Відображення суспільно небезпечної поведінки особи у світових релігіях

Проблема поширення правових норм на релігійні відносини, а також проникнення релігійних норм у сферу права по-різному знаходила своє відображення. Прикладом тому виступають дійсно залежні від ставлення до релігії клерикальні і світські держави.

При характеристиці злочинів на релігійному ґрунті та злочинів, що посягають загалом на релігійні відносини, насамперед, треба зосередити увагу на визначенні поняття “релігійні відносини”, тобто, з’ясувати, на що саме посягають протиправні дії.

“Релігійні відносини” - це “суспільні відносин”, де поняття “суспільні” й “відносини” в наявному контексті зазвичай розглядають виключно в парі, без з’ясування їх значення окремо, що, можливо, є додатковим штучним обмеженням пізнання в цій сфері. Слово “відносини”, згідно із С. І. Ожеговим, і в контексті нашої роботи, визначено як “взаємний зв’язок різних величин, предметів, дій”, а також, у разі вживання в множині, - “зв’язок між будь-ким, що виникає при спілкуванні, контактах” [498, с. 319]. Отже, ключовим для розуміння пунктом слід вважати категорію “зв’язок”. Зв’язок же тлумачиться як “взаємна залежність, обумовленість, спільність між чимось” і як “тісне спілкування між кимсь або чимось”. Не дивно, що розглянуті категорії (“відносини” і “зв’язок”) часто використовуються як синоніми.

Прикметник “суспільне” з різними варіантами закінчень походить від іменника “суспільство”. Це слово, згідно з історично-етимологічним словником П. Я. Черних, є похідним від слова “загальний”, тобто що належить однаково всім [527, с. 589-590]. Поняття “суспільство” зазвичай визначається як “сукупність людей, об’єднаних історично обумовленими соціальними формами спільного життя і діяльності” [363, с.

Отже, “суспільне” є узагальненою характеристикою якісної своєрідності соціальних форм життя і діяльності людей. Відповідно, “суспільне” має певні ознаки: 1) соціальна спільність; 2) мова, мовне середовище; 3) статева ідентифікація; 4) сім’я як модель суспільства; 5) владні відносини; 6) власність. Ми не будемо спеціально зупинятися на характеристиці цих властивостей, оскільки це невиправдано розширить межі нашого дослідження. Важливо запам’ятати, що суспільство - одночасно й середовище, й спосіб існування людини [360, с. 9]. Отже, суспільні відносини - такі зв’язки між людьми, в яких втілюються (через “механізм” інтересів) і за яких реалізуються, задовольняються матеріальні й духовні потреби людей.

Структура сучасного суспільства, як зазначав Е. Дюркгейм, обумовлена суспільними відносинами, а й сама обумовлює існування багатьох видів суспільних відносин. До них відносять: матеріальні (виробничі), ідеологічні (політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні), соціальні (класові, національні, міжнародні) відносини [451, c. 30].

Таким чином, релігійні відносини - це вид ідеологічних, надбудовних відносин. Вони складаються відповідно до релігійної свідомості та реалізуються за допомогою релігійної діяльності. Релігійну сферу суспільного життя становлять такі групи відносин (класифікація відповідно до суб’єкта, що бере участь у соціальних відносинах): відносини між фізичними особами - членами цього релігійного об’єднання в межах цього релігійного об’єднання; відносини між фізичними особами - членами цього релігійного об’єднання та фізичними особами - членами іншого релігійного об’єднання; відносини між фізичними особами - членами цього релігійного об’єднання та фізичними особами, які не є членами того чи іншого релігійного об’єднання; відносини між фізичними особами - членами цього релігійного об’єднання та громадськими об’єднаннями, які не є релігійними, або органами державної влади, державою в цілому; відносини між двома й більше релігійними об’єднаннями; відносини між релігійними об’єднаннями та органами державної влади в особі їх посадових осіб, державою загалом; відносини між українськими релігійними об’єднаннями та представниками іноземних релігійних і нерелігійних об’єднань.

Суспільні відносини у сфері релігії як різновид суспільних відносин потребують регулювання соціальними нормами. М. М. Марченко зазначає, що кожен їх різновид пов’язаний із цілком певним уявленням не тільки про саме право, а й про джерела права. Якщо світське право знаходить своє відображення в державно-владних актах, то релігійні правові системи визнають за власні джерела божественну волю [325, с. 74].

Розглянемо в загальному вигляді співвідношення релігійних і правових норм. Нагадаємо, що слово “норма” латинського походження [363, с. 419] і зазвичай використовується у двох значеннях. Найпоширеніше з них таке: стандарт, встановлена міра, правило. Відомий учений-теоретик Є. М. Пеньков говорить про соціальні норми, як про правила належної громадської поведінки [382, с. 15]. Релігійні норми, так само як і правові, є частиною соціальних норм. Поява перших соціальних норм була пов’язана із судженнями про корисність і шкідливість певної поведінки індивіда для роду чи племені. На думку професорів Г. Н. Манова і Л. О. Морозової, одним з найбільш вдалих є термін “мононорми” [343, с. 33; 469, с. 121-122].

Розмежування правових і релігійних норм вперше було вироблено в римському праві, коли стали розрізняти “злочин” і “гріх”. Однак не було жодної системи давнього писаного права, що не включала б релігійних приписів [469, с. 43].

Взаємозв’язок права й релігії існує і в сучасному світі. Питання про релігійні норми, що регулюють ставлення віруючих людей до Бога, Церкви, один до одного, організацію і функції релігійних організацій актуальні й на сьогодні. Розглянемо детальніше, що розуміють світові релігії під суспільно-небезпечною поведінкою, яким чином взаємопов’язані релігійні та правові норми та як цей взаємозв’язок впливає на рівень злочинності?

Від заснування й до сьогодні буддизм є різноманітним явищем. Протягом двох з половиною тисячоліть учені розрізняли в ньому різні протилежні концепції: а) гностичні і агностичні; б) атеїзм, деїзм і політеїзм; в) песимізм і оптимізм; г) демонологію, ідолопоклонство, фетишизм і високоморальні приписи, матеріалістичну філософію; д) поряд з безсумнівною своєрідністю в ньому виявляються ознаки майже всіх віровчень [79, с.

Істини, запропоновані Буддою, швидше за все, суперечать мирським уявленням, тому недостатньо просто знань про нього та його вчення. Треба починати з суперечностей буддійських істин з усіма іншими підходами, а в ході придбання нових знань покладання на себе й певних зобов’язань [547, с. 59]. Без урахування цих початкових умов всі подальші уявлення та міркування про буддизм виявляться помилковими. Будучи вищим богом у віровченні буддизму, Будда аналогічний до “логос” і “месія” у християнстві. Його походження в санкритизованій формі як продукту еволюції свідчить про відсутність якостей творця або управителя світу [224, с. 8-9].

Ознайомлення з віровченням буддизму, насамперед, підводить до вимоги, вираженої тричленною формулою (трикратною), про необхідність визнання: 1) Будди, 2) дхарми (істинності віровчення), 3) еангхі (буддійської громади або церкви) [547, c. 59].

Буддизм виник на території півострова Індостан у VI ст. до н. е. у період життя Сіддхартхі Гаутами (567-487 рр. до н. е.). Третій цар з династії Маур’їв, Ашока, який об’єднав під своєю владою майже всю територію півострова в II ст. до н. е., став після кровопролитної війни прихильником абсолютно мирного способу життя, доброзичливого ставлення до всього живого й обрав буддизм державною релігією [262, с. 205-206].

Крім загальних положень про злочин, джерела буддизму містять конкретні заборони кримінально-правового характеру, а іноді й певні покарання за суспільно небезпечну поведінку [399, с. 154].

Велику увагу приділено в буддизмі суб’єктивній стороні суспільно небезпечного діяння. Доктринальним є положення буддизму про необхідність усунення трьох фундаментальних мотиваторів аморальної поведінки: жадібності, насильства, невігластва [77, с. 194]. Моральна поведінка передбачає виключення ситуацій, у яких руйнуються ідеали через бажання помсти чи заподіяння страждань іншій людині [547, с.

Серед етичних принципів (дхарм), що являють собою основу буддійської практики, виділяються п’ять основних, які є по суті кримінально-правовими заборонами, оскільки наказують вони утримуватися від таких видів суспільно небезпечної поведінки: 1) дій, що завдають шкоди іншим; 2) того, щоб брати не призначене тому, хто бере; 3) сексуальних домагань. 4) лжесвідчення, 5) одурманення мозку за будь-яких умов [294]. Перша дхарма знаходить своє відображення і як правовий принцип у багатьох буддійських повчаннях. Утримання від заподіяння шкоди живим істотам по суті означає зобов’язання утримання від будь-якого насильства [547, с. 180-184].

Щодо війни Дхаммапада проголошує, що найкращим бійцем буде той, хто переможе самого себе, маючи на увазі утримання себе від насильницьких дій. Водночас, “Трактат про дисципліну” не вважає вбивством самогубство, оскільки про поняття провини або заслуги можна говорити, коли вони відповідно є результатом поганого чи хорошого вчинку відносно інших, а не себе. Однак доведення до самогубства веде до суворого покарання, наприклад виключення з сангкхі (громади, церкви) [547, с. 194-207]. Доведення до гріха вбивства виникає в організаторів, підбурювачів, пособників як чорна карма. Вільний від зіткнення з цим гріхом не буде вбивати живі істоти навіть заради збереження свого життя [77, с. 227-230]. Також, буддійська етика регламентує досить чітко взаємини між батьками та дітьми, виключаючи для буддиста можливість здійснення злочинів проти сім’ї та неповнолітніх [204, с. 292-320].

У різних своїх напрямах буддизм, що охопив сотні мільйонів послідовників, став світовою релігією. З’явившись у Індії, він значною мірою втратив там свої позиції, поширившись за її межами по всьому світу [262, с. 260]. Його соціальне, у тому числі й кримінологічне, значення беззаперечне.

Буддизм-ламаїзм є найбільш своєрідним з перелічених напрямів цієї світової релігії. Він поширився в Тибеті, Монголії, Середній Азії, Сибіру й низці інших країн до Півночі й Північно-східної Індії.

Суть вчення Будди загалом сформульовано в чотиривірші: “Відмова від гріха, досягнення чесноти, очищення власної душі - така релігії Будди” [262, с. 365]. Доступність і ясність цих ідей для європейців і американців привели у XX ст. до подальшого зростання міжнародних ідеологічних та суспільно-політичних позицій модернізованого віровчення [547, с. 22].

Особливістю буддизму щодо інших світових релігій є значно більша кількість священних книг і найбільша кількість служителів культу (священиків, ченців). У цій релігії більше ніж у будь-який іншій регламентовані приписи філософського, етичного та правового характеру, детально описані шляхи прилучення до законослухняного способу життя [547, с. 213].

Християнами в сучасному світі прийнято вважати послідовників вчення І. Христа, тобто заповідей, описаних у чотирьох Євангеліях (Матвія, Марка, Луки, Іоанна) Нового Завіту.

Явившись людям, Ісус навчав як можновладний (Матвія 7:29). І. Христос приніс у Старий Закон зміни й доповнення, що вносяться Новим Законом, ці нововведення крім підтвердження старозавітних заповідей забороняють навіть наближатися до гріхів вбивства, ворожнечі, перелюбства, крадіжки, брехні (потрібно говорити правду завжди), помсти, судових тяжб, злопам’ятства, непримиренності, а також наказується платити податки земній владі [205].

У ранньому християнстві його ідеологи намагалися формулювати юридичне обґрунтування певного становища релігійної організації в суспільстві того часу, апелюючи до природного права, рівності всіх перед громадським законом, у тому числі незалежно від віри, вимагаючи дотримання принципу свободи совісті. Тертуліан і Афіногор, християнські мислителі II століття, волали до милості римських властей, стверджуючи, що релігії повинні бути прийнятні через переконання, а не насильно [403, с. 129-131].

Ідеї християнських теологів періоду гонінь і періоду панування церкви помітно відрізняються. Богослови середньовіччя заперечували свободу совісті, жорстоко переслідуючи інакомислення, обґрунтовуючи наддержавну роль церкви, її монопольне панування над розумами не тільки віруючих. Канонічне й церковне право, більш детально регламентуючи суспільно небезпечну поведінку, все ж суперечило Закону Христа, причому принципово, в найголовнішому: в цих помилках Бог відмежовувався від здійснення правосуддя, а його функцію прийняла на себе церква, засуджуючи й караючи, причому не стільки грішників, що порушують заповіді Бога, скільки так званих єретиків, які нібито невірно розуміють Святе Письмо. Головним злочином у псевдохристиянстві Вселенської церкви ставало справжнє служіння, яке не вписується в спотворення офіційними богословами вчення І. Христа. Вищою межею цих псевдовчень стало досягнення єдності релігійних і світських правових норм в їх сполуці, в результаті чого протиправну поведінку стали розглядатися як гріховне, а юридичним нормам приписувалося божественне походження [292].

Василь Великий (330-379), Григорій Богослов (330-390), Іоанн Златоуст (350-407) та інші богослови східного християнства розвивали догмати обожнення (возз’єднання з Богом); іконопочитання; перевтілення з тіла в душу після смерті; а також - про церковні свята, обряди та інші традиції віруючих [290, с. 171-184]. Все це віддалено стосувалося суспільно небезпечної поведінки. Втім, церковні заборони індивідуалізувалися духовенством відносно ставлення до церкви, що виражалося передусім пожертвуваннями. Щодо поведінки в цілому

проповідувалося самозречення в ім’я віри, беззаперечне визнання християнських догматів, сформульованих богослов’ям і духовенством. Ця обставина не забезпечувала однакового розуміння правил поведінки віруючим, але забезпечувала головне - слідування приватним церковним приписам, а значить і визнання авторитету церкви, що проголосила монопольне право тлумачення Святого Письма, окремі положення якого прокоментовані в так званому Законі Божому.

З точки зору католицької церкви над усіма правовими положеннями й нормами суспільного устрою повинні панувати справедливість і милосердя, що регулюють загалом все суспільне життя людей. Тому, оцінюючи злочинну поведінку поряд з порушенням волі Бога, підкреслюється порушення прав людини.

Церква активно втручається в “мирські справи”, пов’язані з порушенням прав людини. Своє втручання Римсько-католицька церква засновує на біблійному положенні про створення людини (Буття 1:26), життя якої безцінне. Теологічне обґрунтування прав і гідності людини виводиться з того, що оскільки людина створена за образом і подобою Бога, а Ісус Христос, будучи людиною, спокутував рід людський від гріха, остільки церква не може не мати права голосу там, де мова йде про людину, його права і гідність [361]. Отже, заповідь: “Не убий” у католицькому розумінні забороняє позбавлення життя людини, яким би то не було способом, і будь-який мотив не може виправдати вбивство, а також самогубство і заподіяння будь-яких тілесних ушкоджень, які можуть спричинити за собою смерть або нанести шкоду здоров’ю.

Як і в православ’ї, у католицизмі визнається доктрина “справедливої війни”, в якій допускається позбавлення життя ворога, що несе смерть, розорення й інші біди, для “загального блага”, що вбивством не визнається. Однак в умовах війни можливе визнання вбивством дій воїна, який не керується християнським принципом “загальної любові і справедливості”, що випливає з середньовічної концепції “двох мечів”. Її релігійна версія, висунута блаженним Августином, свідчить, що Бог у руки Церкви вклав меч духовний, а в руки імператора - меч світський, який теж повинен використовуватися в інтересах Церкви; і тільки Церква може легітимізувати володіння цим мечем [186, с. 124]. Тому неприпустимо християнину відчувати почуття ненависті ніколи, навіть до ворога, оскільки в мирних умовах воно може знову виникнути за певної ситуації, будучи знайомим душі, і привести до вчинення насильницького злочину проти ближнього свого.

Католицизм велику увагу приділяє проблемам забезпечення миру на землі. Вчення святого Августина містить положення про те, що церква завжди виступає на захист людини, проявляє турботу про умови, що дають змогу людині жити в світі [548, с. 110-111]. Порушуючи цю заповідь, християни стають причиною розділень, розлучень, воєн і впадають у гріх [182, c. 285-286].

Протестантизм не являє собою єдиного за віровченням і організацією напрям християнства, а є сукупністю численних і самостійних церков і сект, пов’язаних за своїм походженням з періодом Реформації - широким антикатолицьким рухом XVI ст. у Європі. Одним із перших засновників протестантизму був Мартін Лютер (1483-1546), чиє вчення є підґрунтям віросповідання Лютеранських Церков. Всіх людей М. Лютер поділяє на дві групи: досконалих і недосконалих. “Хто більше вірить і любить, той досконалий”. Перші не потребують світського меча й у законі. Якби весь світ складався з істинно віруючих, то не було б необхідності або користі в королях, у мечі, в законі, оскільки ними рухає Святий Дух, який навчає не завдавати несправедливості кому б то не було, всіх любити, “з готовністю зазнавати від кожного беззаконня”. Там, де діють за справедливістю, не потребують сварок, ворожнечі, суду, покарання, права або меча. Тому “неможливо, щоб в середовищі християн застосовувалися світський меч і право, адже вони роблять набагато більше того, що можуть вимагати від них всі права і вчення” [314, с. 135-136]. Подібне ставлення до мирської влади прийнято у всіх протестантських конфесіях, основою віровчення яких є Біблія.

За своїм віровченням, і не тільки в морально-етичних питаннях, баптизм багато в чому узгоджується з іншими протестантськими організаціями, у тому числі з лютеранськими [412, с. 758]. Баптисти вважають Біблію єдиним правилом і мірилом поведінки людей, джерелом морального самовдосконалення; на їх думку, біблійні заповіді мають бути потребою в житті людей. Міркування про моральність займають переважне місце в сучасній баптистській проповіді. Баптисти вважають, що серед невіруючих людей немало законослухняних, проте в “критичні ситуації” життєва розважливість таких людей може штовхнути їх і на не законослухняну поведінку, навіть на злочин. Для послідовника баптизму ймовірність такої поведінки зведена до мінімуму, оскільки віра є фундаментом справжнього гуманізму й людинолюбства, які повинні виявлятися віруючими у всіх сферах повсякденного життя. Баптисти величезну увагу приділяють проповіді людинолюбства, навчаючи виконувати заповідь: “Люби свого ближнього як самого себе”, яка передбачає виконання інших заповідей: “Не чини перелюбу”, “не вбивай”, “не кради”, “не свідчи брехливо”, “ Не зажадай” (Римлян 13:9), порушення яких може заподіяти ближньому шкоду. Баптистське віровчення закликає з покірністю і повагою ставитися до влади: насамперед до державної, потім - до начальника на роботі, до начальства в школі, до керівництва у церкві, до батьків, як до влади в сім’ї; закликає до покори не зі страху покарання, а по совісті [338, с. 208-209].

Протестанти засуджують злодійство, коли у людини забирають його майно без його згоди. При цьому не має значення, чи має вкрадене велику цінність або малу або якщо пограбований дуже багатий, а злодій дуже бідний [48, с. 103-108]. В очах Бога злодійство - серйозне порушення, яке вказує на відсутність любові до ближнього, то є тяжкий гріх. Сам злодій, однак, вважається нещасною заблудлою людиною, яка віддалилася від Бога і втратила шлях у праведність.

Більшості протестантських конфесій притаманний релігійний пацифізм. Заповідь “Не убий” вони трактують буквально й не допускають винятків. Оскільки християни повинні виховувати в собі любов, а вона несумісна з насильством навіть щодо ворогів.

Свідки Єгови вважають неприпустимим застосування сили проти людей, якими б ці люди не були, - не має нічого спільного з любов’ю. Бог “... велить сонцю своєму сходити над злими й добрими і посилає дощ на праведних і неправедних” (Матвія 5:44, 45). Свідки Єгови хочуть наслідувати в цьому Бога, а тому вважають неприпустимим позбавляти життя навіть ворога. Адже вбивши його, вони позбавлять його можливості покаяння і виправлення. Зброя християн має бути духовною.

Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів (мормони) в основному дотримується тих же біблійних правил про ставлення до суспільно небезпечної поведінки, що й інші протестантські конфесії.

Православна церква не підпорядкована єдиному світовому центру. Кожна помісна православна церква має певну специфіку конфесійного й етнічного характеру [523, c. 364]. У джерелах православ’я багато уваги приділено питанням порушення “Закону Божого”. У багатьох таких порушеннях можна виявити схожість із критеріями оцінювання суспільно небезпечної поведінки та інших правопорушень у чинному українському законодавстві. Ця поведінка оцінюється православним віровченням як одна зі складових гріха, гріховної поведінки. Гріх, чи зло, є порушення “Закону Божого”.

Положення православного богослов’я про суспільно небезпечну поведінку в цілому збігаються з викладеними вище, хоча трактуються детальніше й ширше, а деякі з них містять прямо протилежні застереження.

Тяжкими гріхами в православ’ї визнаються: вбивства, аборти, подружні зради, розпуста в усіх формах, злодійство, лихослів’я, пияцтво, участь у [447, с. 32].

У православних джерелах позбавлення життя іншої людини не називається вбивством, якщо розглядається як допустима дія відносно тих, хто заслужив це. У таких випадках подібне діяння розглядається як покарання, яке віднесено до заходів мирського суду. Мирський суд - це така дія “владу притримати”, за допомогою якої у певних випадках припиняється зло і встановлюється правота або, навпаки, злочинність учинків людини перед Богом і людьми [523, с. 395]

Оскільки православ’я ґрунтується на Біблії, то воно є миролюбною релігією, закликаючи всіх людей бути миротворцями, тобто жити в світі і ворогуючих людей примиряти або молитися за їх спасіння. З православної точки зору неприпустимі дії, спрямовані на фізичне знищення чи заподіяння шкоди будь-якій національній, релігійній групі [203, с. 36].

Віросповідальним підґрунтям всіх мусульман є Коран - Священна Книга ісламу. Творець Корану пророк Мухаммад проголошує ідею єдиного бога, вимагаючи від імені Аллаха віри й покірності під страхом майбутньої есхатологічної катастрофи, погрожуючи пекельними муками невірним (невіруючим) і обіцяючи райські насолоди своїм послідовникам.

Ранній іслам невіддільний від пророка Аллаха, який за велінням останнього виклав головні приписи в Корані (“Розспівне читання”). Одкровення Аллаха низпосилають пророку Мухаммаду (569-632) останні 23 роки його життя, які образно являють собою коріння дерева, що має ствол (Коран) з численними відгалуженнями (напрямами ісламу) [525, с. 68]. Своєрідність ісламу полягає у тому, що його основне віроджерело з’явилося пізніше зародження цієї релігії, розповсюджуючись головним чином в усних переказах [319, с. 9].

Святе Письмо (Коран) наповнене мудрістю і миролюбністю. У ньому вбачається і величезне кримінологічне значення. Коран за обсягом у п’ять разів менше Біблії. Назви окремих його розділів здаються, на перший погляд, дивними, наприклад: “Павук”, “Світло”, “Корова”, “Місяць “, “Залізо”, “Джини”. Між тим, це є нагадуванням про неприпустимість дослівного, буквального сприйняття слів Корану [319, с. 67].

Шаріат являє собою звід законів, відповідних вимогам Священного Писання (Корану) і священний переказ (Сунни і ахбар), а найчастіше - переписаних з цих ісламських віроджерел правил поведінки, він регулює життя людини в її інтересах і відповідно до вимог основних віроджерел ісламу. Мета шаріату полягає насамперед у тому, щоб показати людям найвірніший шлях і забезпечити їх способами і засобами для задоволення особистих потреб найоптимальніше. Ісламські закони, кодифіковані в шаріаті, виділяють чотири різновиди прав: а) права Бога, що є загальнообов’язковими без будь-яких винятків, б) права особистості; в) права оточуючих мусульманина людей; г) права всіх Божих творінь. Кожне з цих прав шаріатом детально регламентовано: роз’яснюються шляхи і засоби їх реалізації і обов’язків людини щодо їх дотримання. Тим самим забезпечується однаковість забезпечення цих прав, а також їх захист [315, с. 88].

Подібним чином іслам встановив правила практичної поведінки віруючого не тільки щодо віросповідання і обрядовості. Розробкою таких норм займалося велика кількість мусульманських богословів - юристів. Сукупність цих норм охоплює власне правові приписи, що регулюють життєві взаємини людей (фікх), і правила релігійного поведінки, пов’язані з віровченням і культом. Найважливіше місце в шаріаті займають заборони, що поширюються на багато галузей людського життя і діяльності [262, с. 72-73].

Поведінка мусульманина відповідно до Закону Ісламу визначається і оцінюється п’ятьма категоріями: а) що підлягає обов’язковому та беззаперечному виконанню (фард або ваджіб), б) щось абсолютно заборонене (харам), наприклад, подружня зрада і вживання свинини; в) рекомендовані, але необов’язкові дії (мандуб або мустахаб), наприклад, вчинені з благих мотивів додаткові молитви; г) не заборонені, але й не заохочувані дії (макрух), наприклад, розлучення; д) дії не регламентовані (Мубай), тобто не заборонені й не приписані, але хоча й дозволені, проте в розумних межах, у гармонії з ісламськими принципами та особистої совістю [319, с. 161-162]. Багато злочинів в Ісламі пов’язані з невір’ям, як і походження брехні, лицемірства, лихослів’я, пліток, інших вад, що тягнуть за собою суспільно небезпечні наслідки [424, с. 51-60].

Декларативність окремих прав і свобод не позбавляє їх великого суспільного значення, тим більше, що в ряді випадків всі вони відносяться шаріатом до числа охоронюваних кримінальним законом цінностей, оскільки розглядаються як об’єкти злочинних посягань.

Сучасні прояви панісламізму (злиття релігії, держави і політики) і модернізації ісламу зумовлені трьома основними причинами. Першу породив власне панісламізм, оскільки віра страждає, як тільки ототожнюється зі світським життям. Другою причиною модернізації ісламу виявився розкол в ісламському світі, пов’язаний із загальною тенденцією не однакового спотворення основ віровчення в різних інтерпретаціях, часто суперечливих, які народжувалися в різних куточках просторого ісламського світу залежно від політичної ситуації або замовлення представників нових політичних рухів [348, с. 141-142]. Нарешті, третьою причиною модернізації ісламу стало благородне прагнення схильних до постійного пізнання та самовдосконалення мусульман забезпечити повернення віруючих до правильного розуміння основ віровчення, зафіксованих у Корані і в

Сунні, відмовившись від середньовічних інтерпретацій з їх нелюдськими і жорстокими спотвореннями суті віровчення ісламу. Такий поворот має важливе кримінологічне значення, оскільки відкидає екстремізм і ті закони шаріату, які відносили до кримінально караних численні діяння, спрямовані нібито проти віри, а насправді є нейтральними відносно ісламу або відповідними йому, але загрожували підвалинам екстремістської, агресивної й тоталітарної держави халіфів, противники якої відрізнялися не найкращою дисципліною.

Ідеологія новітнього панісламізму, першими представники якої з’явилися в кінці XIX ст. Джемаль-ад-дін аль-Афгані, муфтій Шейх Мухаммед Абдо і турецький султан Абдул-Хамід II, швидко поширилася більшістю

мусульманських держав [376].

Наприкінці XIX ст. індійські реформатори ісламу Сайид Ахмад-хан і Гулам Ахмад, які виступили проти панісламізму, проголосили свободу думок і зближення ісламу з іншими релігіями, насамперед з християнством, визнаючи Ісуса Христа універсальним пророком усіх часів, народів і релігій, у тому числі ісламу, християнства й буддизму. Вони вважали, що релігія може перешкоджати розвитку цивілізації лише в тому випадку, якщо є помилковою, але “чистий іслам” тісно пов’язаний з цим розвитком [321, с. 140]. На основі цих навчань на початку XX ст. в Індії другий прихильник ісламського модернізму Мухаммад Ікбал розвинув концепцію досконалого ісламського суспільства без панування духовенства.

Наприкінці XX ст. ідея панісламізму знову стала популярною серед мусульман завдяки успіхам економічного характеру, у 1975 р. Всесвітня Ісламська ліга проголосила відновлення халіфату як життєво важливе питання [533], але її здійсненню перешкоджають державно-політичні та віросповідні чинники, в яких виявляються й кримінально-правові проблеми в сукупності шаріатських норм.

У ході юридичного аналізу Коран і Сунна умовно сприймають як Конституцію, що складається з двох нерівноцінних частин, а шаріатські закони -

як розпорядження, які цій Конституції повинні відповідати. Наведена вище порівняльна характеристика найбільш відомих течій дає змогу на сучасному етапі розвитку ісламу визнати найбільш наближеним до первинних джерел ісламу ваххабізм. Ідеологія ваххабізму характеризується такими основними

положеннями: 1) слідувати тільки приписам Корану й тих хадисів Сунни, які склалися в період перших чотирьох (праведних) халіфів, 2) все, що нашарувалося в ісламі протягом подальших століть, неприйнятно для мусульман; 3) культ святих неприпустимий, оскільки зазіхає на єдність Бога, а тому ніхто не володіє правом представництва перед Аллахом за людей, навіть Мухаммад; 4) між Аллахом і людьми немає і не має бути посередників; 5) джихад проти усунення від чистоти віри мусульман, що порушують ісламські заборони і провідних аморальний спосіб життя [74, с. 85-119]. В окремих випадках останнє положення розглядається як криміногенний фактор. Тим часом, як і будь який криміногенний фактор, він не може розглядатися однозначно негативно, якщо не спотворена його сутність. Прикладом є право Саудівської Аравії, де ваххабізм продовжує залишатися державною релігією, що не служить державі, а підпорядковує собі державні інтереси, хоча інші ісламістські держави вважають цю країну єретичною через прихильність ваххабізму [202].

Проведений аналіз основних джерел світових релігій і заснованих на них положень свідчить, що у вказаних віроджерелах містяться численні негативні оцінки суспільно небезпечної поведінки, передбаченої і в нормах чинного кримінального законодавства України. Окремі розбіжності в таких оцінках не носять принциповий характер і не викликають непримирені міжконфесійні суперечності.

В Україні діють норми різних релігійних вірувань і напрямів. У числі українських громадян є православні, католики, старообрядці, баптисти, мусульмани, буддисти, іудеї та ін. Українське законодавство відображає принципи “Загальної декларації прав людини” в аналізованому нами аспекті. У прийнятій “Декларації прав і свобод людини і громадянина" зазначено, що кожній людині гарантується свобода совісті, віросповідання, релігійної чи атеїстичної діяльності. Кожен має право вільно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, вибирати, мати і поширювати релігійні або атеїстичні переконання і діяти відповідно до них за умови дотримання закону (ст. 14 “Декларації прав і свобод людини і громадянина”) [468, с. 322].

Аналізуючи однопорядкові феномени - свободу совісті й свободу віросповідання, М. А. Придворов і Є. В. Тихонова виділяють кілька елементів правового інституту свободи совісті і свободи віросповідання: норми Конституції, що закріплюють основні положення свободи совісті; загальновизнані принципи й норми міжнародного права, що закріплюють свободу совісті у всіляких її інтерпретаціях; положення міжнародних договорів, які стосуються забезпечення свободи совісті; норми законодавства, що регулюють захист і обмеження свободи совісті; рішення органів місцевого самоврядування, що стосуються свободи совісті; судова практика з питань свободи совісті всіх рівнів (як міжнародних, так і національних судів) [392, с. 50-51]. Аналогії правових заборон сучасного законодавства з низкою положень основних джерел світових релігій свідчать про їх вплив на розвиток вітчизняного права. Крім того, подібні “збіги” є чинником, що зближає уявлення віруючих і представників іншої частини населення про зміст правослухняної поведінки [291, с. 34].