<<
>>

2.2. Види цивільно-правових договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір

Реалізація майнових прав на музичний твір здійснюється за допомогою різноманітних цивільно-правових договорів. Загальна їх класифікація була наведена в попередньому підрозділі дисертації.

З урахуванням цього необхідно перейти до детального визначення окремих видів договорів цієї групи. Зокрема, необхідно розглянути:

1) авторські договори, безпосередньо спрямовані на реалізацію майнових прав на музичний твір;

2) інші цивільно-правові договори, за допомогою яких здійснюється реалізація майнових прав на музичний твір.

Авторські договори складають окрему групу договорів в сфері розпорядження результатами інтелектуальної діяльності людини. Причому в авторському праві існує власна класифікація договорів, яка дозволяє враховувати особливості таких специфічних об’єктів як об’єкти авторських прав. Існує багато критеріїв, спираючись на які можна провести класифікацію авторських договорів. При цьому, як справедливо відзначалося в літературі, навіть абсолютно різні класифікації не виключають одна одну, якщо їх підстави не є надуманими або довільними, а об’єктивні та суттєві [154, с. 268]. Класифікації авторських договорів здійснюються для вирішення як наукових завдань, так і з практичною метою. Вони дають змогу підкреслити окремі риси цих договорів, згрупувати їх за тією чи іншою суттєвою ознакою, підкреслити їх принципово важливі характеристики.

Найбільш поширеною є класифікація авторських договорів «залежно від виду творів, з приводу яких укладають договори» [47, с. 215]. Також, можна сказати, що критерієм проведення цієї класифікації є об’єкт авторського права. На цій підставі виокремлюють «авторські договори про створення та використання літературних, музичних, аудіовізуальних, архітектурних та інших творів» [47, с. 215]. Таким чином авторські договори про створення та використання музичних творів є одним з різновидів авторських договорів в цілому.

Класифікація договорів, за допомогою яких здійснюється реалізація майнових прав на музичний твір, може мати і внутрішню класифікацію. Вона нерозривно пов’язана з загальною класифікацією авторських договорів. Це пояснюється тим, що договори стосовно музичних творів, які підлягають аналізові, є авторсько-правовими. Такий підхід дає змогу проаналізувати класифікації авторських договорів саме під кутом зору реалізації майнових прав на музичний твір.

У зв’язку з цим далі буде наданий аналіз авторських договорів щодо реалізації майнових прав на музичний твір залежно від:

1) ступеню готовності музичного твору як об’єкта авторського договору (авторські договори замовлення та авторські договори на готовий твір);

2) форми розпорядження майновими правами на музичний твір (надання дозволу на використання твору та передання виключних майнових прав на музичний твір);

3) порядку використання музичного твору (службовий твір та «простий» твір; готовий твір та твір, створений на замовлення);

4) способів використання музичних творів (видавничий договір, договір про депонування рукопису, постановчий договір, сценарний договір тощо).

5) свободи сторін при визначенні змісту договору на використання музичного твору (типові та нетипові договори).

Розглянемо їх детально.

Залежно від того, чи є предметом авторського договору вже готовий твір чи твір, який буде створено в майбутньому, розрізняють авторські договори замовлення та авторські договори на готовий твір [154, с. 268]. Правами на готовий твір відповідні особи, наділені авторськими правами, розпоряджаються на загальних засадах. Проте, договори замовлення потребують більш детального вивчення. Відповідно до ч.6 ст.33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» за авторським договором замовлення автор зобов’язується створити у майбутньому твір відповідно до умов цього договору і передати його замовникові. Договором може передбачатися виплата замовником авторові авансу як частини авторської винагороди.

В ч.1 ст.1112 ЦК України відсутня вказівка на зобов’язання автора передати замовникові результат своєї творчої діяльності. Відповідно до цієї норми, за договором про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності одна сторона (творець) зобов’язується створити об’єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк. Проте, з аналізу змісту ч.3 ст.1112 ЦК можна зробити висновок, що передача твору замовникові передбачається непрямо, оскільки стосовно оригіналу твору образотворчого мистецтва зазначається, що він переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором. Таким чином, законодавець наголосив на такій передачі оригіналу твору образотворчого мистецтва в зв’язку з його особливістю – нерозривністю цього виду творів з матеріальним носієм. Необхідно зазначити, що на практиці здебільшого в договорах зазначається, що після створення твору на замовлення, автор передає його замовникові. Таким чином, можна визнати правильною вказівку в законодавстві на необхідність передачі твору автором замовникові після його створення.

Предметом авторського договору замовлення є зобов’язання автора створити твір та передати його замовнику [39, с. 593]. Цим договором детально регламентуються вимоги, які пред’являються до майбутнього твору, зокрема, визначається його жанр, призначення, обсяг та інші параметри, встановлюється строк та форма представлення твору замовнику тощо [154, с. 268]. Цим авторський договір замовлення відрізняється від інших авторських договорів – в тих випадках, коли договір укладається з приводу вже існуючого твору, в ньому основна увага приділяється умовам здійснення майнових прав на цей твір, а не параметрам та характеристиці твору [154, с. 269].

Деякі науковці порівнюють авторський договір замовлення з договором підряду, та навіть ототожнюють їх. Проте, можна виокремити дві основні ознаки, які відрізняють ці два види цивільно-правових договорів одне від іншого.

По-перше, різниця полягає в особі сторони договору, яка зобов’язується виконати роботу. Так, на відміну від договору підряду в авторському договорі замовлення особа автора, творчою працею якої створено твір, має суттєве значення. За договором підряду підрядник може залучати до виконання роботи сторонніх осіб, якщо в договорі не зазначено інше. Тоді як твір повинен бути створений саме автором, стороною авторського договору замовлення [58, с. 85].

Другою, та найбільш суттєвою ознакою авторського договору замовлення, яка відрізняє його від договору підряду, можна назвати творчий характер результату роботи, який є предметом договору. Предметом договору підряду є результат, який не наділений творчим характером [58, с. 85].

Таким чином, не зважаючи на певні спільні риси з договором підряду, неможна ототожнювати з ним авторський договір замовлення.

Наступною, як відзначалося, є класифікація договорів залежно від форми розпорядження майновими правами на музичний твір. Відповідно до ст.1107 ЦК України формами розпоряджання майновими правами є:

1. надання дозволу на використання твору;

2. передання виключних майнових прав на твір.

До першої форми розпоряджання майновими авторськими правами належать надання ліцензії на використання об’єкта права інтелектуальної власності та ліцензійний договір. Друга форма виражається в укладанні договору про передання (відчуження) виключних майнових прав інтелектуальної власності.

Необхідно звернути увагу на те, що в зв’язку з відсутністю чіткого розмежування авторських договорів на ті, за якими майнові права відчужуються та такі, якими надається дозвіл на використання творів, у вітчизняній юридичній літературі найчастіше зустрічається поділ авторських договорів на два види – на передачу виключного та невиключного права [45 с. 14; 47, с. 216]. Проте, такий поділ вбачається обмеженим та однобічним. Так, В.С. Дроб’язко і Р.В. Дроб’язко вказують, що «залежно від того, чи стає придбавач авторських прав єдиним їх володільцем, авторські договори поділяють на договори про передачу виключних і невиключних прав» [47, с.

216]. Проте, як вже зазначалося вище, за ліцензійним договором майнові авторські права не відчужуються, відповідно, користувач за договором не може стати їх володільцем. В даному випадку ототожнюються два різних види договорів – ліцензійний та договір про відчуження майнових прав на твір. Здається, що такі висновки робляться науковцями через наявність в ст.32 Закону України «Про авторське право і суміжні права» терміну «передача права» щодо договорів, якими надається дозвіл на використання творів. Як вже зазначалося, такий термін підлягає заміні на термін «надання права», який більш правильно відображує сутність змісту цих договорів.

Відповідно до ст.32 Закону України «Про авторське право і суміжні права» за обсягом прав, які надаються, авторські договори поділяються на:

1. договори про передачу виключного права на використання твору;

2. договори про передачу невиключного права на використання твору.

Таким чином в Законі зроблено спробу передбачити укладення ліцензійних договорів із наданням виключної та невиключної ліцензії, правила щодо надання яких містяться в ст.1108 ЦК України. Однак, очевидно, що термінологія Закону в цій статті дуже застаріла та вносить плутанину. Необхідно привести терміни, які використовуються в ст.32 Закону у відповідність із нормами ЦК України. Необхідно зазначити, що само вживання термінів «передача виключних прав» або «передача невиключних прав» є абсолютно неприпустимим. Адже всі майнові авторські права за своєю природою є виключними. Тому мова тут йде не про виключні або невиключні права, а про виключну або невиключну ліцензію, тобто дозвіл. Також, як зазначалося вище, неправильним є застосування «передача прав» - замість цього терміну необхідно застосовувати поняття «надання ліцензії» або «надання дозволу». Вбачається необхідним замінити термінологію, яка використовується в Законі України «Про авторське право і суміжні права» з цього питання, на термінологію, яка вживається в ЦК України.

Відповідно до ст.1108 ЦК України ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.

Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і повністю виключає можливість використання об’єкта права інтелектуальної власності іншими особами, в тому числі й тією особою, яка надає дозвіл (ліцензію). Невиключна ліцензія, навпаки, дозволяє надання дозволу на використання твору іншим особам, а також – не виключає використання твору самим ліцензіаром.

В ч.3 ст.1108 ЦК України передбачається також видача одиничної ліцензії. В разі надання такої ліцензії ліцензіар позбавляється право надавати дозвіл на використання твору іншими особами, проте може використовувати його сам. Деякі автори ототожнюють за змістом одиничну ліцензію з виключною ліцензією [109, с. 810]. Напевно, такий висновок обумовлений тим, що одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання твору (абз.2 ч.3 ст.1108 ЦК України). Однак, такий висновок здається не зовсім логічним. Оскільки виключна ліцензія передбачає можливість використання твору лише однією особою, то одинична ліцензія вже не може з нею ототожнюватися. Адже за одиничною ліцензією правом використання твору наділений також і правоволоділець (ліцензіар). А це само по собі робить неможливим віднесення такого виду ліцензії до числа виключних. До того ж, в ч.4 ст.32 Закону України «Про авторське право і суміжні права» прямо зазначається, що лише при наданні невиключних прав на використання твору за особою, яка їх надає, залишається право на використання твору.

Другою формою розпорядження майновими авторськими правами є договір про передання (відчуження) виключних майнових прав інтелектуальної власності, передбачений ст. 1113 ЦК України. За цим договором одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах. Таким чином, ці авторські договори також поділяються на два підвиди:

1. договори про передання частки майнових авторських прав та

2. договори про передання всіх майнових авторських прав.

Передання авторських прав шляхом їх уступки не обов’язково повинна охоплювати всю сукупність правомочностей, які їх складають. На відміну від інших видів правоволодіння за моделлю власності, де тенденція до спрощення системи передачі прав виражається в скороченні кількості правомочностей, які підлягають відчуженню, в авторському праві це питання вирішується більш ліберально. Так, допускається роздільне передання авторських прав залежно від території, строку відчуження та способу їх здійснення [9, с. 440].

Відповідно до ст.31 Закону України «Про авторське право і суміжні права» майнові права, що передаються за авторським договором, мають бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.

Передачею авторських прав шляхом їх уступки називають перехід цих прав до іншої особи. В результаті уступки прав особа, яка їх набуває, опиняється в ролі правоволодільця та вправі розпоряджатися набутими правами на свій розсуд [9, с. 439].

Класифікація авторських договорів може бути здійснена залежно від порядку використання музичного твору. В цьому розумінні можна виокремити договори на використання службового твору та «простого» твору.

Створення музичних творів відповідно до службового завдання або на підставі трудового договору має місце нечасто. Здебільшого, таке створення результатів інтелектуальної діяльності здійснюється в сфері дії патентного права. Проте, створення музичних творів можливе в разі, наприклад, роботи композитора на постійній основі в рекламному агентстві. Таким чином, питання, пов’язані зі службовими творами, актуальні і для володільців авторських прав на музичні твори.

Використання службових творів має свої особливості. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про авторське право і суміжні права» авторське особисте право на службовий твір належить його автору. Проте, виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем (ч.ч.1, 2 ст.16 Закону). Як зазначає В.О. Калятін [68, с. 165], моральне обґрунтування такого сприйнятного для роботодавця підходу полягає в тому, що твір створювався саме з метою використання, заздалегідь поставленою роботодавцем, при цьому автор не міг не усвідомлювати, що він виконує завдання роботодавця та отримує винагороду за свою працю.

Однак, в чинному ЦК України (ч.2 ст.429) міститься нова норма, згідно з якою майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Як зазначає О. Новолаєва [113], ця норма покращує положення автора, до того ж вирішується питання про долю майнових авторських прав при ліквідації роботодавця. Зміна законодавства та закріплення в ЦК України нового підходу щодо належності службового твору не лише роботодавцеві, а й авторові безпосередньо впливає на права сторін. При цьому виникає питання стосовно розпорядження автором та роботодавцем спільними майновими правами на службовий твір.

Пункти щодо розпоряджання майновими авторськими правами можна включити в трудовий договір. На практиці, здебільшого, всі питання, які стосуються службових творів, вирішуються трудовим договором. Це, однак, обумовлене тим, що досі роботодавці впевнені, що всі майнові права на твір належать їм. Однак для того, щоб розподілити майнові авторські права на службовий твір відповідно до вимог закону, тобто, згідно з ч.2 ст.429 ЦК України, кількох пунктів трудового договору не достатньо. Адже на перший план тут виходить порядок використання твору, найбільш складна сфера застосування норм авторського права.

В сучасній юридичній літературі зустрічається пропозиція щодо укладення нового виду авторських договорів – договору про розподіл майнових прав на твір [113]. Такий висновок обумовлений двома підставами, які містяться в ЦК України:

1. статтею 1107 ЦК прямо передбачена можливість укладення «інших», не перелічених в законі договорів щодо розпоряджання майновими правами на твір;

2. в ст. 429 ЦК не зафіксовано правила, за яким повинні розподілятися майнові права на службовий твір між автором та роботодавцем – наявна лише вказівка на спільний характер такого розпоряджання.

Виходячи з наведених положень законодавства, укладання договору про розподіл майнових прав на службовий твір вбачається цілком обґрунтованим. Предметом такого договору буде виступати співвідношення правомочностей на використання твору та розпоряджання правами на нього. Відмінність такого договору від інших авторських договорів полягає в тому, що його можна укласти один раз та він буде мати силу щодо всіх творів, створюваних автором в порядку виконання службових обов’язків [113]. Отже, цей договір можна назвати змішаною формою договору, в якому поєднано норми як авторського, так і трудового права.

Окрім проблеми щодо спільного використання службового твору існує ще одна практична проблема, яка потребує свого вирішення. Ця проблема виникає у тому разі, коли між автором та роботодавцем немає згоди щодо визначення твору як службового, тобто коли роботодавець вважає, що створений його працівником твір належить до службового, а автор наполягає на тому, що твір не пов’язаний з виконанням ним свого службового обов\'язку. На практиці нерідко виникають проблеми із визначенням того, чи було створено твір відповідно до службових обов’язків автора, чи твір було створено автором незалежно від вказівок роботодавця. Адже «оформивши на роботу композитора, роботодавець не може претендувати на те, щоб всі написані ним твори в період дії трудового договору, визнавалися створеними в порядку виконання службових обов’язків. Такий висновок можна зробити, звертаючись до статті 54 Конституції України, яка гарантує свободу творчості» [190, с. 6].

В юридичній літературі зазначається, що проблема щодо «службового» або «неслужбового» статусу твору має кілька причин, коли навіть при найменших упущеннях роботодавець ризикує понести величезних збитків [113].

До них, зокрема, належать:

1. відсутність належної конкретизації в посадових інструкціях та трудових договорах;

2. проблема створення об’єктів інтелектуальної власності в неробочий час;

3. відсутність обліку та індивідуалізації об’єктів інтелектуальної власності, їх авторів та правоволодільців;

4. недосконалість та зміни в законодавстві тощо [93, с. 8].

А. Потьомкін зазначає, що «судова практика розгляду трудових спорів свідчить про повну відсутність у трудових договорах (контрактах) урегульованості питання власності на створені в ході виконання працівником своїх трудових функцій об’єкти інтелектуальної власності, творчої діяльності. Право на службовий твір роботодавець зацікавлений розглядати крізь призму Закону і всі виключні права залишити собі. З іншого боку працівник зацікавлений в вирішенні спору згідно з нормами ЦК» [129, с. 9].

У зв’язку з цим виникає питання щодо найбільш оптимальної форми договору, яка б забезпечила збалансоване поєднання інтересів роботодавця та працівника. В цьому ракурсі набуває важливого значення виокремлення двох різновидів службових творів [68, с. 166] – службові твори, створені в порядку:

1. службового завдання;

2. трудового договору (ст.1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

З цього приводу В.О. Калятін [68, с. 166] зазначає, що виокремлення цих двох видів службових творів засноване на різному ступені свободи автора у встановленні основних характеристик роботи. В першому випадку авторові надається пряма вказівка на створення конкретного твору. В другому випадку відсутня така пряма вказівка, а це означає, що для застосування режиму службового твору необхідно довести, що створення твору мало місце відповідно до службових обов’язків працівника. Таким чином, службове завдання, яке конкретизує відносини сторін, дає менше підстав для проблем, у той час як трудовий договір надає авторові можливості стверджувати, що твір не було створено ним для роботодавця. А. Штефан підкреслює, що «для того, щоб провести максимально чітку межу між службовими творами та іншими, роботодавець має спиратися не лише на трудовий договір, а видавати композитору службові завдання. Службове завдання оформлюється в письмовому вигляді і повинно містити максимально конкретні і достатні характеристики майбутнього музичного твору, наприклад: вид музичного твору, тривалість звучання або кількість музичних знаків, мінорність або мажорність, строки виконання завдання тощо» [190, с. 6].

Наведені вище випадки не виключають можливості укладення між сторонами саме трудового договору. Однак існує лише один спосіб забезпечення інтересів роботодавця за таких обставин – це визначення усіх деталей використання службового твору в договорі. В ч.2 ст.429 ЦК України прямо вказується на можливість визначення порядку використання творів, створених в порядку виконання службових обов’язків, за допомогою договору. У зв’язку з цим важливе значення мають:

· формалізація взаємовідносин з працівником,

· ведення внутрішньої системи обліку та реєстрації об’єктів права інтелектуальної власності тощо [93, с. 8].

Запровадження таких заходів в роботу юридичних чи фізичних осіб, які є роботодавцями авторів службових творів, вбачається дуже ефективним.

Трудовий договір не є єдиним засобом влаштування відносин між автором та роботодавцем. Законодавець не вказує, яким саме договором необхідно регулювати створення службових творів. Проте, як зазначає О. Новолаєва [113], з аналізу загальних положень ЦК України можна зробити висновок, що таким договором може бути як трудовий, так і авторський договір. На її думку, авторський договір між роботодавцем та працівником можна укладати в тому випадку, коли створення службових творів не передбачене ані посадовою інструкцією, ані трудовим договором, або трудовим договором не врегульовано питання про майнові права на твір. Таким чином, можна сказати, що в разі створення службових творів можна виокремити два основних види договорів: 1. авторський договір та 2. трудовий договір. В такому разі трудовий договір відноситься до таких правочинів, які стосуються авторського права опосередковано, оскільки містять лише авторсько-правовий елемент. Про такі договори мова йтиме нижче.

Необхідно звернути увагу на те, що для визначення того, яким саме договором регулюються відносини щодо створення та розпоряджання службовими творами, в першу чергу необхідно визначитись із природою правовідносин, які виникають між працівником та роботодавцем. Це питання обговорювалось в юридичній літературі, в результаті чого сформувалося дві основні концепції правовідносин, які виникають в результаті службової творчості. Різні автори вважають, що при створенні та використанні службових творів виникає:

1. два окремих правовідношення – трудове та авторське;

2. одне правовідношення, яке містить як трудові, так і авторсько-правові елементи.

Прихильники першої концепції Б.С. Антимонов та К.А. Флейшиць зазначають, що у випадках, коли твір створюється автором в силу трудового договору, наявні два окремих правовідношення: одне регулюється трудовим правом, а друге – авторським. Пояснюють вони це так:

1. не авторським, а трудовим правом регулюється винагорода, яка отримується автором за використання твору;

2. процес створення твору поставлено в рамки, встановлені трудовим розпорядком відповідної організації;

3. організація вправі використовувати твір відповідно до його призначення, що випливає з трудового договору з автором;

4. авторське право на твір зберігається за автором тощо [2, с. 64].

Із зазначених пунктів вбачається, що перші три пункти відносяться до трудових правовідносин, а четвертий – до авторського права.

Прихильником другої точки зору є В.І. Корецький [89, с. 192], який знаходить наведену конструкцію такою, що штучно розділяє єдине правовідношення між юридичною особою та автором, який створює твір в порядку виконання службового завдання, на два правовідношення – трудове та авторське. Він пропонує розглядати авторське правовідношення як єдиний комплекс зустрічних правомочностей та зобов’язань суб’єктів правовідношення. Та обставина, що регулювання такого авторського правовідношення здійснюється нормами трудового та авторського права, на думку В.І. Корецького, є абсолютно природнім, проте вона не порушує цілісності правовідношення та не перетворює його на два окремих правовідношення. Якщо регулювання відносин між автором та роботодавцем здійснюється нормами різних галузей права, то правовідношення, що виникає необхідно називати цивільним чи трудовим залежно від того, які норми права превалюють в його правовому регулюванні.

Ця дискусія не втратила своєї актуальності і сьогодні. Однак питання може бути вирішене з урахуванням положень нового вітчизняного законодавства. Є підстави вважати, що перша точка зору (Б.С. Антимонов, О.А. Флейшиц) є більш обґрунтованою, якщо розглядати її в сучасному розумінні договірних відносин. В цивільному праві останнім часом виокремлюють два види договорів – змішані та комплексні [40, с. 176]. З урахуванням цього можна розглядати і договори щодо створення і використання службових творів. Такі договори можна віднести до комплексних договорів. Існують наступні аргументи для підтвердження цього висновку:

1. Договір щодо створення та використання службових творів є сукупністю двох самостійних зобов’язань –

а) трудове - щодо створення службового твору та

б) авторське - щодо порядку розпорядження майновими правами на службовий твір.

2. Наявність єдиного договору щодо створення та використання службового твору є прийомом договірної техніки, яка спрямована на спрощення договірного процесу. По суті цілком можливим є укладення двох самостійних договорів – трудового та авторського, які б у своїй сукупності регулювали б відносини щодо створення службового твору. Це підтверджує ту обставину, що трудові та авторські зобов’язання можуть існувати автономно. Однак їх поєднання в єдиному договорі (документі), а не укладення двох окремих договорів має суттєве значення. При укладенні такого договору враховуються особливості службової творчості – її авторсько-правовий та трудовий аспекти.

Музичний твір, як зазначалося, може використовуватися різними способами. Таке використання опосередковується і відповідними договорами. У зв\'язку з цим самостійного значення набуває класифікація авторських договорів залежно від способів використання музичних творів.

Для того, щоб донести музичний твір до слухача, автор (або інша особа, наділена авторськими майновими правами) може вдатися до будь-яких заходів. Наприклад, музичний твір може бути опубліковано шляхом його аудіозапису та виготовлення певної кількості копій дисків. Проте, опублікування музичного твору не є єдиним способом ознайомлення з ним публіки. В ст.501 ЦК УРСР 1963 року (до 1994 року) містився перелік договорів, які називалися авторськими договорами про передачу твору для використання. До них належали:

· видавничий договір;

· договір про депонування рукопису;

· постановчий договір;

· сценарний договір тощо.

Тобто, в законі приводилась класифікація авторських договорів за критерієм способів використання творів. Сучасне авторське законодавство не містить такої класифікації, вона використовується лише в теорії авторського права. Так, О.А. Підопригора зазначає, що «найпоширенішими є авторські договори про використання творів. До них належать: видавничий договір; договір про депонування рукопису твору; постановчий договір; сценарний договір; договір художнього замовлення; договір про використання у промисловості неопублікованого твору декоративно-прикладного мистецтва» [175, с. 308]. Таким чином, можна зробити висновок, що сучасна наука авторського права досі оперує тими самими поняттями, які використовувались в радянському цивільному законодавстві. Отже, ці терміни вважаються актуальними і сьогодні. З наведених видів авторських договорів можна виокремити три основних види – видавничий, постановчий та сценарний договори. Необхідно розглянути кожний з видів вказаних авторських договорів детальніше.

а. Видавничий договір.

Відповідно до ст.501 ЦК УРСР видавничим договором визнавався договір про видання або перевидання твору в оригіналі. Оскільки єдиним матеріальним носієм, який раніше уявляли для музичних творів, був нотний запис твору на папері, музичні твори повністю ототожнювали з літературними творами, розглядаючи питання щодо їх видання. Так, наприклад, в «Первісному проекті статей про авторське право на літературні, музичні та художні твори», опублікованому у 1898 році, С.В. Ілімов [122, с. 146] зазначав, що різниця між літературним та музичним твором міститься в тому, що в першому думки автора здійснюються за допомогою літер словами, а в другому духовна діяльність композитора проявляється в тонах, виражених нотними знаками [122, с. 141]. Також, композиторові надавалося право на видання музичного твору в первісній його формі – з рукопису симфонії, вальсу та романсу.

За умов технічного розвитку, який має місце сьогодні, виникає дедалі більше варіантів видання музичних творів. Таким чином, композитор (або інший суб’єкт авторського права) може укласти видавничий договір зі студією звукозапису або іншою юридичною особою, наділеною правом видання музичних творів на матеріальних носіях.

На даний момент основним нормативно-правовим актом, який регулює сферу видавничих відносин – це Закон України «Про видавничу справу» [138]. Для того, щоб зрозуміти, чи регулюються відносини з видання музичної продукції на технічних (непаперових) носіях зазначеним законом, необхідно проаналізувати термінологічну базу, яка в ньому використовується.

Відповідно до ст.1 вказаного Закону видавництво – це спеціалізоване підприємство, основним видом діяльності якого є підготовка і випуск у світ видавничої продукції. Видавничою продукцією визнається сукупність видань, призначених до випуску або випущених видавцем. Видання ж – це твір (документ), який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативно-правових актів щодо видавничого оформлення, поліграфічного і технічного виконання.

Таким чином, вбачається, що Закон України «Про видавничу справу» регулює відносини, що виникають лише з приводу видання «книжкової» продукції. Така думка вже зустрічалася в юридичній літературі. Так, О.М. Мельник зазначає, що за авторським договором про видання твору «здійснюються видання і перевидання будь-яких творів, що можуть бути зафіксовані на папері» [132, с. 385].

Можна зробити висновок, що зі зміною уявлень про можливості видання музичних творів термін «видавничий договір» вже не є актуальним для музичних творів. Замість цього терміну як в законодавстві, так і на практиці, застосовується ціла низка понять, які є більш точними за сучасних умов. Так, для того, щоб видати музичний твір, можна укласти такі види договорів як: договір про аудіозапис, договір про розповсюдження екземплярів музичного твору тощо [73, с. 51]. Термін «видавничий договір» може використовуватись в теорії для об’єднання вказаних договорів в одну групу з метою підкреслення їх практичної спрямованості. Проте, на практиці його застосовувати вже не можна.

б. Постановчий договір.

На практиці музичні твори дедалі частіше набувають важливого значення при виготовленні та популяризації кінокартин, вистав, теле- та радіопрограм тощо. За таких обставин набуває важливого значення дослідження різних видів авторських договорів залежно від способів використання творів.

Так, за радянських часів, перш ніж друкувати та видавати ноти музичного твору, спочатку його потрібно було випробувати на публіці. З цією метою твір передавався до театру, концертної організації, на радіо або телебачення. Відбувалося це відповідно до авторського договору, який дістав назви постановчого договору [57, с. 47]. М.Л. Зільберштейн зазначав, що до постановчих договорів відносяться всі правочини про публічне виконання невиданих музичних творів, незалежно від того, чи передбачається виконання в прямому контакті зі слухачем (концерт, вистава), чи таке виконання матиме місце на радіо, в кіно тощо. Однак, практика звузила поняття постановчого договору, оскільки відповідно до ст.30 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та радянських республік [118] його сторонами могли бути лише автор та видовищне підприємство, до яких не могли бути віднесені органи радіосповіщення. Таким чином, термін «постановчий договір» став застосовуватись лише до договорів про сценічне виконання, тобто, коли між виконавцем та слухачем встановлювався безпосередній контакт.

в. Сценарний договір.

Договір про використання неопублікованого твору в кінофільмі чи телевізійному фільмі називався в ст.501 ЦК УРСР сценарним договором. Тобто, цей договір укладався лише стосовно неопублікованих творів, які створювались саме для аудіовізуальних творів. Окремо виділяли також договори радіо- та телевізійної передачі [57, с. 47]. Стосовно сценарних договорів необхідно зазначити, що сучасне авторсько-правове законодавство також встановлює особливе становище спеціально створених для аудіовізуального твору музичних композицій. Так, відповідно до п. «в» ч.1 ст.17 Закону України «Про авторське право і суміжні права» до числа авторів аудіовізуального твору відносяться автори спеціально створених до них музичних творів з текстом або без нього. Таким чином, вбачається цілком обґрунтованим застосування терміну «сценарний договір» до авторських договорів про створення музичного супроводу до аудіовізуального твору.

Щодо договору про депонування рукопису можна зазначити, що він, хоча й може укладатися стосовно музичних творів, та на практиці майже не застосовується.

Положення про договори художнього замовлення також можна віднести до сфери музичної творчості, проте в чинному ЦК України міститься окрема, більш досконала норма щодо створення об’єктів авторського права, в тому числі музичних творів, створених на замовлення. Про такі договори мова йшла вище.

Авторські договори на музичний твір можуть бути класифіковані також залежно від ступеню свободи сторін при визначенні змісту договору на використання музичного твору. За цією ознакою договори можуть поділятися на типові та нетипові.

Затвердження відповідними державними органами типових договорів надає можливість суб’єктам цивільно-правових відносин не потрапляти в «пастки», які можуть мати місце при укладенні цивільно-правових договорів. До того ж, як зазначає В.В. Луць, «типовий договір – це своєрідний нормативно-правовий акт, який часто заповнює правове регулювання певної сфери договірних відносин через недостатнє врегулювання їх актами вищої юридичної сили» [109, с. 156].

На сьогоднішній день, типові авторські договори, офіційно затверджені відповідними державними органами, відсутні. З цього приводу можна погодитись із думкою, що «принцип свободи договорів витіснив типові авторські договори» [132, с. 377].

Однак, чинний ЦК України передбачає можливість затвердження типових договорів уповноваженими відомствами або творчими спілками (ч.1 ст.1111 ЦК України). Щоправда, мова йде лише про ліцензійні типові договори, - аналогічно із ч.4 ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права», яка також стосується саме договорів на право використання творів. Це положення Закону фіксує право відповідних відомств і творчих спілок розробляти примірні авторські договори (зразки авторських договорів). Під відомствами або творчими спілками законодавець, напевно, має на увазі організації колективного управління. Оскільки їх діяльність контролюється Державним департаментом інтелектуальної власності, саме цей орган повинен затвердити типові авторські ліцензійні договори.

В ЦК УРСР 1963 року, в ст. 503, також передбачалося затвердження типових авторських договорів. Згідно із ч.2 ст.503 вказаного закону, авторський договір міг містити умови, що не передбачені типовим договором. Умови укладеного з автором договору, що погіршували його становище, порівнюючи із становищем, установленим в законі або в типовому договорі, визнавалися недійсними і змінювалися умовами, встановленими законом або типовим договором.

Таким чином, вбачається, що типові договори, передбачені радянським законодавством, були покликані захистити саме автора від будь-яких спроб погіршити їх становище при розпорядженні ними своїми майновими правами на твір. Отже, автору відводилось привілейоване місце поряд із іншими суб’єктами авторсько-правових відносин.

Сучасним законодавством встановлюється майже ідентичне положення щодо спрямованості типових договорів – відповідно до ч.2 ст.1111 ЦК України, умови ліцензійного договору, укладеного з творцем об’єкта права інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно з становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і замінюються умовами, встановленими типовим договором або законом.

Така позиція законодавця вбачається цілком логічною, оскільки композитор знаходиться в більш вразливому становищі порівняно із юридичними особами, які професійно займаються, наприклад, виготовленням музичної продукції (фонограм). Тим більше, що із затвердженням типових договорів, принцип свободи договору не буде порушено, оскільки в ч.2 ст.1111 ЦК України зазначається, що ліцензійний договір може містити умови, не передбачені типовим ліцензійним договором.

Таким чином, затвердження типових авторських договорів (і не лише ліцензійних) здається цілком обґрунтованим, та покликаним забезпечити охорону прав авторів та інших суб’єктів авторського права.

Необхідно зазначити, що ЦК України передбачає альтернативний спосіб «стандартизації» авторсько-правових відносин. Зокрема, в ст.630 ЦК України міститься положення про типові умови договору. Так, договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку (ч.1 ст.630). Вбачається, що такі типові умови договорів повинні міститися в типових договорах, затверджених відповідним державним органом. Однак, дуже важливо відзначити, що згідно з ч.2 ст.630 ЦК України якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст.7 Кодексу («Звичай»). Таким чином, можна зробити висновок, що в разі відсутності затверджених у встановленому порядку типових авторських договорів, сторони при укладенні авторського договору можуть керуватися найбільш вживаними положеннями авторських договорів, які можна прирівняти до звичаю як джерела цивільного права.

Можна сказати, що сучасні організації колективного управління ще не напрацювали достатньо досвіду для того, щоб положення розроблених ними договорів могли застосовуватись іншими суб’єктами цивільного права як звичаї. Проте, із розвитком сфери використання об’єктів авторського права, зокрема музичних творів, цілком вірогідно, що типові умови авторських договорів будуть застосовуватись на практиці.

Інші договори, за допомогою яких здійснюється реалізація майнових прав на музичний твір.

Окрім авторських договорів існує і друга група договорів, за допомогою яких здійснюється реалізація майнових прав на музичний твір. До цієї групи договорів можна віднести:

· договір комерційної концесії;

· рекламний договір;

· договір довірчого управління авторськими правами, у тому числі договір управління авторськими правами на колективній основі;

· договір продажу або оренди підприємства як цілісного майнового комплексу;

· договори про відчуження або продаж з публічних торгів майнових прав як предмета застави;

· договір продажу майна юридичної особи – боржника;

· шлюбний договір тощо.

Хоча аналіз договорів, які не входять до складу авторських договорів, не є основним завданням цієї роботи, без них неможна уявити всі договірні способи реалізації майнових прав на музичний твір. У зв\'язку з цим вони також потребують наукового аналізу.

1. В першу чергу звернемося до договору комерційної концесії. Використання творів у комерційній діяльності юридичних осіб є запорукою ефективного розвитку творчої сфери діяльності людства. Сферою дії авторсько-правових норм є комплекс суспільних відносин, в яких автори (чи інші суб’єкти авторського права) намагаються отримати винагороду від використання творів. Однак, в більшості випадків музична творчість вітчизняних авторів не приносить відчутного доходу. Як видно із зарубіжного досвіду, саме використання об’єктів авторського права в підприємницькій діяльності є запорукою розвитку музичної інфраструктури. За таких умов набуває значення дослідження шляхів «комерціалізації» авторських відносин, застосування до них норм комерційного права. З цього приводу О. Чомахашвілі зазначає, що «інтелектуальна власність хоча і повинна приносити відчутний доход, однак не завжди забезпечує його на практиці. Необхідною умовою для отримання прибутку є використання власності, введення її у господарський обіг» [184, с. 45]. Таким чином, важливого значення набуває той факт, що в новому ЦК України твори як об’єкти права інтелектуальної власності виступають як предмет багатьох договорів в сфері комерційної діяльності суб’єктів цивільного права. Прикладом таких договорів є договір комерційної концесії.

Відповідно до ст. 1116 ЦК України предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Таким чином, законодавством передбачено укладання договорів комерційної концесії, предметом якого, поряд із іншими об’єктами права інтелектуальної, може бути твір. Стосовно музичних творів така ситуація можлива в разі, наприклад, існування фірмової мелодії підприємства або цілісного музичного твору, які, поряд із торговельною маркою є обличчям підприємства. За таких обставин при відкритті нового підприємства в країні концесіонера, для забезпечення цілісності іміджу новостворюваної юридичної особи, необхідно вирішувати питання щодо майнових прав на музичний твір.

В юридичній літературі висловлюється думка, відповідно до якої «у рамках комерційної концесії право на використання об’єктів права інтелектуальної власності, яке належить правоволодільцю, не уступається, а лише надається в користування» [109, с. 821]. З такою точкою зору цілком можна погодитись, оскільки договори про комерційну концесію за своєю природою є договорами про надання (не відчуження) виключних прав [12, с. 326]. Отже, при укладенні договору комерційної концесії має місце надання права на використання твору – ліцензія. Ліцензія може бути оформлена як окремий документ, а також – як складова частина договору комерційної концесії. В будь-якому разі майнові права на музичний твір не відчужуються, оскільки володільцем цих прав, рівно як і інших майнових прав на засоби індивідуалізації юридичної особи, залишається первісне підприємство (концесієдавець). Лише цей володілець майнових прав інтелектуальної власності наділений правом дозволяти або забороняти використання твору, а також – іншими виключними правами. Саме це обумовлює той факт, що в разі укладення договору комерційної концесії тип авторського правовідношення має суттєве значення. Концесіонеру не можуть бути відчужені майнові права на твір, який є засобом індивідуалізації юридичної особи – концесієдавця. В такому разі первісне підприємство втратило б можливість надалі використовувати твір в своїй професійній діяльності. З точки зору договору комерційної концесії це є неприпустимим.

Однак, необхідно зупинитися на виді ліцензії, яка надається за вказаним договором концесіонерові. Оскільки концесієдавець повинен мати змогу самостійно використовувати твір в своїй діяльності, умови ліцензійного договору повинні це дозволяти. Також, в умовах розширення сфери діяльності підприємства на світовому ринку, концесієдавець повинен бути наділений можливістю надавати дозвіл на використання творів іншим юридичним особам, які будуть використовувати засоби індивідуалізації первісного підприємства. Таким чином, ліцензія, яка надається концесіонерові, не може бути ані виключною, ані одиничною. Концесієдавець повинен надавати концесіонерові лише невиключну ліцензію. Відповідно до абз.4 ч.3 ст.1108 ЦК України невиключна ліцензія не виключає можливості:

· використання ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією,

· та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта у зазначеній сфері.

Таким чином, можна зробити висновок, що при укладенні договору комерційної концесії, питання щодо передання майнових прав на музичні твори повинні вирішуватись відповідно до вимог чинного авторсько-правового законодавства.

2) Договір на створення реклами

Відповідно до Закону України «Про рекламу» [145] реклама не є об’єктом авторського права. Вона «є лише одним із способів використання об’єктів авторського права» [78, с. 32]. Проте, для музичних творів використання в рекламних роликах є дуже розповсюдженим явищем. На думку деяких юристів, рекламний ролик (звуковий або аудіовізуальний) сьогодні можна назвати одним із найбільш популярних видів реклами [169, с. 44]. Таким чином, важливого значення набуває питання правового регулювання рекламної діяльності саме в ракурсі авторського права. Як зазначає О. Климчук, «відносини щодо використання об’єктів авторського права в рекламі є насамперед договірними відносинами» [78, с. 32].

Рекламні договори – це договори про надання послуг. Предметом договору про надання рекламних послуг «може бути виготовлення реклами, розповсюдження реклами або й те й інше» [182, с. 42].

В договорі про надання рекламних послуг авторське право розглядається в двох аспектах:

1. питання правомірності використання вже існуючого музичного твору для створення реклами.

2. питання порядку створення та використання реклами як об’єкта авторського права. Стосовно музичних творів це питання повністю розкривається через службову творчість та створення творів на замовлення, що було розглянуто вище.

За загальним правилом, в договорі про надання рекламних послуг порядок створення та використання музичних творів, які є частиною кінцевого рекламного продукту, визначається окремим розділом. Отже, знову має місце комплексний договір, в якому містяться як елементи авторського договору, так і договору про надання послуг.

Аналогічно з трудовим договором, в разі використання музичного твору в рекламному ролику, можна укласти окремий авторський договір. Це можливо в разі, коли виробник реклами безпосередньо укладає договір із автором музичного твору (композитором) або з іншою особою, якій належать майнові права на музичний твір. В таких випадках використання музичних творів в рекламі можливо укладення всіх видів договорів про розпорядження майновими авторськими правами, передбачених чинним законодавством. Проте, для того, щоб виробник реклами міг використовувати музичний твір для надання рекламних послуг, необхідно, щоб він був наділений правом такого використання. Отже, здебільшого такий авторський договір «є різновидом ліцензійного договору» [78, с. 34]. Порядок укладення та зміст такого договору повинні відповідати загальним вимогам, що пред’являються до авторських договорів.

3) Договір довірчого управління авторськими правами, у тому числі договір управління авторськими правами на колективній основі.

Реалізація майнових прав на музичний твір може також здійснюватися на підставі договору довірчого управління авторськими правами, у тому числі договір управління авторськими правами на колективній основі. Цей договір регулює відносини, які виникають між самими суб\'єктами авторського права та організаціями колективного управління. Зазвичай, первинні суб\'єкти авторського права шляхом укладання відповідного договору, передають організації колективного управління права з управління майновими правами на створені ними об\'єкти. В ч.3 ст. 38 Закону України «Про авторське право та суміжні права» визначається, що повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб\'єктами авторського права на основі договорів, укладених у письмовій формі (ч.3 ст.48 Закону). Отже, організація колективного управління – це організація, що управляє на колективній основі майновими правами суб\'єктів авторського права і не має на меті отримання прибутку (ст.1 Закону).

Правова природа договорів, які укладаються організаціями колективного управління з іншими суб\'єктами правовідносин з використання музичних творів викликає багато питань. Наприклад, в юридичній літературі зустрічається точка зору, відповідно до якої ці договори є публічними та договорами приєднання, тобто тим, що О.А. Беляневич називає формулярним правом або «квазіправом» [68, с. 54; 7 с. 44]. Висновок про публічний характер цих договорів зроблено на підставі того, що організація не може відмовити, наприклад, авторові твору, укласти з ним договір про управління його майновими правами, якщо управління такою категорією прав передбачено її статутом. Проте, в ст. 633 ЦК України прямо передбачено, що публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов\'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Таким чином, обов\'язок укладання договору з будь-якою особою може бути покладено лише на суб\'єкт господарської діяльності, до яких організації колективного управління не належать.

Можна зробити припущення, що договори, які укладаються організаціями колективного управління з володільцями авторських прав, носять характер договорів на користь третьої особи. Проте, такий договір має найголовнішою ознакою можливість вимагати виконання умов договору як особою, яка уклала відповідний договір, так і третьою особою, на користь якої укладено цей договір. Якщо ж така умова в договорі не передбачена та третя особа не має права вимагати виконання умов договору, то в цій ситуації має місце договір про виконання третій особі, положення про який існують поки що тільки в теорії цивільного права та не втілені в нормах законодавства. В обох випадках порядок вирішення таких ситуацій повинен бути обумовлений в договорі між організацією колективного управління та володільцем авторського права і (або) суміжних прав. Проте, на практиці зазначені договори, зазвичай, не містять чітких роз\'яснень обов\'язків організацій колективного управління.

Відповідно до ст.47 Закону України «Про авторське право і суміжні права», особи, які використовують твори, виконання, примірники фонограм, зобов\'язані надавати організаціям колективного управління точний перелік використаних творів, виконань, примірників фонограм разом з документально підтвердженими даними про одержані прибутки від їх використання та повинні виплачувати організаціям колективного управління винагороду в передбачений термін і в обумовленому розмірі. З цієї норми вбачається, що використання об\'єкту авторського права з подальшою виплатою винагороди можливе й без укладання попередньо договору про це. Справді, в Законі України «Про авторське право і суміжні права» (ст.43) передбачено випадки, коли допускається без згоди виробників фонограм, які опубліковані для використання з комерційною метою, а також виконавців, виконання яких зафіксовані у цих фонограмах, але з виплатою винагороди, такі використання фонограм та їх примірників:

· публічне виконання фонограми або її примірника;

· публічне сповіщення виконання, зафіксованого у фонограмі та її примірниках в ефір або по проводах (через кабель).

Виплати за таке використання фонограм, опублікованих з комерційною метою, здійснюється відповідно до Постанови КМУ «Про затвердження розміру винагороди (роялті) за використання опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм та порядку її виплати» від 18.01.2003 р. № 71 [144]. Згідно з п.2 розділу ІІ Додатку 1 до вказаної Постанови, юридичні та фізичні особи, які здійснюють комерційне використання фонограм, самостійно нараховують суми винагороди відповідно до розділу І цього додатку і перераховують її визначеним МОН уповноваженим організаціям колективного управління майновими правами суб\'єктів суміжних прав. Суми винагороди розподіляються уповноваженими організаціями між відповідними організаціями колективного управління майновими правами на підставі договорів.

В Законі України «Про авторське право і суміжні права» відсутні вказівки на обов\'язки організацій колективного управління за договорами. В самих договорах, які розробляють такі організації, зазвичай має місце положення, відповідно до якого в разі пред\'явлення користувачеві претензій з боку третіх осіб стосовно користування об\'єктами авторських або суміжних прав, наданих їм в користування, організація колективного управління бере на себе обов\'язки з врегулювання цих претензій. В. Трофименко зазначає, що здебільшого в таких договорах не визначається, хто вважається третьою особою та чи може це бути, наприклад, сам виконавець (автор, виробник фонограм). Отже, необхідно деталізувати в цивільному законодавстві, які саме обов\'язки можуть бути покладені на організації колективного управління майновими правами, які положення договорів зможуть захистити права авторів, виконавців, виробників фонограм [169, с. 47].

Вбачається, що договори, які укладаються між організаціями колективного управління й іншими суб\'єктами вказаних правовідносин, зазвичай мають ознаки договорів приєднання. Умови цих договорів встановлені однаковими для всіх осіб, які бажають стати партнером організації. Проте, В. Трофименко вказує, що договори, які мають за мету виплату роялті – це досить «молоді» договори, якогось єдиного підходу до їх укладання в практиці ще немає. Тому треба сміливо додавати всі пункти, які особа вважає за необхідне, керуючись принципом рівності сторін при укладанні договорів [169, с. 47].

Незважаючи на те, що здебільшого відносини між володільцями авторських або суміжних прав регулюються положеннями договорів, організаціям колективного управління не заборонено здійснювати управління майновими правами авторів та виконавців, виробників фонограм, без попередньої згоди на це зазначених суб\'єктів. В Законі України «Про авторське право і суміжні права» є вказівка тільки на те, що суб\'єкти авторського права і (або) суміжних прав, які не передали організаціям колективного управління повноважень на управління своїми правами, в тому числі щодо збирання винагороди, мають право вимагати від організацій колективного управління, які таку винагороду зібрали, виплати цієї винагороди, а також вимагати вилучення своїх творів і об\'єктів суміжних прав із дозволів на використання, які надаються організаціями колективного управління шляхом укладання договорів з особами, які використовують ці об\'єкти.

В Росії склалася аналогічна ситуація, та в Законі РФ «Про авторське право і суміжні права» навіть є пряма вказівка на те, що організація колективного управління вправі виступати також від імені тих авторів та власників суміжних прав, які не передали організації повноваження на управління правами, що їм належать. Та таким же чином, як в Україні, законодавець в Росії надає право авторам, виконавцям, виробникам фонограм можливість виключити свої твори з ліцензій, які видаються користувачам. За таких умов, російський науковець В.О. Калятін пропонує не чекати, поки організація колективного управління видасть користувачеві дозвіл на використання, а відразу заявити їй про те, що всі твори відповідного автора (окремого жанру або твору за списком) повинні бути виключені з дозволів, які надаються користувачам [68, с. 54].

Таким чином, можна зробити висновок, що організації колективного управління наділені досить широкими повноваженнями. Необхідно зазначити, що ця ланка у відносинах між авторами, виконавцями, виробниками фонограм та користувачами (споживачами) музичних творів, має стати запорукою додержання авторських та суміжних прав всіма суб\'єктами цивільних правовідносин. Проте, для цього необхідно розробити більш досконалий механізм співпраці між ними.

Необхідно відзначити, що ст.47 Закону РФ «Про авторське право і суміжні права» передбачає обов’язки організацій колективного управління. Вітчизняний Закон «Про авторське право і суміжні права» передбачає обов’язки організацій колективного управління тільки перед Установою, тобто перед Державним департаментом інтелектуальної власності (п.7 ст.48 Закону). Законодавство Росії передбачає такі обов’язки організацій колективного управління:

· одночасно з виплатою винагороди представляти володільцям авторських та суміжних прав звіти, які містять відомості про використання їх прав;

· використовувати зібрані кошті виключно для розподілу та виплати володільцям авторських та суміжних прав;

· розподіляти та регулярно виплачувати зібрані суми.

4. Договір купівлі-продажу або оренди підприємства як цілісного майнового комплексу.

Майнові права на музичний твір можуть належати не лише фізичній, а й юридичній особі, яка є похідним суб’єктом авторського права. У такому разі майнові права входять до складу майна юридичної особи. Відомо, що в ЦК України підприємство вперше розглядається не як суб’єкт, а як об’єкт права. Тому до складу підприємства як цілісного майнового комплексу входять різноманітні майнові права (ст.191 ЦК України).

Музичні твори можуть стати предметом договорів за участю юридичних осіб за різних підстав.

Можна виокремити такі договори:

· договір купівлі-продажу підприємства як цілісного майнового комплексу;

· у разі реалізації заставлених майнових прав;

· договір купівлі-продажу майна юридичної особи – боржника.

В літературі відзначалося, що за загальним правилом заміна володільця майна в силу договору викликає на стороні набувача правонаступництво у правах. Таке правонаступництво може мати універсальний характер, якщо воно пов’язане з переходом усієї сукупності прав та обов’язків від одного суб’єкта права до іншого [148, с. 115]. Відповідно до ч.2 ст.656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

В разі продажу майнового комплексу юридичної особи, якій належать майнові права інтелектуальної власності, виникає низка особливостей передання прав на об’єкти інтелектуальної власності. Стосовно музичних творів така ситуація можлива у випадку, наприклад, продажу телеканалу, якому надано право використання творів в ефірі; продажу студії звукозапису, яка уклала відповідні договори на запис або інше використання музичних творів тощо. При купівлі-продажу такого складного об’єкта як єдиний майновий комплекс в договорі повинні бути зафіксовані всі складові частини організації, умови її діяльності, особливості передання майнових прав на кожний з елементів організації.

Юридична особа, майновий комплекс якої є предметом договору купівлі-продажу, може бути як володільцем майнових прав інтелектуальної власності, так і користуватися музичним твором відповідно до наданої ліцензії (тимчасове користування).

Отже, можуть мати місце дві ситуації:

1. юридична особа – володілець авторських майнових прав на музичний твір

· на службове завдання юридичної особи створено музичний твір працівником організації;

· майнові права на музичний твір було відчужено юридичній особі відповідно до авторського договору, в силу ст.1113 ЦК України тощо.

2. юридична особа є стороною ліцензійного договору, відповідно до якого право на використання музичного твору (ліцензію) надано їй тимчасово, на певний строк.

За таких умов виникає питання, який порядок передання майнових прав повинен бути визначений договором, та нормами якого правового інституту регулюються такі відносини. А.С. Яковлєв зазначає, що спірним є питання стосовно можливості застосування правил про купівлю-продаж до обігу виключних прав, оскільки спеціальне законодавство встановлює особливий порядок оформлення правочинів щодо їх відчуження (авторський договір тощо). На думку даного автора, теоретично до відчуження авторських прав все ж можливо застосовувати норми про купівлю-продаж. Однак, це питання потребує прямого законодавчого вирішення [194, с. 125].

Вбачається, що при укладенні договору купівлі-продажу майнових прав, частиною яких є виключні права, знову матиме місце укладення комплексного договору.

В ситуації, коли юридична особа, майнові права якої «продаються» покупцеві, є володільцем авторських майнових прав на твір, в договорі купівлі-продажу повинен мати місце пункт, згідно з яким майнові права відчужуються відповідно до вимог ст. 1113 ЦК України. Тобто, в договорі купівлі-продажу матимуть місце пункти, врегульовані нормами авторського права.

В разі, коли юридична особа, майнові права якої продаються, є стороною ліцензійного договору, згідно з яким їй надано право використовувати твір тимчасово, покупцеві за договором купівлі-продажу, надаватиметься субліцензія. Так, відповідно до ч.2 ст.1109 ЦК України у випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об’єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором. Таким чином, за загальним правилом, первісний ліцензійний договір не втрачає чинності, його умови повинні бути виконані ліцензіатом.

Права та обов’язки юридичної особи можуть переходити до іншої особи також у разі визнання юридичної особи боржником. Згідно із ч.2 ст.19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992р. [139] при продажу майна боржника недержавної форми власності як цілісного майнового комплексу відчужуються усі права, які належать боржнику, за винятком прав та обов’язків, які не можуть бути передані третім особам. Якщо юридична особа, яка була визнана банкрутом, мала майнові права на музичний твір або музичні твори (наприклад студія звукозапису, кіностудія тощо), то належні їй майнові права будуть переходити до іншої особи в процесі продажу майна боржника.

Схожі за наслідками відносини виникають у разі реалізації заставлених майнових прав. Згідно із ст.23 Закону України «Про заставу» від 02.10.1992р. [141] при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави. Якщо, наприклад, студія звукозапису передала за договором застави належні їй майнові права на музичні твори, то у разі невиконання нею договору, забезпеченого заставою, інша сторона – заставодержатель може вимагати примусового переведення на нього відповідних прав на музичні твори.

<< | >>
Источник: Жилінкова Олена Вячеславівна. ДОГОВОРИ В СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ МАЙНОВИХ ПРАВ НА МУЗИЧНИЙ ТВІР. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ—2007. 2007

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2. Види цивільно-правових договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -