4.1. Зміст, принципи та стан нормативно-правового забезпечення кримінально-виконавчої політики України

Формування правових засад сучасної кримінально-виконавчої політики України розпочалася з перших років незалежності. Як відомо, за радянської доби виконання покарань здійснювалося відповідно до законодавчих і норма­тивних вимог, встановлених КК та ВТК СРСР, юридична природа яких заклада­лася в умовах тоталітарного суспільства, без урахування національних особли­востей суб'єктів радянської державності.

Відтоді законодавча база кримінально-виконавчої системи зазнала карди­нальних змін, поповнившись сучасними нормативними актами, що визначають загалом сутність державної політики у сфері виконання покарань. У юридичній науці виділилась самостійна галузь - кримінально-виконавче право, яке є засо­бом протидії злочинності на кінцевому етапі правозастосування й регулює ви­конання і відбування кримінальних покарань, визначає види органів та установ, які виконують покарання, порядок їх діяльності, а також регламентує інші право­відносини, що виникають у сфері виконання покарань. Відтак, необхідність уза­гальнення накопиченого досвіду розбудови кримінально-виконавчої системи, її головних органів і установ та законодавче забезпечення їх функціонування ви­значає наукову новизну і актуальність дослідження.

Отже, визначимо основні законодавчі й нормативно-правові концептуаль­ні положення діяльності органів і установ виконання покарань, на які Законом України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” покладається завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримі­нальних покарань згідно з основними принципами діяльності, а саме: 1) закон­ність; 2) повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина; 3) гуманізм; 4) позапартійність; 5) єдиноначальність; 6) колегіальність при розробці важливих рішень; 7) взаємодія з органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання, об'єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями, від­критість для демократичного цивільного контролю [257, с.

Джерельна база цього розділу дослідження - Конституція України, КВК України, закони України, зокрема “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, нормативно-правові акти з різноманітних питань діяльності органів та установ ДКВС України, а також фундаментальні праці вітчизняних і зарубіжних науковців, використані для обґрунтування отриманих теоретичних положень, висновків, введення у науковий обіг понятійного апарату теорії кримінально- виконавчого права. (Наприклад, і сам термін “виконання покарань”, який А.Х. Степанюк виділяє як субстанційну визначеність, що збігається з діяльністю органів та установ виконання покарань та відображає сутність цієї діяльності, її незмінну властивість, параметри всіх процесів виконання покарань незалежно від форм [253, ])

У роботі використані також новочасні висновки провідних науковців щодо визначення принципів кримінально-виконавчої політики, кримінально- виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства, а також принципів діяльності органів і установ виконання покарань, встановлених ст. 2, 3 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” як базова і правова основа діяльності ДКВС. Саме у такому “чотирикутнику” нині точаться дискусії з приводу тотожності чи нетотожності названих вище принципів, їх пер­винності і вторинності, співвідносності й відмінності тощо.

Так, наприклад, Ю.В. Шинкарьов вважає, що принципи кримінально- виконавчого права є керівними, базовими ідеями, настановами, які визначають основні напрями розвитку цієї галузі права. Ці принципи трансформовані з засад кримінально-виконавчої політики (які є первинними щодо принципів кримінально-виконавчого права) і покликані забезпечити відповідність право­вого регулювання виконання та відбування кримінальних покарань основним напрямам кримінально-виконавчої політики. Він також вважає, що принципи кримінально-виконавчого права не тотожні принципам кримінально-виконавчого законодавства, які встановлюють не основні напрями розвитку галузі права (кримінально-виконавчого), а регламентують тільки особливості розвитку за­конодавства цієї галузі та основні загальні вимоги до виконання кримінальних покарань.

На цій підставі Ю.В. Шинкарьов не погоджується із А.Х. Степанюком, який вважає, що на відміну від сформульованих у ст. 5 КВК України принципів кримінально-виконавчого законодавства принципи кримінально-виконавчого права знаходять свій прояв у процесі виконання - відбування всіх без винятку покарань [136, с. 9].

У центрі дискусій і положення щодо реалізації принципу поєднання покаран­ня з виправним впливом у діяльності органів та установ виконання покарань. Так, львівський науковець К.Б. Марисюк, посилаючись на сучасний досвід російських юристів з цього питання [397, с. 20], вважає, що оскільки метою покарання є не лише попередження злочинів, а й виправлення засуджених, то виконання пока­рання має супроводжуватись застосуванням засобів виправного впливу (праця, навчання, виховна робота), створюючи таким чином карально-виховний процес [398, с. 469]. У цьому плані він не до кінця погоджується з думкою А.П. Геля та

І.С. Яковець стосовно того, що зазначений вище принцип має передбачати засто­сування до засуджених різних заходів виховання [137, с. 24], оскільки при цьому упускаються інші засоби виправного впливу.

На нашу думку, важливим є не так розмежування чи ототожнення сутнос­ті зазначених принципів кримінально-виконавчої політики, законодавства та права цієї галузі (до речі, вони відображені в КВК України - головному законі України з кримінально-виконавчого права, який треба виконувати), як їх функці­ональне призначення, закріплене Законом України “Про Державну кримінально- виконавчу службу України”. У цьому контексті цілком логічно, що при виконанні/ відбуванні покарання скоріше реалізуються принципи виконання і відбування покарання, сформовані на ґрунті чинного КВК України та названого закону, які побудовані на законодавчих засадах, а законодавство, у свою чергу, створене від­повідно до принципів кримінально-виконавчої політики держави.

Тому при розгляді законодавчого й нормативно-правового регулювання ді­яльності органів і установ виконання покарань ми акцентуємо увагу на втіленні усіх без винятку принципів як ідеалізованих теоретичних положень, що виража­ють основні напрями та настанови щодо реалізації кримінально-правової кари в процесі виконання та відбування покарань. Тим більше, що своє бачення сутності основних засад кримінально-виконавчої політики і принципів відповідних галузей законодавства та права ми сформулювали у підрозділі 3.1 нашого дослідження.

Як свідчить ретроспективний аналіз, становлення та розвиток ДКВС, її пра­вове обґрунтування і законодавча база перебувають у процесі послідовного і ці­леспрямованого реформування. Воно започатковане постановою Кабінету Міні­стрів Української РСР від 11 липня 1991 р. № 88 “Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР” [1, с. 3-4], якою зокрема визначено місце органів і установ виконання покарань у системі державних орга­нів. На думку І.Г. Богатирьова, - автора книги “Державна кримінально-виконавча служба України (історія та сучасність)” - цей документ розпочав серію змін у сис­темі виконання і відбування покарань, пов’язаних з їх гуманізацією та демокра­тизацією [399, с. 11].

У наступні роки законодавча база поповнилась важливими законодавчими актами як з організаційних питань діяльності УВП та структурних підрозділів, що їх обслуговують, так і нормативно-правовими документами, що регулюють порядок виконання і відбування покарань. Це, зокрема, Закони України “Про мі­ліцію” [318, с. 273-292], “Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ Української РСР” [319; 320, с. 266-273], “Про оперативно-розшукову діяльність” [400, с. 292-302], “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” [270, с. 651-654] та ін. Хоч назви вказаних законів не містять кримінально-виконавчих визначень, однак у кожному з них цей напрям діяль­ності закріплений низкою нових положень, продиктованих потребами реформи пенітенціарної системи і формуванням нової кримінально-виконавчої політики держави.

Так, у Законі України “Про міліцію” головна мета кримінально-виконавчої дії закріплена уже в самому визначенні міліції в Україні як державного озброєного органу виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи грома­дян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від проти­правних посягань (ст. 1). До основних завдань міліції належать виконання кримі­нальних покарань і адміністративних стягнень (ст. 2). Безпосереднє відношення до діяльності, пов'язаної з виконанням кримінальних покарань, має ст. 3, що закріплює принципи діяльності міліції: законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням. Новим і важливим структурним елементом аналізо­ваного Закону є деполітизація підрозділів міліції і визнання її діяльності гласною. Також уперше на законодавчому рівні заявлено, що правовою основою діяльності міліції, крім Конституції України, зазначеного Закону, інших законодавчих актів України, постанов Верховної Ради України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, нормативних актів МВС України, є Загальна декла­рація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому по­рядку (ст. 4 у редакції закону № 2484-ХІІ від 19.06.1992 р.).

Як підтверджує аналіз, Закон України “Про дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України” також започаткував нові, більш сучасні підходи до ви­значення сутності службової дисципліни, обов'язків осіб рядового і начальниць­кого складу, що пізніше відобразилося у творенні статутних вимог посадових осіб органів і установ виконання покарань.

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” у контексті нашого дослідження важливий з точки зору відтворення становлення кримінально- виконавчої служби як важливої складової такого процесу, завданням якого є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена КК України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припи­нення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отри­мання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави (ст.

Ці та інші законодавчі акти заклали основу статутних вимог майбутнього ДДУПВП, а також КВК України, що постали після виведення ДКВС України з під­порядкування МВС України.

Відповідно до рішення Уряду України у 1996 р. експерти Ради Європи вивчали чинне законодавство та нормативно-правові акти, що регламентують порядок та умови виконання покарань, судову практику їх застосування в Україні. Ґрунтовно перевірено 22 установи ДКВС 8 областей. За результатами перевірки фахівцями Ради Європи підготовлена та оприлюднена доповідь “Оцінка в'язничної систе­ми України” з рекомендаціями щодо приведення її у відповідність із загально­європейськими нормами [399, с. 19-20]. З урахуванням цих рекомендацій та за погодженням з відповідними міністерствами і відомствами Президент України своїм указом від 22 квітня 1998 р. № 344/98 постановив утворити на базі Головно­го управління виконання покарань МВС України, що ліквідується, ДДУПВП як центральний орган виконавчої влади [133, с. 265].

Цим же указом Президент України зобов’язав Кабінет Міністрів України:

- подати у тримісячний строк пропозиції щодо реформування системи ви­конання покарань;

- внести до 1 липня 1998 р. на розгляд Верховної Ради України проекти за­конів та затвердити інші нормативно-правові акти, які регламентують діяльність органів системи виконання покарань;

- подати у двомісячний строк проект Положення про ДДУПВП;

- передбачити під час виконання щорічних проектів Державного бюджету України виділення ДДУПВП централізованих капітальних вкладів на розвиток системи виконання покарань, будівництва житла для осіб начальницького складу органів цього Департаменту;

- визначити Департамент державним замовником на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для забезпечення потреб оборони і безпеки [133, с. 265].

15 лютого 2002 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову “Про за­твердження Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки” [294]. Цей своєчасний до­кумент стосується усіх сфер багатогранної діяльності ДКВС України. У лютому 2003 р. внесено зміни до законів України “Про попереднє ув’язнення” [298, с. 556], “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України” [321, с. 264] та КПК України, що пов’язані з перебудовою кримінально-виконавчої системи держави.

Логічним завершенням попереднього етапу реформування стало прийнят­тя Верховною Радою України 11 липня 2003 р. КВК України - найважливішого нормативного акту щодо належного правового регулювання діяльності органів і установ виконання покарань.

Кодексом передбачено перебудову системи класифікації установ за ступеня­ми безпеки, що прийнята у ЄС, введено прогресивну систему зміни умов триман­ня засуджених за рівнем їх виправлення, визначено гарантовані права в’язнів на побачення, отримання посилок, передач, продуктів харчування, відрахування і заробітної плати (глава 3). Законодавчо закріплені умови виконання покарання у вигляді громадських (глава 8), виправних (глава 9) робіт, у вигляді службових об­межень для військовослужбовців (глава 10), конфіскації майна (глава 11), арешту (глава 12), обмеження волі (глава 13), тримання військовослужбовців у дисциплі­нарному батальйоні (глава 14).

У КВК України більш чітко у порівнянні з ВТК України виписані загальні по­ложення виконання покарання у вигляді позбавлення волі (розділ III), довічного позбавлення волі (розділ IV), а також звільнення від відбування покарання та допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними (розділ V).

Таким чином, прийняття Кодексу можна вважати новим етапом у реформу­ванні кримінально-виконавчої системи загалом і значним поліпшенням законо­давчого та нормативно-правового забезпечення діяльності органів і установ ви­конання покарань зокрема.

Попереднє історико-правове визначення концептуальних положень нової кримінально-виконавчої політики України упродовж 90-х років ХХ - початку ХХІ ст., підкріплене конкретними діями законодавчих і виконавчих органів дер­жавної влади прийняттям окремих законів і підзаконних нормативно-правових актів, підготувало ґрунт для ухвалення спеціального закону про кримінально- виконавчу службу. 23 червня 2005 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” [257, с. 254-264], у яко­му визначено завдання, основні принципи та правову основу діяльності ДКВС України, її відносини з органами державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, органами іноземних держав і між­народними організаціями (розділ І). Відповідно до ст. 4 цього закону діяльність ДКВС України провадиться на основі дотримання прав і свобод людини та гро­мадянина. Персонал ДКВС зобов’язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Це коротке за текстом, але надзвичайно містке за змістом визначення є по суті стержнем правової основи діяльності усієї системи ДКВС, кожного її праців­ника, незалежно від посади або рангу. Однак втілення у законодавчих актах осно­воположних принципів Загальної декларації прав людини, положень Конституції України з цього питання не вичерпує проблему, і є на даному етапі скоріше фор­мальною дією, а тому вимагає всебічного наукового обґрунтування і відповідного утвердження на цьому ґрунті в практичній діяльності органів і установ виконан­ня покарань.

У сучасній юридичній науці вивчення правового статусу засуджених здійс­нюється як шляхом розгорнутих досліджень з визначення змісту основних скла­дових цього специфічного соціально-правового явища, включаючи й новий понятійний апарат, так і наукового коментування норм галузей права, що регла­ментують такий статус.

Так, Ю.С. Шемшученко і Н.М. Пархоменко вважають, що правовий статус за­суджених слід розглядати в контексті правового статусу фізичної особи - сукуп­ності її прав і обов’язків. За характером правового регулювання вони виділяють загальний, галузевий і спеціальний правовий статус фізичної особи. Загальний правовий статус визначається нормами всіх галузей права, галузевий - конкрет­ної його галузі, а спеціальний (або індивідуальний) - нормами спеціального за­конодавства [401, с. 44].

Більш конкретно щодо теми нашого дослідження розглядає правовий статус засуджених А.П. Гель, характеризуючи його як різновид галузевого правового статусу, що визначається нормами кримінально-виконавчого законодавства і у свою чергу поділяється на підвиди - правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань, призначених їм за вироком суду, що набув законної сили [402, с. 111].

Схоже характеризує правовий статус засуджених Т.А. Денисова. Вона вважає, що це сукупність юридично закріплених конституційних, громадських та інших прав, свобод, законних інтересів та обов’язків, які має засуджений у період від­бування кримінального покарання [403, с. 47].

І.Г. Богатирьов акцентує увагу на тому, що виконання засудженими покла­дених на них обов’язків та реалізація прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнення поставлених перед покаранням цілей, передусім - виправлення засуджених. Ре­тельна регламентація правового статусу засуджених є важливим інструментом їхнього правового і морального виховання, прищеплення поваги до закладу, прав і законних інтересів інших осіб [21, с. 107].

А.Х. Степанюк особливістю правового статусу засуджених вважає те, що він ба­зується на загальному правовому статусі громадянина України, оскільки засуджен­ня особи до кримінального покарання не тягне позбавлення громадянства України та відповідно загального правового статусу громадянина нашої країни. На думку вченого, у найбільш загальному вигляді правове положення (правовий статус) засуджених у науці кримінально-виконавчого права зазвичай визначають як засно­вану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов’язків. При цьому вказується, що зміст правового статусу як окремі елементи складають: 1) суб’єктивні права; 2) законні інтереси; 3) обов’язки засуджених [35, с. 34].

Вважаючи правовий статус юридично закріпленим становищем особи в дер­жаві й суспільстві або сукупністю прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб, О.В. Лисодєд у правовій доктрині стосовно фізичних осіб виділяє декілька видів правового статусу: а) загальний, або конституційний; б) спеціальний, або родо­вий; в) індивідуальний; г) статус іноземців, осіб без громадянства або з подвій­ним громадянством; ґ) галузевий тощо. Правовий статус засуджених є різнови­дом спеціального, який, у свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, котрі відбувають різні види кримінальних покарань (засуджених до громадських робіт, арешту, обмеження чи позбавлення волі тощо [404, с. 31]).

Наведені вище, як і інші аналогічні визначення правового статусу засудже­них, у той чи інший спосіб розкривають і науково закріплюють основи правового статусу засуджених, викладені у ст. 7 КВК України, а саме:

1. Держава поважає й охороняє права, свободи і законні інтереси засудже­них, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

2. Засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та КВК і встановлених вироком суду.

3. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визнача­ється законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

4. Правовий статус засуджених встановлюється законами України, а також КВК, виходячи із порядку й умов виконання та відбування конкретного виду по­карання [135, с. 5].

Зрозуміло, що наведені вище визначення зроблені з точки зору кримінально- виконавчого права. Можна говорити про їх цілковиту ідентичність з КВК Украї­ни в частині правової доктрини, що встановлює статус засуджених при виконан- ні/відбуванні покарань, за винятком хіба що питань ресоціалізації, соціальної і правової захищеності та особистої безпеки засуджених. Вони чомусь залишились поза увагою більшості науковців, тоді як законодавець відводить їм чільне місце серед елементів правового статусу (п. 1 ст. 7).

Але ні в КВК України (принаймні у главі 2 “Правовий статус засуджених”), ні в науковій літературі кримінально-виконавчого змісту з цієї проблеми, як, до речі, і в теорії держави і права, статус засуджених не розглядається (або роз­глядається лише частково) з позицій правосуб’єктності. Тим часом зміст право­вого статусу за теорією права становлять суб’єктивні права, законні інтереси та обов'язки [405, с. 327-329]. Оскільки з незрозумілих причин основи кримінально- виконавчого права не представлені в сучасному правознавстві як самостійна галузь права, а в загальній характеристиці суб’єктів правовідносин традиційно вважається, що особливістю правового статусу суб’єктів правовідносин є наяв­ність у них правосуб’єктності, яка включає їхню правоздатність та дієздатність, при притягненні особи до юридичної відповідальності - деліктоздатність та осуд­ність, то визначення правового статусу засуджених у теорії права слід виводити фактично на рівні цивільного та кримінального права [31, с. 100-105].

Хоч загалом поняття “правосуб’єктність осіб” як передбачена нормами права здатність бути учасниками правовідносин (у тому числі і тих, які складаються при виконанні покарань. - М.Я.), “правоздатність” - як здатність особи мати права і обов’язки, “дієздатність” - як здатність особи своїми діями реалізовувати свої права та обов’язки - категорії сучасної теорії права, вони при відповідній науковій інтерпре­тації можуть підсилити теоретичне обґрунтування правового статусу засуджених.

Так само можна трактувати й деліктоздатність, виявити її відношення до правового статусу засуджених із позицій взаємовідносин суспільства та особи, оскільки предметом деліктології є дослідження правопорушення як соціально- правового явища та пов’язаних з ним правовідносин [406, с. 55-56].

Таким чином, використовуючи сучасні досягнення юридичної науки з визна­чення правового статусу засуджених, доцільно було б ввести у відповідні розділи теорії права такі загальні теоретичні положення:

1. Суб’єктивне право засудженого - це закріплена законом і гарантована дер­жавою можливість певної поведінки засудженого або користування ним соціаль­ними благами, що забезпечується юридичним обов’язком посадових осіб органів виконання покарання, інших суб’єктів правовідносин, які виникають при цьому.

2. Законні інтереси засудженого - це закріплені в правових нормах конкретні дії і прагнення засудженого до володіння тими чи іншими благами, які задоволь­няються, як правило, за результатом оцінки адміністрацією УВП, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.

3. Обов’язок засудженого - це передбачена чинним законодавством міра і вид необхідної поведінки засудженого під час відбування кримінального пока­рання, що забезпечує досягнення мети покарання, підтримання правопорядку, забезпечення прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб [19, с. 99; 22, с. 47-48; 35, с. 38-39 та ін.].

Спеціальні права та обов'язки регламентуються кримінально-виконавчим за­конодавством та притаманні лише засудженим. Згідно зі ст. 8 КВК України,

1. Засуджені мають право:

- на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок і умови ви­конання та відбування призначеного судом покарання;

- на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській осо­бистості;

- звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скар­гами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних органі­зацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місце­вого самоврядування та об'єднань громадян (абзац четвертий ч. 1 ст. 8 зі змінами, внесеними згідно із законом від 01.12.2005 р. № 3166-IV);

- давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернен­ня. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечу­ється органом або установою виконання покарань;

- на охорону здоров'я. Охорона здоров'я включає систему медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднання безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою про­йти курс лікування від вказаних захворювань;

- на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.

2. Засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

3. Засуджені іноземці мають право підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особи без грома­дянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, - з дипломатичними представництвами дер­жави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.

Як бачимо, у цій статті визначені основні суб'єктивні права, які мають всі за­суджені, незалежно від виду покарання. Зміст цих прав включає:

- можливість засудженого вільно користуватися соціальними благами у встановлених правом межах;

- можливість вимагати виконання кореспондуючих цьому праву обов’язків адміністрацією органів і установ виконання покарань, іншими суб’єктами кримінально-правових та інших правовідносин;

- можливість захистити своє суб’єктивне право.

Хоч законні інтереси засуджених у законі прямо не вказані, зі змісту статті також можна визначити основні елементи таких інтересів, а саме - можливість:

- отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо за умови позитивної оцінки поведінки засудженого суб’єктами кримінально- виконавчих відносин;

- клопотати у визначених законом інстанціях про відповідні дії щодо реалі­зації законних інтересів;

- звертатися до компетентних органів за захистом законних інтересів.

Слід відзначити, що правовий статус засуджених визначається й багатьма ін­шими важливими джерелами права. Так, ст. 63 Конституції України встановлює, що засуджені користуються всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду. Тобто на них по­ширюється більшість прав і свобод, передбачених розділом ІІ Основного Закону України. Крім того, багато складових правового статусу засуджених забезпечу­ється відповідними нормами трудового, цивільного, житлового, сімейного, фі­нансового права, а також правовими основами соціального захисту в Україні.

Остання позиція є найбільш актуальною для засуджених до позбавлення волі, які тривалий час не отримували пенсій та інших видів соціального забез­печення. Сьогодні згідно із Законом України від 5 листопада 1991 р. № 1788-ХІІ “Про пенсійне забезпечення” [407] засуджені до позбавлення волі мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, інвалідністю, у зв’язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом. Но­вим є також положення названого закону про те, що особи, яким до відбування покарання призначена пенсія, підлягають державному пенсійному забезпеченню на загальних підставах. Призначена пенсія перераховується органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання пенсіонера і з неї відшкодовують­ся витрати на його утримання у виправній колонії (харчування, речове майно, комунально-побутові послуги тощо), при цьому не менше 25% пенсії зарахову­ється на особовий рахунок засудженого.

Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбав­лення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством (п. “а” ч. 3 ст. 56 Закону Украї­ни “Про пенсійне забезпечення”).

Ст. 59 Конституції України встановлює можливість надання засудженим правової допомоги через адвокатів, діяльність яких регулюється Законом Укра­їни від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ “Про адвокатуру” [408]. Відповідно до ст. 2 цього закону адвокати можуть надавати засудженим консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні та письмові довідки щодо різних питань законодавства, складати заяви, скарги та інші документи правового характеру, посвідчувати ко­пії документів у справах, які вони ведуть, здійснювати представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами, викону­вати свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства, здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.

Ці та інші факти засвідчують, що засуджені мають право на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності. Закріплення цього права у КВК України, Законі Украї­ни “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, інших законодавчих і нормативно-правових актах є прикладом втілення міжнародних стандартів по­водження із засудженими у національному законодавстві. Те, що заходи примусу можуть застосовуватися до засуджених лише у крайньому випадку і тільки на законних підставах, є суттєвим досягненням гуманізації прав засуджених.

Отже, засуджені в період відбування кримінального покарання користуються усіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які пов'язані з фак­том їх засудження. Права інших категорій засуджених у КВК не вказуються, вони втілені у нормах, які регламентують порядок та умови відбування того чи іншого виду покарання.

Поряд з конституційними правами, якими користуються засуджені як гро­мадяни України, на них покладаються певні обов'язки. З точки зору теорії права, обов'язки громадян, у тому числі й засуджених до позбавлення волі, закріплені законом. Згідно з характером впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин (у нашому випадку - у сфері виконання покарань) вони ви­конують кілька функцій, зокрема:

- нормативно-регулювальну - регламентування поведінки суб'єктів кримінально-виконавчих відносин шляхом визначення їхніх прав і обов'язків, виявлення юридичних фактів, що зумовлюють виникнення, зміну чи припинення правовідносин;

- інформаційну - доведення до відома суб'єктів суспільних відносин змісту державної волі, втіленої у правових нормах;

- комунікативну - сприяння організації правовідносин між різними їх учас­никами;

- орієнтаційну - визначення ціннісних критеріїв поведінки (що добре, а що погано, що можна, а що заборонено тощо);

- виховну - вплив на формування світогляду і правосвідомості суб'єктів суспільних відносин;

- захисну - охорона соціальних цінностей від посягань на них шляхом ви­значення як цих цінностей, так і заходів примусового впливу, що можуть бути застосовані за такі посягання [254, с. 55].

Таким чином, обов'язки засуджених, установлені в Конституції України, у ст. 9, 37, 41, 51, 59, 107 КВК України, інших законодавчих актах, слід вважати юри­дичними обов'язками, під якими у кримінально-виконавчому праві згідно з ви­значеними вище загальнотеоретичними критеріями права щодо обов'язків, розу­міють встановлену в зобов'язувальних і заборонних нормах права міру необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, що забезпечує досягнення покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

Основні обов'язки засуджених викладені у ст. 9 КВК України:

1. Засуджені зобов'язані:

- виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, не­ухильно додержуватися правил поведінки, передбачених для засуджених, не по­сягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб;

- виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання по­карань;

- ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують УВП, а також до інших засуджених;

- з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання пока­рань.

2. Невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом відпо­відальність.

Таким чином, юридичними обов'язками слід визнавати не тільки позитивно зобов'язувальні норми, а й негативно зобов'язувальні. Тобто заборони для засу­джених повинні розглядатися як різновид обов'язків, а саме - як обов'язок утри­муватися від вказаних у законі дій.

Соціально-правове значення обов'язків виявляється в тому, що вони є засо­бом формування моральної і правової свідомості засуджених, зміцнення закон­ності і правопорядку, дисципліни й організованості під час відбування покаран­ня. Тобто, сутність юридичних обов'язків засуджених полягає у вимозі необхідної з точки зору держави, влади і закону, поведінки.

Перелік спеціальних обов'язків, встановлених у КВК України, не є вичерпним. Додаткові обов'язки засуджених закріплені у п. 18, 23, 30 Правил внутрішньо­го розпорядку установ виконання покарань [140, с. 2898] та інших нормативно- правових актах, зокрема в Типових правилах внутрішнього розпорядку для хво­рих, які перебувають в лікарні [382, с. 429-430], Правилах тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань [409, с. 571-586], Правилах поведінки в слідчих ізо­ляторах осіб, узятих під варту, і засуджених [410, с. 586-591].

Окремо слід прокоментувати право засуджених на особисту безпеку. Акту­альність цього питання викликана значною кількістю звернень, які надходять до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, та фактами, оприлюдненими у засобах масової інформації щодо насильства, приниження людської гідності, поборів, порушення прав і свобод людини. Все це дозволяє зробити висновок, що рівень забезпечення гарантій безпеки як засуджених, так і персоналу в ДКВС потребує суттєвого контролю з боку державних і недержавних інституцій (див. додаток П.4.2).

“Забезпечення соціально-правового захисту співробітників пенітенціарної системи - гарантія дотримання прав засуджених” - саме так визначають сьогодні цю проблему органи ДКВС і УВП. Хоч історія цього питання уже досить тривала. Згідно з Основними напрямами реформи кримінально-виконавчої системи в Украї­нській РСР, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 1991 р. № 88, в системі виконання покарань утворено служби організації охорони, а також нагляду і безпеки, до складу яких входило понад 20 тисяч осіб рядового і начальницького складу. Відповідно до Закону України “Про Державну кримінально- виконавчу службу України” для виконання завдань щодо “забезпечення правопо­рядку, додержання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань; забезпечення безпеки засуджених, персоналу і громадян, які перебувають на території установ виконання покарань; забезпечення охоро­ни, ізоляції та нагляду за засудженими, здійснення заходів щодо розшуку осіб, які вчинили втечу з установ виконання покарань; участі у боротьбі з тероризмом у межах своїх повноважень”, у складі ДДУПВП функціонує управління охорони, на­гляду і безпеки, яке організовує, координує і контролює службову діяльність під­порядкованих підрозділів, утворених для виконання вищевизначених завдань. До управління охорони, нагляду і безпеки входять відділ організації охорони, відділ інженерно-технічних засобів охорони, озброєння і спеціальних засобів, відділ ор­ганізації нагляду і безпеки, відділення організації нагляду і безпеки у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, служба пожежної безпеки і чергова частина [412].

Крім організаційного забезпечення, законодавці, працівники ДКВС, науковці, правозахисники протягом усього цього часу вели інтенсивний пошук оптимальної правової моделі особистої безпеки засуджених. Нині у кримінально-виконавчому законодавстві України права на особисту безпеку визначається шляхом:

- встановлення нормативного визначення правового статусу засуджених;

- регламентації прав, законних інтересів і обов’язків засуджених;

- закріплення права засуджених на особисту безпеку.

Відповідно до ст. 10 КВК України засуджені мають право на особисту безпеку, суть якого полягає в тому, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засудже­них, які відбувають покарання, вони можуть звернутися із заявою до будь-якої поса­дової особи органу чи установи виконання покарань із проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого. Крім того, адміністрація УВП зобов’язана вжити заходів до проведення засудженого в безпечне місце, а також вирішити питання про місце подальшого відбування ним покарання.

Одним із засобів забезпечення особистої безпеки засуджених в УВП є дифе­ренціація та індивідуалізація виконання покарань, раціональне застосування при­мусових заходів, засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, стимулювання законослухняної поведінки, поєднання покарання з профілактично-виховним впливом. Важливу роль у забезпеченні особистої безпеки засуджених відіграють оперативні підрозділи УВП, завданням яких є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну поведінку окремих осіб та груп з метою вивчення причин і умов протиправної поведінки, запобігання вчиненню ними правопорушень.

Особливо слід наголосити на забезпеченні безпеки засуджених в період вве­дення в УВП режиму особливих умов. Відповідно до ст. 105 КВК України режим особливих умов запроваджують у випадках стихійного лиха, епідемії, аварій на важливих для життєзабезпечення об'єктах, масових заворушень тощо.

Варто зазначити, що кримінально-виконавче законодавство України в части­ні забезпечення особистої безпеки засуджених потребує певного удосконалення, уточнення та конкретизації, зокрема з питань удосконалення механізму реаліза­ції визначених нормативно-правовими актами відповідних завдань. Але сучас­не кримінально-виконавче законодавство має у своєму розпорядженні досить широкий спектр норм, які закріплюють конкретні права і обов'язки засуджених. Однак з точки зору реалізації правових норм (під якою в теорії права вважаєть­ся запровадження цих норм у поведінку суб'єктів права шляхом їх виконання, використання і дотримання) належить ще багато зробити як законодавцям, так і безпосереднім виконавцям кримінальних покарань.

Важливим кроком у напрямі позитивного вирішення порушених вище питань має стати усвідомлення того, що способи впливу, котрі закріплюються в правових нормах, є активною стороною правового регулювання, а способи реалізації - ре­зультативною стороною. Цей висновок може бути основою подальшого вивчення як загальних, так і суто специфічних питань правового статусу засуджених до кримінальних покарань.

У зв'язку з прийняттям Закону України “Про Державну кримінально- виконавчу службу України” виконавчими органами держави забезпечено при­ведення у відповідність до цього закону актів Президента України (указ Прези­дента України від 19 квітня 2006 р. № 316 “Про внесення змін до деяких указів Президента України” [413]), а також Кабінету Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2006 р. № 1074 “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України з питань діяльності органів і установ виконання покарань” [414]). До­опрацьовується проект закону України “Про внесення змін до Кримінально- виконавчого та Кримінально-процесуального кодексів України” (щодо гу­манізації кримінально-виконавчого законодавства), поданий Міністерством юстиції до Секретаріату Кабінету Міністрів України (з пропозиціями ДДУПВП [415, с. 11]).

За результатами проведення 26 лютого 2007 р. засідання Урядового комітету з питань правової політики, оборони, міжнародного співробітництва та євро­пейської інтеграції прийнято рішення про створення комісії для підготовки ви­сновків щодо остаточного визначення статусу ДДУПВП та перевірки стану його діяльності. Враховуючи важливість цього питання для України не лише на дер­жавному, а й на міжнародному рівні, до цієї перевірки залучено незалежних екс­пертів з різних міністерств і відомств, що дасть змогу об'єктивно оцінити резуль­тати діяльності ДКВС України [416, с. 18].див новий список літератури Перевірку ще не закінчено? Посилання на веб-ресурс не працює.

Не менш важливим є той факт, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, експерти Ради Європи та вітчизняні фахівці у галузі кримінально- виконавчого права, схвалюючи досягнення головної мети - демілітаризації кримінально-виконавчої системи та виведення її з підпорядкування силовому ві­домству, - вказують водночас на необхідність поступового комплексного підходу до її реформування.

Демократизація суспільних відносин, конституційна реформа, активізація процесів євроінтеграції і глобалізація відносин у світовому масштабі у напрямі посилення захищеності прав і свобод людини і громадянина обумовлюють необ­хідність більш чіткого визначення теоретичної сутності правового статусу ор­ганів та установ виконання покарань, функціональних обов’язків усіх суб'єктів кримінально-виконавчого процесу, творче використання правового інструмен­тарію, юридичної техніки, наукових і практичних рекомендацій у повсякденній діяльності з виконання покарань. Важливе розуміння соціально-правової зна­чущості і цінності прав, свобод людини, права і закону, розвиток професійного правового мислення, що формується на основі систематичного підтримання про­фесійної форми шляхом атестації, підготовки, перепідготовки й підвищення ква­ліфікації, формування та виховання працівниками органів і установи виконання покарань в собі поважливого ставлення до права і чинного законодавства, розви­ток правової активності, звички і внутрішньо усвідомленої потреби дотримання правомірної поведінки, постійне сприяння формуванню соціальної стабільності, суспільному компромісу інтересів шляхом поширення серед засуджених і навко­лишнього оточення правових та правоохоронних знань, правових засад та ідей [417, с. 53; 418, с. 157-158 та ін.].

Якщо проаналізувати зміст складових наведеної моделі з точки зору нормативно-правових актів, які регулюють діяльність органів і установ виконан­ня покарань, можна дійти висновку про недосконалість багатьох форм роботи через слабкість зворотного зв’язку, відсутність критеріїв оцінки ефективності тих чи інших вжитих заходів. Крім того, законодавці, як і інші суб’єкти нормотво­рення, не завжди враховують такі особливості діяльності органів і установ ви­конання покарань та їх персоналу, як багатовекторність, притаманність для такої діяльності різних цілей та завдань, які в окремих випадках важко поєднати. Не завжди береться до уваги складність такої діяльності, що зумовлена необхідністю використовувати великий обсяг прийомів, умов і засобів виконання роботи, екс­тремальність умов праці, що обґрунтовує потребу формування особливої систе­ми соціально-правового захисту персоналу, надзвичайна важливість результатів діяльності, що відображається на рівні злочинності в українському суспільстві, прийняття відповідальних рішень, які впливають на долі людей, тощо.

Тому органи державної законодавчої і виконавчої влади та суспільство в цілому повинні змінити своє ставлення до створення та забезпечення гарантій ефективного функціонування органів і установ виконання покарань та їх персо­налу. При цьому організаційно-управлінські засоби досягнення цілей їх функці­онування повинні скласти реальну і життєздатну сферу правового забезпечення такої діяльності і водночас демократичного цивільного контролю за нею (див. до­даток М.4.3).

Саме такий підхід закладено в Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби, ухвалену указом Президента України від 25 квітня 2008 р. № 401/2008 [5, с. 1]. Концепція окреслює напрями реформування кримінально-виконавчої служби, що має забезпечити в УВП та СІЗО визначені законодавством порядок і умови виконання покарань, запровадити європейські норми у цій сфері шляхом додержання вимог Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950) та виконання рекомендацій Євро­пейського комітету з питань запобігання катуванням або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Метою реформування ДКВС має стати організація діяльності кримінально- виконавчої інспекції на засадах пробації, дальше вдосконалення УВП шляхом створення умов для виправлення та ресоціалізації засуджених, здобуття ними освіти та набуття професії, їх соціальної адаптації в суспільстві, приведення умов тримання осіб, узятих під варту, та які відбувають покарання, у відповідність із вимогами Європейських пенітенціарних правил.

Таким чином, оздоровлення українського суспільства неможливе без вирішення проблеми перебудови ДКВС, на утриманні якої сьогодні лише в місцях позбавлення волі перебуває близько 200 тисяч осіб. Тому реалізація державного примусу в його найбільш гострій формі, якою є кримінальне покарання, вимагає постійного конт­ролю держави за дотриманням покладених на засуджених каральних обмежень. З цією метою виконання кримінальних покарань визначається виключно функцією держави, для здійснення якої і створюються спеціальні установи й органи.

Інтенсивні зміни, що відбуваються в нашій країні в цілому і в кримінально- виконавчій службі зокрема змушують усіх причетних до налагодження її діяль­ності по-новому дивитися як на організаційно-правове забезпечення функціону­вання цієї державної служби, так і на своєчасність його удосконалення.

Нове законодавство, активні соціальні перетворення, розширення міжнарод­них зв'язків, спрямованих на зміцнення демократії, утвердження в національній системі законодавства принципу верховенства права, розвиток ринкової еконо­міки, посилення ролі громадськості і громадського контролю за діяльністю дер­жавних інституцій - початкові умови належного налагодження діяльності орга­нів і установ виконання покарань.

Отже, реформування кримінально-виконавчої служби, яке відбуватиметься поетапно протягом 2008-2017 рр., потребує суттєвого перегляду державної за­конодавчої політики у сфері виконання кримінальних покарань відповідно до соціально-політичної та економічної ситуації в державі, змін у практиці вине­сення вироків судами, до світового досвіду виконання покарань. Воно повинно здійснюватись неухильно та узгоджено, в поєднанні з реформуванням інших дер­жавних та соціальних інститутів.

4.2.