Визначення та вирішення завдань кримінально- виконавчої політики через взаємодію органів і установ виконання покарань з іншими державними органами і громадськими організаціями

Проблема правового регулювання взаємовідносин органів і установ виконан­ня покарань з державними органами та недержавними організаціями актуальна як для юридичної науки, так і для соціальної практики.

Така співпраця важлива і з точки зору історії держави і права, оскільки участь недержавних організацій і громадськості у становленні вітчизняної кримінально- виконавчої системи, зокрема в напрямку її гуманізації, демократизації, простежу­ється на всіх етапах українського державотворення. Склалися національні тради­ції, форми і методи роботи, які бажано відродити і закріпити.

Комплекс проблем у цій сфері певною мірою обумовлений також недостат­ньою їх науковою розробкою. Адже це наймолодша галузь науки кримінально- виконавчого права, яка з кожним роком привертає до себе все більше уваги віт­чизняних дослідників. Так, С.К. Гречанюк, розглядаючи це явище з точки зору сучасної теорії управління, визначає поняття взаємодії кримінально-виконавчих установ з державними органами та недержавними організаціями як організова­ний у відповідності з вимогами чинного законодавства, відомчих та міжвідомчих нормативних актів процес ділового співробітництва (погоджених або спільних дій), спрямованих на досягнення виправлення та ресоціалізації засуджених, спе­ціального та загального попередження, а також вирішення комплексу завдань, що стоять перед означеними суб’єктами [41, с. 9-10].

С.В. Зливко, спираючись на філософське визначення поняття “взаємодія”, що відображає процеси впливу різних об’єктів один на одного, їхню взаємну обумов­леність, зміну стану, акцентує увагу на інтеграційному факторі об’єднання орга­нів, установ ДКВС України та державних і недержавних структур у деяку “цілісну систему, що в процесі функціонування змінюється у порівнянні з первинним ста­ном.

На основі цих та інших теоретичних напрацювань з досліджуваної про­блеми спробуємо розкрити основні форми реалізації завдань кримінально- виконавчої політики органами й установами виконання покарань у правовідно­синах з державними органами та недержавними (громадськими) організаціями. Відразу зазначимо, що ці правовідносини характеризуються такими основними ознаками:

а) вони виникають на основі норм права (у нашому випадку - Конституції України, Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу Украї­ни”, КВК України тощо);

б) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки (з одного боку, органи й установи виконання покарань, з іншого - державні органи та недержавні організації);

в) є видом суспільних відносин організацій та спільнот (громадських органі­зацій), у тому числі фізичних та юридичних осіб (посадових осіб органів і установ виконання покарань, наділених особливими правами і повноваженнями);

г) здійснення суб’єктивних прав чи додержання юридичних обов’язків у пра­вовідносинах контролюється і забезпечується державою (глава 4 КВК України “Нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених”).

Таким чином, аналізовані правовідносини - це врегульовані нормами пра­ва суспільні відносини, учасники яких є носіями взаємних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються державою [445, с. 105]. З точки зору правознавства їх можна умовно згрупувати за такими критеріями: залежно від кількості суб’єктів - складні; за предметом правового регулювання - конститу­ційне, кримінально-виконавче, адміністративне та інші галузі права; за дією в часі - довготривалі; за методом правового регулювання - керівні; за змістом по­ведінки зобов’язаної сторони - активні; залежно від функціонального призна­чення - охоронні та регулятивні.

Загалом є всі підстави говорити про своєрідну систему правової взаємодії органів і установ виконання покарань з державними органами і недержавни­ми організаціями, у якій кожний із взаємозалежних елементів виконує свої функції, що сприяють досягненню загальної мети - захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціаліза- ції засуджених, попередження вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими, як цього вимагає ст.

Така система правовідносин має складну будову й охоплює суб’єктів, об’єкти та зміст правовідносин. Сутність взаємодії у ній - це взаємозв’язок суб’єктів. Отже, взаємодія передбачає динамічність суб’єктів, що взаємодіють, і системи в цілому. Об’єкти правовідносин - це результат діяльності (дії) суб’єктів у вигляді конкретних соціальних напрацювань відповідно до поставленої мети і завдань. При цьому з точки зору теорії управління означені суб’єкти взаємодії є підсисте­мами більш загальної системи [444, с. 105]. Так, органи та установи ДКВС Украї­ни у такій правовій взаємодії є складовою частиною (підсистемою) конкретного відомства - ДДУПВП. Якщо ж суб’єкти взаємодії представляють різні відомства та недержавні формування, то вони входять у єдину систему органів, організацій, які безпосередньо або опосередковано (згідно зі своїм правовим статусом) здій­снюють боротьбу зі злочинністю чи займаються профілактикою, попередженням вчинення злочинів, тобто утворюють її підсистему.

Що ж до змісту взаємодії, то він в основному характеризується синтезом фактичного і юридичного. Наприклад, юридичний зміст у взаємовідносинах між Департаментом і УВП визначається можливостями певних дій уповноваженого суб'єкта, яким у цьому випадку виступає Департамент, і необхідністю відповід­них дій зобов'язаних суб'єктів, тобто УВП. Сама поведінка суб'єктів у цьому про­цесі, їхня конкретна діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридич­ні обов'язки сторін, утворюють фактичний зміст таких правовідносин.

Законами і нормативно-правовими актами визначені також основні види і форми правовідносин між суб'єктами кримінально-виконавчої системи та дер­жавних структур і недержавних інституцій. З позицій підпорядкованості і субор­динації вони характеризуються як регламентаційні (спрямувальні, координацій­ні), співпраця і співробітництво, контроль та нагляд.

Так, Закон України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” у ст. 5 “Відносини Державної кримінально-виконавчої служби України з органа­ми державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, уста­новами та організаціями, органами іноземних держав і міжнародними організа­ціями” констатує:

1.

2. Для організації міжнародного співробітництва у сфері виконання кримі­нальних покарань Державна кримінально-виконавча служба України взаємодіє з відповідними органами іноземних держав і міжнародними організаціями на основі міжнародних договорів [257, с. 255].

Крім того, у законі взаємодія з органами державної влади, місцевого само­врядування, об'єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями включена до переліку основних принципів діяльності ДКВС (п. 7, ст. 2). Правовою основою такої взаємодії є Конституція України, Закон “Про державну кримінально- виконавчу службу України” та інші закони, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Діяльність ДДУПВП нині спрямовує і координує Кабінет Міністрів України та регламентує ст. 7 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, затверджений указом Президента України від 31 липня 1998 р. № 827 [147, с. 222-229]. Так, відповідно до зазначеного положення основними завдан­нями ДДУПВП у сфері взаємовідносин з іншими державними і недержавними структурами є:

- налагодження взаємодії з відповідними підрозділами державних органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність, використання банку даних оперативно-довідкової, розшукової, статистичної та іншої інформації, здійснен­ня довідково-інформаційного обслуговування органів і установ виконання по­карань, зацікавлених державних органів;

- залучення до проведення виховної роботи з особами, яких тримають в установах кримінально-виконавчої системи, представників творчих спілок, гро­мадських і релігійних організацій, трудових колективів; у взаємодії з Міністер­ством освіти і науки України - організація професійної підготовки засуджених та їх загальноосвітнього навчання;

- вирішення за участю міських і районних органів внутрішніх справ та цен­трів зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України питання щодо надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, в їх трудовому і побутовому влаштуванні;

- організація наукових досліджень, дослідно-конструкторських і проектно- технологічних робіт, забезпечення використання досягнень науки, техніки і на­бутого досвіду; координація роботи підприємств кримінально-виконавчої систе­ми, пов’язаної із сертифікацією, стандартизацією, метрологією, винахідництвом і раціоналізацією;

- налагодження за дорученням Кабінету Міністрів України зв’язків з міжна­родними організаціями, укладання угод з відповідними органами іноземних держав про співробітництво у сфері виконання кримінальних покарань, боротьби зі зло­чинністю та з інших питань, що належать до його компетенції [147, с.

Отже, чинна законодавча і нормативно-правова база в основному забезпе­чує сучасні регламентаційні критерії підпорядкованості у взаєминах між уповно­важеними і зобов’язаними суб’єктами. Проте на фоні позитиву нормативного регулювання спостерігається значно гірша сит уація щодо можливості реалізації означених положень. На практиці робота працівників УВП не зводиться лише до управління, організації, керівництва закладом чи процесом виконання покаран­ня, це передусім багатовекторна творча нестереотипна діяльність, яку неможливо обмежити виключно регламентаційною чи управлінською сферою.

Підтвердженням сказаного є тісна взаємодія (співпраця, співробітництво) органів і установ виконання покарань з органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Основні аспекти такої взаємодії можна систематизувати у такій формі: обмін інформацією, сприяння (з боку УВП) у розкритті раніше не розкритих злочинів, спільна діяльність під час надзвичайних обставин, технічна співпраця та ін.

Як слушно зауважує з цього приводу С. Гречанюк, взаємодія УВП з право­охоронними органами обумовлена кількома факторами. По-перше, система ви­конання покарань належить до системи правоохоронних органів, відповідно, кримінально-виконавчі установи - складові компоненти системи правоохорон­них органів. По-друге, у практиці діяльності правоохоронних органів виникають спільні специфічні завдання, від виконання яких залежить спокій суспільства та громадський порядок. По-третє, тільки правоохоронним органам належить ви­ключна можливість застосування примусу. По-четверте, діяльність загальних органів повинна будуватися відповідно до чинного законодавства та в порядку, встановленому відповідними нормативно-правовими актами [41, с. 14].

У системі зазначених взаємовідносин окремо слід виділити проблему конт­ролю за діяльністю органів та установ виконання покарань з боку міжнародних організацій, органів державної влади і місцевого самоврядування. Головний його зміст - дотримання Конституції України, законів України, загальноприйнятих принципів і норм міжнародного права при виконанні покарань і пов’язаних з об­меженням прав і свобод особи, яка посягнула на суспільні відносини, що охоро­няються законом.

1) міжнародний контроль: аналіз міжнародними організаціями з прав люди­ни і комітетами ООН державних доповідей з питань дотримання прав людини (в тому числі з питань виконання покарань); правовий захист населення, що вклю­чає і перевірку реагування держави на допущені порушення прав людини і гро­мадянина; охорона праці особи тощо. Особливе місце тут займають Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями, які містять загальні стандарти з пи­тань розміщення засуджених, їх харчування, дотримання норм гігієни, медично­го забезпечення тощо і повинні повністю реалізуватись Україною в процесі ви- конання/відбування кримінальних покарань;

2) контроль державної влади й органів місцевого самоврядування, що вира­жається в аналізі встановленої звітності органів та установ виконання покарань; у доборі та навчанні кадрів, які призначені виконувати покарання; в усуненні по­рушень в організації виконання покарань, а також дотриманні законності в ді­яльності органів та установ виконання покарань, в їх планових та цільових пере­вірках;

3) судовий контроль здійснюється при зверненні вироку до виконання, ви­рішенні питань умовно-дострокового звільнення та заміні покарання більш м’яким, ніж передбачено законом, при звільненні засудженого у зв’язку з тяжкою хворобою тощо;

4) прокурорський нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні законів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

5) відомчий контроль, що покладається на посадових осіб кримінально- виконавчої служби [446, с. 84-85].

Особливо актуальна сьогодні проблема правового регулювання інститутів громадянського суспільства в діяльності органів і установ виконання покарань. Взаємодіючим правовим компонентом у таких зв’язках є положення ст. 1 Консти­туції України про активну діяльність своїх громадян в усіх сферах суспільного життя, в тому числі й у сфері виконання покарань. Таким чином забезпечуєть­ся доступ усім громадянам до участі в державних справах та обґрунтовується правосуб’єктність інститутів громадянського суспільства. Про це свідчить і прий­няття в нашій країні нових політичних документів з концептуальних питань роз­витку демократії, захисту прав людини, реформування кримінально-виконавчої і судово-правової систем відповідно до міжнародних стандартів.

Участь громадськості в діяльності УВП може здійснюватись в таких напря­мах: вплив на формування політики держави у сфері виконання покарання; ро­бота з ресоціалізації засуджених; здійснення громадського контролю. Відповідно до ч. 1 ст. 25 КВК України участь у виправленні і ресоціалізації засуджених та проведенні соціально-виховної роботи з ними можуть брати: об’єднання гро­мадян; релігійні, благодійні організації; окремі особи. Але вичерпного переліку форм участі громадськості у цьому процесі КВК не встановлює. В окремих його нормах конкретизовані лише питання участі релігійних організацій (ст. 128) та закріплені основні форми роботи громадськості у виправленні й ресоціалізації неповнолітніх засуджених [137, с. 84].

Проблема правового регулювання участі інститутів громадянського суспіль­ства в діяльності УВП є актуальною як для юридичної науки, так і для практики. Проте чинне законодавство України не дає вичерпного переліку форм і напрямів роботи спостережних комісій з виправлення й ресоціалізації засуджених. Хоча в цілому кримінально-виконавча система України накопичила чималий досвід їх участі у цьому складному і багатогранному процесі, який необхідно узагальнити, переосмислити і подати у вигляді наукових публікацій, пропозицій до викорис­тання в законо- і нормотворчому процесі, а також конкретних заходів діяльності тих самих спостережних комісій та інших громадських організацій.

Останнім часом науковці зробили цілком вдалу спробу узагальнити такий досвід. Йдеться, зокрема, про підготовку та видання Науково-практичного ко- ментаря - роз’яснення вимог Положення про спостережні комісії, підготовлено­го викладачами юридичного факультету ВНУ ім. Л. Українки (за заг. редакцією Н.Г. Калашник - заступника голови Державного департаменту України з питань виконання покарань, доктора педагогічних наук, професора та О.Г. Колба - док­тора юридичних наук, професора, завідувача кафедри кримінального права і про­цесу ВНУ ім. Л. Українки [447]), у ньому дається доктринальне тлумачення норм законодавства з цього питання, а також висвітлюється ряд проблем, які виника­ють у ході його застосування.

Наскільки важлива й актуальна ця тема свідчить і те, що вона представлена практично в усіх нових навчальних посібниках з правознавства [31, с. 803-807], кримінально-виконавчого права [20, с. 147-158; 22, с. 88-99; 137, с. 83-91], науко­вих дослідженнях [258, с. 175-179 та ін.].

Тому виявлення чинних положень про спостережні комісії та інших нормативно-правових актів з цього питання і визначення їхньої відповіднос­ті конституційним принципам участі громадськості в управлінні державними справами як прояву народовладдя і представницької демократії (у нашому випад­ку - в процесі виправлення і ресоціалізації засуджених та проведенні соціально- виховної роботи з ними) є цілком нагальною потребою.

З метою всебічного обґрунтування важливості спостережних комісій як одного із суб’єктів громадського контролю за дотриманням законності і право­порядку у взаємовідносинах між органами й установами виконання покарань і засудженими, важливо передусім з’ясувати їх правову (юридичну) природу як системного елемента загального правового механізму, який забезпечує участь громадськості у виправно-ресоціалізаційному процесі засуджених.

Згідно з Конституцією України найбільш узагальненим і системотворчим щодо інших політичних прав і свобод є право на свободу об’єднання у громадські організації (ст. 36) для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення по­літичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, що визначені в ст. 37 Конституції України та чинному законодавстві України. Таким чином закріплюється гарантована Конституцією можливість для громадян України брати участь у здійсненні безпосереднього народовладдя, дер­жавної влади та місцевого самоврядування.

На цій підставі Положення про спостережні комісії, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2004 р. № 429 [299], визначає завдання, функції та повноваження спостережних комісій, що утворюються виконавчи­ми комітетами міських (за винятком міст районного значення) рад, місцевими держадміністраціями. А основний зміст їх діяльності випливає із самої природи місцевого самоврядування (сформульований у ст. 2 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”): гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду декількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність орга­нів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Саме це і становить зміст ро­боти такого органа місцевого самоврядування, як спостережна комісія. У ній без­посередньо виявляються різноманітні форми народовладдя та представницької демократії через здатність громадян самостійно вирішувати назрілі суспільно- економічні проблеми, в тому числі і в кримінально-виконавчому процесі.

Більш докладно участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засудже­них та контролю нею дотримання прав засуджених під час виконання криміналь­них покарань виписані у ст. 25 КВК України:

1. Об’єднання громадян, релігійні і благодійні організації та окремі особи можуть брати участь у виправленні і ресоціалізації засуджених та проведенні соціально-виховної роботи з ними, надавати допомогу органам і установам ви­конання покарань у порядку, встановленому КВК та іншими законами України.

2. Для забезпечення громадського контролю за дотриманням прав засудже­них під час виконання кримінальних покарань створюються спостережні комісії, які діють на підставі КВК та Положення про спостережні комісії, яке затверджу­ється Кабінетом Міністрів України [137, с. 83].

До складу спостережних комісій входять представники громадських органі­зацій, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадяни. Представни­ки громадських організацій становлять, як правило, не менше половини складу комісії. Не можуть входити до спостережних комісій судді, представники органів прокуратури, юстиції, органів внутрішніх справ, служби безпеки, кримінально- виконавчої системи, адвокати, а також особи, які мають не погашену чи не зняту в установленому порядку судимість.

До основних завдань спостережних комісій належать: 1) організація громад­ського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання; 2) сприяння органам і установам виконан­ня покарань у виправленні та ресоціалізації засуджених і створенні належних умов для їх тримання, залучення до цієї діяльності громадських організацій, ор­ганів виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ і орга­нізацій незалежно від форми власності та громадян; 3) налагодження виховної роботи з особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання, та громадського контролю за їх поведінкою протягом невідбутої частини покаран­ня; 4) надання допомоги у соціальній адаптації особам, звільненим від відбування покарання.

Крім цього, спостережні комісії розробляють та здійснюють заходи щодо сприяння органам і установам виконання покарань у виправленні і ресоціаліза- ції засуджених, надання допомоги у соціальній адаптації особам, звільненим від відбування покарання. З метою забезпечення законності у діяльності органів і установ виконання покарань спостережні комісії можуть відстежувати виконан­ня службовими особами органів та УВП, СІЗО покладених на них обов’язків, ви­значених ст. 18 Закону “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, зокрема таких:

- виконувати покарання відповідно до вимог кримінально-виконавчого за­конодавства України;

- забезпечувати дотримання прав людини і громадянина, реалізацію за­конних прав й інтересів засуджених і осіб, взятих під варту, вимог законодавства щодо виконання та відбування кримінальних покарань;

- забезпечувати правопорядок, додержання вимог режиму, правил внутріш­нього розпорядку в УВП, СІЗО і на прилеглих до них територіях та вимагати від засуджених і осіб, взятих під варту, інших осіб виконання ними обов’язків, уста­новлених законом;

- забезпечувати безпеку засуджених і осіб, взятих під варту, персоналу та громадян, які перебувають на території УВП і СІЗО;

- припиняти адміністративні правопорушення, що посягають на встанов­лений законодавством порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань;

- запобігати вчиненню злочинів та дисциплінарних проступків в органах і установах виконання покарань, приймати і реєструвати заяви та повідомлення про злочини і події, своєчасно приймати рішення;

- виявляти, припиняти, розкривати злочини, вчинені в УВП і СІЗО;

- створювати належні умови для тримання засуджених і осіб, взятих під вар­ту, їх комунально-побутового та медико-санітарного забезпечення [257, с. 259].

У плані організаційно-правової ініціативи спостережні комісії мають також право:

• брати участь у судових засіданнях під час розгляду спільних з органами й установами виконання покарань подань щодо умовно-дострокового звіль­нення засуджених від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, звільнення від відбування покарання вагітних і жінок, які мають дітей віком до 2 років;

• подавати клопотання про помилування засуджених та висловлювати свою думку по суті клопотання про помилування, яке подається засудженим че­рез орган або установу виконання покарань;

• одержувати від громадських організацій, органів виконавчої влади, місце­вого самоврядування, органів і установ виконання покарань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності інформацію і докумен­ти, необхідні для виконання покладених на спостережні комісії завдань;

• проводити особистий прийом засуджених, розглядати їх звернення та при­ймати відповідні рішення;

• заслуховувати на своїх засіданнях питання, що належать до їх компетен­ції, інформацію посадових осіб органів і установ виконання покарань, під­приємств, установ і організацій незалежно від форм власності, які беруть участь у виправленні (ресоціалізації) засуджених;

• вносити пропозиції щодо вдосконалення діяльності органів і установ ви­конання покарань з питань дотримання прав і законних інтересів засудже­них;

• доручати представникам громадських організацій і трудових колективів (за їх згодою) проводити виховну роботу та здійснювати контроль за по­ведінкою осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання, координувати проведення цієї роботи;

• заслуховувати на своїх засіданнях інформацію представників громадських організацій і трудових колективів, які здійснюють громадський контроль за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання, про їх роботу (навчання) та поведінку в побуті, у разі потреби запрошу­вати та заслуховувати інформацію про цих осіб (з відповідним реагуван­ням);

• виносити на розгляд органів виконавчої влади та місцевого самоврядуван­ня пропозиції щодо удосконалення роботи органів і установ виконання по­карань з питань дотримання прав і законних інтересів засуджених; поліп­шення на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності індивідуально-профілактичної та виховної роботи із засуджени­ми до громадських або виправних робіт та особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання; організації трудового та побуто­вого влаштування осіб, звільнених від відбування покарання, сприяння їх соціальній адаптації; забезпечення правового і соціального захисту персо­налу органів і установ виконання покарань [446, с. 90-91].

Наведені вище обов'язки і права спостережних комісій свідчать, що цей гро­мадський орган покликаний одночасно виконувати двоєдине завдання: забезпе­чувати громадський контроль за діяльністю органів і установ виконання пока­рань та сприяти процесу виправлення і ресоціалізації засуджених, у тому числі й шляхом залучення до цієї діяльності інших громадських організацій.

Таким чином, спостережні комісії апробують повсякденною практикою основні принципи (ознаки) правової держави в частині:

1) народного контролю за діяльністю державної влади і державних органів у формах безпосередньої і представницької демократії з метою недопущення зло­вживання владою і порушення принципу законності;

2) фактичного забезпечення юридично закріплених основних прав і свобод людини, громадянина (у нашому дослідженні - засуджених);

3) правової захищеності усіх суб'єктів соціального забезпечення від будь- чиїх свавільних рішень;

4) єдності прав і обов'язків держави і громадян;

5) взаємної відповідальності держави й особи;

6) народовладдя;

7) рівності і рівноправності всіх громадян перед законом і державною владою або державою;

8) поваги до суб'єктивних прав і свобод громадян, юридичних осіб, держави і суспільства; додержання законів; високого рівня правової, моральної і політичної культури;

9) управління суспільством і державою за допомогою демократичних форм і методів, збереження громадянського миру, забезпечення (гарантування) права законності і правопорядку;

10) моральності, мистецтва добра і справедливості тощо [405, с. 38-40].

Як відомо, вітчизняне правознавство класифікує основні функції держа­ви (залежно від поділу влади) за такими критеріями: законодавчі, виконавчо- розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. У цьому переліку спостережним ко­місіям відводяться спостережні, наглядові, контрольні і координаційні функції, згідно з якими вони здійснюють (за умовною класифікацією А.П. Геля, Г.С. Сема­кова, А.Х. Степанюка, І.С. Яковець) 5 основних завдань:

1. Погоджують постанови і подання, які приймаються та вносяться УВП, щодо:

а) зміни умов тримання засуджених у межах однієї виправної колонії або у зв'язку з переведенням їх до виправної колонії іншого рівня безпеки;

б) надання дозволу на проживання за межами виправної колонії засудженим жінкам на час звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю і пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку та скасування цього дозволу.

2. Разом з органами і установами виконання покарань вносять до суду за міс­цем відбування покарання засудженими подання щодо:

а) умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни не- відбутої частини покарання більш м'яким;

б) звільнення від відбування покарання вагітних і жінок, які мають дітей ві­ком до 3 років.

3. Сприяють адміністрації УВП:

а) у проведенні соціально-виховної роботи із засудженими, організації їх за­гальноосвітнього та професійно-технічного навчання;

б) у залученні громадських організацій, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та громадян до надання допомоги у створенні належних умов для тримання засуджених, їх матеріально-побутовому і медико-санітарному забезпе­ченні, здійсненні оздоровчо-профілактичних заходів;

в) у створенні додаткових робочих місць для залучення засуджених до суспільно-корисної праці.

4. На підставі інформації органів і установ виконання покарань ведуть облік осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, організовують громадський контроль за поведінкою цих осіб та проведення виховних заходів за місцем їх роботи (навчання), проживання протягом невідбутої частини по­карання.

5. Здійснюють заходи соціального патронажу щодо осіб, звільнених від відбування покарання, сприяють розвитку мережі центрів соціальної адапта­ції та інших установ і організацій, діяльність яких спрямована на надання цим особам допомоги у соціальній адаптації [448, с. 149-150].

Таким чином, у своїй діяльності спостережні комісії при реалізації визначе­них положенням завдань дотримуються певних правил, які в теорії права визна­чаються як соціальні норми - регламентація поведінки людей взаємовигідними умовами спілкування, спрямування їхньої діяльності у спільних інтересах [449, с. 51]. Для спостережних комісій притаманні, зокрема, морально-етичні норми (як критерії визначення адекватності у ставленні людей один до одного і до сус­пільства) та правові норми (для врегулювання найважливіших аспектів суспіль­них відносин, що забезпечуються примусовою силою держави).

З точки зору правової держави спостережні комісії як структурний елемент громадянського суспільства виконують функцію соціального компромісу: з одно­го боку, реалізують на практиці конституційні положення про соціальні права і свободи людини та громадянина в Україні (ст. 42-50), з іншого - розробляють і впроваджують такі рішення, які визначають міру можливої поведінки засудже­них, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової ді­яльності, соціального захисту та охорони здоров'я.

Наприклад, згідно зі ст. 118 КВК України у ході відбування покарання у вигля­ді позбавлення волі засуджені залучаються до праці. За своїми характеристиками праця засуджених є різновидом соціальної праці взагалі, а основні відмінності полягають у підпорядкуванні праці засуджених меті кримінально-виконавчого законодавства, наявністю специфіки деяких правовідносин та організації праці осіб, позбавлених волі. Тобто держава бере на себе обов'язки створювати умови для повного здійснення засудженими права на працю, гарантувати рівні мож­ливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, перекваліфікації, а також забезпечувати без­печні і здорові умови праці та гарантувати право на заробітну плату.

Визнано, що суспільно корисна праця в силу винятково великих виховних можливостей впливу на особистість є найважливішим засобом виправлення за­суджених (ст. 6 КВК України). Свого часу праця у відповідних законах держави визнавалась основою всього процесу виправлення та перевиховання засуджених. Нині в соціальній політиці, що закладається у кримінально-виконавче законо­давство, акцент з трудового аспекту зміщений на кримінально-виконавчий. Од­нак праця продовжує відігравати важливу роль при виконанні більшості видів покарань, а для деяких категорій засуджених вона залишається обов'язковою. Так, ст. 42 КВК України визначає, що засудженим до виправних робіт забороня­ється звільнятись за власним бажанням протягом строку відбування покарання.

У ст. 59 КВК України вказано, що засуджені до обмеження волі зобов’язані сум­лінно працювати у місці, визначеному адміністрацією виправного центру. Тобто залучення до праці спрямоване, насамперед, на привчання засуджених ставитися до праці як до позитивної та необхідної складової їх життя, у тому числі й подаль­шого життя на волі.

Виконуючи свої спостережні, контрольні та координаційні функції у цьому напрямі дотримання соціальних прав і гарантій засуджених, спостережні комісії, як цього вимагає і положення, мають послідовно закладати і серед персоналу ор­ганів та установ виконання покарань, і серед засуджених ідею про те, що праця в умовах позбавлення волі не є елементом кари, нелюдського або такого, яке при­нижує гідність, поводження із засудженими та не має на меті завдати засуджено­му фізичних страждань. До речі, така ідея є визначальною до організації праці в місцях позбавлення волі в Європейських пенітенціарних правилах, а саме:

1. Праця в місцях позбавлення волі розглядається як позитивний елемент виправного впливу, професійної підготовки й адміністративного управління.

2. Засуджених можна зобов’язати працювати, якщо за висновком лікаря їхнє фізичне й психічне здоров’я це дозволяє.

3. Ув’язненим надається достатній обсяг соціально корисної роботи чи (на­скільки це доцільно) іншої цілеспрямованої діяльності для того, щоб вони були зайняті нею протягом нормального робочого дня.

4. За змогою надана робота повинна бути такою, щоб підтримувати чи по­ліпшувати здатність ув’язненого нормально заробляти собі на життя після звіль­нення.

5. Ув’язненим, яким це може стати в пригоді в подальшому, і особливо моло­ді, надається професійно-технічне навчання корисним спеціальностям.

6. У межах розумного професійного добору, вимог адміністрації й дисциплі­ни ув’язненим надається можливість вибрати рід занять відповідно до своїх ба­жань.

7. Організація і методи праці в місцях позбавлення волі повинні бути за змо­ги такими ж, як і застосовувані до аналогічної роботи в суспільстві, для того щоб підготувати ув’язнених до нормальних умов вільної праці. Ця робота повинна, таким чином, відповідати чинним нормам і технічним вимогам та здійснюватися в межах сучасних методів управління і виробничих процесів [128, с. 28-29].

Для спостережних комісій та інших громадських організацій наведений пере­лік має стати орієнтиром у діяльності щодо запровадження європейських норм у цій сфері. Як зазначено в доповідях Уряду України за наслідками візиту до на­шої держави представників Європейського комітету по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню у 1998-2000 рр. з метою вивчення стану поводження з особами, позбавленими волі, в УВП і СІЗО України, в багатьох виправних установах ув’язнені не мають робо­ти, не налагоджена їхня професійна підготовка та перекваліфікація, а ув’язнені в СІЗО взагалі не мають діяльності поза камерою. На думку перевіряючих, за тако­го стану практично не можна досягти мети (виправлення) відповідно до чинного законодавства, основними засобами для якого визначені праця, загальна освіта та професійна підготовка. Європейський комітет по запобіганню тортурам та не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню вважає, що забезпечення засуджених різноманітною корисною діяльністю (праця, пере­важно з професійною орієнтацією) є основною частиною процесу соціальної реа­білітації. Більше того, як уже підкреслювалося комітетом у попередніх доповідях, заарештованих також необхідно якомога швидше забезпечити роботою, а також іншою діяльністю. Навіть у часи економічних негараздів налагодження праці за­суджених не повинно бути продиктовано виключно ринковими відносинами. Тому необхідно впровадити активну державну політику щодо спонукання в разі необхідності до розміщення замовлень на тюремне виробництво. Європейський комітет по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гід­ність, поводженню чи покаранню нагадує свої рекомендації за 1998-1999 рр. щодо впровадження спеціальних заходів для забезпечення роботою як засуджених, так і заарештованих осіб. Комітет радить докласти зусиль для розвитку програм про­фесійної підготовки в усіх установах [450, с. 26].

Чимало переконливих доказів зловживань в організаційно-виробничій ді­яльності ДДУПВП з надання засудженим роботи, забезпечення їх професійної підготовки, взятих з актів урядових перевірок ДДУПВП, наведено у згадуваній раніше статті О. Беца “Куди скочується в'язнична система України?” [322]. Автор констатує невиконання Положення про Державний департамент України з ви­конання покарань, затверджене указом Президента України від 31 липня 1998 р. № 827/98, а також Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 рр., затвердженої постановою Кабінету Мі­ністрів України № 1090 від 3 серпня 2006 р. [297, с. 324], зокрема і в частині забез­печення засуджених роботою, як цього вимагають власні рішення та міжнародні стандарти, визнані українським законодавством. О. Беца закликає суспільство, громадські організації вимагати від Президента та Уряду України рішучих дій щодо наведення порядку у ДДУПВП, утвердження законності у його діяльності, прозорості у прийнятті рішень, відкритості для громадського контролю.

Цінні пропозиції з коментованого питання містяться в роботі І.С. Яковець “Первинна класифікація засуджених до позбавлення волі та їх розподіл в уста­нови виконання покарань”, представленій на здобуття премії Президента Укра­їни для молодих вчених [451], яка знайшла підтримку та схвалення як з боку науковців і практиків, так і спостережних комісій при облдержадміністраціях Волинської, Харківської та інших областей України. Дійсно, для досягнення ці­лей покарання і кримінально-виконавчої діяльності, підвищення ролі покарання як засобу протидії злочинним проявам необхідна система, яка забезпечувала б реальну можливість застосовування до засуджених різних категорій каральних елементів і заходів виховного впливу на них у відповідному обсягу. Але для прак­тичної реалізації такого підходу насамперед необхідно поділити всіх засуджених до позбавлення волі на невеликі групи, тобто здійснити їх класифікацію залежно від визначальних, найбільш важливих ознак, які їх характеризують (у тому чис­лі і виробничих, професійних), домагаючись створення у кожному з видів УВП більш-менш однорідного середовища, в умовах якого можна з певною повнотою й ефективністю використовувати специфічні для кожного виду колонії засоби й можливості карально-виховного впливу.

Як відомо, із 1960 р. й до прийняття у 2001 р. нового КК України первинну класифікацію засуджених до позбавлення волі за видами ВТУ здійснював ви­ключно суд. Тепер цю функцію передано ДДУПВП. Однак вказана переорієнта­ція діяльності поки що проводиться без попередньої наукової розробки дієвої класифікаційної системи, у якій належне місце має бути відведене спостережним комісіям, що доповнять цей процес важливими елементами народовладдя і пред­ставницької демократії.

Слід відзначити, що умови праці засуджених в Україні регулюються у своїй основі законодавством про працю. Та у вирішенні цього питання на законодавчо­му і нормативно-правовому рівні є ряд проблем і протиріч. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 43 Конституції України не вважається примусовою робота, яка викону­ється особою за вироком суду. Проте, як це витікає з вимог ст. 7-9 КВК України, засуджені не зобов’язані працювати. Більше того, згідно з ч. 1 ст. 107 КВК України брати участь у трудовій діяльності - право засуджених. У ст. 13 Закону України від 23 червня 2005 р. “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” закріплене положення про те, що на підприємствах УВП не ставиться мета отри­мувати прибутки від господарської діяльності за участю засуджених.

Водночас вся практика виконання покарань та застосування різних форм звільнення від кримінальної відповідальності зорієнтовані на залучення засу­дженого до примусової праці. По-перше, до винесення обвинувального вироку винною особою відшкодовується менше 50% (від 33,3 до 49,1%) суми завданих збитків, а тому під час виконання покарання це завдання є обов’язком для за­судженого. По-друге, необґрунтована відмова засудженого від роботи не тільки визнається порушенням режиму, а й згідно зі ст. 133 КВК України може стати підставою для визнання його злісним порушником установленого порядку від­бування покарання. По-третє, відношення до праці є одним із критеріїв виправ­лення засудженого: застосування до нього таких форм звільнення від покарання та його відбування, як умовно-дострокове звільнення (ст. 81 КК України), заміна покарання більш м’яким (ст. 82 КК України), помилування (ст. 87 КК України) та ін. І, нарешті, по-четверте, сумлінне ставлення до праці є однією з підстав до­строкового зняття судимості [447, с. 38].

Таким чином, залучення засуджених до праці та створення додаткових ро­бочих місць є ефективним засобом впливу на особу з метою досягнення основ­ної мети покарання (ст. 50 КК України). Особливо актуальним це завдання є для УВП, де щорічно відбувають покарання понад 30% усіх засуджених в Україні. Як це витікає зі змісту ст. 118 КВК України, засуджені до позбавлення волі повин­ні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. Засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних ви­робничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров’я і спеціальність.

Вказані особливості щодо засуджених та умов їх праці мають надзвичайно пильно контролюватися членами спостережних комісій, бо саме тут виникає чи не найбільше порушень з боку органів та установ виконання покарань, які в силу різних причин, зокрема й фінансових, відступають від встановлених законодав­ством вимог.

Особливо складно працювати спостережним комісіям (як, до речі, і наглядо­вим комісіям та громадським радам) зі звільненими особами, які мають пробле­ми зі здоров'ям. Шанси знайти житло і роботу, яку здатні виконувати інваліди, хворі на туберкульоз і ВІЛ-інфіковані, і при цьому одержати згоду працедавця, нікчемно малі. Показово, що комісії вимушені відмовляти близько 30% засудже­них у наданні умовно-дострокового звільнення через відсутність гарантуванням їм місця проживання і роботи [447, с. 40].

Саме ці напрями роботи комісій можна виділити в як особливо суспільно значущі і соціально необхідні. А тому розвивати й підвищувати ефективність роботи в цьому напрямі - нагальне завдання органів виконавчої влади на місцях. Результати досліджень підтвердили той факт, що жодних самостійних засобів для ефективного вирішення всіх згаданих та інших найзлободенніших проблем спо­стережні комісії не мають.

Вирішуючи завдання підвищення ефективності діяльності спостережних комісій на основі оптимального варіанта розв'язання проблеми удосконалення форми взаємодії органів і установ виконання покарань, СІЗО із громадськи­ми організаціями та державними інституціями з метою додержання принци­пу відкритості для демократичного цивільного контролю над правоохорон­ними органами держави, визначені Концепцією реформування Державної кримінально-виконавчої служби України [5], та враховуючи уже напрацьова­ні активістами спостережних комісій, науковцями, керівником програми PR1, органами місцевого самоврядування позитивні методики, можна запропону­вати таке:

1. Підвищити ефективність системи управління кримінально-виконавчою службою, її функціонування на всіх рівнях на принципах підзвітності, прозорос­ті, передбачуваності і взаємодії центральних та місцевих органів виконавчої вла­ди, органів місцевого самоврядування і громадськості.

2. Усіма можливими засобами, в тому числі і спостережних комісій, форму­вати у громадськості належне розуміння важливості діяльності кримінально- виконавчої служби.

3. Забезпечити відкритість функціонування кримінально-виконавчої служби для демократичного цивільного контролю шляхом підтримання діалогових від­носин з громадськістю та вдосконалення співпраці з нею, підвищення мотивації громадян до участі в роботі спостережних, наглядових комісій, громадських рад, заохочення участі суспільних активістів, формування традицій, престижу і куль­тури суспільного контролю, розширення та зміцнення зв'язків із засобами масо­вої інформації щодо всебічного висвітлення діяльності кримінально-виконавчої служби з метою формування об'єктивної громадської думки про державну по­літику у сфері виконання покарань.

4. Заохочувати розвиток і роботу суспільних організацій в суспільному контролі і соціальному патронажі; відпрацьовувати форми і методи залучення волонтерських та інших громадських організацій до участі у процесі соціального супроводу осіб, які відбувають покарання, не пов'язані з позбавленням волі.

5. Залучити спостережні комісії й інші громадські організації до участі у створенні захищеної єдиної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи ДКВС України відповідно до ратифікованих міжнародних документів щодо за­хисту персональних даних.

6. Розробити процедуру, що гарантує включення в комісії представників сус­пільних організацій, які спеціалізуються у суспільному контролі і ресоціалізації.

Розв'язання цих та інших завдань забезпечить комплексний підхід до вирі­шення проблеми демократизації усього кримінально-виконавчого процесу.

Аналіз норм, закріплених у ст. 147, 148 КВК України, дає підстави вважати, що громадський контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань може здійснюватися також іншими інституціями - службами у справах неповнолітніх, піклувальними радами при виховних колоніях, представниками засобів масової інформації, а також окремими громадянами, в тому числі й представниками пра- возахисних організацій.

Новими структурами, покликаними здійснювати громадський контроль та забезпечувати участь громадськості у роботі органів та установ виконання по­карань стали Громадська рада при ДДУПВП та Громадські ради при територіаль­них органах управління Департаменту, створенні наказом ДДУПВП від 12 грудня 2004 р. № 238 “Про утворення громадських рад при Державному департаменті України з питань виконання покарань та при його територіальних органах управ­ління” на виконання Указу Президента України від 31 липня 2004 р. № 854/2004 “Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” [452] та постанови Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. “Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” [453] (згодом Громадська рада при ДДУПВП була перейменована на Громадську колегію при Департаменті).

Підводячи підсумок, слід зазначити, що взаємодія органів та установ ДКВС України з державними органами та недержавними організаціями - необхідна умова забезпечення ефективної життєдіяльності цих установ. Кінцевим результа­том такої взаємодії є досягнення цілей покарання взагалі і пенітенціарної системи зокрема, тобто виправлення і ресоціалізація засуджених, загальне та соціальне запобігання вчиненню злочинів.

Така взаємодія, що здійснюється відповідно до вимог чинного законодавства, а також відомчих і міжвідомчих нормативних актів, які регламентують правовід­носини органів і установ виконання покарань, державних органів і недержавних організацій, є важливою складовою частиною державної кримінально-виконавчої політики.

Становлення України як демократичної правової соціальної держави обумов­лює необхідність удосконалення державної політики у сфері діяльності органів і установ кримінально-виконавчої системи. За роки незалежності, акумулюю- чи досвід міжнародного і європейського законодавства, Україна значно просу­нулася вперед у створенні більш сучасної національної системи виконання по­карань. Однак доцільним та назрілим є питання впровадження та дії положень кримінально-виконавчої політики в системі ДКВС України, ефективної реалізації на практиці законодавчих і нормативно-правових актів, нормального функціону­вання усіх без винятку кримінально-виконавчих установ на основі безумовного дотримання вимог законів і підзаконних актів.

Особливістю сучасного стану функціонування органів і установ виконан­ня покарань в Україні є недосконалість закріплення концептуальних положень кримінально-виконавчої політики в нормативних актах, зокрема в Законі Украї­ни “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”. Чітко не визначена організаційними установками цілеспрямованість і збалансованість дій структур­них підрозділів колоній та різновекторність їх функцій, що закладені у природі виконання покарання в УВП (забезпечення режиму, соціально-виховна робота, працевлаштування засуджених тощо). Тим часом для створення належних умов функціонування системи в місцях позбавлення волі варто не лише вживати ор­ганізаційних заходів за запропонованою вище схемою, а й змінити оцінки ефек­тивності діяльності УВП. Головним показником роботи окремо взятої колонії має стати правовий, а не просто діяльний (виробничий, економічний, господар­ський) підхід до виконання покарання. При цьому функціонування кримінально- виконавчої служби має базуватися на додержанні положень Конституції і законів України, засад міжнародного права та європейської етики, принципів позапар- тійності, політичної незаангажованості, відкритості для взаємодії з національни­ми і міжнародними громадськими організаціями й інституціями.

Потрібна відповідна комплексна програма дій, яка має створювати необхідні умови для об’єднання і координації зусиль усіх суб'єктів запобігання злочинам в УВП. Для цього у комплексних цільових програмах профілактики, що розро­бляються і затверджуються в нашій країні як середньострокові плани-прогнози (на термін до 5 років), необхідно закріпити спеціальний розділ “Зв’язок планів із запобігання злочинам в ДКВС України з іншими державними програмами”. У ньому передбачити та зобов’язати органи місцевої державної влади й місцево­го самоврядування при складанні регіональних програм враховувати пробле­ми кожної окремо взятої колонії, яка дислокується на певній адміністративно- територіальній одиниці. Так, у повсякденній спільній діяльності УВП, місцевих держадміністрацій і органів місцевого самоврядування досить позитивно як ан- тикриміногенний чинник зарекомендували себе регіональні програми працеза- безпечення засуджених у місцях позбавлення волі, що можуть стати основою для розроблення комплексних програм профілактики злочинів.

У контексті підвищення рівня індивідуальної профілактики злочинів слід внести зміни до ст. 95, 97 КВК України, а саме: передбачити складання спеціаль­них індивідуальних програм на всіх без винятку засуджених, які перебувають у різних структурних дільницях УВП. Водночас до цього процесу варто залучити можливості всіх служб колоній, інших державних, насамперед правоохоронних, органів і громадських інституцій, які володіють інформацією про особу засудже­ного (загальноосвітні школи, професійно-технічні училища, служби у справах неповнолітніх, кримінально-виконавчі інспекції та ін.).

Розглядаючи покарання як кару, тобто відплату за вчинений злочин, законода­вець має вирішувати й інше завдання - відновлення соціальної справедливості, яка є основною організації запобігання злочинам в УВП. У зв'язку з цим, пропонуємо ст. 50 КК України доповнити ч. 4 такого змісту: “Покарання застосовується з метою віднов­лення соціальної справедливості, що була порушена суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю) винної особи”. При цьому під соціальною справедливістю ми розуміємо таку діяльність держави та засудженого (ст. 5 КВК України), що забезпечує в повному обсязі відновлення порушених законних прав та інтересів потерпілих від злочину осіб або створює реальні умови для досягнення вказаної мети.

У кримінальному праві слід розрізняти зрівняльний та розподільний аспекти справедливості, де перший має бути виражений у рівності громадян перед зако­ном, єдиних підставах і межах відповідальності, а розподільний - в індивідуалі­зації призначення і виконання покарання.

Враховуючи положення Конституції України про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, і те, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, необхідно змінити зміст деяких кримінально-виконавчих правових джерел, а саме: Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань та інші нормативно-правові акти, що є об'єктом цих правовідносин, слід затвердити на рівні постанови Кабінету Міністрів України. Лише при такому підході суб'єкти право­відносин (персонал УВП та засуджені) зможуть бути рівноцінними носіями прав і обов'язків, коли права однієї сторони виступають як обов'язок для іншої і навпаки. Водночас зменшиться кількість конфліктів засуджених і представників адміністрації УВП, а отже, стане нижчим рівень злочинності у місцях позбавлення волі.

До типових недоліків на цій стадії кримінально-виконавчого процесу слід віднести такі:

- досі в Україні не розроблена власна концепція (доктрина, програма тощо) виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі та не розширені можливості альтернативних до нього покарань. Її основу мають скласти такі засо­би впливу на особу засудженого, які б унеможливили вчинення ним злочинів як в умовах УВП, так і після звільнення з неї;

- закріпивши у чинному КК (ст. 50) та КВК України (ст. 1) завдання із запо­бігання вчиненню нових злочинів засудженими, законодавець не створив пра­вових умов його реалізації: досі не прийнято закон України “Про профілактику злочинів”; у КВК України відсутні як окремі норми, так і глави чи розділи, які б регулювали суспільні відносини з цих питань;

- наукові дослідження із проблем боротьби з рецидивною злочинністю біль­шою мірою спрямовані на вивчення механізмів злочинної поведінки на стадії дізнання, досудового та судового слідства, і меншою - на з'ясування специфіки злочинних проявів в УВП.

З огляду на це, вироблення та обґрунтування нових організаційно-тактичних засад попередження злочинів в УВП є першочерговим завданням як законодавців та науковців, так і працівників ДКВС України.

Для забезпечення реальним змістом принципів справедливості та законнос­ті, підвищення рівня захисту віктимно вразливих об'єктів діяльності УВП пропо­нуємо нову редакцію ст. 391 КК України “Злісна непокора адміністрації виправної установи”: “Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій засудженим, тобто умисна відкрита відмова засудженого від виконання конкретних вимог представника адміністрації, який мав право висунути таку вимогу, якщо така відмова була неодноразовою або була виражена в демонстративній чи зухвалій формі, вчинена з метою посягання на правосуддя, - карається позбавленням волі на строк до трьох років”, а також інші конкретні пропозиції з виявлення причин вчинення злочинів засудженими у місцях позбавлення волі, удосконалення ро­боти ДКВС України в цьому напрямку тощо, вміщені в додатках Б.4.1, Б.4.2, П.4.1 та ін.

Дослідження дало змогу виявити, що неоднозначність наукових і практичних підходів до визначення явищ злочинності в УВП призводить до їх неправильної кваліфікації та однобічного аналізу реального становища правопорядку в ДКВС. А це, у свою чергу, впливає на якість роботи щодо запобігання злочинам в УВП. Тому пропонуємо в Інструкції про організацію обліку злочинів і пригод у ДКВС дати визначення поняття “злочинність у місцях позбавлення волі”, що не тільки вирішить зазначені проблеми, а й створить умови для зниження рівня так званої латентної злочинності.

Відзначаючи загалом певні досягнення законодавців, науковців і практиків у встановленні сучасної регламентації порядку та умов відбування і виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених у місцях позбавлення волі (повторні злочини), слід разом з тим працювати над удосконаленням окремих за­конодавчих положень і нормативно-правових актів. Щоб не бути голослівними, пропонуємо такі конкретні заходи.

1. Доповнити п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушення­ми режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі” частиною другою такого змісту: “Роз'яснити судам, що при вирішенні питання про злісність про­ступку засудженого вони мають керуватись положеннями ст. 133 КВК України, у якій подано поняття злісного порушника установленого порядку відбування по­карання”.

Така видозміна зазначеної постанови пленуму обумовлена тим, що в доктри- нальних джерелах (коментарях до КК України, підручниках, навчальних посібни­ках тощо) це явище тлумачиться дещо по-іншому, що в результаті відображається на стані правозастосовчої практики, коли за ст. 391 КК України притягують до відповідальності засуджених, які не вчинили злісної непокори представникам ад­міністрації УВП.

2. Третє речення ч. 2 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійснен­ні правосуддя” краще викласти у такій редакції: “Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією та інши­ми законами України прав людини і громадянина, встановленого кримінально- процесуальним та іншим законодавством порядку, або уповноваженою особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними та іншими нормами права” [454, с. 14].

Нова редакція зазначеного пункту постанови пленуму дасть можливість більш ефективно боротися з проявами рецидивної злочинності в УВП та з незаконним притягненням засуджених до кримінальної відповідальності за ст. 391 КК України, про які йдеться в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі” [455, с. 103].

3. Внести зміни у ч. 4 п. 57 Правил внутрішнього розпорядку установ вико­нання покарань, виклавши її у такій редакції:

“Виявлення та встановлення на профілактичний облік засуджених, які вчинили злочини або правопорушення чи мають намір їх вчинити, здійснюється оператив­ними працівниками у взаємодії та спільно з іншими правоохоронними органами й службами установ виконання покарань... ” - і далі за текстом цього пункта правил.

Така видозміна обумовлена вимогами ст. 104 КВК України, у якій визначе­ні основні завдання оперативно-розшукової діяльності у колоніях. Одним із них є надання правоохоронним органам, які здійснюють оперативно-розшукову ді­яльність в УВП, допомоги в розкритті, припиненні та попередженні злочинів, де профілактичні обліки засуджених, зокрема хворих з психічними відхиленнями, ведуть психологи, медичні частини та інші підрозділи колонії.

Дослідження нормативного забезпечення взаємодії кримінально-виконавчих установ з відповідними інституціями щодо постпенітенціарної допомоги звільне­ним дає змогу відзначити достатню врегульованість цієї сфери. Проте на фоні по­зитиву нормативного регулювання спостерігається значно гірша ситуація щодо можливості реалізації означених положень.

Для того, щоб змінити ситуацію на краще, необхідно: відмовитися від фор­мального ставлення до процесу підготовки до звільнення засуджених, що може бути реально досягнуто після зміни стереотипів діяльності персоналу кримінально-виконавчих установ; посилити контроль за реалізацією законодав­ства у сфері надання соціальної допомоги звільненим; постійно проводити спіль­ні координаційні наради керівництва кримінально-виконавчих установ, відпо­відних керівників територіальних управлінь кримінально-виконавчої системи, представників відповідних підрозділів органів внутрішніх справ та працівників служб зайнятості; регулярно обмінюватися інформацією про реальний стан ро­боти зі звільненими; розмежувати повноваження різних інституцій щодо про­ведення певних заходів зі звільненими; розглянути можливість запровадження делегування певних функцій ДКВС визначеним інституціям за допомогою відпо­відних нормативно-правових актів або угод.

Питання організації спільної діяльності, зокрема в частині своєчасної поін­формованості з метою ефективного контролю та нагляду за звільненням, розкри­ває проблему фактичної занедбаності такого інституту, як спостережні комісії.

Для упорядкування чинного законодавства з правового регулювання соці­альної та трудової реабілітації звільнених пропонуємо: в Законі України “Про зайнятість населення” передбачити надання пільг для соціально незахищених верств населення і, насамперед, щодо працевлаштування громадян, звільнених від відбування покарання. Для цього цей закон слід доповнити положенням про те, що “особи, звільнені з місць позбавлення волі, повинні бути першочергово влаштовані на робочі місця за їхньою спеціальністю. Якщо особи, звільнені з місць позбавлення волі, не можуть бути працевлаштовані за направленням цен­трів зайнятості населення, то їх необхідно направляти на навчання для здобуття нової професії”. Закон України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували по­карання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” пропо­нуємо доповнити положенням, що кошти на соціальну та трудову реабілітацію осіб, звільнених з місць позбавлення волі, необхідно виділити з Державного та місцевого бюджетів. (Більш докладна інформація про дотримання цього закону - у довідці-меморандумі, див. додаток Р.4.4.)

Розв’язання правовим і організаційним шляхами розглянутих проблем мож­ливе за умови врахування й активного використання таких об’єктивних чинни­ків, як правова нормативізація, консенсуальність, історико-прецедентний і ку­мулятивний (посилений, направлений) фактори. Однак доцільним та назрілим є питання ефективної реалізації на практиці уже розроблених законодавчих і нормативно-правових актів.