Поняття та загальна характеристика гармонізації цивільного процесу

Інтеграція європейського суспільства й функціонування внутрішнього ринку викликали необхідність забезпечення ефективного порядку захисту прав жителів ЄС, які є водночас громадянами різних держав - його членів.

Гармонізація цивільного процесу в ЄС стала об’єктом нашої уваги не тільки з огляду на її наукову цінність, яка проявляється в нових підходах до сутності та змісту цивільного процесу як порядку захисту прав. Як явище правової дійсності вона становить істотний науковий інтерес, оскільки здатна забезпечити входження економіки України в спільний ринок, поширення на території України справжнього європейського простору правосуддя. Укладення Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС 2014 р. [244], якою запроваджується поглиблена зона вільної торгівлі, є необхідною та достатньою передумовою для цього.

Здобутки науки цивільного процесуального права, які зумовлені гармонізацією цивільного процесу в країнах ЄС, мають важливе значення і в законодавчому аспекті. Реформування вітчизняного цивільного процесуального законодавства має відбуватися з урахуванням останніх досягнень розбудови єдиної європейської системи цивільного правосуддя задля забезпечення ефективного порядку судового захисту. Науковці слушно підкреслюють, що гармонізація цивільного процесу покликана надати уявлення про вади різних процесуальних систем, їхні проблеми та шляхи їх подолання, наприклад невиправдані затримки і високі судові витрати [503, рр.

Г армонізацію цивільного процесу та її зміст як юридичної категорії варто віднести до малодосліджених питань у вітчизняній науковій літературі. Утім, можна констатувати, що останнім часом до явищ гармонізації цивільного процесу прикута увага європейської наукової спільноти. Про це свідчать численні дослідження M. Сторма, К. Ван Реє, П. Ліндблома, Дж. Вагнера, Дж. Хазарда-молодшого, M. Таруффо, З. Вернадакі, К. Крамер та ін.

Слід відразу зазначити, що «гармонізація» як науковий термін використовується тільки в музиці, з якої його було запозичено у право. У музиці «гармонізація» означає супровід мелодії, створення акордового супроводу для мелодії або виявлення тонально -функціональної сутності мелодії та її супровід відповідними акордами [283, с. 67]. Подібна природа притаманна й гармонізації в правовій науці [91, с. 70-75].

Термін «гармонізація» походить від слова «гармонія» - ρμονiα, що з грецької перекладається як «зв’язок» або «співрозмірність», «стрункість» або «згода», «узгодженість» [37]. У музиці «гармонія» - це поєднання тонів в одночасному пов’язаному звучанні; співзвуччя; злагоджене звучання, приємне для слуху; милозвучність [264, с. 8-9]. Термін «гармонія» часто використовувався у філософських працях, що, ймовірно, і стало причиною його запозичення іншими науками. Філософські словники здебільшого наводять такі значення гармонії: співзвучність, відповідність естетичним законам, узгодженість частин цілого або поєднання, злагодженість, взаємна відповідність якостей (предметів, явищ, частин цілого) [257; 256; 107].

Якщо поглянути на еволюцію поняття гармонії, то вже у працях давньогрецьких філософів «гармонія» безпосередньо пов’язувалася з людиною й використовувалася в соціальному контексті. Одна з найбільш розвинених теорій гармонії належить Геракліту, який зауважив, що «з відмінностей найпрекрасніша гармонія», а «таємна гармонія краща за явну» [11, с.

Гармонію визначали також як властивість поєднаних елементів. Арістотель, наприклад, розглядав гармонію як єдність і завершеність цілого, як єдність у багатоманітності й застосовував це поняття до різних сфер дійсності, зокрема зауважував, що гармонія хоч і складається з неоднакових визначених частин, становить одне ціле [11, с. 176]. Платон відверто надавав «гармонії» соціального значення, розглядаючи її як сукупність чеснот людини [178, с. 71­106], і, порівнюючи її з музикою, образно вказував на такі важливі аспекти, як послідовність, оскільки, на його думку, гармонія і ритм повинні супроводжувати слова, а розмір і гармонія мають відповідати слову, а не слово - їм [138, с. 82].

Філософське розуміння гармонії справді часто пов’язує її з музикою: піфагорійське поняття гармонії чисел, як зазначають науковці, імовірно, бере свій початок від одноголосної музики [138, с. 85]. Тобто гармонійний зв’язок елементів полягає, насамперед, у їхній якісній характеристиці.

В епоху Відродження гармонії надавали здебільшого естетичного значення, але в подальшому філософські підходи знову повертаються до соціального контексту гармонії. Так, І. Кант застосовував термін «гармонія» для передачі узгодженості між розумом і чуттєвістю: зв’язок і гармонія обох пізнавальних здібностей, чуттєвості і розуму, які не можуть обійтись одна без одної й водночас не можуть бути пов’язані без примусу і взаємних втрат, має здаватися непередбачуваним і таким, що відбувається ніби сам собою [111]. Г. Гегель вказував на те, що гармонія є співвідношенням якісних відмінностей, сукупності цих відмінностей і її основи, що відображається в її сутності [28, с. 143]. У сучасних філософських працях гармонія розглядається як установка культури, що орієнтує на осмислення світобудови й виступає однією з базових цінностей європейської культури [69, с. 76].

Тож у філософському контексті термін «гармонія» вживається давно й більшість науковців використовують його для передачі внутрішнього складу певного явища, характеру взаємозв’язків його складників: як окремі звуки в гармонійній послідовності утворюють музику, так і окремі частини, перебуваючи в гармонійному взаємозв’язку, становлять одне ціле.

У правовій літературі погляди на значення юридичних понять і категорій у системі правових знань різняться. Як слушно підкреслив С. С. Алексєєв, загальні поняття юридичної науки мають методологічне значення настільки, наскільки вони є виразом співвідношення певного конкретного фактичного матеріалу й філософських законів і категорій. Інакше кажучи, це ті самі філософські категорії, але заломлені через призму конкретного матеріалу юридичної науки [2, с. 642].

Отже термін «гармонізація» у правовій науці став використовуватися тільки в ХХ ст., і варто відзначити певні відмінності в тлумаченні сутності й ознак цього явища у вітчизняних та європейських наукових джерелах.

Останнім часом в Україні надзвичайно інтенсифікувалися наукові дослідження, пов’язані з гармонізацією в різних галузях юридичної науки (І. А. Куровська, Н. Р. Малишева, Ю. О. Михальчук, Н. М. Пархоменко, О. М. Петрук, І. С. Рижова, М. І. Хавронюк, Є. І. Хомайко та ін.). При цьому зміст «гармонізації» як юридичної категорії залишається дискусійним.

Серед науковців здебільшого переважають погляди на гармонізацію як на повну ідентичність норм права всіх держав-членів через прийняття в межах ЄС спеціальних директив, які мають обов’язкову юридичну силу [16, с. 9; 27, с. 34]; як на процес зближення національної правової системи та її підсистем із правовою системою Європейського Союзу та вимогами міжнародно-правових норм і стандартів [230, с. 10] або як процес узгодження українського законодавства з міжнародно-правовими актами [154, с. 8].

Деякі науковці розглядають термін «гармонізація» в широкому значенні як процес узгодження законодавства однієї держави із законодавством іншої, актами міжнародного права або міжнародних організацій та у вузькому значенні - як спосіб зближення законодавств держав - членів ЄС за допомогою директив, які встановлюють спільну кінцеву мету правового регулювання певних відносин у державах-членах і «зобов’язують національне законодавство держав-членів урегулювати способи досягнення цієї мети» [290, с.

Однак це не повною мірою відповідає дійсним процесам, що відбуваються у сфері цивільного процесу в ЄС: за допомогою директив змінюється внутрішнє національне законодавство держав - членів ЄС, а основним законодавчим актом гармонізації варто визнати регламент, який встановлює обов’язкові для всіх держав-членів правила регулювання відносин. Тим більше, процеси гармонізації характерні не для кількох держав, які узгоджують своє законодавство, а для стійкого об’єднання держав, наприклад ЄС, узгодження законодавства яких сприяє забезпеченню взятих на себе зобов’язань із захисту прав жителів цього об’єднання.

Основним засобом гармонізації цивільного процесу є регламенти ЄС, за допомогою яких було запроваджено загальнообов’язкове наднаціональне законодавство ЄС. В сфері цивільного процесу це регламенти (EC) № 1896/2006 про порядок видачі Європейського судового наказу [441] та Регламент (EC) № 861/2007 про Європейський порядок вирішення дрібних спорів [446] та ін.

Деякі директиви можна віднести до засобів гармонізації, оскільки їхні положення регулюють процесуальні правовідносини в особливих категоріях справ. Це Директива ЄС 2002/8/EC від 27 січня 2003 р. для поліпшення доступу до правосуддя в транскордонних спорах шляхом встановлення мінімальних загальних правил, що стосуються юридичної допомоги для таких спорів [341], а також Директива № 2013/11/EU від 21 травня 2013 р. про альтернативні способи вирішення споживчих спорів [350] та ін. Але основна мета гармонізації цивільного процесу досягається узгодженням національного законодавства держав-членів завдяки створенню єдиного наднаціонального порядку захисту прав, тоді як за допомогою директив забезпечується узгодження наднаціонального та національного законодавства держав-членів ЄС.

Виходячи із правових засад гармонізації цивільного процесу, які були визначені в ст. 65 Амстердамського договору 1997 р. [496], а також положень чинного Договору про функціонування ЄС [327], можна визначити мету її здійснення - забезпечення належного функціонування внутрішнього ринку, зокрема завдяки уникненню конкуренції положень національних процесуальних систем різних держав - членів ЄС і можливих порушень права осіб на ефективний судовий захист.

Поняття «гармонізація законодавства» і «адаптація законодавства» зіставляють для з’ясування характеру впливу на законодавство та правову систему. На думку І. В. Яковюка, поняття «гармонізація законодавства» відображає багатосторонній процес, що полягає у виробленні правових стандартів об’єднання та подальшому узгодженні з ними права держав-членів, тоді як адаптація законодавства є односторонньою діяльністю держави - кандидата, а в окремих випадках - держав-членів, що полягає у приведенні національного законодавства у відповідність із правом ЄС [285, с. 9].

Можна цілком погодитись із запропонованим визначенням гармонізації законодавства. Так, зокрема, при гармонізації цивільного процесу здійснюється розбудова наднаціонального законодавства, що забезпечує нормальне функціонування цивільного судочинства, а також впливає на вдосконалення національного процесуального законодавства держав-членів. Це надає можливість створити узгоджений паралельний простір для захисту прав у транскордонних спорах.

Цікавим є запропонований І. А. Діковською підхід до гармонізації як до принципу. На її переконання, терміном «гармонізація» доцільно позначати принцип і процес створення схожих, але не однакових у різних правових системах норм, оскільки гармонізація як принцип є керівною засадою для створення та зміни норм національного законодавства з урахуванням міжнародних вимог, розробок міжнародних урядових та неурядових організацій у результаті порівняльно-правових досліджень та вироблення оптимальної моделі правового регулювання певного інституту [50; 49].

На наше переконання, не слід змішувати в одному понятті процес як послідовну сукупність конкретних дій та їх якісну характеристику, основоположну ідею, якій ці дії підпорядковані, - принципи. Зокрема, керівною ідеєю змін до законодавства і його гармонізації є євроінтеграційні процеси, що відбуваються в державі, а також забезпечення реалізації установчих договорів Союзу.

З. Вернадакі гармонізацію цивільного процесу розуміє як спробу зменшити різницю між національними правовими системами [509, рр. 297-312]. Хоча до таких спроб можна віднести цілу низку процесів, зокрема зближення як загальну тенденцію розвитку цивільного процесу, але ця думка цілком слушна.

П. де Круз теж відзначає, що гармонізація прагне до ефекту наближення або координації різних законодавчих положень або систем за рахунок виключення основних відмінностей і створення мінімальних вимог або стандартів [347, р. 38].

Справді, саме відмінності між процесуальними системами держав - членів ЄС стали свого часу на заваді активному розвитку спільного ринку, що відзначається в багатьох працях [510, рр. 93-119]. Водночас, як слушно зауважує К. Ван Реє, відмінності в цивільному процесуальному законодавстві часто можуть бути усунуті тільки діями в рамках ЄС, а не заходами на національному рівні [22, с. 14].

Гармонізацію цивільного процесу дійсно можна розглядати як спробу зменшити різницю між національними правовими системами. Ураховуючи те, що в процесі гармонізації безпосереднього впливу на національне процесуальне законодавство держав - членів ЄС не відбувається, а тільки формуються загальні вимоги, до яких вони повинні дослухатися, основним результатом гармонізації є наднаціональне законодавство, за допомогою якого вирішуються транскордонні спори і нівелюються відмінності між національними процесуальними системами. І в цьому гармонізацію часто порівнюють або навіть ототожнюють з уніфікацією права.

Більшість із запропонованих підходів до визначення природи гармонізації ґрунтуються на її відмінностях та розмежуванні з найбільш близькими правовими явищами. Так, науковці відзначають, що такі доволі близькі за своєю природою терміни, як «гармонізація» і «уніфікація», незважаючи на достатньо часте посилання на них, за своїм змістом точно не визначені [425, рр. 166-245].

Термін «уніфікація» доволі широко використовується в багатьох суспільних та природничих науках. Він походить від латинських слів unus - один та facio - роблю, об’єднання, що можна визначити як зведення до єдності, єдиної форми.

Уніфікацію та гармонізацію права розглядають як методи або способи правової інтеграції, оскільки внаслідок цих процесів відбувається взаємопроникнення правових систем і досягаються цілі правової інтеграції [129, с. 75].

Низка характерних ознак дозволяє відрізнити уніфікацію та гармонізацію права. У науковій літературі наголошують на таких відмінностях: уніфікація - це встановлення одноманітних норм у формі договору, тоді як гармонізація не зумовлена твердими міжнародно-правовими зобов’язаннями; уніфікація дозволяє створити однакові норми у внутрішньому праві різних держав, тоді як гармонізація веде тільки до усунення суперечностей; у процесі гармонізації створюються норми, адаптовані до національної правової системи, які не відрізняються від інших норм національного права й застосовуються в загальному порядку, тоді як уніфіковані норми знімають колізійні питання і застосовуються безпосередньо [153, с. 188-190].

Уніфікацію і гармонізацію зазвичай характеризують як різні шляхи зближення правових систем. Як зауважують у науковій літературі, в одних випадках за допомогою міжнародного договору створюється єдина міжнародна норма, яка діє у всіх державах, де визнали цю норму обов’язковою, що і слід називати уніфікацією; натомість інший механізм зближення національних правових систем діє тоді, коли держави за взаємною згодою включають у своє законодавство ідентичні або схожі правові норми, що узагальнено можна назвати гармонізацією [12, с. 40]. Тобто відмінність між уніфікацією і гармонізацією визначається не предметом регулювання (характером урегульованих відносин), а системною належністю норм, які створюються в межах цих процесів.

Водночас варто підкреслити, що уніфікація як приведення до єдності в праві є доволі специфічним процесом і, як наголошують науковці, повна уніфікація всього правового матеріалу в різних країнах, а тим більше усунення відмінностей національних правових культур або умов існування неможливі, і не лише тому, що нездійсненні, а й через те, що безглузді і непотрібні [1 2, с. 41]. Дійсно, зближення права на сучасному етапі розвитку цивільного процесуального права в умовах євроінтеграційних процесів буде ефективним тільки в разі збереження усталених підходів до здійснення правосуддя.

При цьому майже всі схиляються до думки про те, що у сфері процесуального права гармонізація особливо складна з огляду на те, що вона тісно пов’язана із судовою організацією: для зміни процесуальних норм необхідні зміни судоустрою, і це часто виявляється нездоланною проблемою, щонайменше з політичних причин [503, рр. 120-134].

Варто підтримати підхід, запропонований Л. А. Луць, відповідно до якого правова гармонізація є процесом узгодженості, взаємовідповідності, збалансованості правових систем у межах відповідного правового простору, а правова уніфікація - процесом їх зближення шляхом уподібненого правового регулювання [145].

На нашу думку, для визначення природи гармонізації цивільного процесу варто дослідити об’єктивні передумови появи такого явища, а також процеси, які нині відбуваються у сфері цивільного процесу й не охоплюються визначеннями уніфікації або зближення права. Оскільки наукові поняття виступають як засіб і результат мислення, яке функціонує і розвивається в понятійній формі, не випадково між засобами виробництва і поняттями в процесі мислення проводиться функціональна аналогія, як зауважують у науковій літературі [122, с. 40].

Тільки у своєму взаємозв’язку об’єднані в систему теорії права правові категорії дають нам можливість уявити реальну картину правової дійсності, розкрити її істотні властивості, з’ясувати особливості права порівняно з іншими суспільними явищами, як слушно зауважує А. М. Васильєв [23, с. 44-57]. Дійсно, правові наукові поняття є змістовними, предметними образами, які відтворюють у мисленні (ідеально) об’єктивну сутність реальних процесів правової діяльності і відносин, що існують у ній, і виражають специфічну правову якісну визначеність цих процесів та явищ.

Саме якісні властивості та ознаки дають змогу відокремити гармонізацію права від інших суміжних явищ і процесів, наприклад від уніфікації.

Характеризуючи сутність правового явища гармонізації, в європейській науковій літературі підкреслюють значення європейської інтеграції та вплив Європейської конвенції [372]. Науковці звертають увагу на те, що до передумов гармонізації цивільного процесу в Європі варто віднести укладення Європейської [473], а також Брюссельської конвенцій [367; 372; 463]. Це дозволяє виділити широке та вузьке значення гармонізації цивільного процесу, що відбувається тільки в межах ЄС, а також у межах дії Європейської конвенції - у державах - членах Ради Європи.

Уніфікаційні процеси, безумовно, посприяли зближенню і зумовили появу гармонізації. Європейська конвенція була ратифікована та діє у 47 країнах - членах РЄ, тоді як європейська інтеграція характеризує процеси, що відбуваються тільки в межах ЄС. На нашу думку, процеси в межах РЄ варто віднести до природного зближення правових систем держав, які сповідують спільні принципи та ідеї верховенства права й цінності особи. Тим часом гармонізація законодавства держав - членів ЄС відбувається відповідно до положень установчих договорів ЄС та з метою забезпечення внутрішнього ринку, що дає можливість охарактеризувати її у вузькому значенні.

Гармонізація цивільного процесу покликана розв’язати конкретні проблеми, забезпечивши належне його функціонування в умовах існування 28 різних національних процесуальних законодавств держав - членів ЄС. Саме розвиток інтеграційних процесів в ЄС зумовив виникнення нових понять, які відображають сутність цього процесу в конкретній сфері, зокрема в галузі цивільного процесу.

Закріплені в положеннях установчих договорів ЄС ідеї про розбудову внутрішнього ринку в ЄС можливо реалізувати тільки завдяки створенню спільного правового простору. І саме тут стала в пригоді ідея гармонізації, оскільки уніфікація положень національного законодавства держав - членів ЄС на підставі конвенцій не дала очікуваного ефекту забезпечення спільного ринку. За допомогою наднаціонального законодавства ЄС, що запроваджує єдині засади і порядок розгляду та вирішення транскордонних справ в ЄС, було створено єдину систему судового захисту прав громадян ЄС - European Civil Procedure, або цивільний процес ЄС.

Отже, поняття гармонізації цивільного процесу варто розглядати у вузькому та широкому значеннях. При цьому відмінність цих значень полягає в спрямованості гармонізації - у вузькому значенні вона спрямована на створення єдиного наднаціонального законодавства; тоді як у широкому - на узгодження процесуального законодавства держав з метою захисту прав їх жителів у світовому масштабі.

Метою гармонізації цивільного процесу є уникнення конкуренції положень національних процесуальних систем різних держав - членів ЄС і можливих порушень прав осіб на ефективний судовий захист; а основним завданням гармонізації цивільного процесу у ЄС - створення спільного правового простору захисту прав осіб, що не залежить від особливостей національної процесуальної системи і не ставить у залежність від цього жителів ЄС, які в транскордонних справах забезпечені правом на судовий захист.

Гармонізація цивільного процесу у вузькому значенні, безумовно, характерна тільки для ЄС та його держав-членів, оскільки при утворенні Співтовариства в установчих договорах було визначено вимоги про забезпечення єдиного спільного ринку, що неможливо або значно ускладнено застосуванням положень різних національних процесуальних законодавств його держав-членів. Забезпечення нормального функціонування економічних відносин, що становлять основну спільного ринку, можливе тільки за наявності єдиного порядку захисту прав, які виникають у зв’язку із цими відносинами.

Розглядаючи гармонізацію цивільного процесу в широкому розумінні, слід вказати, що це узгодження наднаціонального європейського та національного цивільного процесуального законодавства держав-членів ЄС з метою забезпечення єдиного спільного європейського простору правосуддя, а також запровадження європейських стандартів здійснення правосуддя для захисту учасників транскордонних відносин.

Варто відзначити важливість цього процесу і для України. Як державі, що підписала Угоду про Асоціацію з ЄС, яка підтримує та поділяє спільні європейські цінності, Україні потрібно спрямувати реформування вітчизняного цивільного процесуального законодавства на запровадження загальноєвропейських цінностей і забезпечення зони поглибленої вільної торгівлі.

2.3