Психологічні чинники формування злочинної поведінки особи, що впливають на виникнення та поширення злочинності на релігійному ґрунті

Поліконфесійність, притаманна Україні, природно генерує з проблемою релігійної толерантності серед населення. Йдеться, насамперед, про толерантність у відносинах різних церков та релігійних груп і толерантність нерелігійних щодо віруючих.

При цьому релігійні особи виявилися і толерантнішими і впевненішими у своїх оцінках - серед них 77% погодилися з необхідністю релігійної толерантності і лише 6% не змогли визначитися, тоді як у групі нерелігійних не змогли визначитися 16%, а частка згодних із запропонованим твердженням виявилася значно меншою (57%) (додаток В, рис. В.9).

На перший погляд видається, що релігійні особи повинні демонструвати меншу толерантність до різних релігійних груп. Адже прибічник якоїсь конфесії мав би вважати саме її єдиною, що містить істинне знання, члени ж інших релігійних груп мали б сприйматися скоріше негативно. Стосовно розподілу відповідей та зв’язку їх із рівнем релігійності, то частки згодних з необхідністю поваги до всіх релігій, так і не згодних є практично однаковими як серед високо релігійних, так і серед осіб із середнім чи низьким рівнями релігійності. Частка згодних із необхідністю поважати всі релігії трохи більша серед віруючих греко- католицького сповідання порівняно із православними (85% проти 76%), а частки тих, хто рішуче не приймає варіант терпимості до інших релігій, - дуже невеликі і серед греко- католиків, і серед православних (4% і 7% відповідно) (додаток Д, табл. Д.14).

Із досвіду опитувань відомо, що запитання на толерантність є ціннісно забарвленим, тому респонденти під час інтерв’ю схильні представляти себе як осіб, терпимих до поглядів та звичаїв інших, і саме уточнюючі запитання дозволяють коригувати цю демонстративну настанову.

Водночас серед тих, хто підтримав вимогу поважати всі релігії, 78% висловилися за рівні права різних релігійних груп, 9% проти цього, 8% мають певні умови своєї підтримки, і ще близько 5% не змогли визначитися. Тобто певна кількість осіб готові поважати інші релігії, проте не готові надати їм рівні з іншими права. Проте відслідковуються й зворотні ситуації, адже близько 10% тих, хто висловився проти вимоги поважання інших релігій, підтримали необхідність їх рівних прав.

І в цьому випадку менш толерантними виявились нерелігійні респонденти: частка згодних із запропонованим твердженням склала 49%, тоді як серед релігійних - 63%. Значна ж частина нерелігійних (19%) не змогли визначити своє ставлення (додаток Д, табл. Д.16).

Не було знайдено відмінностей між респондентами з різним рівнем релігійності, як і між православними і греко-католиками. Проте вони є між православними Московського та Київського патріархатів. Зокрема рівень повної толерантності до інших релігій в правовій сфері є меншим серед православних Київського патріархату - 59% проти 69% серед православних Московського патріархату. Різниця у відносній кількості тих, хто не сприймає твердження про рівність (13% та 17%), не є статистично значущою (додаток Д, табл. Д.17). Тобто, наявним є факт того, що серед православних Київського патріархату рівень повної толерантності менший, однак це зменшення обумовлюється частковою толерантністю.

На позитивне ставлення до інших релігій опитані вказали й у відповідях на запитання щодо істинності релігійних вчень. Обираючи між твердженнями, що найбільшою мірою відповідають особистим поглядам, («У будь-якій релігії складно знайти істину», «В будь-яку релігію закладено основні істини», «Лише в одній релігії закладено істину») більше половини опитаних (55%) пристали до варіанта наявності істини в усіх релігіях, тоді як на виключності тільки однієї релігії наполягали лише 16% респондентів (додаток В, рис.

Розглянуті вище складові релігійної толерантності є певною мірою зовнішніми щодо респондентів, вимагаючи загальної оцінки, яка не обов’язково співвіднесена з реальним життям. Так, респондентів просили визначитися, чи готові вони прийняти людину інших релігійних поглядів як чоловіка/дружину близької для них людини. 68% віруючих висловили ту чи ту міру (повну або часткову) готовності до цього, навіть в зазначеній інтимній сфері, тоді як не готові до такого кроку 15%; решта ж 17% не змогли визначитися (додаток В, рис. В.11).

Таким чином, ми можемо з великою мірою впевненості сказати, що мотив релігійної ненависті або ворожнечі, будучи чинником суб’єктивним, більшою мірою, ніж багато інших, схильний до впливу на особистість. Іншими словами, кажучи про фактори, що впливають на виникнення та розповсюдження злочинності на релігійному ґрунті, на нашу думку, знову ж таки, насамперед, слід простежити особливості формування особистості людини та виникнення на етапі становлення цієї особистості ціннісних орієнтацій (мотивації), які в подальшому переростають в мотив релігійної ненависті або ворожнечі. Тому, що цей мотив є виключно особистісним і суспільно небезпечними, є саме ті особи або вже суб’єкти злочину, для яких мотив релігійної ненависті або ворожнечі виступає не засобом для досягнення матеріальних цінностей, політичних інтересів або утвердження власного «Я» серед певної групи, а є саме власною суб’єктивною сутністю, сенсом життя, існування, нав’язливою мотивацією, життєвим гаслом «очищення» віри. Особливо небезпечні ті, хто впевнені у правильності своїх дій, ті, хто вважають, що їх діями й розумом керував Бог. Коли людина самостійно або під впливом релігійних лідерів-фанатиків переконана в тому, що позбавлення життя іншої людини або знищення його власності завгодно Богу, говорити про перевиховання таких особистостей досить складно. Навіть після звільнення з місць позбавлення волі, характеризуючись позитивно і навіть звільняючись достроково, насправді не змінюють свої погляди й чекають нових можливостей для “богоугодних справ”.

Тому, ми наголошуємо на тому, що “істинний мотив релігійної ненависті або ворожнечі”, зміст якого ми розкриємо нижче, є виключно психологічним або навіть “клінічним” чинником при тому, що такі особи визнаються осудними і зовні є абсолютно адекватними.

Вивчення психологічних факторів не виходить за межі предмету кримінології, а лише ґрунтовно за допомогою синергетичного методу наукового дослідження розкривають психологічні детермінанти структури особи злочинця, що вчинила злочин з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, як кримінально- правового явища та феномену злочинності на релігійному ґрунті, як соціально- правового явища взагалі.

Об’єктивні чинники впливають на нього виключно як каталізатор, як ситуаційний чинник, як ті умови, в яких вчинення злочину на релігійному ґрунті або прискорюється (сприятлива ситуація), або гальмується (об’єктивна неможливість вчинити злочин, відсутність об’єкту ненависті) або взагалі не вчиняється (освіта, рівень інтелекту, страх перед покаранням).

На нашу думку, на виникнення аномалії релігійної ненависті на її становлення і розвиток впливають такі чинники:

1. Соціальні відхилення - девіантна поведінка.

2. Психологічні фактори: психічні процеси особистості, до котрих можна віднести пам’ять, мислення, інтелект, волю, виховання.

На сучасному етапі антропогенезу девіантна (яка відхиляється від соціальних норм) поведінка отримала широке розповсюдження як альтернативний спосіб адаптації окремих індивідів і соціальних груп до стресогенного характеру життя. Наприкінці XX ст. сформувалися і на сьогодні зберігаються декілька негативних тенденцій: 1) зростання рівня індивідуальних девіацій;

2) реструктуризація соціальних відхилень; 3) поява нових форм поведінкових девіацій; 4) якісно-кількісні зміни групових девіацій [147]. У дослідженні девіантності питання злочинності традиційно займало центральне місце, внаслідок чого кримінологія - наука про злочинність - отримала пріоритетний розвиток [543]. Пізніше девіантологічні підрозділи з’явилися в медицині та психології у формі стандартних формулювань: девіантна поведінка підлітків, психологія відхиляється, девіантна поведінка психічно хворих тощо [172].

Девіація являє собою системну (позитивну або негативну) властивість суб’єкта (організму, індивіда, групи), що виявляється у відхиленні його розвитку й функціонування від загального напряму розвитку й законів функціонування системи, в яку він включений, що викликає внаслідок цього напруження і дестабілізацію в самій системі.

Відповідно до сфери локалізації та спрямованості ми виділяємо такі основні форми девіацій розвитку особистості та соціальної групи: 1) патологія (відхилення функціонування організму, що утрудняє розвиток індивіда і що знижує його адаптивні можливості); 2) креативність (позитивно-продуктивне відхилення в інтелектуальній, соціальній або творчій сфері, що породжує нові результати або варіанти розвитку); 3) маргінальність (нейтральне, “прикордонне” відхилення в соціальному функціонуванні окремого індивіда чи групи людей, дезадаптивне в контексті цілого суспільства й адаптивне в межах конкретної субкультури); 4) девіантність (порушення функціонування окремого індивіда чи групи індивідів, що утрудняє індивідуальний розвиток і загрозливе громадським інтересам). Таким чином, девіантна поведінка - це те, що йде у розріз з інституалізованими очікуваннями, тобто очікуваннями, що виділяються і визнаються всередині соціальної системи [243].

Девіантність як неузгодженість елементів у системі взаємовідносин “особистість - соціально-правові норми - суспільство” має наступні ознаки: розбіжність між індивідуальною лінією розвитку індивіда (групи) і домінуючими цінностями / тенденціями суспільного життя; об’єктивно-негативні наслідки цієї розбіжності для суспільства або самої особистості (групи); негативна суспільна оцінка цієї розбіжності як соціально небажаного і анормального; прагнення суспільства контролювати й усувати небажані прояви і їх носіїв у формі стигматизації, остракізму, покарання, ізоляції, знищення в крайніх випадках; обмеження прав носіїв девіації, обмеження їх соціальних можливостей, їх соціальна дезадаптація і зниження якості життя.

Формування девіантної поведінки може починатися з появи одного з негативних властивостей, наприклад, ворожості до представників іншої релігії як реакції на страждання.

інтеграція (поступове ускладнення, впорядкованість і узгодження інтрапсихічних компонентів і функцій) [56].

Одним з найбільш складних слід визнати питання про критерії визначення нормальної і анормальної релігійної поведінки. У загальному значенні, під “нормальною поведінкою” розуміють нормативно-схвальну поведінку, не пов’язану з болючим розладом. Аналогічно цьому, анормальною поведінкою вважаються такі форми: нормативно-несхвальну, патологічну, нестандартно- креативну поведінку [178].

У строгому сенсі “нормальним” вважається все, що відповідає прийнятому у конкретній релігійній або правовій нормі еталону. Способи визначення норми називають критеріями. У разі негативного критерію норма розглядається як відсутність будь-яких патологічних симптомів, у разі позитивного - як перелік нормальних “здорових” ознак [65].

Доцільно виділити ті специфічні особливості девіантної поведінки особистості, які допоможуть нам вирізнити його від інших феноменів, а також при необхідності констатувати його наявність і динаміку в конкретної людини.

По-перше, поведінка з відхиленнями - це поведінка, яка не відповідає загальноприйнятим або офіційно встановленим соціальним нормам. Відхилення від соціальних, правових і релігійних норм є обов’язковою, але не достатньою ознакою девіантної поведінки.

По-друге, девіантна поведінка особистості, її прояви, викликають негативну оцінку з боку інших людей. Негативна оцінка може мати різні форми: публічне засудження, соціальні санкції, негативну репутацію, стигматизацію (навішування ярликів), відлучення від церкви.

Третьою особливістю відхилень у поведінці є його здатність наносити реальний збиток самій особистості або оточуючим людям.

По-четверте, розглянуту поведінку можна охарактеризувати як таку, що стійко повторюється (багаторазове або тривале).

По-п’ яте, девіантна поведінка є зовнішнім проявом особистісних особливостей і спрямованості особистості. Його можна розглядати як проекцію усвідомлюваної або несвідомої установки особистості стосовно її соціального оточення.

Шостою ознакою відхилень поведінки є те, що «релігійність» може бути предметом розгляду в межах медичної норми. Вона не має ототожнюватися з психічними захворюваннями або патологічними станами, хоча й може поєднуватися з останніми. У разі психічного розладу має місце патологічна поведінка психічно хворої людини. Патологічна поведінка відхиляється від медичних норм, вимагає першорядного медичного втручання і вивчається психіатрією, як наприклад, девіантна поведінка психічно хворих людей схиблених на релігійній вірі. В будь-якому випадку, однозначно це питання може бути вирішене виключно в межах проведення психологічної та психіатричної ексипетиз.

Останньою ознакою відхилень можна відзначити виражену індивідуальну й віково-статеву своєрідність. Поведінка з відхиленнями, насамперед, відображає зовнішнє буття особистості в соціумі.

Отже, девіантна поведінка - це відхилення від норм психічного здоров’я або асоціальна поведінка, яка виражається в порушенні соціальних і правових норм, де порушення соціальних норм - це порушення сукупності вимог і очікувань, які висуває соціальна спільність (група, організація, клас, суспільство) до своїх членів з метою регуляції діяльності та відносин [105]. Релігійні норми в цьому випадку виступають різновидом соціальних норм, встановлених різними віросповіданнями і мають обов’язкове значення для сповідуюючих ту чи іншу віру.

Виділяються три групи поведінкових девіацій: негативні, наприклад, релігійний фанатизм; позитивні, наприклад, соціальна творчість, і соціально- нейтральні девіації, наприклад, жебрацтво [214]. В інших випадках поведінкові девіації поділяються на: нестандартну й деструктивну поведінку [237].

Нестандартна поведінка може мати форму нового мислення, нових ідей, а також дій, що виходять за межі соціальних стереотипів поведінки.

Типологія деструктивної поведінки вибудовується відповідно до його цілей. В одному випадку це зовнішньодеструктивні цілі, спрямовані на порушення соціальних норм (правових, морально-етичних, культурних, релігійних) і, відповідно, зовнішньодеструктивну поведінку. У другому випадку - зовнішньодеструктивні цілі, спрямовані на дезінтеграцію самої особистості, її регрес, і, відповідно, зовнішньодеструктивну поведінку [75].

У межах кримінології здійснені цілеспрямовані спроби встановлення зв’язку між девіантною (злочинною) поведінкою і спадковими особливостями людини. Одним із доказів цього взаємозв’язку є результати генетичних досліджень У. Пірса, проведені в середині 60-х рр. XX ст. Його дослідження привели до висновку, що наявність зайвої У-хромосоми у чоловіків визначає їх підвищену схильність до кримінального. Водночас, критики цього підходу зауважують, що девіантність носіїв зайвої У-хромосоми може бути слідством не хромосомної аномалії, а пов’язаних з нею таких індивідуальних особливостей, як високий зріст, швидке дозрівання, низький інтелект [71].

До ознак основних видів девіантної поведінки особи, яка вчинила злочин на релігійному ґрунті можна віднести різні форми поведінки, що відхиляється, які мають загальні властивості, які визначають їх належність до феноменів, що позначаються як “девіантна поведінка”. Однією з таких істотних ознак є деструктивність - руйнівність. Так, деструктивність тісно пов’язана з такою базовою людської ознакою, як агресія. І хоча, на нашу думку, агресивна поведінка не є окремим видом відхилень, агресія, спрямована на інших чи себе, входить до психологічної структури різних поведінкових девіацій і заслуговує спеціального розгляду.

У широкому психологічному сенсі під агресією розуміють тенденцію (прагнення), яка виявляється в реальному поводженні або фантазуванні, з метою підпорядкувати собі інших або домінувати над ними [346]. Ця тенденція носить універсальний характер і сам термін “агресія” в цілому має нейтральне значення. Втім агресія може бути як позитивною, що служить життєвим інтересам і виживання, так і негативної, орієнтованою на задоволення агресивного потягу як такого. У широкому значенні агресія, не підкріплена насильницькими або руйнівними діями, що не регулюється правовими нормами, може не схвалюватися з точки зору релігійних та морально-етичних норм.

На сьогодні термін “агресія” використовується різними авторами з різними значеннями, наприклад: напад (універсальний переклад з латинської мови); будь- які дії (або бездіяльність), які заподіюють шкоду іншій людині, об’єкту чи суспільству; інстинктивно зумовлений, видовий патерн поведінки; прояв потягу до смерті; реакції, в результаті яких інший організм отримує больові стимули;

реакція на фрустрацію; реакція на стрес і спосіб розрядки; прагнення до домінування і самоствердження; релігійна агресія; внутрішня сила протистояння зовнішнім силам [170, с. 87].

Метою агресії може бути як власне спричинення страждання (шкоди) жертві (ворожа агресія), так і використання агресії як способу досягнення іншої мети (інструментальна агресія) [71]. Агресія буває спрямована на зовнішні об’єкти (людей або предмети) або на себе (тіло або особистість) [32]. При цьому виражену соціально-негативну оцінку мають, насамперед, ті форми агресивної поведінки, які “націлені на образу чи заподіяння шкоди іншій живій істоті, яка не бажає такого поводження”. Найбільш звичними проявами агресії вважаються: конфліктність, в тому числі релігійну, лихослів’я, тиск, примус, негативне оцінювання, загрози або застосування фізичної сили [209].

Делінквентна поведінка як форма девіантної поведінки особистості має низку специфічних особливостей. По-перше, це один з найменш властивих особистості видів поведінки, що відхиляється. По-друге, делінквентна поведінка регулюється переважно правовими нормами - законами, нормативними актами, дисциплінарними правилами. По-третє, протиправна поведінка визнається однією з найбільш небезпечних форм девіацій, оскільки загрожує самим основам соціального устрою - громадському порядку. По-четверте, така поведінка особистості активно засуджується і карається. Однією з провідних функцією будь- якої держави є створення законів і здійснення контролю за їх виконанням, тому на відміну від інших видів девіацій, делінквентна поведінка регулюється спеціальними соціальними інститутами: судами, слідчими органами, місцями позбавлення волі. Нарешті, по-п’яте, важливо те, що протиправна поведінка за своєю суттю означає наявність конфлікту між особистістю та суспільством - між індивідуальними прагненнями й суспільними інтересами.

Протиправна мотивація може мати різні витоки, форми і ступінь прояву.

Соціопатична (асоціальна) особистість являє собою психологічний тип, описаний через глибинні психологічні механізми функціонування особистості. Основний внесок у вивчення соціопатичної динаміки здійснений психоаналізом. Н. Мак-Вільямс описує соціопатичну особистість через виражену потребу відчувати владу над іншими. Це може проявлятися як прагнення впливати на людей, маніпулювати ними, “піднятися” над ними [316]. Такому типу особистості відповідають лідери релігійних сект. Той факт, що делінквент не страждає від дискомфорту через свою поведінку, становить одну з основних труднощів соціального й психотерапевтичного впливу на них у питаннях запобігання злочинності на релігійному ґрунті. В історіях найбільш деструктивних, кримінальних психопатів майже неможливо знайти послідовного, люблячого, що захищає впливу сім’ї. 3. Фрейд зауважував, що: “Довірливість любові є найважливішим і найпершим джерелом авторитету” [502, с. 227-274].

Ряд дослідників дотримуються тієї точки зору, що “закоренілі злочинці” відчувають ті ж самі почуття, що й законослухняні люди. Але на відміну від останніх делінквенти завжди знаходять виправдання своїм провинам [433, с. 322333]. Виділяють п’ять способів виправдання - так званої нейтралізації: заперечення відповідальності - приписування собі ролі жертви, делегування відповідальності батькам, друзям, спиртного; заперечення збитку - твердження, що вчинені дії нікому не заподіяли шкоди, або навіть були корисні; заперечення жертви - злочинець героїзує свої вчинки, приписуючи жертві зловмисність, а собі прагнення відновити справедливість; засудження суддів - злочинець вважає, що переслідують його люди не мають на це право, оскільки самі злочинні., Більше того, при вчиненні «релігійних злочинів», суб’єкт сприймає покарання не як відплату за вчинений злочин, а як розправу над його релігійними переконаннями; звернення до вищих обов’язків - альтруїстичне вчинення злочину заради кого- небудь або в ім’я великої мети, якою можуть виступати переконання здійснення протиправних діянь в ім’я бога. У цьому контексті важливе значення має проблема “особистішої поведінки з відхиленнями”, так звана залежна поведіна або залежність. Залежна поведінка особистості являє собою серйозну соціальну проблему, оскільки у вираженій формі може мати такі негативні наслідки, як: конфлікти з оточуючими, вчинення злочинів. У широкому сенсі під залежністю розуміють “прагнення покладатися на когось або щось з метою одержання задоволення або адаптації” [397].

Залежна поведінка є тісно пов’язаною як із зловживанням з боку особистості чимось чи кимось, так і з порушеннями її потреб. У спеціальній літературі вживається ще одна назва розглянутої реальності - адиктивна поведінка. Адикція стає універсальним способом “втечі” від реального життя, коли замість

гармонійної взаємодії з усіма аспектами дійсності відбувається активація в якому- небудь одному напрямі. Відповідно до концепції Н. Пезешкіан є чотири види “втечі” від реальності: “втеча в тіло” - відбувається переорієнтація на діяльність, націлену на власне фізичне або психічне удосконалення; “втеча в роботу” характеризується дисгармонійною фіксацією на службових справах, яким людина починає приділяти непомірне порівняно з іншими справами час, стаючи трудоголіком; “втеча в контакти або самотність”, при якому спілкування стає або єдино бажаним способом задоволення потреб, заміщаючи все інші, або кількість контактів зводиться до мінімуму; “втеча у фантазії” - інтерес до

псевдофілософського шукання, релігійного фанатизму, життя у світі ілюзій і фантазій [381].

Уявлення про природу залежної поведінки розвивалися паралельно з розвитком культури і досі не може вважатися вичерпною. Історично першою, ймовірно, виступила моральна модель, що пояснює адиктивну поведінку як наслідок бездуховності й моральної недосконалості. Іншим, не таким небезпечним, але набагато більш поширеним видом адиктивної поведінки членів релігійних сект виступає харчова залежність. Їжа є самим доступним об’єктом зловживання. Пост - форма релігійного аскетизму, вправа духу, й і тіла на шляху до спасіння в межах релігійних переконань; добровільне самообмеження в їжі, розвагах, спілкуванні зі світом. Сама по собі відмова від їжі - особиста справа кожної людини й пост, який дотримується за нормами релігії, з моральною мотивацією, швидше за все не є різновидом девіантної поведінки. Але існує й інший різновид відмови від їжі - коли батьки-члени релігійної секти, відмовляючись від їжі, нав’язують такий спосіб життя своїм дітям. Так зване очищення від скверни й наближення до Бога може носити летальний характер. Така відмова від їжі - якраз і є девіантною поведінкою, так як переслідує збочені релігійні цілі [236].

Суїцидальна поведінка на сьогодні є глобальною суспільною проблемою. У наші дні суїцидальна поведінка не розглядається як однозначно патологічна. У більшості випадків це поведінка психічно нормальної людини. Водночас поширена думка, що суїцид є крайньою точкою серед взаємопов’язаних форм аутодеструктивної поведінки [171]. Суїциди діляться на три основні групи: істинні, демонстративні і приховані [9]. У контексті класифікації суїцидальної поведінки необхідно звернути увагу на вчинення самогубства терористичної спрямованості з релігійних мотивів, які можна віднести до окремої групи. Це так звані камікадзе, для яких смерть є “гарним відходом з життя” задля своєї справи й фанатики, які йдуть з життя свідомо. Релігійна належність надзвичайно важлива в прийнятті суїцидального рішення. Умовно можна поділити релігії на антисуїцидальні, де моральні та психологічні заборони на шляху до самогубства дуже жорсткі, і релігії, які не визначають самогубство абсолютним злом.

Релігійні секти злочинної спрямованості в набагато меншій мірі, ніж іудаїзм, іслам і особливо християнство, стурбовані етичною оцінкою суїциду і загалом не схильні розглядати самогубство як питання первинної значущості. Так, лідери міжнародної секти “Сім’я” прямо заявляють, що самогубство не є гріхом, навпаки - веде до позбавлення й піднесення. Існує безліч прикладів масового суїциду на ґрунті перебування в різних сектах [442].

Сучасні дослідники самогубства як соціального явища виділяють важливим фактором розвитку релігійну свідомість суспільства. Як ми вже відзначали, віра істотно знижує ймовірність суїцидальної поведінки. У релігійній етиці самогубство розцінюється як тяжкий гріх, що накладає моральний заборону на суїцидальну поведінку віруючої людини. Однак ті, хто штовхають людей до позбавлення себе життя заради уявних релігійних ідеалів і тим самим прирікають на загибель величезну кількість людей, так званих іновірців, насправді не мають нічого спільного з істинною вірою та релігією, яка гуманна за своєю суттю і для якої життя людини - найвище благо [252, с. 332].

Життєва позиція може бути визначена за способом життя людини, на який впливають відповідні психічні процеси особистості, до котрих можна віднести пам’ять, мислення, інтелект, волю, виховання.

Пам’ять охоплює процеси організації і збереження минулого досвіду, що роблять можливим його повторне використання в діяльності або повернення у сферу свідомості. Пам’ять пов’язує минуле суб’єкта з його сьогоденням і майбутнім і є найважливішою пізнавальною функцією, яка лежить в основі розвитку і навчання. У процесі розвитку мотиваційної сфери людини може змінюватися її ставлення до свого минулого, унаслідок чого одне й те саме знання може по-різному зберігатися в пам’яті особистості.

Процеси пам’яті (запам’ятовування, збереження, відтворення, забування) залежать від цілей і особливостей діяльності суб’єкта. У нашому випадку, пам\'ять - це запам’ятовування інформації, яку отримано зовні або шляхом самостійного аналізу предметів, явищ, подій релігійного характеру, подальше збереження цієї інформації, що залежить від її вагомості для особистості, де на процес запам’ятовування мають вплив психічні особливості цієї особистості: для когось інформація про релігійний конфлікт - це просто факт, який несе лише інформаційне навантаження і ні в якому разі не впливає на поведінку цієї особистості; для когось така інформація може стати поштовхом для здійснення активний дій. Відтворення збереженої інформації може мати різний характер і зміст. Різні люди, що прочитали Біблію, відчувають різні емоції. Для одного - це незрозумілий, сповнений подіями релігійний текст без будь-якого змісту, для іншого - це норма життя. Отже, відтворення отриманої інформації про зміст Біблії буде різним. Однак визначення пам’яті за механічним переліком ретенційних процесів (ретенція - утримання, збереження) суттєво обмежує розуміння її сутності, а саме не враховує ще суттєвий процес - забування.

Ми неодноразово висвітлювали суб’єктивну сторону злочину, що вчиняється на релігійному ґрунті. В цьому випадку мова йде про таку ознаку, як осудність. Справа в тому, що забування - це процес, який, по перше нерозривно пов’язаний з пам’яттю особи, по-друге, коли йдеться про таку форму забування, як амнезія, в кримінальному праві виникає проблема притягнення суб’єкта до кримінальної відповідальності. Існує декілька різновидів амнезії: тимчасові; періодичні; прогресуючі; вроджені [418].

Поступове знищення пам’яті має свій логічний хід, підкоряється закону [419]. У нашому дослідженні процес забування викликає інтерес у зв’язку з такими запитаннями: чи може суб’єкт поступово забути про свої почуття релігійної ненависті, якщо не має можливості реалізувати їх або якщо у нього є стримуючі чинники? Або як процес забування пов’язаний з локальними ураженнями головного мозку різного походження (фізичного, психічного) - амнезією за віковими змінами або хворобами (Альцгеймера)? Відповіді на ці запитання можна віднайти в аналізі теорії пам’яті Фрейда, який вважав, що пам’ять - це процес не включений у смислову сферу особистості.

Відчуття і сприймання людини відображають переважно ті предмети й явища, які безпосередньо впливають на органи відчуттів. Недоступна чуттєвому пізнанню людина пізнає завдяки мисленню. Отже, саме мислення та рівень інтелекту впливають на процес пізнання такого складного феномену, як релігія. Зовнішні релігійні атрибути, впливаючи на органи відчуттів, не мають нічого спільного зі справжнім відчуттям Бога в собі. Справжня віра, на нашу думку, це осмислене, проаналізоване, власне визначення релігії в своєму житті.

Мислення в сучасній зарубіжній психології розглядається у зв’язку із інтелектуальними здібностями особистості (Дж. Гілфорд) [565].

Розумовий процес як система операцій і дій людської діяльності характеризується: наявністю мотиву; цілями, які формулюються і досягаються в певних умовах у процесах реалізації дій; наявністю засобів; способами досягнення мети - операціями; результатами. Таким чином, вчинення злочину на релігійному ґрунт і є також розумовим процесом, процесом де є мотив, мета, цілі, які реалізуються відповідними способами [97]. Особливості мислення осіб, що вчинили злочин на релігійному ґрунті завжди походять з якихось потреб, цілей і мотивів діяльності і поведінки. Мотиви мислення можуть бути: суспільно цінними й антигромадськими, такими, що мають негативну спрямованість.

Використання деякими лідерами релігійних груп контролю свідомості може впливати і на процеси мислення. Техніка контролю мислення полягає в тому, що страх викликається визнанням провини навіть за ті дії, які жертва сектантського впливу не вчиняла. Відмова від сну маскується духовними вправами або тренінгу. Ненормальне харчування маскується як спеціальна дієта для покращення здоров’я та досягнення духовності. Контроль почуттів полягає в сенсорному перевантаженні. Таким чином, гальмування самостійного мислення робить жертву залежною від навіювань членів секти. Така людина не контролює свою волю і стає ідеологічною та фізичною зброєю злочинних релігійних груп.

Емоції (від лат. emoveo - приголомшую, хвилюю) - психічне відображення у формі безпосереднього упередженого переживання життєвого сенсу явищ і ситуацій, зумовленого відношенням їх об’ єктивних властивостей до потреб суб’єкта. В процесі еволюції емоції виникли як засіб, що дає живим істотам змогу визначати біологічну значущість станів організму і зовнішніх дій.

Почуття - одна з основних форм переживання людиною свого ставлення до предметів і явищ дійсності, що відрізняється відносною стійкістю. Особливу групу становлять вищі почуття, в яких відображається все багатство емоційного ставлення людини до навколишньої дійсності. До етичних почуттів відноситься все те, що визначає ставлення людини до соціальних установ, до держави, релігії, до інших людей, до самої себе. Почуття віруючої особистості відрізняється від почуттів невіруючої. Характер цього відмежування визначається специфікою того, як саме та в що вона вірить. Проблема в цьому випадку полягає в тому, що мотивація сектантів набагато стійкіша, ніж у звичайних злочинців. Виокремлюють декілька джерел та стимулів правопорушень у сфері віросповідання. Це може бути не тільки особистісний мотив, а й стратегічні, глибинні, а за наслідками - кримінальні особливості деструктивних культів.

Зі здійснених професором М. Газзаніга відкриттів можна зробити цілком детерміністський висновок про те, що свобода волі - лише ілюзія. Хід його особистих міркувань вже як нейрофілософа приблизно такий: мозок матеріальний і підпорядковується законам матеріального світу, а свідомість - його похідна; ні про які “цінності” як про причину людської поведінки мова не йде, це всього лише пояснення, які мозок дає тій чи іншій автоматично обраної стратегії. Свій погляд на природу універсальної людської етики Газзаніга виклав у праці “The Ethical Brain” (2005). Газзаніга вважає, що злочинна поведінка залежить від активності певних ділянок мозку. Але чи можна вважати таку зміну виправданням? Адже більшість людей в однакових обставинах не вчиняють злочинів. C іншого боку, виникає проблема так званого “кримінального мозку”. Вчені вже виділили ділянки кори, які порушуються при придушенні людиною імпульсів до дії. Проте рівень збудження - це індивідуальна норма. У людини є дефект мозку, вона вчинила злочин, але при цьому не можна узагальнювати, що у всіх людей з ураженням мозку є така схильність [95].

Таким чином, вивчаючи питання про співвідношення емоцій і розвитку особистості, схильної до вчинення злочину на релігійному ґрунті, необхідно звернути увагу на два чинники. Перший - це генетичні задатки суб’єкта у сфері емоцій. Другий чинник - особистий досвід індивіда і навчання, що належить до емоційної сфери, та особливо спеціалізовані способи вираження емоцій і зумовлена емоціями поведінка.

Емоції та почуття - це різні переживання людини, в яких відображається хід її життєвих взаємодій і відносин із зовнішнім світом та іншими людьми. Однією з головних типових емоційних якостей людини незалежно від відношення до релігії є чуйність, яка передбачає гуманне ставлення до людей, здатність людини швидко відгукуватися на переживання, горе інших людей як на свої власні, глибоко розуміти їх, бути доброчесним і доброзичливим, співчувати людям.

Воля - здатність людини, яка виявляється в самодетермінації і саморегуляції своєї діяльності і різних психічних процесів. Як основні функції волі виділяють: вибір мотивів і цілей, регуляцію спонукання до дій при недостатній або надмірній їх мотивації, організацію психічних процесів в адекватну виконувану людиною систему діяльності, мобілізацію фізичних і психічних можливостей у ситуації подолання перешкод при досягненні поставлених цілей. Розвиток вольової регуляції пов’язаний насамперед з формуванням багатої мотиваційно-смислової сфери, стійкого світогляду і переконань людини, а також здібності до вольових зусиль в особливих ситуаціях дії. Розвиток цієї здатності пов’язаний з переходом від зовнішніх способів зміни сенсу дії до внутрішніх.

Відповідно до вказаних ознак можна виділити такі групи суб’єктів, що вчинили злочин на релігійному ґрунті: особи з позитивно спрямованою сильною волею і стійкими вольовими якостями, які вчинили, як правило, злочини ненавмисно, через необережність; Особи з позитивно спрямованою, але слабкою волею, такі, що вчинили злочини під тиском інших людей, а не за власним бажанням (релігійні секти); Особи з негативно спрямованою (аморальною і морально невихованою) слабкою волею. Найчастіше - це особи молодого віку, ще підлітками вони потрапили під вплив представників або керівників релігійних сект; Особи з кримінально спрямованою сильною волею, яскраво вираженими негативними вольовими якостями. Вони умисно вчинили злочини, в групових злочинах були організаторами; Особи з психічними аномаліями і хворобливими порушеннями волі, до яких необхідно застосовувати заходи медико-педагогічного характеру (фанатики).

Мова включає процеси породження і сприйняття повідомлень для цілей спілкування або (в окремому випадку) для цілей регуляції і контролю власної діяльності. Євангеліє від Іоанна починається словами: “Спочатку було Слово, Слово було у Бога, і Слово було Богом...”. Слово було Богом.... Слово було і залишається надзвичайно сильним засобом впливу на людину. Важко підшукати такі епітети, які перебільшували б роль слова як діючого на людину фактора в усьому спектрі принципово можливих впливів на нього. Це видно і за результатами використання слова релігією в усі часи історії людства. Це видно і на різноманітних інших прикладах. Існує величезна кількість прислів’їв, приказок, афоризмів у всіх народів світу, що констатують силу впливу слова на людину, і не тільки які відзначають силу впливу слова на психіку або на свідомість людини, а й впливають на фізіологію.

Сприймаючи слово як засіб, що ефективно діє на людину, вчений-медик Г.М. Ситін розробив метод словесно-образного емоційно-вольового управління станом людини (СОЕВУС). Розроблений Г.М. Ситіним метод не має відношення до релігії, він містить психологічні прийоми впливу словом (текстами) на психічний і соматичний стан людини. Наше вивчення технологій впливу лідерів нетрадиційних для країни релігійних організацій на своїх адептів-послідовників показало, що, нажаль, ці технології багато в чому відповідають тим принципам, які виявив і поклав в основу свого методу вчений-медик.

Злочин - це завжди заперечення і тому заслуговує осуду. Вчиняючи його, людина в своїх малих масштабах стає подібною дияволові. Вона відкидає Бога, заперечує вихідні від нього моральні заборони й вимоги, руйнує дану зверху ієрархію цінностей, встає на шлях вседозволеності. Саме тому злочин-гріх передбачає не тільки кримінальне покарання з боку влади, а й відплату від Бога [40, с. 463].

Кримінологія є історичним і теоретичним джерелом девіантологічного знання. Ідеї класичного періоду кримінологічного вчення (Ч. Беккаріа, І. Бентам, Дж. Говард) найбільш повно і послідовно представлені в праці “Про злочини і покарання” (1764), де розглядаючи причини злочинності, Ч. Беккаріа зауважував на негативному впливі на особистість таких соціально-економічних та психологічних факторів, як: злидні, нужда, страждання, людські пристрасті [43]. Враховуючи той факт, що особа злочинця сприймає покарання за свої дії, скоріш всього, як перешкоджання його релігійній діяльності, такі вчені, як С. І. Баришев [38, с. 1], О. Ф. Кістяківський [213, с. 293], вважають історично покаранням помсту, пов’язуючи її не з правом, а саме з релігією [76, c. 24]. Утім доречним є посилання на М. І. Ланге, який на основі дослідження Руської Правди прийшов до висновку, що помста (покарання) була необмеженим самосудом і була кровавою відповідно до особистого характеру мстителя [286, с. 227], а не на підставі виключно норм релігії.