Закріплення Верховною Радою України концептуальних положень кримінально-виконавчої політики в законах держави

Усе, що діється нині у сфері кримінально-виконавчого законотворення, під­порядковується одній меті - реформуванню кримінально-виконавчої системи України, приведенню її у відповідність із сучасними потребами українського державотворення.

Особливо варто підкреслити, що принципи законності, зокрема засади за­безпечення верховенства закону в системі правових актів, - це ті основні начала, керівні ідеї й основоположні вимоги, що розкривають її сутність (формування правової соціальної держави - демократичного суспільства), основу її змісту (за­безпечення і захист прав і свобод громадян, їх правового статусу) як обов’язкового режиму державного і суспільного життя [301, с. 152].

За роки незалежності, незважаючи на численні перешкоди політичного, ідеологічного, соціально-економічного характеру, фахівці у сфері кримінально- виконавчого права спромоглися за порівняно короткий історичний термін створити в основному сприятливе для законотворення науково-теоретичне під­ґрунтя. Йдеться, зокрема, про наукові праці таких вітчизняних дослідників, як І.Г. Богатирьов, А.О. Галай, Т.А. Денисова, О.М. Джужа, О.Г. Колб, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, О.М. Костенко, О.Б. Пташинський, Г.О. Радов, А.Х. Степанюк, Є.Л. Стрельцов, В.М. Трубников, С.Я. Фаренюк, П.Л. Фріс та інших. Їх науковий доробок, а також послідовна законотворча робота з 1991 р. із внесення змін і до­повнень до ВТК УРСР, а потім і до КК України відповідно до вимог міжнародно- правових актів про права людини і громадянина стали своєрідним підготовчим етапом до створення кримінально-виконавчої галузі законодавства України. З 1996 р. галузь законодавства, що регулює виконання кримінальних покарань в Україні, дістала нову назву - “кримінально-виконавче право”.

Засобами переважно формально-логічного аналізу науковцями визначено основні завдання, принципи та зміст політики держави у сфері виконання покарань, встановлено співвідношення понять “кримінально-виконавче пра­во” та “кримінально-виконавче законодавство”, доведено важливість змісту нормативно-правових актів кримінально-виконавчого законодавства, який повинен бути демократичним, - захищати права і свободи людини, інакше за­конність як така може виявитися притаманною антидемократичним режимам [302, с. 68-69].

Саме демократизм змісту законів і утвердження суверенітету народу як єди­ного джерела влади відображено в концепції зверхності парламенту. Тільки пар­ламент як представницький орган, обраний народом, має право приймати закони й контролювати їх виконання, це також єдиний державний орган, що має право виступати й діяти від імені всього народу.

Попередницею сучасного українського парламенту - Верховної Ради Украї­ни - була Верховна Рада УРСР, уперше сформована на основі Конституції УРСР 1937 р. Вона була найвищим органом державної влади і єдиним законодавчим ор­ганом республіки, зокрема мала право змінювати Конституцію УРСР та прийма­ти нову, видавати і затверджувати народногосподарський план та бюджет УРСР, контролювати та наглядати за станом і управлінням підприємствами союзного підпорядкування, формувати судові органи, надавати право громадянства УРСР тощо. Закони приймалися простою більшістю голосів депутатів.

За Конституцією 1978 р. дещо ширшим стало коло суб’єктів права законодав­чої ініціативи. Це право належало Президії Верховної Ради УРСР, Раді Міністрів УРСР, постійним та іншим комісіям Верховної Ради, її депутатам, Верховному Суду і Прокурору УРСР. Цим же правом були наділені громадські організації в особі їхніх республіканських органів. За необхідності проект закону або необхід­не питання могли передаватися для попереднього чи додаткового розгляду в одну або кілька постійних комісій.

Істотні зрушення почалися в кінці 80-х років ХХ ст., які були зумовлені роз­гортанням руху за незалежність України і поступовим ослабленням віджилої адміністративно-командної системи. З 1989 р. до Конституції УРСР неодноразово вносилися зміни та доповнення щодо нового правового статусу Верховної Ради. Перед підписанням Конституційного договору між Верховною Радою і Президен­том України (8 червня 1995 р.) [304] Верховна Рада уже не очолювала систему органів державної влади, а стала єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Згідно з концепцією розподілу влади Верховна Рада мала повноваження роз­глядати і вирішувати будь-яке питання, що не входило за Конституцією до компе­тенції органів державної виконавчої чи судової влади та не вирішувалося тільки всеукраїнським референдумом. Верховна Рада визначала основні напрями вну­трішньої і зовнішньої політики, приймала закони з корінних питань економічно­го і суспільно-політичного життя країни, затверджувала за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, здійснювала ряд інших повноважень.

За Конституційним договором функції Верховної Ради були уточнені і частко­во перерозподілені на користь Президента України. Зокрема з повноважень пар­ламенту вилучено конституційне положення про те, що Верховна Рада визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики. Договір надав Президентові право призначати Прем’єр-міністра України і формувати новий склад Кабінету Міністрів України. Якщо за Конституцією Верховна Рада могла самостійно при­значати Генерального прокурора України і голову правління Національного бан­ку України, то за договором вона могла це робити лише за поданням Президента України. За чинною тоді Конституцією Верховна Рада могла самостійно обирати весь склад Конституційного Суду України. За договором же половину його суддів мала призначати Верховна Рада, а половину - Президент України.

Відтоді почалася активна наукова розробка усіх теоретично-правових питань законотворчості, насамперед пов’язаних з діяльністю в цьому напрямку україн­ського парламенту і всіх інших суб’єктів нормотворення. Уже тоді законодавці переконалися, що створення законів, які нездатні прижитись у суспільстві і су­перечать один одному та суспільній системі в цілому, послаблює авторитет дер­жавної влади, знижує ефективність виконання правовими нормами покладених на них суспільних функцій. А реалії суспільного життя окреслюють велике коло питань, не врегульованих правом, без яких неможливо реалізувати життєво важ­ливі соціальні та економічні програми, в тому числі і ті, що є предметом нашого дослідження.

Водночас нагальність у прийнятті правових норм в умовах надзвичайно складних суспільних трансформацій впливає на якість закону, його системність, на стабільність правової системи, а отже, і на рівень правової захищеності грома­дян - усіх без винятку, зокрема і засуджених до позбавлення волі. На думку про­відних фахівців з теорії законотворення (А. Автономов, С. Бобровкін, І. Гранкін, Н. Задирака, А. Заєць, Д. Керімов, В. Лазарев, О. Оніщенко, П. Опоненко, П. Фріс, О. Ющик та ін.), дослідженню і науковій розробці підлягають майже усі теоретич­ні та практичні проблеми правотворчості, структури та повноважень сучасного українського парламенту.

Так, Н. Задирака вважає, що лише дослідивши законотворчість як державно- правове явище у державах романо-германської правової сім'ї (якою вважає себе й Україна) з однопалатним і двопалатним парламентами, безпосередній процес створення ефективного закону, порівнявши ці явища у федеральній та унітарній державі, можна зрозуміти і визначити ті ефективні шляхи подолання кризи, яка існує в українському суспільстві, виділити спільні та відмінні риси, основні при­чини невиконання законів, висловити пропозиції щодо вдосконалення самого за­кону та механізму його реалізації з точки зору забезпечення виконання закону [93, с. 1].

На думку П. Фріса, який розробив диференціацію кримінально-правової по­літики, виділивши її основні рівні (доктринальний, програмний, законодавчий, науковий, правовиконавчий, правозастосовчий) і суб'єктів (Верховна Рада Украї­ни, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд Украї­ни, Верховний Суд України), теоретичні розробки питання впливу кримінально- правової політики на злочинність і пов'язану з цим діяльність законодавчого органу щодо опрацювання та прийняття кримінально-правових актів дали змогу підтвердити вихідний постулат про те, що загальнозапобіжний потенціал кри­мінального закону полягає не у суворості покарання, а пов'язаний з існуванням загрози його застосування [2, с.

Розробляючи теоретичні основи законодавчого процесу як феномена пра­вового життя, О. Ющик розглядає як вихідне фундаментальне визначення зако­нодавчого процесу зацікавленість у ньому верховної влади. Вона виявляється в різних особливих умовах і кожного разу підпорядкована особливій необхідності законодавчого процесу. Залежно від конкретних суспільних умов виникають як необхідність такого законодавчого процесу, в якому зацікавлена сама влада, так і необхідність у такому процесі, до якого змушують владу інші політичні сили. Усе залежить, зрештою, від характеру і стадії розвитку вихідного базисного проти­річчя суспільства та зумовлених ним інших суспільних протиріч.

Водночас, як зазначає дослідник, на здійсненні законодавчого процесу сут­тєво відображаються суб'єктивні особливості законодавчої діяльності (її мета, рішучість верховної влади реалізувати цю мету, характер рішення останньої про вироблення певного законодавчого акта, ідея відповідного законодавчого проце­су, рівень пізнання його необхідності та практика його реалізації). Кожен із цих моментів так чи інакше впливає на визначення конкретного законодавчого про­цесу, його хід і результат [36, с. 25].

Судячи з узагальнюючих висновків П. Онопенка, який досліджував право­охоронні функції Української держави, сьогодні вищий законодавчий орган має спрямувати увагу на таку основну функцію, яка має безпосереднє відношення і до предмета нашого дослідження, як забезпечення правопорядку, зокрема подо­лання злочинності й інших правопорушень. Дослідник цілком правомірно на­голошує на важливості функції охорони прав і свобод особи та вираження її в законодавчій роботі парламенту: а) попередження порушень і захист прав особи, відновлення порушених прав особи; б) запобігання правопорушенням, їх роз­слідування, притягнення до юридичної відповідальності правопорушників та їх перевиховання [97, с. 11]. (Нижче наведемо конкретні приклади законодавчої ді­яльності з цих питань, вираженої у законах та інших нормативно-правових ак­тах - указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, наказах ДДУПВП тощо.)

Сучасний дослідник історії і теорії права П.

З принципом верховенства закону пов'язані загальні підходи до прав, свобод та обов'язків громадян і критеріїв їх реального забезпечення, які повинні врахову­ватися законодавцями й усіма іншими суб'єктами нормотворення. Цей принцип тісно пов'язаний з принципом верховенства права - панування права у життє­діяльності громадянського суспільства і функціонуванні держави (у первісному вигляді - доктрина природного права людини - Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Б. Констан) [306, с. 341-342]. У сучасних умовах принцип верховенства права відповідно до ст. 8 Конституції України означає підпорядкованість діяльності держави та її інститутів правам людини, визнання пріоритету права перед іншими соціальними нормами.

Однак у сучасній теорії права домінує думка про нетотожність цих визна­чальних принципів правової системи. Відмінність між ними пов'язують з роз­біжністю у розумінні права і закону. Крім того, принцип верховенства закону є більш конкретним. Панування закону означає насамперед верховенство право­вого закону, бо не кожний закон є саме таким. Відповідність змісту закону праву є ще однією ознакою принципу верховенства права, який, на жаль, нерідко по­рушується у практиці законодавчої діяльності Верховної Ради України. Підтвер­дженням цьому є часта зміна законів або численні доповнення до уже прийнятих раніше законопроектів.

Найголовнішим результатом початкового етапу законотворчого процесу Вер­ховної Ради України стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції - Основно­го Закону Української держави, який юридично закріпив суспільно-політичний і державний устрій, права, свободи та обов'язки громадян України. Відтоді в Україні відбувається процес розширення обсягу конституційно-правового регу­лювання усіх сфер суспільного життя, змінюється зміст норм та інститутів кон­ституційного права, з’являються нові, що зумовлює утворення більш складної системи джерел цієї галузі права порівняно з такою в радянський період і перші роки незалежності, коли ще діяла Конституція УРСР 1978 р. (фактично була замі­нена Конституційним договором між Президентом України та Верховною Радою України, формально втратила чинність 28.06.1996 р. з прийняттям нової Консти­туції України [307, с. 307]).

Разом з тим з’явилася необхідність наукового обґрунтування й офіційного визначення багатьох нових понять, зокрема таких, як “конституційне право”, “конституційний статус”, “конституційні норми”, “конституційні права” (у кон­тексті - конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина), “кон- ституційність” тощо.

Оскільки якість будь-якої правової норми визначається як її змістом, так і формою, то важливо, на нашу думку, окрім виявлення відповідності того чи ін­шого закону загальним закономірностям функціонування й розвитку суспільних відносин, встановити максимальну точність викладення правових приписів, у тому числі й понятійного апарату, нормам певної галузі права. Наприклад (в кон­тексті нашого дослідження), щоб кожний юридичний термін, як от: “громадянин”, “злочин”, “покарання”, “ресоціалізація” тощо відповідав у законі його смисловому значенню. Як слушно зауважує з цього приводу Т. Подорожна, “утворення і від­окремлення понять у самостійних приписах спрощує нормативні акти, звільняє їх від протиріч, робить їх лаконічними і водночас більш насиченими за змістом, полегшує практичне застосування права” [308, с. 69].

Для нашого дослідження важливо визначити, а отже й розкрити суттєві озна­ки змісту конституційного права і його вираження в законодавчій діяльності Вер­ховної Ради України при розробці і прийнятті нормативних актів кримінально- виконавчого спрямування, тобто розглянути його з точки зору одного із джерел кримінально-виконавчого права. При цьому з метою визначення специфіки Кон­ституції України вважаємо за необхідне акцентувати увагу не стільки на харак­теристиці конституційного права як провідної галузі права, сукупності право­вих норм, якими регулюються відносини за змістом засад політичної організації суспільства, пов’язаних з організацією і функціонуванням державного механізму (загальне визначення конституційного права, усталене в сучасній теорії права [309, с. 276]), скільки на зв’язках кримінально-виконавчого права з Конститу­цією. Саме дослідивши характер і сутність цих зв’язків, можна виявити специ­фічні властивості Конституції, які роблять її основним джерелом кримінально- виконавчого права України.

Сучасні дослідники Конституції України як основного джерела національно­го права розуміють під такими зв’язками систему джерел конституційного права, що характеризуються багатоманітністю і видовим розмаїттям її елементів, обу­мовлених такими факторами, як зростання обсягу конституційного регулюван­ня, велика кількість суб’єктів - творців конституційно-правових норм. Але така багатоманітність не є довільною.

З цього приводу, як ми вважаємо, має рацію О. Оніщенко, розглядаючи систе­му джерел конституційного права як органічну конструкцію, в якій всі її елементи займають чітко визначене місце. На вершині ієрархії перебуває Конституція Укра­їни, якій не повинен суперечити жоден нормативно-правовий акт у державі. Ієрар­хічна побудова системи джерел конституційного права є не тільки вираженням їх підпорядкованості, а й внутрішнього взаємозв’язку окремих видів джерел права. Тобто жоден нормативно-правовий акт не існує автономно, оскільки всі вони пе­ребувають у тісній взаємодії один з одним і актами вищого рівня [310, с. 5].

Отже, Конституція України є особливим самостійним нормативно-правовим актом, який посідає найвище місце в ієрархії і має свою особливу специфіку, у тому числі й порівняно зі звичайними законами. Їй притаманні певні формально- юридичні властивості, за якими вона відрізняється від інших законів. До таких властивостей можна віднести такі: 1) за своєю суттю Конституція є Основним Законом, що виражає волю українського народу і політику держави; 2) за своїм змістом є вищою юридичною силою; 3) норми Конституції є нормами прямої дії;

4) Конституція приймається і набуває чинності згідно зі спеціальною процеду­рою Верховної Ради України; 5) чинне законодавство передбачає спеціальний ме­ханізм правового захисту Конституції [311, с. 11].

На нашу думку, перелік властивостей Конституції є значно ширшим і пов’язані вони передусім із тим, що вона:

- є політико-правовим документом установчого (засновницького) характе­ру, яким визначені найважливіші державно-правові інститути;

- встановлює принципи взаємовідносин суспільства і держави та держави й окремих соціальних груп;

- є загальнодержавним правовим актом, дія якого однаково поширюється на всю територію держави;

- закріплює правовий статус особи і цим визначає принципи взаємовідно­син особи і держави;

- є законом, що встановлює принципи регулювання суспільних відно­син, і юридичною базою для інших галузей права та основою правової системи в цілому;

- має перспективний характер, тобто поєднує закріплення наявних суспіль­них відносин з програмними положеннями, чим визначає перспективи розвитку суспільства і держави.

До речі, з огляду на такі особливості Конституції як правового акта основи теорії права трактують загальне поняття Конституції як Основний Закон дер­жави, який закріплює державний і суспільний лад, особливості взаємовідносин особи і держави, організації та здійснення державної влади, визначає основні державно-правові інститути, порядок їх організації та їх компетенцію і таким чи­ном встановлює принципи регулювання суспільних відносин [312, с. 64].

У зв’язку з цим звернемо увагу на визначення поняття “конституційний статус” (від лат. status - становище). Це статус суб’єкта права (у тому числі й кримінально-виконавчого), визначений і гарантований Конституцією Укра­їни. Основні складові конституційного статусу: конституційні принципи, правосуб’єктність, компетенція, функції, повноваження, конституційні права, свободи та обов’язки, конституційні гарантії [313, с. 281]. Для нашого досліджен­ня важливими є всі ці основні складові як з точки зору методології, так і в плані організаційно-правового забезпечення кримінально-виконавчого процесу.

Так, за конституційним статусом Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст. 75). Визначення і закріплення в Конституції України статусу Верховної Ради як Українського парламенту означає, що на неї покладаються повноваження щодо здійснення всіх загальновизнаних юридич­ною наукою, підтверджених практикою державного будівництва та встановлених у Конституцій функцій сучасного парламенту, серед яких, на думку О. Майдан- ник, провідними традиційно вважаються представницька, законодавча, установ­ча (державотворча), контрольна [314, с. 18].

У зв'язку з цим В.Ф. Погорілко підкреслює, що множинність функцій пар­ламенту, визначених конституційним статусом, не суперечить його природі як органу законодавчої влади, що це зумовлено величезним змістом його діяльності. Функції парламенту тісно пов'язані між собою і в сукупності становлять цілісну систему його діяльності [315, с. 17-20; 316, с. 421-422].

Реалізуючи свої законодавчі функції, визначені й закріплені Конституцією України, Верховна Рада домоглася значних позитивних зрушень і в створенні но­вої правової бази кримінально-виконавчої галузі. Важливим є те, що ці позитивні зміни сталися завдяки суспільній оцінці процесів, пов'язаних із кримінальними покараннями, і сприйняттю їх народними депутатами як реальної необхідності, вираженої у відповідних законодавчих актах. Прийнявши протягом останніх десяти років понад 20 важливих законів з різноманітних проблем становлення і функціону­вання кримінально-виконавчої системи, Парламент України таким чином вирішив нагальні питання організаційно-правового забезпечення кримінально-виконавчої політики на сучасному етапі державотворення. Нині на розгляді у Верховній Раді України перебуває близько 10 законопроектів, які безпосередньо стосуються сис­теми виконання покарань.

Найважливішим нормативним актом щодо належного правового регулюван­ня і функціонування кримінально-виконавчої системи став прийнятий 11 липня 2003 р. Верховною Радою України КВК України, що набув чинності 1 січня 2004 р. Структурно КВК України складається із Загальної та Основної частини і Прикін­цевих положень. Кодекс містить 166 статей, які систематизовані у 26 глав і 5 роз­ділів [135].

У Загальній частині Кодексу на законодавчому рівні реально і чітко сформу­льована мета та завдання кримінально-виконавчого законодавства, згідно з яким вперше на такому рівні визначаються його загальноправові та галузеві принципи, а саме: невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедли­вості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної від­повідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконан­ня покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом тощо.

На відміну від ВТК України Кодекс більш чітко визначає порядок і умови ви­конання усіх без винятку видів кримінальних покарань, закріплених у КК Украї­ни, встановлює для засуджених прогресивну систему відбування покарання, поетапну зміну умов відбування покарань, застосування пільг, у тому числі по­ліпшення умов тримання, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, умовно-дострокове звільнення, а також принципово нову систему структурних дільниць колоній, яка має забезпечувати зміну умов відбування покарання за­судженими до позбавлення волі.

На нашу думку, до основних новел чинного законодавства можна віднести такі його положення:

1) КВК України на відміну від ВТК України більш чітко визначає порядок і умови виконання усіх без винятку видів кримінальних покарань, закріплених у КК України;

2) вперше на законодавчому рівні (ст. 5) закріплена система принципів кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань;

3) вперше на законодавчому рівні (ст. 6) визначено зміст таких базових по­нять кримінально-виконавчого права, як виправлення засудженого, ресоціаліза- ція;

4) вперше на рівні закону закріплені основні права й обов'язки засуджених (ст. 8-10, 107);

5) у КВК України (ст. 11) передбачена принципово нова система УВП, закріп­лено більш ефективний інститут зміни умов тримання засуджених до позбавлен­ня волі у межах однієї колонії (ст. 94, 100, 101);

6) гуманізована система дисциплінарних стягнень, які можуть бути застосо­вані щодо засуджених до позбавлення волі, котрі порушують режим відбування покарання (ст. 110);

7) вперше на рівні закону зазначена вимога зведення до мінімуму різниці між умовами життя в колонії і на свободі, що, на думку законодавців, повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідом­ленню людської гідності (ст. 102). Крім того, ставиться завдання створювати умо­ви для застосування інших засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (ч. 3 ст. 102);

8) у КВК України на відміну від ВТК більш чітко і значно ширше виписане і закріплене матеріально-побутове забезпечення засуджених до позбавлення волі (ст. 115), звернено увагу на поліпшення житлово-побутових умов і встановлення підвищених норм харчування вагітним і матерям-годувальницям (ч. 3 ст. 115);

9) дано нове визначення соціально-виховної роботи як цілеспрямованої ді­яльності органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених (ст. 123);

10) вперше на рівні закону закріплене моральне, правове, трудове, естетич­не, санітарно-гігієнічне виховання засуджених, а також інші його види, що сприя­ють становленню їх життєвої позиції, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності (ст. 124);

11) ст. 126 КВК “Організація загальноосвітнього і професійно-технічного навчання засуджених до позбавлення волі” законодавцями сформульована від­повідно до Законів України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про професійно-технічну освіту” в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, таким чином, до мінімуму зводиться різниця між набуттям середньої і професійно-технічної освіти у місцях виконання покарань і на волі;

12) ст. 128 КВК “Богослужіння і релігійні обряди в колоніях” вперше на рівні закону закріплює свободу сповідувати у колоніях будь-яку релігію або виражати переконання, пов'язані зі ставленням до релігії (за винятком обмежень, необхід­них для забезпечення ізоляції, громадської безпеки і встановлених цим Кодек­сом);

13) у ст. 132, 133 КВК України на відміну від ВТК більш чітко окреслені захо­ди стягнення щодо осіб, позбавлених волі, та сформульовані визначення “злісний порушник установленого порядку відбування покарання”;

14) глава 21 “Особливості відбування покарання у виді позбавлення волі за­судженими жінками і неповнолітніми” укладена з дотриманням сучасних вимог національного законодавства і міжнародних стандартів, зокрема в частині забез­печення умов, необхідних для нормальної життєдіяльності та розвитку дитини (ст. 141);

15) у ст. 156, 157 запроваджено чимало нових видів допомоги особам, звіль­неним від відбування покарання.

Крім названих, КВК України містить чимало інших новел, спрямованих на гуманізацію процесу відбування покарання засудженими.

Коментуючи статті КВК України на предмет їх відповідності Конституції України та іншим законодавчим актам, А.Х. Степанюк та І.С. Яковець вказують на те, що ст. 4 “Підстава виконання і відбування покарання” відображає зміст ст. 62 Конституції України та ст. 2 КК України, за якими особа вважається невинною у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена у законному порядку та встановлена обвинувальним виро­ком суду [35, с. 16]. Крім того, у цій статті сформульована вимога найсуворішого дотримання законності при виконанні кримінальних покарань. Стаття закріплює також і встановлений Конституцією України (ст. 124) та іншими законодавчими актами (наприклад ст. 15 КПК України) принцип, згідно з яким правосуддя у на­шій країні здійснюється тільки уповноваженим на те державним органом - судом, а кримінальне покарання може бути застосоване лише за вироком суду. Тільки за наявності вироку, що набув законної сили, до особи можуть бути застосовані відповідні примусові заходи та заходи виправного впливу, пов'язані з виконання обвинувальних вироків.

З точки зору теорії та історії держави і права ці та деякі інші новочасні поло­ження КВК України дають можливість говорити про визначення принципових за­конодавчих заходів з формування громадянського суспільства в Україні, зокрема в частині забезпечення законності, прав і свобод громадян, соціального захисту населення. Підтвердженням тому є й ст. 5 “Принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань”, у якій згідно із п. 1 ст. 92 Консти­туції України визначені основні засади кримінально-виконавчого законодавства. А без їх врахування, як уже зазначалося вище, не можна успішно забезпечувати діяльність, спрямовану на досягнення мети покарання, - всебічну регламентацію порядку та умов відбування і виконання кримінальних покарань.

На думку вчених і практиків, до основних новел КВК України належить і юридичне оформлення понять “виправлення засуджених” та “ресоціалізація засуджених”, законодавчо закріплених у ст. 6. Так, під виправленням цілком об­ґрунтовано, як ми вважаємо, розуміється процес позитивних змін в особистості засудженого, які створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Виправлення полягає у тому, щоб шляхом примусового впливу на за­судженого внести корективи в його соціально-психологічні риси, нейтралізувати негативні установки, змусити дотримуватись положень закону про кримінальну відповідальність. Досягнення такого результату визнається юридичним виправ­ленням.

Ресоціалізація - це процес відновлення особи як соціально повноправного члена суспільства, що здійснюється на основі застосування до неї комплексу пра­вових, організаційних, психологічних, виховних та інших заходів впливу з ме­тою повернення її до самостійного суспільно-нормального життя [35, с. 28-29]. Як бачимо, ресоціалізація - це складна соціально-правова категорія, яка охоплює різні сторони оновлення соціальних зв'язків як під час відбування покарання, так і після цього.

У зв'язку з цим доречно відзначити, що утвердження в Кодексі таких сучас­них принципів, як виправлення і ресоціалізація раніше судимих, які в основному відповідають міжнародним стандартам, зокрема Європейським пенітенціарним правилам [128, с. 29], стало можливим завдяки послідовній діяльності Верховної Ради України у цьому напрямі.

Так, ще 1 грудня 1994 р. було прийнято Закон України № 264/94-ВР “Про адміні­стративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” [270, с. 651­654], який визначає умови і порядок встановлення та здійснення адміністративного нагляду за окремими категоріями раніше судимих осіб та їх обов'язки. Цей закон можна вважати першим суттєвим кроком на шляху нормативного упорядкування примусових профілактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, з метою запобігання вчиненню нових злочинів і здійснення виховного впливу на них. Проте, визначаючи загальні положення (розділ 1), порядок встановлення, здійснення та припинення адміні­стративного нагляду (розділ 2), правила адміністративного нагляду за особами, щодо яких встановлено такий нагляд (розділ 3), відповідальність за порушення законодавства про адміністративний нагляд та контроль за його здійсненням (роз­діл 4), закон фактично не називає будь-яких конкретних заходів з ресоціалізації, надаючи перевагу тимчасовим профілактичним заходам адміністративного нагляду і акцентуючи увагу на відповідальності за порушення правил і законодавства про адміністративний нагляд посадовими особами.

Власне, шлях до ресоціалізації у такому вигляді, як це встановлено у ст. 6 КВК України, прокладено змінами і доповненнями, внесеними законами України від 15 лютого 1995 р. № 64/95-ВР, 21 червня 2001 р. № 2537-ІІІ і особливо Законом України від 10 липня 2003 р. № 1104-IV “Про соціальну адаптацію осіб, які від­бували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” [259, с. 656-658]. В останньому, на відміну від попередніх, більш чітко виписані умови і порядок надання соціальної допомоги особам, які відбували покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі на певний строк, а також засади участі у їх соціальній адаптації органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян.

У законі, що коментується, вперше у законодавчій практиці кримінологічно­го змісту дано визначення основних понять із вказаного вище контексту, а саме:

- звільнені особи - особи, які відбули покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі на певний строк, а також звільнені від подальшого відбування зазначених видів покарань за хворобою на підставі Закону України “Про засто­сування амністії в Україні” [286, с. 654-656] чи акта про помилування, умовно- достроково звільнені від відбування покарання, яким замінена невідбута частина покарання більш м'яким, звільнені від відбування покарання вагітні і жінки, які мають дітей віком до 3 років;

- соціальна адаптація - комплекс правових, економічних, організаційних, соціально-психологічних та інших заходів, які здійснюються щодо звільнених осіб з метою пристосування до умов соціального середовища, захисту їхніх прав і законних інтересів;

- соціальний патронаж - комплекс заходів підтримки та допомоги звіль­неним особам з метою сприяння цим особам у працевлаштуванні, професійній переорієнтації та перепідготовці, створення належних житлово-побутових умов, запобігання впливу на них криміногенних факторів [270, с. 656].

У зв'язку із прагненням законодавців запровадити гуманістичний підхід і на правовому рівні закріпити соціально-виховні функції органів і установ ДКВС, міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування, громадських організа­цій не можна обійти увагою Закон України від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” (назва закону зі змінами, внесеними згідно з законом № 609-V (609-16) від 07.02.2007 р. [317, с. 302-312]), в якому чітко визначено органи і служби у справах дітей, спеціальні установи та заклади, які здійснюють їх соціальний захист і профілактику право­порушень (ст. 1); основні принципи діяльності органів і служб у справах дітей, спеціальних установ і закладів соціального захисту для дітей (ст. 2).

Уперше в національному законодавстві дано визначення поняття “профілактика правопорушень серед дітей” (ст. 3) як діяльність органів і служб у справах дітей, спе­ціальних установ для дітей, спрямовану на виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню дітьми правопорушень, а також позитивний вплив на поведінку окремих дітей на території України, в її окремому регіоні, в сім'ї, на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності, за місцем проживання.

Однак, як свідчить аналіз, у ч. 3. ст. 156 глави 24 “Допомога особам, які звіль­нені від відбування покарання” КВК України більшість положень цього закону виписані лише окремим рядком: “Неповнолітні, які позбавлені батьківського піклування, у необхідних випадках направляються службами у справах дітей до шкіл-інтернатів або над ними встановлюється опіка чи піклування” [35, с. 528]. Відсутнє належне тлумачення власне профілактики правопорушення, як це зро­блено, наприклад, для інших осіб, звільнених від відбування покарання.

Аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку про вагомий вне­сок Верховної Ради України в удосконалення організаційних засад діяльності кримінально-виконавчої системи. Першим кроком на цьому шляху став За­кон України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ “Про міліцію”, а постанова, згідно з якою набуває чинності, від 25 грудня 1990 р. № 583-12 із численними змінами і доповненнями [318, с. 273-292]. До переліку основних завдань міліції зазначе­ний документ вводить і виконання кримінальних покарань, а сутність службової дисципліни при виконанні цих та інших завдань визначається Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ, уперше затвердженим указом Президії Вер­ховної Ради Української РСР від 29 липня 1991 р. № 1368—ХІІ [319, с. 599]. Після визнання його таким, що втратив чинність, Законом України від 22 лютого 2006 р. № 3460-ІУ “Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України” [320, с. 266-273] підтверджено, що службова дисципліна - це дотримання особами ря­дового і начальницького складу Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових до­кументів МВС України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та Присяги працівника МВС України (ст. 1).

Законом України від 2 березня 2000 р. № 1526-ІІІ “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України” (зі змінами і доповнення­ми, внесеними Законами України від 6 лютого 2003 р. № 487-TV, 20 січня 2005 р. № 2377-TV, 14 квітня 2009 р. № 1254-VI) Верховна Рада України відповідно до п. 22 ст. 85 Конституції України затвердила загальну структуру кримінально-виконавчої системи України, що включає органи управління, УВП, СІЗО, лікувально-трудові профілакторії, кримінально-виконавчі інспекції, навчальні заклади, підприєм­ства й організації забезпечення, а також загальну чисельність персоналу, який об­слуговує діяльність установ, СІЗО і лікувально-трудових профілакторіїв, у розмі­рі 33% кількості осіб, які в них утримуються, персоналу кримінально-виконавчої інспекції - 5% осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції [321, с. 264].

Логічним завершенням процесу законотворення з організаційно-правових питань кримінально-виконавчої системи України стало прийняття Закону Украї­ни від 23 червня 2005 р. № 2713-TV “Про Державну кримінально-виконавчу служ­бу України” (зі змінами, внесеними законами від 3 листопада 2006 р. № 328-V (328-16), 28 грудня 2007 р. № 107-VT (107-17) - зміни діяли по 31 грудня 2008 р.), який визначає правові основи організації та діяльності ДКВС України, її завдання та повноваження [257, с. 254-264].

У цьому законі привертає увагу передусім новочасне визначення основних принципів діяльності ДКВС України (ст. 2), які цілком співвідносяться з між­народними стандартами, а саме: законність, повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина, гуманізм, позапартійність, єдиноначальність, колегіаль­ність при розробці важливих рішень, взаємодія з органами державної влади й місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями, відкритість для демократичного цивільного контролю. Зазначені принципи окреслюють правову основу діяльності (ст. 3) і власне саму діяльність ДКВС України та забезпечення прав і свобод людини та громадянина (ст. 4), від­носини служби з органами державної влади, місцевого самоврядування, підпри­ємствами, установами та організаціями, органами іноземних держав і міжнарод­ними організаціями (ст. 5), а також права та обов'язки посадових осіб органів і установ виконання покарань (ст. 18).

За свідченням інформаційних джерел, правознавці, юристи-кримінологи, фа­хівці кримінально-виконавчої служби, громадяни України з порозумінням поста­вилися до законодавчої ініціативи Верховної Ради України щодо реформування ДКВС України, оскільки надалі це дасть можливість усім учасникам нормотворення у кримінально-виконавчій сфері на рівні Президента України, Кабінету Міністрів України, ДДУПВП, міністерств і відомств, місцевих органів влади і самоврядування визначати і скеровувати практичну діяльність ДКВС України, на яку вищим за­конодавчим органом України покладено відповідальні завдання щодо здійснення єдиної державної політики з виконання кримінальних покарань.

Слід також назвати закони України, що стосуються міжнародних договорів кримінально-виконавчого характеру, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України. Це положення закріплене ст. 2 КВК України. У даному ви­падку згідно з Законом України “Про міжнародні договори України” йдеться про будь-який міжнародний договір (міждержавний, міжурядовий, міжвідомчий), незалежно від форми й найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол), який має бути укладений і належним чином ратифікований. Ст. 9 закону про­голошує, що ратифікації підлягають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов'язків людини й громадянина. З цього, безумовно, випливає, що всі міжнародні договори щодо поводження з засудженими повинні бути ратифікова­ні. На нашу думку, надзвичайно важливим є підсумкове положення ст. 19 закону, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовується у порядку, визначеному для норм національного законодавства.

Прийняття КВК України й названих вище законів свідчить про послідовне та цілеспрямоване виконання Українською державою своїх зобов'язань у сфері реформування кримінально-виконавчої системи з метою максимального набли­ження основних видів діяльності у цій сфері, зокрема умов тримання засуджених, до міжнародних стандартів і правил поводження із засудженими. Зазначене дасть змогу перебудувати кримінально-виконавчу систему у контексті єдиної державної правової політики й особливо у частині, що стосується забезпечення прав люди­ни, формування напрямів розвитку кримінальної, кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої політики.

Отже, є всі підстави стверджувати, що у кількісному відношенні Верхов­ною Радою й іншими учасниками законо- й нормотворення уперше в історії України створено об'ємну національну законодавчу і нормативно-правову базу кримінально-виконавчої системи. За підрахунками В.М. Трубникова і Ю.В. Шин- карьова, станом на 1 березня 2008 р. вона містила 22 законодавчих і нормативно- правових акти, що стосуються організаційних засад кримінально-виконавчої системи України, 10 нормативно-правових документів, які регулюють порядок виконання і відбування усіх видів покарань, 8 нормативно-правових актів, які регламентують порядок виконання та відбування покарань, не пов’язаних із по­збавленням волі, 12 нормативно-правових документів з виконання та відбування покарання у вигляді позбавлення волі, 8 законодавчих і нормативно-правових актів, що встановлюють порядок звільнення від відбування покарання, а також організацію соціальної адаптації звільнених від відбування покарання. Крім того, існують 28 міжнародно-правових актів, ратифікованих Верховною Радою, що стосуються кримінально-виконавчої тематики [112, с. 562-563].

Отже, вираження змісту юридичних кримінально-виконавчих норм у нор­мативних положеннях різних нормативних актах, прийнятих Верховною Радою України, - складний і багатогранний процес творення кримінально-виконавчого права. Цілком ймовірно, що динаміка цього процесу збережеться і в близькій пер­спективі. Якщо враховувати, що злочинність щороку зростає на 3%, то стає зро­зуміло, що подальше дослідження зазначеного питання із відповідним правовим закріпленням конче необхідне. Як слушно зауважує з цього приводу О.М. Джу- жа, йдеться про оптимізацію системи кримінально-правових норм, тобто при­ведення її в максимальну відповідність із реальними потребами суспільства в кримінально-правовому регулюванні. Щодо кримінально-виконавчого закону, то він є соціально обумовленим і продукується реальними потребами суспіль­ства в кримінально-правовій забороні та більш-менш адекватно відображає її у кримінально-правовій нормі [33, с. 165].

Але загальна кількість кримінально-правових норм не завжди адекватна їх якості. На жаль, чимало законів і нормативно-правових актів недостатньо повно відображають потреби суспільства в кримінально-правовому регулюванні. Вони постійно переглядаються, видозмінюються і доповнюються на початковому ета­пі їх реалізації. Так, Закон України “Про міліцію” коректувався наступними за­конами України понад 30 разів, неодноразово вимагав офіційного тлумачення в рішеннях Конституційного Суду [149, с. 273-274].

Нині в умовах затяжної економічної й парламентської кризи все більше від­чувається потреба реформування законодавства: його зміни, внесення уточ­нень, доповнень, розробки нових концепцій та моделей. Це стосується зокрема й кримінально-виконавчого законодавства, що регулює досить широке коло суспільних відносин. Водночас, як уже неодноразово підкреслювалося, - це най­молодша галузь національного законодавства, яка закономірно викликає поси­лений інтерес правознавців-теоретиків і практиків кримінально-виконавчого права.

На думку відомого експерта з пенітенціарних питань О. Беца, аналіз нор­мативного регулювання діяльності ДКВС України, як і загалом кримінально- виконавчої системи, закріпленого відповідним законом про службу, прийнятим у 2005 р., і КВК, прийнятим у 2003 р., засвідчує їх певну невідповідність чинному законодавству і міжнародним нормам. Підготовка цих законодавчих актів здій­снювалася без відповідної наукової експертизи на предмет відповідності міжна­родним стандартам поводження із засудженими та прав людини, вони не були винесені на широке обговорення як керівників пенітенціарної галузі, так і юри­дичної громадськості. Науковці та правозахисні організації визнали, що закон обмежує права засуджених і можливості громадського контролю за діяльністю системи [322].

Низька ефективність значної частини кримінально-виконавчих законодавчих актів, а також недоліки в практиці їх застосування (низька застосовність окремих норм, помилки в їх кваліфікації) викликали появу нової Концепції реформуван­ня Державної кримінально-виконавчої служби України, ухваленої указом Пре­зидента України від 25 квітня 2008 р. № 401/2008 [5]. В її преамбулі заявлено, що функціонування кримінально-виконавчої служби має базуватися на додержан­ні положень Конституції (254к/96-ВР) і законів України, міжнародного права та європейської етики, принципів позапартійності, політичної незаангажованості, відкритості для взаємодії з національними і міжнародними громадськими орга­нізаціями та інституціями.

У зв'язку з цим до основних напрямів реформування кримінально-виконавчої служби включено положення про забезпечення виконання у повному обсязі від­повідно до вимог Комітету міністрів Ради Європи, рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України, положень Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 ), щодо заборони катуван­ня, розроблення нової моделі кримінально-виконавчої інспекції та відповід­ної законодавчої бази з урахуванням європейських норм організації діяльності служб пробації, приведення нормативної бази щодо діяльності органів і уста­нов виконання покарань, СІЗО у відповідність із національним законодавством, практикою Європейського суду з прав людини та Європейськими пенітенціар­ними правилами. Реалізація цих положень має забезпечити створення сучасного кримінально-виконавчого законодавства, яке б відповідало європейським нор­мам, насамперед у сфері додержання прав людини.

Отже, на сучасному етапі перед законодавцями постає складне і відповідаль­не завдання - оптимізація діяльності держави у кримінально-виконавчій сфері через прийняття виважених, осмислених, легітимних та апробованих законів і підзаконних нормативно-правових актів з актуальних проблем кримінально- виконавчої політики.

3.3.