Підрозділ 2.1. Поняття та загальна класифікація цивільно-правових договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір

Значення договору в процесі регулювання цивільних відносин постійно зростає [168, с. 27; 16, с. 59, 60; 99. с. 297]. В літературі відзначалося, що «договір у будь-якому суспільстві є не просто найбільш ефективним засобом такого регулювання, а й найбільш поширеним засобом.

Договір – це також основна форма реалізації прав в сфері інтелектуальної власності [36, с.25 ].

Важливість розвитку договірних відносин щодо створення та використання творів науки, літератури, мистецтва не викликає сумніву. Для реального переходу України до європейської спільноти необхідно створити всі умови для цивілізованого, професійного спілкування між учасниками відносин в сфері інтелектуальної власності. Договірна форма використання творів найбільшою мірою забезпечує реалізацію та охорону як особистих, так і майнових прав авторів. Відповідає вона й інтересам користувачів, оскільки вони набувають певні права на використання творів, яких не мають інші особи, а це, в свою чергу, приносить прибуток. В договірному використанні творів зацікавлено й суспільство в цілому, оскільки такий порядок стимулює творчу активність його членів та сприяє помноженню духовного багатства суспільства [154, с. 259].

Одним із проявів договірного опосередкування відносин інтелектуальної власності є договірні відносини, що виникають у сфері музичної творчості.

Для вирішення такого складного з теоретичної точки зору питання необхідно одразу відзначити, що аналізу будуть піддаватися договори, предметом яких є майнові права на музичний твір або музичний твір як об’єкт авторського права.

Усі договори, за допомогою яких реалізуються майнові права на музичний твір, за своєю природою є цивільно-правовими договорами [178, с. 342]. Як зазначалося в літературі, договірне право значною мірою зберегло свою якісну цінність, уникнувши суттєвих відмінностей між різними категоріями договорів [105, с.312 ]. До авторських договорів застосовуються загальні норми договірного права. Вказані норми С.М. Бервено запропонував називати генеральним інститутом договірного права [11, с. 4,5].

У зв’язку з цим вони мають усі сутнісні ознаки, які притаманні цивільно-правовим договорам в цілому. Це означає, що як авторський, так і будь-який іншій договір в цій сфері – це домовленість двох або більше сторін, яка спрямована на досягнення певного правового результату – встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків стосовно певного предмета – передання майнових прав на музичний твір або надання дозволу на його використання.

В цьому розумінні кожен договір, за допомогою якого здійснюється реалізація майнових прав на музичний твір, має такі ознаки:

· це єдине волевиявлення, яке відображує спільну волю учасників договору;

· воля сторін має бути сформована та закріплена в договорі вільно, без будь-якого зовнішнього впливу;

· воля сторін спрямована на досягнення певного правового результату, а саме - реалізацію майнових прав на музичний твір [38, с.

З урахуванням того, що усі договори щодо реалізації майнових прав на музичний твір належать до цивільно-правових договорів, можна вважати, що на них розповсюджуються закріплені в ЦК України загальні положення про договір:

· свобода договору;

· співвідношення закону та договору;

· ціна договору;

· форма договору.

Хоча договори, за допомогою яких здійснюється реалізація майнових прав на музичний твір, є цивільно-правовими договорами і мають багато спільних рис, вони не належать до однієї групи цивільно-правових договорів. Кожен з них має певні риси, які розрізняють ці договори і слугують підставою для проведення їх внутрішньої класифікації.

В літературі договори щодо об’єктів виключних прав поділяються на дві самостійні групи.

З точки зору своєї мети, договори щодо розпорядження правами інтелектуальної власності, в російській юридичній літературі поділяються на такі, що:

· повністю присвячені розпорядженню ними (авторські договори та договори про передання суміжних прав), а також – з певними застереженнями – договір комерційної концесії (договір франчайзингу), договір довірчого управління виключними правами, а також договір щодо управління правами на колективній основі;

· частково присвячені питанням розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (на продаж або оренду підприємства; шлюбний договір; договір оренди виключних прав; договори про відчуження виключних прав або продаж з публічних торгів як предмета застави; договори про відчуження виключних прав при продажу підприємства-боржника [40, с. 13].

О.П. Сергєєв [154, с. 264] та слідом за ним О.М. Мельник [132, с. 377] поділяють усі договори щодо створення та використання об’єктів науки, літератури та мистецтва на дві групи:

· авторські договори;

· інші форми договірного регулювання цих відносин (трудовий договір, договори підряду, купівлі-продажу, майнового найму тощо).

Треба відзначити, що поділ договорів щодо розпорядження об’єктами права інтелектуальної власності на окремі групи не має абсолютно чітких, однозначно визначених критеріїв.

Окрім теоретичного, важливе значення має законодавче вирішення питання щодо класифікації договорів в сфері інтелектуальної власності. Аналіз норм чинного ЦК України дає підстави для поділу договорів щодо об’єктів права інтелектуальної власності на дві групи:

· договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ліцензійний договір; договір про створення за замовленням і використання об\'єкта права інтелектуальної власності; договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності тощо);

· інші договори, предметом яких є об’єкти права інтелектуальної власності та майнові права на них (договір комерційної концесії, довірчого управління майном, купівлі-продажу тощо).

Музичні твори є об’єктами авторських прав. У зв’язку з цим загальні класифікації договорів в сфері інтелектуальної власності мають принципове значення для класифікації договорів щодо реалізації майнових прав на музичний твір.

З урахуванням загальних теоретичних уявлень щодо сутності договорів, у межах яких виникають та реалізуються зобов’язання з використання виключних прав, та аналізу чинного законодавства України, можна запропонувати наступну загальну класифікацію договорів, спрямованих на реалізацію прав на музичний твір:

1) авторські договори, спрямовані на реалізацію майнових прав на музичний твір;

2) інші цивільно-правові договори, за допомогою яких здійснюється реалізація майнових прав на музичний твір.

В першу чергу необхідно розглянути авторські договори, спрямовані на реалізацію майнових прав на музичний твір. До цієї групи належать договори, які за термінологією ЦК України є договорами щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Вперше ці договори отримали своє безпосереднє визначення та закріплення в спеціальній главі ЦК України (Гл.75), що свідчить про підвищення ролі договору в процесі регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності та, зокрема, у сфері створення творів науки, літературі та мистецтва.

О.М. Мельник зазначає, що «у даний час панує думка, за якою авторські договори за своєю юридичною природою є цивільно-правовими. Тому норми цивільного права, що стосуються договірних відносин, поширюються також і на авторські договори. Серед цивільно-правових договорів авторські договори складають окрему самостійну групу. Вони близько примикають до деяких цивільно-правових договорів, але мають свої власні, характерні для них, ознаки» [132, с. 367]. На думку О.П. Сергєєва висновок про те, що авторські договори носять цивільно-правовий характер, а також про те, що вони складають самостійну групу серед інших цивільно-правових договорів, має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Зокрема, це означає, що на авторсько-договірні відносини розповсюджуються як загальні правила про форми та умови дійсності правочинів, так і відповідні норми зобов’язального права, які стосуються, наприклад, порядку укладення та виконання договорів, відповідальності за їх порушення тощо [154, с. 260].

Саме з цієї підстави авторські договори не зустрічаються в класичних класифікаціях цивільно-правових договорів.

В літературі справедливо відзначалося, що «необхідно враховувати відносну самостійність розвитку права, об’єктивну та суб’єктивну сторони останнього, можливість розповсюдження метода, викликаного до життя певною групою суспільних відносин, також і на інші, подібні соціальні зв’язки. Тому слід виходити з того, що предмет цивільного права має складну структуру, що відносини, які регулюються цивільним правом, пов’язані між собою різними способами» [194, с.

Е.П. Гаврилов зазначає, що ЦК РФ не виокремлює авторські договори як особливий вид цивільно-правових договорів. Разом з цим ЦК РФ передбачає застосування до продажу майнових прав загальних положень про купівлю-продаж. До числа майнових прав включаються й авторські майнові права. Таким чином, до авторських договорів застосовуються загальні норми про цивільні зобов’язання та договори, а також – загальні положення про купівлю-продаж [28, с. 195-196]. А.С. Яковлев також вважає можливим застосування норм про купівлю-продаж до відносин в сфері інтелектуальної власності [193, с. 125].

Така позиція російського законодавця та науковців здається не зовсім зрозумілою, оскільки за Законом РФ «Про авторське право і суміжні права» майнові авторські права не відчужуються назавжди. Проте, можливість застосування до авторсько-правових відносин норм, які регулюють купівлю-продаж матеріальних об’єктів в Росії, свідчить про те, що авторські договори визнаються в цій країні майновими правовідносинами. У вітчизняному законодавстві закріплений інший підхід. Зокрема, в ЦК України відсутні норми щодо можливості застосування правил про купівлю-продаж до розпорядження майновими правами на результати інтелектуальної творчості. Така позиція вбачається більш обґрунтованою, оскільки відносини в сфері інтелектуальної власності опосердковуються спеціальними договорами.

Головною ознакою цих договорів, яка надає можливості відокремити їх від інших договорів, предмет яких складають об’єкти інтелектуальної власності, є те, що вони повністю присвячені створенню об’єктів авторських прав та розпорядженню майновими правами на них. Це договори, які за словами І.А. Зеніна, повністю присвячені розпорядженню авторськими правами [40, с. 13].

До авторських договорів, які спрямовані на реалізацію майнових прав на музичний твір належать:

· ліцензійний договір;

· договір про створення за замовленням і використання об\'єкта права інтелектуальної власності;

· договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності та інші договори.

В теорії авторського права протягом тривалого часу обговорюється питання, яке має принципове значення. Мова йде про сутність відносин, які виникають при розпорядженні правоволодільцем своїми правами. У зв’язку з цим виникло дві основні теорії, які отримали назву «теорії дозволу» (І.А. Грінгольц, А.І. Ваксберг) та «теорії уступки прав» (Е.П. Гаврилов).

Прихильники теорії «дозволу» вважають, що при укладанні видавничого договору автор, хоча й видає організації дозвіл на використання свого твору, однак його авторські права в зв’язку з цим не зменшуються. Водночас, зазначається, що в результаті укладання авторського договору автор, хоча й не позбавляється авторських прав, все ж обмежується в їх здійсненні [29, с. 196-203]. Таким чином, згідно з «теорією дозволу» обсяг прав, що належать володільцю авторських прав, залишається незмінним.

У свою чергу, зміст теорії «уступки прав» зводиться до того, що володілець авторських прав повністю та назавжди відчужує свої майнові права, уступає їх іншій особі, внаслідок чого обсяг належних йому прав зменшується.

Існує також компромісна точка зору (В.А. Дозорцев), відповідно до якої існує два види авторських договорів. Один тип авторського договору, а саме – про передачу твору для використання, не передбачає уступки авторських прав, а лише дозволяє використання твору. Другий тип авторського договору може включати передачу авторських прав користувачеві, тобто, відчужувати їх. Так, В.А. Дозорцев писав, що за одним типом авторського договору автор видає разовий дозвіл на використання створеного ним твору, а за іншим – надає право розпоряджатися твором в тих чи інших межах. Перший – це авторський договір про передання твору для використання (авторський договір про використання), другий – авторський ліцензійний договір [43, с. 23].

Необхідно враховувати, що радянський ЦК містив досить незрозуміле розмежування авторських договорів на два типи. Так, відповідно до ст.500 ЦК УРСР 1963р. [35 с. 564] авторські договори поділялися на:

· авторські договори про передання твору для використання та

· авторські ліцензійні договори.

Згідно із вказаною нормою, за авторським договором про передачу твору для використання автор або його правонаступник передає чи то автор зобов\'язується створити і в установлений договором строк передати твір організації для використання обумовленим за договором способом, а організація зобов\'язується здійснити або почати це використання в установлений договором строк (ст.507 цього Кодексу), а також сплатити авторові або його правонаступнику винагороду, крім випадків, зазначених у законі.

За авторським ліцензійним договором автор або його правонаступник надає організації право використати твір, в тому числі шляхом перекладу на іншу мову або переробки, в обумовлених договором межах і на визначений ним строк, а організація зобов\'язується сплатити винагороду за надання цього права або за використання твору у формі, передбаченій договором, якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР або сторони не домовились про інше.

Як вбачається з наведених в законі визначень типів авторських договорів, за своєю сутністю авторський ліцензійний договір і є договором про передання твору для використання (тобто, договором про надання дозволу на використання твору), цей поділ договорів, що розглядаються, був невірним. Законодавець зробив помилку, коли назвав двома різними термінами один і той самий вид авторського договору. Проте, ця помилка не означає, що поділу авторських договорів на два типи не повинно бути зроблено. Навпаки, дуже важливим є закріплення в законі двох типів авторських договорів – авторського договору про надання дозволу на використання твору та авторського договору про передання майнових прав на твір. Таким чином, можна стверджувати, що погляди В.А. Дозорцева заслуговують найбільшої уваги, оскільки найбільш позитивно вплинули на процес розвитку науки авторського права.

Чинний ЦК України містить більш складну, але більш обґрунтовану систему договорів, які можуть укладатися з приводу розпорядження майновими авторськими правами. Однак, за своєю сутністю сучасне законодавство просто деталізує систему типів авторського договору, яка вже існувала в теорії авторського права. Необхідно, однак, зазначити, що в чинному ЦК України все ж наявні деякі положення, які здаються не зовсім обґрунтованими.

Так, як вже було вказано, ЦК України поділяє майнові авторські права на дві групи за критерієм способів їх використання:

а) авторські ліцензійні договори;

б) авторські договори про передання майнових прав.

Так, згідно зі ст.1109 ЦК України за ліцензійним договором володілець авторських прав надає користувачеві дозвіл на використання твору. Отже, за цим договором право на використання твору не може бути відчужене. Також, право на використання твору не може бути відчужене і за авторським договором про передання майнових прав. Предметом договору про уступку (відчуження) майнових авторських прав можуть бути лише право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності та право перешкоджати неправомірному його використанню, в тому числі забороняти таке використання. Отже, чинний ЦК України, так само як і Закон не передбачають уступку (відчуження) майнового авторського права на використання твору. Таке положення законодавства вбачається не зовсім обґрунтованим. Адже таким чином виходить, що автор (або інша особа, наділена майновими авторськими правами) обмежена у здійсненні своїх авторських прав. Такої позиції дотримується В.О. Калятін: звуження можливих форм обігу майнових авторських прав вбачається невиправданим. Неможливість розпоряджатися правом означає неможливість ефективно його використовувати, що фактично призведе до заниження оплати, яка отримується автором [68, с. 153]. З цього приводу Г.Ф. Шершеневич зазначав, що якщо видавник при укладанні договору сплатив автору встановлену винагороду за відчужене йому право на видання, то навряд чи можна визнати правильним та справедливим, щоб видавник не міг розпоряджатися отриманим ним правом на свій розсуд та був зв’язаний волею автора та його правонаступників відносно переуступки цього свого права іншій особі у випадку, якби така переуступка вимагалася вигодою або необхідністю для нього [68, с. 153].

Так, ст. 1107 ЦК України містить чіткий поділ договорів в сфері інтелектуальної діяльності на два види залежно від форм розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Відповідно до цього формами розпоряджання майновими правами є:

1. надання дозволу на використання твору;

2. передання виключних майнових прав на використання твору.

До першої форми розпоряджання майновими авторськими правами належать надання ліцензії на використання об’єкта права інтелектуальної власності та ліцензійний договір. Друга форма виражається в укладанні договору про передання (відчуження) виключних майнових прав інтелектуальної власності.

ЦК України містить невичерпний перелік договорів, які можуть укладатися з метою розпорядження відповідними правоволодільцями своїми авторськими майновими правами.

Згідно з ч.1 ст.31 Закону України «Про авторське право і суміжні права» автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права, зазначені в ст. 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором.

Відповідно до ч.2 ст.33 Закону – договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов (строку дії договору, способу використання твору, території, на яку поширюється передаване право, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди).

Важливо відзначити, що, в законодавстві європейських країн досить чітко проводиться поділ договорів щодо розпорядження майновими правами на об’єкти авторського права. Наприклад, в авторському законодавстві Англії наявне чітке розмежування авторських договорів на два типи залежно від того, що саме становить їх предмет [9, с. 438]. Також, законодавство Швейцарії передбачає вказані два типи авторських договорів [59, с. 105]. З 1 січня 2008 року набере чинності частина четверта Цивільного кодексу Росії, яка також, в ст. 1233, передбачатиме поділ договорів в сфері розпорядження майновими виключними правами на два види – договори про надання дозволу на використання твору та про передання (відчуження) майнових прав на твір [34, с. 42; 123, с. 31-46]. З цього приводу С.А. Баришев зазначає, що принципова різниця між двома типами авторських договорів: договору про уступку авторського права та авторського ліцензійного договору обумовлюють, відповідно, два різних підходи до предмету авторського договору, що є першою особливістю регулювання швейцарським правом предмету авторського договору. Предметом обох вказаних типів авторського договору є не лише сам твір, але й права відносно даного твору, які відрізняються в двох типах договорів, які розглядаються, своєю природою [59, с. 105].

Ця концепція досить ретельно аналізувалася в юридичній літературі як її прихильниками, так і науковцями, які з нею не згодні. Більш детально види авторських договорів буде досліджено нижче. Проте, без зазначення подвійного характеру предмета авторського договору було б неможливим надати чітке визначення останнього.

Для того, щоб норми законодавства про авторське право були чіткими та зрозумілими, необхідно велику увагу приділити термінології, що в ньому використовується. Необхідно зупинитися на термінах «відчуження» та «передання» авторських прав.

В юридичній літературі радянських часів радянських республік, в тому числі й Української РСР, термін «відчуження» взагалі вживався як загальне поняття для передання майнових авторських прав будь-яким шляхом. Наприклад, в 1946 році Б.Н. Городецький писав: особливим видом відчуження виключного права на твір, що належить автору, є договори так званої «ліцензії» (дозволу). За цими договорами автор передає не право відтворення, розповсюдження або публічного виконання його твору, а право його використання в будь-якому відношенні, зокрема для створення нового твору [134, с. 127]. Також, В.Л. Мусіяка писав про принцип уступки авторських правомочностей за видавничим договором із збереженням виключного авторського права за автором [106, с. 10].

Тобто, науковці взагалі не бачили різниці між відчуженням майнових авторських прав та наданням дозволу на використання твору, оскільки в законодавстві такого поділу не передбачалося.

За результатами дослідження питання авторських договорів можна зробити висновок, що найбільша плутанина виникла через підміну змісту поняття «передання» прав за авторськими договорами. Цей термін використовувався ще в радянському законодавстві та в теорії авторського права того періоду.

В зв’язку з відмовою російського законодавця визнавати теорію уступки майнових авторських прав, в чинному Законі РФ «Про авторське право і суміжні права» термін «передання прав» застосовується сьогодні в значенні надання цих прав для використання твору. В.І. Корецький з цього приводу зазначав, що передання автором за договором своїх окремих правомочностей для використання твору є нічим іншим як дозволом, наданим автором для використання його твору протягом відповідного строку на умовах договору [89, с. 286].

Отже, термін «передання прав» протягом тривалого часу тлумачився російськими науковцями як надання прав для тимчасового використання твору. Після спливу вказаного в договорі, або передбаченого законом строку, ці права повертаються їх первісному володільцеві.

Закон Республіки Білорусь «Про авторське право і суміжні права» також містить норму, в якій вживається термін «передання виключних майнових прав» в значенні надання дозволу на використання твору (ст.25) [165, с. 157].

Необхідно визнати, що в чинному Законі України «Про авторське право і суміжні права» відображено аналогічний підхід до вказаної проблеми. Не зважаючи на те, що зміст ч.1 ст.32 Закону повністю відповідає положенням, передбаченим ст.1107 ЦК України, назву ст. 32 викладено неправильно («передача права на використання твору»). Адже за таким договором не передається право на використання твору, а надається дозвіл для такого використання. Передача права може стосуватися лише майнових прав, які передаються окремим договором або окремими пунктами договору, про що мова йтиме нижче.

Також, не можна визнати правильним зміст ч.2 ст.32 Закону: передача права на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання. Це положення Закону суперечить нормам ЦК України, які регулюють відносини щодо використання об’єктів авторського права. Так, наприклад, в ст.1108 ЦК України зазначається, що особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання об’єкта інтелектуальної власності. Отже, «ліцензія – це письмове повноваження, на підставі якого ліцензіат отримує від особи, яка має виключні майнові права інтелектуальної власності, дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності у певній обмеженій сфері» [109, с. 810]. Надання права на використання твору не повинно ототожнюватись з переданням (відчуженням) такого авторського права.

Необхідно зазначити, що в Проекті Закону України «Про авторське право і суміжні права», опублікованому на сайті Державного департаменту інтелектуальної власності, цей недолік повністю виправлено. Так, в ч.1 ст.35 Проекту, яка має назву «надання дозволу на використання твору» зазначається, що автор чи інша особа, яка є суб’єктом авторського права (ліцензіар) може надати дозвіл на використання твору іншій особі (ліцензіату) на основі договору і (або) ліцензії на використання твору. Такий термінологічний підхід вбачається цілком обґрунтованим.

Ліцензійна угода в принципі є нічим іншим, як дозволом на вчинення дії, яка за відсутністю згоди правоволодільця була б правопорушенням [9, с. 443].

Необхідно звернути увагу на те, що в Проекті Закону (ч.1 ст.34) наявна норма, відповідно до якої термін «договір про передання майнових прав на твір» поєднує договори про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності на твір з іншими договорами щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності на твір. Таким чином, робиться спроба врахувати подвійний характер предмету авторського договору, про який мова йтиме нижче. Однак, із змісту ч.1 ст.34 Проекту вбачається, що законотворці продовжують ігнорувати сутність терміну «передання» майнових прав, який повинен мати одне значення, зокрема – відчуження майнових прав. Так, в абз.2 ч.1 ст.34 Проекту зазначається, що передання майнових прав на твір здійснюється на підставі договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності на твір, іншого договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності на твір (далі – договір про передання майнових прав на твір) відповідно до Цивільного кодексу України на умовах, що визначаються договором. Тобто, не зважаючи на те, що в цілому Проектом визнається існування двох видів договорів про розпорядження майновими виключними правами, в ньому все ж наявні термінологічні неточності.

Перш ніж розглядати окремі виді авторських договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір, необхідно визначитися щодо сутності терміну «авторські договори». В Законі України «Про авторське право і суміжні права» договори, які укладаються суб’єктами авторського права щодо розпорядження майновими правами, прямо називаються авторськими (ст.ст.31, 32). В ЦК України термін «авторські договори» зустрічається лише в тексті однієї норми – ст.1072 ЦК України, яка визначає черговість списання грошових коштів з рахунка [47, с. 215]. Проте, в тих розділах ЦК України, які безпосередньо регулюють відносини, пов’язані з авторським правом, відсутній такий термін. Ці норми ЦК України містять зовсім інший понятійний апарат щодо договорів, які укладаються в авторському праві. Це – ліцензії, ліцензійні договори, договори про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, договори про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. ЦК України містить невичерпний перелік договорів, які можуть укладатися з метою розпорядження відповідними правоволодільцями своїми авторськими майновими правами.

Необхідно звернути увагу на те, що вказані види договорів належать до таких, що можуть укладатися з метою розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, тобто, стосуються всіх договірних відносин, які виникають в сфері права інтелектуальної власності, а не лише авторського права. Термін «авторський договір» покликаний підкреслити авторсько-правову специфіку цих правочинів. З цього приводу А. Домбругова вказує на те, що «на практиці досить часто замість авторського договору використовують ліцензійний договір. Це пояснюється тим, що у Главі 75 ЦК, яка присвячена договорам щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, не міститься згадки про авторський договір, оскільки в ній не розмежовано види договорів щодо об’єктів авторських і суміжних прав та об’єктів права промислової власності… Але оскільки наведений [в законі] перелік не є вичерпним, ніщо не заважає авторам та користувачам укладати саме авторський договір» [45, с. 14].

Проте, вбачається абсолютно правильним те, що в Проекті Закону також, як і в ЦК України, відсутнє посилання на цей термін. Оскільки норми авторського права, як інститут цивільного права, складають частину цивільно-правового законодавства, необхідно виключити зі спеціальних нормативно-правових актів будь-які невідповідності основному кодифікованому актові цивільного права. Це може суттєво спростити застосування норм цієї галузі права на практиці. Якість законодавства безпосередньо залежить від ясності мови, якою «пишуться» нормативно-правові акти, від чіткості термінів та понять, що використовуються, від їх відповідності змісту того, що вони означають [147, с. 23]. Дійсно, мова правових норм орієнтована на впорядковане застосування термінів, їх визначення та пояснення. Юридичні терміни повинні передавати основний зміст нормативного висловлення [41, с. 35].

Однак, чинний Закон використовує поняття авторського договору. Таким чином, необхідно розглядати договори в сфері реалізації майнових прав на музичний твір з урахуванням термінології, яка використовується в чинному законодавстві України.

Для того, щоб визначити поняття авторського договору, спрямованого на реалізацію майнових прав на музичний твір, необхідно проаналізувати ті основні суб’єктно-об’єктні ознаки, які виокремлюють його з числа інших цивільно-правових договорів, в тому числі договорів в сфері інтелектуальної власності.

Авторські договори в цілому відзначаються певною специфікою, що дає підстави для виокремлення їх в особливий підвид договорів в сфері інтелектуальної власності. Основними ознаками, які притаманні авторським договорам можна визнати ознаки щодо його предмету та суб’єктного складу. Ці ознаки характерні і для авторських договорів щодо реалізації майнових прав на музичний твір.

Предмет авторського договору: а) має нематеріальний характер;

б) є результатом творчої діяльності людини; в) може розглядатися з двох боків – як благо та як дії, що здійснюються щодо блага.

Особливості суб’єктного складу договорів полягають у тому, що усі суб’єкти авторського права поділяються на дві категорії - первинні (в першу чергу - автор) та похідні суб’єкти авторського права.

Виходячи із загальних засад договірного права можна визначити авторський договір як «домовленість двох або більше осіб, направлену на встановлення, зміну та припинення взаємних прав та обов’язків.

Взаємні права та обов’язки сторін стосуються майнових та пов’язаних з ними особистих немайнових прав. Авторський договір представляє собою реалізацію авторських правомочностей, оскільки використання твору автора іншими особами допускається не інакше ніж на підставі договору з автором та його правонаступниками» [58, с. 81]. Таке широке визначення слугує базою для більш детального розгляду договорів, які укладаються в сфері дії авторсько-правового законодавства.

Предмет авторського договору є складним за своєю природою, оскільки кожний з його різновидів наділений своїми специфічними рисами. Наприклад, твір образотворчого мистецтва може повністю відрізнятися від музичного твору за тією об’єктивною формою, в якій його втілено. Такі особливості суттєво впливають на процес формування єдиного підходу, а відповідно і понятійного апарату щодо такого правового явища як авторський договір. Проте, саме для об’єднання всіх різновидів договорів, які укладаються з приводу об’єктів авторського права, і виник цей термін – авторський договір. Так, В.І. Серебровський зазначає, що, незважаючи на ряд суттєвих відмінностей, наявних між окремими договорами про уступку авторських правомочностей, у них є і деякі спільні риси, які дозволяють об’єднати їх в одну групу договорів. Всі ці договори ставлять за мету ознайомлення суспільства із створеними авторами творами, сприяють реалізації належних авторам прав з використання творів. У зв’язку з цим в теорії ці договори стали об’єднувати в одну групу під загальною назвою – «авторські договори» [155, с. 174].

В юридичній літературі зустрічається і більш вузьке визначення авторських договорів. Так, В.С. Дроб’язко та Р.В. Дроб’язко авторський договір визначають як «договір, за яким автор передає або зобов’язується передати іншій стороні свої права на використання твору в межах і на умовах, погоджених сторонами» [47, с. 215]. Аналогічне визначення авторського договору надається й російськими науковцями. Проте, таке визначення здається занадто вузьким та неточним. Виходячи з аналізу положень Закону, окрім передачі права (надання дозволу) на використання твору (ст.32 Закону), авторські договори можуть укладатися ще й з приводу передачі (відчуження) майнових прав на твір автором (або іншою особою, яка має авторське право) правонаступникові (ст.31 Закону).

Виходячи з наведених ознак договорів, направлених на реалізацію майнових авторських прав, можна надати наступну дефініцію таких договорів. Авторський договір – це домовленість сторін, згідно з якою одна сторона – автор (інша особа, яка має авторське право) – зобов’язується передати майнові права на твір, або надати дозвіл на використання твору іншій стороні – користувачеві, а друга сторона зобов’язується сплатити за це винагороду та (або) здійснити певні дії.

Загальне визначення авторського договору дає підстави розглянути ознаки та надати визначення договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав творців (інших осіб, які мають авторські права) на музичний твір.

Предмет авторського договору на розпорядження майновими правами на музичний твір складає сам музичний твір як результат творчої діяльності людини, що має нематеріальний характер. Однак при укладенні договору сторони можуть домовитися не лише стосовно використання музичного твору (ліцензійний договір), а й відносно передання майнових прав на музичний твір (договір про відчуження виключних майнових прав інтелектуальної власності).

З урахуванням наведеного можна визначити, що авторський договір щодо розпорядження майновими правами на музичний твір – це домовленість сторін, згідно з якою одна сторона – автор (інша особа, яка має авторське право) – зобов’язується передати майнові права на музичний твір, або надати дозвіл на використання музичного твору іншій стороні – користувачеві, а друга сторона зобов’язується сплатити за це винагороду та (або) здійснити певні дії.

Як вже зазначалося, відповідно до ЦК України до авторських договорів, що спрямовані на реалізацію майнових прав на музичний твір можна віднести:

· ліцензійний договір;

· договір про створення за замовленням і використання об\'єкта права інтелектуальної власності;

· договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності та інші договори.

Треба підкреслити, що усі вказані договори належать до групи авторських договорів, що у свою чергу складають різновид договорів в сфері інтелектуальної власності.

Перейдемо до розгляду другої групи договорів, за допомогою яких здійснюється реалізація майнових прав на музичний твір. Питання щодо використання музичних творів та щодо розпорядження майновими правами на них виникають не лише в сфері дії авторсько-правового законодавства. Використання творів та розпорядження майновими правами на них може здійснюватися за допомогою цивільно-правових договорів, які не належать до авторських.

В сфері дії авторського права твори виступають як основний об’єкт різноманітних відносин, які виникають між суб’єктами права, а також – основним об’єктом авторських договорів. Однак, в системі цивільного права України існують договори, основна мета укладення яких далека від авторського права. Проте, в результаті розвитку нових видів суспільних відносин саме музичні твори стають об’єктами таких договорів. Хоча ці договори і не спрямовані безпосередньо на реалізацію майнових прав на музичний твір, однак вони значною мірою сприяють реалізації авторських прав.

До договорів, за допомогою яких здійснюється реалізація майнових прав на музичний твір можна віднести:

· договір комерційної концесії;

· рекламний договір;

· договір довірчого управління авторськими правами, у тому числі договір управління авторськими правами на колективній основі;

· договір продажу або оренди підприємства як цілісного майнового комплексу;

· договори про відчуження або продаж з публічних торгів майнових прав як предмета застави;

· договір продажу майна юридичної особи – боржника;

· шлюбний договір тощо.

Вказані договори мають власну мету, яка не збігається з метою авторських договорів. Наприклад, за договором комерційної концесії правоволоділець зобов’язується надати користувачеві за плату право користування комплексом належних цій стороні прав. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності, до яких, зокрема, можуть належати і твори (ст.1115, 1116 ЦК України). Разом з тим, передача права на використання об’єктів права інтелектуальної власності за договором комерційної концесії має спеціальну мету, що прямо визначена в законі. Користувач отримує об’єкт права інтелектуальної власності з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Використання музичного твору також може мати інтерес для потенційного користувача за договором комерційної концесії. Комерційна концесія застосовується для розширення ринку збуту товарів (робіт, послуг) певних виробників. Для просування продукції на ринку важливе значення має її індивідуалізація. Цілком поширеною є ситуація, коли певна юридична особа як засіб індивідуалізації своїх товарів, робіт або послуг буде використовувати певний музичний ряд (з текстом або без нього).

Відомо, що використання музичних творів має широке розповсюдження в сучасному бізнесі. Воно здійснюється з метою розширення продажу товару виробника або покращення рівня наданих послугодавцем послуг. Використання музичних творів є традиційним для діяльності сучасних роздрібних торговельних організацій (супермаркетів, магазинів одягу, великих книжкових магазинів), що створює відповідний настрій у покупців. Використання музичних творів може мати місце і для задоволення споживачів різноманітних послуг. Так, трансляція музичних творів нерідко має місце при перевезенні пасажирів залізницею, в діяльності банків, туристичних фірм тощо.

Майнові права на музичні твори можуть належати не лише фізичним, а й юридичним особам. За таких обставин вони входять до складу майна юридичної особи (цілісного майнового комплексу). «Спеціалізовані» юридичні особи можуть набувати майнові права відносно різноманітних музичних творів і саме права на музичні твори можуть складати основний капітал таких юридичних осіб. Мова йде про студії звукозапису, кіностудії, телестудії тощо.

Перехід прав та обов’язків однієї юридичної особи до іншої з правонаступництвом буде означати і відповідний перехід прав на музичні твори. Такий перехід може опосередковуватися різними договорами - продажу підприємства як цілісного майнового комплексу; договором про відчуження або продаж з публічних торгів майнових прав як предмета застави; договором продажу майна юридичної особи – боржника тощо.

Неможна виключити і того, що права на музичний твір будуть складати предмет шлюбного договору. В російській літературі відзначалося, що згідно із законом до спільної сумісної власності подружжя належать доходи від використання результатів інтелектуальної діяльності (п.2 ст.34 СК РФ). Однак у шлюбному договорі подружжя може встановити будь-який режим власності на все майно, в тому числі стосовно виключних прав кожного з них (абз.1 п.1 ст.42 СК РФ) [40, с. 12-13].

Усі цивільно-правові договори щодо реалізації майнових прав на музичний твір (авторські та інші) можуть бути класифіковані залежно від обсягу прав автора (інших осіб, що мають права на музичний твір) щодо твору після розпорядження правами на нього іншій особі. Справа в тому, що оборот музичних творів в сучасному економічному розумінні може здійснюватися для досягнення двох основних цілей:

а) використання музичного твору із збереженням за автором (іншими особами) прав на цей твір;

б) отримання майнових прав на музичний твір в повному обсязі без збереження за автором (іншими особами) у подальшому прав на цей твір.

Для опосередкування відносин першого та другого виду застосовуються відповідні договори.

До групи договорів, які забезпечують використання музичного твору із збереженням за автором (іншими особами) прав на цей твір можна віднести:

· ліцензійний договір;

· договір на створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, якщо інше не передбачено договором;

· договір комерційної концесії;

· договір довірчого управління авторськими правами, у тому числі договір управління авторськими правами на колективній основі;

· договір оренди підприємства як цілісного майнового комплексу;

· шлюбний договір.

До договорів, які забезпечують отримання майнових прав на музичний твір в повному обсязі без збереження за автором (іншими особами) у подальшому прав на цей твір належать:

· договір на створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, якщо це передбачено договором;

· договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

· договір купівлі-продажу підприємства як цілісного майнового комплексу;

· договір про відчуження або продаж з публічних торгів майнових прав як предмета застави;

· договір продажу майна юридичної особи - боржника.

Таким чином, після надання стислої, загальної класифікації договорів в сфері реалізації майнових прав на музичний твір, необхідно розглянути окремі види цих договорів більш детально.