Становлення та формування вітчизняної кримінально- виконавчої політики, її внутрішні й зовнішні історичні передумови та фактори впливу

У період розбудови незалежної демократичної держави, її правових основ та формування громадянського суспільства історичне минуле, правова спадщина українського народу відіграють важливу роль.

З цього приводу, як ми вважаємо, цілком слушними й актуальними є виснов­ки провідних вітчизняних правознавців. Так, П.Л. Фріс вважає, що кримінальне право удосконалювалось та розвивалось протягом століть і врешті-решт досягло того стану, який ми спостерігаємо сьогодні [169, с. 36]. О.Ф. Кістяковський ствер­джує, що тільки історія може дати пояснення як сучасного стану кримінального права, так і його місця, ролі та значення у попередні періоди [170, с. 10]. На думку О.М. Джужи, існує діалектичний зв’язок та взаємообумовленість між становлен­ням кримінально-правової та кримінально-виконавчої політики, остання є части­ною єдиної політики держави й безпосередньо випливає з кримінально-правової політики [171, с. 98]. Такої ж думки дотримується О.М. Литвак, аналізуючи по­зитивістські теорії, які з’явилися у кримінальному праві наприкінці ХІХ ст. і за­початкували створення кримінології - науки про злочинність, її джерела, особу злочинця та засоби попередження злочинів і покарання [155, с. 18].

У зв’язку з цим привертають увагу наукові сентенції В.О. Бачиніна з приводу інтенсивності покарань. Він вважав, що це величина, яка історично змінювалась, оскільки залежить від цивілізованості суспільства, характеру його економіки, ступеня антагонізованості психіки людей та багатьох інших факторів, і що немає жодного народу, який би обходився без покарання злочинців, зміст якого перед­бачає, у першу чергу, відповідність порушенню існуючого законодавства.

Проте історія засвідчує й таке: самими покараннями проблему злочинності вирішити неможливо. Поряд із цим потрібно здійснювати й ті системні заходи (зокрема соціально-економічного спрямування), за яких невигідно було б вчи­нювати злочини. Кримінальний закон і покарання, крім цього, мають відповіда­ти та співвідноситися з укладом життя суспільства, станом економіки й фінансів держави, правовими та етичними поглядами, що складаються на цій основі і ха­рактеризують суспільні відносини. Не випадково історія дає нам безліч прикладів “революції” покарання, яка залежала головним чином від зміни суспільного ладу, а отже, - від змін в етиці, ідеології, виборі засобів боротьби зі злочинністю [172, с. 386].

Як справедливо зазначив у зв'язку з цим В.І. Шакун, рівень злочинності зна­чною мірою зумовлений моральністю суспільства [173, с. 4]. Саме тому зміст кримінально-виконавчої політики завжди був відображенням панівних у тому чи іншому суспільстві поглядів на засоби боротьби зі злочинністю. Отже, види й система кримінальних покарань створюються і формулюються у законі згідно з пріоритетними поглядами на цю боротьбу і відображають результати розвит­ку суспільства, держави та їх інститутів і відповідають певним етапам їх функ­ціонування.

Разом з тим цілком очевидним є той факт, що кримінальні покарання від епо­хи до епохи втрачають свою соціальну ефективність і змушують шукати шляхи їх удосконалення. Це в повній мірі характерно як для України, так і для інших країн. Так, не зважаючи на те що кримінально-виконавча система України тільки у ХХ столітті (з березня 1917 р. по квітень 1998 р.) у контексті організаційної по­будови та підпорядкування пережила кілька періодів так званого реформування, суттєвих змін у реалізації задекларованої у законодавстві політики виконання покарань не відбулося [9, с.

Однією з причин такого становища, як свідчить історична практика і підт­верджують результати досліджень Ю.А. Вакутіна, Б.Ф. Водолазького, О.В. Стар­кова [174; 175, с. 335], є протиріччя у галузі суспільної свідомості покарання, що утворюються внаслідок взаємодії звичаїв, традицій, моделей поведінки і моралі, стереотипів злочинного середовища (злочинної субкультури) з однорівневими для них загальнолюдськими цінностями культури, соціально-корисними звича­ями цієї сфери життєдіяльності.

Як вважає більшість сучасних дослідників (М.І. Бажанов, С.Б. Гавриш, І.М. Даньшин, О.М. Джужа, В.С. Зеленецький, А.Ф. Зелинський, М.В. Костиць- кий, О.М. Костенко, О.М. Литвак, В.В. Сташис, Є.Л. Стрєльцов, В.Я. Тацій, В.І. Шакун тощо), визначене вище співвідношення між законодавчими, караль­ними, адміністративно-організаційними та кримінологічно-попереджувальними діями з урахуванням економічної та соціальної ситуації вивчається особливою наукою - кримінальною політикою.

Автором першого теоретичного дослідження кримінальної політики вважа­ють відомого німецького філософа й правознавця Л. Фейєрбаха (“До критики фі­лософії Гегеля”, “Сутність християнства”, “Основи філософії майбутнього” тощо) [176, с. 1414]. В Україні та Росії основи науки кримінальної політики заклав про­фесор Харківського університету М.П. Чубинський. На його думку, кримінальна політика - це гілка науки кримінального права, яка має виробляти рекомендації для найкращої в певній країні справи кримінального правосуддя як шляхом со­ціальних реформ, так і шляхом кращого кримінального законодавства. Тому така політика повинна складатися із трьох основних напрямів: 1) кримінального за­конодавства; 2) політики превенції (запобігання злочинам; лат. prae ventio - по­переджую [177, с. 542]); 3) політики репресій (каральної політики) [178, с. 52]. При цьому М.П. Чубинський наголошував, що кримінальна політика має запро­понувати державній владі науково обґрунтовані пропозиції щодо змісту та спів­відношення трьох названих напрямів протистояння злочинності у відповідний історичний період.

До речі, таке тлумачення кримінальної політики й досі є загальновизнаним у всьому цивілізованому світі, в тому числі і в українській науці. Сучасні українські вчені, пов’язуючи ці складові, намагаються дати й своє бачення цієї проблеми, про що вже йшлося вище.

Не заглиблюючись у сутність дискусій, які ведуться з цього приводу протягом тривалого часу, висловимо все ж і свою позицію. Суть її зводиться до об’єднання вищевживаних понять у більш широкому визначенні, а саме - антикриміногенні процеси. Це поняття означає сукупність багаторівневих явищ і чинників суспіль­ного життя, які послаблюють, нейтралізують, блокують чи усувають негативну дію різних криміногенних детермінант, а отже, диференційовано впливають на соціальні причини злочинності. Саме таке визначення вводить у науковий обіг Ф.А. Лопушанський - відомий дослідник актуальних проблем кримінології, зо­крема питань причинності злочинів, комплексного запобігання злочинності та ін. [179, с. 119].

Під таким кутом зору трактуються означені проблеми й у сучасних дослі­дженнях Д.І. Любченка (“Розвиток кримінального права Гетьманщини у другій половині XVII-XVIII століть” [180]), Е.М. Кісілюка (“Кримінальне законодавство в період українського державотворення (1917-1921 рр.)” [181]), І.В. Іванькова (“Тюремні установи в Україні в системі карально-охоронного механізму держа­ви (кінець ХІХ - середина ХХ ст.)” [182]), О.П. Неалова (“Організаційно-правове забезпечення реалізації тюремної реформи в Російській імперії в другій поло­вині ХІХ - на початку ХХ століття (на матеріалах українських губерній)” [183]), В.В. Россіхіна “Пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ ст. - на початку ХХ ст. (на матеріалах українських губерній)” [184]), О.А. Чувакова (“Кримінальне право в Україні (1917-1922 рр.)” [185]), М.Г. Дєткова, А.І. Зубкова, С.І. Кузьміна (“Кримінально-виконавче право Росії: теорія, законодавство, міжнародні стан­дарти, вітчизняна практика ХХ століття” [186]), І. Вернидубова (“Генеза публіч­ного кримінального переслідування у теорії і законодавстві” [187]).

Питання історико-правового аналізу загальних принципів призначення покарання за КК 1922, 1927, 1960 та 2001 рр. знайшли висвітлення у навчально­му посібнику “Загальні засади призначення кримінальних покарань в Україні” [167], підготовленому колективом авторів юридичного факультету ВНУ ім. Лесі Українки й інших виданнях.

Як засвідчило вивчення вітчизняної юридичної літератури, у ній практично від­сутні спеціальні дослідження з історії кримінально-виконавчої політики - у більшій мірі ці питання розглядалися у наукових джерелах з кримінального права.

Першу вдалу спробу скласти історію кримінально-виконавчої системи і за­конодавства України зроблено І.І. Резником та С.Я. Фаренюком, щоправда, в межах і обсязі, передбачених загальною концепцією навчального посібника з кримінально-виконавчого права України [188, с. 37-73]. Вважаючи вивчення основних періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства на території України першочерговим завданням вітчизняної науки кримінально-виконавчого права, дослідники цілком слушно зауважують, що від­повідна галузь національного права, як і система, на яку законодавством України покладена функція виконання покарань, ніколи не мали власної писаної історії. Вона немовби розчинилась у середовищі численних розвідок спочатку у сфері іс­торії тюремної системи Російської імперії, а згодом - виправно-трудової системи і законодавства СРСР, створюючи лише тло для більш-менш правдоподібних вер­сій становлення та розвитку останніх.

У розвитку кримінально-виконавчої системи України і її законодавства до­слідники виділяють три головних періоди: каральний (допенітенціарний), філан­тропічний (благодійний, наближений до потреб людей, у тому числі злочинців), політичний. Перший період вважається найтривалішим - умовно від перших до­говорів русичів з греками 911 та 945 рр., підписаних за князювання Олега й Ігоря, “Руської правди” - першого писаного зводу руського світського права, укладено­го в першій половині ХІ ст.

Про те, що “Руську правду” слід вважати першим правовим кодексом Ки­ївської Русі, зазначає й український історик О. Субтельний [191, с. 14], і ро­сійський історик С.М. Соловйов [192, с. 227-237], і російський історик права М.Ф. Владимирський-Буданов [189, с. 333-334], і автор найвідомішої хроніки з іс­торії Польщі до 1113 р. Анонім Галл (ім'я та національність невідомі) [193, с. 118], і польський історик-хроніст С. Гельмольд [194, с. 99], і багато інших відомих у вітчизняній і зарубіжній історіографії постатей.

Як вважає С.М. Соловйов, назву “Руська правда” статут одержав для відмежування від статутів грецьких, які після прийняття християнства справля­ли сильний вплив на юридичний побут Київської Русі. Тому “Руська правда” уже в перших своїх рядках дає зрозуміти, що йдеться про закріплення норм, які побу­тували в праслов’янських племенах (у переліку, поданому літописцем Нестором), але в той же час вказує й на зміни, які відбулися в цьому побуті після закликання князів. Тобто князі були закликані для правди через те, що осібні ради не могли неупереджено розглядати справи при ворогуючих зіткненнях своїх членів, бо не було у них правди [192, с. 228].

М. Владимирський-Буданов зазначає, що термін “покарання” в “Руській прав­ді” в усіх її редакціях не зустрічається. Замість нього тоді вживали інші терміни - “страта” та “помста”. Останній мав кілька значень, у тому числі “покарання” в широкому розумінні [189, с. 333].

Таку ситуацію С.М. Соловйов пояснює тим, що при родовому, осібному побуті головний обов'язок родичів полягав у захисті один одного, в помсті один за одного. І якщо цілий рід, яким би він не був широким і розгалуженим, складав один союз під владою одного родоначальника, то всі його члени, на яких би вони не були ступенях ієрархії, мали один обов'язок. У “Руській правді” встановлено, що у випадку убивства родич убитого повинен мстити убивці, але цей обов'язок обмежений ближчими ступенями рідні - знак, що родовий побут почав слабшати, що поширенню родових відносин уже покладена перешкода.

Так, згідно з Ярославовим статутом, у випадку убивства брат повинен по- мститися за брата, батько за сина і, навпаки, дядько за племінника з братового і сестриного боку. Коли не було кому помститися, то убивця сплачував князю пеню, віру, залежно від значимості убитого, чи то княжого мужа або княжого слуги, здібності якого оцінювалися у кожному окремому випадку, чи то простолюдина. У першому випадку убивця платив подвійну віру (80 гривен), у другому - просту (40 гривен). За жінку сплачували піввіри. Отже, поступово функцію покарання у вигляді помсти почала перебирати на себе влада в особі князя і його адміністрації [192, с. 229].

“Руська правда” дає відомості й про покарання, спрямовані на обмеження свободи, як найдавніші види покарань. Так, історико-правознавча література оперує відомостями про вигнання і заслання з ХІ століття. Про ув'язнення згадується також із найдавніших часів, починаючи з перших договорів русичів з греками. Для доби “Руської правди” характерні три види ув'язнення: 1) “в по­греб”, “поруб” - земляну тюрму; 2) “в железа” - кайдани; 3) “в дибу” - дерев'яну колоду із двох плах, що мала проріз для шиї посередині і зашморги для рук на кінцях.

Покарання, спрямовані на здоров'я, також застосовувалися з найдавніших часів. “Руська правда” забороняла бити без княжого відома, а це означало, що тілесні покарання мала здійснювати влада. Фактичне узаконення цього виду по­карань відбулося після смерті князя Ярослава. Його сини постановили не вбива­ти злодія, а брати з нього штраф. Серед покарань цієї доби мала місце і смертна кара через повішення, втоплення й інші способи страти, але всі вони мали до­сить спрощений характер, на відміну від витончених покарань епохи пізнього середньовіччя [195, с. 17-22].

Якщо в епоху “Руської правди” вживалися здебільшого терміни “страта” та “помста” (замість терміна “покарання”), які поділялися на такі види, як: 1) помста; 2) грошові покарання; 3) кримінальні покарання та їх підвиди: а) спрямовані на свободу - вигнання (ізгої), заслання, ув'язнення; б) спрямовані на здоров'я - за­вдавання болю і каліцтва; в) смертна кара [189, с. 304-340], то Литовсько-Руська доба вже внесла ряд істотних змін до системи наявних кримінальних покарань, фактично сприявши виокремленню кримінально-виконавчої функції.

На думку О.О. Малиновського, першим пенітенціарним законом, який діяв на теренах України, можна вважати артикули 31 та 32 розділу IV Статуту Велико­го князівства Литовського 1588 р. (далі - Литовський статут) [196, с. 25]. Так, в ар­тикулі 31 воєводам і старостам (місцевій владі) наказувалося будувати при судах в'язниці двох типів - підземні (або нижні) для арештантів та засуджених, які вчи­нили найбільш тяжкі злочини, і надземні (чи верхні) для всіх інших ув'язнених (див. дод. Д.1.3). Крім того, цим же артикулом передбачалась відповідальність тюремної варти за втечу ув'язненого, а також відповідальність інших осіб, якого б звання вони не були, за напад з метою звільнення ув'язненого чи інше сприяння його втечі (у будь-якому вигляді).

В артикулі 32 Литовського статуту викладено умови тримання у тюрмах ув'язнених різних категорій (сучасний відповідник у КВК України - Розділ III. Виконання покарання у виді позбавлення волі; Розділ IV. Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі [135, с. 38-74]). Зокрема передбачалося, що осо­ба, спіймана на місці скоєння злочину, за який встановлена смертна кара, повинна триматися у кайданах або ланцюгах в особливому ув'язненні. Цим же артикулом передбачена відповідальність воєвод, старост і підпорядкованих їм чиновників за послаблення умов тримання арештованих чи засуджених, встановлених у Ли­товському статуті або визначених у судовому вироку, у вигляді штрафів і навіть позбавлення чинів чи переведення на нижчі ранги.

У переліку Литовських статутів 1529, 1566 і 1588 рр. не зустрічаються, напри­клад, штрафи, але це не означає, що таке покарання не практикувалося. Навпа­ки, тодішнє законодавство вводило досить широкий перелік штрафних санкцій з метою задоволення “кривди”, нанесеної особі або владним структурам. Як вважає І. Резник, і це підтверджують інші історичні джерела, в епоху Литовсь­ких статутів панівне становище займали цілі публічної помсти та залякування, а отже, провідну роль у системі покарань цього періоду відігравали публічно- кримінальні та залякувальні покарання, зокрема смертна кара, тілесні покарання (завдання болю та каліцтва - спадок від давньоруських видів покарань); позбав­лення волі (на суто каральних засадах); позбавлення честі і прав, а також майнові покарання у формі конфіскації (загальної та спеціальної), відбирання маєтку тощо [188, с. 45].

Однак характер епохи Литовських статутів визначився не стільки всією су­купністю різноманітних цілей покарань, скільки тими з них, які посідають панів­не становище і визначаються головними. Відома з прадавніх часів помста (при­таманна фактично усім народом світу) відходить на задній план, хоча її окремі форми зберігаються майже до кінця XVI ст. Проте помста Литовських статутів не є аналогом помсти давньоруської доби. Месник у значенні статутів є уже ви­конавцем волі органів влади [197, с. 174-189].

Проте розгляд законодавства тієї доби не можна обмежити лише рам­ками редакцій трьох Литовських статутів. В окремих українських регіонах у формуванні кримінально-виконавчого законодавства і системи відігравали знач­ну роль такі джерела, як Магдебурзьке право та “судові обрядки” Запорізької Січі. Як відомо, Магдебурзьке право поширилося в Україні у XIV-XV ст. через Польщу та Угорщину. До кінця XVIII ст. Магдебурзьке право одержали майже всі міста Лівобережної України [198, с. 543; 199, с. 31-35]. Грамоти гетьманів переважно підтверджували права міст України на самоврядування, які вони отримали, пере­буваючи ще під литовським та польським пануванням, а отже закріплювали й елементи судочинства та кримінально-виконавчої системи більш демократично­го зарубіжного (німецького, литовського, польського права) [200, с. 542].

У магістратських містах, де уся повнота влади належала магістратові, який складався з урядників - старших (війт, бурмістри, райці, лавники, магістрат­ський писар) та молодших (комісар або межувальник, городничий, возний), кримінально-виконавчі дії визначав спеціальний судовий орган - лава, до складу якої входили війт (голова) і 7 лавників або присяжних. Лавників також щороку обирали із середовища заможного міського населення. Як уже зазначалося, лаві були підсудні виключно кримінальні справи. Вироки у кримінальних справах обов’язково затверджувалися гетьманом. Крім того, у засіданнях міських судів брали участь представники гетьманської адміністрації, що підривало суть Маг­дебурзького права.

Судочинство при польському пануванні велося польською або латинською мовами, після Національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. - українською, а після реформ російської імператриці Катерини II - російською мо­вою. Судовий процес у містах з Магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Міста з правом на самоврядування повинні були вершити правосуд­дя і виконувати покарання виключно на засадах Магдебурзького права.

На початку XIX ст. Магдебурзьке право в Україні практично припинило своє існування. Головними причинами цього були втручання місцевої адміністрації у справи міст з Магдебурзьким правом, невизначеність компетенції та дій війта, ради, лави, становий характер влади в містах, відсутність будь-якого контролю за діяльністю міської адміністрації, корупція та хабарництво серед посадових осіб, особливо при здійсненні судочинства і виконанні кримінальних пока­рань.

А.П. Гель, досліджуючи пенітенціарне законодавство на теренах України з кінця XVI — до початку XX ст. [201, с. 48-60], наголошує на важливості такої пам’ятки українського права XVIII ст., як “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. (далі - Права). Артикули 22 та 23 цих Прав без­посередньо стосуються питань створення й обладнання в’язниць, умов триман­ня ув’язнених, у тому числі й отримання з них так званого “тюремного платежу”, а також розшуку ув’язнених-втікачів. В артикулі 22 “градскім урядникам” нака­зувалося влаштовувати при судах “крепкіє тюрми”, одні з яких повинні обладну­ватися безпосередньо у землі - так звані сподніє (або нижні), а інші - верхні. У нижніх трималися заарештовані та засуджені у кримінальних справах, а всі інші категорії ув’язнених - у верхніх. Артикул вимагав також від отамана і городни­чого організації належної охорони ув’язнених, особливо тих, які утримуються за кримінальними справами. Цим же артикулом визначався платіж, який стя­гувався або із самого ув’язненого після його звільнення, або з потерпілого після страти засудженого, а також встановлювалася відповідальність тих охоронців і наглядачів, з вини яких була здійснена втеча арештантом чи засудженим (штра­фи, тілесні покарання тощо).

Артикул 23 Прав передбачав можливість звільнення ув’язнених у криміналь­них справах з тюрми до прийняття судом остаточного рішення або розгляду апе­ляції у випадках, коли їх забирали під надійну поруку. Проте це правило не поши­рювалося на тих ув’язнених, котрі були затримані безпосередньо під час скоєння злочину, за який передбачено смертну кару.

Як і у Литовському статуті, артикул 23 Прав встановлював відповідальність суддів, урядників та інших осіб, які здійснюють нагляд за виконанням покарань, за надання засудженим під час відбування покарання у тюрмі будь-яких послаб­лень в умовах тримання всупереч вироку суду. У випадку виявлення послаблень винні чиновники залежно від кількості таких порушень сплачували великі штра­фи. При цьому потерпілий мав право завжди вільно перевіряти умови відбування засудженим покарання.

З приводу вищевикладеного цікаві відомості виявлено нами у фондах Цен­трального державного історичного архіву України (ЦДІАК України у м. Києві), зокрема про будівництво нових в’язниць у містах Глухові і Києві через збільшення випадків втечі в’язнів [202, арк. 1-15; 203, арк. 1—7], про стан в’язниць і кількість ув’язнених у них у Волинській, Київській і Подільських губерніях [204, арк. 24, 36—37, 58—59; 205, арк. 66], Вінницькому, Дубенському, Кременчуцькому і Луцько­му повітах [206, арк. 59-66; 207, арк. 16, 26, 115], список міст, в яких були в’язниці- “кріпості” (фортеці, замки) з камерами для ув’язнених [208, арк. 233] тощо.

Ці та інші матеріали у вигляді довідок, рапортів, донесень, повідомлень Гене­ральної військової канцелярії, губернських і повітових канцелярій за підписами губернаторів (генерал-губернаторів), городничих, урядників та інших посадових осіб свідчать, що й на практиці згідно з чинними на той час державними докумен­тами пенітенціарного характеру проходив досить результативний процес розбу­дови української в’язничної системи.

У подальшому, коли Україна ввійшла до складу Російської імперії, Литовсь­кий статут і Права втратили свою значущість для сфери виконання покарань, по­ступившись місцем відповідним нормам актів Російської імперії.

Характерні особливості кримінально-виконавчої практики Запорізької Січі в основному визначені, але вимагають більш детального дослідження. Поки що історико-правова література має у своєму розпорядженні переважно загальні ві­домості про організаційні засади судочинства і виконання покарань на цих укра­їнських територіях. У законодавчому відношенні вони залежали від російського та польського нормотворення у цій сфері, оскільки Запорізька Січ підпорядко­вувалась адміністраціям обох країн (воля гетьмана не бралася до уваги) [209, с. 114-115; 210, с. 518-521]. При виконанні покарань також нерідко застосовува­лося і звичаєве право, наприклад, широко вживане в Запорізькій Січі покаран­ня - посадження на палю. До речі, на відміну від Руської держави, в Запорізькій Січі катів не було. Тут злочинець карав злочинця. Коли злочинця не було, роль ката за рішенням ради або товариства виконував полонений іншої релігії, зазви­чай “татарин” або “бусурман”.

Застосовувалися у запорожців й інші види тілесних покарань, але вони були не такими жорстокими, як у Литовській державі та Московії, де відрубували руки, ноги, осліплювали, розривали тіло кліщами, відрізували язика, четверту­вали тощо [188, с. 47]. Існувало на Січі й таке покарання, як позбавлення волі. Його виносив військовий суддя - кошовий отаман (або його заступник), який поєднував військову, адміністративну, судову і, в певному розумінні, духовну вла­ду. Військовий осавул здійснював нагляд за громадським порядком і відповідав за виконання судових вироків [210, с. 521].

Як свідчить порівняльний аналіз, кримінально-виконавче законодавство, яке діяло в Україні в XV - на початку XVIII ст., було гуманнішим, ніж у ряді так званих цивілізованих країн Європи, і тим більше в Росії, де за відсутності роз­виненої системи місць позбавлення волі застосовувались найжорстокіші тілесні покарання.

Як вважає Д.І. Любченко, розвиток кримінального права Гетьманщини у другій половині XVII-XVIII ст. мав свої закономірності, які полягали в існуванні кількох систем кримінального права, утворених нормами Литовського стату­ту 1588 р., законодавства Гетьманщини, звичаєвого права Запорізької Січі, Ко­дексу 1743 р. та інституту покарання, заснованого на звичаєвому й загально­му праві українського народу, а також наявності спільних рис між системами кримінального права, їх взаємовпливу, розвитку багатьох понять та інститутів кримінального права під впливом змін у суспільно-політичній та соціально- економічній сфері, які відбувалися у досліджуваний період [180, с. 6].

Дійсно, різноманітні історичні й історико-правові джерела свідчать, що у кримінальному праві Гетьманщини мету покарання становило попереджен­ня злочинів, кара як відплата за скоєний злочин, виправлення засудженого, відшкодування заподіяної шкоди, спокутування гріха, поповнення державної скарбниці, звільнення суспільства від злочинців. Важливе місце займали прин­ципи покарання, якими керувалися судді при його обранні, а саме: законність; визнання особи винною і такою, яка підлягає покаранню лише за вироком суду; покарання призначається лише при наявності вини; покарання залежить від тяжкості злочину; особистий характер відповідальності; гуманність покарання; демократизм; невідворотність покарання.

На відміну від Литовського статуту 1588 р., у нормах якого смертна кара поділялась на просту та кваліфіковану, а арсенал тілесних покарань містив каліцтво та завдавання болю, у законодавстві Гетьманщини види кваліфікованої смертної кари та тілесні покарання взагалі були відсутні. Натомість певне місце займали майнові покарання на користь держави (кримінальний штраф, конфіскація майна), а також система спеціальних видів покарань, що включала вигнання за межі держави (виволання), позбавлення посади, позбавлення честі та церковні покарання.

У період Гетьманщини переважаючим стає формальний елемент, який дістав визначення у загальному терміні “преступленіе”, а також набуло розвит­ку поняття суб'єкта злочину. Ці зміни відобразилися у нормах Прав 1743 р., першій і найвідомішій спробі кодифікації українського права в першій половині XVIII ст. спеціальною комісією у складі представників козацької старшини, української шляхти і духівництва. Норми, вміщені у цьому кодексі, в тому числі й пенітенціарного змісту, обґрунтовували право української людності на самовизна­чення, що суперечило інтересам царського уряду. Тому збірник було відправлено на доопрацювання, ревізію та перегляд. Він так і не став офіційним джерелом права, хоч його норми набули практичної чинності [211, с. 139].

У ті ж роки кандидат у члени Генерального суду Ф. Чуйкевич за дору­ченням гетьмана К.Г. Розумовського уклав збірник “Суд і розправа в пра­вах малоросійських” (1750). Серед найбільш відомих джерел того часу, в яких містяться кримінально-виконавчі норми власне українського походження, слід назвати “Інструкцію Київського магістрату магістратському городничому” (1757), у якій йдеться зокрема про нагляд цієї посадової особи за виконанням сторожею її прямих обов’язків щодо спостереження за в'язнями та попередження втечі з-під варти (розділи 20 і 23) [212, с. 159-164].

Загалом є чимало історичних свідчень про гуманніше ставлення до ув’язнених на територіях Гетьманщини, ніж на інших сусідніх і більш віддалених землях. Про це, наприклад, свідчить і донесення кошового отамана Григорія Федорова від 22 березня 1761 р. гетьману К. Розумовському з клопотанням про заміну смертної кари для в’язнів довічною каторгою, виявлене нами у фонді “Канцелярія гетьмана Розумовського ЦДІАК України” [213, арк. 41, 63], та багато інших відомостей.

Слід відзначити, що формування кримінально-виконавчої системи у другій половині XVIII - на початку ХІХ ст. проходило під впливом прогресивних гуманістичних ідей, започаткованих італійцем Ч. Беккаріа у всесвітньо відомій праці “Про злочини і покарання” [214; 215]. Головною причиною злочинності він вважав бідність, злиденність більшості населення, його неосвіченість, сваволю державних органів. Гуманіст піддавав критиці всі сторони феодального суду - жорстоку процедуру слідства і судового розгляду, несправедливість карної систе­ми, формальну систему доказів інквізиції.

Ч. Беккаріа сформував принцип рівноваги злочину і покарання, при цьому наголос робив не на жорстокості покарання, а на його неминучості. Мета пока­рання, за Ч. Беккаріа, полягає передусім у недопущенні повторного злочину, за­подіяння шкоди суспільству, в утриманні інших від скоєння подібного (“краще запобігти злочинові, ніж карати”). Однією з важливих умов зміцнення правового порядку в суспільстві він вважав “якість і простоту законів та вдосконалення ви­ховання”. Позитивна програма істотних перетворень в галузі правосуддя та ви­конання покарань, яку він пропонував, повинна базуватися на двох основних за­садах - гуманізмі та законності [216, с. 216-217].

Подібно до Ч. Беккаріа мислив англійський юрист, філософ, соціолог, ідеолог лібералізму І. Бентам [217, с. 221-222]. У 1785 р. він відвідав Росію, а в січні 1786 р. прибув в Україну і понад рік жив поблизу м. Кременчука, де й написав твір “Захист лихви” і трактат “Паноптикон” [218]. У цих роботах, а також у працях “Принци­пи законодавства”, “Провідні основи конституційного кодексу для всіх держав” тощо Бентам виклав свої позиції щодо політичних та правових інститутів. Го­ловним предметом законодавства він вважав регулювання та захист приватнов­ласницьких відносин, а найдосконалішою формою держави - представницьку демократію, в тому числі й у сфері судочинства та кримінально-виконавчого за­конодавства (принципи демократизму і законності). Його пенітенціарний “Па- ноптикон” базується на засадах обов’язкової праці ув’язнених під суворим на­глядом тюремної адміністрації з улаштуванням необхідних майстерень, шкіл, лікарень для виправлення і перевиховання в’язнів - проблеми, які не втрачають актуальність і в сучасних умовах реформування кримінально-виконавчої систе­ми України.

Втім, як вважають сучасні дослідники, на практику виконання покарань у Російській імперії, до якої входили й українські землі, прогресивні тюремно- філантропічні ідеї Ч. Беккаріа, І. Бентама й інших сподвижників майже не впли­нули, за винятком хіба що часткової відміни калічницьких покарань та переходу до широкого застосування ганебних, таврувальних покарань у поєднанні з по­збавленням волі.

У першій чверті ХІХ ст. кодифікація українського права, включаючи криміналь­не, велася паралельно та у зв’язку з кодифікацією права Російської держави з метою поширення на Україну загальноімплементованого російського законодавства та усунення місцевих особливостей. Упродовж 1804-1808 рр. укладено “Звід місцевих законів губерній та областей, приєднаних від Польщі” та “Зібрання цивільних прав, чинних у Малоросії”. 1811 р. перекладено російською мовою Литовський статут. У 1830-1833 рр. підготовлено проект “Зводу місцевих законів західних губерній Російської імперії” - збірника права Правобережної України та Білорусі. Хоч проект затвердила Державна Рада, але юридичної сили Звід не набув. Натомість перемогла інша тенденція - поширення на Україну російського права й пенітенціарної системи і надання чинності на її території Зводу законів Російської імперії [211, с. 139]. Так було ліквідовано залишки правової автономії України.

Однак на початку ХХ ст. був ще один період, коли Україна намагалася побу­дувати свою державність і відповідно - власну правову систему. Цей порівняно короткий в історії України період (1917-1922) під загальною назвою “Українська революція” ([209, с. 184-244] Українська Народна Республіка часів Центральної Ради, Українська держава Гетьмана П. Скоропадського, Українська Народна Рес­публіка часів Директорії, очолюваної С. Петлюрою), незважаючи на всі несприят­ливі обставини, а також певний вплив кримінального законодавства Російської імперії та Тимчасового уряду, продовжив генетичний зв’язок власне української пенітенціарної політики на даному етапі українського державотворення.

На відміну від Росії, на території України в цей період широко застосовува­лися норми кримінального (у тому числі і кримінально-виконавчого) законодав­ства Російської імперії. Вітчизняні дослідники історії українського кримінально- виконавчого законодавства згаданого періоду (С.М. Канарський, Е.М. Кісілюк, Ю.С. Шемшученко, Д.В. Ягунов тощо) пояснюють таку ситуацію кількома причи­нами. По-перше, в такий короткий строк і в умовах воєнного часу відразу ство­рити нове кримінально-виконавче законодавство було практично неможливо. По-друге, 25 листопада 1917 р. Українська Центральна Рада ухвалила закон, який передбачав, що всі закони і постанови, які мали силу на території Української На­родної Республіки (УНР) до 27 жовтня 1917 р., оскільки їх не змінено і не скасовано універсалами, законами і постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі як закон і постанови УНР [219, с. 101-103; 220, с. 21-28; 221, с. 549-551].

Фактично цей закон надавав право застосовувати на території України усі за­кони, у тому числі й кримінально-виконавчого змісту, Російської імперії, які не суперечили проголошеним універсалами Української Центральної Ради принци­пам, не були скасовані або змінені діючою в Україні владою [222; 223, с. 19-21].

Таким чином, можна зробити висновок, що кримінальне і кримінально- виконавче законодавство Російської імперії на території України застосовувало­ся, але лише в тій його частині, яка не була змінена або скасована українською владою і не суперечила демократичним правовим принципам. Крім того, всупе­реч намірам більшовицької влади, в Україні творилися власні кримінальні закони, спрямовані на врегулювання питань, що виникали у процесі державотворення 1917-1921 рр. Внаслідок цього відбувалася поступова ліквідація законодавства Російської імперії, яка проходила як шляхом їх прямого скасування, так і по­ступового обмеження сфери застосування певних кримінальних законів, у тому числі і з приводу виконання покарань.

Так, покарання з кримінального права розглянутого періоду і надалі залиши­лося одним із тих засобів, за допомогою яких Українська держава застосовува­ла примус до осіб, які скоїли суспільно небезпечні діяння. При цьому законода­вець визначав примус як елемент необхідний, але не найголовніший. Основним і вирішальним компонентом при новому ладі, особливо в перші місяці, стало пере­конання, виховання і перевиховання громадян у дусі найсуворішого дотримання нової “суспільної дисципліни” [185, с. 11-12].

Однак згодом, наприклад, у період УНР доби Центральної Ради, широко за­стосовувалися такі види покарань, як позбавлення волі, конфіскація майна, ка­торга, висилка тощо. Під час правління гетьмана П. Скоропадського особлива увага приділялася тюремному ув’язненню як основному виду позбавлення волі. У період Директорії знову широко застосовувалися страта, тюремне ув’язнення, каторга, штраф, конфіскація майна тощо.

У період існування УНР ІІІ універсалом була скасована смертна кара на території України, а Законом про амністію від 19 листопада 1917 р. звільнялися всі засуджені за політичні злочини.

Під час правління уряду Директорії смертні вироки могли виноситися за агітацію у військах проти Української держави, шпигунство, повстання проти влади, збройний опір владі, розбій, убивство, грабіж, підпал, збройний напад на військових, варту чи цивільних урядовців, знищення чи псування належних війську боєприпасів, продовольчих і технічних складів, телефонів, телеграфів та інших видів зв’язку, будівель, що належать до військових засобів оборони чи нападу; за порушення військової дисципліни і невиконання наказу начальства, напад на постійну чи тимчасову варту, каліцтво й обман з метою ухилення від військової служби.

У період Української держави Гетьмана П. Скоропадського особлива увага була приділена такому виду позбавлення волі, як тюремне ув’язнення. У спадщину від Центральної Ради гетьманський уряд одержав всі місця ув’язнення колишньої Російської імперії, розташовані в українських губерніях. Вони входили до складу загальних штатних підрозділів, визначених повноваженнями міністра юстиції і начальника Головного тюремного управління царського уряду.

На той час у Києві було поширено підписану гетьманом “Грамоту до всього українського народу”, в якій розкривалася ідеологічна платформа тих, хто прийшов до влади. Сам П. Скоропадський так визначив своє політичне кредо: “Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні й соціальні реформи” [209, с. 208].

Каторга і висилка активно застосовувалися в УНР як за часів Центральної Ради, так і Директорії. Так, 5 березня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон про покарання учасників воєнних дій і повстань проти Української держави. У ньому йшлося: якщо якась особа після 22 січня 1918 р. брала участь у війнах чи повстан­нях проти України, то вона втрачала право на українське громадянство і каралася висилкою за межі України. У випадку несанкціонованого повернення така особа піддавалася позбавленню волі на термін до 5 років. Особи, винні в насильницьких зазіханнях на державний лад УНР, каралися безстроковою каторгою [185, с. 16].

Після переходу влади до урядових структур Української держави Гетьмана П. Скоропадського розпочався процес тотальної воєнізації апарату управління найважливішими державними галузями, в тому числі й кримінальною та управ­лінням тюрмами. На деякий час ситуація тут стабілізувалася. Але стан і устрій тюремних установ майже не змінився. Адміністрація в’язниць у своїй професій­ній діяльності, як і раніше, керувалася нормативною базою, сформованою за часів Російської імперії Головного управління місцями ув’язнення. Уряд же П. Скоро­падського, так само як і уряди УНР та Західноукраїнської Народної Республіки, безпосередньо впритул до вирішення проблеми переустрою системи виконання кримінальних покарань не підійшов, хоча мав таку змогу, особливо якщо вра­ховувати, що до складу уряду Української держави входили відомі вчені-юристи Кістяківський, Чубинський, Евпсіхієв, Могилянський, Полупанов тощо [224, с. 64-65].

Окремі кроки в цьому напрямку були зроблені лише за часів Директорії. 30 липня 1919 р. С. Петлюра затвердив тимчасовий Статут внутрішньої служби, розроблений юристами Головного управління Генерального штабу військ. Він складався з 14 розділів і 560 статей. Частина з них визначала права й обов’язки осіб, причетних до виконання вироків штатних судів. Загалом же питання ув’язнення розглядалися в окремому XIII розділі статуту [144, с. 289].

Наступним нормативним актом, що мав безпосереднє відношення до вико­нання покарань, був ухвалений Радою народних міністрів і затверджений С. Пет­люрою Закон “Про судочинство в штатних судах” від 4 серпня 1920 р. Останній врегульовував цілий спектр проблем, які виникали на різних стадіях судочин­ства, в тому числі й на стадії виконання покарань [224, с. 65].

На перший погляд, ці нормативні акти не мали важливого значення для українських новостворених Цивільних установ юстиції того часу, але не треба за­бувати, що в умовах військового стану і ведення бойових дій військові установи не тільки чинили правосуддя, а й виконували вироки.

Отже, можна зробити висновок про існування в період українського дер­жавотворення 1917-1922 рр. власного кримінально-виконавчого законодав­ства, про що свідчить велика кількість різних нормативних актів, спрямованих на зміну, доповнення й удосконалення наявного кримінального законодавства, видання нових законів пенітенціарного змісту, які регулювали цю складну сферу суспільних відносин і сприяли генезису основних понять та інститутів українського кримінально-виконавчого права. Завдяки цьому відбувалася посту­пова ліквідація кримінально-виконавчого законодавства Російської імперії, яка проходила у двох основних формах: шляхом прямого скасування або шляхом по­ступового обмеження сфери застосування певних кримінальних законів, у тому числі кримінально-виконавчого характеру.

У цілому організаційно-правові та управлінські засади тюремної політики періоду української революції дають змогу зробити висновок, що головним завдан­ням тюремної системи вважалась боротьба за існування самої системи. Тюрми та тюремні установи в основному використовувались як один із важливих елементів каральної політики правлячих режимів для підтримання порядку серед військовиків і цивільного населення на підконтрольних територіях в умовах воєнного часу.

Однак згодом, із приходом влади до більшовицьких урядових структур, в Україні, як і в Росії, розпочався новий етап розбудови так званої виправно- трудової системи і створення нового радянського пенітенціарного законодавства (його характерні особливості - див. підрозділ 1.4.).

Комплексний аналіз становлення та розвитку вітчизняної кримінально- виконавчої політики від найдавніших часів і до початку XX ст. дав можливість встановити умови, в яких вона формувалася, та виявити характер внеску україн­ського народу в еволюцію кримінально-виконавчого права як важливого струк­турного елементу правової системи України. Крім того, наукове дослідження становлення вітчизняної кримінально-виконавчої політики протягом тривало­го періоду українського державотворення, виявлення на цьому шляху конкрет­них норм, понять, інститутів та юридичних конструкцій, визначення засобами історично-порівняльного методу їх спільних і відмінних рис дає змогу відібрати із об'ємного і розмаїтого національного спадку кращі зразки і види кримінально- виконавчої (пенітенціарної) діяльності для використання в сучасних умовах тво­рення правової держави.

Це стосується у першу чергу таких норм загального і звичаєвого права, що історично склались в українському суспільстві, як справедливість, чесність, добро, гуманізм - “право справедливості”, а також визначення у меті покаран­ня таких складників, які заслуговують на посилену увагу у сучасному творенні кримінально-виконавчої політики, - попередження злочинів, справедлива кара та відплата за скоєний злочин, виправлення засудженого, відшкодування заподіяної шкоди, спокутування гріха, поповнення державної скарбниці, звільнення суспільства від злочинців - кінцева мета усієї кримінально-виконавчої політики і на законодавчому, і на виконавчому рівнях.

1.4.