1.2. Суб’єкти майнових прав на музичний твір

Для всебічного аналізу суб’єктного складу договорів на використання музичних творів, необхідно звернутися до загального визначення суб’єктів цивільних та, зокрема, авторських прав.

В ст.24 ЦК України визначено, що людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У свою чергу, як відзначалося в літературі, юридичну особу можна розглядати як юридичний зліпок з особи фізичної, отриманий в результаті абстрагування від несуттєвих з точки зору права особливостей останньої [3, с. 27].

Однією з найбільш довготривалих теорій з цього приводу стала теорія природних та штучних суб’єктів цивільного права. Вона виникла ще в 13-му сторіччі. Як природні суб’єкти визнавалися люди, тобто справжні носії прав та обов’язків. Штучними, тобто фіктивними, вважалися юридичні особи. Таким чином, головною відмежувальною ознакою в цій класифікації виступає матеріальний характер суб’єкта. Людина, безумовно, є втіленням фізичного існування. Тоді як юридична особа – субстанція, яка відображується в зовнішньому світі у вигляді вигаданого, неіснуючого суб’єкта.

Ще одним критерієм, який було покладено в основу поділу осіб на фізичних і юридичних, стала їх кількісна характеристика. В літературі зазначалося, що «під фізичною особою треба розуміти особу індивідуальну, одиничну, на відміну від осіб колективних, які називаються особами юридичними» [3, с. 225].

На відміну від цього критерію поділу суб’єктів цивільного права на фізичних і юридичних осіб, І.А. Покровський зазначав, що фізична особа є первісним суб’єктом права, а юридична – походить від неї за своєю сутністю, що є вирішальним у визначенні природи цих суб’єктів. Юридична особа має таку ж природу, як і інший суб’єкт права – фізична особа; воно не є фікцією та не є фізичною реальністю [127, с.

Д.І. Мейер, вважав, що надати визначення юридичній особі можливо тільки шляхом підкреслення протилежності її фізичній особі. Тобто, юридична особа – це нефізична особа [101, с. 28].

В радянській цивілістичній науці відмежування фізичної особи від юридичної здійснювалось за критерієм одиничності та колективності суб’єкта права. Так, О.С. Іоффе зазначає, що суб’єктами радянського цивільного права є індивіди або організовані колективи. Колективні створення як суб’єкти цивільного права називаються юридичними особами [65, с. 116]. Проте, термін «фізична особа» в соціалістичному праві піддався суворій критиці. Оскільки радянське право ґрунтувалося на теорії класовості суспільства, індивід сприймався лише як його елемент, представник того чи іншого класу. Таким чином, О.С. Іоффе відзначає невдалість вказаного терміну, оскільки він створює враження, що індивід стає суб’єктом права не в силу його суспільних якостей, не тому, що він є представником відповідного класу або членом єдиного соціалістичного суспільства, а в силу його природних якостей, як психофізіологічної особини [65, с. 116]. За таких умов, в науці і законодавстві радянського цивільного права щодо індивіда, який є суб’єктом цивільного права, застосовувався термін «громадянин».

Новий ЦК України вперше містить термін «фізична особа» (ст.2, 24). Його впровадження є цілком обґрунтованим, оскільки юридична термінологія більше не пов’язана з комуністичною ідеологією та не повинна підкреслювати соціальний характер буття людини. «Беручи своє походження ще за часів Стародавнього Риму, термін «фізична особа» глибоко укорінився у правовому полі для позначення людини в цивільному законодавстві переважної більшості країн континентальної системи цивільного права» [108, с. 63]. Із закріпленням більш нейтрального позначення індивіду як суб’єкта цивільного права, Україна відокремила себе від однопартійного минулого, чого не зробили деякі інші країни пострадянського простору (Російська Федерація, Білорусь, Вірменія, Таджикістан, Туркменістан) [108, с. 63].

Для того, щоб бути повноцінним суб’єктом права, недостатньо бути просто індивідом. Розглядаючи людину в площині права, необхідно обов’язково бачити особу, наділену правосуб’єктністю. В науці поняття суб’єкта права і правосуб’єктності вважаються тотожними за змістом [3, с. 124]. У цивільному праві правосуб’єктність складають цивільна правоздатність та цивільна дієздатність.

Правоздатністю наділені всі фізичні особи з моменту народження до моменту смерті. Відповідно до ст.25 ЦК України це – здатність мати цивільні права і обов’язки. Р.О. Стефанчук виокремлює такі особливі ознаки правоздатності: а) це – лише загальна здатність фізичної особи бути носієм цивільних прав та обов’язків, вона є лише передумовою набуття чи володіння тими чи іншими цивільними правами та обов’язками; б) цивільна правоздатність визнається за всіма фізичними особами; в) вона визнається в рівній мірі за всіма фізичними особами; г) правоздатність ніколи не відчужується і не передається [108, с. 63].

Традиційно в науці правоздатність порівнюють із суб’єктивним цивільним правом. О.С. Іоффе зазначає, що правосуб’єктність схожа з суб’єктивним правом в тому сенсі, що, як і суб’єктивне право, вона є мірою можливої чи дозволеної поведінки. Проте, суб’єктивне право – це не тільки міра поведінки, дозволеної самій уповноваженій особі, але й можливість вимагати відповідної поведінки від інших зобов’язаних осіб. Тоді як правосуб’єктність, навпаки, обмежується тільки мірою поведінки, дозволеної особі, та не створює сама по собі можливості вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб. Для того, щоб на основі правосуб’єктності виникли суб’єктивні права, необхідне настання відповідних юридичних фактів [65, с. 122].

Отже, правоздатність – це основа суб’єктивного цивільного права, об’єктивна можливість для виникнення суб’єктивних наслідків. Цивільна правоздатність має різноманітні складові, зокрема, вона містить сукупність прав, що належать особі у сфері творчої діяльності. Згідно із ст.309 ЦК фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.

В окремих випадках правоздатність, як здатність мати окремі цивільні права та обов’язки, може пов’язуватись з досягненням фізичною особою відповідного віку (ч.3 ст.25 ЦК України). Такі випадки повинні бути прямо встановлені законом. Що стосується права особи на творчість, в законі відсутні будь-які вказівки на його обмеження віком людини. Творчість не знає вікових обмежень. Бути творцем будь-яка особа може також незалежно від рівня її освіти, знань, статі тощо. Таким чином, будь-яка особа здатна бути, наприклад, автором музичного твору, або його виконавцем, та мати відповідні права та обов’язки, притаманні цим суб’єктам авторського права та суміжних прав. Як зазначає О.П. Сергєєв, можливість неповнолітніх та недієздатних осіб мати права авторів не викликає сумнівів ані в юридичній науці, ані на практиці. Сама ця можливість входить до змісту цивільної правоздатності, а остання не залежить від віку або стану здоров’я [154, с.

У зв’язку з цим правоздатність – це передумова виникнення конкретних авторських або суміжних прав, що виникнуть у певної особи у разі створення нею відповідного об’єкта авторського права або суміжних прав у музичній сфері. Будь-яка особа має можливість бути автором або виконавцем музичного твору, проте для того, щоб дійсно набути авторських або суміжних прав, необхідно створити або відповідно виконати музичний твір.

Другою складовою правосуб’єктності особи є її цивільна дієздатність. Відповідно до ст.30 ЦК України нею наділена фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. На відміну від правоздатності, обсяг цивільної дієздатності пов’язаний законом з віком суб’єкту права. За віковою ознакою усі суб’єкти, як відомо, поділяються на осіб, що мають часткову (малолітні), неповну (неповнолітні) та повну (повнолітні особи) дієздатність.

Звертає на себе увагу той факт, що закон не встановлює мінімального вікового бар’єру для набуття цивільної дієздатності в сфері авторських прав. Згідно із п.2 ч.1 ст.31 ЦК України особа має право здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, незалежно від свого віку. Такий підхід є цілком виправданим в першу чергу в музичній сфері. Широко відомі випадки, коли дуже молоді особи, а інколи – діти, демонстрували надзвичайні здібності в створенні та виконанні музичних творів. Моцарт вже в сім років створив свою першу симфонію, яка була визнана фахівцями як закінчений музичній твір. Без сумніву, Моцарт є виключною фігурою в плані творчих можливостей людини. Однак і сьогодні непоодинокими є випадки, коли малолітні особи набувають авторських прав щодо пісень або музичних творів.

Якщо за дітьми у віці до 14 років закріплено право здійснювати особисті немайнові права, то не дивно, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, може здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності вже самостійно (п.2 ч.1 ст.32 ЦК України).

Повнолітні особи мають повний обсяг цивільної дієздатності, в тому числі і в сфері авторського права щодо музичних творів. Вони набувають не лише особисті немайнові права (визнаватися автором музичного твору, вимагати зазначення свого імені у зв’язку із його використанням, обирати псевдонім тощо), а й майнових прав авторів у повному обсязі (право на використання музичного твору, право дозволяти або перешкоджати іншим особам використовувати твір тощо).

Суб’єкти авторських прав на музичний твір мають різноманітні ознаки, кожна з яких відображає ту чи іншу їх властивість, що має юридичне значення. Залежно від таких ознак можна створити певну класифікацію суб’єктів авторських прав на музичний твір. Однак, як свідчить аналіз норм чинного законодавства, така класифікація може мати не лінійний, а ступінчатий характер. Перш за все суб’єкти авторських прав можуть поділятися на дві основні групи: первинні та похідні суб’єкти. У свою чергу кожна з цих груп має власну, більш розширену класифікацію, яка відображує окремі характеристики суб’єктів, які входять до першої або другої групи.

Загальна класифікація суб’єктів прав на музичний твір може мати наступний вигляд:

Залежно від суб’єкта, творчою працею якого створено музичний твір:

1) первинні суб’єкти прав на музичний твір (особи, творчою працею яких створено музичний твір):

а) за кількістю осіб, творчою працею яких створено твір (автор,

співавтори);

б) залежно від виду об’єкту авторського права на музичний твір (автор первинного музичного твору, упорядник збірки музичних творів, автор переробки музичного твору, автор перекладання (аранжування) музичного твору);

в) залежно від способу реалізації прав на музичний твір (самостійні автори, автори службових творів, автори творів на замовлення);

г) залежно від громадянства автора музичного твору (громадяни України,

іноземці, особи без громадянства).

2) похідні суб’єкти прав на музичний твір (особи, які набули право на музичний твір відповідно до договору чи закону):

а) залежно від підстав набуття прав на музичний твір (спадкоємці автора, правонаступники, організації колективного управління, інші особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права (ст.7 Закону).

б) залежно від кількісної характеристики суб’єктного складу відносин (одноособові та колективні похідні суб’єкти авторського права);

в) залежно від громадянства особи, яка набула права на музичний твір відповідно до договору чи закону (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства).

Перейдемо до безпосереднього аналізу окремих елементів вказаної класифікації. Перш за все необхідно розглянути першу ознаку, за якою усі суб’єкти прав на музичний твір поділяються на первинних та похідних. Така класифікація ґрунтується на загальній класифікації суб’єктів авторських прав. Згідно з нею первинним суб’єктом вважається особа, завдяки якій створено об’єкт авторського права: автор твору (ст.ст. 435, 450 ЦК України). Похідними суб\'єктами в цій сфері є інші фізичні та юридичні особи, які набули прав на об\'єкти авторського права відповідно до договору чи закону. Визначаючи в законі розмежування суб’єктів авторського права на первинного та похідного, законодавець підкреслює цінність першого, його визначальну роль в самому існуванні результату творчої діяльності.

В.С. Дроб’язко та Р.В. Дроб’язко зазначають, що «авторське право виникає з інтелектуальної творчості. Оскільки остання може бути тільки плодом діяльності фізичної особи, первинним суб’єктом авторського права може бути тільки фізична особа, яка створила твір» [47, с. 169]. На їх думку, юридичні особи можуть набувати тільки похідне авторське право (за кількома випадками, які не стосуються музичних творів). Така позиція здається цілком логічною, оскільки, навіть якщо замовником музичного твору є юридична особа, та навіть якщо цей твір створюється відповідно до трудового договору, його автором є фізична особа, або група фізичних осіб, які виступають в цивільних правовідносинах як окремі суб’єкти. Тобто, незважаючи на обсяг майнових прав, які переходять до похідного суб’єкта права, особисті немайнові права, зокрема, право визнання особи автором твору, є невід’ємними від особи автора – творця об’єкта авторського права.

Необхідно зазначити, що цей підхід був предметом наукового спору. Так, В.І. Корецький вважав, що поділ суб’єктів авторських правовідносин на суб’єктів первинних і похідних авторських прав є зайвим. Він обґрунтовував це тим, що обсяг авторських прав різний навіть у суб’єктів первинних авторських повноважень. Нащадок автора, володіючи похідними авторськими правами, може передати частину їх, наприклад, видавництву. Таким чином, спадкоємець, який є володільцем похідного авторського права, у відносинах з видавництвом виступає як суб’єкт первинних авторських прав. На думку В.І. Корецького, сам термін «суб\'єкт похідного авторського права» є умовним [89, с. 241]. Натомість, В.І. Серебровський вважав такий поділ правильним [155, с. 88-89].

З такою думкою можна погодитись лише частково. Первинний чи похідний характер авторських прав не повинен відігравати суттєву роль в правовідносинах з використання творів мистецтва. Наприклад, права, передані спадкоємцям автора, відрізняються від прав самого автора, в першу чергу, за обсягом. Так, не можуть перейти до нащадка автора особисті немайнові права, як то право вимагати зазначення свого імені на примірниках твору. Тому, дійсно, термін «похідні авторські права» є не зовсім вдалим. Вбачається, що саме з цих підстав сучасні юристи використовують термін «похідний суб’єкт авторського права», наголошуючи на похідному характеру саме суб’єкта, а не авторських прав.

Відповідно до ст. 435 ЦК України, первинним суб’єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). Суб’єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які набули прав на твори відповідно до договору або закону. Відповідно, автор музичного твору може вказати на примірнику нот (компакт-диску, магнітній касеті, іншому матеріальному носії) власне прізвище або псевдонім. Це буде свідчити про його статус як первинного суб’єкта авторського права стосовно певного музичного твору. Інші фізичні або юридичні особи можуть одержати майнові права на музичний твір за договором або за законом, що буде свідчити про наявність у них статусу похідних суб’єктів авторських прав на твір.

Перейдемо до «внутрішньої» класифікації первинних суб’єктів прав на музичний твір. Така класифікація дозволяє визначити ті ознаки суб’єктів права на твір, які є притаманними лише авторам, як особам, творчою працею яких твір було створено.

Перш за все первинних суб’єктів авторського права на музичний твір можна класифікувати залежно від кількості осіб, творчою працею яких створено твір. За цим критерієм суб’єкти поділяються на дві категорії:

а) автор;

б) співавтори.

Автор – це фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір (ст.1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Для визнання особи суб’єктом авторського права необхідно, щоб результат її діяльності відповідав ознакам, яким повинен відповідати твір [155, с. 62]. Іншими словами, - визнання тієї чи іншої особи автором твору повинно бути поставлене в залежність від того, чи відповідає праця, вміння та зусилля, які ці особа поклала для створення твору, тим критеріям, за якими в авторському праві визначається охороноздатність твору, а саме, чи є вони достатніми, для того, щоб вважати цей твір оригінальним [9, с. 200-201]. У вітчизняній правовій науці ознака новизни твору поглинається ознакою творчості. Отже, зусилля особи зі створення твору повинні бути перш за все творчими.

Таким чином, не має значення цінність результату творчої діяльності якщо її втілено у передбачену законом об’єктивну форму. Твір може бути опублікованим або неопублікованим, для визнання його творця автором це також не відіграє ролі. Створення твору як юридичний факт, який тягне за собою виникнення авторських прав, не є правочином, а тому твори можуть створюватись малолітніми та недієздатними особами [28, с. 71].

Як вказано вище, для авторів музичних творів, рівно з іншими суб’єктами права інтелектуальної власності, вік має значення тільки для можливості розпорядження майновими правами на твір. Проте, дуже важливим є те, що вік, з якого особа має право самостійно розпоряджатися результатом своєї творчої діяльності, знижено ЦК України до 14 років.

Важливого значення набуває також презумпція авторства, встановлена Законом України «Про авторське право і суміжні права», в ст.11 якого зазначається, що за відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору. Це положення застосовується також у разі опублікування твору під псевдонімом, який ідентифікує автора.

Зміст названої норми вітчизняного законодавства повністю відповідає ч.1 ст.15 Бернської Конвенції про охорону літературних і художніх творів. Так, для того, щоб автор літературних і художніх творів, що охороняються цією Конвенцією, розглядався, за відсутності протилежного, як такий і відповідно до цього допускався у країнах Союзу до порушення судового переслідування проти контрафакторів, достатньо, якщо ім’я автора буде позначено на творі звичайним чином. Цей пункт застосовується, навіть коли це ім’я є псевдонімом, коли псевдонім, взятий автором, не викликає сумніву в його особі.

З цього приводу Л. Бентлі та Б. Шерман вказують на деякі незручності, які можуть мати місце для авторів. Так, якщо в інших сферах інтелектуальної власності особа її власника з’ясовується в ході реєстрації винаходу, товарного знаку, об’єкта дизайну та ін., в авторському праві встановлювати особу творця твору необхідно іншими методами. Отже, на особу, яка оспорює авторство «названого» автора, покладається тягар доказування [9, с. 199-200].

Згідно із ч.1 ст.13 Закону «Про авторське право і суміжні права» співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір. Співавторством є діяльність зі створення музичного твору, а отже, об’єкту авторського права. Таким чином, ця діяльність кількох осіб повинна бути направлена на досягнення єдиного результату. Цим результатом є твір, та оскільки він відповідає вимогам, встановленим для твору як об’єкта авторського права, діяльність співавторів також повинна відповідати певним вимогам. Так, в процесі створення музичної композиції всі співавтори повинні внести свій вклад для досягнення єдиного результату. Цей вклад має особливу ознаку – творчий характер. До поняття творчості входить ознака новизни. Таким чином, діяльність кожного зі співавторів повинна бути творчою та направленою на створення нового об’єкта авторського права.

Прикладом діяльності співавторів при створенні музичного твору є група осіб (дві або більше), які працюють над різними частинами твору – одна особа працює над мелодією, а інша складає ритмічну партію. Отже, в результаті спільної творчої діяльності цієї групи осіб створюється новий музичний твір. В.І. Серебровський описує ситуацію, коли постало питання співавторства на музичний твір. Так, музикант Великого театру П.А. Ламм, вимагав визнання його співавтором Мусоргського стосовно його твору «Борис Годунов», в редакції П.А. Ламма. Він посилався на те, що відновив первинну редакцію цієї опери та застосовував при цьому творчий труд, заснований на ретельному вивченні музичної спадщини М.П. Мусоргського. Проте, суд не визнав його співавторства на твір, визнавши за ним тільки авторське право на план театральної постановки музично-драматичного твору. Верховний суд РСФР, в свою чергу, не погодився з цим рішенням місцевого суду та зазначив, що за відновлення первинної транскрипції опери слід ставити питання про одноразову винагороду за реставрацію твору, а не авторську винагороду. Отже, творчий характер праці П.А. Ламма, на який він посилався в обґрунтування своїх вимог, не міг мати місце в цьому випадку, оскільки музикант виконав редакторську роботу реставраційного порядку, направлену лише на визволення тексту опери від інтерпретацій інших музикантів [155, 65-66].

Необхідно зазначити, що праця П.А. Ламма не відповідала вимозі новизни, яка є елементом ознаки творчості діяльності автора (співавторів). Тобто, при визнанні особи співавтором, необхідно враховувати не просто творчій характер її праці, а саме новизну результату цієї праці. Саме новизна повинна бути визначальним фактором при вирішенні питання про співавторство в цьому випадку. Проте, робота П.А. Ламма не може бути визнана новою, таким чином, незважаючи на елементи творчості в роботі П.А. Ламма, його не може бути визнано співавтором опери «Борис Годунов» поряд із Мусоргським. Він менше за всіх інших інтерпретаторів заслуговує на те, щоб визнаватися суб’єктом авторського права, оскільки реставрація первинного варіанту музичного твору в цьому випадку взагалі не може визнаватися об’єктом авторського права. Це було б рівнозначним тому, щоб визнати співавтором скульптури особу, яка проводила її реставрацію. З цього приводу А. Слабак зазначав, що одним з обов’язкових умов для визнання особи співавтором є її творча участь в створенні твору. Однак, оскільки в законодавстві відсутнє визначення поняття творчості, воно відмежовується від поняття «технічна допомога» методом виключення [159, с. 10].

В абз.2 ч.1 ст.13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» та в ст.436 ЦК України зазначається, що авторське право на твір, створений у співавторстві, належить всім співавторам незалежно від того, чи утворює такий твір одне нерозривне ціле або складається із частин, кожна з яких має самостійне значення. Таким чином, автор мелодії цілісного музичного твору вважається співавтором цього твору, незважаючи на те, що цей елемент твору може використовуватись окремо від гармонії, темпу, ритму та інших елементів твору (наприклад, як дзвінок для мобільного телефону) [115,с.8]. До того ж, якщо твір, створений у співавторстві, складається з частин, кожна з яких має самостійне значення, то кожен із співавторів має право використовувати створену ним частину твору на власний розсуд, якщо інше не передбачено угодою між співавторами (ч.2 ст.13 Закону). М.Л. Зільберштейн з цього приводу зазначає, що це правило має велике значення для музично-драматичних творів та музичних творів з текстом. Лібрето та музика опери, балету або оперети, музика та текст в пісні не завжди є самостійними частинами та частіше за все пишуться різними особами [57, с. 31-32]. Оскільки саме музичний твір не містить елементів тексту, не може бути мови про співавторство музиканта і поета на музичний твір.

Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне значення.

В авторському праві твори, створені спільною творчою працею двох або більше осіб, називають колективними (або сумісними) творами [164, .с.121-122]. Виділяють поняття роздільного та нероздільного співавторства. При роздільному співавторстві та чи інша частина твору, підготовлена будь-яким співавтором, чітко визначена. Кожна з таких частин твору може бути використана окремо, як самостійний твір, вона має самостійне значення і не пов’язана з іншими частинами такого твору нерозривно. Нероздільним визнається таке співавторство, за яким виділяти частину твору, написану конкретним співавтором, неможливо [108, с. 728].

Авторське право Великобританії не визнає роздільного співавторства. За правилами, які містяться в законодавстві цієї держави, співавторство виникає тільки на твір, вклад в створення якого кожного з авторів неможливо відрізнити від результату праці інших авторів. Результати праці кожного з авторів поєднуються в єдине нерозривне ціле, не утворюючи самостійних фрагментів [9, с. 209]. Отже, якщо елементи твору, над яким працювали кілька осіб, можна використовувати окремо один від одного, має місце не співавторство, а результати роботи кількох авторів над окремими об’єктами авторського права. Таким чином, можна зробити висновок, що, якщо музична композиція первісно створювалась із застосуванням всіх елементів, характерних для таких творів, то жодний з цих елементів не може бути використаний окремо. Як вбачається з аналізу цього положення англійського права, мелодія не може визнаватися окремим об’єктом авторського права. Або ж не може мати місце співавторство на музичний твір особи, яка створила мелодію і осіб, які створили інші елементи музичного твору.

Така позиція здається не зовсім гнучкою.

У вітчизняній юридичній літературі також існує думка, згідно з якою можливе тільки нероздільне співавторство. Так, О.О. Підопригора зазначає, що «творчий результат, створений спільною творчою працею співавторів, має бути єдиним цілим, таким, що не може існувати без складових частин як ціле… Проте можливе й таке поєднання двох форм творчості, коли жодна з них не втрачає свого самостійного значення, але в такому разі не буде співавторства» [124, с. 201]. Вирішення питання про наявність співавторства нерозривно поєднане з проблемою об’єкта авторського права. Якщо звернутися до визначення складного твору, здається неможливим заперечувати те, що деякі частини таких творів можуть використовуватись окремо від інших, а, отже, вони мають самостійне значення. До того ж, для того, щоб автор використав створену ним частину твору, яка має самостійне значення, окремо від інших, не є необхідним, щоб створена ним частина розглядалася як повністю самостійний твір, достатньо певної смислової завершеності [68, с. 51].

О.О. Підопригора наголошує на тому, що «музика без тексту – не опера» [124, с. 201]. Звичайно, не опера. Проте, опера – це складний твір, над її створенням працюють фахівці різних галузей мистецтва. Отже, співавторство в разі створення опери очевидне – спільною творчою працею двох або кількох осіб створюється єдиний об’єкт авторського права. Проте, за сучасних умов можна записати музичну частину опери на матеріальний носій та використовувати її окремо від театральної постановки. Також, дуже часто оперні співаки на своїх сольних концертах виконують окремі арії з різних опер, не використовуючи при цьому театральних прийомів та не граючи відповідну роль з сюжетної лінії твору. До того ж, можна взагалі виокремити музичну частину опери від слів та зробити, наприклад, музичний супровід до аудіовізуального твору, або просто використати мелодію з арії для реклами чаю на телебаченні. Це свідчить про те, що окремі частини опери, як складного об’єкту авторського права, мають самостійне значення. Автор кожного з цих частин єдиного твору, доклав творчих зусиль саме для створення первісного твору – опери, у всіх авторів була єдина мета – створення опери, вони всі працювали за домовленістю на створення єдиного об’єкта авторського права. За таких умов, неможливо казати про відсутність роздільного співавторства.

Справа в тому, що первісна творча діяльність осіб направлена на створення єдиного, первісного твору. Після того, як творчій результат досягнуто, вже не можна казати про його неіснування. З написаної опери неможна «вилучити» текст, його можна використати окремо, але сама опера після цього не втрачає своєї цілісності. Таким чином, не природа об’єкта або співавторів повинна бути предметом дискусії з цього приводу, а порядок використання різних видів об’єктів авторського права різними видами суб’єктів. У всіх випадках співавторства діяльність осіб, творчою працею яких створюється твір, має місце договір між цими особами.

Л. Бентлі та Б. Шерман виокремлюють три основні ознаки співавторства в англійському авторському праві:

1. в створенні такого твору повинен брати участь кожний зі співавторів;

2. мова йде про спільну працю над створенням твору, тобто, про співпрацю авторів;

3. результати праці всіх співавторів утворюють нерозривне ціле, яке не може бути поділене на окремі фрагменти [9, с. 208-209].

Співавторство необхідно відрізняти від створення складених творів. Упорядник збірки набуває самостійного права на збірку, він не має жодних прав на твори, які її складають. Що стосується співавторства, то тут твір створюється спільною працею кількох осіб [68, с. 51-52].

З приводу юридичної природи співавторства В.О. Калятін зазначає, що співавторство передбачає певну єдність замислу, активний вплив співавторів на творчість один одного. Таке погодження може бути мовчазним або відкрито вираженим, але воно є обов’язковим. Таким чином, можна погодитись, що ще однією специфічною рисою співавторства на музичний твір є необхідність згоди автора на приєднання до роботи над твором інших митців [87, с. 225].

Виходячи із наведеного аналізу сутності такого інституту авторського права як співавторство при створенні музичного твору, можна виокремити такі його ознаки:

· творча робота над створенням твору всіх співавторів має місце до досягнення результату, тобто до закінчення створення твору.

· обов’язкова згода первісного автора на приєднання до роботи над твором інших митців.

Як було зазначено, суб’єкти авторського права на музичний твір можуть бути класифіковані залежно від виду об’єкту авторського права. В цьому аспекті можуть бути визначені такі види суб’єктів як:

· автор первинного музичного твору;

· упорядник збірки музичних творів;

· автор переробки музичного твору;

· автор перекладання (аранжування) музичного твору.

Ця класифікація має значення для з’ясування правового статусу автора, тобто тих прав та обов’язків, яких він набуває у зв’язку із створенням певного виду музичного твору. Якщо мова йде про автора первинного музичного твору, то обсяг його прав та обов’язків суттєво відрізняється від прав та обов’язків тих авторів, які зробили переробку або аранжування чужого музичного твору. В останньому випадку автори перероблених творів зобов’язані отримати згоду автора первинного музичного твору щодо можливості зміни твору. У зв’язку з цим поняття «автор музичного твору» та «автор переробки (аранжування) музичного твору» означає різний правовий статус осіб, специфічний обсяг належних цим авторам прав та обов’язків.

Класифікація суб’єктів майнових прав на музичний твір може бути проведена ще за однією ознакою, а саме, - залежно від способу реалізації прав на музичний твір. У зв’язку з цим можна виділити такі види суб’єктів:

· самостійні автори музичних творів;

· автори службових творів;

· автори музичних творів, створених за замовленням.

Вказана класифікація набуває значення у зв’язку з тим, що в законі містяться поняття службового твору (твору, створеного у зв’язку з виконанням трудового договору) (ст.429 ЦК України, ст.16 Закону) та твору, створеного на замовлення (ст.430 ЦК України).

Правове становище автора, способи реалізації ним своїх прав на музичний твір принципово залежать від того, чи було музичний твір створено автором самостійно або за завданням іншої сторони (роботодавця, замовника). Якщо автор самостійно створює твір, то усі музичні характеристики твору (музична форма, мелодія, темп, ритм тощо) визначаються ним на власний розсуд. Однак, автор може створювати музичний твір у порядку виконання службових обов\'язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем (службовий твір). Так, кінокомпанія може надати своєму працівникові службове завдання створити певний музичний супровід для нового кінофільму (саундтрек). При цьому у службовому завданні будуть визначатися основні вимоги до такого музичного твору – емоційна спрямованість музичного твору, часові межі окремих музичних епізодів, музична форма твору тощо. За таких обставин автор – це працівник, тобто особа, яка перебуває у трудових відносинах з іншою особою – роботодавцем, і яка діє з додержанням відповідних норм трудового законодавства.

Автор може створювати музичний твір за завданням іншої особи не лише в процесі виконання своїх службових обов’язків. В ст.430 ЦК України передбачено, що твір може бути створений також за замовленням. В такому випадку автор теж діє в певних межах, встановлених іншою особою. Однак, відносини між автором та замовником обмежуються виконанням конкретної роботи і сторони не перебувають між собою у трудових відносинах. Так, особа може замовити авторові створити музику до реклами відповідних товарів або послуг замовника, написати гімн певної організації, «позовні сигнали» радіостанції тощо.

Більш детально питання щодо службових музичних творів, та творів, виготовлених на замовлення, будуть розглядатися далі. В даному випадку важливо зазначити, що характеристика саме авторів може бути проведена в залежності від того, наскільки вільно вони діють при створенні музичного твору – на власний розсуд, або за завданням іншої особи та в межах, встановлених нею.

Остання класифікація первинних суб’єктів авторського права здійснюється за критерієм громадянства автора музичного твору. За цією ознакою усі автори можуть бути класифіковані на: громадян України; іноземних осіб; осіб без громадянства.

Наведена класифікація суб’єктів прав на музичний твір не має принципового значення. Це пов’язано з тим, що іноземні особи та особи без громадянства, відповідно до міжнародних договорів чи на основі принципу взаємності, мають права, однакові з фізичними та юридичними особами України. У зв’язку з цим немає підстав спеціально розглядати правовий статус суб’єктів авторських прав, які не є громадянами України.

2. Похідні суб’єкти прав на музичний твір (особи, які набули право на музичний твір відповідно до договору чи закону):

Суб’єктний склад відносин із використанням музичного твору не обмежується лише авторами цих творів. Права на музичний твір можуть виникати і у інших осіб, які визначаються як похідні суб’єкти прав на музичний твір. Вказані суб’єкти авторського права мають власний правовий статус: обсяг належних їм прав та обов’язків суттєво відрізняється від обсягу прав та обов’язків первинних суб’єктів – авторів. Похідні суб’єкти можуть набувати в основному майнових прав стосовно об’єкту авторського права (право на використання твору, право дозволяти використання твору або перешкоджати неправомірному використанню твору). Щодо особистих немайнових прав первинних суб’єктів, то вони можуть переходити до похідних суб’єктів як виключення і лише на підставі та в обсязі, передбаченому законом (ч.1 ст.429, ч.1 ст.430 ЦК України).

Таким чином похідними суб’єктами майнових прав на музичний твір можуть бути фізичні або юридичні особи, які відповідають наступним ознакам:

1) вони не є авторами музичного твору;

2) набули майнові права на твір на певній правовій підставі;

3) мають менший у порівнянні з автором обсяг прав (майнові права та окремі немайнові права у випадках, передбачених законом – ч.1 ст.430 ЦК).

Похідні суб’єкти авторського права на музичний твір мають свої особливості і можуть розглядатися в різних аспектах. В залежності від цього можна провести окремі класифікації похідних суб’єктів права на музичний твір.

Основне значення при класифікації цих суб’єктів має така ознака, як підстава набуття прав на музичний твір. Це пов’язано з тим, що похідними суб’єктами можуть бути різні фізичні та юридичні особи. Однак їх права щодо музичного твору мають обов’язково ґрунтуватися на відповідному правовому титулі, який особа у разі необхідності повинна довести. Похідні суб’єкти – це суб’єкти, які не є авторами музичного твору, тому їх дії завжди є діями по відношенню до чужого твору.

Залежно від підстав набуття прав на музичний твір похідні суб’єкти можуть бути класифіковані на суб’єктів, права яких ґрунтуються на:

а) договорі з автором (іншою особою, що має майнові права на твір);

б) законі (спадкування, припинення юридичної особи з правонаступництвом, банкрутство юридичної особи, що мала права на музичний твір та продаж її майна на аукціоні тощо).

В першу чергу набути майнові права на музичний твір особи можуть при укладенні відповідного авторського договору з автором музичного твору (іншими особами, що мають майнові права на музичний твір). У більшості випадків автори (особи, що мають майнові права на музичний твір) зацікавлені в розширенні кола осіб, які можуть використовувати твір. У зв’язку з цим автори (інші особи) передають певний обсяг своїх майнових прав іншим особам, які набувають права на музичний твір згідно із відповідним авторським договором.

Основне значення серед підстав виникнення прав на музичний твір у похідних суб’єктів, без сумніву, відіграють різноманітні договори. Однак, права на музичний твір можуть виникати у інших осіб – не авторів – також в силу підстав, передбачених законом – спадкуванні, припиненні юридичної особи з правонаступництвом, банкрутстві юридичної особи, що мала права на музичний твір та продажу її майна на аукціоні тощо. За таких обставин перехід майнових прав на музичний твір від однієї особи до іншої не має своїм підґрунтям цивільно-правовий договір. Такий перехід здійснюється на підставах, прямо передбачених законом. Це може статися, зокрема, у випадку спадкування майнових прав фізичної особи – автору музичного твору, припинення юридичної особи, що мала права на твір, з правонаступництвом, банкрутство юридичної особи, що мала права на музичний твір та продаж її майна на аукціоні тощо.

Класифікація похідних суб’єктів прав на музичний твір, як зазначалося, може бути здійснена ще за однією ознакою. Ці суб’єкти можуть бути класифіковані залежно від кількісної характеристики суб’єктного складу відносин на:

а) одноособових;

б) колективних суб’єктів прав на музичний твір.

Ця класифікація має важливе значення перш за все завдяки існуванню такого суб’єкта як організація колективного управління авторськими правами [52, с. 340].

Представники Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) відзначають, що в силу практичних причин індивідуальне управління правами щодо деяких об’єктів авторських прав сьогодні є практично неможливим. Так, щорічно на телебаченні виконується близько 60 000 музичних творів. Таким чином, дозвіл на використання таких творів повинен бути отриманий від тисяч правовласників. Проте, автор не має матеріальних можливостей для того, щоб слідкувати за всіма видами використання свого твору. Також, неможливо для кожної організації ефірного мовлення запитувати конкретний дозвіл від кожного автора на використання його твору [204]. Тому таку діяльність мають здійснювати спеціально створені організації колективного управління майновими правами.

Інститут колективного управління майновими авторськими правами існує вже давно. Згадування про таких суб’єктів з’являються ще в 1919 році. Так, в інструкції із застосування декрету «про наукові, літературні, музичні та художні твори» до публічних виконань [152, с. 20] зазначається, що всіляке публічне виконання музичного твору як на приватній, так і на державній сцені, повинно бути сплачене авторським гонораром, який вноситься до каси професійних товариств, які представляють інтереси авторів (союз драматичних і музичних письменників або товариство російських драматичних письменників та оперних композиторів), через їх агентів на місцях в розмірі, встановленому цими товариствами. Питання діяльності вказаних колективних суб’єктів авторського права не лише не втрачають своєї актуальності сьогодні, а й викликають все більший інтерес.

Для з\'ясування ролі організацій колективного управління в авторському праві, необхідно визначити їх місце в системі суб\'єктів авторського права. Відповідно до ст. 45 Закону України «Про авторське право і суміжні права» суб\'єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами: 1) особисто, 2) через свого повіреного, 3) через організацію колективного управління.

Можна виокремити такі основні ознаки організації колективного управління майновими правами:

· вона є юридичною особою;

· це – неприбуткова організація;

· її створено безпосередньо суб\'єктами авторського права і (або) суміжних прав;

· організація управляє майновими правами, які передано їй за договором;

· управління носить колективний характер.

Функцію здійснення обліку та нагляду за діяльністю організацій колективного управління покладено на Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки (МОН) України відповідно до Наказу МОН України від 21.05.2003р. № 311, яким затверджено Порядок обліку організацій колективного управління та здійснення нагляду за їх діяльністю (далі – Порядок) [143]. Відповідно до ч.2 п.3 Порядку, облік організацій колективного управління є засобом контролю держави за додержанням організаціями колективного управління вимог законодавства щодо таких організацій.

Право займатися діяльністю організації колективного управління виникає з моменту видачі свідоцтва про її облік. Організація колективного управління зобов\'язана стати на облік у Державному департаменті інтелектуальної власності (далі – Департамент) протягом 30 днів після її реєстрації (ст. 48 Закону, п.3 Порядку). Зняття з обліку організації колективного управління можливе в трьох випадках: в разі порушення нею за порушення вимог законодавства та підзаконних актів України у сфері авторського права і (або) суміжних прав (за рішенням Департаменту); в разі припинення її діяльності; в разі відповідного рішення суду (п.10 Порядку).

Відповідно до інформації, яка міститься на офіційному веб-сайті Департаменту [203], в Україні зареєстровано та стоїть на обліку всього десять організацій колективного управління. З них вісім мають повноваження з управління майновими правами щодо музичних творів та виконань, фонограм. Таким чином, можна сказати, що організації колективного управління майновим правами суб’єктів авторського права прогресують в Україні, захищаючи, таким чином, інтереси володільців авторських прав на музичні твори. Останньою із зазначених вище класифікацій похідних суб’єктів авторських прав на музичний твір є класифікація залежно від громадянства особи, яка набула права на музичний твір відповідно до договору або закону. Залежно від цього критерію вказані суб’єкти можуть бути класифіковані на:

· громадян України;

· іноземних осіб;

· осіб без громадянства.

Автор може передати право на використання музичного твору будь-якій особі, незалежно від її громадянства та належності громадянства України. Похідні суб’єкти авторських прав на підставі міжнародних договорів чи на основі принципу взаємності, мають однакові з особами України права, передбачені Законом.