3.3. Відповідальність сторін за порушення договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір

Всі об’єкти авторського права мають нематеріальний характер. Однак, найбільш «невловимими» для фізичного сприйняття залишаються музичні твори. Здебільшого, майнові або особисті авторські права підлягають захисту в разі плагіату або іншого неправомірного використання музичних творів особами, які на це не уповноважені.

Існування відповідальності як такої обумовлене суспільним характером людської поведінки та відображує взаємозв’язок суспільства та окремої людини [167, с. 415]. В літературі зазначалося, що «юридична відповідальність – важливий елемент правового регулювання суспільних відносин, суть якого полягає в цілеспрямованому впливі на поведінку особи за допомогою юридичних засобів, з метою упорядкування суспільних відносин, надання їм системності і стабільності, уникнення різких загострень соціальних конфліктів, втілення принципів соціальної справедливості, підвищення рівня цивілізованості та культури суспільства» [15, с. 50]. При цьому питання цивільно-правової відповідальності є одним із найскладніших і найбільш дискусійних у цивілістичній науці [10, с. 47].

Майнові або особисті авторські права у першу чергу підлягають захисту в разі плагіату або іншого неправомірного використання музичних творів особами, які на це не уповноважені [55, с. 28]. Однак, порушення авторських прав може мати місце і при наявності договірних зобов’язань з приводу використання музичних творів або умов передання майнових прав на музичний твір за відповідними договорами. В останньому випадку виникають підстави для настання авторсько-правової відповідальності. Оскільки договори, спрямовані на реалізацію майнових прав на музичний твір, входять до системи цивільно-правових договорів, при вирішенні питання про види та підстави відповідальності необхідно виходити з загальних засад цивільно-правової відповідальності.

З цього приводу В.Л. Мусіяка вказує, що, визнаючи за авторськими договорами їх належність до різновиду цивільно-правових договорів, необхідно визнати й можливість застосування до них відомих форм цивільно-правової відповідальності: відшкодування спричинених збитків, сплати неустойки, покладення обов’язку виконати зобов’язання в натурі [106, с. 53].

Переходячи до безпосереднього дослідження особливостей авторсько-правової відповідальності, необхідно відразу звернути увагу на той факт, що ця тема майже ніким із сучасних науковців не досліджувалась. Найбільш детально та суттєво проблема відповідальності за авторськими договорами (як і всі інші питання авторського права) знайшла відображення в наукових працях О.П. Сергєєва. Однак, на особливості відповідальності за невиконання або неналежне виконання саме договорів в сфері реалізації майнових прав на музичні твори, все одно, майже не звертається уваги. Таким чином, можна досліджувати проблему авторсько-правової відповідальності за порушення умов договорів щодо музичних творів, виходячи із загальних засад відповідальності в авторському праві та в цивільному праві взагалі.

В авторському праві порушення умов авторських договорів традиційно розглядається в площині суб’єктного складу договору, тобто залежно від особи правопорушника. На цій підставі виокремлюють дві групи передумов порушення договору: а) порушення, що виникли з вини автора (іншої особи, якій належить авторське право); б) порушення, що виникли з вини користувача. Такий поділ може бути застосований при визначенні підстав порушення договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір.

Порушення умов договору з вини автора (іншої особи, якій належать майнові авторські права на музичний твір) може мати наступні прояви:

а) ненадання автором музичного твору користувачеві;

б) неналежне виконання автором роботи;

в) відмова автора від внесення виправлень до музичного твору, що були йому запропоновані в порядку і в межах, встановлених договором;

г) виконання роботи не автором, а іншою особою;

д) передання майнових прав на музичний твір іншим особам окрім користувача;

е) надання дозволу на використання твору з порушенням домовленості із користувачем (в разі надання виключної або одиничної ліцензії).

До порушень, що виникають з вини користувача належать:

а) відмова прийняти музичний твір, що виконувався на замовлення, якщо він відповідає всім встановленим у договорі вимогам;

б) внесення змін до твору або його перекручення без згоди автора;

в) несвоєчасна, неповна сплата авторської винагороди або відмова від її сплати.

Однак, необхідно розглядати особливості відповідальності кожної із сторін окремо – автора (іншої особи, яка наділена майновими правами) та користувача. Важливо також враховувати, що залежно від виду договору щодо розпорядження майновим правами на музичний твір змінюється первинний суб’єкт договору. Так, в договорі замовлення та трудовому договорі первинним суб’єктом може бути лише автор музичного твору. В інших договорах особою, яка розпоряджується майновими правами на музичний твір можуть бути будь-які суб’єкти авторського права – спадкоємці автора, інші фізичні та юридичні особи.

Як зазначалося, цивільно-правова відповідальність за порушення авторських договорів в науці традиційно базується на суб’єктивній стороні правопорушення – з точки зору того, яка із сторін договору є винною у його порушенні. Базових теоретичних досліджень відповідальності за порушення авторських договорів в науці розроблено не було, що створює значні складнощі при розгляді питань щодо відповідальності за порушення договорів, спрямованих на реалізацію прав на музичний твір.

Необхідно відзначити, що вітчизняне законодавство в сфері відповідальності (як загальної цивільно-правової, так і в сфері авторського права) містить норми, які є не зовсім точними або незрозумілими для застосування. Деякі дослідники підкреслюють незручність змішаного розташування норм, які регулюють відповідальність та порядок захисту майнових та особистих прав в сфері інтелектуальної власності. Так, І.С. Степанов зазначає, що «в законодавчих актах (у тому числі в ЦК України), немає єдиної системи можливих заходів відповідальності, а закріплення заходів захисту і заходів відповідальності в одних статтях не дозволяє ефективно застосовувати ці заходи тощо» [162, с.

О.П. Сергєєв [154, с. 304] зазначає, що як і будь-яка інша цивільно-правова відповідальність, відповідальність за авторським договором має своєю основною метою поновлення порушених прав та законних інтересів потерпілої сторони за рахунок порушника. Він також зазначає, що специфіка відповідальності за порушення авторського договору полягає в тому, що спектр можливих засобів примусу тут значно вужчий, ніж в інших цивільно-правових зобов’язаннях. Основні обов’язки сторін за авторським договором не можуть бути виконані під примусом. Так, неможливо примусити автора створити та пред’явити твір, внести в нього зміни тощо, рівно як неможливо примусити організацію-замовника почати використання твору. Тому примус обмежується тут розірванням договору та поверненням сторін в первісний стан.

Виходячи із загальних уявлень можна зробити висновок, що підставою виникнення цивільно-правової відповідальності за договорами, спрямованими на реалізацію майнових прав на музичний твір, є сукупність відповідних умов, до яких належать:

а) протиправна поведінка,

б) шкода,

в) причинний зв’язок між ними,

г) вина особи, яка порушила авторський договір.

За загальним правилом відсутність одного з елементів складу правопорушення унеможливлює застосування вказаних заходів [195, с. 169]. Однак, порушення договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір, може і не пов’язуватися з наявністю шкоди. За таких обставин відповідальність сторони, яка порушила умови договору, настає при наявності лише двох умов: а) протиправної поведінки; б) вини особи, яка порушила договір.

Якщо порушення авторського договору пов’язане із завданням збитків, то вони мають бути відшкодовані. Сторона, яка не виконала або неналежним чином виконала зобов’язання за авторським договором, зобов’язана відшкодувати іншій стороні збитки, в тому числі упущену вигоду. Особливістю авторських договорів є те, що при їх порушенні йдеться виключно про відшкодування збитків. Відшкодування шкоди в натурі як форма (міра) відповідальності за авторсько-правовими договорами не допускається. Це пояснюється трьома чинниками:

1) неприпустимістю примусового створення музичного твору;

2) нематеріальною природою музичного твору як об’єкта авторського права;

3) необов’язковою наявністю матеріального носія музичного твору, що взагалі унеможливлює його передання.

Відповідно до ст.614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом [135, с. 54]. Таким чином, можна зробити висновок, що наявність вини є обов’язковою передумовою настання авторсько-правової відповідальності за порушення умов договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір. Оскільки в цивільному праві діє принцип презумпції винуватості, обов’язок доведення відсутності вини покладається на автора музичного твору (або на особу, яка повинна була створити музичний твір або розпорядитися майновими правами на музичний твір).

Необхідно зазначити, що за винятком певних спеціальних норм (наприклад, ст.906 ЦК України) вітчизняне законодавство не містить посилань на більш жорсткі умови відповідальності для суб’єктів підприємницької діяльності порівняно із особами, які ними не є.

Підставу, обсяг і форму його відповідальності визначає конкретний авторський договір, а також деякі загальні положення цивільного законодавства. В разі укладення авторського договору замовлення музичного твору замовник може нести відповідальність за: порушення зобов’язання використати твір (якщо таке зобов’язання покладене на нього авторським договором); завдання автору збитків (наприклад, у зв’язку із втратою матеріального носія твору); порушення цілісності твору тощо. За згодою сторін конкретний авторський договір може передбачати додаткову відповідальність замовника або іншого користувача за порушення договірних зобов’язань.

До форм (мір) відповідальності за порушення договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір, належать:

а) відшкодування збитків, у тому числі упущену вигоду;

б) сплата неустойки (штрафу, пені).

О.С. Іоффе зазначав, що обсяг відповідальності в цивільному праві визначається принципом повного відшкодування [67. с.481]. Відповідно до ст. 22 ЦК України шкода – це загальний термін для всіх видів втрат, яких зазнає потерпіла сторона чи то за договором, чи за позадоговірними відносинами (такий висновок можна зробити з назви вказаної статті – відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди). Однак, в юридичній літературі зустрічаються висловлення щодо незрозумілості деяких термінологічних питань щодо застосування певних понять цієї категорії. Наприклад, в літературі зазначається: «характерно, що у ст.623 ЦКУ для порушення зобов’язань передбачає лише відшкодування збитків, натомість відшкодування шкоди не згадується взагалі. Коли ж йдеться про делікти (позадоговірні зобов’язання), то навпаки, згадується відшкодування шкоди без посилань на збитки (статті 1166-1211 ЦК України). Подібна плутанина ускладнює застосування вищезгаданих правових норм і потребує додаткових наукових досліджень, а також відповідних роз’яснень із боку вищих судових органів» [22, с. 148]. Однак, із аналізу законодавства можна зробити висновок, що в кожному конкретному випадку застосовується та мається на думці термін, який має відповідний загальним теоретичним засадам зміст.

В цивілістичній літературі зустрічається позиція, згідно з якою «шкода може відшкодовуватись двома способами: 1) відшкодування в натурі; 2) відшкодування завданих збитків. При цьому збитки розглядаються як грошова оцінка шкоди, підлягає відшкодуванню за неможливості, недоцільності або у разі відмови потерпілого від відшкодування шкоди в натурі» [22, с. 148]. Із такою позицією можна частково погодитись, виходячи із того, що в ч.ч.2,3 ст.22 ЦК України передбачається відшкодування збитків, а в ч.4 ст.22 ЦК України – відшкодування шкоди в натурі. Однак, вбачається більш правильним застосовувати такі терміни, які б не доводилось пояснювати. Таким чином, можна вважати, що способами відшкодування майнової шкоди є відшкодування реальних збитків та упущеної вигоди, а також компенсація моральної шкоди. У свою чергу формою відшкодування майнової шкоди є грошове вираженні та натуральне.

Відповідно до ст.34 Закону сторона, яка не виконала або неналежним чином виконала зобов’язання за авторським договором, зобов’язана відшкодувати іншій стороні всі збитки, в тому числі упущену вигоду.

Якщо автор не передав твір замовникові відповідно до умов авторського договору замовлення, він повинен відшкодувати замовникові збитки, в тому числі упущену вигоду. Отже, йдеться саме про відшкодування збитків, а не відшкодування шкоди в натурі. По-перше, неможливо примусити автора створити музичний твір, а по-друге «в натурі» його просто не існує, оскільки йдеться про нематеріальний об’єкт.

Таким чином, необхідно звернути увагу на те, що неможна казати про відшкодування шкоди в натурі саме стосовно договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір. Це обумовлене трьома чинниками:

1. неприпустимість примусового створення музичного твору,

2. нематеріальна природа музичного твору як об’єкта авторського права,

3. необов’язкова наявність матеріального носія музичного твору, що взагалі унеможливлює його передання (на відміну від картини, наприклад).

Таким чином можна дійти висновку про те, що положення щодо відшкодування шкоди в натурі до авторського права на музичні твори не може мати місце.

Цікавим є питання щодо обсягу відповідальності сторін. Згідно із ч.ч.1, 2 ст.34 Закону України «Про авторське право і суміжні права» немає різниці щодо обсягу відповідальності кожної із сторін за авторським договором в разі невиконання або неналежного виконання його умов. Тобто, і автор (інша особа, наділена майновими правами на музичний твір) і користувач в разі порушення умов договору зобов’язані відшкодувати іншій стороні всі збитки, в тому числі упущену вигоду. Це ж стосується й договору авторського замовлення.

Необхідно відзначити, що в авторському праві Росії дещо інший підхід до визначення обсягу відповідальності автора. Так, в ч.2 ст.34 Закону РФ «Про авторське право і суміжні права» зазначається, що якщо автор не надав замовлений твір відповідно до умов договору замовлення, він зобов’язується відшкодувати лише реальну шкоду, спричинену замовникові. На думку С.С. Алексєєва, закріплення норм, які передбачають обмежену відповідальність автора за авторським договором, в частині четвертій ЦК РФ (набирає чинності з 1 січня 2008 року) є дуже суттєвим. Права інтелектуальної власності займають привілейоване становище [1, c.70]. З цього приводу Е.П. Гаврілов пише, що сутність обмеженої відповідальності, встановленої вказаною статтею полягає в тому, що автор не повинен нести повну відповідальність у випадку «творчої невдачі» тощо. Однак, якщо автор не надав замовлений твір своєму договірному партнерові, та одночасно передав його іншому користувачеві, немає підстав застосовувати до автора цю обмежену відповідальність [28, с. 223]. Таким чином, в авторському праві Росії відповідальність автора заснована на загальному принципі відповідальності за вину [154, с. 304].

Як вже зазначалося, у вітчизняному авторсько-правовому законодавстві обмеження обсягу відповідальності автора за договором замовлення не передбачено. З цього приводу О.М. Мельник пише, що нове законодавство з авторського права, зокрема Закон України «Про авторське право і суміжні права», «істотно посилив цивільно-правову відповідальність за порушення авторського договору. Якщо раніше відповідальність за порушення авторського договору обмежувалася розміром гонорару, то зараз порушник зобов’язаний відшкодувати заподіяні збитки у повному обсязі, включаючи і втрачену вигоду» [132, с. 381]. Виникає питання щодо правильності такого положення.

З одного боку можна погодитись, що примус в творчості неможливий, накладення жорстких санкцій на авторів, які не створюють з певних особистих підстав музичні твори за авторськими договорами замовлення сприяло б занепаду музичної індустрії та творчості взагалі. З іншого боку не можна ігнорувати економічні властивості розвитку суспільства та інтереси користувача, який повинен залишатись рівноправним учасником цивільно-правових відносин.

Висновок щодо обґрунтованості закріплення обов’язку автора відшкодувати шкоду в повному обсязі можна зробити, посилаючись на положення ЦК України. Так, відповідно до ч.3 ст.22 Кодексу збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Оскільки спеціальна норма Закону передбачає відшкодування автором як реальних збитків, так і упущеної вигоди, вбачається, що норми вітчизняного законодавства – як загальні, так і спеціальні – фіксують рівний ступінь відповідальності як автора, так і користувача. Однак, більш м’яка відповідальність автора може бути врегульована положеннями відповідних договорів. Таким чином, диспозитивний метод регулювання суспільних відносин, притаманний цивільному праву, надає можливість сторонам передбачити більш м’який вид відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов авторських договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичні твори.

Звичайно, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір повинна бути передбачена саме відповідним договором. Тим більше, що саме методи цивільно-правового регулювання суспільних відносин найбільше цьому сприяють. Так, І.С. Канзафарова зазначає, що «саме диспозитивність цивільно-правової відповідальності (встановлення заходів не лише в законі, а й за згодою сторін, залежність її застосування від розсуду кредитора, можливість визначення її обсягу без втручання юрисдикційних органів і добровільного прийняття на себе відповідальності боржником) є її найголовнішою характерною рисою, яка, нарівні з її майновим і компенсаційним характером, є яскравим проявом цивільно-правового методу регулювання суспільних відносин» [70, с. 246].

Роль договірного регулювання в авторському праві повинна зростати, сприяючи таким чином розвитку цивілізованих відносин між суб’єктами права. Особливо це має значення для розвитку музичної культури, найбільш натхненної сфери діяльності людини, в якій повинен переважати демократичний підхід до вирішення всіляких проблем. Для цього необхідно вдосконалити існуюче законодавство, що регулює договірні відносини суб’єктів авторського права, та розробити нові підходи до вирішення проблемних питань розпорядження майновими правами на музичні твори.