Внутрішня структура цивільного процесу ЄС

Утворення системного явища цивільного процесу ЄС зумовлене запровадженням перших загальноєвропейських процедур з розгляду і вирішення справ судом, інші регламенти забезпечують можливість ефективного розгляду справ транскордонного характеру.

Загальноєвропейські процедури стали результатом запровадження ідеї про режим вільного обігу судових рішень. Саме в ЄС в умовах спільного ринку і відкритих кордонів національних держав уперше виникла й набула актуальності ідея про необхідність транскордонного руху судових рішень та визнання їхньої законної сили та території всього об’єднання [234; с. 22-24]. Взаємне визнання судових рішень, в яких реалізується судова влада, має будуватися на взаємній довірі і схожих стандартах здійснення судочинства. Саме це надало поштовх до подальшої розбудови єдиного порядку вирішення транскордонних спорів в ЄС.

У результаті останніх реформ і вступу в дію Регламенту (EU) № 1215/2012 про юрисдикцію, визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах від 12 грудня 2012 р. (Брюссель І recast) [442] відбулось остаточне становлення єдиної системи цивільного процесу Європейського Союзу.

Відповідно до цього Регламенту, який набув чинності з 10 січня 2015 р., транскордонні судові рішення підлягають автоматичному виконанню на всій території ЄС, тобто запроваджується загальна процедура виконання судових рішень і скасовується процедура екзекватури для рішень, ухвалених судами держав - членів ЄС.

Важливість існування у всіх державах - членах ЄС єдиних підходів саме до виконання судових рішень зумовлена, передусім, значенням для забезпечення комплексності загальноєвропейської системи захисту прав жителів ЄС, оскільки саме в процесі виконання судового рішення досягається основна мета цивільного судочинства і здійснюється захист.

Поряд із цим, важливу роль у розбудові єдиного цивільного процесу ЄС також відіграють регламенти, що опосередковують судове співробітництво у сфері розгляду і вирішення справ у межах ЄС. Ці положення теж є невід’ємною частиною системи цивільного процесу ЄС, що розбудовується з метою запровадження справжнього європейського простору правосуддя.

До системи цивільного процесу ЄС варто віднести ті законодавчі акти, які відіграють важливу роль у його функціонуванні та забезпечують комплексну ефективну судову діяльність із розгляду цивільних і комерційних справ транскордонного характеру в судах держав - членів ЄС. Положеннями цих документів забезпечуються єдині засади вручення документів у транскордонних справах, отримання доказів, забезпечення коштів на рахунку, а також визнання та виконання судових рішень судів різних держав-членів на території всього Співтовариства.

Ці законодавчі акти стали результатом законодавчої діяльності ЄС після набрання чинності Амстердамським договором у 1999 р. [496] Неефективність конвенційного регулювання відносин із вручення судових та позасудових документів, отримання доказів тощо, зумовила необхідність узгодження цих правил шляхом запровадженням загальнообов’язкових регламентів.

Відсутність єдиних правил про вручення документів в ЄС ставала істотною перешкодою для ефективного захисту прав жителів ЄС у транскордонних спорах. Тож у 2001 р. було ухвалено перший регламент, присвячений регулюванню питань вручення документів, — Регламент (EC) № 1348/2000 від 29 травня 2000 р. про вручення в державах-членах судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах [437]. Сьогодні чинним є однойменний Регламент (EC) № 1393/2007 від 13 листопада 2007 р. [438], яким закріплено єдині правила вручення судових або позасудових документів у державах - членах ЄС.

Питання отримання доказів у справах транскордонного характеру було істотно ускладнене до ухвалення Регламенту Ради (ЕС) № 1206/2001 про співробітництво між судами держав-членів у отриманні доказів у цивільних або комерційних справах від 28 травня 2001 р.

Для забезпечення спільного ринку та подальшої інтеграції держав - членів ЄС важливого значення набувають не тільки гарантування визнання та виконання судових рішень у межах ЄС, але і спрощення процедур розгляду і вирішення деяких категорій справ. Так, спрощений примусовий порядок стягнення коштів як інструмент, що сприяє розвитку судової співпраці та підвищенню доступу до правосуддя, стає основою для запровадження Регламенту (EC) № 805/2004 Європейського парламенту і Ради від 21 квітня 2004 р. про Європейський виконавчий лист щодо незаперечних вимог (EEO Регламент, або Регламент № 805/2004) [440]. Цим регламентом було врегульовано порядок сертифікації судових рішень у справах із так званих незаперечних вимог, які підлягають автоматичному виконанню в державах- членах.

Подальший розвиток цивільного процесу ЄС спрямований на забезпечення єдиних підходів до здійснення конкретних процесуальних дій і спрямований на захист інтересів учасників транскордонного спору. Зокрема, в умовах запроваджених комплексних процедур з розгляду й вирішення дрібних спорів, видачі судового наказу, єдиних механізмів визнання судових рішень доволі гостро постало питання про забезпечення вимог у цивільному процесі. Звернення до суду має на меті, передусім, здійснення захисту порушених прав, що повинно гарантувати реальність виконання судового рішення. Неможливість виконати ухвалене судове рішення і захистити порушені права зводить нанівець зусилля, спрямовані на розгляд і вирішення цієї справи судом, тому забезпечення вимог позивача і стягувача має надзвичайно важливе значення.

Нині на загальноєвропейському рівні врегульовано питання забезпечення коштів на рахунку боржника за допомогою Регламенту (ЕИ) № 655/2014 від 15 травня 2014 р., яким запроваджено Європейську процедуру забезпечення коштів, що перебувають на банківському рахунку (European Account Preser­vation Order} [444].

Таким чином, до системи єдиного цивільного процесу ЄС як порядку вирішення транскордонних спорів варто віднести низку інститутів, які регулюють процесуальні відносини з розгляду справ транскордонного характеру, забезпечують комплексну ефективну судову діяльність з їх розгляду у судах держав - членів ЄС і тим самим створюють єдиний комплексний захист прав жителів ЄС в транскордонних спорах.

До системи цивільного процесу ЄС варто також віднести ті інститути, що врегульовані положеннями Директиви 2002/8/EC від 27 січня 2003 р. для поліпшення доступу до правосуддя в транскордонних спорах шляхом встановлення мінімальних загальних правил, що стосуються юридичної допомоги для таких спорів [341] та Директиви № 2013/11/EU від 21 травня 2013 р. про альтернативні способи вирішення споживчих спорів [350].

Положення цих директив мають важливе значення для ефективного функціонування цивільного процесу ЄС, незважаючи на те, що порядок регулювання відносин за допомогою регламентів і директив істотно відрізняється, оскільки останні передбачають необхідність запровадження положень до національного процесуального законодавства.

Взаємопов’язаним із Директивою № 2013/11/EU є Регламент № 524/2013, що запроваджує порядок онлайнового вирішення споживчих спорів [443] (Online Dispute Resolution for consumer cases, або ODR), що набирає сили в січні 2016 р. і є частиною системи цивільного процесу ЄС.

Такі законодавчі акти, як Регламент № 2006/2004 про співробітництво між національними органами, відповідальними за виконання законів щодо захисту споживачів [204], Директива № 2009/22/ЕС про судові заборони на захист прав споживачів [349], а також Директива № 2013/11/EU від 21 травня 2013 р. про альтернативні способи вирішення споживчих спорів [350] сприяли формуванню загальних стандартів захисту прав споживачів в ЄС та теж є невід’ємною частиною цивільного процесу ЄС.

Регламенти, за допомогою яких запроваджені загальноєвропейські процедури, є особливими джерелами права Європейського Союзу, що не вимагають імплементації до національного законодавства держав-членів, але ефективне застосування цих процедур вимагає їх узгодження або гармонізації з положеннями національного цивільного процесуального законодавства держав - членів.

Акти інститутів ЄС зобов'язального характеру у формі регламентів є основними джерелами права ЄС і є актами Ради Міністрів або Європейської Комісії, які встановлюють загальні правила, що застосовуються одноманітно та безпосередньо в усіх державах-членах ЄС, є обов'язковими для виконання в усій своїй повноті, тобто мають юридичну силу без подальшої імплементації в національне законодавство держав-членів, а індивіди можуть посилатися на них у національних судах, захищаючи свої суб'єктивні права [182; с. 119].

Система актів первинного права (регламентів), які в цей час складають систему європейського цивільного процесуального законодавства, дійсно є, як зауважує Ю. В. Білоусов, результатом гармонізації європейського процесуального права Європейського Союзу [15; с. 180]. Хоча, слід підкреслити, що регламенти відрізняються від директив, щодо яких державам надається можливість вибору форм та методів імплементації.

Загальноєвропейські процедури ЕОРР та ЕССР є комплексними провадженнями, за допомогою яких урегульовано розгляд і вирішення судом цивільних і комерційних справ транскордонного характеру, які застосовуються одноманітно та безпосередньо в усіх державах-членах ЄС. Вони є обов'язковими для виконання в усій своїй повноті, не потребуючи подальшої імплементації в національне законодавство держав-членів для застосування у національних судах, оскільки запроваджені за допомогою регламентів № 861/2007 та № 1896/2006.

Невід’ємну частину цивільного процесу ЄС становлять також рекомендації, в яких містяться вимоги до врегулювання процесуальних відносин у національному законодавстві держав-членів. Зокрема, як приклад, можна навести рекомендації щодо порядку про загальні принципи судового та компенсаційного механізмів колективного відшкодування в державах-членах, що стосуються порушень прав, наданих законодавством ЄС (Рекомендації 2013) [315], ухвалені 11 червня 2013 р., що спрямовані на забезпечення узгодженого підходу до колективного відшкодування в Європейському Союзі.

Виходячи з принципів пропорційності та субсидіарності цивільний процес ЄС як єдиний порядок розгляду і вирішення транскордонних спорів не є аналогічним за своєю побудовою і внутрішньою структурою до національного цивільного процесу будь-якої держави, а містить тільки ті інститути та норми, які сприяють вирішенню його основного завдання на наднаціональному рівні - забезпечення доступного та своєчасного захисту жителів ЄС у транскордонних справах. Таким чином, основним критерієм визначення кола законодавчих актів, які формують внутрішню структуру цивільного процесу ЄС, є те, що вони регулюють процесуальні відносини з розгляду і вирішення цивільних і комерційних справ транскордонного характеру.

В системі цивільного процесу ЄС, що опосередковує діяльність суду з відкриття провадження у справі і до виконання ухваленого судового рішення, можна виділити такі основні інститути:

1) основне та спрощене провадження з розгляду і вирішення окремих категорій справ, що гарантують доступ до суду в транскордонних справах, — Європейський порядок вирішення дрібних спорів (European Small Claims Procedure) та порядок видачі Європейського судового наказу (European Order for Payment Procedure);

2) положення про юрисдикцію та виконання судових рішень, порядок видачі Європейського виконавчого листа щодо незаперечних вимог, положення Брюссель I recast теж варто віднести до основних інститутів цивільного процесу ЄС;

3) положення, що регулюють питання процесуальних гарантій розгляду і вирішення справ транскордонного характеру, застосовуються також при розгляді внутрішніх спорів, тому відповідні порядки вручення документів, отримання доказів та забезпечення грошових коштів на банківських рахунках (European Account Preservation Order) варто віднести до допоміжних інститутів цивільного процесу ЄС.

Відповідно, систему цивільного процесу ЄС утворюють взаємопов’язані інститути, урегульовані чинним законодавством ЄС, що закріплюють єдині засади розгляду й вирішення судом цивільних і комерційних справ транскордонного характеру, забезпечують ефективне судове співробітництво з розгляду справ транскордонного характеру, а також визнання та виконання судових рішень судів держав-членів на території всього Співтовариства.

До законодавства ЄС, що формує внутрішню структуру цивільного процесу ЄС, належить:

1) ті, що опосередковують порядок розгляду та вирішення справ:

— Регламент (EC) № 1896/2006 Європейського парламенту і Ради від 12 грудня 2006 р. про порядок видачі Європейського судового наказу;

— Регламент (EC) № 861/2007 Європейського парламенту і Ради від 11 липня 2007 р. про Європейський порядок вирішення дрібних спорів;

2) ті, що регулюють положення про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень:

— Регламент (EC) № 805/2004 р. Європейського парламенту і Ради від 21 квітня 2004 р. про Європейський виконавчий лист щодо незаперечних вимог;

— Регламент (EU) № 1215/2012 Європейського парламенту і Ради від 12 грудня 2012 р. про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах;

— Регламент Ради (ЕС) № 2201/2003 від 27 листопада 2003 р. про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у сімейних справах і в справах батьківської відповідальності за дітей);

— Регламент Ради (ЕС) № 4/2009 від 18 грудня 2008 р. про юрисдикцію, застосовуване право, визнання та виконання рішень і співробітництво в справах, що випливають з зобов’язань з утримання;

3) ті, що забезпечують судове співробітництво у сфері розгляду цивільних і комерційних справ транскордонного характеру:

— Регламент (EC) № 1393/2007 Європейського парламенту і Ради від 13 листопада 2007 р. про вручення в державах-членах судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах;

— Регламент Ради (EG) № 1206/2001 від 28 травня 2001 р. про співробітництво між судами держав-членів у отриманні доказів у цивільних або комерційних справах;

— Регламент (EU) № 655/2014 від 15 травня 2014 р. Про Європейський порядок забезпечення коштів, що перебувають на банківському рахунку;

— Директива ЄС 2002/8/EC від 27 січня 2003 р. для поліпшення доступу до правосуддя в транскордонних спорах шляхом встановлення мінімальних загальних правил, що стосуються юридичної допомоги для таких спорів;

— Директива № 2013/11/EU від 21 травня 2013 р. про альтернативні способи вирішення споживчих спорів

— Регламент № 524/2013 від 21 травня 2013 р., що запроваджує порядок онлайнового вирішення споживчих спорів;

4) ті, що визначають особливості розгляду конкретних категорій справ:

— Регламент (ЕС) № 1346/2000 від 29 травня 2000 р. про банкрутство;

— Директива № 2004/48/ЕС від 29 квітня 2004 р. про захист прав інтелектуальної власності;

— Рекомендації Комісії від 11 червня 2013 р. про спільні принципи для судів щодо компенсаційних механізмів розгляду колективних позовів у державах - членах ЄС;

— Директива № 2009/22/ЄС від 23 квітня 2009 р. про судові заборони на захист прав споживачів (кодифікована версія);

— Директива 2014/60/EU Європейського парламенту і Ради від 15 травня 2014 р. про повернення об’єктів культурних цінностей незаконно переміщених на території держав-членів і доповнення до Регламенту (EU) № 1024/2012 (переглянутий) та інші.

3.2