3.3. Роль віктимологічних та ситуаційних чинників у механізмі злочинної поведінки особи та формуванні рішення про вчинення злочину на релігійному ґрунті

У кримінології, на жаль, не виділено окрему групу “релігійних злочинів” або “злочинів у сфері віросповідання”, або “злочинів, що посягають на релігійні відносини”, зазвичай виокремлюють насильницькі, корисливі та корисливо- насильницькі злочини, до яких певним чином можна віднести “злочини, вчинені на релігійному ґрунті” відповідно до мотиву.

Що стосується об’єктивних чинників, то на думку В.М. Кудрявцева, конкретна життєва ситуація є не що інше як “певне поєднання об’єктивних обставин життя людини, які безпосередньо впливають на його поведінку в певний момент. У кримінологічному сенсі - це подія або стан, що викликало рішучість вчинити суспільно небезпечне діяння, яке призводить до злочинного результату внаслідок умислу або з необережності” [265, с. 38].

У літературі висловлювалася думка, що поняття “конкретна ситуація” і “обставини (обстановка) вчинення злочину” по суті є тотожними [207].

На нашу думку, це правильно лише частково. Дійсно, в певних випадках можливий збіг конкретної життєвої ситуації у період формування умислу з ситуацією (обстановкою), що зберігається під час вчинення злочину. Найбільш яскравим прикладом у цьому сенсі можуть послужити триваючі і продовжувані злочини, при вчиненні яких особа знову і знову взаємодіє із ситуацією, створюючи умови для продовження розпочатого діяння. Тим не менш, у більшості злочинів є реальна можливість розмежувати дані поняття. У зв’язку з цим видається, що в інтересах більш глибокого і всебічного наукового аналізу злочинної поведінки, необхідно окреме вивчення об’єктивних чинників, які

впливають:

- на поведінку суб’єкта безпосередньо перед вчиненням ним злочину (докримінальна ситуація);

- на хід розвитку злочину аж до настання злочинного результату (кримінальна ситуація).

Обидва типи ситуацій відображають схожі ознаки. Так, при аналізі будь-якої ситуації “слід відрізняти об’єктивний зміст, який визначає події, що відбулися в дійсності, і суб’єктивне бачення, яке надається дійсності суб’єктом відповідно до його поглядів, досвіду, нахилів, характеру тощо.

“Конкретна життєва ситуація у зв’язку з прийняттям рішення вчинити злочин проявляється як:

- завдання, що потребує вирішення і вимагає від суб’єкта певних дій;

- ситуація прийняття рішення (конкретна життєва ситуація - це момент об’єктивної дійсності, а породжена нею ситуація прийняття рішення є її суб’єктивним відображенням, існуючим у свідомості індивіда);

- умова прийняття рішення (в широкому сенсі до об’єктивних умов, у яких приймається рішення про вчинення злочину, відноситься ситуація в цілому);

- чинник, що впливає на прийняття рішення про злочинну поведінку.

Саме виникла ситуація змушує людину приймати рішення, які він

вважатиме найбільш підходящими, й діяти свідомо, вольовим чином...” [145, с. 32].

У цьому сенсі необхідно відзначити особливу роль приводу, який служить свого роду “каталізатором”, що активізує мотиваційні процеси й формування рішучості вчинити злочин. На думку Г. Ш. Глонті, можна виділити три основні різновиди приводів злочинної поведінки, що характеризують його механізм:

1. Конфліктний привід включає в себе обставини зовнішнього середовища, що випливають з безпосереднього протиборства сторін (винного й потерпілого) і викликають у суб’єкта намір і рішучість вчинити протиправне діяння.

Різновид конфліктного приводу - провокуючий привід, що випливає, як правило, із неправомірних, аморальних і навіть злочинних дій потерпілих або, наприклад, релігійний конфлікт. Цей привід виступає як зовнішнє джерело активності особистості, як активуючий чинник до вчинення будь-яких дій, у тому числі і злочинів.

У механізмі таких злочинів значна роль конкретної життєвої ситуації, яка, володіючи високою напруженістю і швидкоплинністю, нерідко викликає у суб’єкта психічний стан, який виключає продуману оцінку своєї поведінки.

2. Рішучість суб’єкта вчинити злочин, викликаний розряджаючим приводом, на відміну від конфліктного, зумовлена наявністю у особи певного нервово-психічного напруження, викликаного попереднім конфліктом або триваючими неприязними відносинами з потерпілим або іншими особами. Тому негативна реакція винного найчастіше не відповідає об’єктивному змісту розряджаючого приводу, наприклад, вчинення злочину на релігійному ґрунті проти життя і здоров’я особи.

3. У механізмі злочинів, зумовлених зобов’язуючим приводом, поведінку суб’єкта жорстко детерміновано груповими нормами, мораллю, тобто індивід звертається до своєї референтної групи як джерела орієнтації в навколишній дійсності. При цьому істотне значення відіграє орієнтація суб’єкта на оцінку своїх вчинків (у тому числі і злочинної поведінки), своїх особистісних якостей, важливих обставин, предмета особистих інтересів тощо з боку його референтної групи. Індивід ніби сприймає навколишній світ крізь призму ціннісних орієнтації (переконання, погляди, думки) інших людей.

Тому приводом до вчинення злочину для цієї категорії осіб можуть бути активні дії лідерів чи інших членів релігійної групи, спрямовані на потерпілого чи на інший об’єкт, а також прохання, погрози, вмовляння з боку членів такої секти з метою схилити суб’єкта до вчинення злочину [106]. Зауважимо, що не кожна передкримінальна життєва ситуація містить привід. Зокрема, у кримінологічній літературі виділяють ситуації, створені самим винним спеціально для вчинення злочину - його полегшення, а іноді й виправдання (наприклад, усвідомлений вступ до релігійного конфлікту з метою провокації протиправних дій з боку представника іншого віросповідання).

Очевидно, що в таких випадках привід як безпосередній поштовх до вчинення злочину відсутній.

Роль чинників, що утворюють кримінальну ситуацію, полягає в тому, що вони, на відміну від передкримінальної ситуації, впливають на коригування злочинцем своїх дій уже за ходом вчинення злочину, тобто на ступінь і характер реалізації особою первісного злочинного задуму.

Таким чином, кримінологічний аспект конкретної життєвої ситуації, на нашу думку, являє собою сукупність обставин життя конкретного індивіда, які впливають на прийняття ним рішення про вчинення злочину на релігійному ґрунті.

Іншими ситуаційним чинником, що впливає на рішення вчинення злочину можуть виступати емоціогенні ситуації, які впливають на виникнення мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, можуть бути пов’язані з емоційним станом, у якому перебуває особа. Релігійна ненависть або ворожнеча пов’язана з агресією. Існують різні підходи до вивчення цього емоційного стану:

1. Біологічний, засновником якого є Ч. Дарвін, де в книзі “Про прояви емоцій у людини і тварин” ціла глава присвячена емоціям, супутнім агресії, що відіграє певну роль у ґенезі агресивної поведінки - гніву, презирства, дратівливості, заздрості.

2. Психоаналітичний підхід, представником якого є З. Фрейд. У його пізнішому трактуванні агресія спочатку носить характер самоагресії, будучи проявом інстинкту смерті. У результаті цього інстинкту боротьби з інстинктом життя агресія може змінювати свій напрямок і проектуватися зовні. Однак цьому протистоять норми людської культури, спрямовані на приборкання агресивного інстинкту, і якщо це вдається - виникає невроз. Таким чином, у будь-якому випадку боротьба з агресією обертається поразкою людини. Коли агресія виплескується зовні, це призводить до знищення культури й варварства; якщо діє на внутрішній арені - до самознищення; якщо пригнічується - до неврозу.

А. Адлер пояснював виникнення агресії боротьбою за задоволення потреб, що виявляється у всіх аспектах життя людини.

Соціальну детермінованість агресії визнавав Е. Фромм. Він розумів агресію як заподіяння шкоди. Фромм розрізняв два принципово різних види агресії - доброякісну і злоякісну. Перший вид, спільний для людини і тварин - це імпульс до атаки або втечі у ситуаціях, що становлять загрозу для життя. Це оборонна або доброякісна агресія, спрямована на збереження виду, зникаюча при зникненні небезпеки”.

Інший вид - злоякісна агресія - це деструктивність і жорстокість, що властиві тільки людині, що не мають аналогів у тваринному світі, не служать біологічному пристосуванню [508].

Важливою є мотивація для оцінки агресивних актів, підкреслював

О. Фішбах. За характером мотивації він розрізняв ненавмисну й навмисну агресію. Умисними або випадковими є ті дії, які завдають шкоди, але не були спрямовані на її заподіяння. Умисні акти агресії також не є однорідними, підрозділяючись на ворожі й інструментальні. Ворожа агресія спонукається мотивом заподіяння шкоди, тоді як інструментальна спрямована на досягнення неагресивної мети. Ще одним специфічним видом агресії є експресивна, емоційно зумовлена.

3. Біхевіористична і необіхевіористична теорії.

У межах біхевіористського підходу проблема агресії та агресивності розглядалася з боку агресивної поведінки. З цих позицій Б. Голт і А. Фруд запропонували модель агресивної поведінки, виділивши в ній п’ять стадій. Перша - це ситуація, що викликає вчинення агресивної дії. Друга - оцінка ситуації суб’єктом. Третя - емоційне збудження, гнів як результат зазначеної оцінки. Четверта - дія факторів, що стримують або схиляють до агресивної поведінки. П’яту стадію утворює сама агресивна дія [5].

Широке поширення одержали теорії, що пов’язують агресію з явищем фрустрації.

Групою психологів Єльського університету на чолі з Дж. Діллардом була розроблена теорія про зв’язок фрустрації з агресією. Агресія розумілася як послідовність поведінкових актів, спрямованих на безпосереднє заподіяння шкоди. Спочатку передбачалося таке: наявність агресивної поведінки завжди передбачає існування фрустрації і навпаки, фрустрація завжди веде до агресії, спрямованої на усунення фруструючого об’єкта. При неможливості прямої розрядки відбувається зміщення агресії на інший об’єкт. Згодом автори відмовилися від такої однозначної детермінації. Вони визнали, що агресія - поширений, але не неминучий наслідок фрустрації, допускаючи, що шляхом научіння можна виробити й неагресивні відповіді на фрустрацію. На сьогодні ця теорія дещо модернізована, в неї включені додаткові змінні.

Ще одна фрустраційна теорія була запропонована С. Розенцвейгом. Він розглядав фрустрацію як результат зустрічі організму з перешкодою на шляху задоволення потреби. При цьому виділялися чотири види фрустрації: 1) зовнішня пасивна; 2) зовнішня, активна; 3) внутрішня активна; 4) внутрішня пасивна. Описувалися два типи можливих реакцій на ситуацію: сталий стан потреби і реакція захисту “Я”. Останній тип поділяється на 3 групи: екстрапунітивна - фрустрація приписується оточуючим; інтрапунітивна - фрустрація приписується самому собі; імпунітивна - характеризується відсутністю агресії, запереченням наявності фрустрації [573].

Широке розповсюдження отримала в свій час концепція Л. Берковича (Берковиця), в схему фрустрації-агресії він ввів дві змінні: гнів як емоційну реакцію, специфічну для виникнення агресії, і інтерпретацію фрустрируючої ситуації індивідом, гнів створює потенційну готовність до агресії, яка може виникати і без попередньою фрустрації. Стан готовності до агресії не призводить автоматично до агресивної поведінки. Для цього необхідні певні сигнали, що викликають агресію [21].

Більш широкий погляд на агресію і агресивність поданий у розробках американського психолога А. Басса. Він виділяв фактори, що детермінують формування і закріплення агресивних тенденцій, відносячи до їх числа інтенсивність і частоту випадків, коли суб’єкт піддавався атаці; соціальні норми; передувало підкріплення агресивних реакцій; темперамент. Басс розрізняв дві

форми агресії; ворожу, метою якої є негативний вплив на об’єкт, та інструментальну, при якій негативний вплив є лише засобом для задоволення будь-яких потреб. У відповідності з цим А. Басс і А. Дарка створили спеціальний опитувальник, діагностуючий різні форми агресії: 1) фізичну; 2) непряму;

3) схильність до роздратування; 4) негативізм; 5) образу; 6) підозрілість; 7) вербальну агресію.

В українській психології проблема агресії широкої розробки не отримала. Більшість загальнопсихологічних публікацій носить значною мірою оглядово- аналітичний характер, хоча і уявляє безперечний інтерес.

Злочини з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі входять до групи діянь, які позначаються в кримінологічній літературі як “загальнокримінальна злочинність”.

На відміну від інших видів правопорушень цей вид злочинів має релігійне підґрунтя. Незважаючи на те, що їх питома вага в загальній структурі злочинності відносно невелика, ступінь тяжкості та суспільної небезпеки цих діянь, що загрожують найбільш значущим суспільним цінностям - життю, здоров’ю і безпеці людей - визначає актуальність вивчення зазначеної категорії злочинів.

Методологічні аспекти вивчення агресивності та кримінальної агресії висвітлювалися в працях А. Р. Ратінова. Він розуміє агресивність як властивість особистості людини як суспільної істоти. Агресивність, на його думку, пов’язана з певною будовою мотиваційної сфери особистості, специфікою системи цінностей. Агресія розуміється як “прояв агресивності в деструктивних діях, метою яких є нанесення шкоди тій чи іншій особі”.

Ряд кримінально-психологічних досліджень спрямований на вивчення окремих характеристик і параметрів агресії та агресивності. Можна привести таку типологію:

1. Недиференційована агресивність, що характеризується середньою інтенсивністю і нецілеспрямованістю.

2. Локальна агресивність - середньої інтенсивності, цілеспрямована. Вона характеризувалася домінуванням предмета конфлікту. Агресивність цього типу носить більш виражений характер, суб’єкти, що володіють нею, допускають для себе можливість фізичної агресії.

3. Ворожа агресивність відрізняється високою інтенсивністю, але відсутністю цілеспрямованості. Ця форма є переважно відображенням світоглядної установки, проявляючись в опозиційності, запереченні авторитетів, а також у негативістичних емоціях - злість, ненависть. Реальна фізична агресія при цьому виді агресивності може не носити вираженого характеру.

4. Жорстока агресивність як крайній прояв цієї якості характеризується високою інтенсивністю і цілеспрямованістю, Подібний тип, який відображає притаманні суб’ єкту соціальні установки, проявляється, зокрема, у крайній жорстокості діяння, що не відповідає викликам його мотивів.

На нашу думку, для злочинів, які вчиняються з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, характерний третій тип агресії.

Розгорнуті дослідження механізму злочинної поведінки, його генезис, форми внутрішньої організації і регуляції проводилися кримінологами. Розробці цього напряму присвячено ряд публікацій В. М. Кудрявцева [333].

У найбільш розгорнутій формі всі ланки механізму злочинної поведінки відображені в умисних, заздалегідь спланованих кримінальних діяннях. Таких ланок виділяється три - мотивація злочину; планування; виконання.

Першу ланку утворюють потреби, інтереси особистості, система її ціннісних орієнтації і смислів, що породжують конкретні мотиви злочинної поведінки. Спотворення в ланці мотивоутворення можуть бути викликані деформацією особистісних утворень ціннісно-смислового рівня, тобто володіють найбільш високим ієрархічним рангом у системі регуляції життєдіяльності суб’ єкта, Злочинна поведінка в цьому випадку є прямим проявом позиції особистості, реалізує його найбільш узагальнені соціальні диспозиції та особистісні смисли.

У цих випадках реалізуються протиправні діяння, що максимально відповідають визначенню усвідомленої вольової поведінки, сутність якої полягає в активному прагненні особи домогтися здійснення певної мети, незалежно від того, чи збігається вона (при прямому умислі) або не збігається (при непрямому умислі і необережності) з суспільно небезпечними наслідками. Вчені-юристи зазвичай трактують поняття волі як саморегуляцію людиною своєї поведінки, свідомо спрямованої на досягнення мети або утримання від активності. При цьому передбачається, що різні форми злочинів супроводжуються різними варіантами вольової регуляції дій або бездіяльності з урахуванням можливості або бажаності настання шкідливих наслідків.

Друга ланка в механізмі злочинної поведінки пов’язана з цілепокладанням. Мотиви при цьому конкретизуються в планах, визначаються цілі, об’єкти, засоби і способи їх досягнення, місце й час здійснення задуманого. Приймається рішення про реалізації. В. М. Кудрявцев виділяє такий перелік можливих спотворень на цьому етапі: невірна оцінка суб’єктом фактичних обставин; недостатній облік нормативних вимог; спотворення ціннісних орієнтації особистості. Помилкове сприйняття і оцінка ситуації, що є підґрунтям невірного рішення, може бути зумовлена спотворенням уявлень про моральне чи соціальне значення подій, що відбуваються; породжуватися специфікою кримінальної ситуації, її

конфліктністю, афектогенністю; визначатися особливостями самого суб’єкта, такими як низький інтелектуальний рівень, емоційна нестійкість та ін.

Найбільш істотними для нашого дослідження є дані про деформації самоконтролю. На думку В. М. Кудрявцева, “у тих випадках, коли прийняття рішень заздалегідь не було, самоконтроль може зіграти стримувальну роль. Він включає в себе не тільки нормативно-ціннісні елементи, а й емоційні аспекти, й вольові якості, й розсудливі міркування”. На його думку, навіть при деформації таких елементів вчинку, як цінності, потреби, інтереси розвинений самоконтроль здатний зупинити небажаний розвиток подій.

Порушення самоконтролю у ряді випадків зумовлені особливостями емоційного стану. Багато правопорушень відбуваються під впливом гострих емоційних переживань. При цьому вплив емоцій на механізм поведінки може приводити до того, що “психологічний процес постановки мети, вибору коштів, правової і моральної оцінки скоєного згортається, стає формальним”. Вплив сильних почуттів і емоцій на інтелект “може дати непідпорядкованому свідомому вольовому контролю розрядку в дії” [423].

Третім, завершальним етапом у механізмі злочинної поведінки є його виконавча частина. Цей етап збігається з кримінально-правовим поняттям злочину як зовнішнім актом суспільно небезпечної протиправної поведінки. На етапі виконання поведінка регулюється вектором “мета - результат” (за термінологією Б. Ф. Ломова). На думку В. М. Кудрявцева, “під час вчинення злочину існує його динамічна модель у свідомості злочинця, що постійно контролює перебіг подій”.

Неважко помітити, що говорячи про самоконтроль на етапі реалізації злочину, кримінологи використовують структурно-динамічну модель. Однак при цьому до уваги береться той факт, що поточний операційний контроль за процесом вчинення дій є далеко не єдиною форою саморегуляції. Дія інших рівнів вищого ієрархічного рангу аж ніяк не припиняється на етапі цілепокладання, вона регулює весь процес поведінки, а не тільки його початкові етапи. Єдиною формою злочинної активності, при якій регуляторний вплив поведінки смислових утворень особистості виявляється редукованим, є афективний злочин.

Імпульсивні дії, у тому числі й злочинні, мають виражену специфіку. За словами Б. М. Теплова, “ми можемо розрізняти, з одного боку, дії цілком свідомі, розумні і з іншого - дії імпульсивні, що характеризуються малим ступенем усвідомленості... Імпульсивні дії - це дії необдумані, тому їх протиставляють - обдуманим, розумним” [470, с. 168-189].

До однієї з форм імпульсивних дій відносять афективно зумовлені. А. М. Асєєв виділяє афективно зумовлені мотиви ситуаційно-імпульсного типу.

Він зазначає, що вони властиві дітям, підліткам, а також дорослим переважно психопатичного складу, які не набули вмінь і здатності цілеспрямовано керувати своїми вчинками, а іноді й просто не мають бажання вийти в мотиваційному відображенні дійсності за вузькі межі ситуації” [27, с. 54-55].

Аналіз специфіки афектогенних мотивів є в роботах В. О. Гульдана і Ю. М. Антоняна. Вони простежували дію цих мотивів у психічно здорових і психопатичних особистостей. У психічно здорових суб’єктів мотиви цього роду виникали у відповідь на реальні психогенії, були зумовлені зазвичай діями потерпілих, що стосуються основних цінностей правопорушників. У психопатичних особистостей формування подібної мотивації могло бути зумовлено значно ширшим спектром впливів, у тому числі умовними психогеніями, тобто впливами на деформовану особистісну структуру [116].

Пусковим механізмом афективних деліктів служать афективні порушення діяльності, що призводить до звуження свідомості, порушення інтелектуально- вольового самоконтролю поведінки., супроводжується важкими агресивними діями, спрямованими зазвичай проти осіб, котрі стали джерелом

психотравмуючих переживань.

Незважаючи на те, що афективно зумовлені злочини вчиняються за явним ослабленням усвідомленої регуляції, практично всі дослідники відзначають у їх структурі збереження довільного компонента. Т.Р. Шавгулідзе стверджував, що “вчинення злочину - це зняття особою зовнішнього правового контролю при збереження здатності до самоконтролю. При імпульсивній поведінці індивіда є здатність до самоконтролю і, відповідно, до правового контролю за своєю поведінкою” [333, с. 183].

Більшість авторів зауважують, що навіть у стані фізіологічного афекту суб’ єкт не втрачає здатності контролювати й регулювати свої дії. Так, на думку В. Ф. Філімонова, в стані афекту дії не втрачають вольового характеру, так як можливо подолання афекту і таким чином дії винного зберігають цілеспрямований характер [497, с. 115].

Дещо іншої позиції дотримується О. Д. Сітковська. На її думку, “до дій на вершині афекту не завжди можна застосувати критерій усвідомлено-вольової поведінки...Є ситуації (інтенсивні, одноразової дії), коли контроль поведінки фактично неможливий до самого моменту появи аффектогенного подразника. Тобто суб’єкт не може утримати себе від афективної розрядки, коли сприйняття обставин фактично збігається з настанням афективної розрядки, не залишаючи можливості навіть для згорнутої оцінки ситуації. У таких випадках, за О. Д. Сітковською, на підставі висновку експертизи, суд і слідство повинні проаналізувати питання про те, чи були у суб’єкта хоча б мінімально реальні можливості до виборчої поведінки і не виходять ці випадки за межі звичайного пом’якшувального значення афекту [444, с. 70].

У дослідженнях Е. Р. Дозорцевої, спрямованих на оцінку здатності неповнолітніх усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, конкретної міри її прояви при вчиненні злочину, психологічним еквівалентом юридичного поняття осудність застосовувалася “модель свідомої організації діяльності, що здійснюється в напрямі “мотив-мета-результат”. Вона включала в себе такі функціональні елементи: прогноз, оцінка, вибір (прийняття рішення), планування, контроль, корекція дії [138].

Таким чином, актуальна можливість суб’єкта до здійснення усвідомленого керівництва своїми діями визначається:

- сформованістю механізмів саморегуляції;

- структурним рівнем діяльності, на якому здійснюється як кримінальна поведінка, так і її регулювання;

- особистішими та індивідуально-психологічними особливостями суб’єкта (його соціальною спрямованістю, ступенем агресивності, особливостями стилю міжособистісної взаємодії, специфікою протікання емоційних процесів тощо);

- актуальним емоційним і психосоматичним станом на момент вчинення інкримінованого агресивно-насильницького злочину;

- афектогенністю і особистісною значимістю кримінальної ситуації та обставин, що передували їй.

Наріжним каменем більшості сучасних кримінологічних концепцій є ствердження про те, що дослідження злочину і злочинності неможливе без характеристики і розуміння трьох основних компонентів, що аналізуються на різних рівнях соціального і наукового узагальнення: злочину (злочинності); злочинця (злочинців); його жертви (жертв) [483, с. 12].

У сучасній юридичній та соціологічній літературі достатньо довго йшли дебати щодо визначення поняття жертви злочину.

О.М. Мойсюк визначає жертву злочину як людину, якій в результаті суб’єктивного бажання злочинця або обставин, що об’єктивно складаються заподіюється фізична, моральна або майнова шкода [342, с. 7].

В.О. Туляков вважає, що з кримінологічної точки зору, у колі осіб, що відносяться до жертви злочину треба було б додати не тільки суб’єктів, яким безпосередньо була заподіяна шкода злочином, а й тих, чиє законне благо було поставлено злочином під загрозу [483, с. 117].

З точки зору кримінальної віктимології, жертвою злочину визнається тільки особа, що постраждала від забороненого національним кримінальним законом діяння (дії або бездіяльності).

Злочини, вчинені на релігійному ґрунті, містять яскраві приклади негуманного, неповажного ставлення до конкретних людей - до жертв злочинів.

Виходячи з цього положення, формування у засуджених шанобливого ставлення до жертв вчинених ними злочинів можна назвати основним напрямом виправного впливу на них у процесі виконання кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі.

Відносини людини до іншої людини ґрунтуються на уявленнях про неї [55,

с. 58].

На думку американського кримінолога Говарда Зера, уявлення злочинця про жертву свого злочину часто є помилковими, стереотипними, провідними до деіндивідуалізації особистості жертви, що сприяє самовиправданню злочинцем своєї поведінки і знижує ефективність виправного психокорекційного впливу на нього в процесі реалізації покарання.

При аналізі уявлень суб’єктів злочинів про жертви важливою, на нашу думку, є інформація про динаміку формування цих уявлень. Д. Жоделе, розглядаючи механізм формування соціального уявлення, виділяє два етапи - об’єктивацію і анкерування, де об’єктивація - це операція з переходу абстрактного поняття в конкретну образну форму, а анкерування - це “прив’язка” соціального уявлення до вже наявного в індивіда [542, с. 277].

На думку Р. М. Андрєєвої, формування уявлення про Іншого (жертву злочину) проходить три етапи: зачеплення (анкерування), об’єктифікацію і натуралізацію.

На етапі “зачеплення” (анкерування) будь-якого Іншого незнайомого потрібно “зачепити”, сконцентрувати на ньому увагу, зафіксувати в ньому щось таке, що дає змогу вписати його в раніше існуючу рамку понять [143].

На другому етапі “об’єктифікації” відбувається трансформація інформації про невідомого у більш конкретний образ.

Наступний етап - натуралізація - прийняття отриманого “знання” як певної об’єктивної реальності. Таким чином у людини задовольняється потреба у приведенні нової, зустрічної інформації у відповідність з існуючою картиною світу, не руйнує її [11, с. 211].

Об’єднання уявлень про людину в єдиний образ відбувається у процесі його пізнання. Цей процес включає механізми, які спотворюють адекватність формування уявлень, а також механізми міжособистісного пізнання, зворотний зв’язок від об’єкта й умови, в яких відбувається сприймання [11].

При вивченні взаємодії злочинців (засуджених) та їх жертв злочинів у період реалізації покарання і після нього детального розгляду потребує проблема відносин злочинців до жертв і їх готовності діяти певним чином, тобто соціальна установка, для компенсації завданої шкоди.

Під уявленнями засудженого про жертву злочину ми розуміємо наявний у нього образ жертви, що включає в себе емоційний і когнітивний компоненти, що є орієнтовною основою поведінки, заснований на досвіді безпосереднього сприйняття потерпілого від злочину, трансформований прийняттям поділюваних у співтоваристві й у референтних для засудженого групах описових конструкцій стереотипного образу жертви і залежний від його особистісних особливостей.

Таким чином, формування уявлень людини про іншу людину включає в

себе:

- фіксування соціальних та особистісних характеристик суб’єкта пізнання, що дають змогу вписати їх в раніше існуючу систему понять людини, що відображають систему понять соціальної групи, до якої він належить;

- оформлення уявлення в цілісний образ, який ототожнюється з уже наявними у людини іншими образами;

- прийняття отриманого “образу” як елемента об’єктивної реальності;

- вбудовування всієї подальшої однопорядкової інформації в цей “образ”, що не руйнує існуючу картину світу.

На формування уявлень засуджених про жертви злочинів чинять вплив норми суспільства і норми, прийняті в референтних для засуджених групах, а так само чинники, що відносяться до особливостей особистості засудженого (особливості протікання когнітивних та емоційних процесів).

Уявлення людини про іншу людину є одним з рівнів психічного відображення, заснованим на схематизації способу іншого за рахунок

інтегрування в процес безпосереднього сприйняття описових конструкцій стереотипного іншого образу, створених і поділюваних у співтоваристві і референтних групах, з яким ідентифікує себе носій уявлень.

Родовою категорією поняття “уявлення особи злочинця” виступає поняття “особа злочинця”, що виражає своєрідність особистості людини, яка вчинила злочин. Щоб зрозуміти причини злочинної поведінки необхідно вивчити особу злочинця, виявити ті зовнішні відносно неї соціальні явища і процеси, які сформували її криміногенні риси [14, с. 7].

На різних стадіях кримінального процесу особистість вступає в нові суспільні відносини, у неї з’являються нові права та обов’язки. Установки, мотиви особистості на кожній стадії можуть бути різні. Водночас навряд чи істотно змінюються її стрижневі властивості: спрямованість, характер, емоційно-вольові властивості. При цьому в такі критичні періоди може змінюватися як смислова сфера особистості, так і ситуативна адаптивна поведінка, що дає змогу прогнозувати успішність психокорегуючих програм саме у ці переломні моменти.

При цьому принципово важливими, на наш погляд, є твердження А. Р. Ратінова про те, що центральним або “ядерним” компонентом правосвідомості індивіда (як відмітної ознаки особистостей злочинця і незлочинця) є система його ціннісних відносин до права і практики його застосування [410, с. 79-82].

На думку О. М. Пастушеня, для профілактики злочинної поведінки необхідно спиратися на психологічну структуру особистості засудженого, побудовану з точки зору виконуваних його функцій у породженні злочинної поведінки. Така структура включає властивості, що зумовлюють:

- криміногенно значуще сприйняття тих чи інших соціальних умов, ситуацій і об’єктів;

- мотивацію до злочинної поведінки;

- прийнятність злочинної мети, яка визначається як така, кримінальним способом реалізації мотивів;

- можливість реалізації злочинного способу, тобто досягнення злочинної цілі. Таким чином, ґрунтуючись на цій класифікації, можна зробити висновок, що криміногенно значуще сприйняття засудженим іншої людини як об’єкта злочинного посягання є одним з факторів, що сприяють вчиненню злочину.

Кримінолого-психологічні дослідження свідчать про те, що більша частина правопорушників, які вчинюють злочини на релігійному ґрунті, перебуває на певній соціально-психологічній дистанції від суспільства і його цінностей. Вони ніби відсторонені, відчужені й від суспільства, й від малих соціальних груп (сім’ї, трудових колективів, друзів тощо) або істотно послабили зв’язок з ними. Це визначає своєрідну мотивацію злочинної поведінки, специфіку реагування на життєві ситуації, особливості виховного впливу суспільства на таких людей. Порівняно з іншими людьми серед засуджених значно більша частка тих, хто відчуває себе ізольованим, виштовхнутим за межі людського спілкування, і несвідомо сприймає середовище як незрозуміле, чуже і навіть вороже [284].

Таке сприйняття світу є психологічним наслідком відчуження [14, с. 66].

На думку Говарда Зера, уявлення злочинця про жертв свого злочину часто є помилковими, стереотипними, провідними до деіндивідуалізації особистості жертв, що сприяє самовиправданню злочинцем своєї поведінки і знижує ефективність виправної дії на нього в процесі реалізації покарання [168].

Ще одним аспектом є той факт, що суб’єкт злочину (особа злочинця), що вчинив злочин на релігійному ґрунті одночасно сам може виступити жертвою злочину тому, що окремі асоціальні особистості використовують релігійні (або, правильніше, квазірелігійні) методики впливу на свідомість з метою підпорядкування адепта-віруючого своїй волі, направляють діяльність своїх “релігійних” організації не на благо суспільства, а на шкоду, в тому числі на шкоду самим членам організації, спонукаючи адептів-віруючих на злочинну діяльність.Підпорядкування адептів волі лідерів може приймати тотальні, гіпертрофовані форми і служити для досягнення лідером корисливих цілей, у тому числі злочинних.

Межа, що відокремлює релігійне від квазірелігійного, самостійно людиною практично не розпізнається, член організації, сподіваючись знайти відповідь на свої проблеми в релігійному середовищі, може в короткий термін виявитися дезорієнтованим щодо реальних життєвих цінностей, щодо своїх можливостей і місця лідера релігійної (квазірелігійної) організації у своєму житті. Психічна, емоційна й інша залежність адепта від лідера тотально може позбавити його самостійності, позбутися в майбутньому від цієї залежності буває складно або навіть неможливо.

Завдання держави полягає в забезпеченні своїм громадянам релігійної безпеки. Вирішення цього завдання досяжне, якщо особи, відповідальні за її виконання у системі органів державної влади, будуть ґрунтовно обізнані про сутність релігії, її змісті, про методи можливого впливу на людину. А це передбачає, що необхідні: а) сформульована система поглядів не протидіє злочинності в релігійному середовищі; б) спеціалізація осіб у системі органів державної влади; в) теоретичні розробки з цієї проблеми.

У цьому контексті вивчення психологічних характеристик уявлень засуджених про жертв злочинів є одним з перспективних напрямів досліджень у кримінології.