Становлення вітчизняної моделі цивільного процесу та перспективи його розвитку в умовах євроінтеграції

Перспективи зближення і гармонізації цивільного процесу України та Європейського Союзу зумовлені тими особливостями вітчизняної моделі цивільного процесу, за допомогою яких в Україні сформувалось усталене уявлення про здійснення правосуддя в цивільних справах.

Сучасні вітчизняні уявлення про цивільне судочинство як про форму реалізації судової влади зумовлені традиційними підходами, які історично склалися на теренах України. Європейський вектор розвитку та західні цінності завжди переважали в наукових та суспільних поглядах в Україні, але довготривале перебування у складі різних імперій залишило свій відбиток на правовій культурі та правосвідомості українського суспільства.

Глобалізація цивільного процесу як реальна сучасна тенденція його розвитку, що визначає риси єдності, як справедливо підкреслює В. В. Комаров, не може нівелювати самобутності національних процесуальних систем з урахуванням специфіки їхнього історичного розвитку, доктринальних поглядів, стану судової практики та інших чинників і знімати не менш важливі наукові проблеми національної ідентичності цивільного процесу [116, с. 20-29].

Повернення України до євроінтеграційних орієнтирів, на нашу думку, зумовлює необхідність активізації досліджень історичних основ та традицій вітчизняної моделі цивільного процесу. Це надасть можливість віднайти найбільш ефективні шляхи реформування чинного законодавства з урахуванням міжнародних та європейських стандартів цивільного судочинства з метою входження України до єдиного європейського правового простору.

Дослідження еволюції вітчизняної моделі цивільного процесу має важливе значення для з’ясування її місця серед систем процесуального права сучасних європейських країн.

Суди Княжої доби, або доби Київської Русі X-XIV ст., були світські і духовні, що відповідає загальним європейським тенденціям. Світським був княжий суд який чинив князь як «зверхній суддя краю», якому належала судова влада, а обов’язок судити громадян вважався головним обов’язком володаря [176, с. 11]. Громадський, або народний, суд, спершу виступав як єдиний судовий орган, який згодом існував паралельно, а потім і зовсім був замінений княжим судом [176, с. 12]. Народні збори, або віче, були органом самоврядування, якому належали досить широкі повноваження щодо укладення договорів із князем для призначення його на посаду, а також контролю його діяльності, зокрема судової [106, с. 4, с. 168-169]. Цивільні справи, що були підвідомчі церковному суду, - це справи майнові між подружжям, питання спадщини тощо [176, с. 14].

Основне джерело права Київської Русі - «Руська правда», збірка звичаєвого права ХІ-ХІІ ст., яка мала величезний вплив на розвиток права на українських територіях. При цьому «Коротка Руська правда» вміщує «Правду Ярослава», «Правду Ярославичів», «Покон вірний» та «Урок мостникам», а також положення, що стосуються організації судової діяльності, тоді як у «Розширеній Руській правді» закріплено понад сто статей, присвячених процесуальному праву (положення про свідків: видоки і послухи, ордалії; пробу заліза і води, про свод, легальну самодопомогу тощо) [13; 213, с. 137-144].

Тогочасний процес був усним змаганням сторін перед судом, участь у якому брала або ціла громада, або її представники - «лучші люди», які наглядали за збереженням порядку розправи й встановлювали вислід процесового змагання. При цьому присутність на суді сторін і свідків забезпечувала безпосередність судочинства, а також певний формалізм процесових дій, який, однак був не надто строгий [176, с.

Так, наприклад, у положеннях про свод зазначалося:

«Коли буде в одному місті, то позивач має бути до кінця сводів. Коли ж свод відбуватиметься по землях міста (округах), то позивач має йти до третього своду, а що буде наявним (з краденого), то тому третьому платити за наявне кунами, а з наявним іти до кінця (третього своду) або позивачу чекати на залишок, а коли провина ляже на третього, то тому все платити і продажі» (п. 27);

«Зі свого міста в чужу землю на свод не відправляють, але винуватець має дати свідків чи митника, які засвідчать, у кого купив; позивачу своє наявне взяти, а за втраченим тільки шкодувати, а винуватцю залишається жаліти за втраченими кунами» (п. 30) [213, с. 137-144].

Таким чином, основними засадами вітчизняного цивільного судочинства із давніх часів його формування були безпосередність, змагальність; положення про підсудність було визначено законом.

Наступний період був пов’язаний зі зміною організації політико- територіальної влади. Наприкінці XV ст. українські землі відійшли коронній Польщі, було запроваджено польську адміністрацію [38]. У цей час формуються земські, мирські суди, підкоморські, а також вічові суди, які стали вищими апеляційними інстанціями. На землях Литовського князівства діяли міські, сільські та духовні суди [176, с. 16].

Основними джерелами цивільного процесуального права доби, яка дістала узагальнену назву Польсько-Литовська, були «Судебник» Казимира 1468 р. і три Литовські статути, а також німецьке право, або міське магдебурзьке право.

Литовські статути, або Статут Великого князівства Литовського [224], є основним кодексом права Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, які видавалися в 1529, 1566 і 1588 рр. Вони діяли на територіях Київської, Подільської та Волинської губерній майже до середини ХІХ ст., коли сенатським указом від 25 червня 1840 р., а на територіях Лівобережної України - у 1843 р. було запроваджено Звід законів Російської імперії [219].

Ці Статути містили основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального та процесуального права.

Процес тієї доби називався «поступком правним» і спирався на засади легальності, визнаної матеріальним правом, тобто точно встановленим законом, якого суди повинні були дотримуватися [224]. Саме в цей час відбувається поступова зміна основних джерел процесуального права - від звичаєвого права до закону у вигляді ухваленого верховною місцевою владою акта.

До джерел процесуального права цього періоду варто також віднести «Саксонське зерцало» та Хелмінське, або Кульмське, право, корені якого сягають у римські та європейські правові традиції.

«Саксонське зерцало», або Speculum Saxonum, яке застосовувалося на українських територіях, можна також віднести до німецького права, що є німецькою середньовічною збіркою правових норм і звичаїв 1230 р., основою якої стали римське і канонічне право, а також звичаєве право німецьких регіонів [39; 246]. В Україні використовувалися переважно польські переклади цього джерела, дуже багато положень якого відображено в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» [185; 265].

Хелмінське, або Кульмське, право - це зібрання правових норм, поширених у Пруссії в ХІІІ-ХУ ст. Воно було засноване на Хелмінській, або Кульмській, грамоті і привілеях Тевтонського ордена, що регулювали відносини між громадянами і Тевтонським орденом, і включало частину норм магдебурзького і фламандського права [51, с. 200-208; 52, с. 103-108].

Найважливіше значення цих джерел полягає в тому, що в подальшому їхні положення були кодифіковані у визначній пам’ятці філософської та правової думки - «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., або Українському козацькому кодексі [176, с. 73, 81] (далі - «Права...»). Це свідчить про європейську основу джерельної бази вітчизняного процесуального законодавства. Зміна державно-політичного устрою також привела до формування нової судової системи та укладання однієї з перших європейських конституцій.

Так, у XVII-XVIII ст. в Україні сформувалася Гетьманщина, республіка з виборними органами - загальновійськовою радою, гетьманом на чолі вищої виконавчої влади і виборних судів [106, с. 4, с. 168-169]. Отже, основи поділу влади між різними інституціями притаманні українській державі давно. Зокрема, з 1648 р. у зв’язку з відновленням Української держави було запроваджено новий судоустрій і основу давнього судового ладу було замінено козацькими судами - сільськими, сотенними, полковими і генеральними [1 76, с. 25]. При цьому варто зауважити, що автономне станове козацьке судівництво, яке чинив гетьман над підлеглими йому козаками, формується у 1582 р. і поступово набуває визнання [176, с. 23].

У 1710 р. було створено «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорозького», або Конституцію гетьмана Пилипа Орлика [1 77], де вперше було відображено основні положення незалежності судової влади в Україні, а також створення незалежної від законодавчої і виконавчої влади судової системи на чолі з генеральним судом, який став найвищим судовим органом.

У цей же час готуються «Права...» [185; 25], які стали результатом п’ятнадцятирічної кодифікації норм феодально-кріпосного права.

Одним з перших про необхідність кодифікації українського права висловлювався гетьман Іван Скоропадський, який видав у травні 1721 р. універсал про призначення особливої комісії правознавців, які б переглянули всі збірники чинного на українських територіях права і створили єдиний кодекс [240, с. 292-298].

Але «Права...» стали результатом роботи створеної згідно із царським указом у 1728 р. комісії, яка кодифікувала норми права, що містяться в Литовському статуті, Хелмінському праві, «Саксонському зерцалі», а також норми українського звичаєвого права, наближаючи його до чинного російського законодавства [25]. Проте важливе значення мають джерела, які лежали в основі «Прав...», наближаючи його до європейських традицій права.

«Права...» містили 30 розділів, поділених на 532 артикули, і понад півтори тисячі пунктів, у яких було викладено норми адміністративного, цивільного, торгового, кримінального та процесуального права [25; 185].

Положеннями збірника детально врегульовано майже всі стадії судового процесу, рішення у цивільних і кримінальних справах, апеляції на них у вищі суди, правові статуси позивача і відповідача, порядок доказування у справах та судові докази. Важливе значення мало також розмежування цивільного і кримінального процесів: у кримінальних справах панував слідчий принцип процесу, тоді як у цивільних - змагальний, а також можливість мирного врегулювання спору. Основною прикметою судового процесу Гетьманщини науковці справедливо вважають його єдність для всіх верств населення та майже всіх судів [176, с. 73].

Так, змагальність у процесі визначалася взаємними правами та обов’язками сторін:

«Всякий відповідач має бути в суді допитуваний словесно, по чолобитній чолобитника, напроти кожного пункту особливо, і поки попередні пункти не очищені будуть, про наступні не допитувати... вільно відповідачеві, під час свого допиту, тримати у себе і письмові свої докази, і з них словесно чинити проти всякого пункту відповідне, а не тільки проти того, що стороннє в чолобитній було написано; але не на наступні пункти, поки перші не очищені будуть, відповідачу не відповідати і чолобитнику не викривати; що ж стороннє було потрібне примішане, проте суддям, якщо їхньому суду буде належати, по наказу справи тієї слідувати, а якщо їхнім судам, повинні відсилати до належного суду; інший відповідач має, про що його допитують, сказати правду, ні в чому не закриваючись, що б не вчинив; а коли б і не так, як в чолобитній показано, але іншим якимось чином або випадком, що вчинив, то й проти того не скривати, але тільки того діла, або для чого сталось показати» (Порядок, в арт. Права Магдебурзького: про суддів і справедливості, № 34 Зерцала Саксонського № 3) (пункт 5, арт. 12, гл. 7) [185, с. 450].

Важливе значення має також закріплене право сторін укласти мирову угоду:

«А якщо під час суддівського розслідування та розгляду часом спірні сторони примиритися добровільно з собою захочуть, те їм вчинити вільно, тільки повинна бути з об’явою про таке своє примирення в той же суд мирова чолобитна, так і вище, в розділі 7, в

арт. 25, про добровільне примирення сторін, в пункті 6 зображено»

(пункт 12, арт. 12, гл. 7) [185, с. 451].

Незважаючи на те, що збірник так і не набрав чинності, його значення для подальшого розвитку юридичної науки величезне, адже він відобразив положення традиційного тогочасного правового буття, джерел українського права. У подальшому він став об’єктом численних наукових досліджень і активно використовувався для вивчення права поколіннями українських правознавців, здійснивши величезний вплив на формування вітчизняної процесуальної моделі.

У перебігу судової реформи гетьмана Розумовського 1760-1763 рр. в Україні - Г етьманщині формується нова система загальних статутових судів - земські, міські та підкоморські, а генеральний військовий суд стає апеляційною інстанцією для новостворених судів. Вони проіснували до 1783 р., коли було запроваджено судову систему на зразок російської.

Території сучасної України входили до складу Московської держави з 1654 р. і були частиною Російської імперії до її розпаду в 1917 р. [38] - вони були розділені по лінії Дніпра між Річчю Посполитою і Московською державою, а Правобережна Україна та Крим перейшли під владу Росії наприкінці XVIII ст. в результаті російсько-українських воєн і поділу Польщі [180].

Із середини ХІХ ст. на територіях сучасної України починає діяти російське імперське законодавство, зокрема Звід законів Російської імперії, який прийшов на зміну численним джерелам права, що діяли протягом останніх кількох століть.

Наприкінці XVIII-ХІХ ст. судова система України перебудовується за прикладом судоустрою Російської імперії, - зокрема, генеральний суд стає постійним органом з призначеними й оплачуваними чиновниками, діяльність яких здійснюється під наглядом прокурора Малоросійської колегії. Це, безумовно, призводить до зловживань і перетворення судової системи у свавілля державно-владної інституції з такими характерними ознаками, як корупція, залежність від адміністрації, формалізм тощо [106, с. 4, с. 270-281].

Реформи 60-70-х рр. ХІХ ст., проведені в Російській імперії, були викликані безліччю соціальних та економічних чинників. Однією з найважливіших реформ стало скасування кріпосного права в 1861 р. У результаті було звільнено величезні маси селян, які становили близько 80 % загальної кількості населення країни. Після скасування кріпацтва справи за їхньої участі мали розглядатися вже не неформальним, так званим домашнім, судом поміщиків, а загальним.

Судова реформа середини 1860-1870 рр. по праву вважається однією з найбільш послідовних, оскільки у результаті було істотно змінено організацію судової влади, а також порядок здійснення кримінального й цивільного судочинства в судах. Так, 20 листопада 1864 р. було затверджено такі проекти судових статутів: Заснування судових місць, Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. При цьому тільки Статут цивільного судочинства два роки розглядався Державною радою з урахуванням складності пошуку ефективної моделі судочинства в умовах відсутності усталених юридичних традицій і скасування кріпосного права [26, с. 12].

До основних завдань цієї судової реформи можна віднести такі: по-перше, подолання негативної громадської думки про роботу судової влади і правосуддя в цілому завдяки створенню незалежного виборного суддівського корпусу; по-друге, ліквідацію несистемного і заплутаного механізму інстанційного перегляду судових справ, що затягувало процедури розгляду справ; по-третє, створення прозорого, відкритого та гласного змагального судового процесу, в якому рівноправні сторони мали можливість довести свою правоту й захистити свої порушені права.

У дореформеній судовій системі існували дві основні проблеми - тривалість розгляду справи та безліч інстанцій з її перегляду, кожна з яких мала право скасувати рішення і направити справу на новий розгляд. У результаті судових реформ було ліквідовано феодальний суд і на зміну громіздкій судовій системі з численними інстанціями прийшли дві системи незалежних судів, в яких засідали професійно підготовлені судді: суди з суддями, які вибиралися, - суди мирової юстиції, і суди, судді яких призначалися, - окружні суди й судові палати.

Водночас збереглися залишки станового судочинства, яке складалося зі станових судів - церковних, військових, волосних, судів для іноземців, особливого порядку розгляду справ про службові злочини, станових представників при судових палатах, адміністративної юстиції, дворянського складу суддів тощо.

В Україні суди обох ланок було створено тільки в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях, тоді як в інших було дозволено створення судів світової юстиції через кілька років після оголошення змісту реформи, - наприклад, у Чернігівській губернії тільки з 1869 р. [105, с. 449]

У Правобережній Україні судові реформи 1864 р. було проведено у два етапи: на першому в 1872 р. було запроваджено мировий суд; на другому, з 1880 р., - загальні суди, окружні суди і судові палати. При цьому мирові судді в Київській, Волинській і Подільській губерніях не вибиралися, а призначалися міністром юстиції, і на них відповідно не поширювався принцип незмінності суддів. На території Правобережної України контрреформа мирового суду здійснювалася із самого початку - з 1872 р., тоді як на території Лівобережжя її було проведено наприкінці 1880-х рр. [26, с. 23]

Законами 1889 р. було запроваджено систему апеляційних та касаційних інстанцій для місцевих судів: для мирових суддів одна апеляційна інстанція - з’їзд мирових суддів, а також одна касаційна - Сенат. Другою апеляційною інстанцією для справ, розглянутих земськими начальниками та міськими суддями, був повітовий з’їзд, до складу якого входили предводитель дворянства, повітовий член окружного суду, почесні мирові судді і земські начальники повіту. Касаційною інстанцією для них слугувало губернське присутствіє під керівництвом губернатора, до складу якого входили губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, прокурор окружного суду або його товариш, два члени, а також запрошувалися глава або члени окружного суду [26, с. 24-25].

Створення незалежного суду дало можливість реалізації та розвитку основних положень Статуту цивільного судочинства, які мали для того часу революційний характер. По-перше, це узагальнення і встановлення двох основних порядків здійснення правосуддя - загального і скороченого, що істотно сприяло оптимізації судових процесів та спрощенню процедур їх розгляду. По-друге, основними засадами, або принципами, цивільного судочинства було визнано змагальність, гласність і словесність; вирішення справ по суті тільки у двох інстанціях; перегляд судових рішень тільки в разі порушення або неправильного застосування норм права.

Саме в цьому Статуті юрисдикцію судів було поширено на «всякі спори про право цивільне», а також відокремлено судову й адміністративну владу.

Відновлення справедливості в разі спору запропонованим у законах порядком є перший і головний обов’язок уряду; для цієї мети й існують судові місця, і для дій їхніх повинні бути встановлені правила, що забезпечують по можливості відкриття істини (ст. 2 Статуту цивільного судочинства) [219].

Безсумнівним досягненням цієї реформи було проголошення в статутах таких основоположних принципів судочинства, як виборність мирових суддів і присяжних засідателів; незалежність і незмінюваність суддів; презумпція невинуватості; рівність усіх перед законом незалежно від стану; гласність, усність і змагальність судового процесу, вільна оцінка доказів судом тощо, тоді як дореформене законодавство рясніє такими інквізиційними елементами судочинства, як закритість судових засідань, письмове провадження, формальна оцінка доказів, нерівноправність сторін і залежність їх від становища в суспільстві.

Із цього погляду викликає інтерес стаття-доповідь М. І. Мітіліно 1913 р., приват-доцента Київського університету Святого Володимира, присвячена 50-річчю судової реформи [156, с. 341-358; 164, с. 137-139, 165, 183]. У цій праці він відзначає, насамперед, позитивні результати проведеної реформи, на конкретних прикладах показуючи її успішність. Мова йде про створення єдиного суду на заміну окремим системам судів для дворян і кріпаків; спрощення величезної і часто заплутаної системи інстанційного перегляду справ (до реформи могло бути до 12-13 інстанцій); чітке розмежування судової юрисдикції та відокремлення її від адміністративної (до реформи одна справа могла розглядатися і в суді, і в різних адміністративних місцях).

Найважливіше значення мало вдосконалення інституту підсудності, оскільки до реформи належний суд обирали за численними, нерідко суперечливими правилами, часто навіть за висновком окремих посадових осіб і органів. А також реформування письмового цивільного процесу, який за час свого існування став основою корупції та зловживань у судах, особливо секретарів судів. Окремо відзначаються проблеми особового складу суддівського корпусу, який часто поповнювався людьми без належної юридичної освіти, що призводило до катастрофічних наслідків. Таким чином, наводячи думку одного зі своїх сучасників, М. І. Мітіліно зауважив, що «наша судова реформа... не стільки реформа, скільки створення судової влади» [156, с. 353].

Роль цих визначних джерел права для розвитку сучасного цивільного процесу важко переоцінити. Формування традиційних уявлень суспільства про справедливе правосуддя здійснювалося саме за часів дії європейських джерел, що докорінно вплинули на розвиток цивільного судочинства в Україні [384, с. 114-128].

Основні підвалини цивільного процесу як діяльності суду і учасників, спрямованої на здійснення правосуддя в справі, було сформовано під впливом європейських джерел права. У основі традиційних суспільних уявлень про здійснення правосуддя лежать положення, закріплені в Руській правді. В подальшому вони були розвинені за допомогою запозичень з Литовських статутів, Саксонського зерцала. Збірка «Прав...» є очевидним свідченням європейського вектора, що переважав у підходах до визначення понять справедливий судовий розгляд.

Розпад Російської імперії та розбудова нового державно-політичного устрою привели до докорінних змін в організації судової влади та судочинства на українських землях.

Цілком очевидно, що ЦПК 1924 р. порівняно зі Статутом 1864 р. обмежив диспозитивність цивільного процесу та його змагальний характер, а метою цивільного процесу згідно зі ст. 5 ЦПК було з’ясування дійсних прав і взаємовідносин сторін спору, і тому завдання суду при вирішенні спору про право цивільне полягало в з’ясуванні не формальної, а матеріальної правди [115, с. 17]. На нашу думку, це спотворило цивільний процес, позбавляючи його істинної сутності, що відображала традиційні суспільні уявлення про справедливе судочинство.

За радянських часів було проведено кілька кодифікацій, зокрема в Україні у 1963 р. було ухвалено ЦПК УРСР, що характеризується докорінною зміною традиційних підходів і формуванням особливих рис цивільного процесу. Питання становлення вітчизняної процесуальної моделі цього періоду, а також сучасного періоду розвитку України ґрунтовно досліджено в працях В. В. Комарова [115].

Упродовж розвитку вітчизняного цивільного процесу в Українській Радянській Соціалістичній Республіці відбулося кілька кодифікацій цивільного процесуального законодавства [64, с. 21; 115, с. 56].

Найбільш вагомою була реформа 1950-1960-х рр., результатом якої стало ухвалення ЦПК УРСР 1963 р. [270] Цей законодавчий акт, на переконання науковців, був значно досконалішим як з точки зору юридичної техніки, так і з погляду змісту інститутів та окремих норм і характеризувався такими ознаками: формування судових інстанцій відповідно до трирівневої системи судів, що повторює адміністративно-територіальний устрій; створення єдиного процесу в першій інстанції; уведення інституту народних засідателів; активна участь прокурора в цивільному процесі; відсунення на другорядний план діяльності адвоката; надмірна активність суду і недостатність права сторін на розпорядження; впровадження принципу розгляду цивільних справ в інтересах з’ясування правди (об’єктивної істини); створення одноступеневої системи оскарження; запровадження інституту протесту щодо предмета законності судових рішень [115, с. 23].

Слід підкреслити, що законодавчі акти, які регулювали суспільні відносини в Радянському Союзі, віддзеркалюють тогочасну ідеологію та ставлення до верховенства права, цінності людини як особистості. Найбільш очевидним свідченням цього є існування таких інститутів, як судовий нагляд, контрольні функції прокурора в цивільному процесі.

Безумовно, на традиціях вітчизняного цивільного процесу залишилися відбитки радянського періоду розвитку. Не завжди можна дати їм належну оцінку й визначити позитивні або негативні риси, але, попри це, варто усвідомлювати докорінну зміну парадигми суспільного розвитку, що відбулася на початку 1990-х рр. Україна повернулася до свого звичайного вектора розвитку й почала повертати вікові цінності, притаманні вітчизняній і загальноєвропейській правовій традиції. Адже саме суд, здійснюючи правосуддя, формалізує нагромаджений досвід та традиції народу у вигляді конкретних судових рішень [151, с. 159-162; 168, с. 24; 287, с. 26].

Цивільне судочинство як форма судового захисту прав є одним з найбільш поширених, оскільки об’єднує всі справи, не віднесені законом до компетенції інших судів - господарських, адміністративних та кримінальних. Щороку в порядку цивільного судочинства розглядаються понад півтора мільйона справ і матеріалів, які випливають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, або більше половини від загальної кількості справ, що розглядаються судами загальної юрисдикції [8; 6]. Така тенденція зберігається впродовж останніх десяти років і, безумовно, впливає на якість та ефективність системи правосуддя в цілому.

Цивільний процесуальний кодекс України - єдиний кодифікований акт цивільного процесуального законодавства, що містить докорінно нові положення, які відображають сучасну парадигму розвитку українського суспільства, був ухвалений 18 березня 2004 р. і набув чинності 1 вересня 2005 р.

Розроблення цього кодексу тривало доволі довго - робоча група, створена на початку 1990-х рр., працювала понад 10 років. Причиною цього стали, зокрема, паралельна підготовка ще одного процесуального кодексу - Кодексу адміністративного судочинства України, який повинен був набрати сили одночасно із ЦПК України [401]. Це було зумовлено докорінною зміною структури цивільного судочинства - провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, було виокремлено в адміністративне судочинство.

Водночас науковці наголошують на численних проблемах, які пов’язані з останньою кодифікацією цивільного процесуального законодавства. Як зауважує І. С. Ярошенко, проблеми належного розмежування цивільної, адміністративної та господарської юрисдикцій пов’язані зі зміною масштабу сфери регулювання кодексу і неправильним визначенням предмета цивільної процесуальної кодифікації, виходячи із суб’єктного складу та предмета правового регулювання [289, с. 402-404].

В Україні триває постійний пошук оптимальних шляхів перегляду судових рішень, що привело до створення унікальної системи інстанційного перегляду судових рішень в Україні: у 2001 р. було закріплено апеляційне провадження з перегляду судових рішень; у 2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» до ЦПК України 2004 р. було внесено зміни, пов’язані з інстанційною структурою судів цивільної юрисдикції і створенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Нині активно проводиться підготовка подальшого реформування судової системи України.

Так, Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» було розширено повноваження Верховного Суду України, який має право перегляду судових рішень з метою забезпечення єдності судової практики і відповідності міжнародним стандартам цивільного правосуддя [193]. Таким чином, сьогодні в Україні зберігається складна чотириланкова судова система - суди першої інстанції, апеляційні та касаційні суди, а також Верховний Суд України.

У порядку цивільного судочинства розглядають спори щодо цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Господарський процес виділився з цивільного і впродовж останніх років трансформувався в самостійну галузь процесуального права, ураховуючи практичну необхідність та ефективність особливого порядку розгляду господарських спорів.

Диференціація цивільного судочинства розпочалася у 1922 р. зі створенням спеціальних органів, які наділили повноваженнями розглядати майнові спори між державними підприємствами і організаціями, - арбітражних комісій, які не входили до судової системи. У 1991 р. державні і відомчі арбітражі перетворили на органи судової влади й розширили судову підвідомчість за рахунок спорів про підприємницьку та іншу економічну діяльність. Для забезпечення їхньої діяльності було запроваджено спеціальне законодавство, яке визначало порядок здійснення судочинства в цих судах. Прийняття Арбітражного процесуального кодексу України оформило дуалізм цивільної судової юрисдикції та сформувало проблему доцільності регламентації цивільного процесу двома кодексами і поділу цивільної юрисдикції [115, с. 19-21]. Але, як показує практика, на сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки дієвим залишається саме такий порядоквирішення господарських спорів.

Важливо відзначити те, що сучасне цивільне процесуальне законодавство поступово повертається до своїх традиційних коренів, про що свідчать такі положення. У науковому середовищі позитивно оцінюється зміна моделі цивільного процесу - від активної ролі суду та спрямованості процесу на встановлення істини у справі до посилення принципів змагальності сторін та пасивної ролі суду як неупередженого арбітра у справі.

Право суду витребувати докази залишилося тільки в справах окремого провадження, за загальними правилами суд не зобов’язаний за своєю ініціативою вживати всіх передбачених законом заходів для «всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин справи», а виходячи з конституційних засад змагальності має створити необхідні умови для такого дослідження [143]. Водночас забезпечено право сторін подавати докази на підтвердження їхніх вимог і заперечень, а також право брати участь в їх дослідженні.

У новому ЦПК України також закріплено право сторін укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Участь суду в процесі укладення мирової угоди зведена до роз’яснення наслідків такого рішення, перевірки повноважень представника та відповідності умов мирової угоди вимогам закону, зокрема з’ясуванню, чи не порушують вони права, свободи чи інтереси інших осіб, які не брали участі у справі.

Особливо важливе значення для цивільного процесу має забезпечення гласності та відкритості судового процесу з повною фіксацією технічними засобами. Відповідно до ст. 6 ЦПК України, розгляд справ має проводитися у відкритому судовому засіданні, рішення суду проголошується публічно. Закрите судове засідання у справі можливе тільки у виняткових випадках, - зокрема, якщо відкритий розгляд може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, а також з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші сторони особистого життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їхні честь і гідність.

Відповідно до Закону України «Про доступ до судових рішень» [192] від 22 грудня 2005 р., з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції судові рішення публікуються на офіційному веб-порталі судової влади України - в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Цей Закон визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства. Так забезпечується відкритість і прозорість правосуддя в цивільних справах, що є свідченням запровадження світових стандартів цивільного правосуддя.

Отже, у ЦПК України 2004 р. відчутний вплив тих положень цивільного процесуального законодавства, які є здобутком традиційних суспільних уявлень про здійснення правосуддя. Але, поряд із цим, вітчизняне цивільне процесуальне законодавство містить ряд положень, зміст яких не зовсім відповідає європейським стандартам, усталеним у світовій практиці. Хоча, як зазначають в літературі, увага має бути приділена принципам судочинства як свого роду основам, засадам, орієнтирам побудови і регулювання суспільних відносин у сфері захисту прав, свобод і інтересів [239, с. 7]. Йдеться про принципи цивільного процесу, які визначають порядок вчинення конкретних процесуальних дій і мають важливе значення для забезпечення ефективного правосуддя у справі.

З огляду на обраний державою і суспільством вектор європейського розвитку, необхідним є запровадження європейських стандартів здійснення цивільного правосуддя, які розкриваються та деталізуються в рішеннях ЄСПЛ, з метою вдосконалення процедури судового розгляду справ, - тим більше, що українська модель цивільного процесу тяжіє до європейських процесуальних систем [384, с. 114-128]. Важливим є також урахування досвіду розбудови єдиного порядку захисту прав учасників транскордонних відносин, про що детальніше мова йде далі.

Розбудова незалежної держави була пов’язана з необхідністю створення й забезпечення належного функціонування судової системи та ефективного здійснення правосуддя, оскільки це є основою нормального існування й стабільного розвитку сучасної держави та суспільства. Як відомо, за класичним римським висловом: «я маю позов - отже, я маю право». І нині, як цілком слушно відзначають науковці, право перетворилося на наймогутніший інструмент підвищення конкурентоспроможності держав та їхніх економік і стало одним з основних стимулів для вибору тієї чи іншої країни як місця ведення підприємницької діяльності, місця проживання тощо [288, с. 17-53, с. 20].

Зближення, як інтернаціоналізація та європеїзація цивільного процесу, справедливо визнається однією з найактуальніших тенденцій розвитку цивільного судочинства [280, с. 504]. Інтернаціоналізація і транснаціоналізація, уніфікація і гармонізація цивільного процесуального права науковцями є одними з основних напрямів реформування цивільного судочинства [32, с. 513­525]. І Україна, безумовно, не перебуває осторонь цих загальносвітових тенденцій.

Україна стала невід’ємною частиною загальноєвропейських процесів з часу вступу до Ради Європи та ратифікації Європейської конвенції, що засвідчило підтримку загальноєвропейських цінностей. Зближення й гармонізація цивільного процесу, що відбувається сьогодні в рамках Союзу, має важливе значення з огляду на євроінтеграційні прагнення України й обраний вектор її подальшого розвитку [386, с. 18-22].

Інтеграція України до спільного європейського простору розпочалася після здобуття нею незалежності в 1991 р. У 1995 р. Україна стала 37-ю країною - членом Ради Європи, яка є однією з найважливіших міжнародних інституцій, що утверджує на всьому Європейському континенті єдині демократичні правові принципи. Ці визначальні стандарти прав людини, демократії, верховенства права украй необхідні для стабільності, економічного зростання і соціальної згуртованості, були закріплені в Конвенції про захист прав і основоположних свобод, яку Україна ратифікувала 17 липня 1997 р. [197] Отже, наша держава взяла на себе низку міжнародних зобов’язань, зокрема в царині цивільного правосуддя, що привело також до визнання юрисдикції ЄСПЛ, яке має надзвичайно важливе значення для розбудови ефективної системи цивільного правосуддя.

Рішення ЄСПЛ стали джерелом права, забезпечують зближення правових систем держав - членів РЄ і мають надзвичайно важливе значення для подальшого розвитку цивільного процесу.

Законом України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [191]. Відповідно до ст. 17 цього Закону, суди повинні застосовувати при розгляді справ Європейську конвенцію та практику Суду як джерело права.

За допомогою такого механізму відбувається зближення цивільного процесуального законодавства держав - членів РЄ. ЄСПЛ у своїх рішеннях припускається аналізу системних порушень національного процесуального законодавства та робить певні пропозиції щодо відповідних змін.

Як зазначають у літературі, «пілотні рішення» - це особливий тип судових рішень, в яких Судом не лише констатується наявність порушення державою відповідних положень Конвенції та/або протоколів до неї, але й здійснюється ґрунтовний аналіз ситуації, що призводить до виникнення значної кількості однотипних порушень [33, с. 243-249]. Таким чином, як зазначають у науковій літературі, «пілотне рішення» створює підстави для того, щоб вплинути на державу, яка здійснить необхідні зміни на національному рівні та тим самим відновить порушені права та зупинить їх подальше порушення.

Стосовно України ЄСПЛ ухвалив кілька пілотних рішень, серед яких важливе значення для розвитку цивільного судочинства має рішення, що виявляє системні порушення у процесі виконання рішень суду. Так, у справі Юрія Миколайовича Іванова проти України від 15 жовтня 2009 р. (за заявою № 40450/04) [281] ЄСПЛ зауважив, що, незважаючи на численні аналогічні порушення Конвенції у зв’язку з невиконанням або надмірною тривалістю виконання в Україні остаточних рішень національних судів про відшкодування та у зв’язку з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо таких порушень, він ухвалив рішення вже в більш ніж 300 таких справах проти України. При їх розгляді будь-яка особа, яка домоглася від національного органу остаточного рішення, за виконання якого несуть відповідальність органи влади України, могла бути позбавленою можливості скористатися вигодами від такого рішення відповідно до Конвенції.

Не можна сказати про те, що Рада Європи не докладала зусиль, спрямованих на забезпечення досконалої системи національних засобів правового захисту. Зокрема, у своїй Рекомендації від 12 травня 2004 р. Комітет міністрів Ради Європи порекомендував державам-членам з урахуванням рішень Суду, що вказують на структурні або загальні недоліки в національному праві чи практиці, здійснювати контроль за ефективністю існуючих національних засобів правового захисту і, в разі необхідності, створювати нові ефективні засоби правового захисту, щоб уникнути розгляду аналогічних справ у Суді [206].

Зближення та узгодження цивільного процесу України зі стандартами Ради Європи відбувається доволі повільно і не завжди успішно. З одного боку, участь України в Раді Європи свідчить про те, що наша держава є повноцінною європейською країною, яка цивілізаційно, культурно та традиційно пов’язана з іншими країнами континенту. З другого боку, рекомендаційний характер права Ради Європи залишає вільний простір для розвитку національного законодавства.

Водночас у межах ЄС з метою забезпечення функціонування спільного ринку активно здійснюється гармонізація цивільного процесу держав-членів. Оскільки Україна не є членом Співтовариства, процеси гармонізації оминули її законодавство. Євроінтеграційні прагнення нашої країни зумовили активізацію співпраці з країнами ЄС, зокрема у сфері зближення вітчизняного законодавства з європейським, адаптація якого є однією з обов’язкових і необхідних умов вступу до ЄС.

З огляду на це, у 2004 р. було прийнято Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 р. № 1629-IV (далі - Закон про адаптацію законодавства), яка визначає механізм досягнення країною відповідності критеріям членства в ЄС, адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для ефективного правотворення та правозастосування [194].

Метою адаптації законодавства України до законодавства ЄС є досягнення правовою системою України рівня acquis Communitaire з урахування критеріїв, що висуваються ЄС до держав, які мають намір вступити до нього.

Серед визначених у Законі про адаптацію законодавства окремого напряму цивільного процесу немає. Але ефективна співпраця в галузі цивільного процесу має надзвичайно важливе значення, зважаючи на те, що саме це - основна форма захисту цивільних прав. Забезпечення єдиних засад здійснення судочинства в цивільних справах стане надійним фундаментом для розвитку економічних відносин та інтеграції України в Європейське Співтовариство.

Положення Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС 2014 р. визначили пріоритетні напрями співробітництва з метою зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьби з корупцією [244].

Відповідно до її умов співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на таких засадах:

- на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод (ст. 14 Угоди);

- судове співробітництво в цивільних справах повинно здійснюватися, повною мірою використовуючи відповідні міжнародні і двосторонні документи та ґрунтуючись на принципах юридичної визначеності і праві на справедливий суд (ч. 1 ст. 24 Угоди);

- на основі відповідних багатосторонніх правових документів, зокрема конвенцій Гаазької конференції з міжнародного приватного права у сферах міжнародного правового співробітництва, судового процесу, а також захисту дітей (ч. 2 ст. 24 Угоди).

Положення про це були закріплені в установчих договорах ЄС і стали підґрунтям для гармонізації цивільного процесу в ЄС. Саме їх поступова реалізація привела до розбудови єдиного цивільного процесу ЄС.

З розвитком та вдосконаленням судового співробітництва в цивільних справах між різними державами-членами поступово сформувався особливий підхід, який забезпечує доступність судового захисту в справах, які мають транскордонний характер. За його допомогою було запроваджено так званий транскордонний цивільний процес, завдяки якому вирішуються цивільні й комерційні справи транскордонного характеру. Це має важливе значення для України.

Водночас варто зауважити й на вже реалізований приклад гармонізації законодавства ЄС і України, що знайшов своє відображення в змінах до вітчизняного цивільного процесуального законодавства. Це положення глави 9 «Особливості позовного провадження у справах про визнання необгрунтованими активів та їх витребування» розділу ІІІ «Позовне провадження» [269].