Теоретико-концептуальне визначення кримінально- виконавчої політики України

Аналізуючи зміст кримінально-виконавчої політики, передусім варто хоча б коротко визначитися з основною термінологією, що застосовується у цій сфе­рі. У сучасній науковій літературі поки що існують різні підходи до трактування самого поняття “політика”.

Останнє визначення звільняє дослідника від необхідності ділити політику на внутрішню і зовнішню. Крім того, таке формулювання усуває будь-яку про­блематичність щодо введення в контекст терміна “політика” такої її складової, як кримінальна політика, що визначає основні напрями, методи та засоби боротьби держави зі злочинністю, форми, завдання і зміст діяльності правоохоронних ор­ганів та громадських організацій, які беруть участь в її здійсненні. Ця діяльність є багатогранною та різновекторною і спрямована на: 1) швидке та повне розкриття злочинів, встановлення осіб, винних у їх скоєнні, та забезпечення правильного застосування закону; 2) правильну кваліфікацію скоєного злочину та призначен­ня відповідного покарання; 3) виконання призначеного за вироком суду покаран­ня [20, с.

Заслуговують на увагу й інші тлумачення поняття “кримінальна політика”. Так, на думку О.М. Литвака, кримінальна політика - це співвідношення між зако­нодавством, каральними, адміністративно-організаційними та кримінологічно- попереджувальними заходами з урахуванням економічної та соціальної ситуації [155, с. 18]. Натомість І.К. Сезонова, К.М. Оробець, - харківські науковці - вва­жають, що кримінальна політика - це стратегія і тактика, цілі, принципи, форми, методи, засоби та заходи діяльності суб'єктів, на яких покладене здійснення цієї політики у сфері протидії суспільно небезпечним діянням, та реалізації держав­них заходів виявлення і впливу на осіб, які їх вчинили. Якщо дійсне призначення закону - забезпечувати передбачуваність поведінки, то призначення криміналь­ної політики можна, з деякою мірою спрощення, вбачати у гарантуванні перед­бачуваності, впорядкованості, раціональності та ефективності розвитку правової регламентації, тобто в управлінні цим розвитком [156, с. 66].

У цьому ж ключі розглядає кримінально-виконавчу політику волин­ська дослідниця В.В. Кондратішина, виділяючи три взаємопов’язані й обу­мовлені її завдання, які визначаються: а) суспільством у цілому; б) іншими елементами політики у сфері боротьби зі злочинністю; в) безпосередньо кримінально-виконавчою політикою. Так само формулює дослідниця й керівні засади формування та реалізації цього виду політики, а саме: 1) відповідності кримінально-виконавчої політики іншим елементам політики у сфері боротьби зі злочинністю; 2) невідворотності кримінального покарання; 3) врахування (відповідності) соціально-правової психології; 4) диференціації та індивідуалізації виконання покарання; 5) відновлення соціальної справедливості; 6) доцільності; 7) економії репресій; 8) прогресивної системи виконання й відбування покарання; 9) взаємної відповідальності держави та засудженого; 10) примирення;

11) раціонального застосування заходів переконання й примусу до засуджених;

12) участі громадськості у виконанні кримінального покарання; 13) поєднання всіх елементів мети покарання під час його виконання; 14) комплексного та системного (безперервного) впливу на особу засудженого; 15) погашення й зняття судимості [157, с.

Вищевикладене дає підстави для наступного порівняння: на відміну від колишньої радянської кримінології, у якій панував культ правлячої партії та абсолютний пріоритет політики щодо моралі, права і держави, сучасна теоретична модель антикримінальної діяльності держави має базуватися на пріоритеті кримінологічного попередження злочинності, тобто на заміні кримінальної політики кримінологічною політикою, яка спиратиметься на кримінологічне прогнозування та планування.

Про те, що кримінологія як політика також має вже солідне теоретичне підґрунтя, свідчить диференційований підхід до визначення її основних складових - кримінально-правової, кримінально-процесуальної та кримінально- виконавчої політики й наповнення їх сучасним кримінологічним змістом. Так, кримінально-правова політика - це напрям діяльності законодавчих і правозастосовчих органів зі створення кримінального законодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізації і депеналізації, диференціації кримінальної відповідальності. Кримінально-процесуальна політика - напрям діяльності правотворчих і правозастосовчих органів зі створення й використання форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії. Кримінально- виконавча політика - це напрям діяльності державних і громадських органів у галузі виконання кримінальних покарань [19, с. 8].

Сучасний розвиток вітчизняної кримінальної політики потребує осмислення загальнотеоретичних питань криміналізації суспільно небезпечних діянь з урахуванням нинішніх змін соціально-економічних відносин з метою підвищення ефективності дії кримінального закону, досягнення поставлених перед ним цілей. Криміналізацією слід вважати напрям кримінальної політики, який полягає у виявленні суспільно небезпечних форм індивідуальної поведінки, визнанні допустимості, можливості й доцільності їх кримінально-правової заборони шляхом їх фіксації в законі як злочинних і кримінально-караних.

Як вважає А.А. Митрофанов, криміналізація проводиться у відповідності із загальними принципами кримінально-правової політики і формується на підставі юридично-кримінологічних, соціально-економічних та соціально- психологічних факторів.

Останнім часом склалися сприятливі умови для теоретико-концептуального визначення кримінально-виконавчої політики України в контексті юридичної діяльності, методологічні та теоретичні аспекти якої визначив С.Д. Гусарєв у докторській дисертації “Юридична діяльність: методологічні та теоретичні аспекти” [158]. Як вважає вчений, сучасна методологічна база досліджень проблематики юридичної діяльності ґрунтується на основних положеннях сучасного праворозуміння, поєднання та взаємодоповнення юридичного позитивізму, соціологізму, інтегративної юриспруденції, а також на ідеях верховенства права, визнання прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, розмежування права та закону, пріоритету закону щодо підзаконного акта, взаємної відповідальності держави й особи.

На думку С.Д. Гусарєва, у структурі методології досліджень юридичної діяльності потрібно виокремити кілька найпоширеніших методологічних підходів, які домінують та дозволяють вирішувати поставлені дослідниками завдання, зокрема комплексний, соціологічний, прагматичний, системний і деонтологічний⁴.

⁴ У широкому розумінні юридична деонтологія - наука, що аналізує (поряд із моральними) фахові, психологічні, політичні, етичні й естетичні вимоги, які регламентують ставлення спеціаліста до об'єкта праці - клієнта, а також до своїх колег і забезпечують у цілому режим найоптимальнішого поводжен­ня осіб у стані їхньої взаємозалежності (Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін. - К.: Укр. енцикл., 1998. - Т. 2: Д-Й. - 1999. - С. 70).

Водночас, зазначає С.Д. Гусарєв, методологічна база досліджень юридичної діяльності залишається недосконалою, що виявляється у різноманітті авторських позицій щодо визначення, ознак, структури, змісту, видів юридичної діяльності, її співвідношення з іншими правовими явищами. Зокрема поза увагою вчених залишаються дослідження юридичної діяльності як різновиду соціальної та правової діяльності, її власне юридична природа, особливості наукової, освітньої та практичної діяльності юристів. Тому подальше розв’язання проблем юридичної діяльності потребує додаткової розробки та обґрунтування таких методологічних підходів, як діяльний, аксіологічний, порівняльний, антропологічний [158, с. 13].

Виходячи з цього, стратегію, основні форми і методи кримінально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опосередковано визначає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести соціально-політичний та економічний стан суспільства, моральні цінності та правові уявлення, стан і динаміку злочинності в державі, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток правової науки.

Як вважає О.М. Джужа, саме соціально-економічне благополуччя суспільства, чіткість політичних цілей держави, послідовна їх реалізація виконавчою владою, стабільність розвитку, відсутність значних соціальних конфліктів створюють сприятливі умови для успішної реалізації цілей і принципів кримінально- виконавчої політики.

Безпосередньо на кримінально-виконавчу політику впливає економічний стан суспільства. Благополучна в економічному відношенні держава може ставити значно вищі і складніші цілі, робити стратегію фундаментальною, а основні форми і методи реалізації - здатними для створення матеріальної бази успішного виконання поставлених цілей. В умовах економічної кризи і зубожіння населення стратегія кримінально-виконавчої політики перебуває у більшій залежності від економічного стану суспільства, ніж від її цілей і принципів. Створений розрив між принципами і їх реальним втіленням у підсумку дискредитує їх. Не випадково, що в Мінімальних стандартних правилах поводження з в’язнями (ст. 2) підкреслено: “З огляду на розмаїття юридичних, соціальних, економічних... умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати повсюди і водночас” [130, 18]. Тому при формуванні стратегії кримінально-виконавчої політики не слід ставити нереальні для виконання завдання.

Як попередня, так і сучасна практика юридичної діяльності підтверджує і домінуючу у теоретико-концептуальних визначеннях тезу про залежність кримінально-виконавчої політики від морального стану суспільства, рівня правової свідомості населення. Держава може проголошувати та закріплювати високі моральні і правові принципи, але вони не завжди адекватно сприймаються і засвоюються всіма прошарками суспільства. У різних соціальних груп може бути значне відхилення від пропагованих моральних і правових цінностей. Ступінь такого відхилення залежить від самого розвитку суспільства. Якщо воно благополучне і стійке в соціально-політичному відношенні, ці протиріччя можна нейтралізувати. Ставлення до засуджених за таких умов стає терпимішим, гуманнішим, що, в свою чергу, неминуче впливає через державні й громадські структури на формування стратегії політики у сфері виконання покарання, форм і методів її реалізації. Із загостренням соціальних конфліктів послаблюються моральні засади суспільства, що призводить до погіршення стосунків між усіма суб’єктами кримінально-виконавчого процесу і стримує прогресивні тенденції в удосконаленні кримінально-виконавчої політики.

Як свідчать дані статистики, на формування стратегії політики в галузі виконання покарань чинить вплив динаміка і структура злочинності. При стабільному рівні злочинності чи при його зниженні політика в цій сфері, як правило, гуманніша. Зростання кількості злочинів, особливо тяжких, стимулює жорсткіші політичні й правові рішення.

Впливають на формування засадничих принципів політики держави у сфері виконання покарань й міжнародні акти про права людини, поводження із засудженими. Це випливає насамперед з п. 1 ст. 9 Конституції України, відповідно до якого “чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України” [132, с. 9]. Значимість сформульованих у міжнародних угодах принципів і загальних положень про захист прав людини і поводження із засудженими для формування цілей і принципів кримінально-виконавчої політики визначається тим, що вони мають міждержавний характер, стабільні, не підлягають впливу соціальної і політичної кон’юнктури, що складається в конкретній державі, не залежать від ідеологічних і кримінологічних факторів, а тому є чітким орієнтиром для розвитку політики, законодавства і правозастосовчої діяльності у сфері виконання покарання.

Важливим для розробки теоретико-концептуального визначення і розвитку кримінально-виконавчої політики є вступ України до Ради Європи та прийняття нею зобов’язань щодо приведення чинного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з Мінімальними стандартними правилами поводження з в’язнями, Європейськими пенітенціарними правилами й іншими європейськими і світовими пенітенціарними стандартами.

Врешті, теоретико-концептуальне визначення кримінально-виконавчої політики України можливе лише на базі здобутків науки, яка не тільки розробляє проблеми боротьби зі злочинністю (кримінологія, кримінальне право, кримінально-виконавче право), а й досліджує проблеми ресоціалізації засуджених (пенітенціарна психологія, пенітенціарна педагогіка, теорія виховання тощо). Наукою сформульовані цілі, розроблені основні форми і методи виховної роботи із засудженими. Усе це відображено у законодавчих актах, які визначають кримінально-виконавчу політику в Україні.

Історико-правовий аналіз розвитку інституту покарання, а також підходів до цілей покарання дає автору змогу зробити висновок, що в умовах демократичної, соціальної і правової держави при визначенні мети покарання пріоритетним має бути захист суспільних відносин від злочинних посягань. Отже, врахування соціальної природи злочинності й кримінальних покарань при формуванні основних складових елементів кримінально-виконавчої політики держави набуває особливого значення в сучасних умовах державотворення. Соціально- економічні та політичні зміни, що відбуваються в Україні, вимагають адекватної цим змінам відповіді на питання про соціальний зміст сучасного злочину й соціального контролю над злочинністю.

Існує велика кількість літератури, присвяченої визначенню поняття злочин­ності, в якій особа сучасного злочинця характеризується як сукупність соціально обумовлених негативних рис та якостей, що під впливом конкретної життєвої ситуації обрала злочинний шлях. Сформувалося й утвердилося поняття про кримінологію, що займається дослідженням злочинності як соціального явища та особливостей злочинців, вивчає сприятливі для вчинення злочину обставини і шукає засобів боротьби зі злочинністю [160, с. 410-411].

Склалася власна національна українська школа науковців-кримінологів, праці яких у співвідношенні з сучасним законодавством, каральними, адміністративно- організаційними та кримінологічно-попереджувальними заходами та з урахуван­ням економічної і соціальної ситуації представляють особливу науку - кримінальну політику. Вихідними вимогами її є невідворотність законної та справедливої відпо­відальності осіб, які вчинили злочин; єдність виховного, запобіжного, виправного впливу кримінального закону і практики його застосування; широке використання методу переконання, оскільки це не суперечить цілям забезпечення реальної гро­мадської безпеки, а напрями застосування кримінально-правових засобів відпо­відають стану і тенденціям злочинності; диференціація та індивідуалізація відпо­відальності й покарання; диференціація самої системи покарань із максимальним урахуванням особливостей особи правопорушника, мотивів і причин його діяння; ефективне виявлення та усунення або нейтралізація причин й умов, що сприяють вчиненню злочинів; систематичне здійснення заходів профілактики злочинності [161, с. 397].

У загальній системі державного впливу на злочинність найважливішим на­прямом антикримінальної протидії, згідно з Конституцією України, є захист лю­дей від деструктивних посягань на життя, здоров'я та інші природні права. Це положення логічно витікає із соціально-правової природи кримінальних пока­рань. Саме тому головними складовими сучасної теоретичної моделі соціально­го контролю за злочинністю [155, с. 25] є державний контроль над злочинністю, який здійснюється на основі законодавства, а також застосування кримінальних законів і спеціально-кримінологічного попередження, та громадський і недержав­ний контроль (національні традиції, релігія, контроль неформальних соціальних груп, мораль, засоби масової інформації, мистецтво тощо).

Важливою складовою такої моделі є загальносоціальне попередження злочинності, а саме подолання економічної кризи; підвищення добробуту населення; покращання охорони здоров'я, освіти, екологічної політики, інші соціальні заходи захисту населення. Таким чином державний вплив на злочинність здійснюється одночасно з іншими видами соціального контролю та взаємодіє з ними. Як свідчить історичний досвід, нерішучість і непослідовність у проведенні саме соціально-економічних реформ корінним чином впливають на створення соціальної напруженості у суспільстві, що є одним із криміногенних чинників. Нерідко й недосконалі закони сприяли породженню злочинних схем. Так, Законом України “Про підприємництво” було встановлено спрощений порядок державної реєстрації підприємницької діяльності, що негайно було використано для розкрадання банківських кредитів та відмивання “брудних” грошей [162, с. 147-148] тощо.

З урахуванням останнього, сучасна кримінальна, кримінально-виконавча по­літика особливу увагу приділяє специфічним різновидам соціального управління (принципи системності, оптимальності, об’єктивності, ефективності тощо) про­цесом запобігання злочинності, творення атмосфери солідарності у неприйнятті цього соціального феномену, включаючи і пенітенціарний процес. Як вважають дослідники такого напряму боротьби зі злочинністю [163, с. 216-218], результа­ти, спрямовані на зниження рівня зареєстрованих злочинів, будуть незначними, якщо в суспільстві пануватимуть кардинально протилежні думки про генезис злочинності, методи боротьби та протидії їй.

У даному випадку принцип громадського осуду злочинної поведінки як один із різновидів соціального управління в структурі кримінально-правової політи­ки реалізується, з одного боку, шляхом розробки заборон, які переконують у не­безпеці протиправних діянь, формуванні законодавцем у громадян негативного ставлення до певних видів асоціальної поведінки, з іншого - шляхом стимулю­вання активності сил, які борються зі злочинністю, їх поповнення та надання підтримки у формі практичної діяльності державних органів. При цьому для роз­робки конкретних програм і заходів боротьби зі злочинністю, в тому числі і про­філактичного змісту, необхідно керуватися не тільки загальною теорією генезису та динаміки злочинності, а й типами криміногенних ситуацій і домінуючих кри­міногенних факторів при вчиненні тих чи інших видів злочинів.

Через складність і чисельність джерел злочинності практично неможливо вирішити її основні проблеми за допомогою одних покарань. Тому кримінальне право вбачає у кримінальній репресії тільки допоміжну функцію запобігання злочинності. При вирішенні кожної соціальної проблеми слід думати передусім про засоби запобігання порушень норм права і тільки в останню чергу - про покарання. Необхідно враховувати також можливості зростання рівня злочинності внаслідок вирішення певної соціальної проблеми, оперувати достовірними даними про причини цього негативного соціального явища, що у більшості випадків є похідним із соціальної сфери життя суспільства, а також про соціальні умови, які сприяють вчиненню злочинів.

Ігнорування цього принципу призводить до правопорушень, які складають так звану штучну злочинність, тобто таку, яка на відміну від “природної” є продуктом правової творчості і не має належного морального підґрунтя. Це так званий “четвертий блок злочинності” без корисливої мотивації, що чиниться без насильства: злочини, вчинені з необережності, невиконання деяких загальногромадських та спеціальних обов’язків, прогули, запізнення на роботу, відсутність постійного місця роботи, порушення правил реєстрації й паспортного режиму, хуліганство та дрібне розкрадання тощо [155, с. 27].

Оскільки кримінальна і кримінально-виконавча політика формується навко­ло таких базових понять, як “злочин” і “злочинець”, є необхідність розглянути їх також із позицій теоретико-концептуального визначення, тим більше, що в су­часній науковій літературі мають місце різнозначні визначення поняття “особа злочинця”. Так, О.М. Джужа під особою злочинця розуміє сукупність соціально значимих ознак, зв'язків і відносин, які характеризують людину, винну в пору­шенні норм кримінального права [19, с. 91]. Г.С. Семаков з цього приводу зазна­чає, що це є система соціальних і психічних властивостей, які утворюють суспіль­ну небезпеку особи, котра детермінує вчинення злочину [164, с. 39]. А.І. Долгова вважає, що при вживанні поняття “особа злочинця” слід мати на увазі тільки “со­ціальне обличчя” людини і нічого більше [165, с. 274].

У наукових джерелах зустрічаються й інші визначення цього поняття. Разом з тим, як нам видається, у них не зазначена така суттєва риса, як зв'язок особи злочинця з суб'єктом злочину. Тобто у визначенні обов'язково повинні бути ви­користані кримінально-правові ознаки останнього, передбачені ст. 18 КК Укра­їни, а саме: це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відпо­відно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Зазначені в законі ознаки є загальними юридичними ознаками суб'єкта злочину. Вони є обов'язковими для будь-якого злочину. Тому відсутність однієї з них означає від­сутність у діянні особи складу злочину.

Отже, про особу злочинця можна говорити у двох значеннях:

1) це конкретна фізична особа, винна у вчиненні злочину. При цьому слід мати на увазі, що такою фізична особа стає після винесення обвинувального ви­року суду і такою є до зняття або погашення судимості;

2) особа злочинця в іншому значенні цього поняття - це збірний образ осіб, які вчинили злочини. У вказаному змісті особа злочинця - поняття умовне, за яким не стоїть конкретна жива людина. Проте особа злочинця як абстракція та конкретна фізична особа, яка вчинила злочин, тісно взаємопов'язані. Обумовле­но це тим, що описування збірного образу можливе лише на підставі вивчення конкретних осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів.

Сучасна кримінальна політика кваліфікує вчинення злочину як протиправне со­ціальне діяння і логічно вимагає адекватного покарання з тим, щоб відновити по­рушену соціальну справедливість. Акцентуючи увагу на соціальній зумовленості і справедливості покарання, В.Т. Маляренко цілком слушно наголошує на тому, що належний правопорядок у суспільстві підтримується завдяки постійній готовності закону до покарання кожного, хто намагається посягнути на об'єкти, які він охоро­няє [166, с. 32].

Як відомо, застосування кримінального покарання є однією із форм криміналь­ної відповідальності. При цьому переважна частина фахівців переконані в тому, що більш об'ємним є визначення “кримінальна відповідальність”, яка включає в себе і кримінальні покарання. І хоч зазначені визначення досить часто вживаються у законодавстві, зміст першого розкритий поки що недостатньо. В науці під кримі- наявною відповідальністю здебільшого розуміють вимушене зізнання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК України обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави. Відпо­відно до ч. 1 ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною законом у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дає змогу виділити такі основні, в тому числі й соціальні, ознаки покарання:

1) вид державного примусу;

2) застосовується лише до винної у вчиненні злочину особи;

3) здійснюється від імені держави;

4) полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого;

5) в ньому знаходить своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця;

6) воно проявляється в особистому характері злочинця;

7) будь-яке покарання тягне за собою судимість [167, с. 8].

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних від­носин від злочинних посягань. Здійснення його виражається передусім у визна­ченні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання засто­совуються до осіб, що їх вчинили (ч. 2 ст. 1 КК України). Саме тому перша ознака покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. За своєю природою покарання змушує особу до законослухняної поведінки.

Застосування каральних заходів належить до числа найдавніших соціальних практик, які здавна і скрізь використовувались на всіх історичних етапах розвит­ку цивілізації. Немає жодної держави або суспільства, які б обходилися без пока­рання тих осіб, які не дотримуються встановлених загальнообов’язкових правил співжиття. Ця практика передбачає відповідальність, адекватну порушенню іс­нуючого законодавства.

Для успішного розвитку суспільства необхідно, щоб злочинці не користува­лися плодами своїх діянь, а страждали від понесених покарань, які мають бути пропорційними злочину. Разом з тим суспільство повинно бачити у злочинцеві розумну соціальну істоту, яка становить для нього певну цінність. Тому покаран­ня не має супроводжуватися приниженням злочинця як з боку громади, так і з боку представників державної влади.

У цьому контексті кримінально-виконавча політика є своєрідним продовжен­ням реалізації загальнодержавної ідеї боротьби зі злочинністю на її завершально­му етапі. Тому найактуальніше завдання сучасної кримінально-виконавчої політи­ки - забезпечення всебічного контролю за дотриманням відповідними службами й посадовцями карально-виконавчої системи (ДДУПВП тощо) вимог чинного за­конодавства, парламентських і урядових рішень з використанням можливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядуван­ня, об’єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах повноважень, наданих їм законом. Реалізуючи названі цілі й завдання, кримінально-виконавча політика водночас створює першооснову ефективної практики виконання покарань, яка у свою чергу базується на таких принципах:

- суверенітету, наукової обґрунтованості та незалежності від ідеологічних установок і рішень будь-яких політичних партій і течій;

- пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і здоров'я лю­дини;

- примату прав людини над державними і суспільними інтересами за умов їх гармонійного поєднання;

- відповідальності держави перед громадянами і суспільством за результати своєї діяльності;

- розподілу компетенції між суб'єктами кримінально-виконавчої політики, який виключає можливість монопольного прийняття для кримінально-виконавчої системи рішень будь-якою окремою особою чи окремою гілкою влади;

- політичного й економічного плюралізму;

- системного охоплення всього комплексу взаємопов'язаних проблем кримі­нально-виконавчої діяльності;

- інтеграції з іншими галузями соціальної політики держави;

- зв'язку з національними й релігійними, культурними і соціально-економіч­ними умовами;

- максимального використання інститутів соціалізації, які є у розпоряджен­ні держави й суспільства;

- поваги до загальновизнаних принципів міжнародного права;

- гуманізму та милосердя, справедливості та моральності, гласності;

- демократичного характеру кримінально-виконавчої діяльності [168, с. 108].

Зважаючи на вищевикладене і враховуючи багаторівневий та багатоаспект- ний характер кримінально-виконавчої політики, доцільно виділити такі її рівні:

• концептуальний, що передбачає розробку теоретичних основ і наукові до­слідження, які б дали змогу сформулювати й обґрунтувати ідеї соціальної та правової сутності й необхідності відповідати закону та загальнолюдським цінностям і принципам моралі;

• законодавчий - на рівні забезпечення розробки нових і удосконалення чин­них правових основ діяльності кримінально-виконавчої системи відповід­но до державної кримінальної політики;

• нормативний рівень, що передбачає формування та удосконалення на основі Конституції України та чинних законів відомчої та міжвідомчої нор­мативної бази, що регламентує діяльність державних органів у цій сфері;

• управлінський - щодо організації та здійснення керівництва реалізацією правозастосовчого та запобіжного процесу, керівництва практикою в сис­темі виконання покарань, її підрозділах та забезпечення належного й ефек­тивного застосування сил, засобів, форм і методів впливу;

• правозастосовчий рівень, що виражається безпосередньою правозастосов- чою діяльністю посадових осіб системи кримінальних покарань у сфері ви­конання запобіжних заходів і забезпечення режиму тримання.

У цілому можна погодитися із визначенням науково-практичного інтересу до становлення кримінально-виконавчої та кримінологічної політики О.М. Джужи, який вважає, що цей напрям державної політики повинен мати більш чітко вира­жену державну доктрину щодо протидії злочинам у цій сфері суспільних (у тому числі правових) відносин; законодавчу і підзаконну нормативну базу, яка також потребує подальшого удосконалення; концептуально визначений особливий вид соціальної діяльності, спрямованої на активну протидію злочинам та іншим право­порушенням безпосередньо в кримінально-виконавчих установах; наукову теорію і відповідний дослідницький інструментарій щодо вивчення і подолання проблем, які існують у сфері виконання покарань. Зміст цього процесу має включати:

1) розробку і реалізацію цілей і завдань держави у сфері застосування та без­посереднього виконання кримінального покарання;

2) визначення засобів, форм і методів діяльності державних органів і підроз­ділів судової та правоохоронної системи відповідно до Конституції України, чин­ного законодавства та підзаконних актів;

3) забезпечення організаційно-управлінської функції виконання стратегіч­них і тактичних завдань цього напряму [33, с. 164-165].

Водночас окреслення ключових проблем кримінально-виконавчої політики як підсистеми правової політики держави дає змогу зробити висновок про те, що досліджувана політика в Україні нині перебуває на стадії становлення. Для неї характерні, поряд із загальними проблемами державної правової політики (низь­ка якість та ефективність нормативно-правових актів, а звідси - низька їх реа­лізація), деякі власні суперечності формування, що проявляється, наприклад, у різних підходах як до визначення кримінально-виконавчої політики взагалі, так і таких її складових, як мета покарання, попередження злочинності, засоби ви­ховного впливу на злочинців тощо.

Істотним завданням кримінально-виконавчої політики стає збалансування, координація різних її підсистем та напрямів. Це, насамперед, методологічна та термінологічна уніфікація кримінально-виконавчого права з кримінальним та кримінально-процесуальним, паралельне оновлення цих пов’язаних між собою галузей законодавства, узгодження відповідних підвидів політики і практики їх реалізації.

У перспективі на чільне місце виходять наукові розробки за такими основ­ними напрямами кримінально-виконавчої політики, як: 1) законотворчість (на всіх щаблях законо- і нормотворення); 2) правозастосування і нагляд за додер­жанням законності; 3) правове виховання і правова освіта; 4) політика у сфері кадрового забезпечення правових реформ кримінально-виконавчої системи; 5) удосконалення всього механізму дії кримінально-виконавчого права через моделювання правового розвитку, експертизу законопроектів, правові експе­рименти, що відповідають вимогам часу і сучасним завданням реформуван­ня кримінально-виконавчої системи у дусі кращих стандартів світової теорії і практики.

На нашу думку, зазначені принципи відтворюють увесь спектр суспільних і правових відносин у сфері кримінально-виконавчої політики, спрямованої на ви­конання кримінальних покарань у державі та захист суспільства від нових зло­чинних посягань.

Таким чином, головними критеріями оцінки цілей і завдань кримінально- виконавчої політики є відповідність їх законним потребам людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансованого задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, системне вираження всього комплексу основних складових проблем пенітенціарної функції держави, максимальне й ефективне використання у справі ресоціалізації злочинців усього національного потенціалу.

1.3.