Узгодження правил цивільного процесу держав - членів ЄС

Другим шляхом гармонізації цивільного процесу, як ми зазначали вище, є узгодження правил національного цивільного процесуального законодавства держав - членів ЄС, що здійснюється з метою забезпечення ефективного доступу до правосуддя жителів ЄС.

Основними напрямами такого узгодження цивільного процесу є запровадження в ЄС єдиних правил щодо:

1) альтернативних способів вирішення спорів у державах-членах (Директива № 2013/11/EU від 21 травня 2013 р. про альтернативні способи вирішення споживчих спорів [350]);

2) захисту прав споживачів (Директива № 2009/22/ЄС від 23 квітня 2009 р. про судові заборони на захист прав споживачів (кодифікована версія) [48]);

3) розгляду колективних позовів в ЄС (Рекомендації Комісії від 11 червня 2013 р. про спільні принципи для судів щодо компенсаційних механізмів розгляду колективних позовів у державах - членах ЄС [315]);

4) надання правової допомоги при розгляді транскордонних спорів (Директива 2002/8/EC від 27 січня 2003 р. для поліпшення доступу до правосуддя в транскордонних спорах шляхом встановлення мінімальних загальних правил, що стосуються юридичної допомоги для таких спорів [341]).

Законодавство ЄС, за допомогою якого відбувається гармонізація національного процесуального законодавства держав-членів, постійно змінюється й удосконалюється, але на цих кількох прикладах можна яскраво проілюструвати шляхи гармонізації європейського законодавства та законодавства держав-членів, а також визначити перспективи гармонізації вітчизняного цивільного процесуального законодавства.

Узгодження національних правил цивільного процесуального законодавства держав - членів ЄС у сфері альтернативних способів вирішення спорів (Alternative Dispute Resolution, далі - ADR) є актуальною вимогою сьогодення.

Найбільшого поширення ADR набули в так званих «споживчих спорах», що виникають із відповідних договорів. Зважаючи на положення установчих договорів ЄС, зокрема ст. 169 Договору про функціонування ЄС [327], яка закріплює обов’язок Союзу сприяти досягненню високого рівня захисту споживачів, а також відповідно до ст. 38 Хартії основних прав ЄС 2000 р. [263], згідно з якою Союз повинен забезпечувати високий рівень захисту споживачів, увага ЄС була доволі логічно прикута до відносин, пов’язаних з електронною торгівлею.

В сучасному світі значна частина споживчих відносин відбувається у сфері онлайнової торгівлі, це потенційно транскордонні відносини і відповідно транскордонні спори. Спільний ринок ЄС передбачає простір без внутрішніх кордонів, в якому забезпечується вільний рух товарів і послуг, що повинно забезпечувати споживачів високими стандартами якості товарів і послуг, а також рівня захисту їх прав.

Електронна торгівля забезпечила надзвичайно широкі можливості для розвитку економічних відносин у різних країнах світу. За умови використання Інтернету підприємства можуть надавати послуги та продавати товари великій кількості споживачів. Але для захисту прав учасників таких відносин необхідно запровадити та забезпечити особливий ефективний порядок вирішення спорів, так званих «електронних спорів». Як було зазначено у законодавстві ЄС, невизначеність законодавчої бази, як і складність процедур захисту, може істотно загальмувати подальший розвиток інтернет-торгівлі й надання послуг, а проблеми, пов’язані з електронною торгівлею, значно ускладнюються тим, що більшість із цих відносин мають транскордонний характер [350].

Отже, забезпечення доступу споживачів до простих, ефективних, швидких і недорогих способів вирішення внутрішніх і транскордонних спорів, що випливають із відносин продажу або надання послуг, було покликане підвищити рівень захисту прав учасників відносин в сфері електронної торгівлі.

Сьогодні в ЄС налічується понад 750 схем ADR, які відрізняються між собою своєю сутністю, суб’єктним складом та змістом дій, спрямованих на вирішення спору [296]. Це арбітраж, посередництво, омбудсмени, дошки - скарги та інші способи, які охоплюють різні сфери врегулювання спорів - від певних споживчих відносин до усіх, які виникають під час продажу товарів або надання послуг. При цьому ADR в ЄС можуть бути запроваджені як органами державної влади, так і приватними підприємствами, а також споживчими організаціями, які виділяють для цього необхідні кошти [296].

Процедури ADR, які застосовуються в різних державах - членах ЄС, засновані, передусім, на готовності сторін брати участь у цьому процесі, і більшість схем є безкоштовними для споживчих спорів на суму до 50 євро [296]. Рішення можуть бути прийняті колегіально, наприклад з допомогою дощок-скарг або фізичних осіб - посередника чи омбудсмена, і природа цих рішень коливається від необов’язкових рекомендацій до рішень, обов’язкових для всіх учасників. Але відмінності ADR у різних державах-членах стали істотною перешкодою для подальшого розвитку спільного ринку й однією із причин, чому багато споживачів утримуються від покупки за кордоном і чому їм бракує впевненості, що потенційні спори можуть бути вирішені в простий, швидкий і недорогий спосіб [296].

Зважаючи на існування такої кількості різних ADR, а також ураховуючи необхідність вирішення численних транскордонних спорів, в ЄС було запропоновано розпочати підготовку і запровадження ефективних правил, які знівелювали б відмінності ADR у різних державах-членах для забезпечення ефективного вирішення спорів. При цьому, з метою забезпечення ефективного функціонування спільного ринку, було визначено можливість застосування ADR до всіх типів внутрішніх та транскордонних спорів, тобто на всій території ЄС. Адже цілісний підхід до внутрішнього ринку, який надає результати для громадян Союзу, повинен мати пріоритет розвитку простої, раціональної й доступної системи захисту [316].

З огляду на це в ЄС було ухвалено Рекомендацію 98/257/EC від 30 березня 1998 р. про принципи, застосовані до органів, відповідальних за позасудове врегулювання спорів споживачів [316] і Рекомендацію 2001/310/EC від 4 квітня 2001 р. про принципи позасудового врегулювання споживчих спорів [317].

У своїх висновках від 30 травня 2011 р. про Пріоритети відновлення спільного ринку [326] Рада Європейського Союзу підкреслила важливість електронної комерції й розвитку споживчих ADR, оскільки ці схеми можуть забезпечити низьку вартість, просте і швидке відшкодування для споживачів.

Ухвалені 21 травня 2013 р. Директива 2013/11/EU про альтернативне вирішення споживчих спорів [350] (далі - Директива 2013/11/EU) та Регламент (EU) № 524/2013, що запроваджує онлайнове вирішення споживчих спорів [443] (далі - Регламент № 524/2013), які доповнювали і змінювали Регламент (ЕС) № 2006/2004 [43 9] та Директиву 2009/22/ЕС про

заборони захисту інтересів споживачів [3 49], стали основою

альтернативного позасудового вирішення спорів онлайн в ЄС.

Директива 2013/11/EU набула чинонсті в липні 2015 р., Регламент № 524/2013 - у січні 2016 р. Ці два положення є взаємозв’язаними і взаємодоповнювальними законодавчими актами, які регулюють відносини з позасудового врегулювання спорів за допомогою інформаційних і комунікаційних технологій. Їхнє значення для розвитку й функціонування системи загальноєвропейського порядку захисту прав надзвичайно важливе.

Регламент № 524/2013 передбачає створення ODR-платформи (вирішення спорів он-лайн, або Online Dispute Resolution, далі - ODR), яка пропонує споживачам і продавцям єдину точку входу для позасудового врегулювання спорів он-лайн, за допомогою ADR. При цьому наявність суб’єктів ADR є необхідною умовою для правильного функціонування платформи ODR, тому запропоновані процедури взаємозв’язані.

Відповідно до Регламенту № 524/2013, запроваджується простий, ефективний, швидкий і недорогий позасудовий механізм вирішення спорів, що виникають з онлайн-транзакцій [443].

Споживачі можуть заповнити електронну форму скарги, яка є доступною на майже всіх мовах держав-членів Союзу (поки що цей ресурс не доступний у Хорватії, Польщі, Румунії та Іспанії), і прикріпити відповідні документи. Такі скарги передаються до суб’єкта ADR, який уповноважений розглядати спір. Відповідно ODR-платформа повинна безкоштовно запропонувати електронний кейс для інструментів управління, які дозволяють організаціям ADR провести процедуру врегулювання спорів зі сторонами онлайн.

Розпочинається процедура з обрання однаєї з двадцяти трьох запропонованих мов для комунакації і визначення статусу заявника: чи ви споживач чи підприємець (що продає товари або надає послуги).

Споживач може звернутися зі скаргою проти торгівця, визначаючи для цього: а) чи проживає він в ЄС; б) чи є його звернення результатом придбання товару або послуги онлайн; в) чи виступає він на захист своїх чи чиїхось інтересів. Після цього потрібно надати інформацію про підприємця, до якого він звертається зі скаргою, або знайти його в запропонованому переліку за назвою, а також про товари або послуги, які було отримано. Під час заповнення форми можна додати документи.

Підприємець, який звертається за онлайн вирішенням спору, повинен визначити: а) чи його бізнес розташований в ЄС; б) чи його звернення стосується продажу товару або надання послуги споживачеві онлайн; в) чи є споживач резидентом таких держав як Бельгія, Німеччина, Люксембург або Польща. Від останньої відповіді залежить можливість застосування ODR- платформи для підприємців, оскільки тільки в зазначених державах-членах передбачено відповідний порядок звернення до споживача.

Загальна процедура вирішення спору за допомогою онлайн платформи така. Після подачі заяви на веб сайті вона надсилається іншій стороні. Після цього потрібно узгодити спосіб вирішення спору і з цього часу є 30 днів на його вирішення. Після цього сайт автоматично надсилає інформацію про деталі вашого спору до відповідного органу, який опосередковує ADR, який має три тижні на вирішення питання, про належність такого спору до їхньої компетенції та інформування про це сторін. Якщо він компетентний вирішувати такий спір, сторони будуть повідомлені про результат відповідно до обраного способу вирішення.

Директива 2013/11/EU призначена для застосування до спорів між споживачами та продавцями, що стосуються договірних зобов’язань, які випливають з відносин продажу або послуг, як онлайн, так і офлайн, у всіх секторах економіки, крім перелічених у ній. Ця Директива має застосовуватися тільки до скарг споживачів проти торговців, але не до скарг торговців на споживачів або спорів між торговцями, оскільки до таких спорів у державах - членах ЄС запроваджуються інші процедури позасудового вирішення спорів.

Оскільки ADR досить різноманітні в різних державах - членах ЄС, ця Директива має стати основою для вирішення спорів між споживачем і продавцем за допомогою зазначених процедур, тому сфера її застосування поширена на процедури досудового врегулювання внутрішніх і транскордонних спорів, що стосуються договірних зобов’язань, які випливають із договорів купівлі-продажу або договорів про надання послуг за участі споживачів - жителів ЄС. По суті Директивою 2013/11/EU визначено межі та умови застосування ADR: якщо споживачем є фізичні особи, які діють за межами своєї торгівлі, бізнесу, ремесла чи професії, а продавцем - будь-яка фізична або юридична особа незалежно від форми власності, що діє, зокрема, через будь-яку особу, від її імені або за її дорученням для цілей, пов’язаних із торговими, діловими справами, ремеслом чи професією, вони можуть застосувати положення зазначеного акту.

Варто відзначити, що державам - членам ЄС було дозволено застосовувати національні положення щодо процедур ADR, не передбачених цією Директивою. Такі внутрішні процедури розгляду скарг можуть бути ефективними засобами для вирішення споживчих спорів на ранній стадії. Але водночас вони мають забезпечити наявність і функціонування єдиних альтернативних способів вирішення спорів у всіх державах - членах ЄС.

В Україні альтернативні способи вирішення спорів майже не застосовуються [220], функціонують кілька медіаційних центрів [245]. Отже, з метою гармонізації цивільного процесу ЄС та України важливе значення має не тільки узгодження правил ADR України та ЄС, але й законодавче забезпечення регулювання відносин із альтернативного вирішення спорів. З огляду на це, варто підтримати пропозиції про ухвалення закону про медіацію [221, с. 19] і сприяти законодавчому забезпеченню регулювання подібних правовідносин з урахуванням стандартів ЄС. У цьому разі, як і щодо колективних позовів, на першому етапі гармонізації цивільного процесуального законодавства України варто забезпечити законодавчі засади регулювання відносин.

Схожим прикладом, як ми зазначали, є правила захисту споживачів та колективні позови, розвиток яких в ЄС нещодавно перейшов на новий рівень.

Узгодження правил захисту прав споживачів і запровадження спільних підходів до їх захисту відіграло надзвичайно важливу роль в утворенні цивільного процесу ЄС. Оскільки наявні національні процедури захисту інтересів споживачів не були пристосовані до внутрішнього ринку ЄС, а також ефективного та дієвого транскордонного співробітництва, почало розвиватися спільне законодавство ЄС. Як ми вже зазначали, ускладнений захист прав учасників економічних відносин, які мають транскордонний характер, зумовив спотворення конкуренції між послугонадавачами, що працюють усередині країни, та тими, хто бере участь у зовнішніх відносинах, тому для забезпечення захисту прав споживачів було розпочато розбудову комплексного механізму захисту осіб, які беруть участь у транскордонних відносинах, що вплинуло й на формування єдиного цивільного процесу ЄС.

Запровадження таких законодавчих актів, як Регламент № 2006/2004 про співробітництво між національними органами, відповідальними за виконання законів щодо захисту споживачів [204], Директива № 2009/22/ЕС про судові заборони на захист прав споживачів [351], а також Директива № 2013/11/EU від 21 травня 2013 р. про альтернативні способи вирішення споживчих спорів [350] сприяли формуванню загальних стандартів захисту прав споживачів в ЄС.

Уперше у 1998 р. Директивою № 98/27/ЕС було встановлено вимоги про судові заборони на захист прав споживачів, але упродовж наступних років до її змісту неодноразово вносились зміни, тому у 2009 р. її було кодифіковано з метою забезпечення ясності та раціональності [351].

По суті відповідно до вимог Директиви було визначено підстави та умови захисту колективних інтересів споживачів в ЄС. Так, держави-члени повинні були визначити суди або органи, компетентні розглядати справи за колективними позовами компетентних органів шляхом спрощеної процедури; ужиття заходів з метою усунення порушення, що триває; а також виконання рішень, зокрема зобов’язання сторони, що програла процес, сплачувати пеню в разі неможливості його виконання (ст. 2). Такими органами відповідно до ст. 3 можуть виступати незалежні державні органи, які відповідають за захист інтересів споживачів, або організації, які відповідають критеріям національного законодавства [351].

При цьому, відповідно до ст. 5, держави-члени можуть мати механізми попередньої консультації, відповідно до яких сторона, яка має намір звернутися до суду щодо заборони, може зробити це після того, як спробує досягнути припинення порушення шляхом консультації або з відповідачем, держави- члена, в якій подається судова скарга. Вирішення питання, чи сторона, яка має намір звернутися до суду щодо заборони, повинна консультуватися з уповноваженою установою, залежить від держави-члена. Якщо припинення порушення не було досягнуто протягом двох тижнів після отримання запиту на консультацію, зазначена сторона може, не гаючи більше часу, звернутися до суду щодо заборони [351].

Варто одразу зауважити, що термін injunction, або «судова заборона», не вживається у вітчизняному законодавстві. Вони є різновидом судового наказу, відповідно до якого в порядку цивільного судочинства на винну сторону може бути покладено певні витрати; а також заборону вчиняти конкретні дії або, навпаки, вчинити певні дії, наприклад, зобов’язання увімкнути опалення та електрику в будинку або покласти на депозит суду суму коштів, що оспорюється.

Цивільне процесуальне право України містить процедури, що спрямовані на забезпечення позовних вимог у цивільному процесі. Зокрема, забезпечення позову на будь-якій стадії розгляду справи може бути застосоване в разі ускладнення або неможливості виконання рішення суду. Водночас ці положення не відображають особливостей забезпечення різного характеру вимог, що можуть бути заявлені в цивільному судочинстві.

Під час подальшого реформування та вдосконалення вітчизняних інститутів забезпечення в цивільному процесі, ураховуючи євроінтеграційні прагнення України, необхідно зважати на досвід ЄС. Водночас за допомогою інституту забезпечення вимог можна буде вирішити проблему застосування судових заборон, оскільки метою їх застосування є охорона інтересів учасників спору або запобігання порушенням. Зокрема, шляхом доповнення п. 2 ч. 1 ст. 152 ЦПК України положенням про те, що суд забороняє вчиняти певні дії, зокрема з припинення або заборони будь-якого порушення.

Наслідком удосконалення порядку захисту прав споживачів в ЄС став розвиток інституту колективних позовів. Увага європейських законодавців до цього інституту останнім часом істотно зростає, оскільки його запровадження забезпечить широкі можливості захисту прав, що закріплені установчими договорами ЄС. За останні десять років було ухвалено низку документів, спрямованих на активізацію громадських обговорень подальших законодавчих ініціатив ЄС у сфері колективних позовів, зокрема, протягом кількох років розроблялися загальноєвропейські стандарти колективного відшкодування в галузі споживчого та антимонопольного законодавства.

У 2005 р. було підготовлено Green Paper on antitrust damages actions [366], в яких було визначено лише правила відшкодування збитків. Судові позови про відшкодування збитків, заподіяних у результаті порушення антимонопольного законодавства, мають на меті кілька цілей, а саме: забезпечують компенсацію постраждалим та підвищують ефективність антимонопольних правил, перешкоджаючи поведінці, яка завдає шкоди.

У 2008 р. було підготовлено White Paper on Damages actions for breach of the EC antitrust rules [512], присвячені питанням специфічних заходів, які забезпечили всіх постраждалих від порушень закону про конкуренцію ЄС доступом до ефективних механізмів відшкодування і компенсації за завдану шкоду. Г оловною метою їх підготовки було визначено удосконалення умов для постраждалих, що хочуть скористатися своїми правами, наданими установчими договорами для відшкодування всіх збитків, що були їм завдані як результат порушення антимонопольних правил.

У зазначеному акті йдеться про те, що більш ефективні компенсаційні механізми означають, що шкоду від порушення антимонопольного законодавства будуть відчувати саме порушники, а не постраждалі та сумлінні учасники відносин. Ефективні заходи подолання порушень збільшують імовірність того, що більша частина обмежень конкуренції буде подолана, а порушники понесуть відповідальність. Покращення компенсаційного правосуддя також допомагає стримувати подальші порушення та сприяє дотриманню антимонопольних правил європейської спільноти. Захист конкуренції є невід’ємним складником внутрішнього ринку та важливим фактором для його подальшого розвитку. Культура конкуренції сприяє кращому розподілу ресурсів, підвищенню економічної ефективності, скорішому введенню інновацій та зниженню цін [512].

26 листопада 2014 р. в ЄС було ухвалено Директиву 2014/104/EU on Antitrust Damages Actions, відповідно до якої держави-члени зобов’язані внести відповідні зміни до свого законодавства до 27 грудня 2016 р. Цією Директивою в ЄС позбавляються перешкод для компенсації шкоди, завданої порушенням антимонопольного законодавства. Вона поширюється на всі збитки від дій як індивідуальних, так і колективних. Для цього вдосконалено правила отримання доказів, збільшено строк позовної давності, встановлено розмір повної компенсації збитків та непрямих втрат тощо.

Активно розвивається і загальноєвропейське законодавство про колективні спори у сфері захисту прав споживачів. Так, у 2008 р. було ухвалено Green Paper on consumer collective redress [376], що містить положення про колективні позови споживачів. Його основне призначення полягає в тому, щоб оцінити стан механізмів відшкодування колективних порушень прав споживачів, зокрема тоді, коли багато споживачів, імовірно, будуть потерпати від тих самих порушень, та забезпечити можливість усунення прогалин ефективного правового захисту в подібних справах у різних державах-членах. Оскільки економічна інтеграція ринку на рівні роздрібної торгівлі приводить до розширення участі споживачів у транскордонних відносинах, під час захисту своїх прав вони застосовують ті самі механізми, як і національні покупці. Тому розрізняти транскордонні процедури вирішення колективних позовів та суто національні було визнано недоцільним.

Реалізуючи цю ідею, Комісія провела масштабні публічні консультації [489], в яких взяли участь понад 300 інституцій та експертів, зокрема більше 10 000 громадян висловили свої погляди щодо спільної європейської системи колективних позовів, у результаті було визначено загальні принципи щодо розгляду колективних позовів, які можуть бути впроваджені у правову систему ЄС та в правовий порядок держав - членів ЄС. Відтак 2 лютого 2012 р. Європейський парламент ухвалив резолюцію «На шляху до єдиної європейської підходу до колективного відшкодування» [489], в якій було проголошено ідею про запровадження будь-яких пропозицій у сфері колективних позовів, зокрема спільних принципів, що забезпечують єдиний доступ до правосуддя через колективні позови в межах ЄС. При цьому було визнано необхідним узяти до уваги правові традиції та правовий порядок держав - членів ЄС та покращити координацію відносин між ними у сфері розгляду колективних позовів.

11 червня 2013 р. за ініціативою Єврокомісії було підготовлено Комюніке «Європейська співпраця у сфері колективних позовів» [491], в якому було підсумовано пропозиції, а також було ухвалено Рекомендації про загальні принципи судового та компенсаційного механізмів колективного відшкодування в державах-членах, що стосуються порушень прав, наданих законодавством ЄС (далі - Рекомендації 2013) [315].

Рекомендації 2013 спрямовані на забезпечення узгодженого підходу до колективного відшкодування в Європейському Союзі. Виходячи з того, що національні механізми відшкодування повинні бути доступні в різних сферах, де законодавство ЄС надає права громадянам і компаніям, зокрема щодо захисту прав споживачів, конкуренції, захисту довкілля та надання фінансових послуг, відповідно до цих рекомендацій, до 26 липня 2015 р. держави-члени повинні були запровадити зазначені принципи у своєму національному процесуальному законодавстві [315].

Водночас європейська наукова спільнота доволі активно проводить дослідження, присвячені питанням запровадження єдиних або узгоджених механізмів колективних позовів у країнах-членах ЄС. Зокрема, ELI у 2013 р. підготував ELI Statement on Collective Redress and Competition Damages Claims, основним об’єктом якого стали зазначені вище Рекомендації 2013 та законодавство ЄС про відшкодування шкоди, завданої порушенням антимонопольного законодавства [468].

Як було зазначено в Рекомендаціях 2013, головним завданням є запобігання порушенню прав, гарантованих європейським законодавством, та покарання винних. Різні механізми колективного відшкодування, що були запроваджені всіма державами - членами ЄС, мають запобігти та зупинити порушення прав. Можливості колективних позовів є одним з кращих засобів досягнення справедливості, особливо коли вартість подачі індивідуального позову могла б утримати потерпілого від звертання до суду [468].

Положеннями Рекомендації було визначено кілька понять, зокрема «колективні позови» (collective redress), «ситуація масової шкоди» (mass harm situation), «позов про відшкодування збитків» (action for damages), «попередній колективний позов» (collectivefollow-on action) тощо [468].

Відповідно держави-члени повинні узгодити низку принципів розгляду колективних позовів. Серед цих принципів судового розгляду колективних позовів можна виділити такі:

- пов’язані з вимогами представництва інтересів;

- вирішення питання про природу колективного позову;

- щодо порядку поширення інформації, яка стосується розгляду колективного позову;

- щодо порядку відшкодування судових витрат стороні, що перемогла;

- щодо умов фінансування судового розгляду колективних позовів;

- щодо порядку забезпечення розгляду спору щодо колективних вимог фізичних або юридичних осіб різних держав-членів в одному судовому засіданні, незважаючи на те, чи є серед учасників процесу іноземці, право яких регулюється національним законодавством інших країн;

- оперативності розгляду та вирішення заяв, за допомогою яких вимагається припинення або заборона порушення прав шляхом їх розгляду у спрощеному порядку з метою запобігання подальшому порушенню і заподіянню шкоди.

Однією з найважливіших спеціальних вимог цих Рекомендацій 2013 слід визнати визначення основного принципу судового розгляду колективних позовів - opt-in або opt-out, застосування яких залежить від сукупності умов та обставин. Розгляд колективних позовів, за загальним правилом, базується на механізмі opt-in, що забезпечує спільний підхід; водночас у законодавстві може бути передбачено випадки застосування процедури opt-out [468].

У державах - членах ЄС застосовуються різні процедури розгляду колективних позовів. Наприклад, у Болгарії, Норвегії та Іспанії застосовуються обидві, тоді як у Фінляндії, Франції, Німеччині, Ірландії, Італії, Польщі, Швеції та Англії - тільки opt-in. Процедура opt-out діє тільки в Нідерландах та Португалії [501]. Відповідно загальноєвропейський підхід більше пов’язаний з процедурою opt-in розгляду колективних позовів.

На наше переконання, реформуючи вітчизняне цивільне процесуальне законодавство, варто теж дослухатися до зазначених Рекомендацій та закріпити процедуру opt-in при розгляді і вирішенні колективних позовів з огляду на кілька таких аргументів.

По-перше, при відкритті провадження у справі за колективним позовом, стане з’ясування його відповідності встановленим умовам, або так званої сертифікації позову [211, с. 43], у процесі якої визначається коло учасників справи та процедура, за якою буде розглядатися колективний позов. При цьому національна доктрина цивільного процесуального права виходить з диспозитивності прав позивача, співпозивачів, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору як підставу для відкриття провадження у справі та її розгляду і вирішення. Тільки за умови виявлення волі особи, права якої порушуються, не визнаються або оспорюються, можливий розгляд та вирішення справи в порядку цивільного судочинства.

З таким підходом кореспондуються положення про обов’язковість судових рішень та повноваження суду вирішувати питання тільки про права та обов’язки осіб, які брали участь у справі. Відповідно судове рішення, в якому зачіпаються права та інтереси осіб, які не брали участі в справі.

Процедура opt-out передбачає необхідність активної протидії та виявлення волі щодо неучасті в розгляді і вирішенні справи судом.

Тож в Україні більш доцільним стане запровадження процедури за прикладом Австрії, the Austrian model of group litigation, яка базується на процедурі opt-in. В основі цієї процедури лежить принцип, відповідно до якого ухвалене в результаті розгляду колективного позову судове рішення застосовується тільки до тих, хто зробив необхідні кроки і приєднався до справи. Це важлива відмінність від колективних позовів, які застосовуються в США, в яких асоціації споживачів і відповідачів є учасниками провадження у справі. У таких справах законну силу рішення суду мають не тільки для учасників справи, а для всіх можливих потерпілих від завданої шкоди.

По-друге, процедура opt-out, на нашу думку, може застосовуватися тільки як додатковий механізм захисту колективних інтересів, який повинен забезпечуватися належним доступом усіх заінтересованих до справ, які розглядаються. Наприклад, за допомогою реєстру судових справ, які в поточному режимі розглядаються судами, до них можуть долучитися особи, які вважають себе потенційними учасниками. Таким чином, можна забезпечити захист більш широких верств населення, але цей порядок потребує більш ретельної та довготривалої підготовки, у тому числі реєстру, суддів, а також населення до ймовірних наслідків такої участі в справі.

Наступним прикладом гармонізації цивільного процесу, що здійснюється у вигляді узгодження положень національного процесуального законодавства держав-членів, є положення про надання правової допомоги в справах транскордонного характеру.

Забезпечення єдиних підходів до надання правової допомоги під час розгляду цивільних справ транскордонного характеру стало важливим завданням для ЄС, оскільки в транскордонних спорах участь беруть фізичні особи - жителі різних держав-членів ЄС. Під час їх вирішення учасники стикаються з істотними складнощями, якщо вони розглядаються за правилами іншої країни: передусім через мовний бар’єр і недостатнє знання правил судового розгляду особа може залишитися незахищеною, що суперечить основним ідеям ЄС. Особливо це стосується надання правової допомоги.

За положеннями установчих договорів ЄС, громадяни мають бути в змозі захищати свої права в судах іншої держави-члена так само ефективно, як і громадяни держави-члена, в якому знаходиться суд, що розглядає справу [327; 496]. На заваді реалізації цього положення стали фундаментальні відмінності в механізмах надання правової допомоги різних держав-членів ЄС. Так, у деяких випадках особи можуть претендувати на таку допомогу тільки в разі громадянства або проживання в цій державі-члені; в інших - її надання пов’язано з додатковими витратами, що також обмежує доступ до правосуддя в інших державах-членах для жителів Союзу [373].

Питанням надання правової допомоги було присвячено Європейську конвенцію про передачу заяв про правову допомогу від 27 січня 1977 р. [361] (більш відома як Strasbourg agreement). Цією Конвенцією було запроваджено систему, за якою заяву про надання допомоги можна подати в будь-якій державі і вона буде передана через систему органів прийому-передачі до тієї держави, в якій заявник потребує такої допомоги [361]. Вона була ратифікована та набрала чинності у 1977 р. у Люксембурзі, Греції та Швеції; упродовж 1978— 1979 рр. - у Бельгії, Великобританії та Данії, до 1992 р. - у Франції, Фінляндії, Австрії, Італії, Іспанії, Португалії, в Ірландії, у 1992 р. - в Нідерландах. Єдиною країною, що не ратифікувала Конвенцію, залишилася ФРН [463].

Але не всі держави - члени ЄС, які ратифікували цю Конвенцію, забезпечили рівне становище заявників, які потребують правової допомоги, незалежно від їхньої національності, місця проживання або присутності в державі судового розгляду. Зокрема, деякі держави-члени і досі надають правову допомогу іноземцям тільки на основі взаємності, а деякі - незалежно від їх місця проживання [373].

Незважаючи на те, що більшість держав - членів ЄС ратифікували Конвенцію, механізм надання правової допомоги в них залишався на порівняно незадовільному рівні, як було зазначено під час засідання Ради Європи в Тампере 15 і 16 жовтня 1999 р. [479] У результаті Комісією було запропоновано підготувати пропозиції щодо мінімальних стандартів для забезпечення належного рівня правової допомоги в транскордонних справах по всій території ЄС (п. 30). Серед першочергових заходів було визначено запровадження багатомовних форм або документів, які будуть використовуватися в транскордонних справах і визнаватимуться дійсними у всіх судах ЄС.

Правова допомога в транскордонних справах в ЄС нині надається на підставі таких законодавчих актів:

1) Директива 2002/8/EC від 27 січня 2003 р. для поліпшення доступу до правосуддя в транскордонних спорах шляхом встановлення мінімальних загальних правил, що стосуються юридичної допомоги для таких спорів [341];

2) Рішення Комісії від 9 листопада 2004 р., яким ухвалено форми надання правової допомоги відповідно до Директиви 2002/8/EC для розвитку доступності правосуддя у транскордонних справах [313];

3) Рішення Комісії від 26 серпня 2005 р. про запровадження форм для надання правової допомоги заявникам за Директивою 2002/8/EC [312].

Директива 2002/8/EC для поліпшення доступу до правосуддя в транскордонних спорах шляхом встановлення мінімальних загальних правил, що стосуються юридичної допомоги для таких спорів [341] (далі - Директива 2002/8/EC), була ухвалена 27 січня 2003 р. Упродовж наступних років було прийнято кілька додатків до неї, якими встановлювались уніфіковані форми для звернення за допомогою. У її положеннях втілено основну ідею запровадження порядку надання правової допомоги, який покликаний забезпечити правову допомогу учасникам транскордонного процесу так само, як і звичайного, гарантуючи рівний доступ до правосуддя жителям ЄС та третіх країн. Відповідно до умов Директиви не пізніше 30 травня 2006 р. держави-члени повинні були привести своє національне законодавство у відповідність до вимог цієї Директиви.

Положеннями Директиви 2002/8/EC прямо закріплено, що Європейська конвенція від 27 січня 1977 р. про передачу заяв про правову допомогу і Додатковий протокол до Європейської угоди про передачу заяв про правову допомогу, підписаний у Москві у 2001 р., як і раніше, застосовуються до відносин між державами-членами та третіми країнами, які є сторонами Європейської конвенції 1977 р. або протоколу. Але, поряд із цим, Директива має пріоритет над положеннями, що містяться в Угоді 1977 р. і Додатковому протоколі [341].

Великобританія та Ірландія беруть участь у цій Директиві відповідно до ст. 3 Протоколу про позицію Сполученого Королівства та Ірландії, доданого до Договору про Європейський Союз та до Договору про заснування Європейського Співтовариства. Згідно зі ст. 1 і 2 Протоколу про позицію Данії, доданого до Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейського Співтовариства, Данія не бере участі в цій Директиві [341].

Директива 2002/8/EC спрямована, передусім, на сприяння встановленню єдиних підходів до надання правової допомоги в транскордонних спорах для осіб, які не мають достатніх коштів, коли така допомога необхідна для забезпечення ефективного доступу до правосуддя. Відповідно до її положень, брак коштів у позивача або відповідача, труднощі, що виникають у зв’язку із транскордонним характером справи, не можуть перешкоджати ефективному доступу до правосуддя [341]. Отже, основне завдання Директиви - забезпечити належний рівень правової допомоги в транскордонних спорах шляхом встановлення певних мінімальних загальних стандартів, які стосуються надання правової допомоги в таких спорах, у національному законодавстві держав- членів.

По суті, Директивою 2002/8/EC кожній особі, яка задіяна у вирішенні спору, гарантовано право на досудову допомогу у визначенні найкращого шляху вирішення спору, сприяння в ході судового розгляду та представництво в суді. При цьому витрати повинні покриватися навіть у разі, якщо така особа програє справу і за законом держави на неї буде покладено обов’язок їх відшкодувати [341].

Особливо варто відзначити позицію ЄС щодо захисту прав громадян України, які постійно або тимчасово проживають на території ЄС. Так, відповідно до ст. 4 Директиви 2002/8/EC, держави-члени надають юридичну допомогу без будь-якої дискримінації як громадянам Союзу, так і громадянам третіх країн, що проживають на законних підставах на території держави-члена. Громадяни третіх країн, які постійно або тимчасово проживають у державі - члені ЄС, як і громадяни всіх союзних держав, де б вони не проживали, повинні бути забезпечені правом на отримання правової допомоги у транскордонних спорах, якщо вони відповідають умовам, передбаченим Директивою 2002/8/EC [90, с. 53-60].

Україна, на жаль, не приєдналася до Страсбурзької угоди [417], хоча це дозволило б задекларувати на міжнародно-правовому рівні ступінь зближення з правом інших держав, а також створити між Україною та цими державами взаємні міжнародно-правові зобов’язання, як слушно наголошують у літературі [238, с. 5].

Але, зважаючи на прагнення до подальшої інтеграції в ЄС, варто гармонізувати механізм надання правової допомоги, ураховуючи досвід ЄС, і запровадити єдині стандартні форми надання правової допомоги, підстави для відмови, порядку оскарження тощо, застосовуючи при цьому новітні інформаційні та комунікаційні технології.

Надання правової допомоги в Україні здійснюється на підставі Закону України «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р. № 3460-VI, відповідно до ст. 3 якого право на надання такої допомоги мають громадяни України та іноземці [189]. При цьому слід наголосити, що в чинному законодавстві серед запропонованого переліку видів правової допомоги немає перекладу документів, яких потребує заявник, що може значно ускладнити участь у справі громадян ЄС.

Узгоджуючи зазначені вище положення, потрібно пам’ятати, що основною метою запровадження механізмів надання правової допомоги є забезпечення доступу до суду особам, які прагнуть захищати свої права незалежно від держави їхнього громадянства. Створення єдиної системи правової допомоги, запровадження спільних стандартів її надання на відповідному європейському рівні сприятиме розвитку судового співробітництва та забезпечить успішну інтеграцію України в ЄС.

2.4