Поняття транскордонного елементу та транскордонного цивільного процесу

Гармонізація цивільного процесу в ЄС шляхом розбудови спільного законодавства привела до утворення єдиного комплексного автономного порядку розгляду і вирішення цивільних та комерційних справ транскордонного характеру, який дістав назву «цивільний процес ЄС».

Ухвалення цих процедур стало важливим кроком на шляху до розбудови та запровадження справжнього європейського простору правосуддя. Успішне застосування спрощених проваджень в інших країнах, безперечно, заслуговує на увагу та ґрунтовне дослідження, але при цьому варто враховувати усталені підходи й вітчизняні традиції правосуддя. Не можна не погодитися з Я. М. Романюком, який зауважує, що найголовніший напрям судової реформи - спрощення судової системи, адже суд для пересічного громадянина повинен бути доступним, а судові процедури - чіткими та зрозумілими [209]. Процес має прагнути до досягнення певного рівня точності для задоволення вимог справедливості, тому варто очікувати процедур, які можуть забезпечити прийнятний ступінь захисту прав порівняно з ресурсами, які ми можемо собі дозволити витратити на здійснення правосуддя [514, рр. 22-23].

Загальноєвропейські процедури не застосовуються судами України, але громадяни України можуть брати участь у цих процедурах у статусі як заявника, так і відповідача. Водночас приєднання та запровадження цих процедур розгляду і вирішення справ транскордонного характеру в

національному цивільному процесуальному законодавстві на сучасному етапі розвитку відносин України з ЄС не можна визнати доцільним з огляду на таке.

Відсутність спрощеного порядку визнання та виконання судових рішень, рівень урегульованості відносин з вручення судових та позасудових документів, а також отримання доказів не дасть можливості застосувати ці процедури в Україні. Водночас, на наше переконання, на другому етапі гармонізації цивільного процесу України та ЄС, після запровадження режиму вільного обігу судових рішень та забезпечення єдиних підходів організації судового співробітництва, надзвичайної актуальності набуде питання запровадження та застосування транскордонних процедур розгляду цивільних і комерційних спорів. Згідно з положеннями Угоди про Асоціацію 2014 р. між Україною та ЄС, передбачено створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі. Розвиток відносин в умовах функціонування такої зони зумовить необхідний попит на особливий порядок захисту прав їх учасників, на розширення справжнього європейського простору правосуддя.

З огляду на це, надзвичайно важливе значення має формулювання поняття транскордонного цивільного процесу, з’ясування місця проваджень з розгляду транскордонних спорів у структурі цивільного судочинства, а також транскордонного елементу.

Складність участі іноземних осіб у національному судовому розгляді не можна подолати шляхом забезпечення їхнього доступу до суду на рівні жителів держави компетентного суду, оскільки на заваді стають мовний бар’єр, незнання і нерозуміння положень національного процесуального законодавства, значне підвищення витрат на представництво в суді. Спрощені транскордонні процедури дають можливість застосовувати єдині процедури, які діють в усіх державах-членах з метою забезпечення функціонування спільного ринку. У разі поширення відносин між споживачами та юридичними особами з різних держав-членів та України в межах поглибленого і всеосяжного вільного ринку єдиним раціональним способом їх урегулювання буде запровадження транскордонних проваджень цивільного судочинства.

Важливе значення має також те, що рішення, ухвалені в порядку транскордонних процедур, не вимагають додаткових процедур визнання.

Рішення, ухвалені в порядку загальноєвропейських транскордонних процедур, можуть оскаржуватися в порядку, визначеному національним процесуальним законом. Наприклад, у виключно письмовій процедурі ЕОР рішення про примусове стягнення коштів видається боржникові з вказівкою про можливість його оскарження, і тільки тоді, коли він подає заяву про оскарження, справа буде розглядатися у звичайному порядку, передбаченому національним процесуальним законодавством для розгляду цивільних справ. Рішення, ухвалене в порядку загальноєвропейських процедур, оскаржується в порядку національного цивільного процесуального законодавства, забезпечуючи тим самим цілісність національного цивільного процесу.

Існування особливих проваджень з розгляду справ, ускладнених транскордонних елементом, зумовлене та доцільне тільки в разі наявності відповідних поширених транскордонних відносин, які можуть виникнути між Україною та ЄС у процесі створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі. Отже потрібно, насамперед, охарактеризувати поняття транскордонного елементу, що дасть відповідну можливість визначити місце транскордонних проваджень у системі цивільного процесу.

За своєю природою поняття «транскордонний елемент» та «іноземний елемент» подібні. При цьому «іноземний елемент» є родовим поняттям, вихідним положенням, яке трансформувалося в умовах Європейського Союзу як об’єднання незалежних держав, оскільки транскордонний елемент так само засвідчує наявність осіб або фактів, що пов’язані з різними державами, але тільки державами-членами ЄС.

Термін «іноземний елемент», можливо, і не найкращий, як слушно зауважує А. С. Довгерт, але дозволяє відрізнити приватноправові відносини міжнародного приватного права від решти відносин [160, с.

Наявність іноземного елементу в справі призводить до певних ускладнень процедури її судового розгляду, які, зокрема, пов’язані з визначенням підсудності, повідомленням, доказуванням тощо. З огляду на це, національним законодавством, а також міжнародними документами визначено особливості судового розгляду і вирішення цивільних справ, ускладнених іноземним елементом, основою метою яких є необхідність забезпечення прав та законних інтересів іноземців та осіб без громадянства на справедливий своєчасний та неупереджений розгляд та вирішення їхньої справи судом. Провадження, ускладнене іноземним елементом, дістало узагальнену назву «міжнародний цивільний процес».

Можна з упевненістю сказати, що забезпечення рівного доступу всіх осіб - учасників суспільних відносин незалежно від їхнього громадянства до справедливого та неупередженого судочинства є основою досконалої й ефективної правової системи. Ще римські юристи вчасно усвідомили необхідність та доцільність ефективного регулювання відносин за участю іноземців, і впродовж кількох століть римське право стало об’єднуючим елементом для різних народів світу, фундаментом для майбутньої Європи [268, с. 468-469].

Транскордонний елемент пов’язаний тільки з конкретним колом держав - членів ЄС, і правове регулювання відносин, ускладнених ним, визначене наднаціональним законодавством ЄС. Відповідно, положення діяльність з розгляду і вирішення справ транскордонного характеру, врегульовану європейським наднаціональним законодавством, слід визнати транскордонним цивільним процесом.

За положеннями регламентів, що регулюють порядок вирішення дрібних спорів та видачі судового наказу, під «транскордонними спорами» маються на увазі спори, в яких щонайменше одна зі сторін не доміцильована або постійно не проживає в іншій державі - члені ЄС, ніж держава-член, де має відбуватися судовий розгляд справи [441; 446].

Так, наприклад, відповідно до положень Регламенту № 1896/2006, під транскордонними справами маються на увазі такі справи, в яких хоча б одна зі сторін доміцильована або проживає в іншій державі -члені, ніж держава-член суду, який розглядає справу на момент подання заяви до суду (ч. 1 і 3 ст. 3) [441].

Згідно з Регламентом № 861/2007, визначаючи транскордонний спір, потрібно виходити з того, чи принаймні одна зі сторін доміцильована або проживає в іншій держав-члені, ніж держава-член або орган, який розглядає справу. Моментом, коли визначається характер спору (the erelevant moment) є дата отримання форми звернення судом або органом, який компетентний її розглядати [446].

Отже, при визначенні транскордонного елементу у справі за суб’єктною ознакою важливе значення має доміциль особи або її постійне місце проживання (domicile або habitually residence) сторін справи, а також the relevant moment.

Доміциль особи (domicile) або її постійне місце проживання (habitually residence) визначається відповідно до обох згаданих вище регламентів за допомогою Регламенту № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про юрисдикцію, визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах [345], на зміну якому в результаті останніх реформ прийшов Регламент № 1215/2012 від 12 грудня 2012 р. про юрисдикцію, визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах (Брюссель І recast) [442].

Відповідно до положень Регламенту № 1215/2012, особа підсудна суду держави-члена свого доміциля, а особа, яка не є громадянином держави-члена, в якій вона проживає, має дотримуватися правил цієї держави-члена [442]. Тобто на особу поширюється юрисдикція суду держави його місця проживання.

Отже, під час визначення характеру спору застосовується суб’єктний критерій, але при цьому він визначений настільки широко, що надає можливість участі і громадянам держав - не членів ЄС.

1) якщо боржник є резидентом або постійним жителем іншої держави - члена ЄС, ніж суд, компетентний розглядати справу, а заявник не є громадянином держави - члена ЄС, останній може подати заяву за процедурою ЕОР, оскільки умови ст. 3, пов’язані з вимогами до сторін, буде виконано (одна сторона - учасник спору є жителем іншої держави, ніж держава компетентного ^суду);

2) якщо кредитор є резидентом або постійно проживає в іншій державі - члені ЄС, ніж держава компетентного суду, він може застосувати процедуру ЕОР проти боржника, який постійно або тимчасово проживає за межами ЄС.

Громадяни держав, що не є членами ЄС, можуть бути також учасниками процедури ESCP. Відповідно до Регламенту № 861/2007, виходячи з визначення «транскордонних спорів» і правил юрисдикції, за певних обставин позивач, що проживає або зазвичай проживає в державі - не члені ЄС, може скористатися ESCP проти відповідача, який проживає або постійно проживає на території ЄС. Це було б у випадку, коли відповідач проживає або звичайно проживає в іншій державі-члені, ніж компетентний суд, оскільки це відповідає умовам ст. 3.1 Регламенту № 861/2007. Крім того, якщо позивач проживає або звичайно проживає в державі - члені ЄС, яка не є державою компетентного суду, він може подати заяву в рамках ESCP проти відповідача, який є резидентом або постійно проживає за межами ЄС [320].

Таким чином, громадяни України є потенційними учасниками процедур спрощеного вирішення транскордонних спорів, як і всі інші громадяни держав - не членів ЄС, що зумовлює як теоретичний, так і практичний інтерес до цивільного процесу ЄС з огляду на необхідність забезпечення ефективного захисту прав таких учасників цивільного процесу.

Питання про момент визначення характеру спору має надзвичайно важливе значення. The relevant moment - це момент, коли суд повинен вирішити питання про характер спору, тобто з’ясувати наявність транскордонного елементу та можливість його розгляду за положеннями відповідних загальноєвропейських процедур, передбачених регламентами № 1896/2006 та № 861/2007. При цьому положеннями згаданих документів цей момент визначається по-різному, хоча сутність цієї ідеї полягає в тому, що на першій стадії провадження суд повинен вирішити питання про наявність транскордонного елементу у справі.

Відповідним моментом, коли визначається характер спору згідно з Регламентом № 861/2007 є дата отримання заяви судом або органом, який компетентний її розглядати [446]. Так само відповідним моментом визначено дату подання заяви про видачу Забезпечувального наказу до компетентного суду. Згідно з Регламентом № 1896/2006, цей момент визначається часом подання заяви про видачу Європейського судового наказу [441].

Водночас конкретних наслідків визначення характеру спору суд може дійти тільки після закінчення стадії відкриття провадження у справі. Так, відповідно до вимог ст. 6 Регламенту № 1896/2006, суд повинен перевірити дотримання вимог, зокрема, чи підлягає справа розгляду в порядку ЕОР, чи наявний транскордонний елемент, чи вимоги є грошовими, чи підсудна йому справа і чи відповідає заява встановленим вимогам. У разі порушення зазначених вимог він має відмовити, використовуючи встановлену форму, що не підлягає оскарженню [441].

Згідно з положеннями ст. 4 Регламенту № 861/2007, процедура ESCP починається з вирішення судом питання про відповідність заявлених вимог та їхню точність, що в результаті може привести до відхиленні заяви і відмови у відкритті провадження у справі [446].

Крім суб’єктного критерію, для визначення «транскордонного елементу» у справі мають важливе значення і деякі юридичні факти, що трапилися на території інших держав-членів. Так, «транскордонний елемент» при застосуванні загальноєвропейського порядку забезпечення коштів на банківському рахунку означає наявність коштів, які є на рахунку боржника в банку в державі - члені ЄС [444]. Таким чином зазначений порядок дозволяє забезпечити вимоги й запобігти витраті коштів з рахунку боржника в іншій державі, що ускладнило б або взагалі унеможливило спроби кредитора стягнути борг за ухваленим судовим рішенням.

Для цілей Регламенту № 655/2014, транскордонними визначено такі справи, в яких банківський рахунок або банківські рахунки, про які було заявлено в забезпечувальному наказі, розміщені в іншій державі-члені, ніж держава-член суду, до якого подано заяву; або де доміцильований кредитор.

Отже, до транскордонних справ, в яких можна отримати забезпечувальний наказ, відносять ті, в яких банківський рахунок або рахунки, грошові кошти на яких повинні бути забезпечені, знаходяться в іншій державі- члені, ніж держава - член компетентного суду, що розглядає заяву, або в іншій державі-члені, де кредитор має місце проживання.

У будь-якому разі те, чи є спір транскордонним, вирішує суд, що має юрисдикцію в застосуванні такого забезпечувального наказу. При цьому, положення Регламенту № 655/2014 не застосовуються у відносинах із державами - не членами ЄС, а також деякими державами-членами - Великобританією та Данією, які не беруть у ньому участі. Забезпечувальний наказ не може бути видано в разі розміщення грошових коштів боржника на рахунках банківських установ, що знаходяться в інших державах - не членах ЄС. Отже, ще однією ознакою «транскордонного елементу» буде наявність конкретного юридичного факту, що має місце на території іншої держави - члена ЄС.

Узгодження положень національного процесуального законодавства держав-членів, а також наднаціонального законодавства ЄС у сфері цивільного процесу, з метою створення справжнього європейського простору правосуддя, зумовлює необхідність визначення інститутів цивільного процесу ЄС та формування пропозицій щодо їх узгодження з положеннями національного процесуального законодавства. У процесі гармонізації цивільного процесу ЄС та України постане питання про місце загальноєвропейських процедур з видачі судового наказу та вирішення дрібних спорів у системі національного цивільного процесу.

Утім, підсумовуючи, характеризуючою ознакою транскордонного елементу в цивільному процесі ЄС слід визначити суб’єктів спірних матеріально-правових відносин, які є жителями іншої держави-члена, ніж та, в який знаходиться компетентний суд, та (або) жителів іншої держави - не члена Європейського Союзу. Наявність конкретного юридичного факту, що має місце на території іншої держави-члена як підстава для визначення спору транскордонним застосовується тільки як виключення.

Система цивільного процесу ЄС надає повне уявлення про явище та природу цього альтернативного національним цивільним системам порядку захисту прав. Факультативний характер цивільного процесу ЄС і автономність його процедур зумовлює особливий характер його взаємодії з національним процесуальним законодавством.

Положення цивільного процесу ЄС не включені до національного законодавства, натомість за його допомогою вирішуються всі питання, які не врегульовані регламентами ЄС. Таким чином, національне законодавство, як і раніше, відіграє важливу роль: це можна яскраво проілюструвати на прикладі оскарження судових рішень, ухвалених у порядку розгляду дрібних спорів ESCP: національні правила настільки відрізняються в цьому питанні, що єдиних європейських правил оскарження не було передбачено, натомість воно здійснюється за національними правилами [403, рр. 253-283].

З огляду на це, у ході гармонізації цивільного процесу ЄС та держав- членів важливого значення набуває визначення місця загальноєвропейських процедур у структурі національного цивільного процесу, узгодження їхніх правил з іншими національними правилами, забезпечення інстанційного оскарження судових рішень, ухвалених у порядку цих процедур. Наприклад, відповідно до Цивільного процесуального кодексу Республіки Польщі, загальноєвропейські процедури віднесені до справ окремого провадження (Postepowania odrebne) як європейські процедури в транскордонних справах (Europejskie postepowania w spravach transgranicznych) [432, рр. 394-395]. Оскільки за ЦПК України спори не розглядаються в порядку окремого провадження, то під час визначення місця загальноєвропейських процедур у разі набуття Україною членства, передусім, потрібно виходити з їхнього характеру.

Під час з’ясування місця загальноєвропейських процедур з видачі судового наказу та вирішення дрібних спорів у системі національного цивільного процесу варто виходити з визначення транскордонного елементу, що дає можливість з’ясувати місце загальноєвропейських або транскордонних процедур у системі національного цивільного процесу держав-членів, а також міжнародного приватного права.

К. Крамер розглядає гармонізацію міжнародного приватного права як попередній етап гармонізації цивільного процесу, який може привести до зближення цивільного процесу [403, рр. 253-283]. Спільні процедури з вирішення спорів транскордонного характеру, на її переконання, стали наступним кроком еволюції міжнародного цивільного процесу, оскільки міжнародний судовий процес є занадто дорогим для невеликих спорів і норми міжнародного приватного права не можуть вирішити проблем, пов’язаних із необхідністю найму кількох адвокатів, які володіють різними мовами, витрат на переклад, переїзди тощо. Натомість за допомогою загальноєвропейських процедур було створено простий, єдиний порядок, який містить ефективні положення розгляду і вирішення справ, сприяє зниженню витрат і скороченню судового розгляду.

Регламентний порядок регулювання відносин, що пов’язані з розглядом та вирішенням цивільних і комерційних справ транскордонного характеру у ЄС, витіснив процедуру конвенційного врегулювання відносин цивільного процесу і набув поширення й застосування в державах - членах ЄС. Це сприяло розбудові цілого масиву наднаціонального законодавства ЄС, але тільки комплексні процедури EOP та ESCP привели до утворення єдиної системи цивільного процесу ЄС.

Перші регламенти, які склали фундамент цивільного процесу ЄС, варто віднести до європейського приватного права, оскільки вони мають специфічну повністю автономну природу. Тоді як регламенти, за допомогою яких було врегульовано відносини з визначення юрисдикції в цивільних і комерційних справах, порядок визнання та приведення у виконання судових рішень [345], вручення судових і позасудових документів [438] та порядок отримання доказів [342], дістали назви «некласичних» правил міжнародного приватного права, як це запропонувала К. Крамер. Вони застосовуються не тільки в загальноєвропейських процедурах, але й під час розгляду справ за положеннями національного законодавства, що свідчить про їхню подвійну природу. Їхні норми пов’язані з транскордонним елементом, що є своєрідною ознакою міжнародного приватного права.

Загальноєвропейські процедури з вирішення цивільних і комерційних справ транскордонного характеру слід визнати особливими провадженнями цивільного судочинства, оскільки вони мають загальнообов’язковий характер, регулюються діяльність суду та учасників процесу з розгляду і вирішення конкретних справ транскордонного характеру. Віднести їх до інших проваджень цивільного судочинства неможливо. Їх також не можна розглядати як окремі категорії окремого провадження, оскільки до них не слід застосовувати загальні положення цього виду провадження. Так, порядок вирішення дрібних спорів має змагальний характер, тому може бути віднесений тільки до різновиду позовного провадження.

З огляду на це, їх варто виділити в окремий вид - провадження в цивільних справах транскордонного характеру, яким буде врегульовано відповідно порядок видачі судового наказу та вирішення дрібних спорів.

Із запровадженням цих процедур постане також питання про необхідність узгодження положень національного законодавства, зокрема такі:

- про право на звернення особи в порядку загальноєвропейських процедур вирішення дрібних спорів та видачі Європейського судового наказу;

- про право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, ухвалених у результаті розгляду справ у порядку Європейської процедури вирішення дрібних спорів та Європейської процедури видачі судового наказу;

- про поняття транскордонного елементу.

Слід також визнати, що провадження у справах, ускладнених транскордонним елементом, є невід’ємною частиною цивільного процесуального законодавства, як і провадження, ускладнені іноземним елементом.