримання пропорційності (як і інших згаданих критеріїв) покладається на суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві [376]. Тобто така перевірка є обов'язком суду. Принцип сумірності та його вимоги визнані також в практичній діяльності адміністративних судів. Так, у деяких судових рішеннях зазначено, що принцип пропорційності є одним з основних принципів адміністративного судочинства, мета якого полягає у досягненні розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямовані рішення або дії суб'єкта владних повноважень, та інтересами конкретної особи. При цьому вимоги принципу сумірності, виділені у судовій практиці, кореспондуються з розглянутими у попередньому розділі міжнародними стандартами щодо дотримання згаданого принципу під час здійснення публічними адміністраціями їх дискреційних повноважень: - здійснення повноважень, як правило, не повинно спричиняти будь-яких негативних наслідків, що не відповідали б цілям, які заплановано досягти; - якщо рішення або дія можуть обмежити права, свободи чи інтереси осіб, то такі обмеження повинні бути виправдані необхідністю досягнення більш важливих цілей; - несприятливі наслідки для прав, свобод та інтересів особи внаслідок рішення чи дії суб'єкта владних повноважень повинні бути значно меншими від тієї шкоди, яка могла б настати за відсутності такого рішення чи дії; - для досягнення суспільно-корисних цілей необхідно обирати найменш «шкідливі» засоби [377]. Таке визначення принципу пропорційності в практиці адміністративного судочинства ґрунтується на застосуванні положень Конвенції, відповідних протоколів до неї та практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права, з огляду на статтю 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». У зв'язку з цим та керуючись справедливістю, адміністративні суди використовують принцип сумірності, зокрема, в аспекті захисту права власності особи від явно непропорційних фінансових санкцій, які визнаються ними неправомірними, оскільки накладаються відповідними державними органами за відсутності шкоди чи загрози її заподіяння державі або якій-небудь конкретній особі [доклад. про це див.: 377; 378]. Адміністративні суди, посилаючись на практику Страсбурзького суду, використовують принцип пропорційності в аспекті недопущення надмірного втручання у право на судовий захист, одним із аспектів якого є право доступу до суду, що не є абсолютним і може підлягати обмеженням, але їх застосування повинно зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою. Тому, як вбачається з судових рішень, поновлення пропущених строків звернення до суду у справах щодо виплат надбавок до пенсій дітям війни є необхідним засобом з огляду на важливість гарантованого Конституцією України права на соціальний захист та принцип верховенства права [доклад. про це див.: 379]. Ще однією категорією справ, у яких адміністративні суди вважають необхідним використання принципу пропорційності, є ті, що стосуються захисту права на повагу до приватного та сімейного життя. У цьому контексті недотримання згаданого принципу полягає, наприклад, у прийнятті державними органами рішень щодо видворення іноземних громадян з території України через вчинення ними малозначного правопорушення, не пов'язаного з порушенням правил перебування на території України. Це може стати підставою для визнання такого рішення незаконним у судовому порядку [380]. Адміністративні суди можуть і не погоджуватися з обґрунтуванням особи про порушення принципу сумірності у рішеннях державних органів щодо її видворення за межі України, зокрема, якщо у особи відсутній родинний зв'язок у державі, наявність якого є підставою для застосування принципу пропорційності в аналогічних справах, що вирішувались Європейським судом з прав людини [381]. Принцип сумірності використовується також в адміністративному судочинстві в аспекті контролю за здійсненням державними органами та їх посадовими особами дискреційних повноважень, наприклад, у питаннях анулювання ліцензії, будівництва соціальних об'єктів. При цьому адміністративні суди з огляду на згаданий принцип перевіряють обґрунтованість і розсудливість відповідних рішень публічної влади, врахування ними всіх обставин справи та інтересів третіх осіб з метою недопущення з їхнього боку формального підходу тощо [382]. За допомогою принципу пропорційності адміністративні суди стежать за здійсненням державними органами дискреційних повноважень у сфері контролю за використанням та охороною земель, зокрема щодо надання цими органами розумних строків для усунення порушень з боку користувачів земельними ділянками. При цьому суди акцентують, що наданий термін не є таким, як передбачений для усунення зазначених недоліків, а таким, що спричиняє для позивача негативні наслідки - притягнення до адміністративної відповідальності за невиконання приписів відповідно до чинного законодавства, що відповідач повинен був передбачити, а тому в межах своїх повноважень та відповідно до вимог чинного законодавства з урахуванням всіх обставин, тобто не виходячи за межі тридцяти денного терміну, не позбавлений був можливості надати розумний термін [383]. До того ж Вищий адміністративний суд України звертає увагу на врахування судами вимоги пропорційності, зокрема, при розгляді справ щодо законності звільнення осіб з публічної служби (наприклад, звільнення судді за порушення присяги або звільнення голови обласної державної адміністрації) [384]; при оцінці судами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо проблемних питань, пов'язаних із застосування положень Закону України «Про біженців», зокрема, рішення не повинні спричиняти будь-яких негативних наслідків для особи, обмежуючи її права, свободи та інтереси, а мають забезпечити баланс публічних інтересів та інтересів конкретної особи, а отже відповідати принципу пропорційності [385] . Цей принцип випливає, зокрема, з положень пункту 3 частини першої, частини другої статті 65 Кримінального кодексу України [241], які фактично закріплюють обов'язок судів у кожній кримінальній справі мотивувати призначення покарання на його основі. Підтверджує це й Верховний Суд України [доклад. про це див.: 386]. Відтворений згаданий принцип й у статті 69 Кримінального кодексу України [241], що також вимагає його застосування судами при призначенні покарання нижчого від найнижчої межі (таке пом'якшення можливо, якщо цьому сприяють обставини справи, наприклад, є пом'якшуючі обставини справи та відсутні обтяжуючі обставини) [387]. Тобто дотримання принципу пропорційності судами обов'язкове при застосуванні відповідних матеріальних норм кримінального права. Обов'язковим для судів є дотримання принципу сумірності у разі застосування кримінально-процесуальних норм, зокрема, при вирішенні питання застосування заходів забезпечення кримінального провадження (стаття 132), запобіжних заходів, у тому числі тримання особи під вартою (статі 176 - 178, 194, 196), що випливає з положень нового Кримінального процесуального кодексу України [доклад. про це див.: 368]. У цивільному судочинстві дотримання принципу пропорційності також прямо передбачають як деякі норми матеріального, так процесуального права. Його застосування вимагають більшість положень Глави 82 Цивільного кодексу України у питаннях відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Суди мають виходити з принципу сумірності, наприклад, при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, що обумовлене особливим характером такої шкоди (немайновим), та випливає, насамперед, з необхідності врахування вимоги розумності та справедливості при визначенні її розміру (стаття 23 Цивільного кодексу України) [372]. На цьому наголошує і Верховний Суд України, зазначаючи, що виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин; зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації [388]. Це можна простежити на окремих прикладах з судової практики. Задоволення судом вимоги позивача щодо відшкодування у повному обсязі моральної шкоди (яка полягала у приниженні честі та гідності позивача, а також його ділової репутації) залежить також від того, чи подав він докази, які засвідчують його твердження щодо погіршення стану здоров'я, настання відповідних негативних наслідків за місцем роботи; натомість відсутність таких доказів є підставою для зменшення судом заявленого розміру моральної шкоди [389]. Однак подібні докази вже не відіграють значну роль, якщо моральна шкода відшкодовується родичам у зв'язку з умисним вбивством члена їх сім'ї. У цьому випадку суд виходячи, насамперед, з вимог розумності та справедливості визначає порівняно великий розмір моральної шкоди [390]; водночас ігнорування цих вимог призводить до визначення судами надмірних розмірів моральної шкоди [391]. Обов'язковим є дотримання судами принципу пропорційності й при застосуванні норм цивільно-процесуального права, наприклад, у питаннях застосування заходів забезпечення позову, що передбачено статтями 151, 152 Цивільного процесуального кодексу України [371]. Зокрема, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, роз'яснюючи, що за пунктом 3 статті 152 Цивільного процесуального кодексу України види забезпечення позову мають бути сумірними із заявленими позивачем вимогами, а накладення арешту на квартиру не є сумірним заходом щодо відповідної ціни позову [392]. Дотримання принципу пропорційності є необхідним при вирішенні судами аналогічних процесуальних питань і в господарському процесі, що випливає зі змісту положень статті 66 Господарського процесуального кодексу України та висновків Верховного Суду України, за якими заходи щодо забезпечення позову повинні бути сумірними із заявленими позивачем вимогами; сумірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів щодо забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії [393]. Зазначене відтворюється у судових рішеннях [394]. Крім того, деякі положення Господарського кодексу України також зобов'язують господарські суди дотримуватися принципу сумірності, наприклад, при вирішенні питань щодо зменшення розміру штрафних санкцій [369]. Відповідно до частини першої статті 233 зазначеного кодексу у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому береться до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Встановивши причини невиконання відповідачем грошового зобов'язання, а саме надавши належну оцінку тій обставині, що споживачем теплової енергії, яку виробляє відповідач, є переважно населення, а також врахувавши збитковість господарської діяльності відповідача у зв'язку з наявністю значної заборгованості споживачів за поставлену енергію, суди дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для зменшення розміру пені, зокрема на підставі статті 233 Господарського кодексу України [395]. Як бачимо, адресуючи судам обов'язок дотримуватися принципу сумірності, законодавець також надає їм право прийняти одне з альтернативних законних рішень. Наприклад, відповідно до санкції кримінального закону за умисне легке тілесне ушкодження суд має право призначити штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботами на строк до двохсот годин, або виправні роботи на строк до одного року. Це є свобода судового розсуду, яка у юридичній літературі визначається юридичною умовою, при якій суддя вільний робити вибір з декількох варіантів [396, с. 14]. Однак, здійснюючи такий розсуд, суд має прийняти одне правильне рішення, зваживши всі обставини справи. Варто погодитися з позицією, що свобода судового розсуду пов'язана з балансуванням певних цінностей, встановлюючи пріоритет тієї чи іншої з них, судді іноді не потрібно нічого, окрім принципу розумного зважування [доклад. про це див.: 396, с. 89-93]. Тому цілком логічно, що дотримання принципу сумірності вимагає не лише правова основа здійснення правосуддя, а й, власне, його юридична природа. З огляду на це, навіть якщо відповідні правові норми не передбачають необхідності дотримання судом принципу пропорційності, її можуть зумовлювати сам спір, який супроводжується втручанням у права, свободи чи приватні інтереси особи. І тоді дотримання принципу сумірності є обов'язком суду, однак іноді він ігнорує цей принцип, вважаючи його застосування своїм правом. Законодавчо непередбачено, але дотримання принципу сумірності обов'язкове для суду, наприклад, у справах про захист честі, гідності та ділової репутації. Як наголосив Верховний Суд України, вирішуючи їх, суди повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку [397]. Ми вже звертали увагу у розрізі практики Страсбурзького суду щодо особливосте застосування тесту на пропорційність, коли йдеться про захист честі та гідності звичайних осіб і політичних діячів. Ця проблема недостатньо вирішена на судовому рівні, хоча стосовно неї дещо і прокоментовано Верховним Судом України, який наголосив, що межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи; публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати [397]. Цивільне законодавство не містить вимоги про дотримання принципу пропорційності судами при вирішенні спорів щодо визнання правочинів недійсними внаслідок протиправних рішень публічного органу. Хоча такі спори часто супроводжуються втручанням у приватну власність осіб. Так сталося при прийнятті обласною радою рішення, за яким особам виділено земельні ділянки для ведення садівництва з порушенням норм чинного земельного законодавства, у зв'язку з чим суд першої інстанцій задовольнив вимоги про визнання недійсними відповідних договорів, які укладалися особами щодо цих земельних ділянок. Проте суд касаційної інстанції відмовив в задоволенні таких вимог, посилаючись, зокрема, на позицію Європейського суду з прав людини, який в одній зі справ дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції» [398]. Висновки до Розділу 3 1. Необхідність поглибленого застосування принципу сумірності у практиці вітчизняного конституційного судочинства очевидна, більше того, його використання може стати аксіоматичним та повсякденним, якщо сам Конституційний Суд України сприятиме цьому, оскільки він, як ніхто інший, має всі юридичні підстави та можливості для активного звернення до судового активізму, який дозволить йому повноцінно реалізувати правові принципи, зокрема й принцип пропорційності. 2. Конституційний Суд України на основі принципу пропорційності формулює свої правові позиції щодо розуміння вимог цього принципу з урахуванням міжнародних стандартів у сфері прав людини; розмежовує схожі, на перший погляд, питання визначення обмеження конституційних прав і свобод та фіксації їх меж; формулює загальні орієнтири й детальні вказівки для сфер правотворчості та правозастосування у різних правових сферах; встановлює істинний зміст правових норм, як правило, враховуючи їх мету, наслідки дії цих норм для конфліктуючих публічних і приватних інтересів; долає формальний підхід до дії в часі відповідних положень кримінального закону, прагнучі відновити справедливість у покаранні осіб за особливо тяжкі злочини; навіть заповнює нечіткість у правовому регулюванні та визнає неврегульованість в окремих питаннях неконституційною. 3. Втім у практиці вітчизняного конституційного судочинства є принаймні такі недоліки, пов'язані з недотриманням принципу сумірності: Конституційний Суд України дотримується позиції про невтручання у питання політичної доцільності, що може спричинити ігнорування надмірності законодавчих засобів правового регулювання (зокрема у виборчих законах при встановленні виборчого порогу, виборчої застави); не завжди повною мірою досліджено виконання усіх вимог принципу пропорційності; немає послідовної, єдиної техніки застосування тесту на пропорційність при розгляді оспорюваних положень, зокрема тих, що нечіткі з юридичного погляду (в подібних правових ситуаціях Конституційний Суд України веде себе по-різному - може усунути нечіткість законодавчого регулювання шляхом офіційного тлумачення, користуючись принципом пропорційності, може її визнати неконституційною). 4. Для національних судів принцип пропорційності - відносно новий та недостатньо осмислений інструмент судового контролю, про що свідчать деякі судові рішення, які не повною мірою відповідають цьому принципу чи в яких він повністю проігнорований. Вітчизняні суди іноді надають перевагу захисту публічного інтересу, не враховуючи, чи справді була реальна загроза для нього і чи не було інших альтернативних заходів для захисту такого інтересу, крім обмеження відповідного права громадян України; безпідставно та необґрунтовано продовжують термін тримання під вартою, не перевіряючи дійсності підстав такого тримання; призначають надмірно жорсткі чи, навпаки, м'які основні та додаткові покарання, які не відповідають ступеню тяжкості злочинів та їх мотивам; позбавляють осіб батьківських прав, не з'ясувавши їх ставлення до дитини та цієї проблеми, що є обов'язковим для таких справ; задовольняють вимоги про надмірні штрафні санкції за кредитними договорами, які явно не відповідають завданим збиткам; надмірно затягують тривалість судових проваджень та непропорційно обмежують право доступу до суду, зводячи його нанівець. Це призводить до ухвалення неправомірних судових рішень у різних видах судочинства, які не лише скасовуються вітчизняними судами вищих інстанцій, а й критикуються Європейським судом з прав людини щодо порушення у них принципу сумірності. 5. Принцип пропорційності у національній судовій практиці має посісти вагоме місце, чому сприяють і вітчизняні кодекси, які визнають принцип верховенства права, ідеї справедливості, добросовісності, розумності. Застосування принципу сумірності має особливе значення для адміністративного судочинства, що обумовлено, насамперед, його завданнями та, власне, правовою природою. Не менш важливий цей принцип і для інших видів судочинства (кримінального, цивільного, господарського), що випливає з окремих правових норм відповідних кодексів. Він у правильному напрямі координує свободу судового розсуду, як при застосуванні норм матеріального права, так і при реалізації норм процесуального права. Дотримання принципу сумірності вимагає юридична природа правосуддя, тому навіть якщо законодавчо не передбачено необхідності дотримання судом принципу пропорційності, її може зумовлювати сам спір, що супроводжується втручанням у права, свободи чи приватні інтереси особи (наприклад, спори про захист честі, гідності та ділової репутації, про визнання правочинів недійсними внаслідок протиправних рішень публічного органу). Основні ідеї розділу висвітлені в авторських роботах [399; 400].

<< | >>

↑

Источник: Євтошук Юлія Олегівна. ПРИНЦИП ПРОПОРЦІЙНОСТІ ЯК НЕОБХІДНА СКЛАДОВА ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме 3.2. Принцип пропорційності в практиці судів загальної юрисдикції:

- Теория государства и права Р. Беларусь - Теория государства и права РФ - Теорія держави та права України -