<<
>>

3.1. Принцип пропорційності в практиці Конституційного Суду України

Принцип пропорційності набув важливого значення в багатьох державах саме завдяки його вдалому застосуванню у практиці конституційного судочинства. Це обумовлено тим, що даний принцип - корисний та якісний інструмент конституційного контролю, який, як зазначено у юридичній літературі, надає можливість здійснювати судово-конституційний контроль за діями законодавчої влади [55, с.

75]. Більше того, часто він є необхідним мірилом конституційності законів, що підтверджує обґрунтована цитата українського науковця С. Шевчука: «Несправедливим та неконституційним має вважатися закон, який є непропорційним (засоби зазначені у законі, непропорційні переслідуваній меті) та суттєво порушує права людини (у тому числі - непропорційно їх обмежує)» [33, с. 63]. Тобто йдеться про конституційний контроль за обґрунтованістю правового регулювання, можливість оцінити його змістовний аспект, відповідність дійсним цілям, враховуючи необхідність втручання у права і свободи людини. Фактично конституційний суд отримує унікальну можливість реалізувати справедливість, зважуючи її дотримання у діяльність законодавця. Водночас це дозволить органу конституційної юрисдикції уникнути формалізму при обґрунтуванні судових рішень та розширить його контролюючу функцію у захисті не лише прав і свобод людини, а й принципу верховенства права та самої конституції. Принцип сумірності в практиці конституційного судочинства, як і в правовій сфері загалом, має універсальне значення, оскільки покликаний контролювати закон не лише на предмет правомірності владного впливу на основні права, а й щодо його збалансованості в цілому. Тому як критерій конституційного контролю цей принцип застосовується до оцінки змісту правових актів на предмет їх розумності та справедливості. Останнє, як знову влучно підмічає зауважує С. Шевчук, з позицій природного права «є не науково-теоретичною абстракцією, а, навпаки, - критерієм визначення чинності державних правових актів при здійсненні правосуддя та судового конституційного контролю» [33, с.
33-34]. Підтвердженням цього є й досліджена у попередньому розділі практика конституційного судочинства, за якою принцип пропорційності використовувався як для безпосереднього визначення правомірності обмеження законом різних основоположних прав і свобод людини, так і для оцінки дотримання балансу між публічними та приватними інтересами, справедливості, розумності у спірних питаннях правового регулювання. Так чи інакше, як свідчить досвід зарубіжного конституційного судочинства, принцип сумірності надає можливість конституційним судам здійснити ретельнішу, повнішу, логічнішу перевірку оспорюваного правового акта та уникнути поверхневих і необґрунтованих висновків, що, безсумнівно, вкрай потрібно для утвердження принципу верховенства права. Звичайно, такий аспект принципу пропорційності стосується й України, конституційне судочинство якої нібито прагне відповідати визнаним міжнародним стандартам. У теорії вітчизняного права певною мірою аналізується використання принципу пропорційності Конституційним Судом України, про це йдеться у працях часто цитованих нами М. Козюбри, С. Погребняка, С. Шевчука та інших. Втім це питання, на наш погляд, можна дослідити глибше, зокрема, навести більше доказів необхідності дотримання принципу сумірності у практиці вітчизняного конституційного судочинства, визначити підходи до використання цього принципу у ній, у зв'язку з чим виявити проблеми та шляхи подолання останніх. 3.1.1. Необхідність дотримання Конституційним Судом України принципу пропорційності Міжнародний досвід свідчить, що принцип пропорційності застосовується конституційними судами незважаючи на те, закріплений він чи ні на конституційному рівні. Конституцією України, як зазначалося, даний принцип не санкціонований, проте це навряд чи є юридичною перепоною для його застосування Конституційним Судом України. Спробуємо не лише це довести, а й надати загальну характеристику методиці такого використання. Венеціанська Комісія у Висновку до Конституції України акцентувала на необхідності дотримання Конституційним Судом України принципу пропорційності при тлумаченні обмежень прав і свобод людини, оскільки останній не відтворений Конституцією України, статті якої допускають багато обмежень фундаментальних прав і свобод та визначають такі обмеження у загальних рисах.
На важливість використання цього принципу Венеціанська Комісія ще раз звернула увагу у Висновку про конституційну ситуацію в Україні, зокрема, в аспекті переконливості, послідовності його рішень, навіть якщо рішення ґрунтується на недотриманні формальних і процедурних правил, врахування основного ефекту від такого рішення також має бути взято до уваги. Інакше кажучи, остаточне рішення повинно мотивуватися на критерії пропорційності, що передбачає збалансованість між дотриманням конституційності і негативними наслідками скасування конституційних змін [303] (наш переклад - Ю.Є.). Такі рекомендації не можуть ігноруватися Конституційним Судом України, хоча б тому, що Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання дотримуватися Конвенції та враховувати практику Страсбурзького суду (як було показано, в ній дуже часто використовується принцип сумірності для захисту конвенційних прав). Та й взагалі принцип пропорційності як надбання, насамперед, європейського розвитку не може бути чужим для нашої держави, оскільки вона обрала саме цей напрям. Правовим аргументом необхідності використання принципу пропорційності у вітчизняній конституційній практиці є й те, що законодавчо принцип верховенства права визнається одним з основних принципів судочинства, у тому числі конституційного. Так, у своїй діяльності Конституційний Суд України зобов'язаний дотримуватися принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України, стаття 4 Закону України «Про Конституційний Суд України» [304]). На необхідності дотримання принципу верховенства права судами при здійсненні судочинства наголошено і в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (стаття 2) [305]; верховенство права визначається одним з принципів правосуддя у Кодексі адміністративного судочинства України (стаття 8) тощо [259]. Визначальний характер принципу верховенства права у конституційному судочинстві підтверджується і науковими джерелами, де, зокрема, підкреслюється, що рішення Конституційного Суду є одним з основних джерел дії цього принципу в державі [306, с.
16]; верховенство права повинно бути обов'язковим критерієм застосування конституційної юрисдикції [307, с. 102]. З огляду на це дотримання Конституційним Судом України принципу верховенства права, що є фундаментальним стосовно інших принципів права (також принципу пропорційності), визначає ефективність здійснення конституційного правосуддя, а отже, і захист самої Конституції України та закріплених нею правових цінностей, зокрема основних прав і свобод людини. Втім, як зазначалося, абстрактний і універсальний принцип верховенства права на сьогодні залишається повною мірою не визначений, водночас розумінню змісту цього принципу сприяє його необхідна складова - принцип пропорційності, пов'язаний з ним змістовно через спільну мету - захист фундаментальних прав і свобод, зокрема від конституційної дискреції законодавця у балансуванні публічних та приватних інтересів. Тому належному відтворенню принципу верховенства права у вітчизняній конституційній практиці, безсумнівно, сприятиме активне застосування Конституційним Судом України принципу пропорційності. У свою чергу Конституційний Суд України відіграє визначальну роль не лише у захисті конституційних прав і свобод, айв охороні інших конституційних цінностей та Конституції України взагалі [308, с. 123; 309, с. 68]. Це стосується загалом конституційних судів [310, с. 89; 8]. Здійснюючи так званий наступний конституційний контроль, він контролює правомірність правового регулювання, вирішуючи питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України та даючи офіційне тлумачення Конституції України та законів України. При цьому закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (статті 147, 150 Конституції України). В нашій державі основним завданням конституційного судочинства є неприв'язаний до конкретних правовідносин контроль за відповідністю Конституції України правових актів вищих органів держави.
У результаті такого контролю діяльність Конституційного Суду України часто виявляється пов'язаною з проблемою правомірності обмеження прав людини законодавчими положеннями, що оспорюються на предмет відповідності Конституції України (наприклад, введення такими положеннями надмірних податкових тягарів, зменшення державних асигнувань на соціальні потреби, встановлення заходів кримінальної відповідальності, що не відповідають тяжкості вчиненого злочину, інше надмірне обмеження прав осіб або порушення шляхом запровадження державними органами певних заходів балансу між приватним та публічним інтересом). Він може вирішувати питання щодо правомірності правообмеження чи збалансованості інтересів також під час офіційного тлумачення правових норм та актів. На нашу думку, якісно та повною мірою вирішувати зазначені питання неможливо без дотримання принципу пропорційності. Припустимо, що на розгляд до Конституційного Суду України надійшло конституційне подання, де порушується питання неконституційності законодавчих норм, якими визначаються занадто високі податки на купівлю-продаж нерухомого майна, внаслідок чого особи не можуть реалізувати конституційне право власності. У такому разі принцип пропорційності є ключовим критерієм, що одразу порушує питання, чи не надмірно обтяжують такі високі податки право власності громадянина, порівняно з метою для досягнення якої їх введено. Щоб відповісти на нього, можливо доведеться проводити експертизу щодо економічної обґрунтованості таких податків чи аналізувати практику судів загальної юрисдикції, яка свідчитиме про порушення права власності окремих осіб через неможливість сплатити високий податок. До речі, коли йдеться про оцінку доцільності тих чи інших механізмів правового регулювання, орган конституційної юрисдикції намагається не брати на себе такий тягар та відмовляє у відкритті конституційного провадження у справі. Насправді, таких відмовних справ немало, а ігнорування органом конституційної юрисдикції принципу пропорційності ставить під сумнів повноцінний захист конституційних прав людини, а отже, втілення в життя верховенства права, і, власне, головних функцій конституційного судочинства.
Більше того, роль цього принципу іноді має бути вирішальною для того, щоб не втрачався дійсний зміст конституційного судочинства та виконувалися його завдання. Разом з тим деякі дослідники звертають увагу на те, що відсутність чіткої конституційної основи для використання принципів розумності та сумірності у конституційному контролі (традиційно саме конституція розглядається як вищий критерій цього контролю), призводить до обмеження законодавчої компетенції більше, ніж положення самої конституції [311, с. 121-127]. На це можна подивитись з іншого боку, беручи до уваги те, як орган конституційної юрисдикції підходить до розуміння конституції. Адже його важлива місія та притаманні специфічні повноваження, юрисдикція, зумовлюють особливий характер діяльності, принципово відмінний від діяльності судів загальної юрисдикції. Відомий конституціоналіст, доктор юридичних наук В. Шаповал акцентує на необхідності врахування відомої формули: «загальний суд - це суд факту, конституційний суд - це суд права» [312, с. 72]. Тому, насамперед, право має бути основою здійснення вітчизняного конституційного судочинства. А забезпечення верховенства права та верховенства Конституції України, що є основним завданням конституційного судочинства, можливе тоді, коли Конституційний Суд України керуватиметься не лише нормами Основного Закону, а й ідеями справедливості, моралі, рівності, загальновизнаними принципами права, міжнародними стандартами у сфері захисту прав людини тощо [176, с. 31-32; 151, с. 140]. Загалом можна погодитися з тим, що «у рамках верховенства права завданням правосуддя є пошук не зовсім чітко виписаного права та його реалізація» [цитовано за: 313, с. 33-38]. Сама українська Конституція хоча і не містить принципу пропорційності, однак, як зазначалося, зорієнтована на його дотримання завдяки своїй правовій спрямованості. Це тим більше логічно, якщо враховувати слушні зауваження нині Г олови Конституційного Суду України, доктора юридичних наук Ю. Бауліна, що хоча деякі принципи в Конституції України прямо не зазначені, це не свідчить про те, що вони не можуть бути виведені органом конституційної юрисдикції шляхом аналізу її норм, основ конституційного устрою, що стосується й принципу пропорційності. На його думку, першою конституційною цінністю є непорушність прав і свобод особи у поєднанні зі справедливістю та сумірністю [314, с. 218-219] (наш переклаД - Ю.Є.). Тобто видається логічним, що Конституція України в сукупності з можливостями українського конституційного судочинства щодо її застосування в рамках верховенства права є юридичним підґрунтям для реалізації Конституційним Судом України принципу пропорційності. Про це загалом свідчить і його практика, що базується на принципах справедливості, рівності, верховенстві права, пропорційності, правової визначеності, рішеннях Європейського суду з прав людини щодо розуміння цих принципів в контексті захисту прав і свобод людини (наприклад, рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання), від 1 квітня 2008 року № 4-рп/2008 (справа про Регламент Верховної Ради України), від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 та інші. Більше того, у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м'якого покарання) Конституційний Суд України, мотивуючи неконституційність відповідного положення Кримінального кодексу України, не лише керується ідеологією справедливості, принципами верховенства права та пропорційності, а й покладає їх в основу розуміння Конституції України, законів, правового регулювання в цілому, викладає правові позиції щодо цього [315, с. 38], що згодом стало основою багатьох його рішень і засвідчить про підтримку ним концепції конституційності у широкому сенсі. Вона, як сказано у юридичній літературі, характерна для розвинутих демократій, та передбачає перевірку правових актів на відповідність не лише чинним конституційним нормам, а й незафіксованим у конституції неписаним конституційним нормам і принципам (природне право, принцип справедливості та розумності тощо), а також конституційним цінностям та легітимним цілям конституційно-правового регулювання у суспільстві [33, с. 8]. Таким чином, можна виділити основні правові підстави для можливості застосування Конституційним Судом України принципу пропорційності при обґрунтуванні неконституційності відповідних законодавчих положень чи їх офіційному тлумаченні: міжнародні зобов'язання України щодо дотримання визнаних міжнародних стандартів (зокрема принципу сумірності) та вибраний нею європейський напрям розвитку; визнання на конституційному рівні та використання принципу верховенства права як основного принципу конституційного судочинства; специфіка повноважень органу конституційної юрисдикції зокрема та конституційного контролю загалом у сукупності з правовою спрямованістю Конституції України, практичне укорінення в практиці вітчизняного конституційного судочинства широкого підходу до розуміння концепції конституційності, визнання нею принципів справедливості, правової визначеності, пропорційності. У процесі дослідження нами принципу пропорційності у вітчизняній правотворчості, було визначено такі три його вимоги - придатність, необхідність та сумірність у вузькому сенсі - та їх загальний зміст, який аналогічний і для конституційних судів. Та в рамках цього питання нас більше цікавило способи і послідовність аналізу пропорційності, межі такого аналізу для вітчизняного конституційного судочинства. Тест на пропорційність, як доводить С. Погребняк, може бути побудований двома різними способами: строго вертикально, коли пропорційність залежить від послідовного виконання однієї юридичної вимоги за іншою (придатність, необхідність, балансування), та гнучко горизонтальний, коли традиційні вимоги (придатність і необхідність) враховуються як фактори для загальної оцінки (балансування). Різницю між цими способами можна проілюструвати на прикладі застосування судами Канадської хартії прав і свобод та Південноафриканського Білля про права [316, с. 9]. На наш погляд, відмінності між цими способами можна простежити також на численних прикладах з практики Європейського суду з прав людини та конституційних судів, які вже наводились при дослідженні вимог принципу пропорційності у правотворчості. Ці приклади свідчать, що судова оцінка може бути як строгою та послідовною в аналізі всіх вимог пропорційності, так і такою, коли не виділяються окремо етапи дослідження кожної з них, однак їх судова перевірка здійснюється для встановлення, чи дотримано баланс публічних і приватних інтересів. Водночас, на думку Б. Шлінка, послідовність дослідження та виконання тесту на пропорційність мають не настільки велике значення, і якщо суд бачить, що основна проблема в певній справі, пов'язана з необхідністю засобів, в результаті чого він приступає безпосередньо до тестування необхідності, немає сенсу критикувати його за ігнорування інших етапів тесту на пропорційність. За такою ж аналогією автор описує можливість переходу судом до тестування тієї вимоги пропорційності, з дотриманням якої напряму пов'язане спірне питання. Поряд з цим, він вважає, що дійсна проблема полягає не у послідовності виконання тесту на пропорційність, а у тому, зокрема, наскільки скрупульозним має бути суд, які, власне, межі аналізу на пропорційність [37, с. 63-64] (наш переклад - Ю.Є.). Останнє має важливе значення для нашого дослідження, особливо в аспекті юридично визначеної компетенції та, насамперед, існуючої практики Конституційного Суду України, який неодноразово висловлював позиції щодо неможливості оцінки фактів та щодо невтручання у питання політичної доцільності. З огляду на це виникає запитання, як далеко може зайти він в аналізі пропорційності? К. Екштайн наголосив, що таку вимогу принципу пропорційності, як придатність, не має права оцінювати ні суддя, ні чиновник за своїми політичними переконаннями, тому в цьому разі перевірка обмежена тим, щоб завідомо відхилити непридатні заходи [112, с. 68] (наш переклад - Ю.Є.). Український дослідник М. Савчин вважає, що придатність обмеження основних прав визначає лише законодавець [198, с. 38]. Утім Р. Янгс ілюструє успішну перевірку згаданої вимоги на прикладі практики Федеративного конституційного суду Німеччини [50, с. 104-105]. Ми вже неодноразово зазначали про суперечність у поглядах як практиків, так і теоретиків щодо використання принципу пропорційності в юридичній сфері, що може призвести до «судової диктатури». На наш погляд, це - перебільшення, головне, щоб суд не йшов далі своїх повноважень. Навіть якщо конституційний суд визнає непридатним той чи інший захід правового впливу, він не пропонуватиме йому заміну - це вже справа законодавця. Орган конституційної юрисдикції має виявити згадані недоліки та визнати їх неконституційними, поклавши на законодавчий орган обов'язок їх усунути. Хіба можна це називати «судовою диктатурою»? Це контроль і не більше, який має бути, бо інакше неминуча законодавча диктатура. Принцип пропорційності може відкривати ще більше можливостей для конституційного судового контролю щодо діяльності законодавця. Про це свідчить підхід Федеративного конституційного суду Німеччини до його аналізу, описаний Б. Шлінком, який полягає у тому, що пропорційність стримує не лише державу від надмірного втручання, а й вимагає достатнього втручання у випадках, коли потрібний захист конкуруючого права чи інтересу. На думку автора, останнє є балансуванням прав і цілей у чистому вигляді, від чого, до речі, утримується Верховний суд Канади, вважаючи, що згідно з Конституцією законодавець не зобов'язаний забезпечувати захист, а робить це у випадку, коли бажає виступити з такою ініціативою [37, с. 65] (наш переклад - Ю.Є.). Як зазначалося, невиконання законодавцем свого позитивного обов'язку захищати права порушує принцип сумірності, що часто відтворено у рішеннях Європейського суду з прав людини. Безперечно, подібні порушення мають підлягати й вітчизняному конституційному судовому контролю, тим більше, що іншого механізму немає. У зв'язку з цим показовим є використання у конституційній практиці принципу сумірності як основи для покладення обов'язку конституційним судом на законодавця щодо усунення прогалин у правовому регулюванні [317]. Поряд з цим вважаємо, що неоднакове ставлення у теоретичній та практичній юридичній площині до меж аналізу принципу пропорційності обумовлене певною мірою розвитком та значенням судового активізму у тій чи іншій правовій системі. Б. Шлінк звертає увагу, що активізм судів може бути пов'язаний з минулим держави, наслідком якого стала недовіра чи, навпаки, достатня довіра до парламенту або суду (зокрема, країни з яскравим революційним минулим більше довіряють парламенту), а також зі строгістю обмеження судових повноважень: якщо вони не мають жорстких меж, то суди занурюються в юридичний активізм [37, с. 73] (наш переклад - Ю.Є.). Мабуть, наше революційне минуле також вплинуло на млявість судового активізму в українській правовій системі. Не дивно, що Конституційний Суд України такий обережний в оцінці пропорційності спірного законодавчого регулювання і намагається уникати перевірки питань політичної доцільності (про це детальніше йтиметься при дослідженні його практики). Очевидно, що наша позиція полягає у підтримці активного та повноцінного аналізу дотримання ним принципу пропорційності у разі необхідності, оскільки іноді іншим чином захистити фундаментальні права від надмірного законодавчого випливу та відновити збалансованість конституційних цінностей просто неможливо, а Конституційний Суд України є тією єдиною компетентною інстанцією контролю за законодавцем. Водночас Конституція України, Закон України «Про Конституційний Суд України» не містять заборон щодо оцінки органом конституційної юрисдикції питань політичної доцільності, можливості проведення ним емпіричних досліджень, швидше, він сам поставив себе у жорсткі рамки власними правовими позиціями, які не дозволяють цього робити. 3.1.2. Застосування принципу пропорційності у вітчизняному конституційному судочинстві Принцип пропорційності як інструмент контролю за правомірністю обмеження законодавцем конституційних прав і свобод людини та балансування різноспрямованих публічних і приватних інтересів у практиці Конституційного Суду України використовується від початку його створення. В окремих вітчизняних наукових статтях певною мірою здійснювався аналіз такої практики, втім йому бракувало системності та послідовності. Ми спробуємо не лише висвітлити напрями використання принципу пропорційності Конституційним Судом України, а й виявити у зв'язку з цим поширені недоліки та шляхи їх подолання. Чи не вперше принцип сумірності був використаний Конституційним Судом України для захисту виборчих прав при вирішення питання щодо конституційності виборчого порогу (Рішення від 26 лютого 1998 року № 1-рп/1998 (справа про вибори народних депутатів України) [318], від 30 січня 2002 року № 2-рп/2002 (справа про виборчу заставу) [319]. Проте у цих рішеннях прямого посилання на даний принцип не було, як і не було сформульовано якихось підходів до його розуміння. Принцип пропорційності випливає з Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 1 1-рп/99 (справа про смертну кару), де він використовується в аспекті захисту невід'ємного конституційного права на життя. Вимоги цього принципу відтворені Конституційним Судом України в аргументації неконституційності інституту смертної кари, яка, як він стверджує, скасовує невід'ємне конституційне право на життя, що за Конституцією України не може підлягати жодним обмеженням, а також не відповідає цілям покарання, а мета її призначення за вироком суду залишилась юридично не визначеною [320]. Це кореспондується з такими важливими вимогами згаданого принципу, як придатність обмеження для досягнення юридично визначеної мети, недопущення скасування сутності права. Аналогічні вимоги принципу пропорційності відтворено у Рішенні Конституційного Суду України від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 (справа про заощадження громадян) в аспекті захисту від надмірного обмеження деякими законодавчими положеннями конституційного права власності. Як випливає з мотивації цього рішення, обмеження користування правом власності може бути виправдано суспільною метою, але не допускається його повна втрата. Враховуючи це, Конституційний Суд України визнав неконституційним положення закону, зазначаючи, зокрема, що «відсутність саме в законі конкретних етапів, термінів повернення заощаджень та обсягів бюджетних асигнувань може призвести до повної втрати громадянами своїх вкладів, тобто до порушення їх конституційного права власності» [321]. За допомогою принципу пропорційності захищається право власності у Рішенні від 24 березня 2005 року № 2-рп/2005 (справа про податкову заставу), де Конституційний Суд України визнає таким, що не відповідає Конституції України поширення права податкової застави на будь-які види активів платника податків, яка перевищує суму податкового зобов'язання чи податкового боргу, оскільки це може призвести до позбавлення такого платника не тільки прибутків, а й інших активів, ставлячи під загрозу його подальшу підприємницьку діяльність аж до її припинення. На його думку, «розмір податкової застави виходячи із загальних принципів права повинен відповідати сумі податкового зобов'язання, що забезпечувало б конституційну вимогу справедливості та розмірності; розмірність як елемент принципу справедливості передбачає встановлення публічно-правового обмеження розпорядження активами платника податків за несплату чи несвоєчасну сплату податкового зобов'язання та диференціювання такого обмеження залежно від розміру несплати платником податкового боргу» [322]. Без прямого посилання на принцип пропорційності, однак з його врахуванням, орган конституційної юрисдикції мотивує Рішення від 18 жовтня 2000 року № 11-рп/2000 (справа про свободу утворення профспілок) в частині обмеження конституційної свободи на об'єднання у профспілки. Зокрема, згаданий принцип відтворюється у його позиції, згідно з якою «право громадян України на свободу об'єднання у громадські організації відповідно до статті 36 Конституції України, включаючи і конституційне право на утворення професійної спілки, не може бути обмежене ні законодавством, ні на практиці такими вимогами щодо реалізації названого права, які виключають можливість утворення професійної спілки як такої, якщо цих умов (вимог) об'єктивно не можна виконати, тобто фактично є частковою забороною реалізації права громадян на об'єднання у відповідну професійну спілку» [323]. Як вбачається, йдеться знову про недопущення порушення сутності права, що може відбутися, зокрема, при встановленні у законодавстві таких умов, які не можна виконати на практиці. Ці вимоги принципу пропорційності вже в аспекті захисту свободи об'єднання у політичні партії органом конституційної юрисдикції випливають з Рішення від 12 червня 2007 року № 2-рп/2007 (справа про утворення політичних партій в Україні). Конституційний Суд України робить висновок, що «законодавець має право на основі Конституції України та міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною, додатково врегульовувати правовий статус політичних партій шляхом встановлення нормами Закону України «Про політичні партії в Україні» процедури їх створення, порядку державної реєстрації та контролю за їх діяльністю, але за умови, якщо ці норми не звузять обсяг конституційних прав на свободу об'єднання у політичні партії і не унеможливлять реалізацію права кожного на прояв своєї політичної позиції». Водночас стосовно заборонних приписів статті 15 згаданого закону щодо унормування права на свободу об'єднання у політичні партії, то в цьому конкретному випадку орган конституційної юрисдикції визнає їх допустимими обмеженнями, зокрема, тому, що обмеження у фінансуванні політичної діяльності іноземними державами, їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями, введене оспорюваним законодавчим положенням саме в інтересах національної безпеки, узгоджується з принципом справедливості та розмірності, визнаного критерієм ідеології справедливості у демократичній державі. Окремо слід зазначити, що аналіз згаданого рішення дозволяє стверджувати, що завдяки застосуванню принципу пропорційності сформульовано важливу правову позицію у вітчизняній практиці конституційного судочинства щодо розуміння поняття «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина» в контексті частини першої статті 64 Конституції України («слід розуміти як не передбачене конституційними нормами звуження обсягу прав і свобод, встановлення додаткових норм, якими нівелюється свобода об'єднання у політичні партії в порядку, визначеному відповідним законом, і які фактично перешкоджають створенню об'єднань громадян») та розмежовано «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина» від прийнятного у законотворчій практиці поняття «фіксація меж самої сутності прав і свобод» («шляхом застосування юридичних способів (прийомів), визнаючи таку практику допустимою, якщо додаткове унормування процесу створення політичних партій спеціальним законодавством ставить за мету не звузити обсяг прав і свобод, а уточнити зміст та регламентацію процедурних питань і окреслити загальні межі основоположних прав»). Хоча, як вбачається з мотивації рішення органу конституційної юрисдикції, «фіксація меж самої сутності прав і свобод» цілком може перетворитися на їх обмеження, якщо, зокрема, не дотримано принципу пропорційності [324]. Принцип сумірності використовується також в аспекті захисту конституційного права людини на працю. При цьому застосування цього принципу відбувається у зв'язку з нормами Конституції України, де закріплено принципи рівності та заборони дискримінації (стаття 24). Як зазначалося, цей напрям існує й на рівні практики Європейського суду з прав людини та зарубіжної практики конституційного судочинства. Конституційний Суд України відтворив розуміння принципу пропорційності у зв'язку з принципом рівності, зокрема у Рішенні від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004 (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу) (до речі, чи не вперше прямо згадавши про цей принцип), та мотивував на цій основі неконституційність законодавчого положення щодо граничного - шістдесятип'ятирічного віку для кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації. Основний підхід органу конституційної юрисдикції полягав у тому, що конституційний принцип рівності не виключає можливості законодавця при регулюванні трудових відносин встановлювати певні відмінності у правовому статусі осіб, однак мета встановлення цих відмінностей (вимог) повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими, інакше встановлення обмежень на зайняття посади означало б дискримінацію. Аналізуючи згадане рішення, зрозуміло, що вікове обмеження є дискримінаційним, при обґрунтуванні чого відтворено ряд вимог принципу пропорційності, яких недотримано, а саме: - те, що ні положення відповідного закону, ні позиції органів державної влади не дають змоги визначити мету встановлення такого обмеження, адже робота керівників вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації, як і всіх інших науково-педагогічних працівників, незалежно від посад, які вони обіймають, не обумовлена особливими вимогами, умовами або правилами професійної діяльності, які слугували б об'єктивним обґрунтуванням встановлення вікових обмежень для її виконання; - при будь-яких можливих цілях, що можуть випливати із закону, встановлене обмеження не може бути визнане виправданим, обґрунтованим та справедливим, принаймні є менш обтяжливі шляхи досягнення цих цілей, ніж автоматичне безпідставне позбавлення громадян можливості брати участь у балотуванні на згадану посаду при досягненні шістдесятип'ятирічного віку; - згадане обмеження позбавляє можливості осіб, які досягли шістдесятип'ятирічного віку, балотуватися на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації без урахування їх здібностей, досвіду, рівня наукової кваліфікації, зокрема наявності наукового ступеня доктора або кандидата наук, вченого звання професора, науково-творчого потенціалу, авторитету в середовищі науково-педагогічної громадськості, ділових та інших якостей, стану здоров'я тощо [325]. Право на свободу Конституційний Суд України, враховуючи характерний зв'язок принципів сумірності та рівності, захистив і в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м'якого покарання) при мотивації неконституційності положення кримінального закону, яким унеможливлено призначення особам, що вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (хоча при цьому принцип рівності прямо не згадується, не наводяться й конституційні норми, де він закріплений). Більше того, саме це рішення - чи не єдине, де констатується недотримання вимог принципу пропорційності у зв'язку з невиконанням законодавцем свого позитивного обов'язку щодо захисту права, тобто предметом конституційного контролю є неврегульоване питання. В ньому також ґрунтовно висвітлено зв'язок між принципами сумірності, верховенства права, ідеєю справедливості та правовою державою. На основі цього, власне, викладено розуміння Конституційним Судом України принципу пропорційності, яке полягає у тому, що «правова держава, вважаючи покарання передусім виправним та превентивним засобом, має використовувати не надмірні, а лише необхідні і зумовлені метою заходи». Тим самим, на нашу думку, орган конституційної юрисдикції формулює не лише правову позицію щодо розуміння принципу пропорційності, а й орієнтир як для сфери правотворчості, так і для сфери правозастосування, захищаючи від неправомірного обмеження конституційне право на свободу. Адже, на його думку, «адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» [315]. В аспекті захисту фундаментального права на свободу та особисту недоторканність принцип верховенства права та його складова - принцип пропорційності - стали також підґрунтям у мотивуванні ще одного Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011 (справа про строки адміністративного затримання) в частині визначення ним неконституційними відповідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, які, зокрема, встановлювали строки адміністративного затримання особи без судового рішення до 10 діб. Через невдалу редакцію частини третьої статті 29 Основного Закону України (якою визначено гарантію щодо неможливості затримання особи без мотивованого рішення суду більше ніж на 72 години стосовно лише кримінального процесу) Конституційний Суд України пішов цікавим шляхом, і на основі принципу верховенства права та його важливої складової - пропорційності - побудував висновок про те, що затримання без вмотивованого рішення суду в адміністративному процесі не може тривати довше, ніж затримання в кримінальному процесі, пояснюючи це меншою суспільною небезпечністю адміністративного правопорушення порівняно зі злочином. На основі цього він підсумував, що конституційна вимога, яка міститься в частині третій статті 29 Основного Закону України щодо максимально можливого часу обмеження свободи особи без вмотивованого рішення суду в кримінальному процесі, повинна враховуватися при визначенні максимально можливого часу такого обмеження в адміністративному процесі і не може перевищувати 72 години [326]. Тобто на основі принципу сумірності не лише мотивовано згадане рішення, а й сформовано правову позицію, яка слугує не абстрактною, а конкретною вказівкою законодавцю при наступному правовому регулюванні - обмеження максимальних строків адміністративного затримання без вмотивованого рішення суду терміном до 72 годин. Як випливає з проаналізованих рішень, орган конституційної юрисдикції у їх резолютивних частинах не визначає порушення принципу пропорційності, можливо, через те, що цей принцип прямо не передбачений жодним конституційним положенням. Конституційний Суд України використовує даний принцип скоріше, як інструмент мотивації недотримання відповідних норм Конституції України, якими закріплені, зокрема, принципи верховенства права, рівності, конституційні права і свободи людини і громадянина. Очевидно, що справ у яких застосовується принцип пропорційності можна назвати більше, причому такі справи стосуються не лише вирішення питань конституційності законодавчих положень, а й їх офіційного тлумачення. Наприклад, Рішення від 19 квітня 2001 року 4-рп/2001 (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання), в якому Конституційний Суд України, інтерпретуючи конституційне положення щодо тривалості строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, зазначає, що тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого статтею 39 Конституції України права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій; такі строки мають слугувати гарантією реалізації цього права громадян. При цьому, як випливає з його висновку, визначення конкретних строків завчасного сповіщення є предметом законодавчого регулювання, однак це має здійснюватися з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо [327]. Тим самим орган конституційної юрисдикції визначив таку важливу вимогу принципу сумірності, як диференціювання заходів правового регулювання від різноманітних обставин. При вирішенні питань офіційного тлумачення принцип пропорційності був покладений в основу мотивування й іншого Рішення Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011 (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі), в якому завдяки застосуванню принципу верховенства права, справедливості та сумірності вдалося уникнути позитивістського підходу у вирішенні важливих питань щодо дії у часі положень Кримінального кодексу України 1960 року, якими передбачалась смертна кара як виняткова міра покарання. З дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року № 11-рп/1999 і до набрання чинності Законом № 1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кримінального кодексу України 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі, а максимальна санкція за особливо тяжкі злочини, що існувала у цей період, становила позбавлення волі на строк до 15 років. За загальним правилом зворотної дії у часі зазнала б саме ця санкція, і всім засудженим, які вчинили особливо тяжкі злочини (за які раніше передбачалася смертна кара) до моменту набрання чинності Законом № 1483, покарання підлягало б заміні на 15 років позбавлення волі [328]. Тобто цим засудженим залишилося б відбути покарання приблизно 2 роки, а деякі з них вже були б на волі. Але чи узгоджувалось би це з особливою суспільною небезпечністю злочинів, за які їм призначено було судами смертну кару; чи сприяло б це гармонізації інтересів у суспільстві, справедливості та забезпеченню верховенства права у нашій державі? Конституційний Суд України надав однозначну відповідь на ці запитання, вказавши, що «альтернативний характер санкцій статей Кримінального кодексу України 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві». Завдяки застосування принципу пропорційності він прийшов до висновку, що зворотну дію у часі мають саме положення Кримінального кодексу України 1960 у редакції Закону № 1483, яким замінено смертну кару сумірним покаранням - довічним позбавленням волі [328]. Здійснивши таке офіційне тлумачення, Конституційний Суд України фактично за допомогою принципу сумірності обґрунтував зворотну дію в часі правових положень кримінального закону, які не були чинні на час вчинення злочинів. Тим самим він засвідчив не лише своє бажання відновити справедливість і не допусти порушення прав, а й продемонстрував наявні у нього для цього механізми, які дозволили показати вдалий судовий активізм, повною мірою застосувати принцип пропорційності, чого так іноді бракує у практиці національного конституційного судочинства. Неважко помітити, що за допомогою принципу пропорційності Конституційний Суд України встановлює правильний зміст правових норм у низці інших справ, які стосуються офіційного тлумачення положень цивільних і господарських правових норм, зокрема, за допомогою розуміння дійсних цілей прийняття цих норм, урахування її впливу на різноспрямовані інтереси, права протидіючих сторін (наприклад, при їх інтерпретації звертається увага на необхідність диференціювання позовної давності залежно від особливостей правовідносин [329], дотримання балансу прав і законних інтересів стягувачів і боржників [330], кредиторів і боржників [331]). Це слугує прикладами застосування принципу сумірності у судовому контролі за регулюванням приватноправових відносин. Тепер стосовно недоліків, які можна побачити під час застосування Конституційним Судом України принципу сумірності. На наш погляд, першим суттєвим недоліком, який може звузити поле використання принципу сумірності в українському конституційному судочинстві, є категоричні правові позиції Конституційного Суду України щодо невтручання у питання політичної доцільності. На підтвердження цього приведемо декілька прикладів з його практики. Так, у Рішенні від 26 лютого 1998 року № 1-рп/1998, де, як зазначалося, принцип сумірності був використаний для захисту виборчих прав, на основі нього зроблено висновок про те, що «позбавлення списків кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, права на участь у розподілі депутатських мандатів є питанням політичної доцільності, і воно має вирішуватися Верховною Радою України» [318]. Звертаючи на це увагу, М. Козюбра акцентує на дотриманні згаданого принципу у даній справі та разом з тим вказує, що в мотивувальній частині рішення аргументів на користь цього бракувало [332]. Через те, на нашу думку, не зовсім зрозуміло, яким чином Конституційний Суд України оцінював би обґрунтованість згаданого виборчого порогу (і чи оцінював би взагалі ), якщо перед ним було б порушено питання про конституційність більш високого виборчого порогу, який за окремими законопроектами пропонувалося збільшити до 5 %, 10 % [333]. До речі, на сьогодні цей поріг таки збільшений до 5%. Як свідчить досвід зарубіжних держав, з одного боку, високий виборчий бар'єр може суттєво викривити результати виборів, він позбавляє шансу невеликі партії потрапити у парламент, зачіпаючи тим самим інтереси виборців, які прагнуть мати своїх представників при владі та через них брати участь в управлінні державними справами. З іншого боку, його відсутність чи надмірне заниження негативно впливає на роботу парламенту та його консолідацію, оскільки до нього проходить велика кількість дрібних партій, яким буде важко дійти консенсусу під час прийняття відповідних рішень [доклад. про це див.: 334]. Тому варто погодитися з твердженням М. Козюбри, що з боку Конституційного Суду України «виправдовувати будь-який виборчий бар'єр «принципом невтручання...» - це шлях до свавільного обмеження виборчих прав громадян, яке суперечить Конституції і верховенству права» [332]. Це випливає і з аналізу Кодексу належної практики у виборчих справах, розробленому Венеціанською Комісією та прийнятому 5-6 липня 2002 року на 51-й пленарній сесії, в якому містяться положення про дотримання принципу пропорційності у зв'язку з можливими обмеженнями прав осіб (так, може бути передбачена можливість позбавлення права обирати та бути обраним, однак лише за сукупності певних умов; зокрема це має бути передбачено в законі; умови позбавлення права бути обраним можуть бути менш жорсткими, ніж умови позбавлення права обирати [335, с. 47, 52]). Також слід брати до уваги відповідну практику Європейського суду з прав людини [248]. Якщо виникає необхідність у з'ясуванні, чи дотримався законодавець компромісу між згаданим публічним інтересом та забезпеченням виборчих прав при встановленні розміру виборчого порогу, орган конституційної юрисдикції має зважити й розмір такого порогу стосовно міри втручання у виборчі права громадян. Однак виникає інше запитання: як оцінити пропорційність розміру виборчого порогу, який не має єдиного міжнародного стандарту, бо в різних країнах - він різний (переважно прохідний бар'єр визначається у межах 3-5%). На нашу думку, слід брати до уваги реальну ситуацію в країні, яка висвітлена у відповідних висновках політологів, компетентних органів щодо тенденції результатів виборів за останні роки у разі підвищення та зниження в Україні виборчих порогів законодавцем (якщо, наприклад, кількість партій, що проходять до парламенту, зменшується навіть зі зменшенням виборчого порогу, тоді логічно, що підвищення такого порогу не може сприяти досягненню мети його введення, а, швидше, спричинить обмеження виборчих прав громадян). Крім того, слід звернути увагу на визначення виборчих порогів у аналогічних вітчизняній виборчих системах інших країн та їх негативний чи позитивний досвід щодо цього; можливе врахування формул розрахунку та обґрунтованості виборчого порогу тощо. Аналогічним за проблематикою до попереднього є вже згадуване Рішення від 30 січня 2002 року № 2-рп/2002. Як і при розгляді питання конституційності виборчого порогу, орган конституційної юрисдикції в ньому прямо не посилався на принцип пропорційності, та в цілому збалансовано підійшов до оцінки виборчої застави, обґрунтовуючи легітимність публічної мети її введення. Також він звертає увагу на важливість дотримання відповідного розміру грошової застави, що встановлюється «...залежно від майнової спроможності переважної більшості населення країни; «порушення цієї вимоги може суттєво обмежити кількість претендентів на місця в парламенті, особливо від фінансово малозабезпечених партій (блоків) та кандидатів у депутати», однак відносить визначення соціально орієнтованого розміру грошової застави до питання політичної доцільності, що не належить до його компетенції [319]. Така категоричність може заважати у забезпеченні принципів сумірності та верховенства права. Адже, як випливає з позицій Європейського суду з прав людини, розмір виборчої застави береться до уваги при відповіді на питання, чи звузило її введення виборчі права заявника до такої міри, що обмежило їх суть і позбавило ефективності (при цьому зазначено, що, зокрема, в європейському правовому полі сума застави, закріплена в українському законодавстві, є однією з найнижчих) [248]. Тобто в даному випадку Страсбурзький суд не вбачає порушення принципу сумірності і вважає суму такої застави поміркованою, але не виключає порушення цього принципу у разі, якщо розмір застави виявився б надмірним. Враховуючи викладене, принципом невтручання не можна виправдовувати й будь-який розмір грошової застави. Тому Конституційний Суд України у разі необхідності має перевіряти поміркованість розміру грошової застави, наприклад, шляхом зважування цього розміру зі встановленим у державі розміром середньої та мінімальної заробітної плати, особливо якщо йдеться про самостійне балотування кандидата на виборах. Висновки щодо таких питання можуть надати компетентні державні органи. Є й інші рішення Конституційного Суду України, в яких він формулює правові позиції про неможливість оцінки того чи іншого питання, що належать до політичної доцільності. Наприклад, в аспекті визначення конституційності обмежень, введених законом щодо осіб зі спеціально-правовим статусом, він категоричною заявив, що критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог до віку осіб з таким статусом є доцільність. Мотивація цього ґрунтувалася переважно на оцінці суспільного значення та особливостей діяльності відповідних органів державної влади, посадових осіб [доклад. про це див.: 336; 337]. На нашу думку, не можна виключати, що введення нерозумного вікового цензу як кваліфікаційної вимоги може призвести до надмірного обмеження відповідних конституційних прав і свобод. Це стосується не лише вікових вимог, а й інших кваліфікаційних вимог до осіб, які претендують на зайняття відповідних державних посад, оскільки ці вимоги мають сприяти, з одного боку, належному виконанню органами державної влади своїх завдань, а з іншого - реалізації громадянами їх права на доступ до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, а також на участь в управлінні державними справами. До речі, захищаючи право громадян брати участь в управлінні державними справами шляхом участі у роботі окружної або дільничної виборчої комісії, Конституційний Суд України визнав неконституційними окремі положення закону у частині визначення ними вимоги до кандидата у члени окружної, дільничної виборчої комісії проживати у межах відповідного територіального округу або міста, на території якого розташований цей округ. Обґрунтовуючи такий висновок, він зазначає, що «встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним» [338]. На жаль, це є єдиним аргументом непропорційності оспорюваного цензу осілості щодо громадян. Іншим недоліком застосування принципу сумірності у практиці Конституційного Суду України є, власне, невиконання його вимог повною мірою. Прикладом цього є Рішення від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007 (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності) щодо офіційного тлумачення положення частини восьмої статті 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» стосовно обмеження зазначеним положенням права комунальних підприємств на справедливий судовий розгляд. З одного боку, в цьому рішенні орган конституційної юрисдикції ретельно зважує необхідність обмеження права на судовий розгляд, враховуючи насамперед інтереси територіальної громади [339], з іншого - виникає питання, чи він може взагалі зважувати обмеження цього права, якщо положення частини другої статті 64 Конституції України не допускають обмеження права на судовий захист, навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Про це наголошується в іншому його рішенні [340]. Як зазначалося, придатним у вітчизняній правовій системі, з позиції сумірності, буде лише те обмеження права, що допускається на конституційному рівні. Більше того, в згаданому рішенні ставиться під сумнів збереження змісту сутності цього права, хоча орган конституційної юрисдикції неодноразово акцентував на необхідності дотримання такої вимоги принципу пропорційності, у тому числі й в аспекті обмеження конституційного права на судовий захист. Так, у Рішенні від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 він обґрунтовуючи, зокрема, конституційність положення закону, за яким акти Вищої ради юстиції можуть бути оскаржені виключно до Вищого адміністративного суду України в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України, зазначає, що легітимною метою, задля якої вводиться законодавче обмеження у вигляді особливого порядку судового розгляду справ про акти Вищої ради юстиції щодо суддів та прокурорів Вищим адміністративним судом України як судом першої інстанції, є забезпечення незалежності та безсторонності тих суддів, які повинні розглядати зазначені справи. На його думку, «встановленням особливого порядку судового оскарження зазначених актів Вищої ради юстиції дотримано співмірність між захистом прав суддів і прокурорів як громадян України та їх обов'язками і обмеженнями як представників державної влади». Ще один вагомий аргумент Конституційного Суду України на підтримку дотримання принципу сумірності полягає у тому, що оспорюваним обмеженням не було скасовано суті права, тобто «правове регулювання підсудності наведеної категорії справ не впливає на можливість оскарження в суді рішення, дії чи бездіяльності Вищої ради юстиції особою, яка вважає, що порушено її права, свободи та законні інтереси» [341]. Тобто за такою логікою під суттю права на судовий захист розуміється взагалі можливість судового оскарження. Втім, як зазначалося, у Рішенні від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007 непередбаченість законодавцем права на судовий розгляд кредиторів підприємств комунальної форми власності є пропорційним. Тобто орган конституційної юрисдикції у кожній конкретній справі встановлює, чи було «скасування суті права». Відповідь на це запитання ускладнюється, оскільки у практиці органу конституційної юрисдикції єдиної позиції щодо розуміння ним «скасування суті права» немає. Хоча загалом він визначив поняття «скасування конституційних прав і свобод» як їх офіційну (юридичну або фактичну) ліквідацію [342] та пов'язав «скасування суті права» з можливістю його реалізувати та з межами обмеження, визначеними нормою Конституції України, про що свідчить його попередньо проаналізовані акти. Окремо слід звернути увагу на практику Конституційного Суду України щодо виконання вимог принципу сумірності в аспекті забезпечення конституційного права людини на соціальний захист. Хоча орган конституційної юрисдикції в своєму Рішенні від 27 листопада 2008 року № 26-рп/2008 (справа про збалансованість бюджету) і не вказує прямо на принцип сумірності, він враховує його при офіційному тлумаченні положення частини третьої статті 95 Конституції України «держава прагне до збалансованості бюджету України» у системному зв'язку з положеннями частини другої цієї статті, статті 46 Конституції України, що треба розуміти «як намагання держави при визначенні законом про Державний бюджет України доходів і видатків та прийнятті законів, інших нормативно- правових актів, які можуть вплинути на доходну і видаткову частини бюджету, дотримуватися рівномірного співвідношення між ними та як її обов'язок на засадах справедливого, неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами, територіальними громадами враховувати загальносуспільні потреби, необхідність забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя» [343]. Тим самим Конституційний Суд України визначає принцип пропорційності обов'язковим у бюджетному правовому регулюванні, що має важливе значення для соціального захисту громадян. Утім, розглядаючи питання бюджетного регулювання в аспекті недопущення обмеження соціальних прав громадян в інших рішеннях, він не поспішає розвивати згаданий принцип, а керується насамперед конституційною формулою, якою заборонено звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, що, як зазначалося, не сприяє балансуванню публічних і приватних інтересів у державі [доклад. про це див.: 344; 345; 346]. Аналогічним чином згадане питання вирішуються ним і в Рішенні від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України). Не заперечуючи в цілому його правовий і справедливий характер, один із суддів Конституційного Суду України у свої окремій думці до цього рішення зазначив, що поза увагою залишено одну з засад державного забезпечення соціальних прав громадян - принцип пропорційності, і тому не визначено правові позиції з цього питання [347]. У 2011 році Конституційний Суд України у Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 зазначає, що «одним із визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень». З огляду на це він визнав конституційними оспорювані законодавчі положення за якими Кабінет Міністрів України може, зокрема, змінювати розміри соціальних виплат залежно від наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік. Обґрунтовуючи це, Конституційний Суд України наголошує, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними, механізм їх реалізації може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, однак при цьому не може ставитися під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист [348]. На нашу думку, орган конституційної юрисдикції хоча і розвинув розуміння принципу сумірності, його важливі вимоги в аспекті захисту соціальних прав людини, проте залишив поза увагою таку вимогу згаданого принципу, як правова визначеність механізму правового регулювання, зокрема, юридична визначеність підстав обмеження прав людини, що гарантує захист від свавілля на практиці. Адже відповідно до оспорюваних положень Уряд України отримав широку дискрецію щодо втручання у конституційне право на соціальний захист, що свідчить про їх невідповідність принципам верховенства права та сумірності. Трапляються випадки, коли вимоги принципу пропорційності не враховуються повною мірою, на що звертає увагу в своїй окремій думці суддя Конституційного Суду України В. Кампо, зазначаючи, що Рішення від 3 лютого 2009 року № 3-рп/2009 (справа про різницю у віці між усиновлювачем та дитиною), яким визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), положення статті 211 Сімейного кодексу України, відповідно до якого різниця у віці між усиновлювачем та дитиною не може бути більшою 45 років, не повною мірою відповідає засадам верховенства права, зокрема справедливості та розумності. На його думку, застосування вікових обмежень як самостійної перешкоди для усиновлення, якщо усиновлювач повністю відповідає всім іншим вимогам, висунутим чинним законодавством, не є сумірним з метою належного забезпечення прав та інтересів дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; зазначені обмеження порушують права дітей, які могли б мати батьків з числа громадян старшого віку [257]. Між іншим, у попередньому розділі, в рамках оцінки дотримання принципу порційності у правовому регулюванні, ми звертали увагу на те, що згадане вікове обмеження щодо усиновлювача не відповідає принципу сумірності через свій абсолютний характер, оскільки для досягнення публічної мети (захисту інтересів дитини) та балансування інтересів батьків і дітей законодавець міг принаймні диференціювати можливість усиновити дитину залежно від інших індивідуальних якостей усиновлювача. Зрештою, законодавець вніс зміни до Сімейного кодексу України та вилучив згадане вікове обмеження. Розглянемо ще одне Рішення Конституційного Суду України від 16 червня 2011 року № 5-рп/2011, де бажано було розглядати оспорюване правове обмеження з позиції диференціювання його в залежності від обставин. Так, в цьому Рішенні на основі принципу сумірності мотивується конституційність положення статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України щодо недопущення забезпечення позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України та Президента України або встановлення для них заборони вчиняти певні дії. Такий висновок орган конституційної юрисдикції базує на тому, що регулювання підстав та порядку забезпечення позову здійснюється в інтересах не лише позивача, а й інших осіб - учасників провадження, суспільства, держави в цілому з дотриманням критеріїв домірності (пропорційності). Як вбачається з наведеного рішення, сумірність недопущення забезпечення судом адміністративного позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України і Президента України та встановлення для них заборони вчиняти певні дії обумовлена значущістю їхньої діяльності, презумпцією конституційності прийнятих ними актів та вчинених дій, що в свою чергу зумовлене тим, що використання таких засобів забезпечення в інтересах позивача може призвести до порушення прав невизначеного кола осіб; а також встановлює правову визначеність і передбачуваність діяльності парламенту та глави держави, а відтак і стабільність регулювання суспільних відносин у державі, у тому числі шляхом видання цими органами актів у межах їхніх повноважень на основі та на виконання Конституції України. Таку аргументацію відповідності оспорюваного правообмеження принципу пропорційності не вважають достатньою деякі судді Конституційного Суду України (В. Бринцев, В. Кампо), які викладають власні окремі думки до зазначеного рішення. Зокрема, В. Кампо наголошує, що дослідження оспорюваної норми на відповідність принципу сумірності дало б можливість з'ясувати мету відповідного законодавчого регулювання та засоби досягнення такої мети, виокремити конституційні цінності, які мав захистити законодавець, установивши відповідні обмеження щодо способів забезпечення позову [349]. Якщо вагому публічну мету, задля якої захід забезпечення позову не може застосовуватися щодо актів Верховної Ради України, Президента України, орган конституційної юрисдикції навів, то питання співвідношення такого обмежувального заходу з окресленою метою в світлі забезпечення права на судовий захист залишається спірним. У попередньому розділі зазначалося, що неможливість застосування забезпечення позову щодо всіх правових актів парламенту та президента, включаючи акти індивідуального характеру, та позбавлення суду у кожному конкретному випадку можливості оцінювати необхідність застосування цього заходу (насамперед, коли незастосування заходу забезпечення позову може спричинити шкоду для права чи свободи людини більшу, порівняно з шкодою для інтересів невизначеного кола осіб) не можна назвати сумірним повною мірою. Таким чином, хоча Конституційний Суд України в даній справі щодо оцінки оспорюваних умов реалізації права на судовий захист вибрав правильний підхід з позиції принципу сумірності, однак його мотивацію стосовно дотримання цього принципу не можна назвати достатньою, оскільки не враховано необхідності диференціювання правового обмеження залежно від виду правового акта, до якого може застосовуватися забезпечення позову, без шкоди для прав інших осіб. Третім, виявленим нами недоліком застосування принципу пропорційності у вітчизняній конституційній практиці, є відсутність послідовності та єдності у підходах Конституційного Суду Україну, коли він розглядає питання, що стосуються законодавчої неврегульованості. Наприклад, надбанням судового активізму органу конституційної юрисдикції з використанням принципу сумірності стало його Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012, в якому надавалося тлумачення окремим положенням Господарського процесуального кодексу України щодо можливості апеляційного та касаційного оскарження ухвал суду першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні заяви про зміни способу та порядку виконання судового рішення. Конституційний Суд України вирішив витлумачити таке оскарження за можливе, водночас констатуючи, що його відсутність у кодексі несе загрозу самій сутності права на справедливий судовий розгляд [350]. Хоча по суті це логічне і правильне рішення, проте обґрунтування доволі дивне, оскільки при констатації факту непередбачення можливості даного оскарження нормами, що потребують офіційного тлумачення, воно визнається існуючим, зокрема через необхідність дотримання окремих вимог принципу пропорційності. Тим самим, на наш погляд, розширено зміст цих норм, в результаті чого заповнено законодавчу неврегульованість. Останнє, як зазначалося, має місце у зарубіжній конституційній практиці, і ми не бачимо у цьому нічого страшного. Залишається інше питання: чому в схожій ситуації у вже проаналізованому нами Рішенні від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 орган конституційної юрисдикції визнав неконституційним окреме положення Кримінального кодексу України в частині, яка унеможливлює призначення особам, що вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (при цьому у зазначеному положенні взагалі не згадувалося про злочини невеликої тяжкості) [315]. В свою чергу це стало правовою основою внесення до цього положення відповідних змін і доповнень. Практика його ще більше неоднозначна, оскільки в аналогічних випадках він взагалі відмовляє у розгляді законодавчо неврегульованих спірних питань, навіть якщо явно порушується принцип пропорційності, відносячи це до повноважень законодавця. Виходить, що у Конституційного Суду України немає єдиної техніки використання принципу сумірності при розгляді питань правової неврегульованості.
<< | >>
Источник: Євтошук Юлія Олегівна. ПРИНЦИП ПРОПОРЦІЙНОСТІ ЯК НЕОБХІДНА СКЛАДОВА ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме 3.1. Принцип пропорційності в практиці Конституційного Суду України:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -