Наука кримінально-виконавчого права як підґрунтя для розроблення концепцій і доктрин кримінально- виконавчої політики

Кримінально-виконавче право - одна з наймолодших галузей юридичної на­уки. Тому викликає зацікавлення будь-який аспект цього напрямку науки права, що досліджується й висвітлюється.

У більш деталізованому науковому викладі предметом науки кримінально- виконавчого права є вивчення політики держави у сфері виконання покарань, історії розвитку світового та національного законодавства, а також органів і уста­нов, які виконують покарання, системи кримінально-виконавчого законодавства та його джерел, ознайомлення з міжнародними нормативно-правовими актами з питань виконання покарань, вивчення практики виконання покарань і виправ­лення засуджених [22, с. 21].

Таким чином, наука кримінально-виконавчого права є окремою галуззю юри­дичної науки, що входить у групу так званого кримінально-правового циклу і ви­вчає весь комплекс правових, економічних, соціальних, психолого-педагогічних та інших проблем, що виникають у ході та з приводу виконання кримінальних покарань.

Відразу зазначимо, що предмет науки кримінально-виконавчого права наба­гато ширший від предмета галузі права і охоплює не тільки суспільні відносини, що виникають при виконанні та відбуванні кримінальних покарань, а й правове регулювання, закономірності та основні ознаки кримінально-виконавчого права як самостійної галузі права. Він включає дослідження кримінально-виконавчої політики України, діяльність органів та установ, які виконують кримінальні по­карання, історію розвитку кримінально-виконавчого права, досвід інших держав у сфері законодавства й організації виконання покарань.

Методологічними засадами науки кримінально-виконавчого права, як і всієї науки, є положення філософії, а діалектичний метод як загальнонауковий метод пізнання встановлює справді науковий підхід щодо визначення мети та шляхів дослідження, керівних ідей, принципів, основних теоретичних положень науки, вироблення конкретних методів досліджень і оцінки одержуваних знань, сприяє вдосконаленню раніше відомих і виникненню нових наукових течій, теорій, док­трин, концепцій.

Велике методологічне значення має також загальна теорія держави і права, яку можна розглядати як логічне узагальнення державно-правової практики, що відображає історичні закономірності розвитку держави і права, як систему, що об'єднує всі юридичні науки на ґрунті вивчення специфічних закономірностей

держави і права, формулювання понять і визначень права, його галузей, норм, джерел, правовідносин, методології, функцій, без яких немислиме існування на­уки будь-якої галузі права, в тому числі й кримінально-виконавчого. Але й за­гальна теорія права як теоретична основа кримінально-виконавчого права у свою чергу сама спирається на положення галузей права, зокрема кримінально- виконавчого.

Складність сучасних досліджень із проблем кримінально-виконавчого права все більше потребує таких загальнотеоретичних методів дослідження, як індук­ція, дедукція, синтез, аналіз, гіпотеза, конкретно-соціологічний, порівняльно- правовий, історичний, системний, формально-логічний, а також методів, які б постачали найдостовірніші, найточніші й найдосконаліші дані - методи матема­тичної логіки, математичної статистики, математичного стимулювання тощо.

Ми використовували значну частину цих методів, але переважали історико- правовий, порівняльно-правовий і системний методи, що дозволили відтво­рити процес розвитку державно-правових явищ, пов’язаних зі становленням кримінально-виконавчої політики та системи виконання покарань у всій бага­тогранності й упродовж тривалого часу, враховуючи все позитивне, накопичене історичним досвідом.

На основі уже набутих теоретичних знань і накопиченого практичного досві­ду ми прагнемо розкрити загальні закономірності розвитку науки кримінально- виконавчого права, зосередивши головну увагу на історичному процесі становлен­ня його системи, яка включає сукупність юридичних понять, норм та принципів, взаємопов’язаних один з одним у процесі державотворення.

Оскільки йдеться про загальні закономірності, то, вочевидь, треба в першу чергу дати відповідь на питання про сутнісний зміст такого визначення, а це мож­на зробити лише в контексті осягнення походження юриспруденції - науки про державу і право - взагалі, і галузевих юридичних наук зокрема.

Нині історія держави і права має у своєму активі достатню кількість вагомих аргументів на користь того, що вже в Стародавньому Римі під терміном “юрис­пруденція” розуміли правову або юридичну науку (лат. jus - право, justitia - пра­восуддя). З цього приводу у Дигестах Юстиніана (частині Кодифікації Юстиніа- на [262, с. 394]) відомий римський юрист Ульпіан зазначав: “Вивчаючому право треба перш за все узнати, звідки походить слово “право”. Право отримало свою назву від “правосуддя”, оскільки, згідно з найкращим визначенням Цельса, пра­во є наукою про добре і справедливе... Правосуддя є незмінна і постійна воля надавати кожному його право. Приписами права є такі: жити чесно, не запо­діювати шкоди іншому, кожному надавати (воздавати) те, що йому належить. Правосуддя є пізнання божественних і людських справ. Наука про справедливе і несправедливе” [31, с. 5].

Предметом науки римського права є права, свободи й обов’язки держави (пу­блічне право), права, свободи й обов’язки громадян (приватне право), а також вчення про закон (Lex, Leges), про юриспруденцію (jurisdiction), про здійснення пра­восуддя суддями, про договори й угоди, про правопорушення і їх покарання, про неправо, про свободу, про право власності, про завдання і функції права і закону, а також про правила інтерпретації (тлумачення) права і законодавства - базові похідні визначення і поняття, універсальність яких і сьогодні присутня в теорії держави і права, в будь-якій галузі права, так само і в інституційних формах права, як критерій відповідності класичним зразкам юриспруденції, визнаних світом.

Як свідчить наведений ретроспективний огляд становлення і розвитку кри­мінальної та кримінально-виконавчої політики, зміст юриспруденції та її суть змінювалися у різні історичні часи та епохи залежно від державно-політичних режимів, політичних ситуацій, а також від рівня розвитку самої юридичної на­уки. На кожному з цих етапів визначалися властиві духові тієї епохи критерії і методологія юридичної науки, які нерідко виходили за рамки позитивної динамі­ки закономірного розвитку науки, сповільнюючи або стримуючи цей процес, як, наприклад, у період середньовічної інквізиції [263, с. 690].

Стосовно науки кримінально-виконавчого права та закономірностей її роз­витку, то, як вважає проф. А.Х. Степанюк, саме об’єктивна логіка розвитку науко­вих знань про виконання покарань із неминучістю призвела, наприклад, до того, що на зміну виправно-трудовому праву прийшло кримінально-виконавче пра­во. На його думку, теоретичні й методологічні основи кримінально-виконавчого права сьогодні належним чином ще не розроблені. Хоча вчені, які взяли на себе сміливість приступити до дослідження проблем кримінально-виконавчого права, звичайно ж, свій тернистий шлях почали не з нульової відмітки, оскільки деякі аспекти проблеми виконання покарань тією чи іншою мірою вже були предметом дослідження в галузевій літературі з виправно-трудового права [264, с. 201-203].

На сьогодні в юридичній науці спостерігається намагання завершити класи­фікацію основоположних принципів кримінально-виконавчого права з групуван­ням їх у загальноправові (законність, демократизм, гуманізм), міжгалузеві (спра­ведливість, невідворотність виконання і відбування покарань), галузеві (рівність засуджених перед законом, взаємна відповідальність держави і засуджених, ди­ференціація та індивідуалізація покарань, раціональне застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання із за­ходами виправного впливу, участь громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань) [265, с.

Водночас, як уже частково зазначалося вище, розгляд проблеми принципів у кримінально-виконавчому праві має певну складність, оскільки серед фахівців досі немає єдиної думки як щодо самого визначення принципів кримінально- виконавчого права, так і стосовно їх правової суті та спрямованості, доктриналь­ного вираження та нормативно-правового закріплення. Це стосується і багатьох інших доктринальних положень кримінально-виконавчої політики та права, які чекають на серйозне наукове обґрунтування.

Сучасне правознавство за об’єктом і предметом вивчення правових явищ поділяє юридичні науки на вісім основних груп: 1) філософські юридичні науки (філософія держави, філософія права, методологія держави і права, юридична соціологія і соціологія права, юридична психологія і правова психологія тощо); 2) теоретичні юридичні науки (загальна теорія держави і права, загальна теорія держави, загальна теорія права, теорія закону, теорія реалізації і застосування правових норм, теорія правотворчості і законотворчості тощо); 3) історичні юри­дичні науки (історія держави, історія держави і права України; загальна історія держави і права зарубіжних країн, історія правових і політичних вчень тощо); 4) галузеві фундаментальні юридичні науки (конституційне право, конститу­ційний процес, цивільне, цивільно-процесуальне, господарське, кримінально- виконавче, адміністративне, фінансове, екологічне, сімейне право тощо); 5) між­галузеві юридичні науки (житлове право, наглядова і правоохоронна діяльність тощо); 6) міжнародно-правові науки (міжнародне публічне право, конституційне право зарубіжних країн та ін.); 7) спеціальні прикладні науки (судова медицина, судова психіатрія тощо); 8) комплексні юридичні науки (кримінологія, криміна­лістика, правова естетика тощо) [31, с. 7].

Важливо визначити місце кримінально-виконавчого права в системі юри­дичних наук. Варто довести, що наука кримінально-виконавчого права більше ніж будь-яка інша взаємодіє із названими вище юридичними дисциплінами.

Слушні думки з цього приводу висловлюють вітчизняні вчені В.Д. Бабкін та І.Б. Усенко, зауважуючи, що у концептуально-теоретичній спадщині вітчиз­няного законодавства провідне місце належить творчому доробку наших по­передників у галузях теорії та філософії права. І справа не лише в тому, що ці юридичні дисципліни є основоположними в системі правових наук, визначають методологічні і світоглядні засади правознавства загалом, служать основою для розвитку всіх інших його галузей. Через теоретичне і філософське осмислення державно-правових інститутів і процесів якнайповніше реалізувалася гуманіс­тична природа юридичної науки, той людський вимір, що перетворив вітчизняну юриспруденцію з “науки приказних (наказних) справ” на могутню інтелектуальну силу, гостру зброю в боротьбі за прогресивні демократичні, соціальні й етнона- ціональні перетворення. Об’єктивний неупереджений аналіз підтверджує орга­нічний зв’язок українських теоретиків і філософів права із запитами суспільства, наукового та духовного життя [266, с. 1-9].

З точки зору загальної теорії держави і права актуальність цієї проблеми зу­мовлена необхідністю виявлення у цьому процесі законності, правопорядку, дер­жавної дисципліни і, загалом, ефективності правового регулювання суспільних відносин. Зазначені вище головні складові правового режиму є похідними від основоположних принципів Конституції України як Основного Закону держави і кримінально-виконавчого права як системи правових норм, що регулюють сус­пільні відносини у процесі виконання кримінальних покарань.

Отже, наука конституційного права з багатьох положень є базовою щодо на­уки кримінально-виконавчого права. Насамперед це питання правового статусу засудженого, дотримання законності, демократизму та гуманізму при виконанні кримінальних покарань, визначення компетенції органів влади й місцевого са­моврядування тощо. У цьому контексті метою нашого дослідження є виявлен­ня оптимальності у співвідношенні принципів кримінально-виконавчого права України з конституційними принципами прав, свобод та обов’язків людини і гро­мадянина.

Згідно з Конституцією України історичним призначенням держави є всебічне забезпечення прав і свобод людини, захист її життя і здоров’я, честі, гідності й недоторканості як найвищих соціальних цінностей (ст. 3). Звідси випливає одна з найважливіших функцій держави - правоохоронна. Вона багатогранна і реалізу­ється на основі різноманітних норм і джерел права, в тому числі й кримінально- виконавчого права - основної форми вираження та закріплення кримінально- виконавчої політики держави.

Під конституційними правами і свободами людини і громадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах сус­пільного життя [132, с. 115].

Як вже відзначалося, первинним невід’ємним правом людини є її право на життя, що виникає з моменту її народження (ст. 27). Право на життя не може бути скасованим чи обмеженим будь-ким. На вимогу Ради Європи Україна відмовила­ся від смертної кари як вищої міри покарання. КК України 2001 р. скасував смерт­ну кару. Окрім того, кожна людина має право захищати своє життя і здоров’я та життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Істотним конституційним правом є право кожного на повагу до його гідності (ст. 28). Гідність людини є її невід’ємним внутрішнім ставленням до себе як до унікальної, цілісної особистості, повноцінного члена суспільства. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Наступним громадянським правом, що закріплює Конституція України, є право кожної людини на свободу та особисту недоторканність (ст. 29). Це пра­во передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду, і тільки на підставах та в порядку, встановленому законами. Тобто кожна особа з моменту її затримання чи арешту має право на правовий захист та оскарження в суді свого затримання або арешту, про які мають бути негайно повідомлені родичі затриманого чи заарештованого.

Як свідчить проведений нами порівняльний аналіз [267, с. 181-183], наведені вище доктринальні конституційні положення враховані наукою кримінально- виконавчого права при формулюванні практично усіх статей КВК України, що ре­гламентують правовий статус засуджених (на відміну від ВТК України, де цьому питанню присвячена лише одна стаття, яка містила загальні норми щодо право­вого положення осіб, що відбували покарання у вигляді позбавлення волі та ви­правних робіт). У новому Кодексі вперше на рівні закону отримали визначення практично всі загальноправові та галузеві специфічні принципи кримінально- виконавчого законодавства (демократизація, гуманізація, законність, індивідуа­лізація виконання кримінальних покарань тощо), а в загальній частині цілий роз­діл (глава 2) присвячений правовому статусу засуджених, основні статті (7-10) якого сформульовані з урахуванням положення стосовно захисту конституцій­них прав і свобод людини та громадянина, поваги до честі й гідності засуджених [35, с. 33-52].

Уже в формулюванні мети і завдань кримінально-виконавчого законодавства України (ч. 1, 2 ст. 1) домінує теза “захист інтересів особи, суспільства і держави”, у якій захист інтересів особи постає як запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими, відображає намір українського законодавця привести процес виконання/відбування покарання у відповідність до міжнародних стандартів поводження з ув’язненими, забезпечи­ти неухильне дотримання прав і основних свобод людини, визначених Загаль­ною декларацією прав людини, проголошеною резолюцією 217А (ІІІ) ГАООН від 10 грудня 1948 р. Запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими передусім забезпечує захист їх інтересів, а також і інтересів суспільства та держави через дотримання гуманних положень ст. 28 Конституції України.

Отже, в теорії кримінально-виконавчого права правовий статус засуджених розуміють як засновану на загальному конституційному статусі громадян Укра­їни і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов’язків, що забезпечуються і гарантуються дер­жавою. У ч. 1 ст. 7 КВК України з цього приводу міститься принципове й важли­ве положення про те, що держава поважає й охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених.

Таким чином, норми конституційного права є основоположними для науки кримінально-виконавчого права, вони охоплюють регулюванням найважливіші аспекти суспільних відносин у процесі виконання покарань, наділені найвищою юридичною силою і є нормами прямої дії. Водночас ці норми мають прогностич­ний характер, оскільки визначають перспективи розвитку суспільства і держа­ви в усіх напрямах державотворення і, таким чином, окреслюють перспективні спрямування наукових досліджень з усіх найважливіших напрямів кримінально- виконавчої політики.

Наука кримінально-виконавчого права тісно пов’язана з іншими галузями правової науки, особливо з наукою кримінального права, теоретичні положення якої з питань злочину та покарання є необхідним підґрунтям для дослідження проблем і питань, пов’язаних із виконанням та відбуванням покарань і здійснен­ням виховного впливу на засуджених.

Порівняльний аналіз науки кримінального і кримінально-виконавчого пра­ва дає змогу виділити 3 основних рівні їх взаємозв’язку. На першому рівні цей взаємозв’язок чітко простежується у визначенні мети і завдань кримінально- виконавчого законодавства, викладених у ст. 1 КВК України. На відміну від чин­ного раніше виправно-трудового законодавства, яке регулювало виконання лише тих покарань, які були поєднані з заходами виправно-трудового впливу, КВК України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних по­карань, зазначених у ст. 51 КК України як поєднане, так і не поєднане із заходами виправного впливу.

На другому рівні ця взаємодія визначається делегуванням кримінально- виконавчому закону повноважень щодо реалізації усього комплексу правообме- жень, передбачених конкретним видом покарання, призначеного судом. Комен­туючи такий вид взаємодії, А.Х. Степанюк цілком слушно зауважує, що терміни “виконання покарання” та “відбування покарання” зобов’язують, з одного боку, органи й установи виконання покарань реалізовувати передбачені законом дії з виконання покарання, з другого боку, вимагають від засуджених на підставі ви­року суду відповідно до приписів, встановлених кримінально-виконавчим зако­нодавством, виконувати обов’язки, утримуватись від заборонених дій, здійсню­вати права тощо [35, с. 6-7].

На третьому рівні взаємодія проявляється у застосуванні відповідних норм права щодо визначення ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, розподіл та на­правлення до УВП для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк та до довічного позбавлення волі, здійснюється регіональ­ними комісіями, що утворюються в територіальних органах управління ДДУПВП, та Апеляційною комісією Департаменту на підставі ст. 12, 64, 65 КК України та ст. 11, 18, 19, 86, 87, 92, 93, 101, 138, 140, 147 КВК України за відповідними індиві­дуальними чи персональними нарядами. Так само регіональні комісії керуються положеннями ст. 88-91, 108 КК України при з’ясуванні питання щодо погашення чи зняття судимості, вказаної у вимозі управління оперативної інформації.

Відзначаючи важливість взаємодії двох суміжних галузей права в реалізації державного правомірного примусу, науковці водночас констатують факт дуб­лювання значної частини норм права, а також вимушеного доповнення норм кримінально-виконавчого законодавства правовими нормами КК України, і вка­зують на необхідність проведення кваліфікованої наукової експертизи обох ко­дексів та внесення відповідних змін, доповнень або ж навпаки - вилучень тих нормативних актів, які є застарілими і втратили соціальну обумовленість [268, с. 702-707].

З цього приводу предметно висловився проф. М.І. Мельник, один із авторів аналітичної праці “Законодавча реалізація кримінально-правової політики: ана­ліз законопроектної діяльності Верховної Ради України V скликання з питань кримінального права”, наголошуючи на періодичній зміні кримінального закону (передбачення нових положень, виключення наявних, зміна їх редакції тощо), що є об’єктивною необхідністю і своєрідною реакцією на розвиток злочинності як складного соціально-політичного явища, яке постійно змінюється, мімікрує, пристосовується до реальних економічних, політичних, правових та інших умов. Отже, перед державою в особі науковців, відповідних владних суб’єктів постійно стоїть завдання пошуку дієвих та адекватних заходів впливу на злочинність. Але така зміна передусім має бути об’єктивно обумовленою - має існувати неуперед- жена потреба у новому кримінальному законі. Така потреба спричинена, зокрема, прогалинами у законодавчому регулюванні певних відносин, його недосконаліс­тю, нормативною застарілістю наявних положень закону [269, с. 7].

Тісно пов'язана наука кримінально-виконавчого права і з наукою кримінально- процесуального права, особливо з тим її розділом, що досліджує проблеми ви­конання вироку суду. Так, ст. 124 Конституції України, ст. 4 КВК України і ст. 15 КПК України констатують принцип, згідно з яким правосуддя у нашій країні здійснюється тільки уповноваженим на те державним органом - судом. Тобто кримінальне покарання може бути застосоване тільки за вироком суду, а орга­ни й установи виконання покарань використовують відповідні примусові заходи та заходи виправного впливу, пов'язані зі здійсненням обвинувальних вироків. Згідно зі ст. 404 КПК України вирок суду, що набув законної сили, обов'язковий для всіх державних і громадських організацій, підприємств та установ, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України.

Так само дієво взаємодіє наука кримінального, кримінально-виконавчого і кримінально-процесуального права щодо регламентації правового статусу осіб, які відбули покарання, зокрема в частині погашення і зняття судимості (як різних форм припинення судимості). На основі цієї взаємодії сформульовані ст. 158, 159 КВК України та вимоги Закону України “Про адміністративний нагляд за особа­ми, звільненими з місць позбавлення волі” (264/94-ВР) [270, с. 651]. Згідно з цими нормативно-правовими актами особи, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, зобов'язані вести законослухняний спосіб життя, не порушувати громад­ський порядок і дотримуватися відповідних правил та обмежень, передбачених ст. 9-11 Закону.

Крім того, названі вище галузі науки оперують спільним понятійним апа­ратом, мають суміжні інститути і норми (звільнення від відбування покарання за хворобою, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким, зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі тощо). Роз­межування названих галузей науки і права визначається тим, що кримінально- виконавче право регулює післясудову процедуру реалізації вказаних суміжних інститутів, а кримінально-процесуальне - їх судову процедуру.

Кримінологія разом з кримінальним та кримінально-виконавчим правом є єдиною науковою спеціальністю (12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право) [22, с. 22]. Деякі поняття, терміни та категорії кримінології визначаються наукою кримінально-виконавчого права. Обидві на­укові галузі, як і їх право, регламентують запобіжну функцію. Крім того, наука кримінально-виконавчого права використовує методи досліджень, які застосову­ються в кримінології.

Із деяких загальних питань наука кримінально-виконавчого права взаємодіє з наукою адміністративного права. Особлива увага приділяється питанням управлін­ня та функціонування системи органів і установ, які виконують покарання, діяль­ності персоналу кримінально-виконавчої служби, його соціальної захищеності.

Наука кримінально-виконавчого права пов'язана з міжнародним правом, оскільки вона вивчає та враховує міжнародні угоди, що стосуються виконання покарань, утримання та поводження із засудженими, встановлює пріоритети міжнародних угод над національним кримінально-виконавчим законодавством.

У тісному зв'язку наука кримінально-виконавчого права перебуває із трудо­вим, цивільним сімейним правом, оскільки при виконанні покарань, функціону­ванні органів і установ виконання покарань реалізуються норми, що належать до вказаних галузей законодавства.

Оскільки процес виконання покарань передбачає вирішення не тільки право­вих, а й психолого-педагогічних питань, зокрема вивчення особи засудженого, впливу на його виправлення, зменшення рецидиву, існує тісний взаємозв'язок науки кримінально-виконавчого права з кримінально-виконавчою психологією, кримінально-виконавчою педагогікою, логікою, соціологією.

Узагальнюючи вищевикладене, можна дійти висновку про те, що наука кримінально-виконавчого права охоплює майже весь комплекс функціонування системи виконання покарань. Однак у багатьох випадках реалізації кримінально- виконавчого законодавства виникає нагальна потреба підключення наукових знань й інших галузей права, особливо на стадії забезпечення прав і свобод засу­джених (конституційне право), визначенні процедури процесу виконання - від­бування покарання (кримінальне, кримінально-процесуальне право), організації і забезпечення нормальних умов праці засуджених (трудове право), створення умов для відбування покарання неповнолітніми і жінками (сімейне право, правові основи соціального захисту) тощо. Це зумовлено тим, що кримінально-виконавче право регламентує не тільки безпосередній порядок і умови виконання та відбу­вання покарань, а й певною мірою особливий виховний процес, де застосовують­ся положення та категорії педагогіки, психології й економіки.

Історичні юридичні науки, зокрема історія держави і права України, історія права України, історія правових і політичних вчень дають змогу виявити джерела кримінально-виконавчого права, простежити загальні закономірності становлен­ня й розвитку його основоположних принципів. Філософські знання й логічне мислення, вироблені на основі знання логіки, методології держави і права, допо­магають законодавцям розібратися і визначитися у складному переплетінні норм кримінального права взагалі і кримінально-виконавчого права зокрема, сформу­вати і науково обґрунтувати потужний законодавчий кримінологічний блок за загальною назвою “боротьба зі злочинністю”. Цей термін офіційно затверджений у законах України, відомчих актах та у назвах установ.

У цьому контексті, на думку О.М. Литвака, важливим є створення теоретич­ної моделі державного впливу на злочинність в сучасних умовах переходу до рин­кової економіки і створення правової держави. Конструктивними ідеями такої моделі можуть бути:

1) реальний, а не декларативний пріоритет кримінологічної політики у систе­мі заходів щодо державного впливу на злочинність;

2) стратегія і тактика протистояння несприятливим тенденціям у динаміці й структурі злочинності мають плануватися у вигляді попереджувальних заходів і маневру наявних матеріальних, технічних і кадрових сил у розкритті злочинів та розслідуванні, а також організації ефективної пенітенціарної системи;

3) репресивні зміни у чинному кримінальному законодавстві повинні роз­глядатися як вимушений захід і запроваджуватися після застосування системи профілактичних зусиль;

4) найважливішим напрямом антикримінальної протидії держави повинен бути згідно з Конституцією України захист людей від деструктивних посягань на життя, здоров'я та інші природні права;

5) забезпечення законних інтересів осіб, які потерпіли від злочинів;

6) державний вплив на злочинність здійснюється одночасно з іншими видами соціального контролю та взаємодіє з ними;

7) ефективність протидії злочинності, що зростає, значною мірою залежить від проведення в Україні економічних та інших соціальних реформ, а також від духовної консолідації суспільства [155, с. 24].

Існують й інші варіанти науково-теоретичних моделей боротьби із злочин­ністю, як, наприклад, доктринальна модель Закону України “Про пенітенціарну систему України” [271, с. 42-44], науково-теоретична модель виконання покаран­ня у вигляді позбавлення волі, яка вже реалізується на практиці в кримінально- виконавчих установах закритого типу [22, с. 372-375], теоретична модель попе­реднього ув'язнення, втілена у Законі України “Про попереднє ув'язнення” від 30 червня 1993 року № 3352-ХІІ (зі змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від 11 грудня 1998 р. № 312-XIV та від 21 червня 2001 р. № 2537-ІІІ), теоретична модель державної виконавчої служби, використана при підготовці Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу Укра­їни”, прийнятого Верховною Радою України 23 червня 2005 р. № 2713-VI [257, с. 254-264], і багато інших моделей, які засвідчують важливість теоретичних на- працювань у неперервному процесі законотворення.

За свідченням вітчизняних і зарубіжних джерел, численні складові державної політики боротьби із злочинністю відпрацьовувались і в теорії, і на практиці про­тягом століть. До речі, історія кримінально-виконавчої системи і законодавства України представлена нині окремим розділом у підручниках і навчальних по­сібниках з кримінально-виконавчого права України для юридичних факультетів вищих навчальних закладів України. Зокрема, для предмета нашого дослідження важливою є інформація, викладена в підрозділі 1 “Загальна характеристика пе­ріодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України” (глава ІІ “Історія кримінально-виконавчої системи і законодавства Украї­ни”) навчального посібника “Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини)” за загальною редакцією О.М. Джужи [19, с. 37-74].

Як справедливо зауважують автори цієї праці О.М. Джужа, С.Я. Фаренюк, В.О. Корчинський, В.Б. Василець, А.В. Кирилюк, І.І. Резник, Є.М. Бодюл, вивчен­ня основних періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства та, власне, й самої науки цієї галузі права на території України можна віднести до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримінально- виконавчого права. Для цього є об'єктивні й суб'єктивні причини. Найголовніша з них - українське законодавство упродовж тривалого історичного часу відчува­ло на собі потужний зовнішній тиск. Як образно висловилися з цього приводу дослідники, “воно немовби розчинилось у середовищі численних розвідок спо­чатку у сфері історії тюремної системи і законодавства Російської Імперії, а зго­дом - виправно-трудової системи і законодавства СРСР, створюючи лише тло для більш-менш правдоподібних версій становлення та розвитку останніх” [19, с. 37].

Наразі важко встановити чітку нижню хронологічну межу процесу законо­творення в цьому напрямку. Існують різні версії обґрунтування такої межі. Однак більшість сучасних вітчизняних істориків права сходяться на тому, що цей відлік слід починати з ІХ ст. - часу утворення і зміцнення Київської Русі - першої Укра­їнської держави. Тогочасні літописи, зокрема “Повість минулих літ”, “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Слово про Ігорів похід”, “Повчання ді­тям” Володимира Мономаха і особливо “Руська правда” - перший кодекс законів, які діяли на Русі в ХІ ст., містять згадки про фіксацію у тогочасному звичаєвому праві функції виконання кримінальних покарань [272, с. 46-48].

Отже, можна допустити, що уже в ІХ-ХІ ст. у Давньоруській державі почала формуватися центральна категорія кримінально-виконавчого права та право- наступницької практики - виконання покарання. Водночас складалися й інші функції, пов'язані із запобіганнями або профілактикою злочинів, що також зба­гачували тогочасну теорію й практику кари. Набуло поширення каяття, яке, на думку українського дослідника Г.О. Радова - апологета теорії каяття, “не є про­блемою суто юридичною або педагогічною, а в основі своїй перебуває в площині морально-етичного, духовного характеру” [273, с. 48]. Стосовно предмета нашого дослідження, можна говорити про початки наукового осмислення пенітенціарно­го процесу, важливим елементом якого саме і є каяття.

Щоправда, в сучасних умовах державо- і законотворення у напрямі форму­вання нової пенітенціарної системи ідея каяття у наукових розвідках відходить на другий план. У зв'язку з цим можна погодитися з думкою Ю.В. Чукубаша про те, що типи пенітенціарних систем існують та закономірно змінюються в умо­вах конкретних суспільно-історичних формацій, будучи елементом суспільної надбудови [274, с. 39]. Науковці (Д.А. Шестаков та ін.) встановили й іншу зако­номірність: що стабільніше, тісніше, сильніше суспільство, тим меншу воно має потребу в застосуванні покарань, а якщо і застосовує, то найбільш легкі, слабкі, необтяжливі [275, с. 331].

Дещо іншу точку зору має О.Г. Колб, який вважає, що автори зазначених вище підходів настільки захопились ідеєю каяття, що ніде не згадують такого завдан­ня ДКВС України, як виконання покарання. Хоча в ст. 2 доктринальної моделі Закону України “Про пенітенціарну систему України” одним з основних завдань цієї системи визначається таке: “Забезпечити реалізацію положень Конституції України, вимог чинного законодавства, парламентських та урядових рішень з пи­тань пенітенціарної діяльності”. Про те, що розуміється під “пенітенціарною ді­яльністю”, в проекті закону нічого не сказано [276, с. 79].

Таким чином, теорія каяття в сучасних умовах не є такою актуальною, як у прадавній історії України. Разом з тим, варто погодитись, що ідею каяття слід ак­тивно впроваджувати в нормативно-правові акти, пов'язані з такими явищами, як злочин і покарання (як це вперше закріплено в ст. 45 КК України “Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям”), адже без актив­ного залучення засудженого до процесу відбування покарання та профілактики злочинів, на чому акцентують увагу більшість фахівців, неможливо досягти мети кримінального покарання.

Таким самим чином можна простежити закономірність наукового обґрун­тування інших важливих складових кримінально-виконавчого права. На наш погляд, досить близькою за змістом й тривалістю становлення у часі є теорія виховання. В науці ця позиція не нова: ще у 70-х роках ХХ ст. З.А. Астеміров за­пропонував триумвіратну модель основних функцій, а відповідно і сукупність спеціальностей, які складають професійне ядро працівників ВТУ: юридичної - для виконання соціально-педагогічної функції; економічної - для виконання виробничо-господарської (економічної) функції; соціальної - для захисту прав і обов'язків засуджених [277, с. 15].

На думку українських дослідників В.М. Синьова й О.П. Сєверова, в сучас­них умовах реформування кримінально-виконавчої системи наукова розробка цієї проблеми та визначення оптимальних шляхів її вирішення у практиці УВП потребує передусім теоретичного осмислення низки питань. Серед них можна виділити такі, як параметри оцінки готовності засуджених до сприйняття вихов­них впливів; класифікацію засуджених за рівнями їх сформованості; визначен­ня факторів, які впливають на готовність до сприйняття перевиховних впливів; умови формування зазначеної готовності. При цьому в системі індивідуальної готовності до сприйняття засобів виховного впливу автори цієї ідеї на перше місце ставлять особистісну установку засуджених на каяття. Але, сприймаючи висновок про те, що каяття врешті-решт зводиться до духовної переорієнтації особистості, її морального оновлення, далеко не всі засуджені потребують такої внутрішньої переорієнтації.

Діяльність із ресоціалізації засудженого досягне мети лише в тих випадках, коли оптимально обрані зовнішні впливи, що використовуються в системі, зна­йдуть відгук у свідомості тієї особистості, на яку вони спрямовані. Одним із таких зовнішніх впливів має виступати персонал УВП, основною формою діяльності якого, на переконання прихильників цієї позиції, є його навчання у відповідній педагогічній системі, що зорієнтована на підготовку фахівців для виконання пе­дагогічних функцій [276, с. 80].

У руслі загальної закономірності розвитку науки кримінально-виконавчого права теорія виховання як одна із її складових теж пройшла достатню апробацію і ситуаційну, і суспільно-формаційну. Судячи із довговічності, можна говорити про її ефективність у системі заходів з перевиховання злочинців. Однак, як вва­жає О.Г. Колб, прийняти цю ідею за основу виконання покарання та профілактики злочинів поки що не можна, бо ні КК, ні КВК України не передбачають такої мети покарання, як перевиховання засудженого, а отже, відсутній ідеологічний вектор для заняття вказаним видом діяльності в умовах місць позбавлення волі. Крім того, історично доведена (і наукою, і практикою) неможливість повного переви­ховання особи. Тому виникнення надуманого поєднання педагогічного началь­ництва і теорії покарання у підсумку створює схоластичну конструкцію, штучно підігнану під необхідність правового регулювання всіх покарань відповідно до установки, принципів і поглядів тих чи інших авторів [276, с. 81-82].

Не орієнтують на перевиховання засуджених і міжнародно-правові акти, в яких мова швидше йде про виховання як мету виправлення (Європейські пені­тенціарні правила), або взагалі не вживається термін “виховання” (Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями та ін.). Саме з цих міркувань, на нашу думку, не можна таку наукову позицію покласти в основу виконання криміналь­ного покарання у вигляді позбавлення волі та запобігання злочинності в УВП. Проте заслуговує на увагу й інший висновок: при реалізації завдань кримінально- виконавчого законодавства та досягнення його мети можливе використання будь-яких не заборонених законом засобів впливу на особу засудженого (ст. 19 Конституції України). Частина теоретичних надбань, названих нами, як і інших, в тому числі зарубіжних апологетів цієї теорії, вже відображена в КВК України (глава 19 “Виховний вплив на засуджених до позбавлення волі”), що підтверджує істинність та об'єктивну необхідність у подальшому розвитку теорії виховання як науки.

Так само має право на існування теорія виправлення засуджених, підтвер­джена як вітчизняною історією, так і міжнародним досвідом. Саме тому у ново­му КВК України одним із головних засобів впливу на засудженого визнані дії з метою з його виправлення (ст. 1, 6, 101, 123 та ін.). При цьому законодавець веде мову не про виправлення як таке, а про створення умов для досягнення вказа­ної мети виконання покарання. Але навряд чи можна погодитися з твердженням прихильників теорії виправлення про те, що законодавство з виконання пока­рань повинно мати тільки карно-виправний характер, оскільки у цьому випадку нівелюється та знецінюється сила інших впливів на особу засудженого (педа­гогічного, психологічного, профілактичного тощо) та власні можливості (воля, бажання) останнього.

У плані закономірності становлення й розвитку науки кримінально-вико­навчого права заслуговує уваги теорія соціального збереження та формування особистості засудженого, в основі якої закладено відповідний принцип, а також теорія ресоціалізації засуджених до позбавлення волі, необхідною умовою якої є виправлення засудженого - свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства, повернення його до самостійного за­гальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві (ст. 6, 94, 96 КВК України).

Як свідчить аналіз наукових джерел, між названими вище науковими ідея­ми, теоріями, концепціями, поглядами та позиціями, які виникли і сформува­лися протягом тривалого історичного часу, є багато спільного, в першу чергу - прагнення до виправлення засуджених. Саме ця ідея стала підвалиною сучасної кримінально-виконавчої концепції, яка відображена у КВК України та правозас- тосовчій практиці органів і установ виконання покарань. Її зміст закріплений у ст. 1 КВК України і полягає як у вирішенні завдань з виконання покарання у вигляді позбавлення волі, так і в галузі профілактики злочинів. Основними за­собами профілактики злочинів у названі засоби виправлення і ресоціалізації за­суджених, а саме: а) встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим); б) суспільно корисна праця; в) соціально-виховна робота; г) загально­освітнє і професійно-технічне навчання; д) громадський вплив.

Таким чином, можна визнати, що кримінально-виконавча доктрина, закріп­лена в КВК України, є квінтесенцією, своєрідним конгломератом різноманітних наукових ідей і поглядів з питань запобігання злочинам, виконання та відбування покарань.

Разом з тим в умовах дії норм об’єктивного права (чинних КК та КВК Украї­ни), поки що незначної суспільної практики реалізації нових законодавчих підхо­дів у галузі виконання кримінальних покарань та профілактики злочинів значно зростає роль і місце науки у вирішенні проблем правозастосовчої діяльності. Без сумніву, тільки вчені, оперуючи апробованими на практиці методологіями піз­нання соціально-правових явищ, здатні повно, об’єктивно і всебічно виявляти та обґрунтовувати закономірності виникнення, функціонування і розвитку певних явищ і процесів та давати науково підтверджені рекомендації для органів та уста­нов, що займаються реалізацією такої функції держави, як виконання криміналь­них покарань.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно наголосити, що наука кримінально- виконавчого права України перебуває на стадії свого становлення і, відповідно, вимагає значного розширення спектра наукових досліджень, зміст яких визна­чається кримінально-виконавчою політикою держави у сфері виконання та від­бування покарань.

У сучасній юридичній літературі провідними науковцями (І.Г. Богатирьов, О.М. Джужа, О.Г. Колб, В.О. Меркулов, А.Х. Степанюк, П.Л. Фріс та ін.) визначені такі завдання науки кримінально-виконавчого права:

- розробка пропозицій щодо реформування політики держави та діяльності органів і установ виконання покарань у сфері виконання кримінальних покарань та їх нормативного закріплення;

- накопичення та систематизація знань з теорії та практики виконання по­карань і проведення відповідних наукових досліджень;

- запобігання злочинності шляхом виконання кримінальних покарань;

- науково-теоретичне обґрунтування діяльності органів та установ виконан­ня покарань з урахуванням соціально-економічних і політичних змін в Україні;

- створення єдиної галузі кримінально-виконавчого законодавства на під­ставі загальної для виконання всіх покарань концепції;

- встановлення істинності та змісту наукових ідей, концепцій, категорій, по­нять, методів, покликаних обслуговувати діяльність органів та установ виконан­ня покарань;

- вирішення на науковій концептуальній основі дискусійних питань з реалі­зації правообмежень, властивих покаранням;

- розробка наукових рекомендацій щодо практики здійснення покарання;

- запровадження сучасних наукових методів, які б постачали найдостовірні­ші й найдокладніші дані: методи математичної логіки, математичної статистики, математичного моделювання тощо;

- вироблення основних ідей, необхідних для розбудови несуперечливої кримінально-виконавчої системи, кримінально-виконавчого права як конкретної науки про реалізацію обмежень прав і свобод засуджених;

- вивчення і наукове узагальнення досвіду роботи аналітичних установ за кордоном, зокрема в ЄС;

- регулярний моніторинг наукової літератури з кримінально-виконавчого права України для ознайомлення з науковими досягненнями у цій галузі працівни­ків органів і установ виконання покарань [21, с. 43-44; 34, с. 330-355; 278, с. 219].

Таким чином, коло проблем, які має досліджувати наука кримінально- виконавчого права на сучасному етапі, значно розширюється у порівнянні з попередніми етапами, що є закономірним наслідком цивілізаційного розвитку суспільства загалом і його правових засад зокрема. Проте в науці кримінально- виконавчого права, як і в самій галузі цього права, ще не вироблені теоретич­но обґрунтовані рекомендації, спрямовані на формування й удосконалення кримінально-виконавчого законодавства, свідченням чого є прийняття багатьох державних документів (законів, указів, постанов), які є малоефективними через відсутність чіткої державної концепції з питань виконання покарань.

Багато питань теорії виконання покарань продовжують залишатися недослідже- ними, а деякі положення нового КВК України вже зараз потребують значної рекон­струкції. Зокрема ні в кримінальному, ні в кримінально-виконавчому законодавстві, ні в спеціально визначеному законі не вказані науково обґрунтовані норми або ін­ститути, які б стосувалися питань профілактики злочинів. Тоді як цілком очевидно: регулювання у повсякденній діяльності УВП цих специфічних суспільних відносин на рівні підзаконних нормативно-правових актів не можна визнати таким, що від­повідає принципу законності, закріпленому в ст. 19, 63 Конституції України, який затвердив порядок, що зобов’язує державу (її уповноважені органи) встановлювати правообмеження щодо засуджених тільки на підставі закону і вироку суду.

У багатьох дослідників у галузі кримінально-виконавчого права небезпідстав­ний сумнів викликають положення КВК України щодо можливості регулювання нормами законодавства процесу позитивних змін в особистості, тобто виправ­лення засуджених, створення у них готовності до самокерованої правослухняної поведінки. Але чи можна вважати “готовність” та інші подібні терміни правовими нормами і за якими критеріями вони можуть визначатися? Відповідь на ці, як і на інші аналогічні питання, дає загальна теорія права, згідно з якою юридичними фактами не можуть бути абстрактні поняття, думки, стан внутрішнього духовного життя людини.

Серед науковців досі залишаються дискусійними визначені законодавцями принципи кримінально-виконавчого права, зокрема такі, як демократизм, взаєм­на відповідальність держави і засудженого, диференціація та індивідуалізація ви­конання покарань, поєднання покарання з виправним впливом, участь громад­ськості у діяльності органів і установ виконання покарань, які, згідно з логікою систематизації, можуть бути принципами лише окремих інститутів кримінально- виконавчого законодавства, що застосовується в основному при виконанні пока­рання у вигляді позбавлення волі.

Водночас на сучасному етапі розвитку науки кримінально-виконавчого пра­ва все більше виокремлюються проблемні питання, пов'язані з правами людини. Необхідність їх дотримання зумовлюється нинішнім орієнтуванням державної політики України у сфері виконання кримінальних покарань на безумовне дотри­мання прав людини і громадянина, передбачених Конституцією України, а також Загальною декларацією прав людини.

Також є всі підстави стверджувати про необхідність проведення певної ревізії загального комплексу науки галузей права, що долучаються до процесу регулю­вання порядку та умов виконання/відбування покарань, на предмет їх об'єднання, покращання, уніфікації для забезпечення стабільності, недопущення порушення принципів кримінально-виконавчого законодавства, підвищення ефективності їх реалізації та удосконалення у контексті формування сучасної правової системи України.

Забезпечення науковості та ефективного використання досягнень науки при розробці проектів нормативних актів з актуальних питань сучасної кримінально- виконавчої політики, проведення їх незалежної наукової експертизи - пріоритетні напрями юридичної науки, в тому числі і науки кримінально-виконавчого права.

2.3.