Проблеми детермінації злочинів, вчинених на релігійному ґрунті або пов’язаних з релігією

При кваліфікації злочинів, вчинених на релігійному ґрунті кримінально- правове значення має з’ясування обставин вчинення злочину або детермінант.

Детермінізм передбачає визнання загального взаємозв’язку, взаємодії всіх речей, об’єктів, явищ і процесів.

Детермінація - найзагальніша категорія, що характеризує залежність одних явищ, процесів і станів від інших, свідчить про зв’язок між речами та явищами.

Процес детермінації злочинності є складною взаємодією різних форм зв’язків:

- функціональних;

- статистичних;

- зв’язків стану;

- причинових тощо [256].

У межах предмету нашого дослідження постає інтерес до категорій “причина”, “умова”, “детермінація”, без розуміння яких не можливо визначити генезис суспільно-небезпечної поведінки.

У кримінологічній літературі класифікація причин й умов злочинності здійснюється за декількома критеріями:

- за природою;

- за рівнем функціонування;

- за змістом і способом дії;

- за джерелами.

За природою причини й умови поділяються на:

- об’єктивні;

- суб’єктивні [256].

Об’єктивні чинники існують незалежно від волі людини. До них належать: економічні або політичні обставини.

Суб’єктивні чинники охоплюють все особистісне, що залежить від волі людини: свідомість, звички, нахили, ціннісні орієнтири, мораль, релігійні погляди, право, політичні погляди, традиції тощо.

За рівнем функціонування виділяють причини й умови: загальні для всієї злочинності; особливі для різних видів злочинів (за їх кримінально-правовою характеристикою, за колом осіб, що їх вчинили тощо); поодинокі для певних злочинів.

За змістом і способом дії: загальні причини й умови, що впливають на всю злочинність, тобто стосуються всіх процедур у злочинності: зростання, скорочення тощо. Вони можуть бути: економічними, ідеологічними, організаційними, правовими тощо.

За джерелами причини й умови бувають: внутрішні - суперечності, що притаманні певному суспільству; зовнішні - негативний уплив з боку інших.

У кримінологічній літературі застосовують також інші засади для класифікації причин і умов злочинності. Так, деякі кримінологи виділяють головні та другорядні причини (першого та другого порядку), ближні й віддалені, обставини, чинники, детермінанти.

Перш ніж провести протиставлення категорій “причина” і “умова”, встановимо відмінність таких дефініцій, як “причинність” або “заподіяння” та “детермінація”. Детермінізм у філософській літературі визначається як “вчення про випереджальну матеріальну зумовленість будь-якого явища, що становиться в такому обмеженні спектра вихідних можливостей, що призводить до цього явища й зумовлює його основні характеристики”. Зауважимо, що причинність входить у процес детермінації як органічна частина будь-якого зв’язку явищ. Справа в тому, що причинність виділяється із усіх відомих науці залежностей свого сутнісного взаємозв’язку досліджуваних предметів, явищ, процесів. Будь-яке існування в органічній та неорганічній формах руху матерії має свою субстанціональну передумову, воно породжене або внутрішнім розвитком (змінюються стадії саморозвитку певного виду матерії), або іншим явищем, процесом, пов’язаним з ним по суті, обов’язково, безумовно. Проте останнє в чистому вигляді можливе лише теоретично, на рівні абстрактного мислення. Практично ми бачимо завжди комплекс зв’язків одного явища з іншим на рівні інших залежностей (станів, функцій, співвідношень), які ми можемо визначити загальною назвою “умови”, а сам цей процес - детермінацією явища, предмета.

Причинність - це один з видів взаємозв’язків речей і явищ, це генетичний зв’язок, тобто визначальним є факт породження якогось явища, процесу. Говорячи про причинність, зазвичай прийнято використовувати поняття “причина й наслідок”, “причинно-наслідкові зв’язки”, “причинні ланцюжки” і низку інших [328, с. 210].

Під причинністю зазвичай розуміють “генетичний взаємозв’язок між окремими станами видів і форм матерії в процесах її руху й розвитку”. Сутністю причинності є “виробництво” причиною слідства.

У філософському сенсі причинність загальна, так як немає явищ, які не мали б своїх причин. У той же час відсутні явища, що не породжують тих чи інших наслідків. При дослідженні злочинності дуже важливо виходити з того, що має бути зв’язок причини й наслідку. Злочинність у цьому комплексі виступає наслідком дії відповідних причин і умов.

Особливості причинних зв’язків визначаються тим, що причина, вчинивши дію, породжує наслідок. Для дії причини необхідні певні умови, але ці умови самі по собі не здатні породити наслідок; вони лише перетворюють можливість вчинення злочину в дійсність.

Професор М. Д. Шаргородський писав: “Причинами злочинності в

широкому сенсі цього слова можна вважати всі ті обставини, без яких вона не могла б виникнути й не могла б існувати. Але не всі ці обставини відіграють активну роль... Причинами злочинності є, як і загалом причиною, ті активні сили, які своєю дією породжують її існування. Причини конкретного злочину - це ті активні сили, які викликають у суб’єктів інтереси і мотиви для його вчинення” [534, с. 30].

Таким чином, злочинність як соціальне явище не існує поза людей і їх поведінки, тому її слід розглядати як підсумок соціальної взаємодії.

Термін “взаємодія” широко вживається в кримінології. Особливо, коли мова йде про взаємодію причин і умов, детермінантів злочинності та її самої. Але в цьому контексті з усіх видів взаємодії виокремлюють генетичну, що породжує злочинність, або причинну взаємодію. Саме вона і є причина.

У низці кримінологічних праць можна чітко простежити універсальне розмежування чинників - причин злочинності та чинників - умов, які їй сприяють. Однак розмежування чинників на причини та умови може бути тільки відносним, конкретне явище в одному випадку може виступати як причина, в іншому як умова, в одному - породжувати злочинність, а в іншому сприяти їй.

Жодну обставину, навіть найнегативнішу, саму по собі не можна називати причиною злочинності, її взаємодія з різними типами особистості може призвести до діаметрально протилежних результатів.

Таким чином, окрім чинників, зумовлених зовнішнім середовищем - соціумом, важливу роль у причинах злочинності відіграє особистість. Саме взаємодія соціальних умов і особистіших параметрів тягне за собою індивідуальну злочинну поведінку й відповідно - злочинність.

У сучасній науці терміном “особистість” характеризують особливу якість людини, яку вона набуває у процесі спільної діяльності та спілкування в соціокультурному середовищі.

Особистість виступає динамічною, відносно стійкою системою

інтелектуальних, соціально-культурних і морально-вольових якостей людини, які виражені в індивідуальних особливостях її свідомості й діяльності. Головна ознака особистості - воля, спрямована на реалізацію свідомо обраного сенсу життя [64, с. 9].

Природа особистості розглядається в межах різних психологічних підходів: теорії особистісних рис, біхевіористичному, когнітивному, психодинамічному, гуманістичному, системно-діяльнішому, історико-еволюційному та ін.

Прибічники теорії особистісних рис розглядають особистість як комплекс якостей, що властиві певним категоріям людей, або ж намагаються виявити такі риси особистості, які змушують одних людей поводити себе більш чи менш однаково в різних ситуаціях.

Г. Айзенк визначав особистісні риси за двома параметрами: екстраверсія - інтроверсія (відкритість/закритість) та стабільність - нестабільність (рівень тривожності).

Біхевіористичний підхід (І. Б. Скіннер та інші) ґрунтується на ідеї впливу на людину її соціального оточення. Всі форми соціальної поведінки, на думку теоретиків цього напряму, є результатом спостережень за соціальними моделями (батьками, вчителями, друзями, героями кіно тощо). Особистість є результатом взаємодії індивіда зі всіма властивими йому характеристиками й довкіллям, яке він прагне пізнати, щоб пристосуватися до нього.

Представники когнітивного підходу (А. Еліс, Дж. Роттер та інші) здійснюють спробу пояснити природу контролю людини над своїм існуванням або надати йому певного сенсу. Людина - не пасивна істота, на яку впливає довкілля.

Психодинамічні підходи представлені багатьма теоріями, зокрема психоаналітичною теорією З. Фрейда, індивідуальною психологією А. Адлера та аналітичною психологією К. Юнга.

З. Фрейд сформулював теорію особистості, в якій відправним пунктом є концепція підсвідомого, яке дає змогу зрозуміти складність і неоднозначність людського життя. На його думку, стійкі особистісні характеристики формуються, як правило, досить рано, а потім у різних варіантах відтворюються в дорослій поведінці. Таким чином, життя людини можна розглядати через її минуле, виділяючи ці дитячі стереотипи, встановлюючи їх взаємозв’язок один з одним та з досвідом дитини, а також відповідним чином інтерпретуючи їх. З. Фрейд сформулював теорію розвитку особистості, виділив і позначив періоди, які реалізують завдання розвитку особистості та описав ці кризи розвитку.

За К. Юнгом, кожен має тенденцію до індивідуації, тобто саморозвитку. Індивідуація - це центральне поняття його аналітичної психології. Він називає цим терміном процес розвитку людини, який включає встановлення зв’язків між Его - центром свідомості та Самістю - центром душі в цілому, поєднує свідоме й несвідоме.

Гуманістичний підхід найвиразніше висвітлений у гештальт-терапії Ф. Перлса, теоріях самоактуалізації К. Роджерса й А. Маслоу та теорії інтенціональності Ш. Бюлер.

Так, Ф.

Стан оптимального психологічного здоров’я в гештальт-терапії називається зрілістю, для досягнення якої індивід повинен подолати прагнення одержати підтримку з оточуючого світу й знайти нові можливості підтримки в самому собі. Якщо людина не досягає зрілості, то вона більш схильна маніпулювати своїм оточенням для задоволення бажань, ніж брати на себе відповідальність за свої розчарування й намагатися задовольнити свої справжні потреби. Зрілість настає тоді, коли індивід мобілізує свої ресурси для подолання фрустрації і страху, які виникають у ситуації, коли він не відчуває підтримки від інших і не може покластися на себе. Зрілість і полягає в здатності йти на ризик, щоб вибратися з безвихідної ситуації. Якщо індивід не ризикує, то в нього актуалізуються рольові поведінкові стереотипи, за допомогою яких він маніпулює іншими.

Системно-діяльнісний, історико-еволюційний підхід, який становився у вітчизняній психології (Б. Г. Ананьєв, Л. С. Виготський, С. Л. Рубінштейн, Г. С. Костюк, О. М. Леонтьєв, А. В. Петровський та інші), властивості людини як індивіда розглядає як “безособові” передумови розвитку особистості, які в процесі життєвого шляху можуть стати продуктом цього розвитку.

Соціокультурне середовище є лише джерелом розвитку особистості, а не чинником, який безпосередньо визначає поведінку. Як умова здійснення діяльності людини воно є носієм тих суспільних норм, цінностей, ролей, знарядь, системи знаків, з якими вона зустрічається. Справжньою основою і рушійною силою особистості є спільна діяльність та спілкування. Взаємовідносини між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю, що засвоїла суспільно-

історичний досвід, та індивідуальністю, що перетворює світ, можуть бути передані формулою: “Індивідом народжуються. Особистістю стають.

Індивідуальність відстоюють” [63].

Таким чином, причини та умови злочинів, вчинених з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі слід розглядати на двох рівнях - загально-соціальному та індивідуальному, на рівні особистості.

Однак, слід зазначити, що процеси детермінації і причинності злочинів з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі відрізняються тим, що тут доводиться зустрічатися з впливом умов зовнішнього середовища не безпосередньо, а в опосередкованому впливі через формування певних і порівняно стійких особистісних характеристик. Тобто умови зовнішньої детермінації, в тому числі й на загально-соціальному рівні, заломлюючись через призму релігійної свідомості особи стають причиною злочину.

Визнання криміногенної мотивації як одного з основних елементів детермінації злочинності визнано вітчизняною та зарубіжною кримінологією. Так, В. В. Лунєєв визначає мотивацію як спонукальну - заподіює і направляючу - організуючу силу кримінальної активності. Вона є внутрішнім стрижнем генезису злочинної поведінки і виступає як результат взаємодії особистості правопорушника із соціальним середовищем [309, с. 44].

Українські кримінологи, як і психологи, розрізняють мотивацію у вигляді системи мотивів і як процес мотивоутворення. Виділяють так само мотиваційну сферу особистості злочинця. У неї включають потреби й інтереси як джерело мотивації, ціннісні орієнтації, установки й емоційний стан особистості.

До потребнісно-мотиваційної сфери як стрижень особистості й причину поведінки одні кримінологи включають дві підсистеми: потреби й мотивацію, або інтереси й мотивацію, а інші - потреби, інтереси й мотивацію.

А. В. Савченко визначає, що мотивація злочину містить у собі мотив злочину як головний компонент її структури, звідси, поняття мотивації злочину є ширшим, ніж поняття мотиву злочину. Крім мотиву, до складу мотивації входять й інші складові мотивації: потреби, цінності, цілі, ідеали, емоції тощо. Завдяки мотивації досягається цілеспрямованість і осмисленість дій у цілісному поведінковому акті суб’єкта злочину. Мотивація здійснює спонукальний вплив на всіх ланках розгортання злочинної поведінки. Щодо мотиву, то він створює лише той внутрішній фон, на якому ґрунтується та розгортається процес мотивації загалом [429. с. 36].

Мотив релігійної ненависті або ворожнечі формується у релігійної особистості, насамперед, під впливом навколишнього для цієї особи середовища, його мікросередовища, на підставі його потреб, інтересів.

Релігійність людини впливає на багато життєвих понять і поведінку віруючого. Її вплив глибоко зачіпає багато боків свідомості, структуру та зміст моральних цінностей, моральні почуття.

У свідомості людини виробляється специфічна система цінностей, своя ідеологія, в напрямку торжества яких і ведеться кримінальна діяльність людини. Насамперед, це стосується моральних ідеалів, світовідчуття людини.

Злочинність на релігійному ґрунті є соціально-правовим явищем, пов’язаним з сутністю і структурою суспільства, що корениться в його суперечностях і розвивається з їх поглибленням. Такі суперечності об’єктивно і є причинами вчинення злочинів на релігійному ґрунті.

Загалом, серед причин вчинення злочинів на релігійному ґрунті можна відзначити: недоліки політики держави в галузі вирішення міжконфесійних та етнічних суперечностей; погіршення соціально-економічного стану в країні; ідеологічна й духовна криза; цілеспрямоване збудження релігійної ненависті в релігійних установах з боку духовних наставників; релігійна упередженість людей, їх нетерпимість до представників окремих релігій; необ’єктивне висвітлення релігійних питань у ЗМІ; утиск прав і інтересів окремих релігій.

Однією з причин, що продукують злочини, що вчиняється з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, є наявність соціально-політичних суперечностей чи конфліктів, що не знайшли конструктивного дозволу на ранніх стадіях. Причини загально-кримінальної злочинності та злочинів, вчинених з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, різні, незважаючи на те, що вони існують в одному й тому ж суспільстві. Причини злочинності загалом можуть бути причинами злочинів, вчинених з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, проте вони не стільки продукують їх, скільки зумовлюють їх вчинення і є формою прояву, зовнішнього вираження самої ненависті або ворожнечі.

Злочини, вчинені з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, можуть бути детерміновані такими чинниками.

1. Економічні проблеми суспільства, пов’язані з недоліками виробництва й розподілу. Тут з одного боку виступають релігійні об’єднання, яким необхідні матеріальні ресурси для підтримки їх життєдіяльності, з іншого боку відсутність фінансування або недостатнє фінансування окремих релігійних конфесій, що веде до виникнення міжконфесійних суперечностей і протистоянь.

2. До політичних детермінант цього виду злочинів можна віднести низку таких чинників: суперечність між свободою віросповідання і необхідністю державного регулювання окремих правовідносин, пов’язаних з конституційною забороною на пропаганду винятковості й переваги однієї релігії над іншою, наслідком чого є збудження релігійної ворожнечі; абсолютна релігійна свобода, нажаль, створює умови для виникнення та розвитку різних релігійних організацій, діяльність яких найчастіше всього носить протиправний характер, наприклад, такими організаціями виступають секти; регулювання державою відносин, пов’язаних з релігією шляхом нормативного втручання в діяльність релігійних організацій, особливо, коли таке регулювання пов’язане з обмеженням прав таких організацій, що, на думку їх представників, є прямим порушенням з боку держави прав віруючих, наслідком чого може бути розпалення релігійного конфлікту.

Таким чином однією з основних причин злочинів на релігійному ґрунті є нездатність самого суспільства й держави регулювати складні соціально-політичні процеси та міжрелігійні відносини.

4. Ще однією з груп причин злочинів, вчинених з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, можна визнати недоліки соціально-економічної та духовної сфери життєдіяльності суспільства. Погіршення рівня життя, зростання безробіття, сильні психологічні навантаження, відсутність економічної та політичної стабільності зумовлюють обставини, коли члени суспільства шукають благополуччя в релігії. Це не є негативним чинником, якщо релігія допомагає особі, розвиває в ній моральні принципи життя та милосердя.

Для об’єктивного розуміння ролі й місця релігії у свідомості сучасної молоді важливо врахувати те, що значна кількість молоді, в тому числі й невіруючої, вважає себе прихильниками традиційних релігій.

Тут позначається, серед усього іншого, тісний взаємозв’язок релігійної й національної самосвідомості. Заперечуючи свою релігійність при світоглядній самоідентифікації, молодь водночас відносить себе до прихильників традиційних релігійних об’єднань. Православ’я або іслам сприймаються не тільки як власне релігійна система, а як природна культурне середовище, національний спосіб життя (“українець - тому християнин”, “татарин - значить мусульманин”).

При цьому, сьогодні в Україні відсутня єдина політика релігійного виховання громадян, що, на нашу думку, стало б гарантією толерантності, терпимого ставлення до віруючих іншої віри або особам, що не сповідають релігію зовсім.

Досвід демократичних держав свідчить про те, що право громадян на релігійну освіту незаперечне, закріплене в конституціях багатьох країн, не суперечить загальній світськості освіти в цих країнах. Право на релігійну освіту є невід\'ємним правом учнів на доступ до інформації і правом на вивчення саме свого віросповідання. Згідно із Загальною декларацією прав людини (ст. 18, 26) і іншими міжнародними деклараціями й конвенціями введення релігійної освіти не суперечить світському характерові й нашої освіти [285]. Наявний в Україні досвід релігійної освіти свідчить про величезну користь: зростає духовно-моральне й патріотичне виховання молоді і дітей, починаючи з дошкільного віку [484].

Особистість - це стійка система соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти (соціуму). Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого й духовного досвіду суспільства. Досвід побудови соціуму, в основі якого лежить заперечення релігії, показує, що суспільство без релігії - це суспільство, в якому культура розсипається, стає лише засобом для цивілізації [163].

Вульгарний атеїзм розкриває безпредметний механізм заперечення релігії, без аргументів руйнує предмет критики, супроводжуючи це фізичним знищенням культурних пам’яток - храмів і молитовних будинків.

На основі цього відбувається викривлене сприйняття й оцінювання традиційних релігій, релігійних філософів і гуманістичних письменників.

Особливим успіхом серед молоді починають користуватися еклектично змішані елементи різних релігій. Таким чином, нетрадиційні релігійні групи молоді - це неформальні об’єднання, що ґрунтуються на сповідуванні змішаних релігійних поглядів різних віросповідань. При цьому цілі формування та функціонування подібних груп, зміст і форми та умови спільної діяльності їх членів мають лише слабкі взаємозв’язки з традиційними релігіями (християнством, буддизмом, ісламом та ін.) [198, с. 44].

Людей, що належать до традиційних світових релігій, об’єднує спільне розуміння цінностей і принципів релігійного вчення. На відміну від них, сектантів найбільше об’єднує авторитет вчителя і особисті відносини з іншими членами секти.

Звернення до нетрадиційних релігій пов’язане з кризою “старих релігій”, коли мінливі умови й вимоги соціального життя повинні адекватно позначитися на формах і способах вираження відповідних суспільних інтересів і групової свідомості. Можна виділити низку обставин, що стосуються механізму утворення об’єднань і груп, сповідують нетрадиційні релігії.

Процвітання бездуховності й затвердження помилкових ідеологічних штампів супроводжується формуванням своєрідних релігійних або псевдорелігійних моделей віросповідання та світорозуміння. Духовний вакуум заповнюється для когось привабливими, а для багатьох екзотичними обрядами, ексцентричною поведінкою, використанням нових термінів, розширенням кола екстравагантних знайомих і друзів.

У більшості випадків нетрадиційні релігійні групи й об’єднання заповнюють так само вакуум сімейних відносин, дефіцит здорового емоційного контакту, атмосфери родини, недостатньою з боку родичів доброзичливості. Відносини взаємодопомоги і взаємної опіки породжують в нетрадиційній релігійній групі досить тісне спілкування, що часто заміняє відносини адепта з іншими людьми, які не перебувають у цій секті. Аналіз діяльності сучасних сект і релігійних груп дає змогу робити висновки про те, що в усіх сектах існує прагнення заволодіти людиною повністю, зорієнтувати його виключно всередину секти, знищити всі його вільні взаємозв’язки зі світом.

Суб’єктивні причини злочинів, вчинених з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, полягають так само в різних пороках, недоліках: діяльності правоохоронних органів і органів юстиції, культурно-виховних органів і системи виховання в цілому, в тому числі, системи релігійного виховання, діяльності засобів масової інформації, правової системи, яка не відповідає сучасним вимогам, системи управління у сфері релігії тощо.

Вчинення злочинів з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі може бути спровоковане так само такими обставинами: пропаганда чи демонстрування винятковості або переваги однієї релігії над іншими; зовнішня привабливість нетрадиційних релігій; низький моральний і духовний рівень суспільства, явне потурання громадській моральності; зміна моралі й моральності, що суперечить релігійній доктрині; формальне дотримання ритуалів офіційної релігії; релігійний фанатизм.

Чинники, що детермінують злочини з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, різноманітні і вимагають комплексного підходу до проблем запобігання цього виду злочинів як на загально-соціальному, так і на спеціально- кримінологічному рівні.

Тому для запобігання злочинів, вчинених з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, необхідно не тільки однакове тлумачення і застосування норм права, а й розробка та впровадження комплексу спеціально-кримінологічних заходів, спрямованих на боротьбу із цим видом злочинів.

3.2.