Сучасні наукові дослідження та джерела з проблем кримінально-виконавчої політики

Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці й соціальній практиці адекватного уявлення про цільове призначення та сутність такої політики як соціально-правового явища, хоч уже на початку 90-х років минулого століття були зроблені перші суттєві кро­ки з вироблення методологічних засад державної кримінальної й кримінально- виконавчої політики України [6], визначення місця та ролі сучасної пенітенціар­ної політики в історико-правовому контексті [7], її першочергових завдань [8-11]) та організаційно-правових питань удосконалення [12-16].

У наступні роки, незважаючи на складну внутрішньополітичну ситуацію, пов'язану з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління й створенням нового державного апарату, змістилися акценти на обґрунтуван­ня змісту поняття “кримінально-виконавча політика” та введення його в науко­вий обіг як одного із напрямів кримінальної політики (нарівні з кримінально- правовою та кримінально-процесуальною політикою). Зокрема це питання набуло актуальності у зв'язку з підготовкою підручників і навчальних посібників із кримінально-виконавчого права авторськими колективами вчених-юристів за редакцією В.М. Трубникова [17], О.М. Джужи [18, 19], А.Х. Степанюка [20], І.Г. Богатирьова [21], Т.А. Денисової [22] та ін. Так, на початку ХХІ ст. практично в усіх названих наукових і навчальних виданнях кримінально-виконавча політика стала визначатись як напрям діяльності державних і громадських органів у галузі виконання кримінальних покарань. У зв'язку з тим, що норми чинного виправно- трудового законодавства після набуття ним суттєвих змін стали носити пере­важно кримінально-виконавчий характер, словосполучення “виправно-трудова політика” втратило свій первісний зміст і поступилося місцем словосполученню “кримінально-виконавча політика” [19, с. 9; 21, с. 27 та ін.].

Таким чином, як складова частина політики у сфері боротьби зі злочинністю кримінально-виконавча політика набула правоздатності визначати цілі, принци­пи, стратегію, основні напрями, форми й методи діяльності держави із забезпе­чення виконання покарань, виправлення засуджених, ресоціалізації, попереджен­ня вчинення нових злочинів не лише засудженими, а й іншими особами, а також установлювати правові норми, що регулюють цю сферу суспільних відносин.

Водночас у навчально-наукових виданнях із загальної теорії держави й пра­ва за авторством А.М. Колодія, В.В. Копєйчикова, С.Л. Лисенкова, В.П. Пас­тухова, О.Д. Тихомирова [23], М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина [24], П.М. Рабіновича [25]; історії держави й права України - В.Я. Тація, А.Й. Рогожи­на [26], А.С. Чайковського [27], В.С. Кульчицького, М.І. Настюка, Б.Й. Тищика [28], П.П. Музиченка [29]; правознавства - С.Е. Демського, В.С. Ковальського, А.М. Колодія [30], Г.І. Балюка, В.І. Борисова, М.К. Галянтича, Е.Ф. Демського, І.О. Дзери, О.В. Дзери, Ю.П. Дмитренка та ін. [31]; кримінального процесу Украї­ни - М.М. Михєєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіко [32] подано чимало нових підходів до визначення закономірностей, властивих державно-правовим явищам, у тому числі кримінально-виконавчого характеру.

Так, в тісному зв'язку із ученням про функції загальної теорії держави й права перебуває питання про принципи кримінально-виконавчої політики як першо­основи ефективної практики виконання покарань, а саме: суверенітету, наукової обґрунтованості та незалежності від ідеологічних установок і рішень будь-яких політичних партій і течій; пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя й здоров'я людини; переваги прав людини над державними та суспільними інтересами за умов їх гармонійного поєднання; відповідальності держави перед громадянами й суспільством за результати своєї діяльності; розподілу компе- тенцій між суб'єктами кримінально-виконавчої політики, який виключає мож­ливість монопольного прийняття для кримінально-виконавчої системи рішень будь-якою окремою особою або окремою гілкою влади; системного охоплення всього комплексу проблем кримінально-виконавчої діяльності; інтеграції з інши­ми галузями соціальної політики держави; поваги до загальновизнаних принци­пів міжнародного права; гуманізму та демократичного характеру кримінально- виконавчої діяльності [8, с.

Без підключення основ теорії права фактично неможливо обґрунтувати пра­вові відносини, що складаються під час виконання кримінальних покарань, ви­значити їхні основні ознаки, будову, суб'єктів та їх правоздатність, дієздатність, угодоздатність, деліктоздатність і, загалом, охарактеризувати кримінально- виконавчу систему та її діяльність у системі інших правових форм діяльності дер­жави стосовно здійснення її функцій державними й недержавними суб'єктами [30, с. 105-110] та ін.

Протягом останніх років (2002-2009) наукові інтерпретації сучасного кримінально-виконавчого процесу значно розширили свою проблематику й вклю­чають практично всі складові елементи цього виду суспільних відносин, а саме політику держави у сфері виконання кримінальних покарань, становлення та роз­виток кримінально-виконавчого законодавства, формування системи виконання й відбування кримінальних покарань та її вдосконалення, практичну діяльність органів й установ виконання покарань та громадських організацій, об'єднань і органів місцевого самоврядування, що залучаються до процесу виправлення та ресоціалізації засуджених; співвідношення кримінально-виконавчого права України з міжнародними актами й стандартами в цій сфері, накопичення та сис­тематизацію знань із теорії й практики виконання покарань тощо.

У цьому підрозділі маємо на меті систематизувати наукові ідеї, теорії та кон­цепції, що обґрунтовують юридичну суть кримінально-виконавчої політики, обумовленої історичним фактом її виникнення на сучасному етапі державотво­рення, а також наукові знання про найважливіші складові частини кримінально- виконавчої діяльності, акцентуючи увагу на дослідженні нових, маловивчених аспектів цього виду кримінально-правових суспільних відносин.

Кримінально-виконавча політика поповнилась новим змістом з 2003 р., піс­ля певної трансформації виправно-трудового права у кримінально-виконавче, яке включило у свій зміст багато чого зі своєї першооснови - кримінального пра­ва. На думку І.Г.

Натомість автори сучасного підручника “Кримінально-виконавче право” В.А. Бадира, С.Ф. Денисов, Т.А. Денисова, М.М. Мінаєв, В.Г. Хошев визнають, що наука кримінально-виконавчого права вивчає весь комплекс правових, економіч­них, соціальних, психолого-педагогічних й інших проблем, що виникають у ході та з приводу виконання кримінальних покарань. Її основними завданнями є ви­явлення позитивного впливу та тенденцій у сфері виконання кримінальних по­карань; розробка пропозицій щодо реформування політики держави й діяльності органів і установ виконання покарань у сфері виконання кримінальних покарань та їх нормативне закріплення. До предмета науки кримінально-виконавчого пра­ва вони відносять вивчення політики держави у сфері виконання покарань; істо­рію розвитку світового та національного законодавства, а також органів й уста­нов, які виконують покарання; систему кримінально-виконавчого законодавства та його джерел; ознайомлення з міжнародними нормативно-правовими актами з питань виконання покарань; вивчення практики виконання покарань і виправ­лення засуджених [22, с. 20-21].

Дещо інший акцент виділяє у цьому понятті О.М. Джужа, вказуючи на те, що наука кримінально-виконавчого права передусім вивчає боротьбу зі злочинніс­тю шляхом виконання кримінальних покарань, а також соціально-економічні закономірності, які зумовлюють місце й роль цієї діяльності в державі, її прин­ципи та інші положення.

Крім того, у досить об'ємному науковому активі О.М. Джужи дослідницький інтерес спрямовується на виділення складових компонентів кримінальної політи­ки держави в кожній її структурній частині, що пов'язані із:

а) кримінально-правовими функціями - криміналізацією чи декриміналізацією діянь (без визначення якої не може йтися про виконання кримінальних покарань);

б) кримінально-процесуальними функціями, пов'язаними з кримінальним судочинством, яке конкретно регламентує порядок застосування компетентними органами держави такого виду державного запобіжного примусу, як попереднє ув'язнення, розслідування, винесення вироку тощо;

в) кримінально-виконавчими функціями, які визначають порядок регулю­вання умов тримання, визначення правового статусу ув'язнених і засуджених, за­безпечення режиму та охорони тощо, а також виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі;

г) кримінологічними функціями, які на підставі вивчення феномену злочин­ності, її причин та умов визначають основні засоби й напрями запобіжного впли­ву, у тому числі взяття під варту, запобігання злочинам у місцях попереднього ув'язнення та кримінально-виконавчих установах відкритого й закритого типу [33, с. 164-165].

На нашу думку, важливість наукових сентенцій О.М. Джужи не лише у ви­діленні складових компонентів кримінального (кримінально-виконавчого) про­цесу, а й у формуванні більш чітко вираженої державної доктрини щодо протидії злочинам у цій сфері суспільних відносин, концептуальному визначенні теоре­тичних основ, які дають змогу формулювати та обґрунтовувати ідеї соціальної й правової сутності діяльності кримінально-виконавчої системи відповідно до державної кримінальної політики.

Вагомий внесок у розвиток науки кримінально-виконавчого права, зокрема у визначення сутності й принципів кримінально-виконавчої діяльності, здій­снив А.Х. Степанюк. Лейтмотив його досліджень - створення в Україні нау­ки кримінально-виконавчого права як окремої галузі, вироблення доктрини кримінально-виконавчого права, що ґрунтується на правовому осмисленні кате­горій, найбільш важливих для теорії виконання покарань [34, с. 5]. У докторській дисертації, монографіях, підручниках, науково-практичних коментарях, наукових статтях (більше як 100 найменувань) дослідник висунув низку нових концепту­альних положень і висновків, що ввійшли до нового КВК України й мають прин­ципове теоретичне значення для зміни пріоритетів політики у сфері виконання покарань. Після прийняття КВК України 11 липня 2003 р. А.Х. Степанюк провів значну роботу з роз'яснення його норм і, що дуже важливо, з доктринального тлумачення та доповнення до них із широким використанням перевірених прак­тикою рекомендацій [344] 34правильно? так.

Таким чином, є підстави стверджувати, що багатоаспектний, універсальний характер досліджень А.Х. Степанюка з точки зору загальної теорії права дають науково виважені відповіді на такі вузлові питання, як поняття кримінально- виконавчого права та його ознаки, функції, принципи, місце й роль кримінально- виконавчого права в системі соціальних норм, відмінності та єдності кримінально-виконавчого права у співвідношенні з кримінальним, кримінально- процесуальним, а також із конституційним, адміністративним, господарським, фінансовим й іншими галузями права; поняття системи кримінально-виконавчого права як його внутрішньої організації; характеристики джерел кримінально- виконавчого права як зовнішньої форми його вираження; особливості реалізації норм кримінального права тощо. Тобто спостерігаємо систематизоване тлума­чення кримінально-виконавчого права як вищий ступінь наукового розроблення його актуальних питань. Завдяки систематизованому тлумаченню й системному підходу як спеціальному методу наукового дослідження А.Х. Степанюк, напри­клад, дав оригінальне авторське доктринальне тлумачення поняття “виконання покарання” як складної внутрішньо детермінованої єдності, що інтегрує пізна­вальні можливості його складових компонентів, як цілісного, відносно самостій­ного правового явища, як різновиду юридичної діяльності. При цьому, абстрагу­ючись від загального до конкретного, він зумів проникнути в сутність діяльності органів та установ виконання покарань, подати у взаємозв’язку всі її елементи й напрями, звести в єдину систему знання про здійснення притаманних покаран­ням правообмежень [34, с. 6-7]. До речі, такий спосіб теоретичного дослідження є методологічною конструкцією, здатною забезпечити вирішення пізнавального завдання будь-якої галузі права.

Протягом останніх років юридична наука поповнилася кількома фундамен­тальними дослідженнями з актуальних проблем кримінально-правової політи­ки. Серед них - праця П.Л. Фріса “Кримінально-правова політика України” (док­торська дисертація, захищена у 2005 р. [2]), один із розділів якої присвячений взаємовпливу та взаємообумовленості кримінально-правової та кримінально- виконавчої політики. При цьому кримінально-виконавча політика розглядаєть­ся дослідником як така, що визначає основні напрями правотворчої діяльності держави й правозастосовчої діяльності відповідних державних органів у сфері реалізації кримінальних покарань. Цілком логічним, на нашу думку, є висновок про первинність кримінально-виконавчої політики, оскільки реалізація кримі­нального покарання завжди є вторинною стосовно кримінального закону, який визначає поняття злочину [2, с. 17].

Можна також цілком погодитись із тезисним викладом П.Л. Фріса визначаль­ного впливу кримінально-правової політики на кримінально-виконавчу, що реа­лізується через окреслення загальних напрямів кримінально-правової репресії, через формування системи й видів кримінального покарання, через закріплення підстав та порядку звільнення від покарання, через практику визначення окремих видів покарання (хоча, правда, у цьому переліку поєднуються не завжди тотожні поняття), а також думкою, що кримінально-виконавчу політику не можна роз­глядати тільки як пасивне відображення кримінально-правової політики, оскіль­ки політика у сфері виконання покарання визначає цілі, принципи, стратегію й напрями функціонування кримінально-виконавчої системи, основні форми та методи реалізації кримінального покарання.

Останнє твердження є особливо актуальним у зв’язку з намаганням окремих учених-правознавців вважати кримінально-виконавче право складовою части- ною кримінального, а не кримінально-виконавчого процесу, чи взагалі розгляда­ти цю офіційно визнану галузь права як другорядну або й зовсім не включати її в перелік галузей права, як наприклад у науковому коментарі основних галузей права, зробленому в підручнику “Правознавство”, що побачив світ у 2007 р. [31], та в деяких інших наукових виданнях із кримінології. Тому становлення сучас­ної загальноправової парадигми (взірця) кримінально-виконавчої політики й на її основі - правової кримінально-виконавчої системи неможливе без уточнення та доповнення новим змістом предмета кримінально-виконавчого права України. А це, у свою чергу, ставить на порядок денний питання про розробку наукової концепції, спрямованої на пізнання й використання закономірностей діалектич­ного процесу виправлення й ресоціалізації засуджених, накопичення та система­тизацію знань із теорії й практики виконання кримінальних покарань, ведення наукових досліджень із цих проблем.

Розвиваючи положення про закономірності діалектичного процесу у сфері виконання покарань, сучасні дослідники А.П. Гель, Г.С. Семаков, І.С. Яковець тощо вказують на те, що крім діалектичного методу, який є загальнонауковим методом пізнання, у цій галузі права широко використовуються й такі методи, як логічний, системного аналізу, статистичний, історичний, порівняльно-правовий, математичний, опитування, анкетування, спостереження, експерименту тощо [20, с. 45].

Методологічною щодо кримінально-виконавчої політики є власне й сама за­гальна теорія права, яка виробляє для науки кримінально-виконавчого права основні теоретичні положення, понятійний апарат і принципи. На жаль, мож­ливості сучасної теорії права для насичення цієї галузі права й відповідної науки основами правової поведінки та юридичної відповідальності використовуються поки що недостатньо, так само як і формування самого механізму правової по­ведінки як сукупності засобів, із допомогою яких здійснюється регулювання по­ведінки людей правом.

На сучасному етапі досить помітно виділяється напрям досліджень, пов’язаний з обґрунтуванням теоретичних проблем законодавчого процесу, у тому числі й у сфері виконання кримінальних покарань. Так, О.І. Ющик цілком справедливо стверджує, що становлення законодавчого процесу як цілісного стійкого явища правового життя пов’язується з переходом держави до зрілого етапу її розвитку, коли законодавча діяльність виявляється систематичною юридичною діяльністю державного апарату, спеціально спрямованою на вироблення юридичного закону у формі законів держави [36, с. 24]. Дослідник також вважає, що саме через недо­статнє усвідомлення суб’єктами законотворення істинних проблем законодавчо­го процесу як виявлення сутності цього явища в конкретно-історичних умовах сучасної України вдосконалення існуючого законодавства не знаходить адекват­ного втілення на практиці.

У цьому контексті до теми нашого дослідження основні напрями сучасно­го кримінального законодавства із визначенням головних завдань і перспектив його вдосконалення й реалізації розглядає А.А. Митрофанов. Він зазначає, що втілення в життя головних концептуальних положень, ідей та принципів, що сто­суються кримінально-правової політики держави, залежить головним чином від модернізації чинного кримінального законодавства й поліпшення практики його застосування [37, с. 3].

Як відомо, механізм правового регулювання суспільних відносин забезпечу­ється нормотворчою діяльністю компонентних суб'єктів, спрямованою на моде­лювання поведінки учасників відносин, їх упорядкування відповідно до досяг­нутого рівня суспільного розвитку. Як уже зазначалося вище, така регламентація здійснюється на законодавчому рівні. Однак, як свідчить досвід функціонування сучасного кримінального процесу, не менш важливим є й підзаконний рівень, який разом із законодавчим складає невід'ємну частину реалізації державної по­літики. Його забезпечення покладається на Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади. Останнім часом здійснено цілком вдалу спробу проаналізувати й узагальнити нормотворчу, правозастосовчу та розпо­рядчу діяльність цієї державної установи.

Жодним чином не применшуючи значення праць дослідників, що стосу­ються видання Кабінетом Міністрів України нормативних актів, у тому числі й кримінально-виконавчого змісту (В.Б. Авер'янов, І.П. Голосніченко, А.В. Дуда, А.П. Заєць, В.Ф. Опришко, М.В. Тесленко, О.І. Ющик тощо), більш детально про­коментуємо дослідження О.О. Томкіної “Акти Кабінету Міністрів України: теоре­тичні засади видання та реалізації” [38], у якому на основі комплексного науково­го аналізу з'ясовано юридичну природу актів Кабінету Міністрів України, їх види, процедуру видання, механізм реалізації й ефективності, а також вироблено те­оретичні та практичні рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання суспільних відносин із використанням урядових актів.

Звертаючи увагу на універсальний характер теоретичних модусів (норм), окреслених дослідницею, що мають значення для цілісного уявлення про пра- вотворчість узагалі й нормотворчість зокрема, вважаємо за доцільне відзна­чити й виокремлення таких важливих принципів процедури видання урядо­вих актів, як: 1) верховенство права (забезпечення пріоритетності юридичних норм прав людини та громадянина над інтересами держави); 2) законності (ви­дання актів відповідно до Конституції й законів України); 3) обґрунтованості (визначення підстав і мети розроблення проекту акта); 4) рівності учасників процедури перед законом; 5) гласності (відкритість та прозорість процедури);

6) науковості; 7) системності (узгодженості принципів урядових документів з іншими правовими актами); 8) планування (поточна організація, упорядкова­ність дій учасників процедури); 9) узгодження (ухвалення врахування інтересів різних зацікавлених осіб та ухвалення взаємоприйнятного рішення); 10) ко­легіальності (прийняття об'єктивного й обґрунтованого рішення); 11) відпо­відальності (утвердження режиму законності процедури видання актів та їх самих) [38, с. 12].

Разом із тим сучасні підходи щодо класифікації джерел у системі нормативних актів Кабінету Міністрів України слід було б розкрити значно ширше, не тільки на прикладі адміністративного права України, особливо під час визначення базових юридичних категорій - “законодавство” й “галузеве законодавство”.

Останнім часом наука кримінально-виконавчого права поповнилася систем­ними дослідженнями з різних аспектів діяльності УВП. Це, зокрема, докторська дисертація О.Г. Колба “Установа виконання покарань як суб'єкт запобігання злочи­нам” [40], кандидатські дисертації Є.М. Бодюла “Правові та організаційні засади ви­конання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу” [39] та С.К. Гречанюка “Організаційно-правові засади взаємодії кримінально-виконавчих установ з державними органами та недержавними організаціями” [41].

Визначальною рисою цих досліджень, як і інших робіт із цієї проблематики, є прагнення їхніх авторів розробити й сформулювати цілісну систему вимог до УВП як основних суб'єктів кримінально-виконавчого процесу, враховуючи су­часні реалії суспільно-політичного життя країни та визначені національним за­конодавством і міжнародними стандартами основні напрями реформування кримінально-виконавчих установ. Так, Є.М. Бодюл акцентує увагу на виключній юрисдикції держави в особі уповноважених нею державних органів та установ щодо виконання кримінальних покарань і вимагає від останніх здійснення по­стійного контролю за виконанням покладених на засуджених правообмежень. Тобто на державу покладаються головні організаційні функції управління кримінально-виконавчим процесом, а реалізацію державної політики в цій сфері безпосередньо здійснює ДКВС України, правові основи діяльності якої, завдання та повноваження визначаються законами України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, а також чинними міжнародними до­говорами.

Актуальність дослідження О.Г. Колба визначається необхідністю реалізації УВП такого важливого елементу кримінально-виконавчого процесу, зазначеного у ч. 2 ст. 50 КК України, як запобігання вчиненню злочинів засудженими. Як свід­чить практика, щорічно в УВП учиняється до 400 таких злочинів, і ця тенденція існує й нині [40]. Тим часом в Україні відсутня концепція (доктрина, програма тощо) щодо виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі та розширення видів, меж і можливостей альтернативних йому покарань, основу якої мають становити такі засоби впливу на особу засудженого, які б унеможли­вили вчинення ним злочинів як в умовах УВП, так і після звільнення з неї. (Нині цей напрям успішно розвивають О. Беца, М. Панасюк, В. Шкадюк [42].)

Обґрунтовуючи діалектичний взаємозв'язок кари як головного елемента мети кримінального покарання й превентивної функції кримінально-виконавчого за­конодавства та необхідність підвищення ролі УВП у механізмі захисту особи, сус­пільства й держави від злочинних посягань (теоретичний аспект дослідження), О.Г. Колб на основі всебічного аналізу нормативно-правових джерел із питань профілактики злочинів, оперативно-розшукової діяльності визначив неврегульо- вані та суперечливі аспекти такої діяльності, розробив організаційно-тактичні засади запобігання злочинам в УВП шляхом удосконалення й більш ефективно­го використання можливостей організаційної системи служб і підрозділів, під­вищення рівня аналізу та прогнозування основних проявів і характеристик зло­чинності в місцях позбавлення волі, комплексного й індивідуального планування заходів щодо її профілактики (прикладний аспект дослідження).

На користь теоретико-прикладного характеру дослідження О.Г. Колба свід­чать і запропоновані ним зміни та доповнення до чинного законодавства України й підзаконних нормативних актів, зокрема в частині реалізації мети криміналь­ного покарання. На його думку, на відміну від КК України, який однозначно пе­редбачає кару за вчинений злочин (ч. 2 ст. 50), у КВК України термін “кара” чітко не розкривається, але передбачається в системі правообмежень і трансформуєть­ся в таких поняттях, як “режим”, “порядок і умови виконання та відбування кри­мінальних покарань”, що є цілком логічним, але не тотожним першому, оскільки кара тут виступає лише частковим елементом режиму, в той час і режим не по­вністю охоплюється поняттям “кара” [40, с. 7].

До речі, за свідченням авторитетного юридичного видання “Юридична енци­клопедія”, у чинному законодавстві України термін “кара” не вживається [43, с. 42]. Отже, можна цілком погодитися з О.Г. Колбом, що кара як визначена законодав­ством міра відповідальності правопорушника за скоєні ним дії у кримінально- виконавчому процесі проявляється в застосуванні щодо нього певних правових обмежень, зміни його статусу (морального - позбавлення чи призупинення дея­ких прав, матеріального - здійснення штрафних санкцій, фізичного - обмеження особистої свободи). Хоч “Бібліографія праць” за 1991-2005 рр. (Розділ X. Пока­рання і його види) вміщує близько 300 робіт, у них поняття “покарання” досить часто асоціюється з карою, не кажучи вже про “смертну кару” - визначення, яке поки що не має замінників (синонімів) [44, с. 176-197].

Більшість сучасних дослідників погоджуються в тому, що йдеться не стільки про те, вживати чи не вживати термін “кара”, скільки про зміну її сутності в ролі кримінального покарання на сучасному витку розвитку цивілізації. В.А. Бачинін з приводу цього зазначає, що інтенсивність покарань - це величина, яка історично змінювалась, оскільки вона залежить від цивілізованості суспільства, характеру його економіки, ступеня антагонізованості психіки людей та багатьох інших фак­торів [45, с. 527]. Натомість В.К. Дуюнов переконаний, що кара - це справедливе (у сучасному цивілізованому сенсі, а не в середньовічному значенні таліона - помсти) засудження вчиненого злочину й особистості винного, об’єктивна у своїй основі відповідна відплата за вчинене [46, с. 87]. До речі, у російському законодавстві тер­мін “кара” замінений на словосполучення “відновлення соціальної справедливості”, яке має оцінювальний характер, а сам зміст опосередкований через інші поняття (відшкодування завданої злочином шкоди, розмірність вчиненого особою злочину й покарання від імені держави тощо) [47, с. 11; 48, с. 187; 49, с. 34].

Стосовно терміна “виконання-відбування покарання” такої одностайності немає, тому досі в доктринальних джерелах відображаються різноманітні, а по­декуди полярні погляди й підходи. Так, С.Я. Фаренюк, вважаючи, що вживані законодавцем терміни “виконання” та “відбування” покарання є синонімічни­ми, під виконанням покарання розуміє врегульований нормами кримінально- виконавчого права порядок застосування кари - комплексу обмежень прав і свобод засудженого [50, с. 25]. На думку А.Х. Степанюка, правова концепція ви­конання покарання стає реальністю тільки в предметній практичній діяльності органів та УВП і тільки в процесі реалізації кари проходить перевірку своєї іс­тинності [34, с. 10]. Б.С. Утевський ототожнив поняття “виконання покарання” й “виконання вироку” [51, с. 28-29]. У свій час таку ж позицію займав І.В. Шмаров [52, с. 15]. В.М. Карташов уважав, що виконання покарання припускає висування на перший план предметного, матеріального, зовні об’єктивного характеру юри­дичної діяльності, підкреслює її природу, юридичні аспекти перетворення сус­пільних відносин [53, с. 3] тощо.

На нашу думку, термін “виконання покарання” стосується передусім відпо­відних органів, які у своїй діяльності зобов’язані реалізувати весь комплекс пра- вообмежень, передбачених конкретним видом покарання, забезпечити здійснен­ня наданих засудженим прав, виконання покладених на них обов’язків протягом усього терміну покарання, встановленого вироком суду. В свою чергу, термін “відбування покарання” звернений до засуджених, які повинні на підставі вироку суду, відповідно до приписів, установлених кримінально-виконавчим законодав­ством, виконувати покладені на них обов’язки й утримуватися від діянь, заборо­нених нормами права, включаючи злочинні.

Підводячи підсумки наукових інтерпретацій щодо співвідношення понять “по­карання - кара - режим покарання” в контексті реалізації превентивної функції права, потрібно, як нам здається, визнати, що хоча в режимі й реалізується природа кримінального покарання у виді позбавлення волі, він за своїм змістом є вужчим, ніж інститут покарання, оскільки останній містить у собі не лише правообмеження, а й правила співжиття, що не мають карального змісту. Тим самим режим виконує функцію превенції щодо вчинення нових злочинів засудженими.

Важливим аспектом кримінально-виконавчої політики є її перебудова в кон­тексті європейських стандартів із метою гуманізації, забезпечення відкритості, наповнення прогресивними зарубіжними концепціями, загальновизнаними між­народними принципами, нормами з прав і свобод людини й громадянина, які б забезпечували надійність охорони як інтересів суспільства, так і особи у сфері кримінально-виконавчої діяльності. Саме ця обставина викликала зацікавленість дослідників і появу фундаментальних праць, які, з одного боку, намагаються ви­значити з точки зору сучасної юридичної науки основні переваги концепції (па­радигми) європейської пенітенціарної системи, з іншого - обґрунтувати та сфор­мулювати нормативно-правові й організаційні засади забезпечення реалізації в Україні міжнародних стандартів із найбільш актуальних питань кримінально- виконавчої політики.

Серед робіт першої групи виділяється дослідження Л.А. Луць “Європейські міждержавні правові системи: загальнотеоретична характеристика” [54]. Засто­совуючи історико-правовий метод для розкриття генезису та тенденцій розвитку європейських міждержавних правових систем, дослідниця, як ми вважаємо, спро­моглася повною мірою виявити подібні й відмінні ознаки національних правових систем у межах європейських міждержавно-правових систем, а також правових систем Ради Європи та Європейського Союзу (ЄС), що у свою чергу дає змогу іншим дослідникам розробляти й установлювати відповідний правовий механізм взаємодії між європейськими міждержавними та національними правовими сис­темами, у тому числі й тими, які обслуговують кримінально-виконавчу сферу.

Серед робіт другої групи слід передусім назвати дослідження В.Т. Маляренка [55; 56] і В.А. Льовочкіна [57], які містять конкретні рекомендації щодо наповнен­ня кримінального й кримінально-виконавчого процесу України прогресивними зарубіжними технологіями, загальновизнаними міжнародними принципами й нормами. Так, обидва дослідники одностайні в тому, що через таку юридичну ка­тегорію, як правовий статус засуджених до позбавлення волі, можна найбільш повно проаналізувати реальне втілення міжнародних стандартів у національне законодавство, бо саме правовий статус є серцевиною нормативного відображен­ня основних принципів відносин між особою і державою. Разом із тим не можна не погодитись із зауваженням В.Т. Маляренка, який підкреслює, що права й сво­боди людини та їх обмеження мають існувати в певних розумних межах, бути збалансованими. Важливо, як цього вимагає європейське право, дотримуватися рівноваги між двома цінностями - правами людини та ступенем контролю над злочинністю [56, с. 24-25].

Ми вивчали зарубіжні юридичні джерела США, Англії, Франції, Німеччини, Польщі та інших країн з метою:

а) історико-правового аналізу становлення кримінально-виконавчої політи­ки і пенітенціарних систем у цих країнах;

б) ознайомлення з основними питаннями кримінально-правової пенітенці­арної теорії і практики;

в) порівняльного аналізу відповідних положень кримінально-виконавчого права іноземних держав та України;

г) узагальнення зарубіжного досвіду кримінально-виконавчої діяльності на предмет його можливого втілення в теорії і практиці української кримінально- виконавчої політики.

Частково відповіді на ці питання можна одержати із навчального посібни­ка “Кримінальне право зарубіжних країн (в питаннях та відповідях)” за автор­ством І.В. Хохлової та О.П. Шем'якова [58]. Щоправда, досліджувана нами тема представлена тут лише при розгляді видів та призначення покарання, без аналізу власне систем виконання покарань. Такі відмінності ми визначали безпосередньо із зарубіжних літературних джерел.

Так, цікаві особливості пенсильванської¹, оборнської^{[2] [3] і прогресивної[4] пенітен­ціарних систем одержані з видань північноамериканських авторів М. Дохерті [59], М. Магуіра, Р. Моргана, Р. Райнера [60]; британських — О.С. Далгарда, І. Крінгле- на [61], Дж.Р. Хеніга [62], Р.Д. Кінга, К. Макдермота [63], А. Крю [64], Р. Худа [65], Дж. Мура, Н. Даля [66], І. Плеєра, М. Дженкінса [67], Д. Роя, К. Майка Р.Д. Кінга, М. Маґвайра [68], Дж. Янга [69]; німецького — Г.Й. Шнайдера [70] та ін.}

На підставі цих та інших зарубіжних джерел вдалося встановити, що про­тягом ХХ ст. у систему виконання покарань закладалися ідеї соціалізації - нові погляди на сукупність кримінально-правових положень, які обстоювали раціо­нальну і гуманістичну кримінально-виконавчу політику. На цьому ґрунті у другій половині ХХ ст. з'явилася так звана теорія нового соціального захисту, сутність якої виклав один з її основоположників французький правознавець Марк Ансель у книзі “Новий соціальний захист” (опублікована російською мовою, 1970) [71, с. 79-85].

У руслі цієї та інших соціологічних теорій, які заклали наукове підґрунтя тво­рення таких міжнародних правових актів, як Загальна декларація прав людини, Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, європейські пенітенціар­ні правила тощо, виділилися й окремі напрями кримінально-виконавчої політи­ки, зокрема індивідуалізації покарання та деякого пом'якшення загальної караль­ної політики [72; 74], ресоціалізації злочинців [75; 78], підліткової злочинності та її попередження [79; 82], узагальнення сучасного світового досвіду кримінально- виконавчої (пенітенціарної) політики [83; 87].

Порівнюючи в історико-правовому контексті західні та вітчизняну в'язничні системи, слід зазначити, що для України творення пенітенціарної системи за за­хідним зразком не характерне, хоча запровадження прогресивної (висхідної) сис­теми відбування покарання на теренах УСРР ще на початку 20-х років ХХ ст. було нормативно закріплено у ст. 4 першого в історії України Виправно-трудового ко­дексу (ВТК) УСРР (1925 р. [21, с. 290]).

У зв'язку з цим привертають увагу наукові розвідки відомого українського правознавця, історика, громадського діяча, професора О.О. Малиновського, який започаткував вивчення початків власне українського права (“Вчення про злочин за Литовським статутом” (1894), “Рада Великого князівства Литовського у зв'язку з боярською думою Давньої Русі”(1904), “Кривава помста і смертні кари” та ін.). У праці “Радянські виправно-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюр­мами” він зазначав: “Радянська прогресивна система - не копія англо-ірландської, з неї запозичено головну думку, відкинуто обов'язкове самотнє ув'язнення в по­чатку, бо воно цілком неприпустимо по радянських місцях ув'язнення. Відки­нуто оцінку марками поведінки й праці ув'язнених, так само одмінний одяг для ув'язнених різних класів.

Поділ ув'язнених на класи (розряди й категорії) залишено, але поглиблено: в основі поділу лежить і ступінь соціальної небезпеки й поведінка ув'язненого в за­мкненні та його особистість перед ув'язненням” [88, с. 562; 89, с. 137].

На сучасному етапі прогресивна система відбування покарання у кримінально-виконавчому праві України представлена значно ширше. У зв'язку з імплементацією багатьох міжнародних стандартів у нормах чинного КВК Украї­ни закріплені, наприклад, зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання (ст. 100), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 152-155), ресоціа- лізація (ст. 156-157) та ін. Останнім часом спостерігається посилення уваги до вирішення пенітенціарних проблем в загальному комплексі протидії злочинності за прикладом організації цієї роботи в США, Англії, Франції, Німеччині, Польщі та інших країнах.

Підсумовуючи, зазначимо, що вище викладене торкається лише суті й змісту досліджень із найбільш концептуальних положень сучасної вітчизняної та світо­вої кримінально-виконавчої політики. Загалом, спираючись на аналіз наведених праць, можна констатувати позитивну динаміку в розробці практично всіх склад­ників досліджуваного явища. А це створює сприятливі умови для подальшого на­укового опрацювання ще недосліджених або мало досліджених чи дискусійних проблем. При цьому не слід забувати про надзвичайну складність такого виду дослідницької діяльності, зумовлену, по-перше, важливістю й специфікою теоре­тичних і практичних завдань, що стоять перед юридичною наукою в кримінально- виконавчій сфері в процесі її реформування; по-друге, комплексним характером самої науки кримінально-виконавчого права, що вимагає від дослідника знання значної кількості самостійних дисциплін, у тому числі й неюридичних; по-третє, розмаїттям методів кримінально-виконавчих досліджень, які залучаються з під­ключенням інших галузей права та інших наук, зокрема історії, політології, соціо­логії, психології, логіки, педагогіки тощо.

Упорядкування наявної наукової літератури з метою систематизації та на­укового аналізу є своєрідним підґрунтям для подальшої дослідницької діяльності з обраної теми. Виявлення, систематизація, класифікація й аналіз джерел - не­обхідна умова будь-якого дослідження. У нашому випадку - це і обов’язкова, і першочергова умова, оскільки предметом дослідження є історико-правові засади кримінально-виконавчої політики України із залученням джерел із теорії та істо­рії держави й права, конституційного, кримінального, кримінально-виконавчого та інших галузей права України й інших держав, відповідних законодавчих актів України та їх проектів, інших нормативно-правових документів - указів Прези­дента України, постанов Кабінету Міністрів України, міжвідомчих наказів, нака­зів та інструкцій ДДУПВП, а також міжнародних правових актів із цієї пробле­матики.

Отже, ми прагнемо поряд з історіографією теоретично обґрунтувати джере­ла права, зокрема кримінально-виконавчого, а також виявити, проаналізувати й охарактеризувати насамперед ті джерела, що найбільше прислужилися під час опрацювання визначених у нашому дослідженні проблем. Це зокрема генезис кримінально-виконавчої політики в історичному контексті державотворення, загальні закономірності розвитку науки кримінально-виконавчого права, пе­ріодизація становлення й розвитку сучасної кримінально-виконавчої політики України, нормативно-правова діяльність Верховної Ради України, інституту пре­зидентства України, Кабінету Міністрів України й органів державної влади, впро­вадження положень кримінально-виконавчої політики в системі ДКВС України, основні напрями та шляхи удосконалення сучасної кримінально-виконавчої по­літики й деякі інші. (Відразу зазначимо, що у цьому розділі виклад основного ма­теріалу має здебільшого інформаційно-бібліографічний, поліаспектний узагаль- нювальний характер, а докладний аналіз головних (базових) джерел дослідження подано у Розділі 3. Послідовність групування джерел відповідає трьом основним змістовим елементам кримінально-виконавчої політики, а саме: а) кримінально- виконавче право; б) кримінально-виконавча діяльність органів і установ вико­нання покарань, прокуратури й суду; в) правовідносини учасників процесу ви­конання (відбування) покарання.)

Слід відзначити, що останнім часом, незважаючи на побутуючу думку про відсутність в українському джерелознавстві узагальнювальних праць із кримі­нального (кримінально-виконавчого) джерелознавства, є всі підстави стверджу­вати про наявність у теорії права сучасного поняття джерела права, наукових сентенцій (хоча й не зовсім однозначних) щодо внутрішньої та зовнішньої форм його вираження, методик систематизації (діяльності з упорядкування й удоско­налення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних документів чи збірників), інкорпорації (сис­тематизації нормативних актів у збірниках у певному порядку - хронологічному, алфавітному, за обсягом, тематичним спрямуванням тощо) і, врешті, кодифікації (систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, і створення зведеного нормативного акта - кодексу) [30, с. 92-95].

У статті П.М. Рабіновича “Джерело права” - провідного дослідника теоретич­них проблем джерела права, уміщеній у багатотомному систематизованому зводі знань про державу та право - “Юридичній енциклопедії” [90, с. 171-172], джерело права характеризується як спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвід­чує їх загальнообов’язковість. Нині в юридичному джерелознавстві розрізняють такі види джерел права:

- правовий звичай - санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве пра­вило поведінки загального характеру;

- правовий прецедент - об’єктивне (вираження зовні) рішення державного органу в конкретній справі, обов’язкове під час розв’язання всіх наступних ана­логічних справ;

- нормативно-правовий договір - об’єктивоване формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, встановлене за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечуване державою;

- нормативно-правовий акт - письмовий документ компетентного органу держави (а також органу місцевого самоврядування), у якому закріплено забезпе­чуване нею формально обов’язкове правило загального характеру. Нормативно- правовий акт - основне джерело права в державі соціально-демократичної орієн­тації.

На думку багатьох дослідників джерела права, поширеність нормативно- правових актів пояснюється перевагами такого способу вираження юридичної норми саме з погляду загальнолюдських принципів права. Щодо цього П.М. Рабі- нович і С.Є. Федик визначають такі їх переваги й можливості: чітко, зрозуміло та однозначно формулювати зміст юридичних прав і обов’язків; якнайшвидше до­водити до відома адресатів юридичної норми її зміст; забезпечувати сприятливі умови для правильного, адекватного розуміння адресатом змісту норми права; оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму; упорядковувати, пого­джувати, систематизувати численні юридичні норми [91; 92].

Теоретичні проблеми джерела права розробляли також вітчизняні до­слідники Н.Ю. Задирака [93], В.А. Дудченко [94], І.І. Котюк [95], А.Ю. Олійник [96], П.В. Онопенко [97], російські - Л.С. Зивс [98], І.А. Горшенева, А.А. Іванов, В.П. Малахов [99], Л.А. Морозова [100], білоруські - М.Ф. Чудаков [101] та ін.

Так, професор кафедри теорії держави та права Одеської національної ака­демії В.А. Дудченко своєчасно й умотивовано порушила проблему офіційного визначення та класифікації законів [94, с. 12-13]. На її думку, це пов'язано з від­сутністю нормативно-правового акта, який би регулював й уніфікував нормот- ворчу діяльність у країні. (До речі, проект такого закону підготовлений Комісією Верховної Ради України з питань правової політики й судово-правової реформи [102].) Зокрема, на етапі, коли відбувається стрімке розширення сфери договір­них відносин, нормативно-правовий договір вимагає утвердження як джерело права. Для визнання договору джерелом права необхідно, щоб він містив юри­дичні норми із взаємним волевиявленням учасників.

У цьому контексті тісно пов'язані з предметом нашого дослідження визна­чені В.А. Дудченко проблеми, пов'язані з теоретичним обґрунтуванням у нор­мативному договорі відносин між публічно-правовими суб'єктами. Адже норми кримінально-виконавчого права, установлюючи права й обов'язки суб'єктів, які виконують і відбувають покарання, намічають службове становище і компетенції відповідних посадових осіб та поведінку засуджених у їх повсякденному житті. Визначаючи зміст відбування покарання, вони передбачають його належне ви­конання й гарантують межі вимог стосовно засуджених.

Джерела та форми права досліджував І.І. Котюк. Не відкидаючи усталено­го в сучасному джерелознавстві визнання джерелом права самих матеріальних умов життя суспільства (суспільні відносини), вимоги яких і закріплюються в правових нормах, він допускає також можливість розуміти під джерелом права механізм (технологію) створення правових норм. Як правило, таким механізмом є нормотворча діяльність уповноважених органів, що спрямована на створення правових актів. У структурі цього механізму розрізняють такі етапи, як:

- вивчення суспільних процесів і виявлення потреби правової регламентації суспільних відносин;

- прийняття рішення про підготовку правового акта й розробка його кон­цепції, визначення виду правового акта, яким мають бути врегульовані певні від­носини, та органу, уповноваженого ухвалити такий акт;

- підготовка проекту правового акта, попередній його розгляд і фінансово- економічне обґрунтування;

- офіційний розгляд проекту акта уповноваженим органом згідно з визна­ченою процедурою;

- прийняття акта, його офіційне оформлення та підписання;

- опублікування (оприлюднення) акта й набуття ним чинності [95, с. 56-57].

Як свідчить порівняльний аналіз, така нормотворча діяльність є основним джерелом права для континентальної (романо-германської) правової сім'ї, зо­крема й для української. Для англосаксонської системи права складником меха­нізму правотворчості є також діяльність судів, які в процесі судової практики створюють правові прецеденти, що також мають нормативний характер і стають обов'язковими для виконання в аналогічних випадках.

Останнім часом дослідники джерел кримінально-правової політики України вводять у науковий обіг як джерела права рішення Конституційного Суду Украї­ни та постанови Пленуму Верховного Суду України. Щодо цього, наприклад, П.Л. Фріс небезпідставно вважає, що рішення Конституційного Суду України, виходячи з його місця та ролі в системі державних органів, які закріплені роз­ділом ХІІ Конституції України, є обов’язковими для виконання всіма органами, організаціями і громадянами. Даючи тлумачення тих чи інших питань, Консти­туційний Суд України часто встановлює напрями та межі кримінально-правової, кримінально-виконавчої політики, які мають вирішальну роль для визначення конституційності окремих правових норм й інститутів.

Натомість постанови Пленуму Верховного Суду України виступають джере­лами кримінально-правової політики у двох випадках: 1) коли вони визначають загальні засади, напрями та межі застосування матеріального кримінального за­кону; 2) під час визначення конкретних напрямів і меж застосування криміналь­ного закону, що встановлює відповідальність за конкретні види злочинних діянь [2, с. 12-13].

Отже, в окремих випадках вищі судові інституції на рівні з кримінальним за­коном - основним джерелом кримінально-правової політики - визначають за­гальні підстави та межі кримінальної відповідальності, коло суспільно небезпеч­них діянь, що визнаються злочинами; встановлюють види й розміри покарання, які можуть бути застосовані до осіб, котрі будуть визнані у встановленому зако­ном порядку винними в їх учиненні, а також регламентують підстави та порядок виконання, відбування кримінальних покарань, а також звільнення від кримі­нальної відповідальності та покарання.

Джерела кримінально-виконавчого права у вигляді норм права - загальнообов’язкових правил, закріплених у законах і підзаконних актах, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі та з приводу вико­нання покарань - мають свою специфіку. По-перше, зміст норм кримінально- виконавчого права установлює такі правила поведінки, які не передбачені нор­мами інших галузей права. По-друге, норми кримінально-виконавчого права регулюють повсякденне життя й побут засуджених, їх участь у праці, дозвілля, проведення з ними виховної роботи, навчання, тобто ті відносини, учасниками яких є засудженні та які у звичайному житті регулюються нормами інших галу­зей права й моралі. По-третє, на відміну від кримінального та цивільного права в кримінально-виконавчому праві немає чіткого поділу норм на матеріальні й процесуальні. По-четверте, на відміну від норм інших галузей права більшість норм кримінально-виконавчого законодавства належить до регулятивних, тоб­то таких, що безпосередньо регулюють суспільні відносини, які складаються на їхній основі в процесі виконання покарання між органами держави та засудже­ними.

Крім зазначених відмінностей, джерела кримінально-виконавчого права ви­ражені нормою, вирізняються і своєю структурою - у багатьох із них відсутні, на­приклад, такі структурні елементи, як гіпотеза, диспозиція та санкція, обов’язкові для норм інших галузей права. У нормі кримінально-виконавчого права гіпотеза, як правило, лише припускається; частина диспозиції іноді виноситься за межі нормативних актів, наприклад, як додаток до них; санкції містяться в окремій нормі тощо [103, с. 26-30].

Ще одна характерна ознака, яка виділяє джерела кримінально-виконавчого права в особливу категорію, - їх чітко виражена співвідносність із загальновизна­ними міжнародними (універсальними та регіональними) нормами й принципами, зокрема із міжнародними стандартами з прав і свобод засуджених до позбавлен­ня волі. Сучасні вітчизняні дослідники підкріплюють цю тезу багатьма чинни­ками та, передусім, тим, що одним із пріоритетних напрямів державно-правової реформи в Україні є створення сучасної правової системи, яка б повною мірою за­безпечувала права й свободи кожної людини та громадянина. У цьому контексті проблема забезпечення прав і свобод засуджених до позбавлення волі та приве­дення національного законодавства у відповідність з міжнародними стандартами є на сучасному етапі розвитку України особливо актуальною, зокрема у зв'язку з активним входженням держави до світового міжнародного співтовариства.

Для України привабливою є щонайперше правова система ЄС, її джерела, структура, механізм функціонування. Характерними її ознаками є: 1) функціо­нування на основі та в межах, визначених установчими документами, а також відповідно до загальновизначених норм (джерел) та принципів міжнародного права; 2) наявність основних елементів - суб'єктів міжнародного права, насампе­ред держав-учасниць; 3) наявність органів, що виконують нормотворчі (джерело- творчі) і правозастосовчі (прикладні, реалізаційні) функції; 4) наявність системи права з поділом її на первинне та вторинне право; 5) наявність спільного право­вого поля для норм міжнародного, національного права й прав Співтовариств; 6) особливий характер системи джерел права, серед яких найбільшу значимість мають установчі договори й інші джерела первинного права; 7) наявність джерел “вторинного права”, серед яких важливе місце займають регламенти та директи­ви, і “третинного” - судових прецедентів; 8) високий рівень правової уніфікації; 9) наявність ефективних засобів нормативно-правової інтеграції; 10) визнання пріоритету дії норм права ЄС над нормами права держав-учасниць у разі виник­нення розбіжностей між ними, і прямої дії ряду норм права ЄС у національних правових системах [54, с. 11]. На основі цих ознак сформульовано поняття право­вої системи ЄС та її джерел.

Як свідчить порівняльний аналіз, основними юридичними ознаками правової системи України і її джерел є: 1) правова система є однією з підсистем українсько­го суспільства; 2) основними елементами правової системи є фізичні та юридичні особи, зокрема держава; 3) виникнення зв'язків між цими суб'єктами опосеред­ковує система норм права (система джерел права); 4) діяльність суб'єктів права є способом вираження цих зв'язків, особливо через правові відносини; 5) метою правової системи є досягнення правопорядку, що забезпечує функціонування та розвиток українського суспільства.

Як бачимо, і в першому (ЄС), і в другому (Україна) переліку ознак системи джерел права відіграють ключову роль у регламентації суспільних відносин, у тому числі й у кримінально-виконавчій сфері.

Слід зазначити, що за роки незалежності кримінально-виконавча система України зазнала істотних змін, пов’язаних передусім із необхідністю творення но­вої джерельної бази, поступово вивільняючись від тієї, що дісталась у спадок від попередньої (радянської) пенітенціарної системи, і залучаючи кращі міжнародні джерельні стандарти. Цей процес достатньо висвітлений у багатьох досліджен­нях, зокрема близьких за тематикою до проблеми, яку розглядаємо, - О.В. Беца [104; 105], І.Г. Богатирьова [106; 107], Л.А. Луць [54], В.А. Льовочкіна [57; 108], В.Т. Маляренка [55; 56], О.Б. Пташинського [109; 110], М.М. Яцишина [111; 112] тощо.

Так, О.Б. Пташинський вважає, що внесення змін і доповнень до ВТК Украї­ни - основного джерела, яке регламентувало процес виконання покарань від се­редини 20-х років ХХ ст., і юридично вмотивовувало своїми правовими нормами поняття “виправно-трудове право” [113], дало можливість за порівняно корот­кий історичний проміжок часу значно наблизитися до міжнародних стандартів, що регулюють правовий статус засуджених, режим, умови праці, виховну роботу, ресоціалізацію та інші важливі складники сучасного кримінально-виконавчого процесу.

До речі, такі висновки О.Б. Пташинського, як і узагальнення, зроблені авто­ром цієї монографії щодо сутності й змісту багатьох нових зарубіжних джерел, що стали головним виразником загальної стратегії держави на шляху наближення України до ЄС за всіма напрямами співробітництва, у тому числі у кримінально- виконавчій сфері (ідеться про Програму інтеграції України до ЄС [114]), підтвер­джені Висновками й рекомендаціями Комітету ООН проти катувань [115], Висно­вками Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 (1955) щодо заяви України на вступ до Ради Європи [116], висновками наради за підсумками інспекційного ві­зиту в Україну представників Європейського комітету із запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню [117] та іншими документами аналогічного змісту.

Серед джерел із цієї проблематики вигідно вирізняється монографія А.Х. Сте­панюка та І.С. Яковець “Втілення міжнародних стандартів у практику діяльності кримінально-виконавчої системи України” [118]. У ній зроблено цілком вдалу, на наш погляд, спробу узагальнити попередній етап законо - й нормотворення кримінально-виконавчого змісту у кримінально-виконавчій сфері, яке за цей час із 2007 зазнало значних уточнень змісту багатьох кримінально-виконавчих дій щодо конституційних прав та свобод засуджених згідно з вимогами між­народних стандартів. Особливу увагу приділено каральній функції органів і установ виконання покарань, процедурі втілення міжнародних норм поводження з ув’язненими в кримінально-виконавче законодавство та практику. Проаналі­зовано основні положення Європейських пенітенціарних правил [128] та Міні­мальних стандартних правил поводження з в’язнями [130], їх співвідношення з національним законодавством й іншими нормами та стандартами.

Аналіз загальної ситуації, що склалася в царині запровадження міжнародних стандартів у практику законотворення з різноманітних питань виконання пока­рань дає підстави виділити ті міжнародно-правові акти, які стали орієнтиром для розвитку політики з виконання покарань та кримінально-виконавчого законо­давства України на нових методологічних засадах (демократизація, гуманізація, законність), застосування його норм у механізмі виконання та відбування пока­рань і, таким чином, здійснення демократичної карної політики.

Зробивши в 1995 р. остаточний вибір щодо входження до європейського правового поля, Україна ратифікувала найважливіші міжнародні правові акти, серед яких, насамперед, слід назвати Загальну декларацію прав людини (далі - Де­кларація), проголошену резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (ГАООН) від 10 грудня 1948 р. Це перший в історії міжнародних відносин акт, у якому заявлене широке коло основних свобод і прав людини, що підлягають загальній повазі й дотриманню [119]. Декларація вперше на міжнарод­ному рівні закріпила перелік основних прав і свобод людини і стала своєрідною програмою міжнародного співробітництва в галузі прав людини й необхідною пе­редумовою розроблення та прийняття наступних документів у цій сфері.

Згідно з прийнятою в сучасному джерелознавстві права класифікацією між­народних стандартів [19, с. 161; 20, с. 171-215; 120, с. 345-346; 121, с. 636] цей пра­вовий акт належить до групи універсальних міжнародних стандартів загального характеру, усі положення яких можуть бути застосовані для визначення фунда­ментальних основ правового статусу осіб, які потрапляють у сферу дії криміналь­ної юстиції, у тому числі й тих, котрі відбувають покарання.

До цієї групи належить Міжнародний пакт про громадянські та політичні права [122] (далі - Пакт), прийнятий на розвиток Декларації з метою конкрети­зації та доповнення її окремих положень. Ст. 5, 7-10 Пакту безпосередньо стосу­ються процесу виконання покарань та поводження із засудженими.

До універсальних міжнародних стандартів загального характеру слід віднести також Декларацію про захист усіх осіб від катувань й інших жорстоких, нелюд­ських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, при­йняту ГАООН 9 грудня 1975 р. [123, с. 249-262], ст. 5 якої вимагає від персоналу УВП такого стану справ, за якого повністю враховувалась би заборона катувань й інших жорстоких дій щодо засуджених.

У розвиток і на виконання двох попередніх документів Резолюцією 39/46 ГАООН від 10 грудня 1984 р. прийнята Конвенція проти катувань та інших жор­стоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання [124, с. 53-62]. Вона набула чинності 26 червня 1987 р. відповідно до ст. 27(1), у тому числі й в Україні. Конвенція містить преамбулу та складається з 33 статей, у яких послідовно, починаючи з визначення терміна “катування” (ст. 1), викладаються застереження щодо дій, які кваліфікуються як катування (ст. 2, 4, 10) та визначаються застережні заходи проти таких дій (ст. 17, 20), наприклад, створення Комітету проти катувань.

Із метою вироблення дієвого механізму для запобігання катуванням Резо­люцією 57/199 ГАООН від 18 грудня 2002 р прийнятий Факультативний прото­кол до Конвенції ООН проти катувань [125, с. 176-180]. По суті, це додаток до Конвенції, він передбачає, що тільки держави-учасниці самої Конвенції можуть підписати та ратифікувати його. Факультативний протокол підписаний від іме­ні України 23 вересня 2005 р. у Нью-Йорку й ратифікований Верховною Радою України 21 липня 2006 р. (Закон № 22-V від 21 липня 2006 р.). Основна мета цього протоколу - створення системи регулярних відвідувань, що здійснюються неза­лежними та національними органами, місць, у яких перебувають особи, позбав­лені волі, з метою запобігання катуванням й іншим жорстоким, нелюдським або таким, що принижують гідність, видам поводження та покарання (ст. 1).

Решту джерел складають три основних групи міжнародних стандартів: 1) ре­гіональні міжнародні стандарти загального характеру; 2) універсальні міжнарод­ні стандарти спеціального характеру; 3) регіональні міжнародні стандарти спеці­ального характеру.

Деякі дослідники (А.П. Гель, Г.С. Семаков, А.Х. Степанюк, І.С. Яковець та ін.) класифікують також групу міжнародних стандартів щодо певних професійних груп із числа персоналу, окремих видів покарань та окремих категорій правопо­рушників [20, с. 206-215]. До цієї групи належать міжнародно-правові документи, які розроблялись і приймалися Радою Європи - урядовою міжнародною органі­зацією, що займається питаннями розвитку соціальної сфери та забезпеченням прав і свобод людини. Юридичну основу її діяльності складають такі основні стандарти загального й регіонального характеру:

- Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних сво­бод від 4 листопада 1950 р. (протоколи № 1 від 20 березня 1952 р., № 2 від 6 травня 1963 р., № 4 від 16 вересня 1963 р., № 6 від 28 квітня 1983 р., № 7 від 22 листопада 1990 р. [126, 6-8]). Україною ця конвенція та протоколи № 2 й № 11 до неї під­писані 9 листопада 1995 р., а протоколи № 1, № 4 та № 7 - 19 грудня 1996 р. Кон­венція і всі зазначені протоколи до неї ратифіковані Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР і набули чинності для України з 11 вересня 1997 р. (за винятком про­токолу № 11, який набув чинності з 11 листопада 1998 р.). У подальшому Україною також були підписані та ратифіковані протокол № 6 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари (підписаний 5 травня 1997 р., ратифікований Законом № 1484-III від 22 лютого 2000 р.), № 12 - щодо заборони будь-якої дискримінації (підписаний 4 листопада 2000 р., ратифікований Законом № 3435-IV від 9 лютого 2006 р.), № 13, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин (підписаний 3 травня 2002 р., ратифікований Законом № 318-IV від 28 листопада 2002 р.); № 14, який змінює контрольну систему Конвенції (підписаний 10 листо­пада 2004 р., ратифікований Законом № 3435-IV від 9 лютого 2006 р. [20, с. 172­182]);

- Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р. (з протокола­ми) [127, с. 62-77], підписана Україною 2 травня 1996 р., ратифікована Законом № 33/97-ВР від 24 січня 1997 р. і набула чинності для України з 1 вересня 1997 р. Особливістю цієї конвенції є те, що вона на нормативному рівні передбачила створення спеціального позасудового механізму контролю у сфері запобігання катуванням у місцях позбавлення волі, - Європейського комітету з питань за­побігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, пово­дженню чи покаранню (ст. 1);

- Європейські пенітенціарні правила від 11 січня 2006 р., Рекомендація R(2006)2 Комітету Міністрів Ради Європи [128], основна мета яких полягає в установленні єдиних мінімальних вимог стосовно тих аспектів керування пені­тенціарними установами, які особливо важливі для забезпечення гуманних умов тримання під вартою, і такого поводження з особами, позбавленими волі, яке мало б на них виправний вплив у рамках сучасної та прогресивної системи (пре­амбула);

- Європейські правила щодо громадянських санкцій і заходів, прийняті Ко­мітетом Міністрів Ради Європи 19 жовтня 1992 р., Рекомендації NR(92)16 [129, с. 86-97], метою яких є встановлення набору стандартів, щоб дозволити націо­нальним законодавцям і практикам (органи, які приймають рішення та які є від­повідальними за впровадження) ефективно застосовувати громадські санкції й заходи. Це застосування повинно ґрунтуватися на балансі між необхідністю за­хисту суспільства, забезпечення правопорядку та використання норм, які перед­бачають відшкодування завданої жертві шкоди, з одного боку, і з другого - істот­ним визначенням потреб злочинця в його соціальній адаптації (преамбула);

- Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями [130; 131]. 25 трав­ня 1984 р. Рада Європи своєю Резолюцією схвалила Процедури ефективного вико­нання Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями й запропонувала державам-учасницям врахувати їх у процесі виконання правил та у своїх періо­дичних доповідях, які подаються до ООН. У сучасному вигляді Правила стосу­ються практично всіх питань відбування покарання у вигляді позбавлення волі. У них регламентуються класифікація засуджених до цього виду покарання, режим у місцях позбавлення волі, праця засуджених, виховна робота із засудженими, вимоги до житлових приміщень та забезпечення побуту засуджених, харчування й медичне обслуговування тощо.

Важливість названих та інших міжнародно-правових актів як джерел кримінально-виконавчого права безсумнівна. Їх принципові положення щодо поводження із засудженими як із боку держави, так і посадовців органів й уста­нов виконання покарань стали визначальними під час творення основних дже­рел українського кримінального права, зокрема в частині визначення основних принципів поводження з в'язнями, прав та обов'язків засуджених, керування пе­нітенціарними установами, ресоціалізації, участі громадськості в цьому процесі (громадський контроль) тощо. При цьому деякі з положень закріплені як загаль- ноправові (конституційні) принципи, що діють у всіх галузях права, у тому числі й у кримінально-виконавчому.

Так, згідно із Конституцією України - базовим джерелом права, принципо­вим і пріоритетним елементом системи основних прав та свобод людини й гро­мадянина є громадянські права та свободи, які виникають із часу народження людини і не можуть бути ніким скасовані чи припинені. Первинним невід'ємним правом людини є її право на життя, що виникає з моменту її народження (ст. 27). Право на життя не може бути скасованим чи обмеженим будь-ким. На вимогу Ради Європи Україна відмовилася від смертної кари як вищої міри покарання (КК України 2001 р. скасував смертну кару). За цими джерелами життя людини визна­ється найвищою соціальною цінністю, й держава бере на себе обов'язок захищати це право.

У контексті нашого дослідження важливим є також конституційне визначен­ня, що виключно законами України затверджуються організація та діяльність ор­ганів і установ виконання покарання (п. 14 ст. 92 [132, с. 14-15]).

Зазначені вище (як і інші) загальноправові (конституційні) принципи в кримінально-виконавчому праві виступають як норми загальнообов'язкових пра­вил, закріплені в джерелах - законних і підзаконних актах, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі й з приводу виконання покарань. При цьому норми кримінально-виконавчого права мають декілька особливостей. По-перше, це своєрідні закони, що приймаються тільки Верховною Радою України, по-друге, це норми, які застосовуються як похідний соціально-правовий продукт, що зв'язаний з існуванням певних відносин у процесі виконання кримінальних покарань, які є кримінально-правовими за змістом, суб'єктами та об'єктом [31, с. 714].

Крім того, як уже зазначалося, зміст норм кримінально-виконавчого права становить собою такі правила поведінки, які нормами ніякої іншої галузі права не передбачені. Найбільш різнобічно визначені нормами кримінально-виконавчого права порядок та умови відбування позбавлення волі, режим відбування пока­рання, праця засуджених, їх навчання й основні форми виховної роботи. Тоб­то норми кримінально-виконавчого права регулюють ті відносини, учасниками яких є засуджені та які у звичайному житті регулюються нормами інших галузей права й моралі.

У вітчизняному правознавстві такі правові норми (нормативний акт, нор­мативна умова, правовий звичай тощо) визначаються як “джерело права”, яке в нашому випадку часто використовується у двох аспектах: соціальному, де дже­релом є юридичний мотив, суспільні відносини в ході виконання кримінальних покарань, які можуть і повинні бути врегульовані конкретними правовими нор­мами, законами й підзаконними актами, та юридичному - нормативні настанови, юридична практика тощо. Для ДДУПВП як суб'єкта, який застосовує й реалізує юридизоване право, усі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно вида­ний юридичний документ є джерелом його прав та обов'язків з питань виконання покарань [133, с. 265; 134, с. 266].

Основним джерелом, що містить конкретні норми кримінально-виконавчого законодавства й регулює порядок та умови виконання й відбування кримінальних покарань, є КВК України, який був прийнятий 11 липня 2003 р. і набув чинності 1 січня 2004 р. [135; 137]. Кодекс поділяється на загальну й особливу частини та складається з 5 розділів, 26 глав і містить 166 статей. Як свідчить аналіз, основні статті, що визначають порядок й умови виконання кримінальних покарань, згру­повані за класифікаційними ознаками (розподіл засуджених на відносно однорід­ні категорії за ступенем тяжкості вчиненого злочину та відповідного покарання, статі, віку, фізичного стану тощо для створення найбільш ефективних умов у до­сягненні цілей покарання).

Окремі глави й розділи складають статті КВК, що визначають установлений законом та іншими нормативно-правовими актами режим - порядок виконання й відбування покарання. Важливою частиною коментованого джерела є соціальні правові норми, що визначають залучення засуджених до суспільно корисної праці (глава 18), на рівні закону закріплюють поняття соціально-виховної роботи із за­судженими як цілеспрямованої діяльності персоналу органів і УВП та інших соці­альних інституцій для досягнення мети виправлення й ресоціалізації засуджених (глава 19), а також установлюють умови відбування покарання в колоніях різних видів (глава 20) та особливості відбування покарання у вигляді позбавлення волі засудженими жінками й неповнолітніми (глава 21), а ст. 150-151 визначають ви­конання покарань у вигляді довічного позбавлення волі, юридичне оформлення яких у зв'язку з відміною смертної кари відбулося фактично протягом останнього десятиліття [138; 140].

З другої половини 90-х років минулого століття зроблено суттєві кроки із систематизації та класифікації новостворених джерел кримінально-виконавчого права - опубліковано збірник “Права людини і професійні стандарти для пра­цівників міліції та пенітенціарних установ у документах міжнародних організа­цій” [142], збірник нормативних актів кримінально-виконавчого законодавства (уклад. В.М. Трубников [143]), “Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України” (упор. Г.О. Радов, І.С. Резнік [144]), збірник законодавчих та нормативно- правових актів “Кримінально-виконавче право України” (уклад. Г.С. Семаков, А.П. Гель [145]), “Збірник нормативних документів і методичних рекомендацій з питань організації виховної та соціально-психологічної роботи серед осіб, за­суджених до позбавлення волі” (уклад. С. Скоков, Ю. Олійник, О. Янчук [146]), збірник нормативно-правових документів з кримінально-виконавчого права (уклад. А.Х. Степанюк [147]), “Кримінально-виконавче законодавство України. Кримінально-виконавчий кодекс. Нормативно-правові акти” (упоряд. В.С. Ко­вальський, Ю.М. Хахуда [148]), “Збірник нормативних актів з кримінально- виконавчого права України” (уклад. В.М. Трубников, Ю.В. Шинкарьов [149]), а також єдиний поки що окремий збірник, що містить міжнародні стандарти [150]. Названі збірники є черговими й продовжують серію, започатковану ще 1927 р., видання зводів документів із кримінально-виконавчого права [151; 153].

Очевидно, немає необхідності доводити значимість зазначених інформаційно- бібліографічних друкованих видань. Їх важливість відчувається навіть в умовах еволюції інформаційних технологій, оскільки творенню електронних ресурсів у цій сфері повинна передувати попередня аналітична робота дослідників із визна­чення специфіки тих чи інших джерел, їх можливого групування за тематичними ознаками тощо, як це, наприклад, зроблено в збірнику нормативних актів укла­дачами В.М. Трубниковим та Ю.В. Шинкарьовим. У ньому з урахуванням ролі у правозастосуванні окремих специфічних нормативних актів матеріал групується залежно від виду покарання, що дає можливість науковцям, практичним пра­цівникам кримінально-виконавчої системи, викладачам, студентам і аспірантам більш упевнено орієнтуватись у викладеному.

Однак, як свідчить аналіз, систематизацією та класифікацією джерел кримінально-виконавчого права займаються здебільшого кримінологи й меншою мірою - представники інших галузей права, зокрема загальної теорії та історії права, що позбавляє цей процес теоретичної упорядницької складової. Так, уза­гальнюючи ситуацію зі станом джерельної бази, що регламентує порядок та умови виконання кримінальних покарань, і зважаючи на дискусійний, а подекуди й до­сить проблемний характер трактування в законодавчих актах і науковій юридич­ній літературі основних понять цього виду кримінально-виконавчої діяльності, зокрема “порядок виконання і відбування покарання”, “режим” та ототожнення цих понять, так само, як і близьких один до одного, але різних у змістовому ви­раженні термінів “правила”, “порядок”, “дисципліна”, слід і в законодавчих актах, і в правилах внутрішнього розпорядку УВП привести визначення і вживання зга­даних понять у відповідність з основними принципами теорії права, у яких більш ґрунтовно розроблені й представлені різновиди спеціальної дисциплінарної від­повідальності під час реалізації правових принципів, у тому числі й трактування поняття “дисципліна” та її різновиди [31, с. 114, 126-129].

Це стосується також і теоретичного обґрунтування джерел, що визнача­ють поняття й ознаки правопорушень, об'єктів та суб'єктів правовідносин у кримінально-виконавчій сфері, поняття й структуру правової норми та навіть за­гальну характеристику кримінально-виконавчого права як самостійної галузі.

Із точки зору методології теорії права необхідно визначитись із самим понят­тям “систематизація джерел кримінально-виконавчого права”, оскільки сама ця діяльність в юридичній літературі часто визначається як “систематизація законо­давства”, “систематизація права”, “систематизація норм права”, “систематизація нормативних актів”, “систематизація нормативно-правових актів”, “систематиза­ція нормативного матеріалу” тощо.

Неоднозначно визначається й кількість форм цієї діяльності, зокрема одні ав­тори розрізняють лише інформацію та кодифікацію, інші - ще й консолідацію, звід законів, облік нормативних актів тощо. Якщо ж проаналізувати й те, що вклада­ється у зміст кожного з цих видів діяльності, то одні дослідники під інформацією розуміють те, що інші - під консолідацією; інші під інформацією й консолідацією розуміють те, що традиційно вважається кодифікацією [31, с. 71].

Цілком очевидно, що такий стан речей формувався роками та став сте­реотипом, але, як відомо, різнобій у тлумаченні понять із визначення джерел кримінально-виконавчого права є серйозною проблемою, що особливо очевид­но у зв'язку з використанням комп'ютерних технологій, які зумовлюють потребу однозначного тлумачення понять. Саме тому питання вдосконалення понятійно- категоріального апарату джерел кримінально-виконавчого права є актуальним як із теоретичної, так і з практичної точки зору. А це зобов'язує ще раз проаналі­зувати всі визначення, що функціонують у процесі систематизації та класифікації кримінально-правових актів, і з позицій сьогоднішнього розуміння зазначених проблем внести відповідні корективи.

Підсумовуючи аналіз джерел, що регламентують кримінально-виконавчий процес, слід наголосити на необхідності підвищення їх ефективності, зокрема в частині правореалізаційної практики, бо саме тут найпомітніше проявляєть­ся змістова сутність вивчених, осмислених, легітимних та апробованих законів і підзаконних нормативно-правових актів з актуальних проблем кримінально- виконавчої політики. Низька ефективність значної частини кримінально- виконавчих законодавчих актів є наслідком недостатньої наукової експертизи на предмет їх відповідності чинному конституційному законодавству й міжнарод­ним нормам.

1.2.