Наукове обґрунтування цілей, завдань та функцій Державної кримінально-виконавчої служби України у сфері кримінально-виконавчої політики

Розбудова демократичної, соціальної, правової держави та прагнення Украї­ни увійти повноправним членом у міжнародне співтовариство обумовлюють перегляд окремих напрямів державної політики, у тому числі у сфері виконання кримінальних покарань.

За таких умов серед багатьох теоретичних і практичних завдань, які потребу­ють розв’язання, своєю актуальністю і новизною виділяється розробка правових і організаційних засад органів і установ виконання кримінальних покарань, зо­крема науково-теоретичне обґрунтування цілей, завдань та функцій ДКВС Украї­ни у сфері кримінально-виконавчої політики.

Необхідність дослідження зазначеної проблеми обумовлюється низкою об­ставин. З одного боку, це пов’язано з відсутністю в юридичній науці чіткого уяв­лення щодо правової природи сучасних кримінально-виконавчих установ різних типів. З іншого - існує потреба глибокого теоретичного аналізу основних поло­жень чинного законодавства щодо їх функціонування, а також розробки науково обґрунтованих рекомендацій з удосконалення їх діяльності. Актуальність теми, що вивчається, обумовлена також новизною досліджуваного напряму і практич­ною значущістю результатів роботи цих установ для вирішення основних про­блем політики держави у сфері виконання покарань - виправлення і ресоціаліза­ції засуджених.

Отже, на основі комплексного вивчення законодавства України і практики його застосування розкриємо цілі, завдання та основні напрями діяльності ДКВС України в контексті реалізації державного примусу в його найбільш гострій фор­мі, якою є кримінальне покарання. Виконання кримінальних покарань є виключ­но функцією держави, для здійснення якої створюються спеціальні органи й уста­нови. Водночас кримінально-виконавча система - це цілісне явище, створене на принципах управління, до якого входять не тільки органи виконання покарань, а й інші органи влади і управління, а також інститути суспільства.

У цьому значенні Закон України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, закріплюючи правові основи організації та діяльності ДКВС, її завдання та повноваження, вказує на необхідність забезпечення колегіальності при ухваленні важливих рішень (п. 6 ст. 2) та взаємодії з органами державної вла­ди, місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, благодійними і релігій­ними організаціями (п. 7 ст. 2).

На цій підставі сучасні вітчизняні дослідники державного управління кримінально-виконавчою системою визначають її (систему) “як сукупність ор­ганів державної влади і громадських інституцій, що об’єднані на інтегрально- функціональних засадах навколо центрального органу пенітенціарного управлін­ня, на який покладена реалізація єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. У цій системі органи і інституції взаємодіють у напрям­ку забезпечення соціальної безпеки шляхом ресоціалізації осіб, які відбувають і відбули кримінальні покарання” [428, с. 9].

Однак законом визначено єдиний державний орган - ДКВС України, - на який згідно зі ст. 1 “Завдання Державної кримінально-виконавчої служби Украї­ни” покладається завдання щодо здійснення цілісної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Абстрагуючись від основних завдань кримінально-виконавчої політики (визначення основних напрямів ефективного виконання кримінальних покарань за умов суворого дотримання вимог закон­ності; розроблення основних напрямів функціонування органів держави і гро­мадськості для досягнення виправлення та ресоціалізації засуджених; формуван­ня основних напрямів діяльності, пов’язаної з профілактикою вчинення злочинів і правопорушень засудженими як під час відбування покарання, так і після звіль­нення; визначення напрямів роботи державних органів і громадськості для за­безпечення соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих уста­нов), у різних статтях КВК України (зокрема у ст.

- охоронну - забезпечує захист суспільства від злочинних посягань шляхом реалізації соціальних заходів у процесі і після виконання покарань;

- запобіжну - полягає у превентивному впливі як на засуджених, так і на інших осіб з метою недопущення скоєння ними злочинів;

- правоохоронну - забезпечує охорону прав та законних інтересів осіб, які відбувають чи відбули кримінальні покарання, та осіб, які працюють в інституці­ях кримінально-виконавчої системи;

- соціальну - полягає у реалізації заходів соціальної допомоги засудженим як у процесі відбування покарання, так і після його завершення;

- нейтралізаційну - сприяє нейтралізації негативних наслідків діяльності УВП та недопущенню соціального виключення засуджених шляхом проведення комплексу соціально спрямованих заходів;

- виправну - забезпечує мобілізацію внутрішніх сил особистості злочинця для його повернення до суспільства шляхом створення відповідних для цього со­ціальних, правових та організаційних умов;

- регулятивну (організаційну) - полягає в тому, що всі суб’єкти кримінально- виконавчої системи в процесі реалізації функції держави з виконання криміналь­них покарань виступають як єдина цілісна система;

- координаційну - означає відведення ДКВС України головного місця при реалізації пенітенціарної функції держави і забезпечення цим відомством вза­ємодії всіх інших суб’єктів кримінально-виконавчої системи;

- інформаційну - полягає у створенні прозорого інформаційного простору навколо діяльності всіх суб’єктів кримінально-виконавчої системи [22, с. 18; 172, с. 12].

Так, охоронна функція кримінально-виконавчої системи забезпечується ді­яльністю спеціальних державних органів і установ виконання покарань. Загалом законодавчо усталена державна структура включає 182 установи⁵, в яких утриму­ється майже 200 тисяч осіб, у тому числі в 33 діючих ізоляторах - 38,7 тисячі, в арештних домах - 357 осіб, у 134 кримінально-виконавчих установах закритого і відкритого типів - майже 149,6 тисячі засуджених (із них 9,3 тисячі жінок), в

⁵ Для порівняння: у 1900 р.

11 виховних колоніях - майже 3,2 тисячі неповнолітніх засуджених, у 20 виправних центрах - 3,6 тисячі осіб, засуджених до обмеження волі, та у 2 лікувально-трудових профілакторіях - 478 осіб, 1245 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. По­над норму житлової площі в установах тримається 39,9 тисячі засуджених (26,6%). Найбільше переповнені лікарні - 4 тисячі осіб (37,1%), виправні колонії середнього рівня безпеки, в яких тримаються вперше засуджені особи, - 15,1 тисячі (27,7%), виправні колонії середнього рівня безпеки, в яких тримаються неодноразово за­суджені особи, - 15 тисяч (26,4%), виправні колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання (для осіб жіночої статі) - 2,9 тисячі осіб (35,8%), виправні колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання (для осіб чоловічої статі) - 1052 особи (17,8%) та СІЗО - 4,5 тисячі (11,7%). Крім цього, у системі органів та установ виконання покарань провадять діяльність 703 під­розділи кримінально-виконавчої інспекції, на які покладено функцію організації виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі. На обліку зазначених інспекцій перебуває 156,3 тисячі засуджених [429; 430, с. 3].

Науково-практичний інтерес до вказаного напряму кримінально-виконавчої політики України спонукав до його розгляду багатьох вітчизняних дослідників. Так, О.М. Джужа виділяє як один із напрямів соціальної політики України пра­воохоронну політику, спрямовану на профілактику, відвернення та припинення злочинів, виконання покарання засудженими. При цьому він визначає основи кримінальної політики як заснованого на об’єктивних законах розвитку суспіль­ства напряму діяльності з охорони інтересів народу від злочинних посягань, ви­конання заходів державного примусу [33, с.

На наш погляд, дослідницький інтерес визначення в межах кримінально- виконавчої політики держави правоохоронної функції, що трансформується через органи й установи ДКВС як один із їх основних структурних елементів у вигляді охоронної функції - забезпеченні захисту суспільства від злочинних посягань шляхом реалізації соціальних заходів у процесі і після виконання по­карань, - сьогодні є досить актуальним. Це стосується як кожної зі складових частин глобальної кримінальної політики держави - кримінально-правової та кримінально-процесуальної, які конкретно регламентують порядок застосування компетентними органами держави запобіжного примусу і без визначення яких не може йти мови про виконання кримінальних покарань, так і кримінально- виконавчої, яка встановлює порядок регулювання умов тримання, правовий ста­тус ув’язнених і засуджених, забезпечує режим та охорону тощо, а також вико­нання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі.

Таким чином, під доктринальним визначенням поняття “правоохоронна політи­ка держави” і відповідно - правозастосовчою “охоронною функцією кримінально- виконавчої системи” слід розуміти особливий вид соціальної діяльності, що забез­печує охорону цінностей правової держави (безпеку особи, суспільства і держави, права і свободи людини і громадянина, законність, гуманізм і справедливість).

Як уже зазначалося, ДДУПВП формує єдину державну політику, реалізує ці­льові програми розвитку кримінально-виконавчої системи та визначає основні напрями діяльності органів і установ виконання покарань, а саме:

- контролює виконання актів законодавства з питань, що належать до його компетенції, вироків, постанов і ухвал судів, забезпечує розподіл на тримання за­суджених до позбавлення волі й осіб, взятих під варту;

- аналізує результати діяльності органів і установ виконання покарань, складає довгостроковий та оперативний прогнози криміногенної обстановки і на їх основі вносить у встановленому порядку пропозиції щодо підвищення ефек­тивності функціонування кримінально-виконавчої системи, забезпечення право­порядку та безпеки, посилення боротьби зі злочинністю, інформує населення з цих питань через засоби масової інформації;

- упорядковує і контролює оперативно-розшукову діяльність;

- організовує виконання актів амністії та помилування;

- забезпечує виховну роботу з особами, які утримуються в УВП;

- гарантує, згідно із законодавством, правовий і соціальний захист осіб ря­дового та начальницького складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей;

- налагоджує за дорученням Кабінету Міністрів України зв'язки з міжнарод­ними організаціями, укладає угоди з відповідними органами іноземних держав про співробітництво у сфері виконання кримінальних покарань, боротьби зі зло­чинністю та з інших питань, що належать до його компетенції [292] тощо.

Крім того, останні нормативно-правові положення визначають такі завдання ДДУПВП:

- розроблення рекомендацій щодо організації тримання осіб, взятих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосування передбачених зако­ном засобів виправлення і перевиховання засуджених;

- здійснення контролю за виконанням вироків суду за окремими видами до­даткових покарань;

- забезпечення примусового лікування засуджених, хворих на алкоголізм та наркоманію;

- створення умов для додержання вимог законодавства в органах і устано­вах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі, розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання покарань, проведення дізнання у справах про ці злочини, провадження оперативно-розшукової діяльності;

- керівництво органами й установами виконання покарань, організація виробничо-господарської діяльності з наданням засудженим роботи, забезпечен­ня їх професійної підготовки та загальноосвітнього навчання;

- правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу, пра­цівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей;

- удосконалення роботи з кадрами, їх професійної підготовки.

Нагляд за дотриманням законності в органах і установах виконання покарань здійснюється в порядку, визначеному Конституцією та Законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України.

Відповідно до Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, ДДУПВП виконує такі функції: реалізує цільові програми розвитку кримінально-виконавчої системи; визначає основні напрями діяльнос­ті органів і установ виконання покарань; бере участь у розробленні та реалізації державних комплексних програм боротьби зі злочинністю; забезпечує органі­зацію виховної роботи з особами, яких тримають в установах ДКВС. Крім того, виконує ряд важливих функціональних обов’язків, пов’язаних з наданням допо­моги особам, звільненим з місць позбавлення волі, в їх трудовому і побутово­му влаштуванні; затвердженням структури, штатного розпису органів і установ виконання покарань; організацією роботи з добору, розстановки та підвищення кваліфікації осіб рядового і начальницького складу та працівників кримінально- виконавчої системи, їх соціальним захистом [292] тощо.

З метою надання державної підтримки кримінально-виконавчій системі в умовах її реформування Кабінет Міністрів України постановою “Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань” від 22 квітня 1999 р. № 653 затвердив тимчасові нормативи штатної чи­сельності персоналу кримінально-виконавчої системи та граничної чисельності управлінського персоналу, який утримується за рахунок Державного бюджету, а також вирішив деякі питання, пов’язані з проходженням служби, медичної до­помоги, пенсійного забезпечення осіб рядового і начальницького складу та чле­нів їх сімей, установив основні джерела фінансування Департаменту і УВП [293, с. 326-328].

Зокрема п. 7 постанови встановлено, що джерелами фінансування кримінально-виконавчої системи є бюджетні асигнування та доходи від працеви- користання спецконтингенту. Такі доходи складаються з нарахувань на заробітну плату засуджених та осіб, які тримаються у лікувально-трудових профілакторіях, у розмірі 50% і відносяться на собівартість продукції (робіт, послуг). Крім того, згідно з п. 8 постанови, ДДУПВП дозволено утворювати фонд фінансової допо­моги та розвитку у розмірі 30% прибутку, що залишається в розпорядженні під­приємств установ кримінально-виконавчої системи, а також спеціальний фонд допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, у розмірі до 5% отрима­них доходів від працевикористання засуджених.

Вочевидь, такі рішення слід розглядати не тільки як засіб поліпшення мате­ріального та фінансового становища УВП, а й прагнення до комплексного подо­лання соціальних проблем, пов’язаних із виконанням покарань, через підсилення соціальної функції пенітенціарної системи - вирішення проблем матеріального й організаційного змісту, що знижують мотивацію праці.

Створення ДДУПВП, який згідно із зазначеними вище законодавчими і нормативно-правовими актами уособлює всі функції управління ДКВС Украї­ни, підпорядковується безпосередньо Кабінету Міністрів України, дає підстави стверджувати про поліфункціональність цього органу: з одного боку, серед його функцій чітко виділяються види діяльності, які характеризують Департамент тільки як орган виконання покарань, з іншого, він здійснює значно ширше коло функцій, притаманних сучасній кримінально-виконавчій службі: пов’язаних з дотриманням правового статусу засуджених, порядком застосування до них за­ходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки, удоско­наленням системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності (нормотворчий процес), звільнення від відбування покарань, ресоці- алізацією та ін.

Так, з метою приведення умов тримання засуджених і ув’язнених до між­народних стандартів за ініціативи Департаменту прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 р. № 1090 “Про затвердження Державної про­грами покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, у відпо­відність до вимог законодавства, на 2006-2010 роки”, на виконання якої планува­лося залучити 2,3 млрд грн. Зокрема цією програмою передбачено будівництво нових СІЗО в Автономній Республіці Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Київ­ській та Полтавській областях, що дасть змогу ввести в дію 4900 місць [427, с. 5].

У ст. 16 Закону “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” окремо сформульовані вимоги до персоналу ДКВС України і його відповідаль­ність. Зокрема наголошено на необхідності реалізації працівниками УВП такого елементу мети і завдання кримінально-виконавчого законодавства України (за­значений у ч. 1 ст. 1 КВК України), як запобігання вчиненню нових злочинів і за­судженими, й іншими особами, а також попередження тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження із засудженими.

Актуальність цієї проблеми викликана передусім тим, що в загальній струк­турі злочинів так звана рецидивна злочинність становить 17-18%. Значну частину серед цієї категорії осіб займають засуджені, які були звільнені з УВП і до зняття або погашення судимості вчинили нові злочини (від 15 до 20%) [431, с. 111].

Таке становище склалось через низку обставин, що негативно впливають на зміст, рівень та динаміку протидії рецидивній злочинності силами, методами і засобами ДКВС України і громадських формувань, зокрема через недостатнє нормативно-правове забезпечення, а також стан висвітлення цієї теми в сучас­ній юридичній науці. УВП та її персонал як суб’єкт запобігання злочинам досі комплексно не вивчали ні науковці, ні законодавці. Однак Концепція рефор­мування Державної кримінально-виконавчої служби України, ухвалена указом Президента України від 25 квітня 2008 р. № 401/2008 [5], передбачає створення уже на першому етапі (2008-2012) нових моделей УВП, здатних у повному обсязі виконувати всі функції, покладені на кримінально-виконавчу службу, на основі нормативно-правової бази, яка відповідає міжнародним нормам (п. 3).

Як засвідчує аналіз, тактичні завдання профілактики злочинів з боку засу­джених досить різноманітні. Їх конкретний зміст може змінюватись залежно від суб’єктивних і об’єктивних обставин, які й визначають тактику дій персоналу УВП.

На разі для досягнення стратегічної мети профілактичної діяльності із запо­бігання злочинам і наука, і практика виробили відповідний набір технічних вимог і механізмів їх реалізації в конкретно взятій УВП. До них варто віднести такі:

1. Недопустимість волюнтаризму і створення умов, сприятливих для досяг­нення позитивного профілактичного результату. Цілком слушним у такому ви­падку є вироблення конкретних рекомендацій щодо тактики запобіжної діяль­ності, пов’язаної, наприклад, з усуненням окремих негативних явищ у середовищі засуджених, викликаних безробіттям в УВП, або ж з нейтралізацією впливу на них з боку осіб негативної спрямованості (так званих авторитетів, злодіїв у законі тощо).

2. Постійне удосконалення та видозмінення видів і засобів профілактики злочинів, дотримання відповідного співвідношення між ними й усунення про­тиріч. Як правило, настання очікуваного тактично виправданого позитивного результату щодо запобігання злочинам можливе лише за умови раціонального використання виділених для цього фінансових і матеріальних ресурсів, а також людських зусиль.

3. Готовність об'єктів запобіжного впливу в УВП до профілактики злочинів. Це стосується однаковою мірою як заходів загальної, так і індивідуальної про­філактики злочинів. Так, якщо в процесі індивідуальної профілактики засудже­ний продовжує вчиняти дисциплінарні проступки, включаючи злісні їх прояви (ст. 133 КВК України), а суб'єкт запобігання злочинам не змінює (чи не доповнює) своїх методів регулювання або не вживає попереджувальних заходів на ті чи інші протиправні дії з боку засудженого, то це закінчується вчиненням злочинів: як свідчить статистика, понад 30% злочинів в УВП вчиняють особи, які перебували на профілактичному обліку, та майже 70% - порушники режиму тримання в ко­лонії [432, с. 13].

4. Наукове забезпечення тактики профілактичної діяльності, що включає:

- систематичний глибокий науковий аналіз явищ злочинності;

- визначення правового статусу засуджених, гарантії захисту їхніх прав, за­конних інтересів та обов'язків і особистої безпеки (ст. 7-10 КВК України), осо­бливо в частині застосування до них заходів профілактичного впливу;

- коригування змісту виконання покарання і тактики запобігання злочинам в УВП шляхом введення у структурних дільницях колоній рівнів безпеки, глас­ності використання технічних засобів нагляду і контролю за поведінкою засудже­них (ст. 94-100, 103, 138-140, КВК України) тощо.

5. Систематична і наполеглива робота з удосконалення нормативно-правових актів, зокрема в частині:

- закріплення порядку виконання примусового лікування засуджених, що дозволить не тільки забезпечити дотримання законних прав останніх, а й ство­рить умови для запобігання злочинам в УВП (ст. 117 КВК України);

- встановлення на законодавчому рівні пенсійного забезпечення (ст. 122 КВК України);

- введення богослужіння і створення умов для здійснення релігійних обря­дів в УВП засудженими різних віросповідань (ст. 128 КВК України);

- закріплення (нормативне) особливостей відбування покарання у виді по­збавлення волі засудженими жінками і неповнолітніми (ст. 141-149 КВК України).

6. Врахування важливості різноманітних соціальних процесів в УВП, зокре­ма тих, які детермінують злочинність у колоніях і вимагають тактичного спів­відношення кількісних та якісних показників об'єктів профілактичного впливу, а також сил і засобів, задіяних для виконання кримінального покарання чи інших профілактичний дій.

Дотримання названих вимог профілактики злочинів у місцях позбавлення волі позитивно впливає на вибір і встановлення відповідних тактичних завдань з виявлення та усунення причин і умов злочинності в УВП, визначення засобів впливу на детермінанти злочинності та об'єкти профілактичного впливу, а також форм діяльності (гласних і негласних) суб'єктів профілактики злочинів, спрямо­ваних на досягнення стратегічної мети покарання і запобігання вчиненню зло­чинів.

Сучасні дослідження з профілактики злочинів значну увагу приділяють та­кож методам загальної профілактики (на рівні мікросередовища), акцентуючи увагу на методах виявленнях та методах усунення причин, що породжують або сприяють виникненню злочинності в УВП [276, с. 322].

До методів виявлення зовнішніх умов злочинності в колоніях належать:

1) перевірка діяльності різних служб УВП керівниками і контрольно- наглядовими органами (оперативними, соціально-виховними тощо), а також на­гляд з боку прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни, спостережних комісій та ін.;

2) кримінальне дослідження та виявлення криміногенних зон в УВП, де най­більш часто і в певні проміжки часу вчиняються злочини та злісні дисциплінарні проступки засуджених;

3) комплексне обстеження (рейди по всій території УВП) об'єктів охорони і нагляду начальником колонії, його заступником, а також відповідальними пра­цівниками.

Методи усунення, нейтралізації чи компенсації зовнішніх умов злочинності включають:

1) конструктивно-технологічну розробку принципово нових засобів комп'ютерного збору, обробки та використання інформації про конкретні колонії за напрямами їх діяльності, засоби охорони й нагляду за засудженими, ефектив­не використання цілодобового спостереження за засудженими, технічних засобів перевірки посилок, передач, листів, огляду автотранспорту, обшуків засуджених та їх речей тощо;

2) комплексні профілактичні операції в колонії, пов'язані з мобілізацією усіх сил і засобів УВП, а при необхідності - залучення можливостей сусідніх колоній, у тому числі інших областей і регіонів;

3) організацію оперативного обміну інформацією між різними службами УВП про криміногенні ситуації, угрупування антисуспільної спрямованості серед засуджених та їх вірогідні акції тощо;

4) недопущення перевищення фактичної кількості засуджених над лімітами, встановленими компетентними органами, за рахунок перерозподілу засуджених між колоніями згідно з правилами (ст. 93 КВК України), а також розширення на­явних і будівництва нових, більш сучасних УВП;

5) підвищення дисциплінованості персоналу УВП, організацію правильної дисциплінарної практики, коли крайні заходи реагування до порушників дис­ципліни з боку адміністрації колонії застосовуються після використання інших, більш м'яких стягнень, передбачених дисциплінарним статутом;

6) встановлення співробітникам і працівникам УВП максимально- мінімальних меж заробітної плати, просування по службі, заохочень і стягнень з урахуванням складного характеру роботи.

У системі тактичних заходів з усунення причин злочинності особливо акту­альною є групова профілактика суспільно небезпечних діянь з участю засудже­них. Необхідність цього виду запобігання злочинам обумовлена таким:

- УВП є місцем концентрації значної кількості небезпечних злочинців, що саме по собі детермінує криміногенні ситуації у місцях позбавлення волі;

- у колоніях нерідко виникають й інші специфічні ситуації, що детермінують насильницьку злочинну поведінку, ухилення від відбування покарання та ін.;

- у багатьох УВП можлива управлінська криміногенна ситуація, що обумов­лює корисливі суспільно небезпечні діяння та злочини з необережності;

- в УВП має місце віктимологічна криміногенна ситуація.

Останнє явище - віктимологічна криміногенна ситуація - в юридичній науці досліджене поки недостатньо. Власне віктимологія як вчення про жертву взагалі і жертву правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільних, трудових тощо) зокрема і похідне від неї - віктимність - підвищена вірогідність за тих чи інших обставин стати жертвою правопорушення [433, с. 472-473], має пряме від­ношення до предмета нашого дослідження. Специфічним предметом цієї науки є, по-перше, жертви правопорушень як відповідна категорія осіб і процес їх перет­ворення на жертв протиправних посягань; по-друге, індивідуальна здатність тих чи інших осіб стати жертвами чи нездатність уникати протиправного посягання, протидіяти йому там, де об’єктивно це можливо.

Отже, групова профілактика злочинів - це цілеспрямований вплив на свідо­мість особи у спеціально чи стихійно створених групах людей з метою управління розвитком криміногенної ситуації. Як свідчить практика, організація в УВП тако­го виду запобігання злочинності вкрай необхідна.

На думку науковців-криміналістів, однією з умов ефективності організації та здійснення виправного впливу є рівномірний творчий розподіл функції УВП між її співробітниками. Як слушно зауважує з цього приводу А.О. Галай, правильно організована УВП є своєрідною частиною суспільства, тому в ній мають працю­вати категорії персоналу, що відрізняються між собою за статусом, оплатою та іншими показниками більше, ніж це регламентовано у сучасних нормативно- правових актах [424, с. 12]. При цьому персонал, який працює безпосередньо із контингентом засуджених, має особливу правову регламентацію дій.

Однак, на думку А.Х. Степанюка, саме адміністрація органів та установ ви­конання покарань є суб’єктом кримінально-виконавчої діяльності, саме вона на основі загальної стратегії визначає конкретні тактичні засоби запобігання зло­чинам в УВП. Проводячи розмежування між суб’єктом діяльності з виконання покарань і учасниками кримінально-виконавчої діяльності, які надають допомо­гу адміністрації органів та установ виконання покарань у її доцільній діяльності щодо реалізації властивих покаранням правообмежень, А.Х. Степанюк наголо­шує на тому, що “адміністрація є не тільки обов’язковим, але й основним, най­більш важливим, головним речником кримінально-виконавчої діяльності, який в однобічному порядку визначає роль персоналу, а також відповідає за організацію учасниками соціально-педагогічних, трудових та інших процесів” [253, с. 16].

Щодо останнього, то цю проблему ускладнює, по-перше, її новизна, по-друге, відсутність у структурі соціально-психологічної служби УВП посад працівників, які б координували діяльність з цих питань. Не передбачені вказані посади і в інших керівних органах ДКВС України. Покладання ж таких функцій на підрозді­ли, що займаються налагодженням зв'язків з громадськістю з метою вироблення спільної стратегії і тактики дій щодо запобігання злочинам, не можна поки що ви­знати результативним через загальність і безособовість відносин між адміністра­цією УВП та різноманітними громадськими інституціями. Цей напрям і надалі залишається пріоритетним з точки зору його науково-теоретичного і законодав­чого обґрунтування.

В УВП тактичними елементами профілактики вчинення злочинів засудже­ними, крім названих вище, є також різноманітні методи виявлення осіб, з боку яких можна очікувати вчинення злочинів й інших протиправних дій. Відповідно визначаються й тактичні завдання різних служб колонії. Методи виявлення за­суджених, які мають відхилення від встановлених в УВП норм поведінки, поді­ляють на: а) оперативні (силами і засобами оперативно-розшукової діяльності); б) вивчення оточення; в) кримінально-психологічні дослідження та ін.

Основний тактичний зміст застосування цих методів полягає в тому, щоб ви­явити, поставити на облік і проконтролювати поведінку об'єктів профілактично­го впливу. Оскільки в структурі осіб, які були суб'єктами злочинів в УВП, значна кількість (майже третина) - це ті, які не перебували на профілактичному обліку, нагальним тактичним завданням адміністрації колонії є удосконалення та більш ефективне використання методів індивідуального запобігання злочинам.

Враховуючи, що більше 60% злочинів вчиняють порушники встановленого порядку відбування покарання [276, с. 333], таку категорію засуджених слід брати на оперативно-профілактичний облік та планувати тактичні заходи щодо запо­бігання вчиненню ними злочинів протягом термінів, передбачених ч. 14 ст. 134 КВК України (6 місяців з дня відбуття стягнення), тобто до моменту погашення стягнення. Такий тактичний хід дозволить адміністрації не тільки досягти мети індивідуальної профілактики злочинів, а й реалізувати завдання загальної пре- венції, а саме: обмеження прав і свобод, що будуть вводитися для об'єкта пре­вентивного впливу, мають стримувати від вчинення дисциплінарних проступків і злочинів інших засуджених, які відбувають покарання в УВП.

Для створення реальних механізмів реалізації вимог ст. 104 КВК України щодо вивчення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів та інших право­порушень - найголовнішої складової тактики запобігання злочинам - у кожній УВП до такого виду профілактичної діяльності необхідно залучати не лише опе­ративні підрозділи, а й інші служби УВП. Результати комплексного аналізу при­чин злочинності мають поміщатися у спеціальну літерну справу, форму та зміст якої затверджує ДДУПВП.

За даними статистики в останнє десятиріччя (1999-2009) засудженими що­року вчиняється близько 400 злочинів (з відхиленням у межах 30 злочинів: 1999 р. - 429; 2006 р. - 419 тощо). Якісний показник злочинів, наприклад за ст. 391 КК України “Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи”, стано­вить 50-53% [434, с. 19].

З огляду на предмет дослідження важливими є оперативно-розшукові та кримінально-правові характеристики злочинності в місцях позбавлення волі. Так, за даними ДДУПВП, до 4% злочинів в УВП і СІЗО на момент вчинення сус­пільно небезпечних діянь стосувалися категорії негласних співробітників. Від 70 до 80% суб'єктів злочинів у тих же установах - це особи, які не перебували на оперативно-профілактичному обліку та не належали до категорії так званих злісних порушників установленого порядку відбування покарань. На обліку в оперативних апаратах наразі перебувають 142 лідери злочинних угрупувань та “авторитети” злочинного середовища, які намагаються активно протидіяти адмі­ністрації установ (саме за їх ініціативи мали місце резонансні події в УВП Харків­ської, Львівської, Рівненської та Хмельницької областей) [435, с. 223].

На наше переконання, це є результатом стереотипності поведінки адміністрації УВП та СІЗО, передусім їх оперативного апарату, який акцентує свою увагу лише на видимих об'єктах та компонентах профілактичного впливу, а також ігнорує закономірності та соціальну природу поведінки засудженого в умовах його ізоляції від суспільства (неформальні правила поведінки засуджених; здатність пристосо­вуватися до персоналу УВП; особистісне самоствердження тощо).

Субкультура злочинного світу відрізняється від звичайної асоціальним і кри­мінальним змістом, яскраво вираженими тоталітарними способами впливу на поведінку людини. Вона посідає відповідне місце в системі цінностей засудже­ного до позбавлення волі, тому її необхідно вивчати, знати та використовувати в діяльності працівників апарату СІЗО й УВП. Це дасть змогу, на нашу думку, зрозуміти внутрішні закони, за якими живе злочинне середовище, правильно та своєчасно оцінити зміни, що відбуваються в ньому, включаючи стереотипи мис­лення оперативних працівників у частині запобігання вчиненню засудженими повторних злочинів.

За статистичними даними Департаменту щороку в УВП порушується понад 60% кримінальних справ за ст. 391 КК України (за злісну непокору засуджених адмі­ністрації у зв'язку з проведенням профілактичних дій із запобігання більш тяжким злочинам [434, с. 19]). Проте їх аналіз свідчить, що зазначена кримінально-правова норма застосовується неефективно, а також всупереч меті правової регламентації цього суспільно небезпечного діяння. Як справедливо зауважує з цього приводу А.П. Закалюк, “можна констатувати, що три чверті злочинів в УВП є результатом не лише об'єктивного факту їх вчинення, скажімо, як умисного вбивства, тяжко­го тілесного ушкодження, втечі тощо, а й певною мірою суб'єктивного ставлення адміністрації до доцільності заведення кримінальної справи за ознаками тієї ж ст. 391 КК України проти того чи іншого засудженого” [436, с. 397].

У наукових джерелах наводяться й інші характеристики злочинності у міс­цях позбавлення волі, які мають теоретично-практичне значення для розробки ефективних засобів боротьби з рецидивною злочинністю та підвищення рівня оперативно-розшукової діяльності. У цілому більшість дослідників сходяться на тому, що особистості ув’язнених, які вчинили злочини в установах позбавлення волі, притаманні багато з рис і властивостей, що мають місце серед злочинців- рецидивістів. Але у перших вони виявляються більш помітно, нерідко навіть гостро, особливо в ситуації вчинення злочину. Серед них можна виокремити складність процесу адаптації до умов УВП, особливо для неповнолітніх і молоді, а також осіб, які мають молоду сім’ю, малолітніх дітей. Вони частіше й швидше втягуються у конфлікт, що нерідко завершується вчиненням злочину.

Як зазначено у п. 57 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, з метою підтримання належного правопорядку в УВП, попередження злочинів та правопорушень серед засуджених здійснюється комплекс спеціаль­них профілактичних заходів щодо виявлення, встановлення на облік та органі­зації нагляду за особами, схильними до вчинення правопорушень. Крім цього, відповідно до ст. 104 КВК України в колоніях провадиться оперативно-розшукова діяльність, основним завданням якої є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп з метою:

- забезпечення безпеки засуджених, персоналу колоній та інших осіб;

- виявлення, попередження і розкриття злочинів, вчинених у колоніях, а та­кож порушень встановленого порядку відбування покарання;

- вивчення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших право­порушень;

- надання правоохоронним органам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, допомоги в розкритті, припиненні та попередженні злочинів [35, с. 350-351].

Завдяки цій роботі більшість злочинів, а також значна частка інших правопо­рушень запобігається на стадіях готування та замаху, перекриваються канали над­ходження до засуджених заборонених предметів, вилучається значна їх частина.

Згідно з ч. 2 ст. 104 КВК України оперативно-розшукова діяльність включає різноманітні заходи: опитування громадян, наведення довідок, збір зразків для порівняльного дослідження, перевірна закупівля, дослідження предметів та до­кументів, спостереження, ототожнення особи, огляд та обстеження предметів, будівель, споруд, ділянок місцевості та транспортних засобів, контроль поштових відправлень, телеграфних та інших повідомлень, прослуховування телефонних переговорів, зняття інформації з технічних каналів зв’язку, контрольна поставка, оперативний експеримент тощо.

Правовий статус засуджених у разі вчинення ними масових заворушень, про­явів групової непокори або в разі виникнення реальної загрози збройного напа­ду на колонію та інших надзвичайних ситуацій (стихійне лихо, епідемії, воєнний стан тощо) регламентує ст. 105 КВК України “Режим особливих умов у колоніях” [35, с. 352-353]. У ч. 1 цієї статті наведено вичерпний перелік підстав для введен­ня режиму особливих умов, оскільки це тягне за собою суттєве обмеження прав і свобод не лише засуджених, а й певною мірою громадян, які перебувають на об’єктах УВП та прилеглих до них територіях.

У період дії режиму особливих умов в УВП може бути призупинено здійс­нення деяких прав засуджених, введено посилений варіант охорони та нагляду, особливий порядок допуску на об'єкти, змінено розпорядок дня, обмежено діяль­ність виробничих, комунально-побутових, культурно-просвітницьких, медико- санітарних та інших служб. Оскільки особливого порядку прийняття рішення про посилення охорони, нагляду за засудженими, здійснення інших додаткових режимних заходів у КВК України не встановлено, тому воно зазвичай повинно прийматися начальником УВП за погодженням з керівництвом територіального управління ДДУПВП.

Особливу увагу в забезпеченні правопорядку в місцях позбавлення волі КВК України приділив застосуванню фізичної сили, спеціальних засобів та зброї. Так, у ч. 1 ст. 106 зазначено, що до осіб, позбавлених волі, якщо вони чинять фізичний опір персоналу колонії, злісно не виконують його законні вимоги, проявляють буйство, беруть участь у масових заворушеннях, захопленні заручників або чи­нять інші насильницькі дії, а також у разі втечі з-під варти з метою припинен­ня вказаних протиправних дій та запобіганню заподіянню цими особами шкоди оточенню або самим собі застосовується фізична сила, спеціальні засоби, гамівна сорочка та зброя.

Коментуючи цю статтю, А.Х. Степанюк та І.С. Яковець цілком слушно наго­лошують на тому, що неправомірне застосування працівниками УВП фізичної сили, спеціальних засобів та зброї тягне за собою встановлену законодавством відповідальність, і що фізична сила застосовується працівниками установи для затримання засуджених, запобігання злочинам та адміністративним правопору­шенням, що вчиняються засудженими або іншими особами, якщо ненасильниць­ким способом не забезпечується виконання законних вимог [35, с. 556].

Однак існує поки що великий розрив між концептуальним окресленням ці­лей і завдань держави у сфері виконання кримінального покарання і їх реаліза­цією органами й установами ДКВС як специфічного аспекту державно-владної компетенції із застосуванням визначених законами і підзаконними актами за­собів примусу. Оскільки предметом нашого дослідження є практичне втілення кримінально-виконавчої політики органами й установами виконання покарань, розглянемо це питання більш докладно.

На основі аналізу статистичних даних, повідомлень правозахисних органі­зацій, перевірок та зауважень Європейського комітету по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Головного контрольного ревізійного управління, Тендерної палати, Урядової міжвідомчої комісії та інших державних контролювальних структур, а вивчення нами громадської думки про роботу ДКВС України шляхом відкритого й анонімного (анкетного) опитування (див. додатки Н.4.2, С.4.1) можна зробити висновок, що в діяльності ДКВС Украї­ни мають місце істотні недоліки. Основні з них тезисно викладені в преамбулі Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, за­твердженої указом Президента України № 401/2008 від 25 квітня 2008 р., а саме:

- наявні в Україні органи й установи виконання покарань та СІЗО не відпо­відають сучасним вимогам забезпечення прав і свобод людини і громадянина та не повною мірою виконують покладені на них завдання;

- приміщення, в яких тримають засуджених, - казарменого типу, в кожному з них перебуває по кілька десятків людей. Не кращі й приміщення у СІЗО. Біль­шість будівель і споруд, інженерних мереж УВП та СІЗО побудовано та введено в експлуатацію понад 50 років тому і потребує негайної реконструкції або капіталь­ного ремонту. Немає можливості залучати до праці всіх засуджених, а необхідне обладнання у професійно-технічних навчальних закладах при УВП, на підпри­ємствах зазначених установ або відсутнє, або застаріле;

- нагальним є питання розроблення нових моделей УВП для засуджених жі­нок і неповнолітніх;

- в УВП значна кількість засуджених має низький освітній рівень та є педа­гогічно занедбаною. Сучасні підходи до організації виробничої діяльності в рин­кових умовах обумовлюють необхідність зміни організаційно-правових форм і принципів діяльності підприємств УВП щодо залучення засуджених до суспільно корисної праці, надання пріоритету їх професійно-технічному навчанню, форму­ванню та закріпленню у засуджених трудових навичок як невід’ємної складової процесу їх ресоціалізації;

- попри значну кількість засуджених із соматичними та психічними захво­рюваннями, поширення серед них інфекційних захворювань, передусім туберку­льозу та ВІЛ/СНІДу, залишаються проблеми із забезпеченням таких осіб адекват­ною медичною допомогою;

- не викорінено практику неналежного поводження персоналу кримінально- виконавчої служби з особами, взятими під варту, та які відбувають покарання в УВП, розслідування скарг на таке поводження є недостатньо ефективним;

- потребує вдосконалення робота кримінально-виконавчої інспекції, на об­ліку в якій нині перебуває майже половина всіх засуджених і роль якої зростатиме у зв’язку з розширенням видів покарань, не пов’язаних із позбавленням волі. Таке вдосконалення має відбуватися за зразком служб пробації, створених у багатьох європейських державах [5].

За дорученням Верховної Ради України і Президента України Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини протягом останніх років провів мо­ніторинг у пенітенціарних закладах Донецької, Львівської, Тернопільської, Хар­ківської, Київської областей та Автономної Республіки Крим. За його наслідками Главі держави передана ґрунтовна інформація з конкретними пропозиціями щодо вжиття невідкладних заходів із забезпечення дотримання конституційних прав осіб, які тримаються у місцях позбавлення волі.

Результати зазначеного моніторингу свідчать, що проблеми, пов’язані з порушен­ням прав засуджених до позбавлення волі, на яких неодноразово наголошувалось у попередніх щорічних доповідях, продовжують мати місце. Не вирішена одна із найболючіших проблем, пов’язана з переповненням виправних установ та СІЗО ДКВС України. Умовно-дострокове звільнення у 2005 р. 22,9 тисячі засуджених від відбування покарання та звільнення 6,4 тисячі таких осіб за амністією істотно не вплинули на розв’язання проблеми переповнення виправних колоній і СІЗО.

На кінець 2005 р. у всіх установах ДКВС було лише 160,7 тисячі наявних місць, а розміщалися 170,9 тисячі засуджених і заарештованих. Тобто, понад мак­симальну кількість у пенітенціарних установах трималось 10 тисяч ув’язнених. Наприклад, в установах управління ДДУПВП у Миколаївській області понад встановлену законодавством житлову норму трималося 1186 засуджених, або 16,7% їх загальної кількості. Найгостріше стоїть ця проблема в Арбузинській та Снігурівській виправних колоніях і Новобузькому виправному центрі, де по­над наявну кількість індивідуальних місць тримається відповідно 42,8, 33,1 і 50% засуджених. Така ситуація спостерігається зараз і в багатьох інших виправних колоніях.

Для осіб, які тримаються в УВП, чинне законодавство встановило норму жит­лової площі не менше 3 м², у виправних колоніях для тримання жінок - не менше 4 м², у лікувальних закладах при виправних колоніях - не менше 5 м². Проте вна­слідок переповнення виправних колоній на одного в’язня припадало лише 2,6 м² житлової площі. Найскладніша ситуація з переповненням залишається у лікар­нях, виправних колоніях середнього рівня безпеки, в яких тримаються вперше засуджені особи, а також виправних колоніях середнього рівня безпеки, в яких тримаються неодноразово засуджені особи.

Досить гострою є ситуація у СІЗО, де в середньому на одного заарешто­ваного припадає лише 2,2 м² житлової площі за встановленої Законом України “Про попереднє ув’язнення” норми 2,5 м². У Сімферопольському, Одеському, До­нецькому, Луганському, Харківському, Херсонському, Запорізькому та Полтав­ському СІЗО цей показник ще гірший - від 2 до 1,7 м² на одного ув’язненого.

Важке становище вітчизняної системи виконання покарань, пов’язане з пе­реповненням виправних установ і СІЗО, значною мірою зумовлене рудиментар­ними стереотипами практичних працівників органів внутрішніх справ, прокура­тури та суду щодо того, що жорстокість покарання є стримувальним фактором зростання злочинності. На жаль, такий підхід до обрання засобів боротьби зі злочинністю часто призводить до невиправданого засудження людей до по­збавлення волі. Унаслідок цього у виправних установах упродовж останніх років утримується понад 25 тисяч ув’язнених, до яких судами застосовано покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років. Кожного п’ятого ув’язненого засу­джено за вчинення злочину, який не становить значної суспільної небезпеки.

З огляду на це Уповноважений Верховної Ради України з прав людини на­голошує, що суди, як і раніше, ще недостатньо застосовують такі альтернативні позбавленню волі міри покарання, як штраф, виправні або громадські роботи, обмеження волі, арешт, умовне покарання.

Ще однією проблемою, що призводить до переповнення УВП, особливо СІЗО, є недоліки у застосуванні судами ст. 155 КПК України, якою встановлю­ється можливість обрання громадянам запобіжного заходу у вигляді взяття під варту у справах про злочини, за котрі законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 3 роки, і лише у виняткових випадках - на строк не більше 3 років.

Як свідчить статистика, внаслідок викривленої судової практики обрання громадянам запобіжного заходу у вигляді взяття під варту упродовж останніх років у СІЗО утримувалось понад 21,5 тисячі ув’язнених, яких потім було звіль­нено у зв'язку з заміною запобіжного заходу, припиненням кримінальної справи під час досудового та судового слідства, а також виправдальним вироком, тобто арешт до них практично застосовано безпідставно. З цього приводу слід вважа­ти невиконанням Україною рекомендацій та зауважень Європейського коміте­ту по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, оскільки головним пріоритетом відповідно до принципів, викладених у Рекомендаціях К(80)11 Комітету Міністрів Ради Євро­пи, має бути застосування досудового ув'язнення тільки у виключних випадках і на скорочений до мінімуму термін, сумісний з інтересами правосуддя.

На черзі й питання щодо ліквідації інституту додаткового розслідуван­ня, наявність якого створює умови для порушення судами прав ув'язнених на справедливий розгляд кримінальних справ протягом розумних строків та при­зводить до зростання кількості в'язнів у СІЗО. Через це негативне явище у кримінально-процесуальному законодавстві України у СІЗО утримувалось 6,6 ти­сячі ув'язнених, стосовно яких суди розглядали кримінальні справи від 2 місяців до 1,5 року, стосовно 987 осіб - від 1,5 до 5 років, стосовно 37 осіб - понад 5 років. Ці громадяни практично безпідставно трималися у переповнених камерах в ан­тисанітарних умовах, без належного харчування та медичного забезпечення з на­дією на справедливий судовий розгляд кримінальної справи у реальні терміни.

У зв'язку з цим виникає нагальна потреба внесення до КПК України змін, які б передбачали конкретні строки розгляду кримінальних справ судами першої інстанції. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним кон­ституційним обов'язком держави, у тому числі судових органів. Нерозу­міння цього в подальшому призводитиме до систематичного порушення прав людини та викликатиме зростання скарг громадян України до Євро­пейського суду з прав людини. Це стосується також і зміни державної політики у сфері призначення та виконання кримінальних покарань. Вона має ефективно сприяти зменшенню кількості ув'язнених в установах пенітенціарної системи та обсягів витрат з Державного бюджету, що спрямовуються на її утримання. Адже стан матеріального забезпечення та фінансування пенітенціарної системи продовжує залишатися надто складним. За всі роки незалежності України видат­ки загального фонду Державного бюджету, що спрямовувалися на її утримання, жодного разу не відповідали навіть мінімальним нормативним потребам. За останні 5 років вони становили в середньому близько 42%.

Унаслідок недостатнього фінансування органів і установ виконання пока­рань не дотримуються встановлені норми харчування, медичного та комунально- побутового забезпечення засуджених та осіб, узятих під варту, що призводить до порушення прав людини. Недостатність коштів також спричиняє неможливість виконання Бюджетного кодексу України в частині забезпечення установами ви­конання покарань своїх фінансових зобов'язань і як наслідок - зростання креди­торської заборгованості постачальникам.

Протягом останніх 15 років матеріально-технічна база медичних підрозділів виправних установ і СІЗО не оновлюється. Понад 80% медичного обладнання морально і фізично застаріло, тому ситуація з організацією лікування ув'язнених стає вкрай небезпечною. Будівництво нових об'єктів комунально-побутового призначення виправних установ та реконструкція гуртожитків казарменого типу під блочне розташування ув'язнених здійснюється надто повільно, а тому “перенаселення” у виправних установах та СІЗО ще тривалий час зберігати­меться і перевищуватиме кількість наявних у них місць.

З метою ефективного забезпечення виконання національних програм бо­ротьби із захворюванням на туберкульоз та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 рр. з березня 2004 р. в Україні розпочате впровадження проекту Світового банку “Контроль за туберкульозом та ВІЛ/СНІДом в Україні”, в якому пенітенціарна система бере участь у реалізації його складової - “В'язниці”. Завдяки реалізації зазначених програм, а також здійсненню заходів з обме­ження прийому до СІЗО осіб, хворих на туберкульоз, вдалося дещо зни­зити показники щодо цього захворювання.

Водночас епідемічна ситуація в установах пенітенціарної системи має, як і раніше, загрозливий характер. Більше того, вона значно погіршується через наявність інших захворювань, насамперед ВІЛ-інфекції. Зростання кількості ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД призводить до концентрації цієї категорії осіб в УВП та спричиняє виникнення серед ув'язнених вторинної епідемії - ту­беркульозу. Незважаючи на залучення додаткових ресурсів для реалізації заходів протидії туберкульозу та ВІЛ/СНІДу за рахунок виконання проекту “Контроль за туберкульозом та ВІЛ/СНІДом в Україні”, який фінансує Міжнародний банк ре­конструкції та розвитку і Глобальний фонд боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією, коштів для проведення серед ув'язнених протиепідемічних за­ходів щороку не вистачає.

Через незадовільне виконання рішення Ради національної безпеки та оборо­ни України від 24 березня 2004 р. № 480/11171-01 та доручення Президента Украї­ни від 11 квітня 2005 р. № 1-1/218 [430, с. 15] щодо створення окремих палат або відділень у комунальних протитуберкульозних закладах для осіб, хворих на тубер­кульоз, які повинні направлятися на лікування з ізоляторів тимчасового тримання органів міліції до моменту набуття чинності вироком суду, до СІЗО продовжують надходити ув'язнені з тяжкими формами туберкульозу. Зазначене призводить до поширення інфекції як серед осіб, позбавлених волі, так і серед персоналу СІЗО, адвокатів, слідчих та інших громадян. Нині у СІЗО показники захворюваності осіб, узятих під варту, в 2,1 разу перевищують показники захворюваності засудже­них у виправних установах.

Останнім часом відбулося істотне оновлення кадрів установ кримінально- виконавчої системи. З різних об'єктивних та суб'єктивних причин з органів та установ кримінально-виконавчої системи звільнилася значна частина ква­ліфікованих спеціалістів. Спостерігається тенденція до збільшення кількості випадків правопорушень і надзвичайних подій серед особового складу. Попри неодноразові зауваження експертів Ради Європи та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо недопущення тортур під час проведення в установах заходів за участю бійців підрозділів особливого призначення, подібні негативні випадки продовжують виникати.

Пріоритетними напрямами розвитку кадрового потенціалу органів та установ пенітенціарної системи залишаються зміцнення дисципліни і законності, вдоско­налення індивідуально-виховної роботи та запровадження безперервного циклу навчання особового складу, поліпшення навчально-матеріальної бази наявних на­вчальних закладів. Потребує суттєвого поліпшення правовий та соціальний за­хист персоналу ДКВС, адже через його низький рівень служба в органах і уста­новах виконання покарань стає непривабливою. Залишається низьким грошове забезпечення і заробітна плата персоналу, що не компенсує службового переван­таження працівників. Унаслідок цього зростає плинність кадрів та збільшується кількість вакантних посад.

Не відповідає вимогам чинного законодавства і міжнародним нормам також рівень професійної підготовки персоналу пенітенціарних закладів. Серед загаль­ної кількості працівників органів та установ виконання покарань вищу юридичну освіту мають лише 5,2%, педагогічну - 3,7%. У системі ДДУПВП не було жодного вищого навчального закладу для підготовки спеціалістів пенітенціарної системи. Через це в систему навчальних закладів органів внутрішніх справ передано Київ­ський інститут внутрішніх справ (згодом перейменований на Київський юридич­ний інститут) - єдиний заклад вищої освіти, який спеціалізується на підготовці фахівців для кримінально-виконавчої системи.

Як свідчить досвід європейських країн, підготовка фахівців для роботи в пе­нітенціарній системі має здійснюватися за спеціальними програмами, які спрямо­вують до 75% навчального часу на ґрунтовне вивчення міжнародних і вітчизняних нормативно-правових актів з дотримання прав людини і громадянина. Особи, які відбувають кримінальні покарання, переважно морально спустошені люди, перебувають під негативним впливом кримінальної субкультури. Це педагогіч­но занедбаний контингент, який потребує комплексного соціально-виховного впливу підготовлених спеціалістів, котрих нині не готує жоден навчальний заклад України [430, с. 6-12].

Аналогічні недоліки відзначають у своєму зверненні на адресу Президен­та, Прем’єр-міністра і Голови Верховної Ради України Є. Захаров (Українська гельсинська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група), О. Букалов (Правозахисна організація “Донецький Меморіал”, Пенітенціарне товариство України), О. Беца (незалежний експерт з пенітенціарних питань). Вони наголо­шують зокрема на тому, що кримінально-виконавча служба в останні роки стала ще більш закритою для громадського контролю та засобів масової інформації. Реальний стан з дотриманням прав людини в УВП приховується керівниками ві­домства, а суспільству нерідко подається неправдива інформація. Є вже чимало прикладів судових рішень щодо неправомірного приховування інформації: роз­гляд резонансних скарг засуджених, які відбувають покарання, є непрозорим та непублічним. Адвокати та правозахисники часто не допускаються до засуджених, що призводить до упереджених висновків, обґрунтованих сумнівів у законнос­ті дій працівників відомства. Відсутність достовірної інформації про діяльність установ ДКВС унеможливлює об’єктивну та неупереджену оцінку стану дотри­мання у них прав людини.

На думку правозахисників, протягом останніх 3 років відбувся занепад кримінально-виконавчої служби. Брутальні порушення прав людини у виправних установах стали поширеним явищем. Засуджені фактично не мають можливості ле­гально оскаржити незаконні дії адміністрації, прокуратура найчастіше є бездіяльною, парламентський контроль відсутній, а будь-які скарги викликають незаконні насиль­ницькі дії з боку адміністрації. Засуджені втрачають віру в справедливе вирішення їхніх проблем і скарг. Брутальні порушення спонукали засуджених цілого ряду УВП звернутись до правозахисних організацій та центральних засобів масової інформації з приводу нелюдських умов тримання, катувань та жорстокого поводження, а також вдатись до акцій протесту у вигляді голодування та заподіяння собі каліцтва.

Численним порушенням прав людини сприяє недосконалий КВК та підзаконні акти. Кримінально-виконавче законодавство потребує суттєвої пере­робки - як на концептуальному рівні, так і в деталях. За чинним законодавством засуджений повністю знаходиться під нічим не обмеженою владою адміністрації, на дії якої він навіть поскаржитись не може. Внутрішні нормативні документи ДДУПВП не проходять належної експертизи та обговорення - ні з фахівцями, ні з громадськістю - і часто суперечать чинному законодавству та міжнародним нормам і стандартам з прав людини. Одним з таких актів Департаменту є наказ № 167 від 10 жовтня 2005 р., за яким у складі ДДУПВП діє спеціальний підрозділ із боротьби з тероризмом, що використовується також для обшуків засуджених і приміщень УВП та СІЗО, а фактично - для залякування позбавлених волі.

Проведені ревізії фінансово-господарської діяльності Департаменту вияви­ли низку грубих порушень, зловживань, нецільового використання бюджетних коштів у великих розмірах. Так, Головне контрольно-ревізійне управління вияви­ло лише у II кварталі 2007 р. фінансові порушення, що призвели до втрат на суму 7,9 млн грн. (серед них - видатки із порушенням законодавства, нецільові витра­ти). Порушень порядку закупівель виявлено на загальну суму 21,1 млн грн., а Тен­дерна палата України встановила грубі порушення вимог чинного законодавства на загальну суму 217,98 млн грн.

Як вважають правозахисники, ці та інші факти свідчать, що ДКВС як само­стійний орган влади “неспроможна компетентно, відповідально та ефективно ви­конувати покладені на неї функції та завдання” [437].

На наш погляд, з цього приводу цілком доречне науково обґрунтоване засте­реження провідних фахівців про те, що такий напрям державної політики пови­нен мати більш чітко виражену державну доктрину щодо протидії злочинам у цій сфері суспільних (у тому числі правових) відносин. Необхідні удосконалення за­конодавчої і підзаконної нормативної бази, концептуально визначений особливий вид соціальної діяльності, спрямованої на активну протидію злочинам та іншим правопорушенням безпосередньо в кримінально-виконавчих установах, наукова теорія і відповідний дослідницький інструментарій щодо вивчення і подолання проблем у сфері виконання покарань. А зміст цього напряму кримінальної по­літики має включати:

1) розробку і реалізацію цілей і завдань держави у сфері застосування та без­посереднього виконання кримінального покарання;

2) визначення дієвих засобів, форм і методів діяльності державних ор­ганів і підрозділів кримінально-виконавчої системи відповідно до Конституції України, чинного законодавства та підзаконних актів;

3) забезпечення організаційно-управлінської функції, виконання стратегіч­них і тактичних завдань цього напряму [33, с. 170].

Крім того, відповідно до міжнародних стандартів слід добиватися, щоб в самостійному незалежному відомстві, яким нині є ДКВС і ДДУПВП, процес виконання покарань у вигляді позбавлення волі організовувався на більш гуманістичних началах і з меншою кількістю порушень законності. Це дасть змогу поступово наблизити права і свободи засуджених до міжнародних норм та практики виконання покарань у розвинених країнах.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що закріплення концепту­альних положень кримінально-виконавчої політики в системі ДКВС України про­водиться в основному через вивчення феномену злочинності, її причин та умов і на цьому ґрунті - через визначення цілей, завдань та функцій ДКВС, ДДУПВП, статусу та компетенції їх керівних органів і структурних підрозділів.

У такій умовній схемі головним важелем має стати право, що регулює цінності правової держави: безпеку особи, суспільства і держави, права і свободи людини і громадянина, законність, гуманізм і справедливість - основні компоненти стратегії і тактики кримінально-виконавчої політики, що відображають її концептуальний, законодавчий та правозастосовчий рівні. Ігнорування будь-якого з них у діяльності органів і установ виконання покарань призводить, як вже говорилося вище, до грубих порушень прав засуджених та персоналу УВП, застосування незаконного насильства відносно позбавлених волі, до численних службових зловживань.

У зв'язку з цим слід ще раз чітко визначити кількість суб'єктів, які безпо­середньо і на усіх визначених вище рівнях реалізують напрями кримінально- виконавчої політики, наділивши їх правовими повноваженнями щодо організації та керівництва провадженням правозастосовчого та запобіжного процесу, керів­ництва практикою в системі виконання покарань, її підрозділами та забезпечен­ня належного й ефективного застосування сил, засобів, форм і методів впливу для досягнення головної мети кримінального покарання.

4.4.