Принцип пріоритетності цивільного процесу ЄС та особливості застосування положень національного законодавства під час розгляду справ у порядку загальноєвропейських процедур

Серед принципів цивільного процесу ЄС важливе місце посідає пріоритетність положень загальноєвропейських процедур над положеннями національного процесуального законодавства, що зумовлює необхідність узгодження останнього з вимогами наднаціонального законодавства ЄС.

Цей принцип випливає зі ст. 26 Регламенту № 1896/2006, в якій зазначено: All procedural issues not specifically dealt with in this Regulation shall be governed by national law (усі процесуальні питання, які спеціально не врегульовані цими Правилами, мають регулюватися за допомогою національного законодавства), а також зі ст. 19 Регламенту № 861/2007 «Applicable procedural law» (процесуальне законодавства, що застосовується). В її положеннях йдеться про те, що Subject to the provisions of this Regulation, the European Small Claims Procedure shall be governed by the procedural law of the Member State in which the procedure is conducted (з урахуванням положень цих Правил, порядок проведення Європейської процедури вирішення дрібних спорів має регулюватися за допомогою процесуального законодавства держави- члена, в якій розпочато процедуру).

Саме ці ідеї відображають основні положення принципу пріоритетності цивільного процесу ЄС. Особливості реалізації цього положення в судовій практиці дозволяють виокремити елементи або структурні частини цього принципу, зміст яких визначає правила застосування національного процесуального законодавства під час розгляду справ у порядку загальноєвропейських процедур. Такі висновки можна зробити з рішень Суду ЄС, в яких він визначає особливості застосування загальноєвропейських правил розгляду й вирішення транскордонних спорів та правил національного процесуального законодавства.

Імперативний характер норм загальноєвропейського законодавства зумовлює пріоритетність їхніх положень, які дають змогу досягти основної мети їх запровадження - створення єдиного, не залежного від різних положень національного процесуального законодавства держав-членів, порядку розгляду транскордонних спорів.

Так, наприклад, регламентів № 861/2007 та 1896/2006 зазначено, що положеннями національного законодавства держав-членів регулюються питання щодо:

- судів або органів, компетентних ухвалювати рішення в порядку Європейської процедури вирішення дрібних спорів та видавати

Європейський судовий наказ про сплату;

- засобів зв’язку, що використовуються в загальноєвропейських процедурах та доступні в судах або органах;

- органів або організацій, компетентних надавати практичну допомогу (передбачену ст. 11 Регламенту № 861/2007);

- засобів електронного повідомлення та зв’язку, застосування яких передбачено положеннями зазначених регламентів, що технічно доступні і прийнятні відповідно до положень процесуального законодавства, а також способів вираження згоди на використання електронних засобів зв’язку, якщо такі є, доступні відповідно до їхнього національного законодавства;

- конкретних осіб або видів професій, якщо такі є, які зобов’язані законом приймати повідомлення або інші судові документи, передані за допомогою електронних засобів зв’язку;

- судових витрат або порядку їх обчислення, а також способів оплати, прийнятних для оплати судових витрат;

- будь-яких порядків оскарження, передбачених регламентами, доступних відповідно до національного процесуального законодавства, строків, упродовж яких може бути оскаржено рішення, а також судів або органів, до яких можна звернутися щодо оскарження;

- процедури вирішення питання про перегляд, передбачених ст. 18 Регламенту № 861/2007 та ст. 20 Регламенту № 1896/2006, і судів або органів, компетентних їх розглядати;

- мов, які вони визнають і застосовують для розгляду справ у порядку Європейської процедури вирішення дрібних спорів та видачі Європейського судового наказу;

- органів, компетентних виконувати рішення.

На питання, чи є формальними вимоги, встановлені процедурою видачі Європейського судового наказу, чи мають при цьому враховуватися вимоги, закріплені в національному процесуальному законодавстві країни компетентного суду, Суд ЄС у своєму рішенні відповів так. Виходячи з того, що процедура видачі Європейського судового наказу доступна як додатковий і необов’язковий порядок захисту прав, вона є взаємно незалежною з процедурами, передбаченими національним процесуальним законом держави компетентного суду. Ця процедура не замінює й не гармонізує механізми, наявні в національному законодавстві, а тільки існує паралельно з національним законодавством як додатковий порядок захисту права позивача. Тож заявник не позбавлений можливості використовувати будь-який із запропонованих способів захисту свого права, доступний відповідно до законодавства держави-члена або законодавства Співтовариства, для захисту своїх прав [394].

Але водночас положення Регламенту № 1896/2006 слід тлумачити як керівні вичерпні вимоги, що висуваються до процедури видачі Європейського судового наказу, а положення національного законодавства мають застосовуватися тільки до тих відносин, які не врегульовані цим положення. Додаткові вимоги до заяви про видачу судового наказу, не передбачені положеннями Регламенту, встановлюватися не можуть [394]. Зокрема, у ст. 7 закріплено вимоги до змісту і форми заяви, у додатках запропоновано стандартні форми, але немає жодної вказівки про те, що держави-члени можуть запроваджувати додаткові вимоги відповідно до свого національного законодавства, що доповнюють або уточнюють вимоги до такої заяви.

Як приклад варто навести справу Івони Широчки (Iwona Szyrocka), резидент Польщі, яка 23 лютого 2011 р. звернулася до Окружного суду міста Вроцлав із заявою про видачу Європейського судового наказу про сплату коштів проти компанії «Сігер Технолоджі» (SiGer Technologie), розташованої в Тангемюнде, Німеччина. Питання виникло про застосування окремих положень польського національного законодавства при розгляді поданої заяви, в якій, зокрема, не було вказано предмет спору, ціну позову в національній валюті (у стандартних формах передбачено визначити суму вимоги в євро), а також не визначено конкретні відсотки до основної суми боргу на дату подання заяви [394].

Суд ЄС у своєму рішенні підкреслив пріоритет загальноєвропейських процедур та необхідність застосування їх положень, виходячи з їхньої основної мети. Водночас відповідно до національного законодавства може вирішуватися питання про те, що національний суд може просити позивача заповнити заяву про процедуру видачі Європейського судового наказу про сплату із зазначенням загальної суми вимоги, що виражається в польській валюті, з метою визначення суми судових зборів.

За відсутності гармонізації вітчизняних механізмів вирішення незаперечних, або безспірних, вимог, відповідно до положень ст. 25 Регламенту № 1896/2006, правила для визначення розміру судових витрат належать до сфери регулювання національного процесуального законодавства кожної держави-члена, за принципом процесуальної самостійності держав-членів. Водночас, ці правила не мають бути менш сприятливими, ніж ті, які регулюють подібні внутрішні дії (за принципом еквівалентності), або, наприклад, ускладнювати порядок, визначений законодавством Європейського Союзу [394].

В окремій думці генеральний адвокат зауважив, що національний суд може на власний розсуд визначити порядок отримання інформації про вартість предмета спору в межах правил, встановлених національним законодавством, за умови, що процедурні вимоги, пов’язані з визначенням судових витрат, не призводять ні до надмірної тривалості процедури видачі Європейського судового наказу, ні до відмови від застосування такого порядку [427].

Оскільки за положеннями національного процесуального законодавства держав - членів ЄС, наприклад Польщі, визначення суми позову та сплата судового збору здійснюється на момент подання заяви до суду, це не може ускладнити або затягнути розгляд справи за загальноєвропейськими процедурами.

Згідно з принципом пріоритетності, застосування положень національного процесуального законодавства можливе тільки за прямою вказівкою відповідної норми загальноєвропейського законодавства. Так, з метою захисту інтересів учасників процесу, гарантій прав відповідача під час розгляду справ у порядку ЕОР, заперечення проти виданого Європейського судового наказу мають розглядатися в порядку національного процесуального законодавства держави - члена компетентного суду.

Процедура розгляду заяви і видачі Європейського судового наказу передбачає окрему стадію заперечення відповідача. Відповідно до положень ст. 12-14 Регламенту № 1896/2006, відповідач повідомляється про виданий наказ та разом з його копією отримує стандартну форму для заперечення проти нього. При цьому, згідно з ч. 3 ст. 16, він не зобов’язаний повідомляти причини заперечення, але впродовж 30 днів після його отримання може подати їх до суду, що його видав. Після цього, відповідно до ст. 17, процедура розгляду справи продовжується за правилами цивільного процесуального законодавства держави компетентного суду (in accordance with the rules of ordinary civil procedure), якщо заявник не заперечує проти цього.

Водночас Регламентом № 1896/2006 не визначено особливих вимог до заяви про заперечення відповідача. Наприклад, у справі Голдбет Спортветтен (Goldbet Sportwetten GmbH), Австрія, проти пана Сперіндео (Massimo Sperindeo), резидента Італії, Суд ЄС у своєму рішенні про заперечення відповідача зазначив, що відповідач може її подати, використовуючи стандартну форму ЕОР, проте суди повинні брати до уваги будь-які інші письмові заяви про заперечення, якщо вони виражені в ясній формі [398].

Але всі процесуальні дії мають відповідати встановленій законом формі, тож для того, щоб заява про заперечення відповідача проти Європейського судового наказу розглядалася в порядку звичайного цивільного процесу суду держави-члена, що його видав, імовірно, вона має відповідати вимогам національного цивільного процесуального законодавства, встановленим до заяв, за якими суди можуть відкрити провадження у справі.

При цьому цілком логічно виникає питання про те, в якому порядку ordinary civil procedure суд повинен розглядати заяву про заперечення проти видачі Європейського судового наказу. Наприклад, за положеннями чинного ЦПК України, заперечення проти виданого судового наказу, що за своїм змістом близьке до заяви про скасування судового наказу, може розглядатися в порядку наказного або позовного провадження цивільного судочинства.

У Проекті European Judicial Enforcement зазначається, що порядок розгляду заперечень проти виданого Європейського судового наказу, передбачений положеннями національного процесуального законодавства держав - члена компетентного суду, значно варіюється. Так, наприклад, в Італії після отримання заява про заперечення реєструється та передається судді, який відповідно до процесуальних вимог видає ухвалу про те, що заяву про заперечення прийнято, та час її прийняття; надає сторонам строк для подання заяв, а також зазначає дату першого слухання справи.

У Польщі в разі подання заяви про заперечення європейський судовий наказ визнається недійсним, а подальший розгляд справи відбувається відповідно до звичайних правил цивільного судочинства, якщо заявник не заперечує. Процедура розгляду заяви відбувається відповідно до звичайних правил, передбачених ст. 505-19 § 1-3 ЦПК Польщі [487].

В Угорщині нотаріус відсилає листа до заявника впродовж 8 днів від дати отримання заяви про заперечення, в якому інформує його про подання цієї заяви відповідачем. Якщо заяву подано впродовж встановленого строку, провадження в суді триває як звичайна процедура (an ordinary procedure). Нотаріус відсилає справу до компетентного суду, який запрошує заявника підтвердити докази, викладені в заяві, і сплатити судові витрати впродовж 15 днів з дати отримання заяви нотаріуса. Якщо витрати сплачено, процедура продовжується у звичайному порядку [485].

У Нідерландах заявника потрібно проінформувати в разі подання заяви про заперечення відповідачем та початку її розгляду у звичайному порядку цивільного судочинства, що здійснюється звичайним листом. Оскільки Регламент не надає відповіді на питання щодо порядку та порядку переходу до звичайного порядку цивільного судочинства, це здійснюється відповідно до національного законодавства. У такому разі суд повинен вирішити, чи заява більше підходить до Dutch summons procedure (dagvaardingsprocedure, або викличне провадження) чи Dutch application procedure Iyerzoekschriftprocedure, або позовне провадження), оскільки в Нідерландах немає процедури, схожої до EOP. Як правило, суд вирішує це питання на користь summons procedure [488].

У Бельгії також не передбачено спеціального порядку переходу до звичайної процедури цивільного судочинства. З огляду на це, судовий співробітник просто надсилає листи сторонам, інформуючи їх про те, що надійшла заява про заперечення, і закликає сторони до судового засідання. Суддя розглядає справу за первісною заявою про видачу наказу, ураховуючи заперечення відповідача [484].

У Люксембурзі заява про заперечення розглядається у звичайному порядку розгляду позовів про відшкодування (action for recovery of claims). Судовий співробітник інформує сторони про необхідність найняти адвоката впродовж 15 днів та закликає їх до судового засідання не пізніше ніж за 8 днів до його початку [486].

Зазначене вище свідчить про те, що під час реалізації положень загальноєвропейських процедур виникають практичні проблеми узгодженого застосування європейського та національного законодавства держав-членів.

На наше переконання, виходячи із сутності цієї процедури ЕОР, рішення про примусове стягнення коштів (судовий наказ) видається відповідачеві з вказівкою про можливість заперечення проти нього, і, якщо він подає таку заяву, суд розпочинає розгляд справи у звичайному порядку, передбаченому національним процесуальним законодавством держави. Сутність цього провадження полягає в тому, що, на відміну від звичайного цивільного судочинства, тягар ініціювання покладається на одержувача судового наказу, тобто на боржника, а не на стягувача.

Про цей еволюційний крок назустріч сумлінному кредитору неодноразово зауважував у своїх роботах М. Сторм. Він слушно зазначив, що протягом багатьох століть процесуальний тягар покладається на плечі позивача, котрий заздалегідь сплачує судові витрати, повинен визначити відповідача та його місце проживання, тоді як більш логічно було б перекласти все це на плечі сторони, яка не відповідала за своїми зобов’язаннями або, найбільш імовірно, порушила правопорядок [473].

Отже, застосовуючи процедуру, передбачену національним процесуальним законодавством, для скасування судового наказу можна спотворити основну мету й завдання запровадження порядку видачі Європейського судового наказу - спрощення процедури стягнення боргу.

Ще одним аргументом на користь розгляду заперечення проти виданого Європейського судового наказу в порядку позовного провадження є те, що спрощений порядок вирішення справи і захисту прав уже було використано, а заперечення відповідача свідчить про наявність спору між сторонами. Натомість спрощена та уніфікована процедура не є змагальною за своєю суттю, оскільки відповідач отримує судовий наказ з конкретними вказівками. З огляду на це, заява про заперечення відповідача проти виданого Європейського судового наказу має стати підставою для відкриття позовного провадження цивільного судочинства й розглядатися відповідно до встановлених національним процесуальним законодавством правил.

По суті, заявою про заперечення проти судового наказу закінчується провадження у справі за процедурою ЕОР та розпочинається процедура розгляду справи за положеннями національного процесуального законодавства держави компетентного суду. Визначення цього суду є надзвичайно важливим питанням, оскільки не завжди суд, що видав Європейський судовий наказ, буде компетентним розглядати заяву про заперечення та спір між тими сторонами.

Як свідчить судова практика, актуальними є питання, пов’язані з проблемами застосування не тільки загальноєвропейського й національного законодавства, але і різних положень загальноєвропейського законодавства. Так, наприклад, у справі Голдбет Спортветтен проти пана Сперіндео при визначенні суду, в якому буде розглядатися заперечення проти судового наказу, вирішувалося питання про зміст заяви про заперечення і порядок вирішення питання про підсудність [398]. Пан Сперіндео наполягав на тому, що, відповідно до ст. 24 Регламенту № 44/2001 (аналогічне положення міститься в ст. 27 чинного Регламенту № 1215/2012), явка відповідача до конкретного суду із заявою про заперечення засвідчує вибір компетентного суду. Як зазначено в рішенні Суду ЄС, заява про заперечення, згідно з вимогами ЕОР, не має містити конкретних підстав або причин оскарження по суті, вона є тільки інструментом заперечення проти висунутих вимог. Отже, той факт, що відповідач заявив про свої заперечення, по суті не означає, що він скористався положенням ст. 24 Регламенту № 44/2001 і його явка до суду означає вибір конкретного суду.

Таким чином, можна констатувати, що деякі положення загальноєвропейського законодавства не ідеальні і деколи можуть призвести до певних ускладнень. Так, наприклад, якщо в положеннях ч. 3 ст. 16 Регламенту № 1896/2006 містилися вимоги зазначити конкретні причини або підстави оскарження виданого Європейського судового наказу, суддя мав би змогу самостійно визначити найбільш раціональний порядок розгляду справи відповідно до тих проваджень цивільного судочинства, які передбачені національним процесуальним законодавством, - спрощеного або загального позовного.

При цьому зміст принципу пріоритетності цивільного процесу ЄС, що розкривається в положеннях загальноєвропейського законодавства й забезпечує єдині підходи до їх застосування в судовій практиці, можна визначити за допомогою таких елементів:

1) положення регламентів № 861/2007 та № 1896/2006 слід вважати імперативними нормами, відсутність конкретних вказівок не означає можливості ускладнення процедури та застосування національного процесуального законодавства держав-членів;

2) водночас за прямої вказівки про необхідність застосування положень національного процесуального законодавства потрібно виходити із сутності спрощеної та доступної загальноєвропейської процедури.

3.4