5.1. Теоретичне визначення перспективних напрямів політики держави у сфері виконання кримінальних покарань щодо реорганізації та розвитку кримінально- виконавчої системи України

Головними критеріями оцінки цілей і завдань кримінально-виконавчої полі­тики, що забезпечує функціонування відповідної системи, є ідентичність їх змісту природі людини, нормам права й моралі цивілізованого суспільства, досягнення збалансованого задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, справедливе вираження всього комплексу основних складових караль­ної функції держави у практиці виконання покарань, максимальне й ефективне використання у справі ресоціалізації засуджених національного потенціалу і сві­тового досвіду.

Названі норми і принципи водночас становлять концептуальні засади ре­організації кримінально-виконавчої системи, яка почалася майже одночасно зі здобуттям Україною суверенітету та незалежності. Реформування кримінально- виконавчої системи супроводжувалось такими діями, що відповідають часові, цілям і завданням науково-теоретичного забезпечення. А це, у свою чергу, зу­мовило становлення науки кримінально-виконавчого права як галузі знань, що вивчає головні закономірності процесу виконання та відбування кримінальних покарань і основні властивості правового регулювання суспільних відносин у цій сфері. Цей процес знайшов відображено у наукових працях сучасних українських дослідників. Позитивні ініціативи, які висловлювали фахівці з кримінального та інших галузей кримінально-виконавчого права, сприяли визначенню шляхів ре­формування як системи виконання покарань, так і суспільства в цілому, а тому заслуговують всебічного схвалення й використання у процесі творення правової держави.

У цьому підрозділі проведемо об’єктивний аналіз стану теоретичного визна­чення перспективних напрямів державної політики з виконання кримінальних покарань щодо реорганізації та розвитку вітчизняної кримінально-виконавчої системи. Новизна цього ракурсу дослідження та його актуальність полягає у ви­явленні ефективності та дієвості наявної законодавчої і нормативно-правової бази, що стосувалася або стосується нині розробки Концепції реформування кримінально-виконавчої системи та її супроводження у вигляді регуляторно- правової діяльності із визначення шляхів та напрямів реформування систе­ми Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інших органів та уста­нов, що виконують кримінальне покарання або мають відношення до цього про­цесу (суд, прокуратура, МВС України, Міністерство юстиції тощо).

Так, у сучасному правознавстві теоретичні та концептуальні засади рефор­мування визначаються як необхідне положення цілеспрямованої діяльності, що гарантує досягнення ефективного результату у розбудові правової та соціальної держави, кінцевою метою якої є:

1) досягнення соціальної демократії, яка полягає в реалізації народовладдя і забезпеченні людині та громадянинові всіх прав, свобод і законних інтересів та виконання всіма суб’єктами права їхніх обов’язків;

2) ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації, расизму, експлуатації лю­дини людиною;

3) гарантування всім людям рівних умов вільного розвитку і розвитку кожної окремої особистості;

4) досягнення цих та інших цілей у мирний спосіб, політичними методами;

5) модернізація виробництва і поступовий перехід до ринкових відносин [456, с. 52].

У зв’язку з цим постає необхідність дослідження практичних аспектів політико-правових підстав становлення та розбудови як соціальної держави в Україні, так і системи соціального права, що є сукупністю соціальних прав грома­дян і за допомогою якого реалізується соціальна функція держави, в тому числі й у сфері виконання кримінальних покарань.

У нинішніх наукових дослідженнях соціальна держава постає як сучасний тип демократичної держави, що формується і розвивається в умовах відносно стабільної і демократичної політичної системи та проголошує пріоритетом одну з важливих функцій держави - соціальну, тобто активно впливає на соціальну сферу життєдіяльності суспільства, здатна здійснювати ефективну соціальну по­літику в інтересах найширших верств населення. Соціальна держава, як кожна цивілізована держава, здійснює політику, спрямовану на створення системи со­ціального забезпечення та охорони здоров’я, працевлаштування населення, під­тримку малозабезпечених верств громадян, недопущення соціальних конфліктів і потрясінь у суспільстві [457, с.

Як бачимо, соціальне в такій державі характеризується концентрованим ви­раженням тих суспільних відносин, які відображають взаємозв’язок людини і зовнішнього світу. Така держава забезпечує людині гідне життя в царині матері­альних статків і захисту в цілому, гарантує особисту свободу, культивує і забез­печує у суспільстві цивілізованими засобами соціальну злагоду, мирне вирішення протиріч, які виникають чи можуть виникнути.

Разом з тим соціальна держава:

• зобов’язує індивіда брати участь у вирішенні загальних завдань;

• є регулятором суспільного життя;

• здійснює контроль за діяльністю приватного власника та приватного капіталу;

• досягає дедалі більших успіхів у сфері соціального забезпечення свого народу;

• стверджує та розширює діяльність вільних профспілок і промислової де­мократії;

• здійснює чимало інших демократичних перетворень [456, с. 52].

Відповідність (невідповідність) вироблених юридичною наукою ключових еле­ментів юридичного спрямування соціальної функції держави на потреби організації сучасного суспільного життя, в тому числі й у сфері виконання покарань, можна вважати водночас і важливим принципом реформування кримінально-виконавчої системи. Вибір Україною демократичного вектора розвитку, орієнтація на гуманіс­тичні цінності були вирішальними для конституювання її як соціальної держави. Вод­ночас постає необхідність у процесі реформи вирішити політико-правові проблемні питання, пов'язані з активізацією функції соціальних послуг (матеріальна допомога, поліпшення умов праці, підвищення пенсій, покращання житлових умов, охорони здоров'я, освіти тощо), процесу відмирання репресивно-каральної функції держави, перетворення її з класово-антагоністичної на сучасну демократичну державу.

Ще одна визначальна умова успішного реформування кримінально-виконав­чої системи, яку обстоює юридична наука, - створення правової держави в Украї­ні та забезпечення на цій основі цивілізованого функціонування і розвитку гро­мадянського суспільства.

З таким визначенням цілком співвідноситься зауваження О.М. Джужи про те, що центральним напрямом кримінально-правової політики держави є обґрун­тування соціальної обумовленості проектованих і чинних кримінально-правових норм. На думку вченого, в умовах реформ йдеться передусім про оптимізацію системи кримінально-правових норм, тобто приведення її у максимальну відпо­відність із реальними потребами суспільства в кримінально-правовому регулю­ванні. Кримінальний закон завжди є соціально обумовленим. Він продукується реальними потребами суспільства в кримінально-правовій забороні і більш- менш адекватно відображає їх у кримінально-правовій нормі. Серед прийнятих кримінально-правових норм окремі недостатньо повно відтворюють потреби суспільства в кримінально-правовому регулюванні. Дефекти норм можуть поля­гати у відсутності чіткості та визначеності правових приписів. Звідси їх низька ефективність навіть в умовах бездоганної роботи правозастосовчих органів. Це побічно підтверджується певною нестабільністю сучасного чи кримінального, в тому числі кримінально-виконавчого? законодавства [33, с. 165].

У контексті нашого дослідження правова держава може розглядатись як політико-юридична форма організації суспільного життя, що належить до таких фундаментальних соціальних цінностей, як права людини і громадянина, консти­туціоналізм, демократія, гуманізм, справедливість тощо. Можна повністю пого­дитися з А.Ю. Олійником, який підкреслює важливість змісту законів на предмет їх відповідності демократичним принципам, тобто захисту прав і свобод людини, оскільки інакше законність як така може виявитися притаманною антидемокра­тичним режимам [302??? 69].

Звідси одна із концептуальних вимог до реформаторів, які мають врахову­вати: а) зверхність і панування правового закону; б) забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов’язків пе­ред іншими людьми, державою і громадянським суспільством; в) врегулювання взаємовідносин між особою та державою на засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам - тільки те, що пря­мо дозволено законом; г) взаємну відповідальність між особою та державою, від­повідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою ді­яльність; д) ефективну організацію контролю й нагляду за здійсненням законів і режиму законності.

Отже, неухильне дотримання прав людини при виконанні кримінальних по­карань є одним із найважливіших завдань кримінально-виконавчої політики. По- перше, засуджені особи є частиною українського суспільства, а Конституція України визнає найвищою соціальною цінністю людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку. Згідно з Основним Законом права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і гарантування прав і свобод людини є головним обов’язком держави. По-друге, кримінально-виконавча система повинна забезпечити виконання свого основного завдання - перевиховання правопорушника та його наступну ресоціалізацію. До­тримання прав людини у діяльності кримінально-виконавчої системи є суттєвим фактором, що полегшує розв’язання поставлених перед нею завдань [458, с. 40].

Таким чином, з наукової точки зору непорушність прав і свобод людини (за­судженого), їх вільна реалізація у межах, не заборонених законом, виступають на перший план у визначенні передумов реформування кримінально-виконавчої системи. Загальнотеоретичні та конституційно-правові уявлення про права гро­мадян України висловлені у працях таких учених, як Л.В. Авраменко, О.І. Екімов, О.Г. Кушніренко, М.І. Матузов, О.В. Петришин, Т.М. Слінько, Л.С.

У визначенні поняття та співвідношення прав і свобод людини (особи, яка відбуває покарання) можна виділити кілька підходів, які заслуговують на ціл­ковиту підтримку і використання в ході реформування пенітенціарної системи. Так, В.І. Селіверстов припускає, що сутність прав засудженого полягає у наданні уповноваженій особі можливості певної поведінки чи користування соціальними благами, зміст яких визначається суб’єктивним правом [120, с. 113-114].. цьому )

Інша пропонована дефініція звучить так: права і свободи громадян - це ма­теріально обумовлені, юридично закріплені та гарантовані можливості індивіда володіти й користуватися конкретними соціально-економічними, політичними, духовними й особистими благами. При цьому принципові відмінності у соціаль­ному та юридичному значенні між правами і свободами нівелюються, свободи особистості одночасно подаються як її права (право на свободу слова, друку, ву­личних походів, демонстрацій, право на свободу совісті [459]) та ін.

М.І. Матузов розуміє право в суб’єктивному сенсі як конкретні можливості, права, вимоги, домагання, що виникають на основі та в межах законодавства в учасників юридичних відносин [460, с. 283].

За О.І. Осауленком, суб’єктивні права засудженого - це вид і міра можливої його поведінки під час відбування кримінального покарання, можливість корис­туватись певними соціальними благами для задоволення особистих потреб, які закріплені в нормах Конституції України та в інших нормативно-правових актах [461, с. 13].

Відповідно до визначення О.В. Петришина, “права і свободи людини і гро­мадянина - це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розви­тку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандар­тів” [462, с. 134]. Як зазначений автор, так і Л.В. Авраменко розрізняють кате­горії “права” та “свободи”. Так, Л.В. Авраменко відзначає, що термін “свобода” характеризує ширші можливості індивідуального вибору, не підкреслюючи його результату, в той час як поняття “право” визначає конкретні дії людини, це чіт­кіша категорія, варіанти використання якої зафіксовані в юридичних аспектах. Тим не менш, чітке розмежування між “правами” і “свободами” провести важко, а відмінності в термінології є швидше традиційними [463, с. 115].

О.В. Петришин дещо виразніше окреслює таку різницю на основі ступеня ви­значеності можливої поведінки і механізму державного гарантування. На допов­нення до висловленого Л.В. Авраменком він слушно зазначає, що правові мож­ливості людини визначаються через свободу тоді, коли йдеться про реалізацію творчих здібностей, що залежать передусім від потенціалу та рис особистості. Але гарантування свободи на відміну від забезпечення права не передбачає яко­гось певного державного механізму, основною гарантією свободи є невтручання у сферу реалізації з боку держави та інших суб’єктів. Через право визначається можливість конкретної поведінки, що гарантується певними юридичними засо­бами та формами, в тому числі - через “право на свободу” (на особисту свободу, на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо). В останньому випадку свободу слід розуміти як соціологічну категорію, а право - як категорію юриспруденції [462, с. 141-142].

На думку К. Оробця, права громадян України, які відбувають покарання, можна найбільш повно розтлумачити як юридично гарантовані можливості цих осіб діяти на власний розсуд і під особисту відповідальність у юридично значу­щих ситуаціях. Через ці можливості проявляється конкретно-історична форма людської сутності у системі взаємозв’язків із державною владою в особі адміні­страції відповідного органу чи установи виконання покарань. Тоді правова сво­бода - це юридично захищена від втручання адміністрації відповідного органу чи установи виконання покарань сфера діяльності громадянина України, який від­буває покарання [459, с. 8].

Різноманіття прав і свобод громадян України, які відбувають покарання, зу­мовлює потребу розмежування цих понять. Залежно від того, який критерій по­кладено в основу класифікації, можна виділити різні види прав і свобод. Біль­шість дослідників, беручи за основу царину соціальної дійсності, виділяють такі: 1) особисті, або громадянські, права та свободи (вони забезпечують відносно віль­не та незалежне від суспільства і держави існування особи шляхом встановлення меж втручання у сферу особистого життя людей); 2) політичні (дають можливість безпосереднього впливу особи на діяльність держави); 3) економічні (поклика­ні забезпечувати ефективний економічний розвиток українського суспільства); 4) соціальні (забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існу­вання людини у суспільстві); 5) культурні (покликані задовольнити людину в її духовних потребах); 6) екологічні (забезпечують надання безпечного для життя і здоров'я навколишнього середовища [464, с. 59]). Вочевидь, цей розподіл по­трібно вважати основним у дослідженнях прав і свобод особи, його мають врахо­вувати як законодавці, так і науковці й практичні працівники в ході здійснення реформи кримінально-виконавчої системи.

Як вважає більшість дослідників, загальні принципи теоретико-концеп­туального забезпечення функціонування та реформування кримінально- виконавчої системи визначаються відповідно до соціально-політичної та еконо­мічної ситуації в державі, змін у практиці винесення вироків судами, до світового досвіду виконання кримінальних покарань, засад міжнародного права та єв­ропейської етики, позапартійності, політичної незаангажованості, відкритості для взаємодії з національними і міжнародними громадськими організаціями та інституціями, що у підсумку потребує суттєвого перегляду державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Нагадаємо, що переосмислення кримінально-виконавчої політики розпо­чалося ще на рубежі 1989-1990 рр., коли нація в цілому і її легітимні органи влади та державного управління, усвідомлюючи можливості нової істо­ричної перспективи в умовах незалежності, розпочали демонтаж тоталітарної спадщини в усіх сферах суспільного життя. Орієнтація реформ незалежної України на розбудову демократичного суспільства і правової держави дала можливість змінити уявлення про поняття “свобода” та “покарання”, а отже, й втілення їх у життя на нових концептуальних засадах, співвідносних новому суспільному ладові.

Як зазначалося, основні вектори реформування кримінально-виконавчої системи у нашій державі були визначені та закріплені постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 1991 р. № 88 “Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР” [1]. Вже тоді вирішення за­вдань постановою координувалося з підключенням різних галузей права, в тому числі й тих, що регулюють сферу виконання покарань з вимогою встановлення відповідних правових норм. Тобто кримінально-виконавче законодавство, що розпочало свій новий відлік, враховуючи соціально-політичний, економічний та моральний стан суспільства, мало вже ближчим часом забезпечити вирішен­ня найважливіших проблем кримінально-виконавчої системи з позиції загаль­ної правової (юридичної) політики. На часі було й законодавче та нормативно- правове визначення мети, завдань, принципів, форм і змісту діяльності органів та установ виконання покарань.

Проголошення України незалежною і демократичною державою окреслило чимало проблем в економічній, соціальній, культурній, науковій та інших сфе­рах життєдіяльності українського суспільства, які потребували вирішення на шляху її становлення і розвитку у новій якості. Їх розв’язання неможливе поза реформуванням діяльності органів виконавчої влади України щодо видання пра­вових актів, адже така діяльність спрямована на правове забезпечення будь-яких державних та суспільних перетворень, задоволення інтересів і потреб громадян, окремих соціальних груп, держави і суспільства в цілому. Важливим напрямом її реформування стало підвищення якості процедур видання правових актів, оскільки високий рівень правового забезпечення розвитку суспільних процесів є гарантією ефективного надання державних управлінських і соціальних послуг громадянам.

У січні 1991 р. Президія Верховної Ради України видала указ “Про внесення деяких змін у Виправно-трудовий кодекс України” [465] (відтоді до нього було внесено більше 100 поправок). За погодженням з Генеральною прокуратурою України, правами МВС засудженим були зняті деякі обмеження режимного характеру (дозволено носити коротку зачіску, використовувати деякі речі з одя­гу цивільного зразка та взуття тощо).

Під впливом демократичних процесів, що відбувалися в країні, з ураху­ванням курсу України на інтеграцію до Європейської спільноти, постано­вою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1994 р. № 31 затверджена Програма приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у міс­цях позбавлення волі, а також осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандар­тами [283]. Її головною метою було вдосконалення діяльності кримінально- виконавчої системи, покращання умов тримання засуджених та їх макси­мальне наближення до міжнародних стандартів і правил у сфері поводження із засудженими.

Відтоді правові акти органів виконавчої влади, що є джерелами підзаконного правового регулювання суспільних відносин, міцно утвердилися в статусі важли­вої правової норми соціального регулювання. Велика кількість таких підзаконних документів видана Кабінетом Міністрів України: від проголошення незалежності України - понад 32 тисячі актів, з них близько 23 тисячі постанов і 10 тисяч розпоря­джень, що свідчить про його активну нормотворчу, правозастосовчу та розпорядчу діяльність. Досі залишаються чинними і більшість виданих Кабінетом Міністрів України декретів, які потребують дослідження не лише в історичному аспекті, а й з позицій теперішніх вимог правового регулювання суспільних відносин.

Однак видання і впровадження в життя актів Кабінету Міністрів України по­роджують низку проблем, які потребують ґрунтовного наукового дослідження. Так, існують колізії між актами Кабінету Міністрів України і законами України, актами Президента України, правовими документами інших суб'єктів нормотворення.

Теоретико-концептуальні засади реформування кримінально-виконав­чої системи України поповнились новим змістом після вступу України до Ради Європи. Тоді Українська держава взяла на себе зобов'язання перед міжнарод­ною спільнотою забезпечити сучасні підходи до пенітенціарних проблем на основі Європейських пенітенціарних правил, що містять керівні положення і принципи для тих країн-членів, які модернізують своє пенітенціарне законодав­ство та установи виконання покарань [128].

Процес реформування кримінально-виконавчої системи отримав новий теоретико-концептуальний зміст з прийняттям у червні 1996 р. Конституції України, яка закріпила нові ціннісні пріоритети й у ст. 3 проголосила людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціаль­ною цінністю, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини - головним обов'язком держави.

З метою реалізації Україною зобов'язань, взятих перед міжнародною спіль­нотою, указом Президента України від 22 квітня 1998 р. № 344/98 утворений ДДУПВП з тимчасовим його підпорядкуванням МВС України. Указом Пре­зидента України від 31 липня 1998 р. № 827/98 затверджено та введено в дію По­ложення про Державний департамент України з питань виконання покарань, а указом Президента України від 12 березня 1999 р. № 248/99 Департамент був виведений з підпорядкування МВС України. Таким чином була виконана одна з важливих вимог Ради Європи стосовно реформування кримінально-виконавчої системи України.

З прийняттям у квітні 2001 р. нового КК України, який набув чинності 1 верес­ня 2001 р., запроваджено нову, більш гуманну систему кримінальних покарань, суттєво розширено перелік покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.

Цілком логічним і взаємопов'язаним продовженням реформаторських намі­рів Уряду України стала постанова від 15 лютого 2002 р. № 167 “Про затверджен­ня програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально- виконавчої системи на 2002-2005 роки” [294].

Ухвалення Верховною Радою України 11 липня 2003 р. КВК України стало но­вим етапом у наближенні нашої держави до міжнародних стандартів пово­дження із засудженими і, разом з тим, суттєво розширило зміст поняття “наці­ональний закон”, який нині включає в себе не тільки основне національне законодавство, а й обов'язкові до виконання інші нормативні акти і поста­нови, судові рішення тощо, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [135, с. 3].

Таким чином, головним підсумком реформи на цьому етапі стало запро­вадження важливих складових теоретико-концептуальних засад кримінально- виконавчої політики України і керівних пенітенціарних міжнародних принципів у національне кримінально-виконавче законодавство.

Попри високу оцінку як з боку вітчизняних науковців і практиків, так і міжнародних експертів названих вище концептуальних рішень удосконалення кримінально-виконавчої системи України, слід зазначити, що відносно нетривка практика застосування чинного законодавства вже виявила в ньому цілу низку недоліків та прогалин, які негативно впливають на ефективність функціонування ДКВС України та кримінально-виконавчої системи в цілому. Досі не існує чітких параметрів кримінально-правової політики держави. І надалі залишається ак­туальним поглиблення планової роботи, спрямованої на докорінну перебудову організації виконання покарань і гарантування прав людини під час тримання під вартою або виконання вироку суду.

Зважаючи на необхідність забезпечення реальних можливостей для захисту інтересів особи, суспільства і держави у процесі виправлення і ресоціалізації за­суджених, Президент України указом від 25 квітня 2008 р. № 401/2008 схвалив Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України на концептуальних засадах і пріоритетних напрямах, метою якого має стати без­умовна реалізація УВП та СІЗО визначених законодавством порядку і умов виконання покарань, запровадження європейських норм у цій сфері шляхом додержання вимог Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950) та виконання рекомендацій Європейського комі­тету з питань запобігання катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню [126, с. 1].

Щоправда, у проекті, поданому на обговорення фахівців та широкої гро­мадськості цей документ був представлений як Концепція Комплексної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби України на 2008-2017 рр. [466]. Чому ж в остаточному варіанті за цим документом юридич­ної значущості закріпилася загальна назва “концепція”?

За визначенням, наведеним у “Юридичній енциклопедії”, концепція правова (лат. conception - сукупність, система) - провідна ідея, точка зору на те або інше правове явище, важливий засіб розвитку як юридичної науки, так і науково- обґрунтованого державно-правового будівництва. Розроблені окремими пра­вознавцями або колективами юристів-вчених та практиків, схвалені у вста­новленому порядку, такі концепції кладуться в основу організаційних заходів, законодавчих актів, рішень тощо. В історичному контексті такими розробками були, наприклад, концепції судово-правової реформи в Україні (1992), Консти­туції України (1994), адміністративної реформи (1998), розвитку національного законодавства, окремих законів тощо [467, с. 339].

Програма (з грецької - публічна об'ява, розпорядження, указ) - зміст і план якої-небудь діяльності, роботи тощо, попередньо розроблена сукупність дій і заходів для здійснення чогось [468, с. 233], у нашому випадку - основних захо­дів щодо реформування кримінально-виконавчої служби (розділ 2 аналізованої концепції). Таким чином, стосовно нашого дослідження поєднання понять “кон­цепція” і “програма” не тільки можливе, а й необхідне. Перше поняття визначає основні напрями реформування кримінально-виконавчої служби, що має забез­печити в УВП та СІЗО закріплені законодавством порядок і умови виконання та відбування покарання засудженими, запровадити європейські норми у них шляхом додержання вимог Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рекомендацій Європейського комітету з питань запо­бігання катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводжен­ню чи покаранню, а також мету реформування - організацію функціонування кримінально-виконавчої інспекції на засадах пробації, дальше вдосконалення діяльності УВП шляхом створення умов для виправлення та ресоціалізації за­суджених, здобуття ними освіти та набуття професії, їх соціальну адаптацію в суспільстві, приведення умов тримання осіб, узятих під варту та які відбувають покарання, у відповідність із вимогами Європейських пенітенціарних правил.

Програма основних заходів щодо реформування кримінально-виконавчої системи (основна частина цього документа) містить перелік конкретних дій, які мають забезпечити реалізацію головної ідеї (мети) концепції, а саме:

• удосконалення організаційної структури кримінально-виконавчої служби, яка б забезпечувала додержання конституційних прав і свобод людини, дієві механізми громадського контролю за нею, створення належних матеріальних і санітарних умов тримання під вартою та відбування покарань, надання ефективної медичної допомоги особам, узятим під варту та які відбувають покарання;

• функціонування органів і установ виконання покарань, СІЗО на принципах законності, демократизму, об’єктивності, гласності, системності, децентра­лізації за окремими напрямами зі збереженням управлінської вертикалі для забезпечення реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

• розроблення сучасної моделі організації соціально-виховної та психо­логічної роботи із засудженими та оптимізацію структури і чисельності соціально-психологічної служби, покращання надання психологічної до­помоги особам, узятим під варту та які відбувають покарання;

• розроблення та впровадження ефективного механізму розслідування за скаргами осіб, узятих під варту або які відбувають покарання в УВП, на неналежне поводження персоналу кримінально-виконавчої служби;

• дальший розвиток мережі навчальних закладів як обов’язкових і невід’ємних складових УВП, зміцнення їх матеріально-технічної бази, створення належних умов для загальноосвітнього та професійно- технічного навчання засуджених, а також для реалізації програми їх соціально-корисної зайнятості, участі в самоврядних організаціях за­суджених;

• підвищення ефективності системи управління кримінально-виконавчою службою, її функціонування на всіх рівнях на принципах підзвітності, про­зорості, передбачуваності та взаємодії центральних і місцевих органів ви­конавчої влади, місцевого самоврядування і громадськості;

• створення захищеної єдиної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи ДКВС України відповідно до ратифікованих міжнародних доку­ментів стосовно захисту персональних даних;

• недопущення катувань в УВП та СІЗО, для чого необхідно:

■ забезпечити виконання вимог Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що прини­жують гідність, видів поводження та покарання;

■ забезпечити виконання в повному обсязі відповідно до вимог Коміте­ту міністрів Ради Європи, рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України положень Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо заборони катування;

■ посилити громадський контроль за додержанням під час виконання кримінальних покарань прав осіб, узятих під варту та які відбувають покарання.

• Організацію діяльності кримінально-виконавчої інспекції на засадах про- бації, що передбачає:

■ зміцнення матеріально-технічної бази кримінально-виконавчої інспекції, забезпечення належних умов для розміщення та безпеки її персоналу;

■ відпрацювання форм і методів залучення волонтерських та інших гро­мадських організацій до участі у процесі соціального супроводу осіб, які відбувають покарання, не пов'язані з позбавленням волі;

■ розроблення нової моделі кримінально-виконавчої інспекції та відпо­відної законодавчої бази з урахуванням європейських норм організації діяльності служб пробації.

• Забезпечення відкритості функціонування кримінально-виконавчої служ­би для демократичного цивільного контролю, для чого необхідно:

■ підтримувати діалог із громадськістю та вдосконалювати співпрацю з нею;

■ розширювати та зміцнювати зв'язки із засобами масової інформації щодо всебічного висвітлення діяльності кримінально-виконавчої служ­би з метою формування об'єктивної громадської думки про державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

• Удосконалення механізму правового регулювання діяльності кримінально- виконавчої служби шляхом:

■ приведення нормативної бази щодо діяльності органів і установ вико­нання покарань, СІЗО у відповідність із національним законодавством, Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Європейськи­ми пенітенціарними правилами;

■ поліпшення взаємодії кримінально-виконавчої служби з центральними та місцевими органами виконавчої влади, правоохоронними органами, органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями;

■ підготовки і внесення пропозицій щодо поліпшення фінансового та матеріально-технічного забезпечення органів і установ виконання по­карань, СІЗО та економічного стимулювання праці засуджених.

Покращання системи підготовки персоналу кримінально-виконавчої служби та підвищення рівня його соціального захисту, наукового та науково-методичного забезпечення діяльності органів і установ виконання покарань, СІЗО, для чого необхідно:

■ створити вищий навчальний заклад для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу кримінально-виконавчої служби;

■ сформувати мережу лікувально-оздоровчих закладів для медичного об­слуговування, реабілітаційного та відновного лікування працівників кримінально-виконавчої служби і членів їх сімей, осіб, звільнених зі служби у кримінально-виконавчій службі;

■ забезпечити персонал кримінально-виконавчої служби необхідними гарантіями соціального і правового захисту, розробити механізм отри­мання ними житла.

• Розвиток матеріально-технічної бази УВП та СІЗО, для чого необхідно пе­редбачити:

■ будівництво нових та реконструкцію наявних СІЗО;

■ технічне переоснащення і реконструкцію УВП, спрямовані на забезпе­чення належних умов тримання всіх категорій засуджених, включаючи осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, з метою переходу від казарменого до блочного тримання по 4-6 осіб;

■ оснащення органів і установ виконання покарань, СІЗО сучасними те­лекомунікаційними та комп’ютерними системами;

■ забезпечення поетапного приведення рівня медичної допомоги та осна­щення медичним обладнанням закладів охорони здоров’я кримінально- виконавчої служби у відповідність із нормами пенітенціарних систем європейських держав;

■ запровадження пільгового режиму оподаткування підприємств УВП з урахуванням ст. 13 Закону України від 23 червня 2005 р. № 2713-IV “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”;

■ створення умов для залучення засуджених до суспільно корисної праці у майстернях (центрах трудової адаптації), підсобних господарствах, з господарського обслуговування УВП та СІЗО, на підприємствах УВП, на державних або інших форм власності підприємствах.

На відміну від комплексної програми в остаточному варіанті концепції більш чітко визначені загальні завдання реформування кримінально-виконавчої служ­би, мета перетворення та засоби реалізації намічених завдань.

До нових положень концепції, що не знайшли відображення у попередніх програмах реформування системи виконання покарань або не набули належного розвитку, можна віднести такі:

• впровадження нових засобів виправлення й ресоціалізації засуджених має здійснюватись насамперед з додержанням прав і свобод людини та грома­дянина, приниження честі і гідності особи недопустиме;

• ресоціалізація засуджених є головною кінцевою метою функціонування кримінально-виконавчої служби;

• виправлення та ресоціалізація засуджених є такими ж обов’язковими за­вданнями в реалізації покарання, як і кара за вчинений злочин;

• залучення засуджених до праці, робота їх у майстернях (центрах трудо­вої адаптації), підсобних господарствах, із господарського обслуговування УВП та СІЗО, на підприємствах УВП, на державних або інших форм влас­ності підприємствах є складовою не покарання?, а ресоціалізації;

• навчання в загальноосвітньому чи професійно-технічному навчальному закладі, участь у самодіяльних чи самоврядних організаціях засуджених, що створюються відповідно до законодавства в УВП та функціонують на колективних засадах, є невід’ємною складовою ресоціалізації засуджених.

Реформування кримінально-виконавчої служби та системи управління ор­ганами й установами виконання покарань, що здійснюватиметься поетапно (2008-2012 і 2013-2017 рр.), має забезпечити функціонування органів і установ виконання покарань на принципах законності, демократизму, об’єктивності, гласності, системності, децентралізації за окремими напрямами зі збереженням управлінської вертикалі для забезпечення реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

У підсумку зазначимо, що така концепція є стратегічно правильним і ви­важеним державним заходом, співвідносним новим політичним і соціально- економічним викликам. Але його слід розглядати не як рух з нульової відмітки, а як узгоджений розвиток попередніх концепцій і теоретико-законодавчих напра- цювань, що не були реалізовані у повному обсязі не тільки з об’єктивних причин (затяжна політична й економічна криза, парламентська бездіяльність), а й через певну власну реформаторську бездіяльність або неспроможність безпосередніх виконавців втілити намічені плани у життя.

5.2.