Ретроспективний аналіз структурних підрозділів Державної кримінально-виконавчої служби України з позицій кримінально-виконавчої політики

Як свідчить історико-правовий аналіз, статус та компетенції сучасних органів і структурних підрозділів системи виконання покарань пройшли тривалий істо­ричний розвиток, втілюючи в'язничні вимоги, правила, функції, пов'язані з осо­бливостями і потребами того чи іншого політичного режиму держави.

Ще з княжої доби маємо відомості, що місцем ув'язнення для вищих верств населення був так званий поруб, до якого поміщали князевих супротивників з числа інших князів, змовників-бояр тощо. В окремих монастирських приміщен­нях ув'язнювали “церковних людей” і злочинців проти релігії. За всілякі інші про­вини тримали в різних місцях під вартою. Пізніше місцем ув'язнення звичайно були ратуші, а в них - спеціальні “турми” (нім. der Turm - вежа). У джерелах зга­дуються також і замкові “турми” [419].

Як подано в “Енциклопедії українознавства” [420], ув'язнених називали та­кож колодниками, бо їх часто тримали в колодках (кайданах). Церковні суди три­мали винних у “куні”, тобто заковували в залізну скобу з замками, прикріплену до зовнішньої стіни дзвіниці або церкви. У селах винних тримали під вартою в коморах, хлівах або в приміщеннях, спеціально на це призначених. За Гетьманщи­ни були тюрми в полкових містах, у яких в'язні перебували, переважно, під слід­ством. Головними формами покарання були грошові й тілесні кари та страта. На підставі судового рішення також забивали в колодки, приковували до гармати, іноді віддавали на відробітки до монастиря. Ув'язнення застосовувалося рідко (за переховування злодіїв, перелюбство, відмову повернути вкрадене, а також за не­правдиву апеляцію).

У Російській імперії до середини XVII ст. в'язнів тримали лише під слідством у підземеллях, льохах і так званих застінках. З 1649 р. тюрму почали застосовува­ти як додатковий засіб покарання. У царських тюрмах аж до реформи середини ХІХ ст. панували жахливі умови. Ще у XVIII ст. уряд не давав жодних засобів на утримання в'язнів, часом їх випускали на жебри, і мали місце випадки голодної смерті. Загальне число тюрем - каторжних, кріпосних, монастирських - досягло 20 тисяч.

У ХІХ ст. позбавлення волі стає головною мірою покарання. На українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, при кожному суді були тюрми, в яких тримали також в'язнів під слідством. Ця система поволі прищепилася і в Росії, хоч тут широко практикувалося заслання й каторжні роботи. Як уже згаду­валося вище, у другій половині ХІХ ст. тут розпочато реформи. 1879 р. ухвалено закон про тюремне управління й реорганізацію тюрем за різними категоріями. Тоді ж розпочато планову розбудову тюремних приміщень. 1890 р. прийнято за­кон про перебування під вартою, а 1909 р. - про “виховнопоправні” заклади для неповнолітніх [47, с. 310].

У ХІХ-ХХ ст. кожне місто в Росії мало тюремний будинок, часто не один. Вони називалися по-різному: тюрма, острог, тюремний замок. У Києві була вели­ка Лук'янівська тюрма і менша на Бібіковському бульварі, у Харкові - тюрма на Холодній горі. Політичних в'язнів утримували в льохах Києво-Печерської лаври, а пізніше - у Київській фортеці (зокрема в так званому “Косому Капонірі” [420]).

На українських землях, що перебували під владою Австро-Угорщини, тю­ремні справи регулював закон 1873 р. про кримінальне злочинство, а також різні правила. На українських землях, що входили до складу Польщі, були збережені російська й австрійська системи, доповнені окремими законодавчими актами. Ці закони регулювали питання відбуття кари позбавлення волі, тюремної адміні­страції, праці в'язнів тощо. Спеціальних тюрем для політв'язнів у Польщі не було, так що українці, засуджені за антидержавну діяльність, відбували ув'язнення у тюрмах “корінної” Польщі (Вісніч, Вронки, Равіч, Сєрадз, Св.

Пенітенціарні системи РРФСР та УРСР на першому етапі діяльності користу­валися в основному УВП, залишеними у спадок від попередніх режимів. Відповід­но до Тимчасової інструкції “Про позбавлення волі як міру покарання та порядок відбування такого”, затвердженої Наркоматом юстиції РРФСР 23 липня 1918 р., усі місця позбавлення волі поділялися на такі види:

1) загальні місця ув'язнення (тюрми);

2) реформаторії та сільськогосподарські колонії як виправно-каральні закла­ди, особливо для злочинців молодого віку;

3) іспитові установи для осіб, стосовно яких були підстави для послаблення режиму або для дострокового звільнення;

4) карально-лікувальні установи для ув'язнених з психічними вадами;

5) тюремні лікарні.

Крім цих установ, передбачалося створення арештантських приміщень для тимчасового тримання осіб, затриманих міліцією, та осіб, які значилися за місце­вими судами, а також арештантів, котрі підлягали пересиланню. Декретом Все­російського центрального виконавчого комітету РРФСР від 21 березня 1919 р. та постановою цього ж органу від 17 травня 1919 р. створені концентраційні табори і табори примусових робіт, які не входили до загальної системи місць позбавлен­ня волі [20, с. 62-63].

Наступним етапом творення радянських каральних інститутів стало позбав­лення волі у виправно-трудових таборах, відомих під назвою “ГУЛАГ”, закріплене постановою Ради народних комісарів СРСР від 7 квітня 1930 р. 17 липня 1943 р. була прийнята Тимчасова інструкція, що визначала порядок обліку й етапування ув'язнених, засуджених до каторжних робіт, у спеціально організованих за нака­зом Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР відділеннях у Воркутабі, Но- рильтабі, Дальбуді та Карагандинському виправно-трудовому таборі. Серед ін­ших нормативних актів того часу треба виділити затверджене 23 вересня 1948 р. Положення про трудові колонії для неповнолітніх, а також Інструкцію про режим тримання ув'язнених в строкових тюрмах, оприлюднену наказом МВС СРСР від 11 вересня 1950 р.

Зазначені документи передбачали інститут зміни умов тримання засуджених шляхом переведення до інших ВТУ Зокрема передбачалося, що засуджені до по­збавлення волі, які твердо стали на шлях виправлення після відбуття певної час­тини строку покарання, можуть бути переведені:

- з тюрми до виправно-трудової колонії;

- з виправно-трудової колонії особливого режиму до виправно-трудової ко­лонії суворого режиму;

- з виправно-трудової колонії загального, посиленого та суворого режимів до колонії - поселення для осіб, що твердо стали на шлях виправлення.

Засуджені, які злісно порушували режим тримання, могли бути представлені до переведення:

- з колонії-поселення до виправної колонії того виду режиму, який раніше їм був визначений судом;

- особи, засуджені за злочини, вчинені з необережності, з направленням до колонії - поселення для осіб, які вчинили необережні злочини, та особи, засудже­ні за умисні злочини, з направленням до колоній - поселень для осіб, які вчинили умисні злочини, - до колоній загального режиму;

- засуджені, переведені з колонії особливого режиму до колонії суворого ре­жиму, - до колонії особливого режиму;

- з виправно-трудової колонії - до тюрми на строк не більше 3 років з від­буванням строку покарання, що залишається, у колонії;

- з виховно-трудової колонії загального режиму - до виховно-трудової ко­лонії посиленого режиму.

Цими документами регулювався також порядок і умови виконання виправ­них робіт без позбавлення волі, які поділялися на два види: 1) за місцем роботи засудженого; 2) в інших місцях, визначених органами, що виконують покарання, але в районі проживання засудженого.

З розпадом Радянського Союзу новостворені урядові структури незалежних держав, у тому числі і в Україні, розпочали об’єктивне переосмислення статусу та компетенції керівних органів і структурних підрозділів системи виконання кримінальних покарань, оскільки попередні консервативні інституції цієї сис­теми себе вичерпали.

5 серпня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 446 “Про поліпшення діяльності установ кримінально-виконавчої системи” [370]. 26 січня 1994 р. постановою Кабінету Міністрів України від № 31 затверджено Програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях по­збавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально- трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами [283].

У зв’язку з внесенням змін у систему покарань Законом України від 6 березня 1992 р. з ВТК України виключені розділи IV та V, які регулювали порядок і умови виконання покарань у вигляді заслання та висилки. Оскільки постановою Вер­ховної Ради України від 16 травня 1992 р. зупинено застосування ст. 25 та ст. 52 КК України до прийняття нового КК, фактично було зупинено й дію норм розді­лу ІІІ-А ВТК України, який визначав порядок і умови виконання умовного засу­дження та умовного звільнення з обов’язковим залученням засуджених до праці, а спецкомендатури як органи, котрі здійснювали нагляд за цією категорією засу­джених, були ліквідовані МВС України.

Законом від 27 липня 1994 р. ВТК України доповнено розділом ІХ “Персонал установ і органів виконання покарань”, який складався з чотирьох статей (127­130) та містив норми, що закріплювали вимоги до персоналу, встановлювали відповідальність персоналу за жорстоке ставлення до засуджених або вчинення стосовно них дій, що принижують людську гідність, а також визначали правове становище і компетенції персоналу та основні засади його соціального захисту [20, с. 84].

У попередніх розділах дослідження ми називали й інші важливі події - утворення ДДУПВП, виведення його з підпорядкування МВС України і підпо­рядкування безпосередньо Кабінету Міністрів України, прийняття нових КК і КВК України, ухвалення Верховною Радою України Закону “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” тощо.

Таким чином, логічним результатом усього попереднього історичного розвит­ку тюремної системи - від примітивного устрою земляних тюрем доби “Руської правди” до нових основ всієї сучасної тюремної справи¹ - стало позбавлення сус­пільства від ганебних і жорстоких умов тримання та створення системи органів і установ виконання покарань (див. додаток І.1.3), у яких обставини тримання і мо­ральна атмосфера забезпечують виконання визнаних поки що найгуманнішими у світі Європейських тюремних правил, цілі яких полягають у наступному:

а) установити єдині мінімальні вимоги стосовно тих аспектів керування пені­тенціарними установами, які особливо важливі для забезпечення гуманних умов утримання під вартою, і такого поводження з особами, позбавленими волі, яке мало б на них виправний вплив у рамках сучасної і прогресивної системи;

б) спонукати адміністрації пенітенціарних установ до проведення політики, управління і практичної діяльності, що ґрунтуються на ефективних і сучасних принципах досягнення кінцевої мети й забезпечення справедливості;

в) заохочувати серед працівників пенітенціарних установ професійне став­лення до справи, що відповідає соціально-моральній значущості їхньої праці, і ^[7] створювати умови для того, щоб вони могли працювати з повною віддачею на благо як суспільства в цілому, так і ув’язнених, які перебувають у їхньому віданні,

1 відчувати професійне задоволення;

г) визначити основні і реалістичні критерії, що дають змогу адміністраціям місць позбавлення волі і службам інспекції робити правильні висновки про до­сягнуті результати й можливості їхнього поліпшення [147, с. 66].

Підкреслимо, що у цих правилах робиться особливий наголос на понятті люд­ської гідності, - прагненні адміністрації місць позбавлення волі діяти гуманно й ефективно, значущості ролі, яку відіграє персонал цих установ, і впровадженні сучасних методів управління.

Розглянемо статус^[8] та компетенцію^[9] керівних органів і структурних підрозділів ДКВС на предмет їх відповідності головним критеріям кримінально-виконавчої політики та відповідно закладеним у неї міжнародним стандартам. Для цього слід зосередити головну увагу на визначенні: а) правового становища органів і уста­нов виконання покарань; б) кола їх основних повноважень і обов’язків; в) місця і ролі у соціальній системі.

Організаційно-правові основи структури та діяльності ДКВС України, її за­вдання та повноваження визначає Закон України “Про Державну кримінально- виконавчу службу України”. Ст. 1 закону передбачає, що на ДКВС України покла­дається завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. У ст. 2 закону вказано, що діяльність ДКВС України від­бувається на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина, а пер­сонал ДКВС зобов’язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Тобто уже дві перші статті закону спрямовують головну пенітенціарну службу країни на забезпечення гуманістичних засад діяльності, як це прийнято в сучасному цивілізованому суспільстві.

У ст. 16 закону окремо сформульовані вимоги до персоналу ДКВС України і його відповідальність. Зокрема передбачено, що працівники зобов’язані неухиль­но виконувати закони України, додержуватися норм професійної етики, гуманно ставитися до засуджених і осіб, взятих під варту, а жорстокі, нелюдські або такі, що принижують людську гідність, дії, є несумісними зі службою та роботою в органах і установах виконання покарань. Особи з числа персоналу, які виявили жорстоке ставлення до засуджених і осіб, взятих під варту, або вчинили дії, що принижують їх людську гідність, притягуються до відповідальності згідно з за­коном.

Персонал ДКВС України складається з осіб рядового і начальницького складу, фахівців, які не мають спеціальних звань, та інших працівників, котрі працюють за трудовими договорами. Під час роботи у ДКВС політична діяльність персона­лу обмежується, оскільки особи рядового і начальницького складу та працівни­ки кримінально-виконавчої служби не можуть бути членами політичних партій. Персоналу ДКВС України гарантується правовий та соціальний захист відповід­но до ст. 22, 23 закону.

При провадженні своєї діяльності ДКВС України співпрацює з органами дер­жавної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами та орга­нізаціями. Для налагодження міжнародного співробітництва у сфері виконання кримінальних покарань ДКВС взаємодіє з відповідними органами іноземних дер­жав і міжнародними організаціями на основі міжнародних договорів.

Структура ДКВС визначена у ст. 6 Закону “Про Державну кримінально- виконавчу службу України”: “Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до Закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і скла­дається з центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань зі спеціальним статусом, його територіальних органів управління, кримінально- виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізо­ваних формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створе­них для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України” [257, с. 255].

Отже, Законом фактично визначено три рівні ДКВС: 1) центральний - цен­тральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань зі спеціальним статусом; 2) регіональний - територіальні органи управління; 3) місцевий - УВП, СІЗО.

Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, спрямовує, координує та контролює діяльність ДКВС, у межах своїх повноважень видає на­кази, організовує та контролює їх виконання. Для забезпечення реалізації за­вдань ДКВС центральним органом утворюються територіальні органи управлін­ня - управління (відділи) в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області, місті Севастополі. Територіальні органи управління провадять керівництво оперативно-службовою та фінансово-господарською діяльністю під­порядкованих їм органів і установ та виконують функції, передбачені положення­ми про територіальні органи управління.

ДДУПВП як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, що безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання покарань, створено указом Президента України № 344/98 від 22 квітня 1998 р. [133, с. 265]. Його діяльність нині спрямовується і координується Кабінетом Міністрів Украї­ни через міністра юстиції України, регламентується ст. 7 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, Положенням про Державний департамент України з питань виконання покарань, затвердженим указом Пре­зидента України № 827/98 від 31 липня 1998 р. [292], та деякими іншими норма­тивними актами.

У межах своїх повноважень Департамент організовує виконання актів за­конодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетен­ції, розробляє пропозиції щодо удосконалення цього законодавства і в установ­леному порядку вносить їх на розгляд Президенту України та Кабінету Міністрів України. (Наприклад, указ Президента України “Про Положення про здійснення помилування” [141, с. 678-679], Постанова Кабінету Міністрів України “Про за­твердження Положення про особливості організації і несення вартової служби в дисциплінарному батальйоні (частині)” [361, с. 546-548] тощо.)

Департамент має право:

- залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгля­ду питань, що належать до його компетенції;

- одержувати безоплатно в установленому законодавством порядку від мі­ністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Авто­номної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади інформацію, доку­менти і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

- скликати в установленому порядку наради, конференції, симпозіуми з пи­тань, що належать до його компетенції [20, с. 102].

У процесі виконання покладених на нього завдань ДДУПВП взаємодіє з ін­шими центральними і місцевими органами виконавчої влади, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, громадськи­ми організаціями, а також з відповідними органами іноземних держав. У межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства Департамент видає накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти ДДУПВП підлягають державній реєстрації в установленому порядку.

Рішення Департаменту, прийняті в межах його компетенції, є обов’язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, орга­нами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами. У разі потреби Департамент видає разом з іншими централь­ними і місцевими органами виконавчої влади спільні акти. Для прикладу: на­каз ДДУПВП, Міністерства праці та соціальної політики України, МВС України “Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання осо­бам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адаптації” [261, с. 668-671], наказ Міністерства освіти і науки України, ДДУПВП “Про затвердження Положення про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засуджени­ми до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи” [391, с. 596-599] тощо.

Очолює Департамент голова, якого призначає на посаду Президент України за поданням Прем’єр-міністра України. Голова Департаменту є одночасно й керів­ником ДКВС України і несе персональну відповідальність за виконання завдань ДКВС. Голова Департаменту має чотирьох заступників (у тому числі одного пер­шого заступника) і розподіляє між ними обов’язки.

Для погодженого вирішення питань у межах своїх повноважень, обговорення найважливіших напрямів діяльності у ДДУПВП утворюється колегія у складі го­лови, заступників голови за посадою, а також керівників структурних підрозділів Департаменту. До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів виконавчої влади, а також керівники органів і установ виконання пока­рань та підприємств, що належать до сфери управління Департаменту. Членів ко­легії затверджує та звільняє від виконання обов’язків Кабінет Міністрів України. Рішення колегії проводяться в життя наказами Департаменту.

До структури центрального апарату входять такі основні підрозділи та служби:

Управління організаційно-аналітичної роботи^[10]: поточне та перспективне планування роботи Департаменту; збір, узагальнення та аналіз інформації щодо діяльності органів і установ виконання покарань, СІЗО; підготовка пропозицій та проектів управлінських рішень щодо поліпшення роботи органів і установ виконання покарань, СІЗО; здійснення контролю за виконанням у структурних підрозділах Департаменту, органах і установах виконання покарань законодавчих і нормативно-правових актів, планових заходів, комплексних програм та інших документів, контроль за виконанням яких покладено на управління; організація та проведення інспекторських та контрольних перевірок діяльності усіх струк­турних підрозділів Департаменту, органів і установ виконання покарань та ін.

Управління справами: ведення діловодства за всіма документами, що надій­шли до Департаменту від Президента України, Верховної Ради України та Кабіне­ту Міністрів України, центральних та місцевих органів влади, прокуратури, суду, інших організацій, народних депутатів України, забезпечення своєчасної доповіді про них керівництву Департаменту та доведення до виконавців тощо.

Управління кадрів: забезпечення організації діяльності служб Департаменту, його органів, установ і навчальних закладів з реалізації вимог державної кадро­вої політики; втілення в життя відповідно до законодавства вимог щодо добору, комплектування, розстановки, професійної підготовки та виховання особового складу, зміцнення дисципліни і законності, а також вдосконалення організаційно- штатної структури кримінально-виконавчої системи та ін.

Управління охорони, нагляду і безпеки: здійснення охорони виправних коло­ній, нагляд за особами, засудженими до позбавлення та обмеження волі, шляхом цілодобового і постійного контролю за поведінкою засуджених у місцях їх про­живання та праці, попередження та припинення з їх боку протиправних дій, за­безпечення вимог ізоляції засуджених та безпеки персоналу.

Управління організації оперативної роботи: організаційно-методичне обслу­говування оперативних підрозділів органів і установ виконання покарань з пи­тань планування, аналітичної роботи, контролю за станом та результатами їх ді­яльності; вдосконалення нормативно-правової та організаційно-методичної бази оперативних підрозділів органів і установ виконання покарань; вивчення, уза­гальнення та поширення передового досвіду організації оперативно-розшукової роботи, впровадження у практику сучасних досягнень у цій галузі тощо.

Управління соціально-виховної та психологічної роботи: налагодження ді­яльності соціально-психологічної служби органів і установ виконання покарань щодо досягнення завдань виправлення засуджених, забезпечення оптимальних умов відбування ними кримінального покарання у вигляді позбавлення волі; ор­ганізація у взаємодії з Міністерством освіти і науки України та місцевими орга­нами управління освітою загальноосвітнього навчання засуджених; вирішення за участю відповідних державних органів та громадських структур питань щодо надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, в їх трудовому і побутовому влаштуванні.

Управління відповідно до покладених на нього завдань: здійснює керівництво, організаційне і методичне забезпечення діяльності соціально-психологічної служби органів і установ виконання покарань, а також службової діяльності ви­ховних колоній.

Відділ організації соціально-виховної роботи відповідно до покладених на нього завдань: забезпечує проведення із засудженими морального, правового, трудово­го, естетичного, фізичного, санітарно-гігієнічного виховання в індивідуальних, групових і масових формах на основі психолого-педагогічних принципів і мето­дів; вживає заходів щодо захисту законних прав та інтересів засуджених, втіленню міжнародних стандартів поводження з особами, які відбувають покарання; орга­нізовує роботу щодо підготовки засуджених до звільнення, попереднього вирі­шення питань їх трудового та побутового влаштування після відбуття покарання, забезпечує взаємодію з цих питань з відповідними службами МВС, Міністерства праці та соціальної політики, Державним центром соціальних служб для молоді та іншими державними і громадськими організаціями тощо (див. додаток Л.4.2).

Відділ організації психологічної роботи відповідно до покладених на нього за­вдань: здійснює керівництво діяльністю психологів УВП та надання їм практич­ної і методичної допомоги; забезпечує проведення психопрофілактичної та ко- рекційної роботи з різними класифікаційними групами засуджених, надання їм психологічної допомоги тощо.

Відділ організації діяльності виховних колоній відповідно до покладених на нього завдань: налагоджує службову діяльність виховних колоній із забезпечення виконання вироків судів, що винесені стосовно осіб, які вчинили злочини у непо­внолітньому віці; здійснює організацію у виховних колоніях заходів, спрямованих на реалізацію державної молодіжної політики, фізичний, морально-естетичний, культурний та духовний розвиток неповнолітніх засуджених, їх національно- патріотичне виховання, формування позитивних соціальних навичок та особис- тісних якостей; впорядковує трудове виховання засуджених; проводить інспекту­вання та перевірки діяльності виховних колоній тощо.

Управління інженерного забезпечення: стежить за дотриманням вимог законо­давства з питань сертифікації, стандартизації та метрології, у сфері енергетики, транспорту та водокористування; здійснення професійно-технічного навчання засуджених та ін.

Управління організації виробничої діяльності: забезпечення виконання вимог чинного законодавства щодо залучення засуджених до суспільно-корисної праці на підприємствах УВП; налагодження виробничо-господарської діяльності під­приємств УВП; здійснення контролю за виконанням виробничих програм; аналіз ефективності роботи підприємств УВП і розробка заходів щодо її підвищення тощо.

Фінансове управління: організація і розробка планів забезпечення фінансу­вання УВП та інших установ кримінально-виконавчої системи; створення норма­тивних документів, які регулюють фінансову діяльність системи та ін.

Управління економіки та оплати праці: організаційне і методичне забезпе­чення діяльності економічних служб органів і установ кримінально-виконавчої системи; підготовка проектів нормативно-правових актів, що регламентують економічну діяльність органів і установ виконання покарань та соціально- трудові відносини, порядок грошового забезпечення й оплати праці працівників кримінально-виконавчої системи тощо.

Управління ресурсного, побутового та комунально-експлуатаційного забезпе­чення: вивчення потреб і постачання установ та підприємств ДКВС України про­дуктами харчування, посудом, інвентарем продовольчої служби, вугіллям, речо­вим майном, мийними засобами, меблями, обладнанням служби інтендантського та комунально-побутового забезпечення; створення належних умов тримання за­суджених і осіб, взятих під варту, а також надання їм комунальних послуг та ін.

Відділ внутрішньої безпеки та розслідувань: проведення профілактичної ро­боти серед персоналу ДКВС України щодо попередження вчинення порушень службової дисципліни, чинного законодавства, розголошення державної таємни­ці, фактів втрати та навмисного пошкодження носіїв секретної інформації, спеці­альної техніки, зброї, боєприпасів тощо.

Відділ правового забезпечення та претензійної роботи: організація правової роботи, спрямованої на правильне застосування, неухильне додержання та запо­бігання невиконанню вимог актів законодавства, інших нормативних актів Депар­таментом, його територіальними органами управління, кримінально-виконавчою інспекцією, УВП, СІЗО, воєнізованими формуваннями, навчальними закладами й іншими структурними підрозділами, створеними для забезпечення виконання завдань ДКВС, а також їх керівниками та персоналом під час виконання покладе­них на них завдань і функціональних обов’язків та ін.

Юридична служба: сприяння реалізації державної правової політики у сфері виконання кримінальних покарань, захист законних інтересів Департаменту; за­безпечення правильного застосування законодавства у Департаменті та органах і установах виконання покарань; узагальнення практики застосування законодав­ства у сфері виконання кримінальних покарань тощо.

Управління з керівництва діяльністю слідчих ізоляторів: контроль за вико­нанням у СІЗО Закону України “Про попереднє ув’язнення” з метою запобігання можливому ухиленню осіб, взятих під варту, від слідства і суду, перешкоджанню встановленню істини в кримінальних справах або заняттю злочинною діяльніс­тю, а також забезпечення виконання вироків та ін.

Управління по контролю за виконанням судових рішень: організація роботи апеляційної та регіональних комісій Департаменту з питань розподілу, направ­лення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі тощо.

Управління кримінально-виконавчої інспекції: налагоджує та координує діяль­ність підрозділів кримінально-виконавчої інспекції щодо виконання криміналь­них покарань у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських, виправних робіт; здійснення контролю за по­ведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних і жінок, які мають дітей віком до 3 років; здійснює контроль за виконанням підрозділами кримінально-виконавчої інспекції актів про амністію та помилування та ін.

Управління бухгалтерського обліку та звітності: забезпечує методологічне керівництво веденням бухгалтерського обліку в підпорядкованих підрозділах [421] тощо.

Ст. 9 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу Украї­ни” визначає територіальні органи управління (відділи) Департаменту та їх ста­тус і компетенції. Вони створені в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з метою забезпечення виконання завдань ДКВС України. Структура і штати регіональних управлінь (відділів) затверджуються Департа­ментом. Типова структура управління Департаменту в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі розроблена на підставі структури Департаменту і затверджена наказом ДДУПВП № 173 від 8 вересня 2004 р. [20, с. 104].

Штати і штатні нормативи органів і установ виконання покарань затверджені Законом України “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України” від 2 березня 2000 р. № 1526-ІІІ. Відповідно до п. 22 ст. 85 Кон­ституції України закон визначив і затвердив структуру кримінально-виконавчої системи України, яка включає: УВП, СІЗО, лікувально-трудові профілакторії, кримінально-виконавчі інспекції, навчальні заклади, підприємства та організації забезпечення. Встановлено, що загальна чисельність персоналу, який забезпечує діяльність цих структурних підрозділів, визначається в розмірі 33% кількості осіб, які в них утримуються, персоналу кримінально-виконавчої інспекції - 5% кіль­кості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції (ст. 2 зі змінами, внесеними згідно із законами України від 06.02.2003 р. № 487-IV, від 20.01.2005 р. № 2377-IV [321, с. 264]). Станом на середину 2009 р. ДКВС України складалася із центрально­го апарату, його 25 територіальних органів управління, 183 установ, 703 підрозді­лів кримінально-виконавчої інспекції, навчальних закладів [422, с. 1-2].

Територіальні органи управління здійснюють керівництво оперативно- службовою та фінансово-господарською діяльністю підпорядкованих їм органів і установ та виконують функції, які передбачені положеннями про територіальні органи управління, затвердженими Департаментом.

Відповідно до чинного законодавства покарання, не пов'язані з позбавлен­ням волі, виконуються кримінально-виконавчою інспекцією ДКВС України. Вна­слідок гуманізації кримінальної політики держави та змін у законодавстві посту­пово трансформується судова практика в бік надання переваги саме цим видам покарання. За інформацією, одержаною у прес-центрі кримінально-виконавчої інспекції, кількість покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, за останні роки зросла більше як на 80% порівняно з 1995 р. Станом на 1 грудня 2008 р. на обліку інспекції перебувало 137 тисяч осіб, з яких майже 5 тисяч - неповнолітні (для по­рівняння: в УВП - 120 тисяч; СІЗО - 32 тисячі) [423, с. 1].

Кримінально-виконавча інспекція, штатна чисельність якої налічує 2,2 тисячі працівників (майже 50% персоналу - жінки), виконує покарання у вигляді по­збавлення прав обіймати певні посади або займатися певними видами діяльності (7,8 тисячі); виправних робіт (4,6 тисячі); громадських робіт (1,7 тисячі). Крім того, важливим напрямом реформування ДКВС є створення на базі кримінально- виконавчої інспекції служби пробації, яка існує у більшості країн Європи. Реко­мендації щодо створення такої служби надано експертами ЄС у листопаді 2006 р. в оціночній доповіді “Визначення пріоритетів та оцінка потреб широкомасштаб­ного проекту реформування Кримінально-виконавчої системи України”. З цього приводу у висновках Комісара Ради Європи з прав людини Томаса Хаммерберга за результатами його офіційного візиту в Україну у грудні 2006 р. також наголо­шувалося на необхідності більш широкого застосування альтернативних видів покарань.

Пробація (англ. probation - випробування) - випробування умовним засуджен­ням, своєрідна форма соціально-правового контролю щодо правопорушників. Отже, пробація - система контролю, обов’язків та обмежень, покладених на право­порушника судом, поєднана з соціально-психологічною роботою та широким за­лученням державних, громадських інституцій і окремих громадян (волонтерів).

Заходи ДДУПВП, спрямовані на впровадження системи пробації, здійсню­ються за такими напрямами:

- формування громадської думки щодо соціально-економічних переваг аль­тернативних видів покарань;

- вивчення міжнародного досвіду та міжнародна співпраця;

- навчання кадрів;

- розробка законодавчої бази.

Курс на реорганізацію кримінально-виконавчої інспекції у службу пробації намічено у проекті Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, а також у плані законотворчої роботи на 2009-2010 рр., затвер­дженому міністром юстиції 19 вересня 2008 р.

Взаємодія у рамках спільної українсько-шведської угоди про співпрацю нада­ла можливість керівній ланці територіальних органів управління Департаменту, працівникам кримінально-виконавчої інспекції 14 областей, представникам дер­жавних органів та суддівського корпусу протягом останніх років безпосередньо ознайомитися з діяльністю Служби тюрем та пробації Королівства Швеції. Цю європейську країну відвідало 55 посадових осіб у складі 8 українських делегацій. Крім того, шведські колеги 10 разів приїздили в Україну з метою передачі досвіду роботи та проведення занять з персоналом кримінально-виконавчої інспекції. У заняттях брали участь понад 500 працівників з 9 областей та 700 курсантів і сту­дентів вищих навчальних закладів.

Досягнуто домовленості з Канадською агенцією міжнародного розвитку щодо реалізації з 2008 р. спільного п’ятирічного проекту стосовно впроваджен­ня в Україні системи ювенальної юстиції (правосуддя стосовно неповнолітніх). У проекті передбачається компонент пробації.

Протягом 2008 р. працівники кримінально-виконавчої інспекції взяли участь у 15 конференціях, семінарах з питань удосконалення діяльності інспекції та пер­спективи впровадження в Україні системи пробації. Під час зазначених заходів відстоювалася принципова позиція Департаменту, що служба пробації повинна входити виключно до структури ДКВС (за прикладом Швеції, Данії, інших дер­жав, де існують єдині державні служби тюрем та пробації).

Як вважають керівники і спеціалісти Департаменту, у зв'язку з обраним кур­сом на створення служби пробації у діяльності кримінально-виконавчої інспекції все більшу роль буде відігравати компонент соціальної роботи, індивідуального підходу до правопорушника, корекція його поведінки психолого-педагогічними методами [423, с. 2-3].

Арештні доми відповідно до ст. 15 КВК України наділені повноваженнями з виконання покарання у виді арешту. В арештних домах тримаються повнолітні особи, а також неповнолітні, яким на момент винесення вироку виповнилося 16 років і котрі засуджені за злочини невеликої тяжкості. Тимчасово, до створен­ня арештних домів, особи, засуджені до арешту, відбувають покарання у СІЗО Департаменту за місцем засудження.

Останнім часом на усіх рівнях державної кримінально-виконавчої політики вживаються заходи з удосконалення діяльності СІЗО, більш чіткого визначення їх повноважень з виконання попереднього ув'язнення. Ці установи функціонують з 1 січня 1964 р. після реорганізації тюрем. Така реорганізація проведена з метою дотримання законності стосовно осіб, взятих під варту, і забезпечення ізоляції, режиму, виправлення осіб, засуджених до позбавлення волі у вигляді тюремно­го ув'язнення. Однак і надалі для СІЗО залишилися визначальними характерні ознаки радянської кримінально-виконавчої системи, а саме: мілітаризація, авто­номність і закритість від суспільства.

У сучасних умовах відповідно до ст. 4 Закону України “Про попереднє ув'язнення” та Положення про слідчий ізолятор територіального органу управ­ління Державного департаменту України з питань виконання покарань, затвер­дженого наказом Департаменту від 11 жовтня 2006 р. № 192, СІЗО є установою для тримання обвинувачених, підсудних, підозрюваних у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, та засудже­них, вироки щодо яких не набули законної сили і щодо яких, відповідно до КПК України, обрано запобіжний захід тримання під вартою.

У загальній структурі ДКВС України функціонують 32 СІЗО, у тому числі Вінниць­ка та Житомирська УВП, які виконують функції СІЗО, 1 СІЗО перебуває на рекон­струкції після перепрофілювання лікувально-трудового профілакторію [412, с. 18].

Основними завданнями СІЗО є:

- виконання Закону України “Про попереднє ув'язнення” з метою створення умов, що запобігають можливому ухиленню осіб, узятих під варту, від слідства і суду, перешкоджанню встановлення істини у кримінальних справах або злочин­ній діяльності, а також забезпечення виконання вироків;

- здійснення кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі на певний строк щодо засуджених, залишених у СІЗО, а також засуджених до арешту (до створення арештних домів як окремих установ);

- дотримання прав і законних інтересів осіб, які тримаються у СІЗО; про­філактика злочинності, запобігання вчиненню нових злочинів як особами, які тримаються у СІЗО, так і іншими громадянами;

- забезпечення в СІЗО правопорядку і законності, дотримання вимог зако­нодавства та нормативно-правових актів щодо охорони, режиму, умов тримання осіб, узятих під варту, і засуджених, а також безпеки їх, персоналу, посадових осіб та громадян, які перебувають на території цієї установи;

- здійснення безперервного контролю за станом оперативної обстановки у СІЗО, виявлення умов та причин, що сприяють її ускладненню, а також усунення наслідків надзвичайних подій;

- проведення оперативно-розшукової діяльності відповідно до Закону Украї­ни “Про оперативно-розшукову діяльність” та нормативно-правових актів Депар­таменту; здійснення взаємодії з правоохоронними органами та громадськими ор­ганізаціями у питаннях боротьби зі злочинністю; провадження діяльності щодо розвитку та зміцнення матеріально-технічної бази та соціальної сфери СІЗО; правовий і соціальний захист персоналу СІЗО та членів його сімей; робота з ка­драми, їх професійна підготовка.

У СІЗО тримаються:

• особи, взяті під варту на підставі вмотивованої постанови судді чи ухвали суду, винесеної відповідно до КК та КПК України;

• особи, взяті під варту, які відповідно до законодавства підлягають передачі в інші держави, а також прийняті з них в Україну для притягнення до криміналь­ної відповідальності чи виконання вироку суду;

• тимчасово передані в Україну для проведення за їх участю слідчих дій у кримінальних справах;

• особи, взяті під варту, і засуджені, які у випадках, передбачених законодав­ством, перевозяться на території України транзитом; засуджені до позбавлення волі на певний строк;

• які приймаються чи передаються до іншої держави для відбування пока­рання;

• тимчасово залишені в СІЗО або переведені до нього з УВП чи дисциплінар­ного батальйону у зв'язку з провадженням слідчих дій у справах про злочини, за які вони не були засуджені або вчинені іншими особами чи у зв'язку з розглядом справи в суді;

• переведені з УВП у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності за іншою справою, як запобіжний захід щодо яких обрано взяття під варту;

• засуджені до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі, вироки щодо яких не набули законної сили, а також які підлягають направ­ленню до місця відбування покарання;

• засуджені до обмеження волі, направлені судом до місця відбування по­карання у порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі;

• засуджені до відбування покарання в дисциплінарному батальйоні - до направлення їх у дисциплінарний батальйон; особи, які відповідно до ст. 96 КК України за постановою суду підлягають направленню на примусове лікування в психіатричну лікарню (відділення) з посиленим або суворим наглядом.

Згідно з кримінально-виконавчим законодавством у СІЗО можуть бути за­лишені: особи, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості чи тяжкі злочини для роботи з господарського обслуговуван­ня за їх письмовою згодою; засуджені до довічного позбавлення волі, у тому числі вироки щодо яких не набули законної сили, - до моменту направлення їх для по­дальшого відбування покарання, а засуджені до арешту - для відбування пока­рання до створення арештних домів.

Роботу щодо забезпечення охорони, нагляду, ізоляції, підтримання режиму, створення належних комунально-побутових умов тримання та медичного об­слуговування осіб, взятих під варту, і засуджених у СІЗО забезпечують 7389 осіб рядового і начальницького складу та 1429 працівників, які не мають спеціальних звань рядового і начальницького складу.

На території СІЗО розміщено 92 режимні корпуси. Переважна більшість із них збудовані понад 100 років тому, перебувають у незадовільному технічному або аварійному стані і малопридатні для подальшого тримання осіб, взятих під варту. На­приклад, побудовано:

- більше 200 років тому - 4 корпуси (Львівський та Херсонський СІЗО);

- від 100 до 200 років тому - 25 корпусів (Сімферопольський, Київський, Полтавський, Івано-Франківський, Луганський, Миколаївський, Одеський, Ізмаїльський, Рівненський, Харківський, Чернігівський, Новгород-Сіверський та Чернівецький СІЗО);

- від 50 до 100 років тому - 23 корпуси (Вінницька та Житомирська УВП, Луцький, Артемівський, Дніпропетровський, Кіровоградський, Ужгородський, Запорізький, Миколаївський, Чортківський, Черкаський, Херсонський, Хмель­ницький СІЗО).

За ініціативою ДДУПВП Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 3 серпня 2006 р. № 1090 “Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки”. За умови належного фінансування реалізація зазначеної програми дасть можливість при­вести умови тримання засуджених та осіб, взятих під варту, у відповідність з ви­могами законодавства, поліпшити їх медико-санітарне забезпечення та виконати міжнародні зобов’язання України з дотримання прав людини і громадянина [297, с. 324-326].

Виправні центри є кримінально-виконавчими установами відкритого типу, які згідно зі ст. 16 КВК України призначені для виконання покарання у вигля­ді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджених, яким такий вид покарання призначено відповідно до ст. 82, 389 КК України.

Виправні колонії - кримінально-виконавчі установи закритого типу, що ство­рюються для виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк та

довічного позбавлення волі. Відповідно до ч. 2 ст. 18 КВК України засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях:

- мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання - вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини не­великої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня без­пеки в порядку, передбаченому КВК України;

- мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання - чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжко­сті; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особ­ливо тяжкі злочини. До компетенцій виправних колоній належить також від­бування покарання засудженими, переведеними з виховних колоній у порядку, встановленому ст. 147 КВК України;

- середнього рівня безпеки, наділені повноваженнями виконувати покаран­ня жінкам, засудженим до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінкам, яким покарання у вигляді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чолові­кам, вперше засудженим до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловікам, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловікам, засудженим за вчинення умисного злочину середньої тяжкості у період відбуван­ня покарання у виді позбавлення волі; засудженим, переведеним з колоній макси­мального рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України;

- максимального рівня безпеки - чоловіки, засуджені до покарання у виді до­вічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України.

Виховні колонії (або спеціальні виховні установи) згідно зі ст. 19 КВК України виконують покарання засуджених неповнолітніх у виді позбавлення волі на пев­ний строк і на види за рівнями безпеки не поділяються.

Відповідно до ст. 4 Закону України “Про боротьбу з тероризмом” ДДУПВП входить до складу основних суб'єктів, які здійснюють боротьбу з тероризмом на території нашої держави. На Департамент безпосередньо покладено повноважен­ня з виконання заходів щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об'єктах ДКВС України. З метою попередження і припинення дій, що дезорганізують роботу УВП і СІЗО, забезпечення безпеки засуджених і осіб, узятих під варту, персоналу і громадян, які перебувають на території УВП та СІЗО, відповідно до КВК України, Законів України “Про Державну кримінально- виконавчу службу України” і “Про боротьбу з тероризмом” у складі 6 територі­альних органів управління ДДУПВП утворені і функціонують підрозділи спеці­ального призначення.

Підрозділи спеціального призначення кримінально-виконавчої служби - це воєнізовані формування, на які покладено такі основні завдання та функції:

- запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об'єктах ДКВС;

- попередження і припинення дій, що дезорганізують роботу УВП і СІЗО;

- участь у заходах щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості (зокрема насильницьких діянь, пов'язаних із захопленням заруч­ників, вчиненням підпалів, убивств, тортур, залякування засуджених, персоналу ДКВС України та громадян, які перебувають в УВП, СІЗО та на прилеглих до них територіях) у рамках антитерористичної операції;

- участь у затриманні озброєних злочинців в УВП і СІЗО, відбитті нападів на об'єкти кримінально-виконавчої служби;

- розшук та затримання засуджених і осіб, узятих під варту, які вчинили втечу;

- забезпечення підтримання правопорядку при введенні режиму особливих умов в УВП та СІЗО у випадках стихійного лиха, епідемій, аварій важливих для життєзабезпечення систем, масових заворушень, проявів групової непокори за­суджених та осіб, узятих під варту, або в разі виникнення реальної загрози зброй­ного нападу на об'єкти кримінально-виконавчої служби, припинення групових протиправних дій засуджених і осіб, узятих під варту, та ліквідації їх наслідків;

- проведення оглядів і обшуків засуджених та осіб, узятих під варту, їх ре­чей, оглядів інших осіб та їх речей, транспортних засобів, які розташовуються на територіях установ, підприємств УВП і на прилеглих до них територіях, а також вилучення заборонених речей і документів;

- забезпечення безпеки засуджених і осіб, узятих під варту, персоналу і гро­мадян, які перебувають на території УВП та СІЗО;

- взаємодія зі спеціальними підрозділами інших правоохоронних органів у сфері боротьби з тероризмом;

- участь у забезпеченні правопорядку, додержання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку в УВП, СІЗО і на прилеглих до них територіях.

Загальна чисельність особового складу підрозділів спеціального призначення становить 165 осіб. Місця дислокації підрозділів спеціального призначення обра­ні з урахуванням кількості виправних установ, що розташовані на певній тери­торії. Сьогодні вони базуються в містах Дніпропетровську, Донецьку, Житомирі, Запоріжжі, Києві та Луганську [412, с. 18].

Як уже зазначалося, законом визначена загальна чисельність персоналу, що потрібен для нормального забезпечення діяльності УВП, СІЗО та лікувально- трудових профілакторіїв, у розмірі 33% від загальної кількості осіб, які утри­муються в установах відомства. Працівники кримінально-виконавчих інспек­цій мають становити 5% від числа осіб, які перебувають на обліку. Таким чином, штатна чисельність персоналу, який утримується за рахунок бюджетних коштів, мала б становити 61 735 осіб. Реально штатна чисельність працівників - тобто осіб, які можуть на даний момент бути прийняті на роботу та яким забезпечена заробітна плата, - є меншою та складає 72-75% від потреби. Фактично число пра­цівників (укомплектованість), зазвичай, ще менше, ніж штатна чисельність, на 5-8% [422, с. 3].

Як свідчить аналіз чинного законодавства і нормативно-правових актів, що визначають статус і компетенції персоналу УВП, його повноваження значно від­різняються від повноважень державних службовців інших сфер. Ця відмінність склалася історично. Адже традиційно вважалось, що робота працівників тюрем та виправних закладів пов'язана виключно з процесом виконання покарань - осо­бливим видом суспільних відносин, які складаються лише в режимних установах. Але діяльність працівників УВП не зводиться лише до управління, організації, керівництва закладом чи процесом виконання покарання. Це передусім багато- векторна творча нестереотипна праця, яку неможливо обмежувати виключно управлінською сферою. Тому, на думку дослідників цього напряму пенітенціарної діяльності (Галай А.О. та ін.), доцільно вживати термін “персонал” для охоплен­ня як усього складу установи, так і окремих груп працівників. Як наслідок та­кого підходу сформульована дефініція персоналу УВП - це постійний кадровий склад працівників УВП, що включає різні категорії, які виконують конкретно поставлені завдання, спрямовані на реалізацію цілей виконання покарання, та користується у зв'язку з цим державними гарантіями забезпечення ефективної діяльності [424, с. 7].

Творчий характер, складність, різноспрямованість діяльності і внаслідок цього - слабкі можливості її чіткої функціональної регламентації неодмінно ви­магають належної організації функціонування персоналу УВП. Вона пов'язана передусім з понаднормовим навантаженням персоналу, зумовленим загальним зростанням рівня злочинності, переповненням УВП, змінами кримінального за­конодавства, відміною смертної кари, скороченням кількості працівників, недо­статнім впровадженням науково-обґрунтованих засад організації персоналу УВП та пов'язаними з цим недоліками в структурі виправних закладів, кризою та транс­формаціями у сфері економіки в Україні, що зумовили неналежні матеріально- технічне забезпечення та гарантії ефективної діяльності кримінально-виконавчої системи України (див. додаток Н.4.2).

Виконання кримінальних покарань у межах повноважень, визначених КВК України, здійснюють також Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон. Статус і компетенції Державної вико­навчої служби з виконання покарань у вигляді штрафу і конфіскації майна у ви­падках та в порядку, передбаченому КВК України, визначені законами України “Про державну виконавчу службу” [425, с. 519-526], “Про виконавче проваджен­ня” [426, с. 476-519].

КВК України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, а також відомчими нормативно-правовими актами Міністерства оборони України визначені статус і повноваження військових частин, гауптвахт щодо виконання покарань у виді службового обмеження для військовослужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з утриманням засуджених на гауптвахтах, а також здійснення контролю за поведінкою засуджених військовос­лужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням.

Так, дисциплінарний батальйон виконує покарання у виді тримання засудже­них військовослужбовців строкової служби в порядку, передбаченому ст. 17 КВК України, Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах Украї­ни, затвердженим указом Президента України від 5 квітня 1994 р. № 139/94 [360, с. 548-556] та відомчими нормативно-правовими актами Міністерства оборони України.

Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби визначають­ся і регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціалістів ДКВС України, які не ма­ють спеціальних звань, поширюється дія Закону України “Про державну службу”, а віднесення посад цих спеціалістів до відповідних категорій посад державних службовців з визначення їх компетенцій і повноважень проводить Кабінет Міні­стрів України.

Специфічні й різнопланові особливості службової діяльності працівників ке­рівних органів і установ виконання покарань висувають загалом досить високі вимоги до співробітника ДКВС України, закріплені відповідними нормативно- правовими актами і посадовими інструкціями, наприклад, Положенням про управління кримінально-виконавчої інспекції Державного департаменту України з питань виконання покарань, затвердженим наказом ДДУПВП від 30 березня 2007 р. № 68 [376, с. 316-320], Положенням про психолога установи виконання покарань та слідчого ізолятора, затвердженим наказом Держдепартаменту від 5 червня 2007 р. № 145 [383, с. 410-413] та ін.

Розглянуті організаційно-правові й управлінські засоби, визначені законами України й підзаконними нормативно-правовими актами для досягнення цілей функціонування ДКВС України, Державного департаменту України з питань вико­нання кримінальних покарань ДДУПВП?, органів і установ виконання покарань та діяльності їх персоналу, можна вважати суттєвим кроком на шляху удосконалення цієї важливої складової сучасної кримінально-виконавчої політики держави.

Доречно відзначити і те, що при визначенні статусу та компетенцій основних суб'єктів виконання покарань законодавці враховували як історичний досвід, так і думку сучасних вітчизняних і зарубіжних науковців щодо перспективи розвитку системи, закладали такі сучасні підходи до вирішення питань службової діяль­ності, як поєднання колегіальності та єдиноначальності. Це стосується конкрет­но і визначення шляхів налагодження діяльності, персоналу УВП: окреслення напрямів розвитку закладу; визначення його цілей і завдань; розробка кола по­вноважень і відповідальності щодо кожної цілі та завдання діяльності установи; формування механізму мотивації кадрів; розробка варіантів оптимального поєд­нання централізації та децентралізації; створення альтернативних варіантів орга­нізаційної структури, їх оцінка та вибір оптимального [424, с. 12; 427, с. 13-22].

Пріоритетними, на наш погляд, є також нормативне закріплення та системна регламентація завдань і повноважень органів і установ виконання покарань та їх персоналу, забезпечення гарантій його ефективної праці шляхом створення на­лежних умов професійної діяльності, поліпшення соціально-правового захисту та матеріального забезпечення.

Підводячи підсумки з розгляду проблем, порушених у цьому підрозділі, слід зазначити, що чинна законодавча база України не спроможна належним чином забезпечити ефективне функціонування УВП із попередження скоєння засудже­ними повторних злочинів. Подальше накопичення підзаконних нормативних актів у цій галузі не тільки не здатне гарантувати складні специфічні суспільні відносини, а й обумовлює погіршення кримінальної обстановки та зростання злочинності серед засуджених до позбавлення волі. Саме тому головним у змісті кримінально-виконавчих відносин має стати правовий статус УВП як гарантія забезпечення нормальної життєдіяльності засуджених, їх особистої безпеки та запобігання вчиненню останніми нових злочинів. У зв'язку з цим потребує кар­динальної реформи і практика діяльності УВП, яка в сучасних умовах не здатна повною мірою досягти такої мети кримінального покарання, як запобігання вчи­ненню засудженими нових (повторних) злочинів.

Отже, основними недоліками державної політики щодо визначення статусу і компетенції кримінально-виконавчої служби є:

- відсутність чіткої системи службової підпорядкованості між Державною виконавчою службою України та вищими органами законодавчої (Верховна Рада України) і виконавчої (Президент України, Кабінет Міністрів України) влади, а також між ДКВС і підпорядкованими їй територіальними органами управління і кримінально-виконавчою інспекцією, а звідси - відсутність чіткого визначення місця ДКВС в органах державної влади.

З метою вдосконалення державного управління у сфері виконання пока­рань, а також приведення його у відповідність з міжнародними нормами і стан­дартами вважаємо за доцільне підтримати громадську ініціативу щодо створен­ня на базі ДДУПВП адміністрації ДКВС України. Вона стане правонаступницею Департаменту і має забезпечити в УВП та СІЗО визначені законодавством поря­док і умови тримання засуджених та осіб, узятих під варту, запровадити завдяки вирішенню цього завдання європейські стандарти у даній сфері й дотримання рекомендацій Європейського комітету по запобіганню тортурам та нелюдсько­му або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню щодо повно­го переходу України до побудови цивільної, а не правоохоронної служби, якою нині ця служба є.

4.3.