3.1. Елементи договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір

В авторському праві виокремлюють самостійні складові будь-якої договірної конструкції – елементи авторського договору. До них, зокрема, належать суб\'єктно-об\'єктні елементи договору, а також такі елементи як строк, ціна та форма договору [154, с.

а) сторони авторського договору;

б) істотні умови договору:

· предмет (об’єкт) цього договору;

· ціна авторського договору;

· строк дії авторського договору;

· територія дії договору.

д) форма авторського договору.

Перш за все треба звернутися до питання про суб’єктний склад договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір. При цьому необхідно почати з однієї принципово важливої посилки: поняття «суб’єкт майнових прав на музичний твір» не повністю збігається з поняттям «сторона договору щодо реалізації прав на музичний твір». Справа у тому, що особа може набувати авторських прав на музичний твір незалежно від її віку або стану здоров’я, у той час як бути учасником договірних відносин щодо реалізації прав на цей твір вона може лише при наявності певного обсягу дієздатності. Таким чином, якщо для класифікації суб’єктів авторського права на твір необхідно поділяти їх на первинних та похідних суб’єктів, то для аналізу сторін авторських договорів має значення поділ суб’єктів цивільного права на правоволодільця та правонабувача. Як учасник договору правоволоділець або правонабувач – це завжди особа, яка має можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Відповідно до ст.31 ЦК України особи віком до 14 років та недієздатні особи самостійно можуть здійснювати лише свої особисті немайнові права.

Аналогічні правила діють щодо осіб, визнаних в судовому порядку недієздатними. Не можна відкидати виникнення ситуації, коли автором музичного твору є особа, яка втратила здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу (ст.39 ЦК України). Така особа зберігає за собою особисті права на твір, однак вона не може виступати учасником договірних відносин щодо розпорядження належними їй майновими правами на музичний твір. Правочини від імені особи, яка визнана в судовому порядку недієздатною, в її інтересах вчиняє її опікун (ст.41 ЦК України).

Вік, з якого особа має право самостійно розпоряджатися результатом своєї творчої діяльності в Україні встановлений у 14 років. На відміну від малолітніх, неповнолітні особи згідно з п.2 ч.1 ст.32 ЦК України самостійно здійснюють права на результати творчої діяльності, що охороняються законом. З цього можна зробити висновок, що неповнолітні особи можуть самостійно укладати договори щодо розпорядження своїми майновими правами, у тому числі - на музичний твір. Ця особливість суб’єкта авторського договору має суттєве значення, оскільки дозволяє молодим авторам реалізовувати свої таланти самостійно.

Цікаво відзначити, що в п.2 ч.1 ст.32 ЦК України не вказано, що неповнолітні особи можуть здійснювати права лише на результати своєї власної творчої роботи.

Якщо автором музичного твору є особа, цивільна дієздатність якої була обмежена в судовому порядку, то укладати договори щодо розпорядження своїми майновими права на твір ця особа може лише за згодою піклувальника (ч.3 ст. 37 ЦК України). Співставлення п.2 ч.1 ст.32 та ч.3 ст. 37 ЦК України дає підстави для висновку, що обсяг прав неповнолітніх щодо розпорядження об’єктами права інтелектуальної власності є більш широким у порівнянні з обсягом прав осіб, цивільна дієздатність яких була обмежена в судовому порядку. Неповнолітні здійснюють свої права, у тому числі і майнові, самостійно, у той час як особи, цивільна дієздатність яких була обмежена, – лише за згодою піклувальника.

Як вже відзначалося, ознакою авторських договорів, яка впливає на його специфіку, є особливий суб’єктний склад. Коло учасників авторсько-правових договорів чітко визначене в законодавстві. В Законі України «Про авторське право і суміжні права» (абз.2 ч.1 ст.32) міститься пряма вказівка на те, що використання твору будь-якою особою допускається виключно на основі авторського договору, за винятком випадків вільного використання творів, передбачених ст.ст.21-25 Закону.

Отже, майнові авторські права можуть належати двом основним категоріям суб’єктів цивільного права:

1) правоволоділець (автор або співавтори та їх спадкоємці);

2) правонабувач або користувач (особа, якій надано ліцензію на використання твору або авторські майнові права передано за договором).

Як сторона авторського договору, правоволоділець, – це у першу чергу автор музичного твору. Йому первісно належать всі авторські права як майнового, так і немайнового характеру. Єдиним виключенням з цього правила є створення музичного твору за трудовим договором. В цьому разі частина прав автора, зокрема майнові права, з самого початку належать або роботодавцеві, або спільно авторові та роботодавцеві, залежно від умов трудового договору.

В юридичному розумінні більш складні питання виникають у тому разі, коли має місце множинність на стороні правоволодільця. Мова йде про співавторство, коли твір створено творчою працею не одного, а кількох осіб. Якщо договір укладає автор як одноособовий суб’єкт, то обсяг прав, які він передає іншій особі за договором, визначається на його власний розсуд. Якщо має місце співавторство, то питання щодо обсягу прав, які передаються за договором, має бути вирішене співавторами. В будь-якому разі укладенню договору між співавторами та користувачем музичного твору повинен передувати договір між самими співавторами щодо визначення порядку користування твором кожним з них. Згідно з абз.3 ч.1 ст.13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними.

Оскільки кожний зі співавторів є окремим суб’єктом цивільно-правових відносин, необхідно визначитись з тим, чи виступає кожний з них як окрема сторона авторського договору?

Як вже було зазначено, співавторство на музичний твір може бути двох типів: а) спільне (нероздільне) та б) роздільне. Однак, відповідно до абз.2 ч.1 ст.13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» авторське право на твір, створений у співавторстві, належить всім співавторам незалежно від того, чи утворює такий твір одне нерозривне ціле або складається із частин, кожна з яких має самостійне значення.

Вказане положення Закону свідчить про те, що в цілому співавтори здійснюють свої майнові права з розпорядження твором спільно. Таким чином, воля співавторів з приводу розпорядження результатом спільної творчої праці є єдиною. Всі співавтори виступають в договорі як одна сторона. Наприклад, музичний твір створено двома співавторами. Обидва співавтора твору укладають договір з компанією звукозапису (користувачем) про передачу їй всіх майнових прав на твір. Волевиявлення сторін спрямоване у даному випадку на передачу майнових прав на твір від правоволодільця іншій особі. Згідно із законом, музичний твір належить всім співавторам спільно. Таким чином, з одного боку в договорі виступають співавтори – володільці майнових авторських прав; з іншого – користувач в особі юридичної особи, компанії звукозапису.

Проте, в юридичній літературі зустрічається підхід, відповідно до якого авторський договір розглядається як багатосторонній правочин, якщо в ньому бере участь кілька авторів або кілька користувачів. У зв’язку з цим в багатосторонньому авторському договорі кожний співавтор виступає як окрема сторона [58, с. 82]. Таку точку зору не можна визнати правильною. Згідно з ч.4 ст.202 ЦК України правочин є двостороннім, якщо для його укладення потрібна погоджена дія двох сторін. При цьому кожна із сторін договору може бути представлена як однією, так і кількома особами. Таким чином кількість осіб та кількість сторін договору – це явища принципово різні.

З цього приводу І.О. Дзера зазначає, що «не завжди багатосторонній правочин є багатостороннім договором. Наприклад, не є багатостороннім правочин (угода) купівлі-продажу, в якому на стороні продавця і покупця виступають по кілька осіб (співпродавців і співпокупців), оскільки тут так чи інакше мають місце два зустрічних волевиявлення двох сторін за участю кількох суб’єктів, тобто волевиявлення кількох осіб на стороні продавця та зустрічне волевиявлення кількох осіб на стороні покупця» [108, с.

Вбачається очевидним, що при укладенні авторського договору з передачі майнових авторських прав від співавторів користувачеві співавтори діють як одна сторона договору. Вони мають одну, спільну мету – передати права на свій твір іншій особі. Таким чином, укладаючи договір, вони діють спільно. Така спільна дія співавторів має бути погодженою з дією другої сторони авторського договору – користувача або користувачів, якщо на другій стороні договору також має місці множинність осіб.

Тип співавторства (роздільне або нероздільне) відіграє суттєву роль і в іншому питанні – при укладенні договору з метою реалізації майнових прав не на твір в цілому, а на частину твору. Наприклад, в абз.5 ч.1 ст.13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» зазначено, що якщо твір, створений у співавторстві, утворює одне нерозривне ціле (нероздільне співавторство), то жоден із співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублікування, інше використання або зміну твору. Вбачається необхідним розуміти цю норму закону так, що в разі можливості виокремлення в творі самостійних частин, співавтори можуть розпоряджатися правами на належну кожному з них частину незважаючи на інших співавторів.

Отже, тип співавторства має значення не в тому разі, коли предметом договору є твір в цілому, а коли його предметом є окремі частини твору. Як вже зазначалося вище, можливі випадки використання окремих елементів музичного твору, автором кожного з яких є певна особа. Відповідно до ч.2 ст.13 Закону якщо твір, створений у співавторстві, складається з частин, кожна з яких має самостійне значення, то кожен із співавторів має право використовувати створену ним частину на власний розсуд, якщо інше не передбачено домовленістю між співавторами.

В разі використання одним із співавторів окремої частини твору, яка має самостійне значення, в договорі, предметом якого буде ця окрема частина твору, цей співавтор буде виступати як автор окремого об’єкта авторського права та як самостійна сторона. Таким чином, в разі укладення договору, предметом якого є цілий твір, всі співавтори виступають в договорі як одна сторона. В тому ж разі, коли договір укладається з приводу частини твору, кожний із співавторів є окремою стороною авторського договору. Однак, як у першому, так і у другому випадку авторський договір не набуває рис багатостороннього правочину, він завжди є правочином двостороннім.

Якщо права на музичний твір мають дві або більше особи – співавтори, то вони можуть уповноважити на укладення авторського договору лише одного з них, наприклад, – керівника авторського колективу. За таких обставин виникає ситуація, коли поняття «володільці авторських прав» та «учасники авторського договору» співпадати не будуть. Замість кількох осіб (співавторів) безпосередньо брати участь в договірних відносинах буде лише одна з них. Для здійснення нею представницьких дій перед другою стороною авторського договору потрібна видача іншими співавторами довіреності, яка б відповідала усім вимогам закону (ст.244, 245 ЦК України).

Відсутність згоди усіх співавторів на надання представницьких повноважень одному із них буде означати порушення прав співавторів, які не приймали участі в процесі укладення авторського договору. На жаль, в практиці вже існують випадки такого роду.

Так, 25.11.2004р. Дніпровський районний суд м. Києва виніс рішення за справою за позовом І. Г. та К. Д. до ТОВ «М. П.» та С. П. про встановлення факту порушення авторських прав та стягнення неустойки. Було встановлено, що позивачі разом із одним із відповідачів, а саме - С.П. є співавторами та володільцями авторських прав щодо твору, який було включено до музичного альбому «Репетиція без оркестру». Окремі твори, що увійшли до цієї музичної збірки («Алабама», «День народження», «Ідіот», «Ліс», «Москва» тощо), були створені авторами під час спільної роботи в музичній групі «Р. Х.».

4.12.2000р. на ім’я трьох авторів було видано свідоцтво про державну реєстрацію прав автора на твір, після чого співавтори планували здійснити випуск компакт-диску. У квітні 2002 року позивачам стало відомо, що на території Росії та України розповсюджується компакт-диск з фонограмою музикального альбому групи «Р. Х.» «Репетиция без оркестра». Вказаний альбом було випущено відповідачем - ТОВ «М. П.», суб’єктом авторського права вказано С. П., суб’єктом суміжних прав вказано Gogol 1. В судовому засіданні було з’ясовано, що відповідачі уклали між собою договір про передачу невиключних авторських прав та невиключних суміжних прав. Згідно з цим договором С. П. передав ТОВ «М. П.» невиключні майнові права на використання в будь-якій формі и будь-яким способом музичних творів та невиключні суміжні права на використання фонограм з записом музичних творів, що увійшли до музичного альбому "Репетиція без оркестру". Позивачі вважали, що вказаний договір порушує їх права на музичний твір як співавторів, просили визнати його недійсним та стягнути на їх користь з відповідачів компенсацію моральної шкоди у розмірі 4700 доларів США кожному (на загальну суму - 11320,75 доларів США). Крім того, позивачі просили зобов’язати відповідача опублікувати в пресі інформацію про їх співавторство.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 25.11.2004р. позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «М. П.» на користь позивачів по 23700 грн. компенсації та по 1500 грн. моральної шкоди кожному. Відповідачу заборонено використовувати та відчужувати компакт-диски альбому «Репетиція без оркестру».

На рішення суду представником ТОВ «М. П.» було подано апеляційну скаргу, яка була розглянута колегією суддів судової палати по цивільним справам апеляційного суду м. Києва.

В своїй постанові колегія, зокрема, вказала, що відносини між співавторами визначаються за домовленістю між ними. Згідно з пунктом 1.5 Договору між С. Поповим та ТОВ «М. П.» С.Попов надав ТОВ «М. П.» гарантії того, що він володіє законними правами щодо вказаного твору і має право передавати ці права іншим особам. Пунктом 3.2 статті 3 Договору передбачено, що у разі порушення автором наданих правових гарантії він приймає на себе усі майнові вимоги третіх осіб, що випливають з цих порушень. Судом встановлено, що при укладенні вказаного Договору С. Попов вказав себе єдиним автором музичного альбому (на оригіналі альбому він був вказаний єдиним автором).

Колегія зазначила, що при укладенні договору лише з одним із співавторів, якщо контрагента було введено в оману відносно того, хто є суб’єктом авторських прав, саме автор несе усю відповідальність за надання недостовірної інформації про авторів твору і приймає на себе вимоги третіх осіб, що випливають із таких порушень. З урахуванням цього Колегія постановила рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25.11.2004р відмінити, справу передати на новий розгляд в той самий суд в іншому складі [110, с. 21].

Спадкоємці автора також можуть бути учасниками авторсько-правових відносин, однак лише в обсязі майнових авторських прав. Відповідно до ч.1 ст.29 Закону майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право, переходять у спадщину. Для спадкоємців автора відіграє велику роль той час, протягом якого вони можуть реалізовувати майнові права на твір шляхом укладання авторських договорів. Строк охорони авторського права автора на твір визначено в ст. 28 Закону «Про авторське право і суміжні права», ст.446 ЦК України. За загальним правилом цей строк становить 70 років після смерті автора. Після закінчення строку охорони авторського права твір переходить у суспільне надбання, та може вільно використовуватись будь-якою особою за умови дотримання нею особистих немайнових прав автора (ст.30 Закону, ст. 447 ЦК України). Таким чином, спадкоємці автора можуть виступати стороною в авторському договорі лише протягом строку охорони авторського права на твір. Адже, після закінчення цього строку твір переходить у вільне використання і, відповідно, не може бути предметом авторського договору.

Другою стороною авторського договору є правонабувач (користувач). За загальним правилом до осіб, які набувають майнових авторських прав за договором, не пред’являється жодних специфічних авторсько-правових вимог. Єдина вимога, якій, на думку деяких авторів, повинні відповідати ці суб’єкти цивільного права – це здатність виконувати покладені на них обов’язки. О.П. Сергєєв з цього приводу зазначає, що для здійснення окремих видів діяльності з використання творів (наприклад, видавнича діяльність) користувачі повинні мати відповідну ліцензію. Договори, за якими організації набувають права на твори не для їх використання в авторсько-правовому значенні слова, а для задоволення своїх власних потреб, не відносяться до авторських. Так, організація може звернутися до автора із замовленням на створення літопису підприємства. Такий договір не суперечить чинному цивільному законодавству, проте носить не авторський, а підрядний характер [154, с. 277]. З такою точкою зору не погоджується В.О. Калятін, який вказує на те, що немає необхідності обґрунтовувати можливість укладання договору особою, яка не має ліцензії на відповідну діяльність посиланням на підрядний характер авторського договору. Наявність або відсутність у особи ліцензії на видавничу діяльність, або можливості реалізувати отримані права – не впливає на можливість набуття або відчуження права. Інший підхід означав би незаконне обмеження правоздатності особи.

Обидві точки зору вбачаються частково правильними. Можна погодитись з О.П. Сергєєвим в тому, що для того, щоб видати твір, організація повинна мати відповідну ліцензію. Таким чином, з юридичною особою, яка не має такої ліцензії, неможливо домовлятися про видання твору. В судовій практиці Росії існує випадок, коли з цієї підстави правочин визнано нікчемним. Так, Л. звернулася до суду з позовом до Брянського обласного науково-методичного центру народної творчості про стягнення авторської винагороди. В обґрунтування позову Л. вказала, що уклала письмовий договір на видання свого твору – збірки народних пісень. Збірка була схвалена, здана в типографію, проте відповідач скасував своє рішення про його випуск. Оскільки з підстав, які не залежали від Л. як від автора, робота не була опублікована протягом трьох років – строку, передбаченого договором, вона просила виплатити їй винагороду в повному обсязі. Брянське обласне управління культури пред’явило зустрічний позов про визнання видавничого договору недійсним, оскільки Брянський обласний науково-методичний центр народної творчості не наділений видавничими правами та не міг укласти такий договір. Рішенням Брянського обласного суду задоволено зустрічний позов, а в позові Л. відмовлено. Верховним Судом РСФСР (ухвала від 30.03.83р.) це рішення залишено без змін. Задовольняючи позов про визнання договору недійсним, суд виходив з того, що видавничий договір з позивачкою укладено Брянським обласним науково-методичним центром незаконно, з порушенням положення про цей заклад, відповідно до якого центр не наділений правом на видання творів авторів. Таким чином, в силу ст.ст.48, 50 ЦК РСФСР правочин було визнано недійсним [201].

В чинному ЦК України також міститься норма, відповідно до якої підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, необхідних для чинності правочину (ст.215 ЦК). Так, відповідно до ч.2 ст.203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Таким чином, можна зробити висновок, що викладений судовий прецедент радянських часів є актуальним і сьогодні.

Отже, для того, щоб бути стороною у видавничому договорі, особа повинна бути наділена певними правами та відповідати вимогам, встановленим законодавством до діяльності, яка вимагає ліцензування.

Проте, неможна категорично стверджувати, що за загальним правилом користувач за авторським договором повинен бути наділений певними правами. Наприклад, в разі укладання договору про відчуження майнових авторських прав на твір не повинно мати значення, чи зможе особа, якій ці права передаються (відчужуються) здійснювати якісь з цих майнових прав. Так, на наведеному прикладі можна запропонувати модель іншого договору, який повинен був бути укладений з позивачкою та відповідачем. Позивачка могла передати вказаній юридичній особі право зробити замовлення в типографії щодо тиражування примірників збірки народних пісень, автором якої була Л. Договір, який був би укладений між установою та типографією, мав би характер підряду. В такій ситуації Брянський обласний науково-методичний центр народної творчості не потребував би спеціальної ліцензії для здійснення майнових прав автора, переданих йому за договором. Отже, вказана установа могла б бути стороною авторського договору. Відповідно, обмеження щодо можливості бути стороною авторського договору має ситуативний характер.

Таким чином, необхідно зазначити, що друга сторона авторського договору в особі користувача, наділена загальними рисами, притаманними іншим суб’єктам цивільно-правових відносин. В зв’язку з наведеним можна запропонувати внести до закону норму наступного змісту: користувачем за авторським договором може бути будь-яка особа, наділена відповідним обсягом дієздатності.

Другим важливим елементом авторських договорів, спрямованих на реалізацію майнових прав на музичний твір, є істотні умови договору. Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Таким чином, в законі передбачено такі види істотних умов цивільно-правових договорів: 1) предмет; 2) умови, визначені законом як істотні; 3) умови, що є необхідними для договорів даного виду; 4) умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Єдиною «універсальною» (загальною) істотною умовою будь-якого цивільно-правового договору є його предмет. На це звертає увагу В.В. Луць [109, с. 165], який, вказує, що «серед істотних умов будь-якого договору закон конкретно називає лише предмет договору (майно, майнові права, інформація, результат інтелектуальної діяльності тощо)». При цьому, предмет частково визначається правовою нормою, яка встановлює обов’язок, але «довизначається» власне правочином [171, с. 119]. Наприклад, предметом договору замовлення на музичний твір є результат інтелектуальної діяльності – твір, досягнення згоди щодо специфіки якого і буде істотною умовою такого авторського договору. Предметом договору про відчуження майнових прав на музичний твір будуть конкретні майнові авторські права на твір тощо.

Істотні умови договорів, які належать до другої та третьої групи, можна охарактеризувати як «спеціальні». Тобто, ці умови є обов’язковими лише для певних видів договорів. Це положення закону є актуальним для авторського права. Так, серед істотних умов авторських договорів Закон «Про авторське права і суміжні права» називає територію, на яку будуть розповсюджувати свою дію майнові права відповідних суб’єктів, термін, на який передаються майнові авторські права тощо.

Істотними умовами саме авторського договору в літературі зазвичай називають: 1) способи використання твору; 2) строк і територію, на які передають право; 3) розмір авторської винагороди [90, с. 131]. Існують й інші думки щодо цього питання. Так, В.С. Дроб’язко та Р.В. Дроб’язко вказують, що авторські договори обов’язково повинні передбачати: 1) способи використання твору – конкретні права, передані за цим договором; 2) строк і територія, на які передають право; 3) розмір винагороди і (або) порядок визначення розміру винагороди за використання твору, порядок і строки її виплати; 4) інші умови, які сторони вважатимуть суттєвими для цього договору [47, с. 216-218].

В ч.2 ст.33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» передбачаються такі основні істотні умови авторських договорів на використання творів: 1) строк договору; 2) спосіб використання твору; 3) територія, на яку поширюється передане право; 4) розмір і порядок виплати авторської винагороди; 5) інші умови, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди.

З урахуванням результатів наукових досліджень та аналізу чинного законодавства до істотних умов авторського договору щодо розпорядження майновими правами на музичний твір належать:

· предмет (об’єкт) цього договору;

· ціна авторського договору;

· строк дії авторського договору;

· територія дії договору.

Предмет авторського договору має певні ознаки, які у своєї сукупності створюють загальне уявлення про його сутність. Так, предмет авторського договору:

а) має нематеріальний характер;

б) є результатом творчої діяльності людини;

в) має подвійний характер:

· благо (твір та майнові права на нього);

· дії із розпорядження майновими правами на твір (відчуження майнових прав на музичний твір; надання дозволу на використання музичного твору).

а) Предмет договору має нематеріальний характер

Нематеріальність об’єкта авторських договорів є, мабуть, однією з основних рис, які дозволяють виявити їх сутність.

Всі цивільні правовідносини поділяються на відносини власності (в статиці та динаміці) та немайнові відносини, які в силу певної схожості з відносинами власності потребують тих же правових прийомів, що й майнові відносини [147, с. 25]. Право інтелектуальної власності, хоча й дістало таку назву, відноситься більшістю юристів до сфери немайнових відносин, оскільки їх предметом є результати творчої діяльності людини, нематеріальні об’єкти. Таким чином, в першу чергу авторсько-правові договори відрізняються від інших правочинів предметом, з приводу розпорядження яким вони укладаються, а точніше – нематеріальним характером, притаманним цьому предмету.

Нематеріальний характер музичних творів, поряд із іншими об’єктами цієї категорії, має важливе значення саме в ракурсі договірного права. Адже до охоронюваних законом нематеріальних благ відносяться й деякі інші нематеріальні блага, які неможливо відокремити від особи суб’єкта права (право на ім’я, честь та гідність тощо) [155, с. 31]. Проте, вони не можуть бути предметом договору, оскільки є невідчужуваними.

Відмінність предмету авторського договору від інших благ нематеріального характеру полягає в тому, що він може передаватися від однієї особи іншій.

Особливістю нематеріального предмету авторського договору є гнучка система способів його використання. З цього приводу англійські науковці Л. Бентлі та Б. Шерман зазначають, що нематеріальна природа твору – об’єкта авторського права – проявляється в тому, що він, в принципі, може використовуватися різними особами незалежно одне від одного. Наприклад, одна й та сама фонограма може одночасно програватися в різних місцях. Зі збільшенням використання вказаних об’єктів зростає і роль договорів, які укладаються з приводу них [9, с. 438]. Отже, один музичний твір може бути предметом кількох авторських договорів одночасно. Наприклад, одним договором може надаватися дозвіл на трансляцію музичного твору в кабельній мережі, іншим – передбачатися використання мелодії музичного твору як рингтону для мобільного телефону. Ці два договори можуть бути чинними одночасно. Така ситуація неможлива стосовно, наприклад, споживчих речей, таких як продукти харчування.

Проте, необхідно зазначити, що, незважаючи на нематеріальну специфіку предмета авторсько-правових договорів, відносини, що виникають з приводу них носять цілком майновий характер [170, с.180; 4, с. 178; 187, с. 254] Нематеріальність предмета договору не означає, що відносини, що виникають з приводу цього предмета, належать до особистих немайнових відносин. В системі цивільно-правових договорів наявний приклад того, що, незважаючи на нематеріальну специфіку предмета договору, такий договір все одно належить до різновиду майнових правовідносин. Так, за договором про надання послуг (ст.901 ЦК України) одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. В літературі зазначалося, що «загальними ознаками, які об’єднують усі договірні зобов’язання про надання послуг у єдину групу, є особливості об’єкта. Вони полягають у тому, що, по-перше, це послуги нематеріального характеру, а по-друге – вони нероздільно пов’язані з особистістю послугонадавача» [109, с. 512]. Ю.В. Романець не визнає відносини, що виникають з авторських договорів такими, що належать до числа майнових. У зв’язку з цим він не включає до системи цивільних договорів договори, що існують в сфері інтелектуальної власності. Водночас він включає до класифікації майнових договорів договори про надання послуг, які теж мають своїм предметом нематеріальні об’єкти.

В юридичній літературі вже зустрічався підхід, відповідно до якого ознака нематеріальності об’єкта як предмету суспільних відносин не повинна відокремлювати його від інших об’єктів цивільного права. Так, Р. Сават’є писав, що тільки концепція безтілесного майна враховує вимоги і юридичного життя і економічного: майно виступає тут не як річ, а як права. Для того, щоб створити майно, немає необхідності в існуванні реальної «речі»; достатньо абстракції, яка не має конкретного об’єкта. На прикладі патента Р. Сават’є пояснює, що він надає винахіднику право вимагати винагороду від всіх тих, хто використовує його винахід. Патент представляє собою майно, яке як об’єкт представляє собою чисту абстракцію [150, с. 89].

б) Предмет договору – це результат творчої діяльності людини.

Для усіх договорів в сфері інтелектуальної власності характерним є те, що їх предмет складає результат творчої діяльності людини. Ця ознака притаманна і авторським договорам, об’єктом яких є різноманітні витвори мистецтва.

На відміну від усіх інших цивільно-правових договорів договори в сфері інтелектуальної власності використовують «результат творчого мислення» людини. В.Я. Іонас зазначав, що необхідно розрізняти продуктивний та репродуктивний види мислення, які, відповідно, мають своїм результатом творчі та нетворчі твори. Різниця між творами репродуктивного мислення, на думку автора, - це кардинальна константа цивільного права. Саме ця різниця обґрунтовує той фундаментальний факт, що в авторському праві охороноздатність твору обумовлена наявністю творчості, яка набуває значення конститутивного юридичного факту [61, с. 10]. У зв’язку з цим упорядкування збірки найбільш популярних пісень не може бути визнане творчою діяльністю, таким чином, результат такого упорядкування не є об’єктом авторського права, та, відповідно, не може стати предметом авторського договору.

Також, на практиці нерідко виникають випадки, коли укладаються договори на тиражування примірників музичного твору технічним способом. При цьому, такі договори іноді називають авторськими. Є очевидним той факт, що технічне тиражування примірників твору не є творчою діяльністю. Виконання таких робіт є предметом договору підряду.

Ознака творчості предмету є загальною для усіх договорів в сфері інтелектуальної власності. Однак існує одна важлива ознака, яка дає змогу виокремити авторські договори в окрему групу. Як вже зазначалося, до змісту ознаки творчості інтелектуальної діяльності особи, входить такий елемент як духовність цієї діяльності. Цей момент можна визначити як принципово важливий, бо саме він дає підстави для «внутрішнього» розмежування договорів в сфері інтелектуальної власності. Таким чином, на відміну від договорів в сфері промислової власності, предметом договору в авторському праві може бути результат не просто творчої діяльності особи, а такої творчої діяльності, яка відзначається особливою духовною складовою.

Цей момент знаходить свій безпосередній прояв в сфері музичної творчості. Музичний твір, як результат творчої діяльності, має не лише нематеріальний характер. Його сутність складає саме те, що музика покликана задовольняти духовні, піднесені потреби особи та суспільства.

Таким чином, договори у сфері розпорядження майновими правами на твори мистецтва не лише мають специфічний предмет, але й направлені на виконання особливих функцій та мають особливе коло суб’єктів.

в) Предмет авторського договору має подвійний характер.

В цивільному праві поняття «предмет договору» не має однозначного визначення [38, 588]. Брагінський М.І. та Вітрянський В.В. пропонують виокремлювати: об’єкт першого роду - фактичні та юридичні дії зобов’язаної особи та об’єкт другого роду – власне майно [21, 800]. А.Д. Корецький на підставі аналізу існуючих в науці точок зору доходить висновку, що предмет договору складають: а) певне благо (об’єкт цивільного права); б) дія, яка по відношенню до нього повинна бути здійснена. Тоді предмет договору буде представляти собою вказівку на його об’єкти, а також ту основну дію, яка по відношенню до них має бути здійснена [88, c. 35-36]. З урахуванням цього можна визначити, що предмет договору щодо розпорядження майновими правами на музичний твір має дві складові:

· об’єкт - благо (твір та майнові права на нього);

· дії із розпорядження майновими правами на твір (відчуження майнових прав на музичний твір; надання дозволу на використання музичного твору).

Сутність цієї ознаки полягає в тому, що існують два основних види розпорядження майновими правами на твір – передання (відчуження) майнових прав на музичний твір та надання дозволу на використання музичного твору. Відповідно до результатів аналізу різноманітних видів договорів, які укладаються в сфері використання музичних творів, можна зробити висновок, що юридичні наслідки всіх цих договорів зводяться до одного із вказаних варіантів – до відчуження майнових прав на музичний твір або до надання тимчасового дозволу на його використання.

а. Предмет як істотна умова ліцензійних договорів

У вітчизняній судовій практиці наявний випадок визнання договору неукладеним, оскільки сторонами не досягнуто згоди щодо істотної умови авторського договору – предмета договору [111]. Так, організація управління майновими правами (Організація) звернулася з позовом до господарського товариства (Товариство), яке надавало послуги кабельного телебачення, про стягнення авторської винагороди. Позовні вимоги Організації були засновані на ліцензійному договорі про виплату авторської винагороди за публічне сповіщення оприлюднених творів, який, начебто, був укладений між Організацією та Товариством. Предметом договору було надання Організацією Товариству дозволу (невиключної ліцензії) на публічне сповіщення оприлюднених творів за допомогою проводів або будь-якого виду наземного або підземного кабелю. Товариство проти позову заперечувало, посилаючись на те, що договір між ним та Організацією є неукладеним, оскільки між сторонами не досягнуто згоди щодо істотної умови авторського договору – предмета договору. Зокрема, Товариство наполягало на тому, що в ліцензійному договорі був відсутній перелік конкретних творів, право на використання яких було надано Товариству за даним ліцензійним договором. Організація, в свою чергу, стверджувала, що предметом ліцензійного договору є репертуар Організації, визначення якого надано в ліцензійному договорі. На думку Організації, за ліцензійним договором було передано право на використання будь-яких творів, які охороняються авторським правом, які Товариство використовувало в своїй підприємницькій діяльності.

Суд дійшов висновку про те, що ліцензійний договір між Організацією та Товариством не було укладено з наступних підстав. Відповідно до ч.1 ст.48 Закону України "Про авторське право і суміжні права" організації колективного управління майновими правами авторів діють в межах повноважень, отриманих від суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав. Згідно із ч.3 ст.48 Закону, повноваження на колективне управління майновими правами передаються авторами та іншими володільцями авторських прав на основі договорів, укладених в письмовій формі. Відповідно до ч.5 ст.48 Закону на підставі отриманих таким чином повноважень, організації колективного управління надають будь-яким особам невиключні права на використання об’єктів авторського права і (або) суміжних прав шляхом укладення з ними договорів.

Таким чином, твердження Організації про те, що предметом договору є право на використання всіх творів, які охороняються авторським правом, є необґрунтованим. Предметом ліцензійного договору можуть бути твори лише тих авторів, які прямо передали Організації право на управління своїми майновими правами на конкретні твори.

б. Предмет як істотна умова авторських договорів про передання (відчуження) авторських прав.

У вітчизняному законодавстві специфічною рисою передання авторських прав за авторськими договорами є пряме посилання на те, що усі майнові права на використання твору, які передаються за авторським договором, мають бути в ньому визначені (ч.8 ст.33 Закону). В законі мова йде саме про авторські договори, за якими суб’єкт авторського права передає (відчужує) свої майнові права іншому суб’єктові. Отже, вбачається, що це положення закону вичерпується переданням відповідних майнових прав від суб’єкта авторського права користувачеві, в ролі якого може виступати підприємство. Наприклад, студія звукозапису отримала майнові права на музичний твір за авторським договором. В разі продажу студії, яка є юридичною особою, укладається договір, в якому зазначається, які саме активи та пасиви підприємства передаються новому власнику.

Оскільки такий договір не є авторським, вказана правова норма не стосується такої передачі прав від однієї особи іншій. Проте, в судовій практиці Росії зустрічається приклад протилежного [202].

За англійським законодавством права, які передаються за договором, можуть бути в ньому прямо не поіменовані, тому вказівка, що передаються «всі активи товариства», означає й те, що товариство передає, в тому числі, належні йому авторські права [9, с. 441]. Однак, позиція вітчизняного законодавця здається такою, що більше розрахована на захист прав володільців майнових прав на музичний твір.

До істотних умов авторського договору належить умова щодо строку його дії ч.2 ст.33 Закону «Про авторське право і суміжні права».

З аналізу норм законодавства можна дійти висновку, що строк дії авторського договору можна розглядати в двох площинах залежно від характеру дій, на здійснення яких строк надається. У зв’язку з цим можна розглядати такі строки авторського договору, як:

а) строк використання твору користувачем;

б) строк створення твору композитором на замовлення.

Основне значення для авторського договору має строк використання твору користувачем. Треба відзначити, що в цьому плані питання про строк дії авторського договору нерозривно пов’язане з питанням про строк дії самого авторського права. Це пояснюється тим, що строк дії авторського договору не може виходити за межі строку дії права на твір. Законодавство встановлює спеціальні правила щодо строку дії ліцензійного договору. Згідно із ч.1 ст.1110 ЦК України ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об\'єкт права інтелектуальної власності.

Сторони мають право визначити строк дії авторського договору на власний розсуд. Однак, відсутність в авторському договорі умови щодо строку його дії не означає відсутності однієї з істотних умов договору і не впливає на чинність авторського договору в цілому. Згідно із ч.3 ст.1110 ЦК України у разі відсутності у ліцензійному договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об\'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п\'ять років.

Закон визначає питання щодо подальшої дії такого договору. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п\'ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово другу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений час. У цьому випадку кожна із сторін може в будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомивши про це другу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін.

Використання об’єкта авторського права користувачем має не лише межовий, а й початковий момент у часі. Справа у тому, що використання об’єкту авторського права є обов’язком, а не правом ліцензіата. У зв’язку з цим ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом встановленого договором терміну початку використання об\'єкта права інтелектуальної власності (ч.2 ст.1110 ЦК України).

Другим строком, як зазначалося, є строк створення твору творцем за замовленням. Згідно із ч.1 ст.1112 ЦК України за договором про створення за замовленням і використання об\'єкта права інтелектуальної власності одна сторона (творець) зобов\'язується створити об\'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк.

Таким чином в договорі про створення твору на замовлення момент часу має значення саме до надання твору користувачеві, у той час, як за ліцензійним договором – питання щодо строку виникає вже після передачі твору. Крім того вказані види строків мають і різне суб’єктне спрямування: строк ліцензійного договору впорядковує дії користувача (ліцензіата), а строк дії договору на замовлення – дії творця.

До істотних умов авторського договору, спрямованого на реалізацію майнових прав на музичний твір, належить також умова щодо авторської винагороди (ціни договору). В абз.1 ч.2 ст.33 Закону «Про авторське право і суміжні права» вказано, що договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами поміж іншим досягнуто згоди щодо розміру і порядку виплати авторської винагороди.

Згідно абз.2 ч.2 ст.33 Закону авторська винагорода визначається у договорі у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору, або у вигляді фіксованої суми чи іншим чином. При цьому ставки авторської винагороди не можуть бути нижчими за мінімальні ставки, встановлені Кабінетом Міністрів України. Конкретний розмір авторської винагороди за договором, спрямованим на реалізацію майнових прав на музичний твір залежить в першу чергу від характеру самого твору та обсягу прав, що передаються за договором користувачеві (виключні, невиключні). На розмір авторської винагороди можуть впливати і суто суб’єктивні чинники, наприклад, фактор широкої популярності музиканта, його здатність до створення музичних творів, що легко запам’ятовуються тощо.

Авторська винагорода може здійснюватися у вигляді фіксованої суми, яка буде одноразово сплачуватися за пісні до музичного альбому або до окремих пісень, які до нього входять. Згідно із ч.8. ст.1109 ЦК України, якщо в ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору.

Авторська винагорода за музичні твори може також сплачуватися у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору користувачем. Так, сторони можуть домовитися про те, що автор буде отримувати певний відсоток від продажу кожного музичного диску (платівки) із записом його музики.

До істотних умов авторського договору в цілому та договору, спрямованому на реалізацію майнових прав на музичний твір, зокрема, належить також умова щодо території, на яку поширюються надані права на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ч.2 ст.33 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Для окремих договорів цей момент має принципове значення. Так, згідно із ч.3 ст.1109 ЦК України у ліцензійному договорі, окрім інших умов, визначається також територія, на яку надається право використання об’єкта права інтелектуальної власності. У сучасній практиці при укладенні договорів щодо використання музичних творів нерідко сторони поширюють дію ліцензії на територію пострадянських країн і, в першу чергу, - України, Росії та Білорусі. Однак, невизначення в договорі території дії ліцензії не впливає на факт укладення авторського договору. Закон визначає, що у разі відсутності в ліцензійному договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання об\'єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на територію України (ч.7 ст.1109 ЦК України).

Згідно із ч.3 ст.1109 ЦК України авторський договір може включати також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у такий договір. В ч.2 ст.33 Закону «Про авторське право і суміжні права» вказано, що до істотних умов належать також інші умови, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди. Можна відзначити, що вказані закони по-різному акцентують увагу на ініціаторі внесення інших умов до авторського договору. Якщо в ЦК України наголошується на тому, що умова включається в договір, коли сторони вважають за доцільне це зробити. У свою чергу Закон «Про авторське право і суміжні права» вказує, що включення такої умови можливе на вимогу лише однієї із сторін. Можна вважати, що формулювання ч.3 ст.1109 ЦК України є більш вдалим. Якщо одна із сторін наполягає на включенні в договір певної умови, з чим інша сторона принципово не погоджується, то договір укладено не буде. Якщо ж умова дійсно буде включена, то навіть якщо її ініціатором була лише одна із сторін її включення в договір буде здійснено за спільною волею обох сторін, тобто виникне ситуація, коли обидві сторони вважають за доцільне включити цю умову у договір.

Спеціальне внормування має місце і відносно ліцензійного договору. Так, в ч.2 ст. 1111 ЦК України вказано, що ліцензійний договір може містити умови, не передбачені типовим ліцензійним договором. Умови ліцензійного договору, укладеного з творцем об’єкта права інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно з становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і замінюються умовами, установленими типовим договором або законом.

В літературі зазначалося, що «в теоретичній та учбовій літературі умови, включені в договір за бажанням сторін, називають випадковими, на протилежність від звичайних умов, які взагалі не обговорюються сторонами, але входять до змісту їх договірного зобов’язання» [39, с. 165]. Ідея про наявність окрім істотних також випадкових та звичайних умов договору не завжди знаходить підтримку в науці. В цьому плані вбачається цілком обґрунтованою позиція М.І. Брагінського та В.В. Вітрянського, які вважають, що немає підстав для виокремлення як звичайних, так і випадкових умов договору. Це пояснюється, зокрема, тим, що з моменту укладення договору диспозитивна норма є таким саме абсолютним регулятором поведінки сторін як і норма імперативна [21, с. 301-302]. Якщо сторони, врахувавши диспозитивну норму, створили для себе в договорі спеціальне правило, то воно набуває якостей регулятора їх відносин нарівні з правилами, імперативно встановленими в законі.

Це надає важливого значення тим договірним умовам, які сторони визначили для себе самостійно. Після того, як сторони авторського договору за спільною згодою включили певну умову до свого договору, вона набуває для них значення істотної умови нарівні з тими умовами, які визначаються як істотні згідно з законом.

На авторські договори, без сумніву, розповсюджує свою дію загальний принцип свободи договору (ст.627 ЦК України). Тому сторони є вільними при визначенні умов авторського договору. Однак в ЦК України містяться певні обмеження договірної ініціативи сторін. Так, згідно із ч.9 ст.1109 нікчемними є умови ліцензійного договору, які суперечать положенням ЦК України. Такі ж наслідки встановлені щодо умов договору про створення за замовленням і використання об\'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця цього об\'єкта на створення інших об\'єктів.

Вказані правила діють і щодо договорів, спрямованих на розпорядження майновими правами на музичний твір. Сторони вправі самостійно встановлювати для себе умови договору, як передбачені, так і не передбачені законом. Однак, при цьому вони мають діяти в межах загальних вимог щодо договірних умов. Так, сторони договору про створення за замовленням і використання музичного твору не можуть включити в договір умову, згідно з якою музикант не має право протягом певного строку створювати нові музичні твори і укладати договори щодо їх використання з іншими контрагентами. Інколи студії звукозапису намагаються включити в авторський ліцензійний договір умови, які по суті спрямовані на створення їх монопольних прав по відношенню до усіх музичних творів автора. У зв’язку з цим важливе значення має положення, що закріплене в ч.5 ст.1109 ЦК України: предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об\'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними. Будь-який авторський договір, предметом якого є майнові права на музичний твір, не може погіршувати становище автора у порівнянні з тим, що встановлений законом або обмежувати право творця на створення інших музичних об’єктів.

Як зазначалося, останнім елементом авторського договору є його форма. Цей елемент є вкрай важливим, бо згідно із ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Як відомо, законодавство України встановлює спеціальні правила відносно форми договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Згідно з ч.2 ст.1107 ЦК України, ч.1 ст.33 Закону «Про авторське право і суміжні права» договори про передачу прав на використання творів укладаються у письмовій формі, тому вони належать до так званих «формальних договорів» [112, с. 177].

Згідно із ч.1 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або в кількох документах, у листах або телеграмах, якими обмінялися сторони.

Авторський договір, спрямований на реалізацію майнових прав на музичний твір в першу чергу може бути укладений шляхом фіксації усіх його істотних умов в одному документі. Однак є підстави вважати, що це не єдина можлива форма такого договору. Якщо, наприклад, автор в листі, спрямованому студії звукозапису, виклав усі істотні умови договору (щодо самого музичного твору, обсягу майнових прав, що передаються, розмірі авторської винагороди тощо), а студія звукозапису у свою чергу надала письмову згоду на використання майнових авторських прав, то можна вважати, що сторони уклали договір в належній письмовій формі.

Недодержання сторонами письмової форми авторського договору не має наслідком його недійсність. Сторони лише позбавляються права посилатися для доведення факту укладення договору на свідчення свідків (ч.1 ст.218 ЦК України). Це правило стосується і недодержання письмової форми авторського договору, спрямованого на реалізацію майнових прав на музичний твір. Сторони можуть доводити факт укладення такого договору лише за допомогою письмових доказів – листів, телеграм, факсів тощо.

Згідно із ч.1 ст.1114 ЦК України ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний та інші авторські договори не підлягають обов’язковій державній реєстрації. Однак, сторони за своїм бажанням можуть зареєструвати авторські права на твір та договір, який стосується права на твір. Порядок такої реєстрації встановлений Постановою КМ України від 27.12.2001р. N1756 «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір» [140].

Для здійснення такої реєстрації сторони перш за все подають до Державного департаменту інтелектуальної власності заявку про реєстрацію авторського права на твір. Згідно із п 6. Постанови така заявка обов’язково повинна містити: а) заяву, б) примірник твору (оприлюднений чи неоприлюднений) у матеріальній формі; в) документ, що свідчить про факт і дату оприлюднення твору; г) документ про сплату збору за підготовку до реєстрації авторського права на твір або копія документа, що підтверджує право на звільнення від сплати збору; ґ) документ про сплату державного мита.

Для реєстрації договору, який стосується права автора на твір, сторони подають заявку, яка обов\'язково повинна містити: а) заяву; б) примірник твору у матеріальній формі; в) примірник авторського договору, що засвідчує передачу (відчуження) майнового права або передачу права на використання твору; г) документ про сплату збору за підготовку до реєстрації договору, який стосується права автора на твір, або копію документа, що підтверджує право на звільнення від сплати збору; ґ) довіреність, оформлену в установленому порядку, якщо заявка від імені суб\'єкта авторського права подається довіреною особою, або копію довіреності, засвідчену відповідно до законодавства (п.7 Постанови).

В Постанові визначається матеріальна форма музичного твору. Згідно із пп.4 п.15 Постанови примірник музичного твору з текстом і без тексту подається у вигляді нотного запису або звукозапису, а текст – у друкованому вигляді мовою оригіналу на паперовому або електронному носії. Аналогічні правила діють щодо збірників музичних творів, збірників обробок фольклору та інших складених творів за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без порушення авторського права на твори, які входять до них як складові частини (пп.11 п.15 Постанови).

Важливо відзначити, що під час розгляду заявки Державний департамент не проводить експертизу твору і не встановлює факт виникнення авторства (п.17 Постанови). В цьому знаходить свій прояв загальна ідея про те, що об’єктом авторського права і, відповідно, - охорони є усі твори - як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і не завершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу та мети (ч.2 ст.8 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Не перевіряє Державний департамент і факт виникнення авторства як у разі одноособового, так і у разі багатоособового авторства (співавторства). У разі коли твір створено у співавторстві, у заяві зазначається прізвище, ім’я та по батькові кожного автора. Відносини співавторів визначаються в укладеній між ними угоди. Право на підписання документів, що подаються до Державного департаменту, може бути надано одному із співавторів за наявності відповідної довіреності від інших співавторів. Автор або особа, яка має авторське право, несе відповідальність за достатність і достовірність інформації, наведеної у заявці на реєстрацію авторського права на твір (п.12 Постанови).

На підставі рішення про реєстрацію авторського права на твір відомості про реєстрацію авторського права на твір заносяться до Державного реєстру свідоцтв про реєстрацію авторського права на твір. На підставі рішення про реєстрацію договору, який стосується права автора на твір, відомості про його реєстрацію заносяться до Державного реєстру договорів, які стосуються права автора на твір (п.20 Постанови).