Альтернативність та автономність загальноєвропейських процедур

Забезпечення ефективного функціонування можливе тільки за умови дотримання основних принципів цивільного процесу ЄС. Саме вони дозволяють визначити порядок, підстави та особливості застосування наднаціонального та національного процесуального законодавства держав- членів під час вирішення цивільних і комерційних справ транскордонного характеру.

Принципи цивільного процесу ЄС можна охарактеризувати як загальні засади, що лежать в основі регулювання транскордонних цивільних процесуальних відносин і встановлюють стандарти розгляду цивільних справ, що виникають із правовідносин, ускладнених транскордонним елементом, забезпечують досягнення основного завдання - доступності правосуддя для всіх осіб - жителів ЄС, гарантують їх належний судовий захист нарівні з громадянами та національними юридичними особами держави - члена компетентного суду.

Основоположний і фундаментальний характер принципів цивільного процесу ЄС проявляється в тому, що вони є не типовими правовими приписами, а вихідними ідеями, на яких ґрунтується масив усіх інших правових норм цієї галузі права.

До фундаментальних принципів цивільного процесу ЄС варто віднести такі:

1) принцип альтернативності, відповідно до якого загальноєвропейські процедури не є обов’язковими для застосування, а можуть бути використані для захисту прав осіб у транскордонних спорах;

2) принцип автономності загальноєвропейських процедур, відповідно до якого провадження у транскордонних справах може відбуватися в передбаченому законодавством ЄС порядку, який повністю охоплює провадження в суді першої інстанції; а також

3) принцип пріоритетності положень загальноєвропейських процедур над положеннями національного процесуального законодавства, що зумовлює необхідність узгодження останнього з вимогами наднаціонального законодавства ЄС, є основною ідеєю і принципом цивільного процесу ЄС, який буде досліджено в наступному підрозділі цієї роботи.

З часу запровадження перших двох загальноєвропейських процедур з розгляду дрібних спорів та видачі судового наказу до розгляду цивільних та комерційних спорів транскордонного характеру в державах - членах ЄС застосовуються єдині правила, передбачені відповідними регламентами.

Водночас під час розгляду і вирішення таких справ виникають проблеми застосування єдиних загальноєвропейських правил та положень національного цивільного процесуального законодавства держав-членів.

У таких випадках, на наше переконання, слід виходити з положень основних принципів цивільного процесу ЄС, які є тими загальними засадами, що лежать в основі регулювання транскордонних цивільних процесуальних відносин. Вони визначають стандарти розгляду цивільних справ, що виникають із правовідносин, ускладнених транскордонним елементом, забезпечують досягнення основного завдання - доступності правосуддя для всіх жителів ЄС і є гарантіями належного судового захисту нарівні з громадянами та національними юридичними особами держави - члена компетентного суду [65, с. 218-225].

Принципи цивільного процесу ЄС мають основоположний і фундаментальний характер, який проявляється в тому, що вони є не типовими правовими приписами, а вихідними ідеями, на яких ґрунтується масив усіх інших правових норм цієї галузі права.

Поступове формування системи цивільного процесу ЄС стало результатом реалізації основних положень установчих договорів ЄС і гармонізації цивільного процесу держав-членів. Створення ефективної спільної системи судового захисту цивільних прав у ЄС було забезпечено ухваленням законодавчих актів, що врегульовують діяльність судів з розгляду і вирішення окремих категорій справ, визначають умови та форми співробітництва між судами різних держав - членів ЄС, а також забезпечують можливість виконання судових рішень у різних державах-членах без додаткових процедур визнання, створюючи єдиний правовий простір цивільного судочинства в ЄС для вирішення транскордонних спорів.

Систему цивільного процесу ЄС утворюють взаємозв’язані інститути, урегульовані чинним законодавством ЄС, що закріплюють єдині засади розгляду й вирішення судом цивільних і комерційних справ транскордонного характеру, забезпечують ефективне судове співробітництво з розгляду справ транскордонного характеру, а також визнання та виконання судових рішень судів держав-членів на території всього Співтовариства.

Автономність загальноєвропейських процедур, які складають основу цивільного процесу ЄС, забезпечується за допомогою комплексності визначених положеннями відповідних регламентів процесуальних дій, за допомогою яких суд може повністю розглянути і вирішити справу.

Так, характеризуючи встановлений Регламентом № 861/2007 порядок, передусім слід відзначити, що це спрощений порядок вирішення дрібних спорів, який застосовується в цивільних і комерційних справах.

Його положеннями визначено низку справ, у яких застосування такої спрощеної процедури не дозволяється. Так, у порядку ESCP не можуть розглядатися такі справи:

- з приводу статусу або правоздатності фізичних осіб, режиму майнових відносин подружжя, аліментних зобов’язань, спадкування;

- щодо нерухомого майна, за винятком грошових вимог;

- трудові спори і справи щодо соціального забезпечення;

- банкрутство;

- арбітраж;

- порушення недоторканності приватного життя і прав, пов’язаних з особистістю [446].

Більшість із цих справ належать до так званих acta jure imperii, і вони виключені з огляду на те, що деякі держави-члени мають спеціальні процедури або навіть спеціальні суди для цих випадків [403].

Важливе значення має характер спору, який може розглядатися в порядку процедури ESCP. У Регламенті № 861/2007 закріплено положення, за яким процедура застосовується в цивільних і комерційних справах, які містять грошову або негрошову вимогу, що істотно відрізняє її від процедури ЕОР, яка застосовується тільки до грошових вимог.

Слід наголосити, що, оскільки негрошові вимоги можуть бути предметом позову за ESCP, позивач може вимагати запобігти правопорушенню, наприклад пошкодженню майна, або забезпечити належне виконання зобов’язань, таких як доставка товарів, при цьому визначивши грошовий еквівалент своєї вимоги, який підпадає під рамки процедури ESCP.

Питання про те, як визначається сума позову, який доцільно розглядати у спрощеній процедурі, поринає в кількісні розрахунки вартості проведення судового розгляду справи.

Це має надзвичайно важливе значення для вдосконалення системи судового захисту прав, оскільки дозволяє встановити розумні межі витрат на розгляд справи, адже доволі часто судами розглядаються справи на невеликі суми, які, проте, мають важливе значення для заявника, а також загалом для забезпечення ідеї доступності судового захисту. Але, насамперед, варто забезпечити гарантії справедливого судового розгляду, які не можуть бути обмежені навіть у спрощеному провадженні.

Характеризуючи встановлений порядок розгляду дрібних спорів, слід відзначити його стадійність.

На першому етапі заявник звертається до суду, який визначає відповідність вимог і розпочинає процедуру ESCP. Так, щоб подати позов у порядку ESCP, позивач заповнює стандартну форму заявки (форма А, додаток І), надаючи детальну інформацію про суть вимог, стягувану суму тощо, і подає її до компетентного суду за допомогою засобів зв’язку, прийнятних для судової системи держави - члена ЄС.

Суд, отримавши заявку, повідомляє заявника, якщо вимога виходить за рамки Регламенту № 861/2007. Якщо вимога не може розглядатися за його положеннями, суд повинен застосувати правила чинного національного процесуального законодавства своєї країни.

Якщо заявник не надав достатньої інформації, суд може надіслати йому форму В (додаток II) з проханням про її надання. Позов буде відхилено, якщо позивач не виправив зауваження в зазначений строк або якщо позов є явно необгрунтованим чи неприйнятним.

Після того як суд отримав правильно заповнену форму заявки, він переходить до другого етапу процедури - готує стандартну форму для відповідача (форма C, додаток III), яку разом з копією позову і підтверджувальними документами надсилають відповідачу поштою з датою підтвердження.

Відповідач має право заперечити протягом 30 днів з дати вручення документів, і його відповідь надсилається судом заявнику протягом 14 днів з моменту її отримання.

Зустрічний позов, поданий відповідачем за допомогою форми A, подається до позивача так само, як первісний позов було подано до відповідача. Якщо сума зустрічного позову перевищує 2000 євро або сума обох позовів більша, ніж визначена сума, справа буде розглядатися за відповідним процесуальним законодавством держави - члена компетентного суду, а не згідно з порядком ESCP.

При цьому слід відзначити, що заяву слід подавати мовою чи однією з мов суду і суд може зажадати перекладу документа, який надійшов іншою мовою, якщо цей документ необхідний для ухвалення рішення. Якщо сторона відмовляється приймати документ, оскільки він викладений мовою, якої вона не розуміє, або іншою мовою, ніж одна з офіційних мов держави-члена, суд повідомляє про це іншу сторону, щоб вона надала переклад.

Третій етап процедури - це розгляд висунутих вимог і ухвалення рішення. Так, суд має право призначити та провести усне слухання справи, тільки якщо це видається необхідним або на вимогу однієї зі сторін. У такому клопотанні може бути відмовлено, якщо усне засідання у справі, очевидно, не є необхідним для належного судового розгляду і може бути проведено за допомогою відеоконференції або інших засобів зв’язку.

Рішення у справі має бути ухвалено протягом 30 днів з моменту отримання відповіді від відповідача (або позивача, якщо є зустрічний позов). Проте, суд може звернутися по додаткову інформацію або для отримання доказів у справі чи викликати сторони на усне слухання справи. Суд ухвалює своє рішення протягом 30 днів з моменту отримання необхідної інформації або проведення слухання у справі. Але навіть якщо сторони вчасно не нададуть відповідь, суд все ж таки мусить ухвалити рішення.

Судові витрати несе сторона, яка програла, однак суд не повинен покладати на неї обов’язок сплачувати їх, якщо вони не відповідали реальним та необхідним витратам у справі.

Рішення визнаються й виконуються в інших державах-членах і не можуть бути переглянуті по суті в державі виконання. На прохання однієї зі сторін суд, без будь-яких додаткових витрат, видає спеціальний документ - сертифікат рішення, використовуючи встановлену форму D (додаток IV). Це має надзвичайно важливе значення і відповідає вимогам установчих договорів та програм, якими було задекларовано необхідність подальшого створення спільного простору руху судових рішень у межах ЄС.

Виконання судового рішення регулюється законодавством держави, в якій воно буде відбуватися. Але суд у державі-члені виконання може, на прохання відповідача, відмовити в задоволенні відповідної заяви, якщо рішення суперечить іншому рішенню суду, яке раніше було ухвалено судом між тими ж сторонами, з того самого предмета або якщо рішення було раніше ухвалено в державі виконання і відповідає умовам, необхідним для його визнання.

Наразі на сайті European e-Justice, Small Claims forms доступні всі необхідні форми для відповідних заяв. Це форма А - заява із вимогою, форма В - запит суду про доповнення заяви, форма С - заперечення, форма D - сертифікат відповідного судового рішення, ухваленого за результатами розгляду дрібного спору.

Спрощеність та ефективність процедури ESCP полягає також у тому, що суди застосовують сучасні засоби інформаційного та комунікаційного зв’язку. Результати консультацій із громадськістю засвідчують, що 63 % респондентів вважають за корисне збільшити використання електронних засобів у ході розгляду справ, а 71 % підтримують ідею оснащення судів системами відеоконференцій та іншими електронними засобами зв’язку [320]. Подальше запровадження засобів електронного зв’язку, використання відеоконференцій та інших комунікаційних технологій дозволить істотно заощадити кошти і час, значно сприятиме спрощенню й доступності судового розгляду транскордонних спорів.

Автономність Європейської процедури вирішення дрібних спорів засвідчується такими її рисами, які притаманні будь-якому з проваджень цивільного судочинства. Це стадійність - від відкриття провадження у справі і до ухвалення судового рішення, забезпечення гарантій захисту прав заявника та відповідача, порядок визнання ухваленого рішення.

Порядок видачі Європейського судового наказу за своєю сутністю є прискореною недорогою процедурою вирішення спорів, що містять грошові вимоги. Ці грошові вимоги, які є об’єктом визначеного порядку, відповідно до ст. 7 Регламенту № 1896/2006, повинні включати суму позову, у тому числі суму основного боргу, і, де це необхідно, відсотки, неустойки та інші витрати [441].

Так само, як у Регламенті № 861/2007, визначено перелік тих категорій справ, які не розглядаються в спрощеному порядку, тож у заявника залишається право у всіх інших випадках обирати процедуру розгляду справи в суді. Так, у порядку ЕОР не можуть розглядатися:

- справи, пов’язані з митними або адміністративними вимогами, за участі держави;

- справи, що випливають із майнових відносин подружжя;

- банкрутство або питання, пов’язані з припиненням діяльності неплатоспроможних осіб;

- справи про соціальний захист;

- вимоги з позадоговірних зобов’язань тощо [441].

Оскільки законом закріплено перелік вимог, які не можуть розглядатися в порядку спрощеної процедури, правом на вибір наділений заявник - саме він визначається з характером своїх вимог і залежно від цього обирає найбільш ефективну та оперативну процедуру їх розгляду.

Характеризуючи зміст процедури ЕОР, можна, передусім, відзначити її стадійність та форму.

Насамперед, варто зауважити, що ЕОР є процедурою, яка належить до виключно письмових. Стадійно процедура розгляду заяв ЕОР охоплює кілька послідовних процесуальних дій суду та заявника, які можна об’єднати в такі стадії: відкриття провадження у справі та розгляд і вирішення справи.

На першій стадії відбуваються процесуальні дії зі звернення до суду та вирішення питання про наявність передумов для проведення такої процедури.

Спершу, заявник повинен заповнити стандартну форму заяви в додатку А та подати її до суду, юрисдикція якого визначається відповідно до законодавства ЄС (Регламент № 1215/2012). Суд, до якого подано заяву, повинен вирішити питання, чи було виконано передумови застосовності цієї процедури (транскордонний характер, цивільна і комерційна справа, юрисдикція суду тощо), якомога швидше та розглянути обґрунтованість претензії.

Якщо заява не повна, суд дає заявникові можливість завершити або виправити додаток до певної дати (форма В), виключаючи випадки, коли вимога є явно необґрунтованою або неприйнятною до застосування ЕОР.

Якщо вимоги можуть бути розглянуті тільки частково за процедурою ЕОР, суд може запропонувати змінити вимоги, застосувавши форму С. Заявник повинен визначитися - прийняти або відхилити запропоновану процедуру ЕОР протягом певного терміну. Заявники мають бути поінформовані про наслідки й відповісти у стандартній формі.

Якщо заявник приймає пропозицію суду, справа переходить до другої стадії й суд ухвалює рішення в частині вимог. Наслідки щодо іншої частини первісних вимог регулюються національним процесуальним законодавством. Якщо заявник не відповідає протягом визначеного терміну або відмовляється від пропозиції суду, суд відмовляє у прийнятті заяви в порядку ЕОР у повному обсязі та інформує заявника про причини, з яких вимогу було відхилено, використовуючи форму D (додаток IV).

Наразі на сайті European e-Justice, European Payment Order forms доступні всі необхідні сім форм для відповідних заяв. Це форма А - заява про платіжний наказ, форма В - запит суду про доповнення заяви, форма С - пропозиція про зміну заяви, форма D - пропозиція відмовитися, форма Е - Європейський судовий наказ про сплату, форма F - заперечення, форма G - декларація відповідного судового рішення, ухваленого за результатами розгляду.

Процедурою не передбачено права на оскарження, якщо заяву відхилено. Але відхилення заяви не означає, що заявник не має права ще раз подати заяву в порядку ЕОР або за допомогою будь-якої іншої процедури, доступної за національним процесуальним законодавством держави компетентного суду.

У цій письмовій процедурі судовий наказ про сплату видається боржнику з вказівкою дотримуватися його або оскаржити протягом певного періоду. Тільки якщо він подає заяву про оскарження, справа буде розглядатися судом за загальними правилами цивільного судочинства держави-члена компетентного суду.

Таким чином, на відміну від звичайних правил розгляду цивільних справ, у справах ЕОР тягар початку змагального процесу лежить на одержувачеві наказу, тобто на порушникові, боржникові, а не на кредиторові. Це положення має надзвичайно важливе значення, оскільки, як слушно зауважив М. Сторм, протягом багатьох століть процесуальний тягар покладається на плечі позивача, котрий заздалегідь сплачує судові витрати, витрати на проведення експертиз, повинен визначити відповідача та його місце проживання, тоді як більш логічно було б перекласти все це на плечі сторони, яка не відповідала за своїми зобов’язаннями або, найбільш імовірно, порушила правопорядок [475].

У цій виключно письмовій процедурі рішення про примусове стягнення коштів видається боржникові з вказівкою про можливість його оскарження, і тільки тоді, коли він подає заяву про оскарження, справа буде розглядатися у звичайному порядку, передбаченому національним процесуальним законодавством для розгляду цивільних справ.

Таким чином, на відміну від звичайного цивільного судочинства, тягар ініціювання покладається на одержувача Європейського судового наказу, тобто на боржника, а не на стягувача. Не визначено жодного додаткового розгляду або порядку скасування такого наказу, за оскарженням якого боржник звертається у звичайному загальному порядку до суду першої інстанції, який і розглядає справу.

Незважаючи на це, варто підкреслити, що процедура ЕОР надзвичайно проста й передбачає лише сім стандартних форм, але при цьому забезпечує кредиторові дієвий інструмент проти необгрунтованого невиконання грошового зобов’язання та гарантує відповідачеві реальну можливість захиститися від такої вимоги.

Сфера застосування цивільного процесу ЄС є надзвичайно дискусійним питанням, і, на переконання багатьох науковців, він має охопити і внутрішні спори, що регулюються за допомогою національного законодавства держав- членів. Серед висловлених підходів можна відзначити домінування думок про необхідність спрямування розвитку цивільного процесу ЄС на охоплення внутрішнього національного законодавства. Так, М. Сторм вважає, що цей звід правових норм може також покривати всі внутрішні процедури, незалежно від їхнього транскордонного характеру, оскільки завдяки ініціативам спільноти, але, насамперед, на основі фундаментальних принципів Європейського Союзу, зокрема права на справедливий судовий розгляд, можливо домогтися системи процесуального закону, яка є загальною для всіх держав-членів [475].

З другого боку, пропонується охоплювати і національні процесуальні системи, і європейське процесуальне право, таким чином розуміючи під гармонізованим правом цивільного процесу Європейської Спільноти більше ніж 40 відмінних національних законів, які демонструють загальні принципи і правила [372].

При підготовці двох перших загальноєвропейських процедур цивільного процесу ЄС підкреслювалося, що обов’язкова процедура забезпечила б більш широкі можливості, - особливо, якби вона не була обмежена лише випадками із транскордонними наслідками. Водночас розглядалася можливість надання суддям повноважень із розгляду транскордонних справ у звичайному порядку [374], яку потім і було реалізовано.

Хоча у Звіті Комісії про результати запроваджених процедур вирішення дрібних спорів 2013 р. [320] відзначається, що через запровадження регламенту ESCP відбулася певна гармонізація національних процедур дрібних спорів. Оскільки ESCP застосовується тільки в транскордонних спорах, поєднуючи в собі процедуру загального рівня, яка гармонізується з національним цивільним судочинством, це стало надзвичайно ефективним механізмом захисту прав.

Повна гармонізація процесуального законодавства держав - членів ЄС є питанням доволі суперечливим. Крім того, найімовірніше, на сучасному етапі не можна охопити всіх елементів процедури вирішення та оскарження справ, залишаючи це для національного законодавства. У результаті, незважаючи на погодження, процедури будуть все ж таки неоднаковими у всіх державах - членах ЄС, але це дасть змогу усунути правову невизначеність, пропонуючи єдину процедуру розгляду і вирішення справ у ЄС [320].

У Звіті пропонувалося створити унікальний порядок для розгляду дрібних спорів, який може застосовуватися як для транскордонних, так і для внутрішніх справ. Цей варіант буде гарантувати, що та сама спрощена процедура може бути використана у всіх випадках, навіть у тих державах-членах, де наразі немає таких процедур, і що різні національні процедури будуть гармонізовані.

К. Крамер відзначила важливість запровадження такого нового підходу, відмінного від традиційного регулювання, оскільки він забезпечив створення дійсно автономних європейських процедур, доступних як додатковий інструмент для позивача, який може обирати більш ефективну процедуру у справах транскордонного характеру [403, pp. 253-283].

ESCP є альтернативою національним процедурам вирішення дрібних спорів. У Green Papers ЕОР/ESCP доволі обґрунтовано відзначається, що відсутність такої спрощеної раціональної процедури, яка відповідає ціні позову, є причиною ситуацій, коли розгляд справи супроводжується істотними неспіврозмірними витратами, і це є особливо серйозною проблемою під час розгляду транскордонних спорів, які тягнуть за собою додаткові витрати на послуги двох адвокатів, переклад, переїзд тощо [374].

У Пропозиціях до Регламенту № 861/2007 було слушно відзначено, що в тих державах-членах, де є процедури розгляду дрібних спорів, кількісні пороги для таких процедур значно варіюються. Було зазначено також про такі особливості:

1) у більшості держав-членів ці процедури доступні не тільки для грошових вимог; при цьому використання спрощеної процедури часто обов’язкове щодо претензій для визначеної суми;

2) у багатьох державах для процедур з розгляду дрібних спорів встановлено форми для подання позову; водночас певну допомогу у вирішенні процедурних питань надають секретар та сам суддя, не порушуючи при цьому принципу неупередженості, але нині жодна з держав-членів не вимагає обов’язкової участі адвоката в процедурах з розгляду дрібних спорів;

3) спрощення правил подання доказів є одним з найважливіших питань у цих процедурах, і в багатьох випадках суддя наділяється повноваженнями з вирішення таких питань; при цьому забезпечується можливість проведення суто письмової процедури замість усних слухань;

4) у деяких випадках правила, що стосуються змісту судового рішення, доволі спрощені, водночас закріплено вимоги щодо обмеження в часі ухвалення рішення;

5) процедурні правила щодо відшкодування витрат істотно відрізняються, але в більшості держав-членів усі витрати повинні бути оплачені відповідачем у тому випадку, якщо він програє;

6) поряд із цим, у державах-членах значно відрізняються процедури оскарження судових рішень, ухвалених у порядку розгляду дрібних спорів.

Запроваджена в Регламенті № 861/2007 процедура ESCP стала квінтесенцією наявних правил спрощеного розгляду дрібних спорів.

Відповідно до положень цього Регламенту, ESCP застосовується до транскордонних спорів, коли принаймні одна зі сторін не проживає або зазвичай не проживає в державі-члені суду, де подано позов [446].

При цьому громадяни держав, що не є членами ЄС, теж можуть бути учасниками ESCP. Так, відповідно до Регламенту, виходячи з визначення «транскордонних спорів» і правил юрисдикції, за певних обставин позивач, що проживає або зазвичай проживає в державі - не члені ЄС, може скористатися ESCP проти відповідача, який проживає або постійно проживає на території ЄС. Це було б у випадку, коли відповідач проживає або звичайно проживає в іншій державі-члені, ніж компетентний суд, оскільки це відповідає умовам ст. 3.1 Регламенту [320].

Крім того, якщо позивач проживає або звичайно проживає в державі - члені ЄС, яка не є державою компетентного суду, він може подати заяву в рамках ESCP проти відповідача, який є резидентом або постійно проживає за межами ЄС [320].

Таким чином, громадяни України є потенційними учасниками процедур спрощеного вирішення транскордонних спорів, як і всі інші громадяни держав - не членів ЄС. Це зумовлює і теоретичний інтерес до цивільного процесу ЄС, і практичний, з огляду на необхідність забезпечення ефективного захисту прав таких учасників цивільного процесу.

Так само, відповідно до Регламенту № 1896/2006, жителі держав - не членів ЄС мають право брати участь в ЕОР у таких випадках:

- якщо боржник є резидентом або постійним жителем іншої держави - члена ЄС, ніж суд, компетентний розглядати справу, а заявник не є громадянином держави - члена ЄС, останній може подати заяву за процедурою ЕОР, оскільки умови ст. 3, пов’язані з вимогами до сторін, буде виконано (одна сторона - учасник спору є жителем іншої держави, ніж держава компетентного суду);

- якщо кредитор є резидентом або постійно проживає в іншій державі - члені ЄС, ніж держава компетентного суду, він може застосувати процедуру ЕОР проти боржника, який постійно або тимчасово проживає за межами ЄС.

На відміну від звичайних процедур з розгляду та вирішення справ, які передбачені національним процесуальним законодавством, громадяни - жителі інших держав - членів ЄС не будуть виступати в таких справах іноземцями, що має надзвичайно важливе значення для ефективного та своєчасного розгляду справ та захисту їхніх прав. Це включає громадян України до кола потенційних учасників EOP як у статусі кредитора, так і боржника та надає актуальності й важливості досліджуваним питанням.

Отже, коло можливих учасників характеризується, передусім, транскордонним характером спору, але ними можуть виступати як жителі ЄС, так і жителі держав - не членів ЄС з умовою, що вони пов’язані спірними відносинами. Основною ознакою при цьому буде розгляд справи компетентним судом іншої держави - члена ЄС, ніж її учасник.

Так забезпечується альтернативність загальноєвропейських процедур з вирішення дрібних спорів та видачі Європейського судового наказу. Остаточне право вибору, в якому порядку захищати свої права, належить заявникові. Йому, відповідно до положень Регламенту № 1896/2006, право обирати подальшу долю захисту своїх прав у разі подання відповідачем заяви про заперечення. У такому разі, відповідно до положень ст. 17, якщо заяву про заперечення подано впродовж встановленого строку, процедура має продовжуватися в компетентному суді держави-члена походження відповідно до правил звичайного цивільного процесу, якщо заявник явно не вимагав завершення процедури в такому випадку.

Відповідно до ухвалених у грудні 2015 р. змін до цього Регламенту, які набудуть чинності в липні 2017 р., якщо заяву про заперечення було подано впродовж встановленого в ч. 2 ст. 16 строку, процедура має продовжуватися перед компетентним судом держави-члена походження, якщо заявник явно не вимагав завершення процедури в такому випадку. Процедура може продовжуватися відповідно до: (a) Європейської процедури вирішення дрібних спорів, встановленої в Регламенті (ЕС) № 861/2007, якщо вона може бути застосована; або (b) будь-якої відповідної процедури національного цивільного процесу.

У разі, якщо позивач не зазначив, які з перелічених процедур він просить застосувати до його заяви в разі подання відповідачем заперечення проти виданого судового наказу, або якщо заявник вимагав, щоб Європейська процедура вирішення дрібних спорів була застосована для розгляду його заяви в разі можливості, процедура з розгляду його заяви має відбуватися відповідного національного цивільного процесу, якщо тільки заявник явно не вимагав, що такий перехід не було застосовано.

Підкреслюючи хибність альтернативного характеру перших загальноєвропейських процедур, М. Сторм доволі переконливо відзначив, що такий сучасний курс, на якому базується європейське процесуальне право, є помилковим шляхом з огляду принаймні на два такі аспекти: по -перше, ці дві по-справжньому європейські процедури хибні у своїй структурі, оскільки вони помилково були обмежені транскордонними спорами і існують пліч-о-пліч з низкою правил, які застосовуються у 27 державах-членах; по-друге, обидва регламенти виявили ряд прогалин, які мають бути заповнені й доповнені кожною з 27 національних законодавчих влад [464]. Слід зауважити, що на момент публікації його статті, в якій він висловив цю пропозицію, до держав - членів ЄС належали 27 країн, Хорватія стала 28-ю країною - членом ЄС у 2013 р. Але саме завдяки його влучному вислову система цивільного процесу ЄС дістала назву 28-го процесуального режиму.

Справді, факультативний характер європейських процедур створює труднощі, як зауважує К. Крамер, зокрема робить процесуальне право розсіяним, призводить до множинності процедур, оскільки європейські процедури не вимагають включення до національної системи процесуального права, бо регламент, на відміну від директиви, може не бути реалізований у національному процесуальному законодавстві, що зазвичай приводить до більш послідовної зміни процесуального системи [403, рр. 253-283]. Але, поряд із цим, національне законодавство, як і раніше, відіграє важливу роль: це можна яскраво проілюструвати приклад з оскарженням судових рішень, ухвалених у порядку розгляду дрібних спорів ESCP, - національні правила настільки відрізняються в цьому питанні, що процедурою не було передбачено єдиних правил оскарження, яке здійснюється за національними правилами [403, рр. 253-283].

Ефективні механізми оскарження судових рішень мають надзвичайно важливе значення для забезпечення доступності правосуддя. Варто погодитись із думкою К. В. Гусарова, що перегляд судових рішень у структурі судового захисту прав людини не є обов’язковим з точки зору ст. 6 Європейської конвенції, яка не визначає, суд якої інстанції є належним з позиції вказаної статті [40, с. 64]. Автор цілком слушно зауважує, що Конвенція відносить наявність форм судового перегляду та інституційну побудову судової влади до компетенції національного законодавства, тоді як європейські стандарти здійснення правосуддя передбачають, що в принципі має існувати можливість контролю за будь-яким рішенням нижчестоящого суду («суд першої інстанції») з боку вищестоящого суду («суд другої інстанції»).

Це саме та традиційна ідея, яка із часів римського й канонічного права усталена в цивільному процесі. Зокрема, апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції до набрання ним законної сили є невід’ємним правом учасників процесу, і, ймовірно, подальший розвиток цивільного процесу ЄС буде спрямований на забезпечення єдності процедури такого оскарження. Оскільки транскордонний характер процесу залишається його основною ознакою і при перегляді, загальноєвропейська процедура оскарження рішення як незаконного може стати наступним кроком до гармонізації цивільного процесу й забезпечення комплексності ухвалення рішення та його оскарження вищою інстанцією.

М. Сторм зауважує, що, оскільки ці процедури було визначено як альтернативи національним процедурам, проблеми подальшого розвитку цивільного процесу і співіснування європейського та національного процесуального права в ЄС можна було б урегулювати одним з таких способів: поганим прикладом, встановленим правилами типу BSCP, коли європейські і національні процедури існують поряд, кожні зі своєю власною сферою застосування; заміною національного процесуального законодавства кожної з держав-членів європейською системою процесуального права, що є абсолютно нереальним; наданням громадянину вибору між національними та європейськими правилами процедури, - інакше кажучи, «нехай переможе найсильніший» [473].

І можна цілком погодитися з його думкою про те, що в разі реалізації останнього підходу це буде знак перемоги і настане нова ера, в якій європейський громадянин буде задоволений найкращою системою процесуального закону, так званим 28-м режимом - єдиною системою процесуального права повсюдно в Європі [473].

При цьому слід ураховувати фактори соціального характеру, які К. Ван Реє відніс до «природних», - так, цілком природно те, що фізичні особи шукають найбільш ефективні, раціональні, дешеві та швидкі процедури вирішення спорів, більш стабільного захисту та правового регулювання своїх відносин, і цю тенденцію не можна ні подолати, ні оминути; з огляду на це, слід постійно досліджувати й запроваджувати більш ефективні процедури захисту цивільних прав [488, рр. 120-134].

Статистичні дані засвідчують щорічне зростання кількості транскордонних спорів, що є логічним наслідком розвитку спільного ринку. В останній програмі The EU Justice Agenda for 2020 [503] було зазначено, що європейці дедалі частіше користуються правами, наданими їм відповідно до договорів ЄС: нині майже 14 млн громадян ЄС проживають в іншій державі- члені, ніж державі свого громадянства (порівняно з 12,1 млн у 2009 р.); приблизно 16 млн зі 122 млн шлюбів в ЄС мають транскордонний характер, тоді як у 2007 р. із 2,4 млн шлюбів, що були укладені, тільки 300 000 мали транскордонний характер.

Але найважливіше значення і величезний вплив на розвиток внутрішнього ринку має поширена в ЄС онлайнова торгівля: не виходячи з дому, товари та послуги через кордони своєї держави купують понад 500 млн споживачів. З розвитком транскордонних відносин зростає ймовірність виникнення спорів транскордонного характеру. Зважаючи на це, ЄС активно розвиває стратегію ефективного вирішення транскордонних спорів.

Утім, питання про обов’язковість або альтернативність запропонованих процедур має надзвичайно важливий характер. Цілком очевидно, що будь-яка особа шукатиме найбільш ефективного оптимального способу та форми захисту своїх прав, що на практиці доведе, які шляхи до вдосконалення цивільного судочинства найкращі, і дозволить уникнути необгрунтованих непослідовних змін та створити справді ефективну єдину систему цивільного процесу в Європі.

Але, на наше переконання, поширення сфери дії цивільного процесу ЄС на внутрішні спори навряд чи приведе до бажаного результату, адже ці альтернативні за своєю природою і транскордонні за призначенням процедури навряд чи складуть гідну конкуренцію положенням внутрішнього національного процесуального законодавства держав-членів. Саме альтернативний і автономний характер загальноєвропейських процедур надає їм перевагу та забезпечує ефективне застосування залежно від волі заявника.

Століттями накопичені і дбайливо зібрані правила судового врегулювання спорів у порядку національного цивільного судочинства відображають усі особливості традиційного ментального підходу різних держав-членів.

Тим часом цивільний процес ЄС утворювався як альтернативний порядок наднаціонального рівня, який спрямований, передусім, на нівелювання відмінностей національних процесуальних систем задля досягнення ефективного захисту жителів ЄС. Це абсолютно не означає, що застосовані до внутрішніх спорів процедури та положення цивільного процесу ЄС стануть більш ефективними та зможуть забезпечити відповідний рівень захисту прав у національному цивільному процесі.

З другого боку, розвиток цивільного процесу ЄС є надзвичайно важливим та необхідним з огляду на подальшу інтеграцію його держав-членів. В подальшому цілком можливо, що єдині правила цивільного судочинства, які будуть застосовуватися як у транскордонних, так й у внутрішніх спорах, стануть найбільш вдалим рішенням для забезпечення належного функціонування спільного ринку.

3.3