2.2 Реалізація принципу гласності цивільного процесу щодо публіки

Виходячи із аналізу суб’єктів як структурного елементу механізму реалізації гласності цивільного процесу, визначено, що всі суб’єкти даного механізму, без яких реалізація відкритого судочинства була би неможливою, поділяються умовно на дві групи: суд, який розглядає цивільну справ та суб’єкти, які зацікавлені в інформації про діяльність даного суду.

Відповідно до ст. 6 ЦПК України розгляд всіх цивільних справ у всіх судах України проводиться усно та відкрито. Це означає, що будь-яка особа, яку цікавить, як відбувається судочинство в Україні по цивільних справах або яка безпосередньо зацікавлена в розгляді конкретної цивільної справи, має право вільного входу до приміщення суду, де відбувається розгляд цивільної справи та бути особисто присутньою в залі судових засідань, сприймати процесуальні дії суду, сторін, їхніх представників, свідків тощо.

Участь сторонніх осіб в розгляді цивільної справи виступає міжнародним стандартом правосуддя, яке передбачено багатьма міжнародними документами [80; 145; 108; 168].

Слід сказати, що не тільки нормотворчі, але й правозастосовчі міжнародні органи, визначають важливість гласного розгляду судових справ. Зокрема, можна вказати на серію судових справ Європейського Суду з прав людини, де наголошується на необхідності дотримання принципу гласності судового розгляду [342; 343; 344; 350].

Розглядаючи принцип гласності у «широкому» значенні, багато науковців вживають різноманітну термінологію щодо тих суб’єктів, які, не будучи учасниками цивільного процесу, цікавляться процедурою та результатами розгляду не своєї справи: «публіка» [85, с. 39], «глядачі» [115, с. 19], «громадськість» [268, с. 14], «сторонні особи» [32, с. 6], «громадяни» [315, с. 78], «бажаючі» [128, с. 164], «інші особи, які виявили бажання бути присутніми при вирішенні спору» [318, с.

На нашу думку, для позначення кола осіб, які бажають сприйняти інформацію по цивільній справі, але не є учасниками процесу, слід все-таки вживати термін «публіка». Згідно академічного тлумачного словника української мови «публіка» – це люди, які перебувають де-небудь як глядачі, слухачі, відвідувачі [257]. Крім того, розкриваючи сутність гласності цивільного процесу, ми виділяли таку її ознаку як відкритість, елементом якої розглядали публічність, тобто існування можливості для глядачів бути присутніми під час розгляду цивільної справи. Також, термін «публіка» має спільнокореневе значення із терміном «публічний», з яким міжнародні документи також пов’язують відкритий розгляд судових справи [235, с. 97-101].

ЦПК України 1963 року до осіб, які бажають потрапити до зали суду для слухання цивільної справи висував одну вимогу: їм повинно було виповнитися 16 років (ч. 4 ст. 10). Молодше 16 років особі можна було потрапити до зали судових засідань, де розглядається цивільна справа тільки у тому разі, якщо вона виступала особою, яка бере участь у справі, або свідком [316, с. 7]. Новий ЦПК України цю вимогу прибрав, що дає окремим науковцям підстави робити висновки про те, що «за чинним ЦПК у судовому засіданні як глядачі можуть бути присутні особи будь-якого віку» [115, с. 20]. Але таке тлумачення положення ст. 6 ЦПК України прямо суперечить ч. 5 ст. 182 ЦПК України, де вказується, що «свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання».

Тобто, можна говорити, що законодавець, не визначивши вік глядацької аудиторії в залі судових засідань по цивільній справі, створив прогалину в законодавстві, яка, на нашу думку, на даний момент вирішується аналогією закону.

Не вирішив питання вікового обмеження публіки новий закон України «Про судоустрій і статус суддів» 2016 року: «у відкритому судовому засіданні мають право бути присутніми будь-які особи» (ч. 3 ст. 11) [221].

Принципово важливим є вирішення питання про те, чи можуть юридичні особи бути «публікою», на яку поширюється зміст принципу гласності цивільного процесу. На перший погляд, охоплення змістом терміну «публіка» більше має відношення до людей, що можуть спостерігати за перипетіями розгляду цивільної справи. Проте здійснення громадського контролю в рівній мірі залежить як від людей, так і від громадських організацій. Мало того, деякі з даних організацій спеціально створюються для того, щоби донести до відома суспільства важливу для нього інформацію. Вищезазначене також підтверджується матеріалами судової практики. Зокрема, в одній із справ Волинська обласна державна телерадіокомпанія подала в суд запит про проведення відеозйомки із застосуванням апаратури та транслювання судового засідання по телебаченню [287]. Отже, суб’єктом реалізації принципу гласності цивільного процесу щодо публіки може бути як фізична особа, так і юридична в особі своїх працівників, які від її імені реалізують професійну діяльність щодо розповсюдження інформації по цивільній справі (наприклад, представник телебачення [279]).

Для розуміння сутності публіки, яка може сприймати розгляд цивільної справи та охоплюється змістом принципу гласності цивільного процесу, важливе значення має чи може нею бути телеглядачі або радіослухачі, які сприймають інформацію по цивільній справі.

На нашу думку, публіка, що сприймає інформацію по цивільній справі через її трансляцію в теле- або радіоефірі охоплюється змістом принципу гласності цивільного процесу, але при дотриманні ряду умов.

По-перше, радіослухачі або телеглядачі сприймають інформацію по цивільній справі безпосередньо. Безпосередність сприйняття такої інформації нами визначена як одна із істотних ознак гласності цивільного процесу. При чому не має ніякого значення, що ця безпосередність досягається за допомогою технічних засобів. Справа у тому, що відповідно до ст. 158? ЦПК України ряд учасників цивільного процесу може взяти участь у справі в режимі відеоконференції і при цьому не буде порушуватися принцип безпосередності роботи суду із доказами, якщо мова йде про такого учасника процесу як свідок, сторона, експерт. Якщо це характерно для учасників цивільної справи, то нелогічно припускати, що для публіки має бути зроблений виняток.

По-друге, радіослухачі та телеглядачі сприймають інформацію по цивільній справі без її творчої обробки у тому незмінному вигляді, як вона доходить до всіх інших учасників справи, які безпосередньо присутні в залі судового засіданні. В цьому відношенні С. В. Праскова зауважує, що слід відрізняти суб’єкта відносин гласності правосуддя та суб’єкта відносин відкритості правосуддя, де першими інформація про правосуддя сприймається через діяльність засобів масової інформації, носить похідний характер, містить у собі суб’єктивну думку журналіста тощо [188, с. 57]. Хоча така класифікація не підтримується, оскільки відкритість є ознакою гласності. Але характер двох видів інформації про цивільну справу, де одна вже пройшла творчу обробку, а інша ні, в розумінні специфіки реалізації принципу гласності цивільного процесу до уваги слід брати.

Яким чином можна технічно забезпечити не творче сприйняття інформації по цивільній справі? Наприклад, це може бути досягнуто за допомогою прямої трансляції, під якою розуміють «безпосередню трансляцію теле- або радіопередач без попереднього запису і монтажу» (ст. 1 закону України «Про телебачення і радіомовлення»).

Особливістю публіки, яка в прямому ефірі сприймає розгляд цивільної справи, є те, що вона не попадає під дію процесуальних обмежень, які притаманні для тих осіб, що особисто перебувають в залі судових засідань. Так, дана публіка може без дозволу суду здійснювати відеозапис трансляції розгляду цивільної справи на стаціонарну апаратуру.

Отже, є всі підстави виділяти дві групи публіки, щодо якої реалізується принцип гласності цивільного процесу: публіка, яка особисто перебуває у залі судових засідань і безпосередньо сприймає інформацію по цивільній справі та публіка, яка безпосередньо сприймає розгляд цивільної справи поза межами зали судових засідань. Дана класифікація буде показувати специфіку поширення інформації по цивільній справі, де в останньому випадку потрібно дозвіл суду та осіб, що беруть участь у справі щодо поширення інформації по ній (ч. 8 ст. 6 ЦПК України).

Питаннями класифікації публіки в залі судового засідання, що сприймає розгляд судової справи, також займалося ряд інших науковців. Зокрема, С. В. Праскова за критерієм наявності чи відсутності інтересу, публіку, яка присутня в залі суду, поділяє на три категорії: а) незацікавлені особи; б) особи, що мають професійний інтерес в отриманні судової інформації (журналісти, юристи, студенти тощо); в) особи, що мають особистий інтерес в отриманні інформації по справі (родичі, близькі, знайомі сторін процесу). При цьому, вчена робить дивний висновок, що вказані категорії публіки зовсім не відрізняються по обсягу правосуб’єктності [188, с. 59]. Але важко погодитися із тим, що будь-яка особа може заявити у суді прохання про здійснення прямої телетрансляції розгляду цивільної справи, враховуючи те, що даний вид діяльності в будь-якій країні, як правило, ліцензується.

Разом із тим, за характером інтересу варто погодитися із виділеною вище класифікацією публіки, зауваживши, що в залі судових засідань, як правило, перебуває публіка, що має особисту або професійну зацікавленість. Даний висновок базується на статистичних даних [340, с. 75]. Крім того, варто виділяти четверту групу: особи, які мають юридичний інтерес до цивільної справи, яка розглядається. Зокрема, в залі судового засідання може бути присутня особа, права та обв’язки якої, може зачепити рішення суду. Якщо вона не встигне вступити у справу до винесення судового рішення (напр., третя особа, що заявляє самостійні вимоги може подати позов до початку судових дебатів – ч. 9 ст. 193 ЦПК України), то їй надається багато процесуальних прав для вирішення питання про оскарження рішення у такій справі.

Витоки права публіки на інформацію по цивільній справі випливають хронологічно із закону України «Про інформацію» 1992 р., який закріпив право на відкриту інформацію (ч. 2 ст. 20) та гарантії на їх отримання, наприклад, «обов'язком суб'єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення» (ч. 1 ст. 6) [210]. Закон України «Про друковані засоби масової інформації» 1993 року серед прав журналістів закріпив право «на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації» (ч. 2 ст. 26) [200]. В 2006 році був прийнятий закон України «Про доступ до судових рішень», де було передбачено, що кожен має право на доступ до судових рішень, яке забезпечується їх внесенням до Єдиного державного реєстру судових рішень, що є відкритим для безкоштовного та цілодобового користування на офіційному порталі судової влади України [199]. В 2011 році в Україні був прийнятий закон «Про доступ до публічної інформації», де публічна інформація визначається як «відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформації, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом» [198].

Маючи таку велику кількість нормативно-правових актів, які регламентують права, процедуру та умови доступу публіки до інформації по цивільній справі, слід добре усвідомлювати, які із них охоплюються змістом принципу гласності цивільного процесу. Для цього треба пам’ятати ті ознаки, гласності цивільного процесу, які виводилися у попередньому розділі, особливість структурних елементів механізму реалізації принципу гласності цивільного процесу та критерії розмежування гласності цивільного процесу від гласності судової влади та гласності в політичному значенні.

У цьому відношенні, важливе значення буде мати безпосереднє сприйняття інформації по цивільній справі та відсутність її творчого опрацювання для публіки. Крім того, не слід забувати, що має бути джерелом такої інформації: виключно процесуальна діяльність. Ці два критерії не дають можливості віднести до змісту принципу «гласності цивільного процесу» в широкому значенні (тобто для публіки) такі форми прояву «гласності судової влади» як депонування текстів судових рішень по цивільній справі, використання їх в аналітично-звітній діяльності судових органів, яка публікується в офіційних виданнях або на офіційних сайтах судових органів, використання судових рішень в узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, яке також публікується в офіційних виданнях або на офіційних сайтах судових органів, використання судових рішень журналістами в своїх публікаціях, програмах, навчальній та науковій літературі тощо.

Але «гласність судової влади», яка націлена на інформування суспільства про діяльність суду, виступає важливою умовою для реалізації принципу «гласності цивільного процесу». Без опублікування на офіційному сайті суду графіку розгляду судових, у тому числі й цивільних, справ публіка змушена була би безпосередньо з’являтися до приміщення суду та знайомитися із графіком їх розгляду конкретними суддями, який вивішений на стенді. Але і в першому випадку, і в другому випадку маємо форми прояву «гласності судової влади», що забезпечує реалізацію принципу «гласності цивільного процесу».

Нажаль багато науковців розглядають частиною принципу гласності цивільного процесу опублікування судових рішень в Єдиному державному реєстрі судових рішень України, опублікування звітів про діяльність суду в пресі, інформування по цивільних справах по радіо та телебаченню, порядок формування суддівського корпусу тощо [7, с. 191; 93, с. 67]. Даний підхід, вважаємо, методологічно невірний, оскільки він приводить до змішування двох, різних по обсягах, правових понять: «гласності цивільного процесу» та «гласності судової влади». В практичному плані такий підхід навіть не перспективний, оскільки він зводить до єдиного знаменника абсолютно різні за своєю правовою природою способи і процедури отримання інформації по цивільній справі, не даючи можливості їх вивчати відособлено, узагальнюючи та вдосконалюючи правові норми, що їх регламентують. Зокрема, отримання інформації по цивільній справі за межами юрисдикційної процедури у більшості випадків пов’язано із застосуванням матеріально-правових, а не процесуально-правових механізмів.

Слід сказати, що є окремі науковці, які розмежовують поняття «гласність цивільного процесу» та «гласність судової влади», чітко визначаючи форми їх прояву. Так, Р. О. Куйбіда та Т. В. Руда називають положення про «відкритий доступ до судових рішень» одним із принципів, який забезпечує прозорість діяльності судової влади, а також сприяє однаковому застосуванню законодавства [248, с. 5]. В. В. Городовенко, аналізуючи проблеми забезпечення відкритості судової влади, публікацію судових рішень в Єдиному реєстрі також розглядає як форму інформування громадськості про діяльність судової влади [52].

Таким чином, аналізуючи механізм реалізації принципу гласності цивільного процесу, слід чітко визначати ті суб’єктивні права, якими володіє публіка, що дають їй можливість безпосередньо, в незмінній формі сприймати із процесуальної діяльності суду та учасників цивільного процесу інформацію по цивільній справі, а також гарантії реалізації цих прав, серед яких слід виділяти ті, що входять у більше за обсягом правове поняття «гласність судової влади».

Серед суб’єктивних прав публіки, які націлені на реалізацію принципу гласності цивільного процесу, слід виділити наступні права: право будь-якої особи бути присутньою в залі судових засідань, право на письмовий запис інформації по цивільній справі, право на звукозапис інформації по цивільній справі, право на проведення фотографування, кінозйомки, відеозйомки судового засідання, а також право на транслювання судового засідання по радіо та телебаченню (ч. 8 ст. 6 ЦПК України).

Вказані права публіки можна розділити на групи за різними критеріями, які будуть мати не тільки теоретичне, але і практичне значення.

По-перше, залежно від пов’язаності прав публіки в судовому засіданні із технічними засобами, дані права поділяються на ті, які не пов’язані із технічними засобами (напр., право на доступ до зали судового засідання) та права, які пов’язані із використанням технічних засобів (наприклад, фотографування у судовому засіданні). Причому, остання група прав публіки може бути розподілена також на дві підгрупи: ті, які пов’язані із фіксацією інформації по цивільній справі (наприклад, відеозапис судового засідання) та ті, які пов’язані із поширенням інформації по цивільній справі (наприклад, трансляція судового засідання по радіо чи телебаченню).

Говорячи про використання технічних засобів публікою, В. В. Король вказує, що «у даному випадку громадянам, які присутні на відкритому судовому розгляді та мають можливість спостерігати і запам’ятовувати все, що там відбувається, фактично надається право користуватися «технічною пам’яттю» як додатковим засобом запам’ятовування» [112, с. 61].

Вказана класифікація важлива тим, оскільки вона показує особливість реалізації прав публіки, де одні права неможливо реалізувати без певних технічних пристроїв, використання яких щодо осіб (судді та учасників процесу), носить обмежувальних характер не тільки за матеріальним, але і за процесуальним законодавством.

Слід сказати, що існують серед вітчизняних науковців противники надання публіці права використовувати технічні засоби для фіксації судового засідання або поширення інформації про нього, оскільки «технічна пам’ять» може бути використана для «розправи» над суддею при малій формальній помилці або учасники судового засідання будуть поставлені в положення акторів [46, с. 44-46]. Така позиція не є поодинокою [112, с. 62-63].

На нашу думку, вказані аргументи недостатньо обґрунтовані, щоб заборонити публіці проводити технічну фіксацію судового засідання для зберігання інформації чи її поширення. Робота судді завжди публічна, до якої людина або звикає, або ні, звільняючись із займаної посади. Те, що суддя повинен пам’ятати про формальні аспекти судового процесу, слід вважати не мінусом, а плюсом, оскільки формалізм був придуманий саме для гарантування прав та інтересів учасників процесу, щоб не допускати зловживань. Стосовно бажання учасника процесу прославитися, то ніщо йому не заважає поза межами процесу взяти участь у теле- чи радіопередачі. Таким чином, думається, що надавати права публіці стосовно використання технічних засобів під час розгляду цивільної справи варто, оскільки це у більшій мірі направлено на забезпечення ідеї гласності цивільного процесу, ніж її спотворення. Ось чому, окремі представники доктрини цивільного процесу, аналізуючи практику Великобританії, де судді повинні роз’яснити журналістам законодавство щодо висвітлення судового засідання в пресі, виступають за передбачення спеціальних процедур участі представника ЗМІ в цивільному судочинстві [304, с. 64].

По-друге, за наявністю або відсутністю певних умов в реалізації прав публіки в судовому засіданні їх можна поділити на умовні та безумовні права. Безумовні права публіки – це такі права, які публіка може реалізувати вільно на власний розсуд, не отримуючи ніякої попередньої згоди на їх реалізацію. До таких безумовних прав публіки, можна віднести право робити письмові записи та право робити звукозапис на портативний (тобто переносний) аудіопристрій. До умовних прав публіки можна віднести право бути присутнім в судовому засіданні, право здійснювати звукозапис та/або відеозапис із використанням стаціонарної апаратури, право на проведення фото- та кінозйомки, а також право на транслювання судового засідання по радіо чи телебаченню. Умовність даних прав виражається в наявності, чітко визначеної законом певної умови для їх реалізації. Зокрема, для того, щоби особа з числа публіки могла бути допущеною до зали судового засідання як слухач, їй повинно виповнитися 16 років. А для того, щоби робити звуко- та відеофіксацію на стаціонарний пристрій, здійснювати фото- та кінозйомку, проводити трансляцію судового засідання в теле- чи радіоефірі, потрібно згоду двох суб’єктів: суду та осіб, які беруть участь у справі. З цього приводу суд повинен винести ухвалу (ч. 8 ст. 6 ЦПК України). Причому, не слід думати, що при відсутності заборони на такі дії з боку осіб, які беруть участь у справі, суд повинен давати згоду обов’язково. Як показує судова практика, суддя самостійно може не надати своєї згоди, що і буде відображати ухвала суду [284].

Вище зазначена класифікація прав публіки на умовні та безумовні зроблена на підставі положень норм ЦПК України.

Разом із тим, новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» 2016 р. зовсім по-інакшому переглянув умовні та безумовні права публіки в судовому засіданні щодо всіх категорій судових справ, у тому числі й цивільних. Зокрема, «особи, присутні в залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, встановлених законом. Трансляція судового засідання здійснюється з дозволу суду». Аналізуючи дані нововведення, можна відмітити, що зникає поняття «стаціонарні» засоби, а мова ведеться виключно про портативні відео- та аудіотехнічні засоби. Цікавим і не зовсім бажаним є те, що зростає коло умовних прав, а, відтак, коло безумовних зменшується. На перший погляд відсутність дозволу суду на проведення фотозйомки, кінозйомки, відеозапису є важливим кроком уперед в розвитку ідеї гласності цивільного процесу. Проте дані права не стали для публіки безумовними, оскільки, як передбачено в законі, їх реалізація відбувається «з урахуванням обмежень, установлених законом». Нажаль вказане застереження, на практиці спотворилося, набуваючи гротескних форм.

Якщо слідувати логіці законодавця, то під «обмеженням, які встановлені законом», у першу чергу, слід розуміти норми матеріального права, які захищають права фізичних осіб щодо їх запису (ч. 6 ст. 296, ч. 1 ст. 307 ЦК України). Насторожує, що згідно нововведень до умовних прав публіки віднесено аудіозапис з використанням портативних аудіотехнічних пристроїв, хоча норма ЦПК України поки що чітко передбачає можливість публіки використовувати портативні аудіотехнічні пристрої без обмежень (ч. 8 ст. 6). Єдине застереження, яке треба пам’ятати – додержання належного порядку (п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції») [202]. Дане застереження передбачено нормами процесуального законодавства (ч. 3 ст. 162 ЦПК). Таким чином, закон України «Про судоустрій і статус суддів» під «обмеженнями, які встановлені законом» нібито розумів вищевказані обмеження в нормах матеріального та процесуального законодавства.

Але на практиці окремі судді фразу «обмеження, які встановлені законом» з абз. 3 ч. 3 ст. 11 закону України «Про судоустрій і статус суддів» почали розуміти інакше. Зокрема, вони вважають, що норми процесуальних кодексів, у тому числі й ЦПК України, виступають спеціальними нормами щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які усувають дію загальної норми, яка передбачена в даному законі. Тобто під «урахуванням обмежень, установлених законом» окремі практикуючі судді розуміють діючі норми процесуальних кодексів, до змісту яких не були внесені зміни, на виконання новел Закону України «Про судоустрій і статус суддів». На практиці це вилилося в те, що багато суддів надають дозволи на проведення відеозапису [277]. На офіційних сайтах багатьох судів до цих пір називається наявність «ухвали суду про надання дозволу на проведення фото та відеозйомки» [183]. Окремі суди на своїх сайтах навіть вказують журналістам, яке обґрунтування вони повинні писати на проведення фотографування чи відеозйомки в залі судового засідання, «щоб переконати суд в необхідності надання дозволу фотографувати чи проводити відеозйомку» [183].

Якщо саме так розуміти наразі співвідношення між нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальними кодексами України (у тому числі й ЦПК), змінений порядок звукозапису, фотографування, проведення відеозйомки в жодному суді не працює, бо спеціальні процесуальні норми дане питання регламентують інакше. Дана законодавча плутанина зумовлює окремих голів суду з цього приводу робити висновки, що «за таких умов необхідно надати суддям рекомендації щодо їхніх дій при проведенні особами відеозапису засідання без спеціального дозволу» [79].

У Висновку № 7 (2005) Консультативної ради європейських суддів вказано, що «головуючий суддя повинен мати можливість приймати рішення щодо умов зйомок» [36]. Проект закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо забезпечення гласності та відкритості судового процесу)» пропонує надати всім учасникам процесу та присутнім в залі суду громадянам проводити зйомку судового засідання без отримання спеціального дозволу суду, «але не створюючи перешкоди у веденні засідання та здійсненні учасниками судового процесу їхніх процесуальних прав» [195]. Верховний Суд України дане нововведення у своєму висновку до законопроекту схвалив, але зробив застереження, що «фотозйомка, відео- й аудіозапис чи трансляція судового засідання має відбуватися за наявності згоди осіб, які беруть участь у справі» [37].

Найкращим нововведенням у забезпеченні права публіки на отримання інформації по цивільній справі є вимога Закону України «Про судоустрій і статус суддів» проводити розгляд судових справ виключно в залі судових засідань (ч. 8 ст. 11) [221]. На даний момент, як правило, у залі судових засідань загальних судів проводиться розгляд кримінальних, а не цивільних справ, де є можливість, обмежуючи свободу пересування, розмістити підсудну особу. Цивільні справи більшість суддів розглядає у своїх кабінетах, куди доступу не мають не те що публіка, але навіть учасники цивільного процесу. Про такі матеріально-технічні проблеми судів вже раніше писали. Так, планувалося для «модельних судів» України забезпечити кожного суддю кабінетом, приймальнею, залом судових засідань та нарадчою кімнатою [141, с. 107].

Аналізуючи умовні права публіки, за допомогою яких реалізуються положення принципу гласності цивільного процесу, хотілося б зробити застереження щодо недоцільності отримання згоди суду на трансляцію судового засідання (як за чинним ЦПК України, так і за Законом України «Про судоустрій і статус суддів») та встановлення єдиної заборони на шляху реалізації цього права з боку суду – створення перепон у відправленні правосуддя по цивільній справі. Непотрібність дозволу суду на отримання трансляції зумовлено тим, що громадськість зацікавлена в контролі за діяльністю суду, а тут виходить, що саме суд нам має дати згоду на таку форму контролю за собою. Сподіватися на об’єктивне вирішення даного питання з боку суду схоже з тим як наразі вирішується в цивільному процесі заява про відвід судді, коли він цивільну справу розглядає одноособово: суддя виходить у нарадчу кімнату, сам радиться із собою та повертається для оголошення особам, які беруть участь у справі, та публіці свого рішення (ч.2 ст. 24 ЦПК України). Виходить так, що суддя сам виступає суддею у своїй справі. Ось чому питання із отриманням дозволу суду на транслювання потрібно вирішувати в корні інакше: прибрати отримання дозволу з боку суду взагалі, а тільки залишити право суду обмежити реалізацію цього права, якщо воно буде перешкоджати проведенню судових засідань або реалізації процесуальних прав та обов’язків учасникам процесу. Причому, з цього приводу суд повинен винести мотивовану ухвалу. Наразі, від суду не вимагається вказівка на причини, достатньо однієї незгоди щоби заборонити трансляцію [295]. Звичайно, що реалізацію права публіки на трансляцію варто поставити у залежність від учасників процесу, відповідно до того, як норми матеріального законодавства захищають інтереси фізичних осіб під час їх запису.

Важливе значення в реалізації прав публіки на отримання інформації по цивільній справі відіграють гарантії, не тільки правові, але й організаційні та матеріально-технічні. Частину з них вище розглядали, вказуючи, що вони належать до «гласності судової влади», а не «гласності цивільного процесу» (депонування судових рішень, публікація на сайті суду часу та місця розгляду цивільної справи, звітування суду про свою діяльність та публікація звіту на сайті суду тощо). Закон України «Про судоустрій і статус суду» розширив обсяг інформації, яка має бути доведена до відома публіки, забезпечуючи її правом на інформацію по цивільній справі: «інформація про суд, який розглядає справу, сторони спору та предмет позову, дату надходження позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги, заяви про перегляд судового рішення, стадії розгляду справи, місце, дату і час судового засідання, рух справи з одного суду до іншого є відкритою та підлягає невідкладному оприлюдненню на офіційному веб-порталі судової влади України, крім випадків, установлених законом» (ч. 2 ст. 11) [221].

Процесуальними гарантіями, які забезпечують реалізацію права публіки на інформацію по цивільній справі, що входять до змісту принципу усності цивільного процесу, виступають озвучування процесуальних дій суду та учасників процесу. Як писав Н.В. Криленко «Гласність судочинства призводить до того, що у судовому засіданні звичайно проводиться два суди: суд над тим, хто вчинив злочин, і громадський суд, який спостерігає судові дії, над суддями – суд над судом» [124, с.76].

Слід сказати, що проголошення судового рішення виступає процесом, що здійснює взаємний вплив: суду на суспільство та суспільства на суд. Доведення до відома суспільства результатів розгляду цивільної справи забезпечує виховний вплив правосуддя. Але з іншого боку, після проголошення судового рішення по цивільній справі суспільство має змогу також оцінити його справедливість, тобто дати оцінку діям судді, який розглядав цивільну справу. Висловлена з цього приводу громадська думка буде показувати або довіру до цивільного судочинства, або критику результатів розгляду цивільної справи. В обох випадках буде проводитися виховний вплив суспільства на цивільне правосуддя.