Періодизація процесу розроблення концепцій, їх державного затвердження та реалізації курсу сучасної кримінально-виконавчої політики України

Проблеми періодизації становлення і розвитку кримінально-виконавчої по­літики України, включаючи такі її компоненти, як розробка теоретичних основ, формування державної концепції, що спирається на цю теорію, напрацювання і розвиток правової бази, управління реалізацією в масштабі країни, регіону, міс­цевості, безпосередня правозастосовча діяльність у сфері реалізації завдань кри­мінальної політики, неодноразово привертали увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників.

На думку О.М. Джужи, науково-практичний інтерес походження в межах кримінальної політики вказаних її компонентів можна задовольнити шляхом спостережень упродовж певних історичних періодів. З цією метою він запропо­нував власну концепцію такої періодизації у хронологічних межах від другої по­ловини ХІХ ст. до наших днів, виділивши умовно 3 основні етапи.

Перший етап - зародження і формування основ кримінальної політики (дру­га половина ХІХ ст. - 1917 р.), коли знані тогочасні юристи (Є. Феррі, Ф. Лист, М. Полянський, С. Гогель, М. Чубинський та ін.) вперше визначили кримінальну політику як вчення про наявні заходи боротьби зі злочинністю, розкрили її зміст і намітили перспективи розвитку.

Другий етап - формування радянської кримінальної політики (20-ті роки - кінець 80-х років ХХ ст.), коли завдяки працям відомих учених (Н. Кириленко, А. Піонтковський, Н. Скрипник, А. Трайнін, А. Естрін, В. Владимиров, Ю. Ляпу­нов та ін.) напрями і масштаби кримінальної політики значно розширилися за ра­хунок більш сучасного кримінального, кримінально-процесуального і виправно- трудового законодавства.

Третій етап - формування кримінальної політики у пострадянський пері­од (початок 90-х років ХХ ст. і дотепер), визначення на державному рівні нового змісту та сутності кримінологічної політики, що регулює цінності правової дер­жави: безпеку особи, суспільства і держави, права і свободи людини і громадяни­на, законність, гуманізм і справедливість [33, с.

Зважаючи на значний науково-практичний інтерес до становлення сучасної кримінально-виконавчої політики України, ми маємо на меті більш детально про­аналізувати останній етап, запропонувавши власну умовну періодизацію цього процесу й акцентувавши увагу на важливих державних рішеннях задля поступо­вого перетворення кримінально-виконавчого закону в реальний механізм охо­рони і захисту прав, свобод фізичних і юридичних осіб, суспільства й держави в цілому.

Методологія такої періодизації базується на засадах суспільно-політичних відносин, що панують на певному етапі розвитку держави. Звідси - види і систе­ма покарань створюються і формулюються в законі згідно з панівними у суспіль­стві поглядами на засоби боротьби зі злочинністю відповідно до внутрішньопо­літичної і кримінологічної ситуації. Тобто важливим елементом дослідження є еволюція змін, що відбулися в класифікації обставин (політичних, економічних, соціальних, культурних, морально-етичних, психологічних тощо), які впливають на призначення і виконання покарання.

Отже, хронологічні рамки процесу становлення кримінально-виконавчої по­літики в контексті державотворення включають (умовно) 4 часових періоди:

1- й період - 1989-1993 рр. Стратегія застосування кримінально-правових норм почала розроблятися з перших днів існування незалежної і суверенної Укра­їнської держави. Одночасно відбувалося поступове звільнення кримінологічної науки від ідеологічних стереотипів і догм попереднього тоталітарного режиму. Основні напрями і політико-правовий зміст такої стратегії визначив Акт прого­лошення незалежності України (24.08.1991), виходячи з права на самовизначення, передбаченого статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні. Адже лише в незалежній демократичній державі можливе становлення справді демократичної кримінально-виконавчої системи. В історії можемо почерпнути безліч прикладів кардинальних змін покарання, які залежали головним чином від переходів сус­пільного ладу, а отже - від перетворень в етиці, ідеології, виборі засобів боротьби зі злочинністю.

Як уже зазначалося, рівень злочинності значною мірою зумовлений мораль­ністю суспільства. Тому зміст кримінально-виконавчої політики завжди відо­бражав панівні погляди на засоби боротьби зі злочинністю. Таке твердження за­свідчує й ситуація, що склалася в Україні у 1989-1993 рр. у сфері злочинності. Вона зумовлена дестабілізацією соціально-політичного життя та недостатньою готовністю правозахисних відомств до роботи в нових умовах. Внаслідок цього вже у 1989 р. спостерігалося стрімке зростання злочинності відносно рівня по­переднього року - майже на 33%. Частково такий стрибок кількісного показника пояснюється деякими змінами правил реєстрації злочинів у 1989 р.

Тенденція до зростання загального рівня злочинності відзначалася і в наступ­ні роки. Особливо вона була помітною у 1992 р. (+18,5%). Того ж року значно зріс рівень умисних вбивств (у 1991 р. - 2902 випадки, а в 1992 р. - 3679), тяжких тілесних ушкоджень, грабежів та розбоїв. Досить високий темп зростання зло­чинності зафіксовано у 1993 р. (+12,2%). Кількість тяжких злочинів збільшилася тоді порівняно з 1986 р. майже в 4,5 разу і становила 27% зареєстрованої кількості злочинів. О.М. Литвак, автор кількох монографій з проблем правоохоронної ді­яльності, пов'язує таке стрімке зростання злочинності з гіперінфляцією, втратою мільйонами людей своїх грошових заощаджень у банках і страхових компаніях і, як наслідок, - з різким зниженням життєвого рівня [155, с. 67].

Кризові явища в місцях позбавлення волі, загострення оперативної обстанов­ки зі зростанням злочинності, захопленням заручників, актами групової непоко­ри засуджених адміністрації УВП засвідчили, що в сфері виконання криміналь­них покарань необхідні докорінні зміни. Старі, традиційні методи управління місцями позбавлення волі, які базувалися на підтриманні жорсткого режиму від­бування покарань, все менше сприяли утвердженню законності та правопорядку в установах виконання та відбування покарань.

Зростання негативних тенденцій в УВП мало й інші корені.

У січні 1991 р. Президія Верховної Ради України видала указ “Про внесен­ня деяких змін у Виправно-трудовий кодекс України”. В усіх ВТУ була збільшена кількість тривалих і короткострокових побачень засуджених, зняті обмеження в листуванні, отриманні посилок тощо. За погодженням з Генеральною прокурату­рою України, правами МВС засудженим були зняті деякі обмеження режимного характеру [19, с. 71].

По суті, це був перший законодавчий акт Української держави, укладений відповідно до вимог міжнародно-правових документів про права людини та гро­мадянина, зокрема Загальної декларації прав людини, Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями тощо.

З метою забезпечення нормального функціонування кримінально-виконав­чої системи в нових умовах з 1991 р. до ВТК України були внесені істотні зміни і доповнення. Виключені такі види покарань, як заслання і вислання, направлення у виправно-трудовий профілакторій, призупинено умовне звільнення засудже­них з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці. Таким чином було зроблено перші суттєві кроки до гуманізації наявної каральної політики в Україні.

Критичний стан системи та напружена ситуація продиктували необхідність запровадження за короткі строки радикальних змін у галузі кримінального за­конодавства й організації виконання кримінальних покарань.

Та динамічна дійсність початкового етапу розбудови української державності вимагала оперативних, нестандартних рішень. У 1990-1991 рр. МВС України за узгодженням із Генеральною прокуратурою України розробило й прийняло цілий ряд нормативних актів, які по суті започаткували реформування кримінально- виконавчої системи України. На урядовому рівні вона була визначена і затвер­джена постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 1991 р. № 88 “Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР” [1]. В її основу були покладені Декларація про державний суверенітет України, прийняті ООН Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями, Загальна декларація прав людини, Європейські стандарти утримання в’язнів, інші міжна­родні угоди та документи.

Реформуванням передбачалося охопити основні напрями діяльності кримінально-виконавчої системи. Відповідні заходи були викладені в 11 розділах концепції реформ і спрямовані насамперед на соціальну переорієнтацію вико­нання кримінальних покарань з урахуванням міжнародного досвіду й актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, диференціації та індивідуалізації виховного впливу на засуджених. Необхідно відзначити, що концепція передбачала корінні перетворення, розраховані на пер­спективу.

Однак відчутні зміни сталися уже відразу після прийняття постанови. Так, 20 грудня 1991 р. були змінені й переоголошені Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ (засудженим дозволено носіння короткої зачіски, соро­чок цивільного зразка, скасовані нагрудні знаки, розширено асортимент дозволених до придбання і збереження продуктів харчування і предметів споживання, у тому числі наручних годинників, спортивних костюмів тощо).

Згідно з Законом України від 15 грудня 1992 р. № 2857-ХІІ “Про внесення до­повнень і змін до деяких законодавчих актів України” зміст ч. 2 ст. 2 ВТК України викладено у такій редакції: “Виправно-трудове законодавство України встанов­лює порядок і умови відбування покарання і застосування заходів виправно- трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, засуджених до направлення в дисциплінарний батальйон, по­рядок і умови виконання та відбування інших видів кримінального покарання, а також порядок діяльності установ та органів, які виконують вироки до цих видів покарання” [19, с. 17-18]. Як зазначає з цього приводу О. Джужа, йдеться про роз­ширення предмета правового регулювання виправно-трудового законодавства, що цілком допустимо, оскільки відображає реальну тенденцію розширення пред­мета цієї галузі права.

22 лютого 1992 р. постановою Кабінету Міністрів України ухвалено порядок, відповідно до якого заробітна плата засудженим нараховується в повному об­сязі за чинними тарифами, а відрахування провадяться за фактичними витрата­ми на утримання. 6 березня 1992 р. Верховною Радою прийнято Закон України № 2175-ХІІ “Про скасування покарань у вигляді заслання і вислання”, скасована також кримінальна відповідальність за відхилення від цих покарань. Всі осо­би, які відбували ці покарання в інших регіонах колишнього СРСР, повернуті в Україну.

31 березня 1992 р. затверджена нова структура Головного управління з ви­конання покарань МВС України. 16 травня 1992 р. відповідною постановою Вер­ховної Ради України призупинена дія ст. 25-1 і 52-2 КК України про умовне за­судження до позбавлення волі й умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці (у зв'язку з масовою відмовою госпорганів від працевикористання піднаглядних спецкомендатур). 5 серпня 1992 р. постановою Кабінету Міністрів України “Про поліпшення діяльності установ кримінально- виконавчої системи” схвалена пропозиція МВС України про повернення за­суджених судами України громадян, що відбувають покарання за її межами, у відповідні установи МВС України. В деяких областях передбачено будівництво СІЗО, виправно-трудових колоній, відкриття колоній-поселень для створення за­судженим належних умов тримання і забезпечення їхньої працезайнятості [280, с. 122-126].

Таким чином, основним підсумком першого періоду становлення сучасної кримінально-виконавчої політики України стало визначення реальних потреб реформування кримінально-виконавчої системи і розширення предмета цієї га­лузі законодавства.

2- й період - 1993-1996 рр. Позначився посиленням уваги законодавчих і ви­конавчих органів влади України до конкретних проблем пенітенціарної політики. Так, 4 травня 1993 р. Верховною Радою України прийнято Закон № 3174-ХІІ “ Про зміну статті 25 Кримінального кодексу України”, що розширив перелік злочинів, за вчинення яких передбачено виконання покарань у колоніях-поселеннях [281]. 6 травня 1993 р. Верховною Радою України прийнято постанову про створення при виправно-трудових колоніях відділень колоній-поселень для засуджених, які твердо стали на шлях виправлення і переведені у ці колонії визначеннями народ­них судів [281].

У цей період почала діяти перша загальнодержавна кримінологічна програма на 1993-1996 рр., затверджена постановою Верховної Ради України від 25 червня 1993 р. “Про державну програму боротьби із злочинністю”. Вона мала сім розділів: 1) організаційні та правові заходи; 2) профілактика правопорушень; 3) зміцнення громадського порядку та безпеки; 4) боротьба з організованою злочинністю та злочинністю у сфері економіки; 5) міжнародне співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю; 6) удосконалення кримінально-виконавчої системи; 7) кадрове та матеріально-технічне забезпечення правоохоронної діяльності [282]. Так, шос­тим розділом програми було передбачено відкриття нових колоній і СІЗО, по­ліпшення комунально-побутових умов, надання додаткових пільг з виробничо- господарської діяльності тощо.

Відзначаючи в цілому важливість намічених і реалізованих програмою захо­дів боротьби зі злочинністю у найважчі для України кризові роки, її ефективність все ж була низькою. Законодавча і виконавча влада ще не мали у своєму розпоря­дженні матеріальних і кадрових можливостей для виконання програми. Не було єдиного керівного і координаційного центру. Крім того, значна частина статей програми мала декларативний характер.

Однак під впливом демократичних процесів, що відбувалися в країні, врахо­вуючи курс України на інтеграцію до європейської спільноти, законодавча і вико­навча гілки влади більш активно прилучилися до процесу законо- і нормотворен- ня у сфері кримінально-виконавчої політики. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1994 р. № 31 затверджена Програма приведення умов три­мання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами [283]. Цим актом Україна ще раз підтвердила спрямованість пенітенціарної політики на досягнення забезпечення прав і свобод громадян, прийнятих у передовій практиці розвинених країн.

Постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 1994 р. № 352 “Про особливості застосування Закону України “Про підприємства в Україні” до під­приємств установ виконання покарань і лікувально-трудових профілакторіїв Міністерства внутрішніх справ України” [284] підприємствам УВП і лікувально- трудовим профілакторіям МВС України надано ряд пільг:

1. Підприємствам установ надається пріоритет щодо їх залучення до виконання окремих видів робіт і поставок для державних потреб з метою створення робочих місць для залучення до праці кожного засудженого і забезпечення їх обсягом робіт, достатнім для оплати вартості утримання із зароблених ними коштів.

2. Підприємства мають право встановлювати за рахунок зароблених коштів пільги щодо забезпечення засуджених додатковим харчуванням.

27 серпня 1994 р. Верховною Радою прийнято Закон України “Про внесен­ня змін і доповнень до законодавчих актів України щодо врегулювання деяких питань, пов’язаних з умовами відбування покарання засудженими” [285]. Цим Законом:

1. Введена відстрочка відбування покарання вагітним та жінкам, які мають неповнолітніх дітей віком до 3 років.

2. Дозволені короткострокові відпустки для жінок, які мають дітей віком до 3 років, для їх влаштування у родичів, опікунів, дитячих будинках.

3. Допускаються телефонні розмови 1 раз у квартал (до 15 хвилин).

4. Для визначеної категорії засуджених дозволено купувати продукти харчу­вання за гроші, які надійшли за переказами.

5. Встановлено можливість платних медичних консультацій.

6. Збільшена кількість посилок (передач), які протягом року можуть одержу­вати засуджені: у ВТУ загального режиму - 7; у ВТУ посиленого режиму - 6; у ВТУ суворого та особливого режиму - 5; у виховно-трудових колоніях - 10 або 9 (загальний та посилений режим відповідно).

7. Засудженим чоловікам віком понад 60 років, жінкам - понад 55 років, інва­лідам І та ІІ групи, хворим на туберкульоз в активній формі, жінкам з вагітністю терміном більше 4 місяців, жінкам, діти яких перебувають у будинках дитини при ВТУ, дозволяється працювати за їх бажанням згідно з висновком лікарської комі­сії установи.

8. Засудженим неповнолітнім, інвалідам І та ІІ групи, вагітним, з терміном понад 4 місяці, непрацюючим жінкам, діти яких перебувають у будинках дитини при ВТК, непрацюючим чоловікам віком понад 60 років і жінкам - понад 55 років (якщо вони не одержують пенсію), а також особам, звільненим від роботи через хворобу, харчування, одяг, взуття та комунально-побутові послуги надаються безкоштовно.

Закон України від 1 грудня 1994 р. “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” [270, с. 651-654], Закон України від 1 жов­тня 1996 р. “Про застосування амністії в Україні” [286, с. 654-656] та деякі інші до­кументи також спрямовували сферу поводження із засудженими на максимальне наближення до міжнародних стандартів і правил. На виконання цих важливих законодавчих актів 2 грудня 1996 р. постановою Кабінету Міністрів України від № 1454 “Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають по­карання в місцях позбавлення волі” [287] були намічені заходи щодо забезпечен­ня вимог законодавства про залучення засуджених до праці, приведення умов їх тримання у відповідність з вимогами європейських норм і стандартів, стабілізації фінансового стану установ кримінально-виконавчої системи. 20 листопада 1996 р. Верховною Радою України у другому читанні прийнято Закон України “Про вне­сення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодек­сів України” [288], згідно з яким введено такий запобіжний захід, як застава.

Після прийняття України до Ради Європи в 1996 р. експерти Ради Європи від­повідно до рішень уряду України протягом майже 2 місяців вивчали чинне зако­нодавство, інші нормативні акти, які регламентують виконання покарань та прак­тику їх застосування в Україні. Глибоко й кваліфіковано перевірено 22 установи кримінально-виконавчої системи 8 областей. За результатами перевірки Радою Європи оприлюднена доповідь “Оцінка в’язничної системи України” з рекомен­даціями щодо приведення її у відповідність із загальноєвропейськими стандар­тами, зокрема наголошено на “необхідності створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації” [279, с. 8].

Та чи не найпомітнішою подією установчого періоду стало прийняття Кон­ституції України - базового джерела і юридичної основи розвитку законодав­ства, у тому числі й кримінально-виконавчого. Наприклад, ст. 92 Конституції України встановлює, що виключно законами України визначаються організація й діяльність органів і установ виконання покарань, тільки законом оголошується амністія. Згідно зі ст. 106 Конституції України до компетенції Президента України входить здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов’язків людини й громадянина, передбачених розділом ІІ Конституції України, повною мірою по­ширюються і на засуджених. Так, ч. 3 ст. 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком об­межень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

На підставі ст. 64 Конституції України Конституційний Суд України визнав неконституційними норми Закону України “Про вибори народних депутатів України” щодо обмеження виборчого права для осіб, які за вироком суду пере­бувають у місцях позбавлення волі на час перебування в цих місцях [35, с. 10].

Зважаючи на конкретні результати у розширенні сфери діяльності кримі­нально-виконавчої системи, зазначений період можна розглядати як підготовчий до створення кримінально-виконавчої галузі законодавства України, основні до­кументи якого розроблялися і схвалювалися у другій половині 90-х років ХХ - на початку ХХІ ст., наповнивши, таким чином, два наступні періоди кримінально- виконавчої політики України.

3- й період - 1996-2000 рр. Організація боротьби зі злочинністю в цей період здійснювалась на основі президентської “Комплексної цільової програми бороть­би зі злочинністю на 1996-2000 рр.”. Порівняно з попередньою програмою вона була більш об’ємною і складалася з 13 розділів: 1) організаційно-правові заходи; 2) забезпечення конституційного ладу, прав і свобод людини; 3) профілактика правопорушень і злочинності; 4) боротьба з наркоманією і алкоголізмом; 5) бо­ротьба з організованою злочинністю і корупцією; 6) боротьба зі злочинністю у сфері економіки; 7) поліпшення розслідування кримінальних справ та розшуко- вої роботи; 8) удосконалення кримінально-виконавчої системи; 9) міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю; 10) науково-методичне забезпечен­ня боротьби зі злочинністю; 11) кадрове забезпечення боротьби зі злочинністю; 12) матеріально-технічне забезпечення правоохоронних органів; 13) перспектив­ні заходи [289, с. 90].

На відміну від програми 1993 р. у Комплексній програмі було започатковано науково-методичне забезпечення діяльності кримінальної юстиції та перспективні заходи з удосконалення усіх видів кримінологічної політики України, у тому числі й кримінально-виконавчої системи. За змістом і тематичною спрямованістю нова програма орієнтувала Генеральну прокуратуру, МВС, Міністерство юстиції України на посилення боротьби з такими злочинними проявами, як наркоманія і алкоголізм, організована злочинність і корупція, злочинність у сфері економіки, тероризм, бандитизм та багатьма іншими різновидами сучасної злочинної діяльності.

Укладачі Комплексної програми надавали надзвичайно великого значення системі профілактичних заходів, спрямованих на стримання агресивної злочин­ності, орієнтуючи виконавців програми на сучасні психологічні, медичні, антиал­когольні, антинаркотичні (зокрема генетичні) можливості допомоги особам, які зазнали таких небезпечних впливів на психіку.

Із набуттям Україною членства в Раді Європи розпочато процес приєднання до основних європейських законодавчих актів з питань кримінально-виконавчої політики, що відображало намір українських законодавців привести процедуру виконання покарань у відповідність з європейськими стандартами утримання в'язнів [290, с. 3-9].

Введення в Україні в 1998 р. мораторію на смертну кару та її подальше ска­сування, що цілком відповідає демократичним цінностям, проголошеним Кон­ституцією України, та зобов'язанням, взятим Українською державою при всту­пі до Ради Європи, викликало, однак, необхідність організації тримання нової, специфічної категорії засуджених до довічного позбавлення волі. До перших юридичних джерел регламентації порядку й умов виконання покарань у вигляді довічного позбавлення волі слід віднести рішення Конституційного Суду Украї­ни у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 24, 58-60, 93, 190-1 КК України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (спра­ва про смертну кару - № 11-рп/99), а також Закон України від 22 лютого 2000 р. № 1483-ІІІ “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України” та Закон України від 11 січня 2001 р. “Про внесення змін і доповнень до Виправно-трудового кодексу України” й оста­точне нормативне закріплення цього виду покарання у КК України 2001 р. [138­140].

Однак вищезгадані джерела встановлювали умови тримання для цієї катего­рії засуджених, які відповідають суворому режиму тюремного ув'язнення, і такі ж достатньо жорсткі обмеження. На початковому етапі такий режим прийнято як міру дисциплінарного впливу, що встановлюється на нетривалий час, проте жорсткі обмеження не відповідали визначеному державою курсу на гуманізацію процесу виконання кримінальних покарань. Тому протягом наступних років і на законодавчому, і на виконавчому рівнях вживалися конкретні заходи з метою уникнення при цьому виді покарання катування, тортур і нелюдського або тако­го, що принижує гідність, поводження із засудженими.

Саме такий порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, попередження вчинення нових зло­чинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам і не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими, регла­ментує ст. 1 КВК України, визначаючи мету і завдання кримінально-виконавчого законодавства України.

Характер і особливості виконання покарання у виді довічного позбавлення волі викладені у ст. 150, 151 КВК України, які встановлюють для таких засудже­них відбування покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки, причому окремо від інших категорій в'язнів. На доповнення цієї норми закону підзаконний нормативний акт - Правила внутрішнього розпорядку установ ви­конання покарань [140, с. 599-641] - визначає місцем відбування покарання у ви­гляді довічного позбавлення волі також ізольовані сектори максимального рівня безпеки, що можуть створюватися в колоніях середнього рівня безпеки (у цих установах відбувають покарання засуджені до довічного позбавлення волі чоло­віки). Засуджені до довічного позбавлення волі жінки відбувають покарання у секторах середнього рівня безпеки, що створюються при виправних колоніях мі­німального рівня безпеки із загальними умовами тримання [136, с. 483].

Відповідно до Положення про здійснення помилування, затвердженого ука­зом Президента України від 19 липня 2005 р. № 1118/2005, засуджені до довічного позбавлення волі можуть звертатися з клопотанням про помилування після від­буття не менше 20 років призначеного покарання [141, с. 678].

З метою подальшого реформування кримінально-виконавчої системи та виконання зобов'язань, взятих Україною при вступі до Ради Європи, указом Президента України від 22 квітня 1998 р. “Про утворення Державного депар­таменту України з питань виконання покарань” [133, с. 265] на базі Головного управління виконання покарань МВС України як центральний орган виконав­чої влади з тимчасовим підпорядкуванням МВС утворений ДДУПВП. Указом Президента від 31 липня 1998 р. затверджено Положення про Державний де­партамент України з питань виконання покарань [292]. Згідно з указом Пре­зидента від 12 березня 1999 р. новоутворений ДДУПВП виведений з підпоряд­кування МВС України і підпорядкований безпосередньо Кабінету Міністрів України [134, с. 265-266].

Формування ДДУПВП, який уособлює всі функції управління пенітенціар­ною системою, підпорядковується безпосередньо Кабінету Міністрів України, дало змогу виконати зобов'язання, взяті Україною при вступі до Ради Європи, та рекомендації експертів Ради Європи щодо припинення усіх зв'язків кримінально- виконавчих структур з військовими, міліцією і демілітаризації усієї кримінально- виконавчої системи. Проведена реорганізація спростила механізм управління кримінально-виконавчою системою, який став більш гнучким, оперативним, ді­євим за рахунок концентрації усіх сил і засобів, у тому числі служб охорони, на­гляду та безпеки, в одному відомстві, відміни виконання невластивих їй функцій і втручання у справи посадових осіб, які безпосередньо не відповідають за діяль­ність кримінально-виконавчої системи, зокрема господарську.

22 квітня 1999 р. постановою Кабінету Міністрів України № 653 “Про захо­ди щодо забезпечення діяльності Державного департаменту з питань виконан­ня покарань” [293, с. 326-328] визначено джерела фінансування кримінально- виконавчої системи, порядок передачі функції охорони УВП від внутрішніх військ, створення фонду допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 серпня 1999 р. № 1510 “Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників Державної кримінально-виконавчої служби” [291] зафіксовано схе­ми посадових окладів персоналу кримінально-виконавчої системи та видатки на їх грошове утримання з Державного бюджету.

З урахуванням змін, що відбулися у кримінально-виконавчому законодав­стві і кримінально-виконавчій політиці, наказом ДДУПВП від 5 червня 2000 р. № 110 оприлюднена нова редакція Правил внутрішнього розпорядку виправно- трудових установ [140]. Крім того, ДДУПВП було розроблено і видано понад 20 нормативно-правових актів (положення, інструкції, накази), що стосувалися різноманітних питань діяльності новоутвореної установи з питань виконання покарань [35, с. 11-15].

Таким чином, можна стверджувати, що протягом 3-го періоду відбувалося організаційне становлення ДДУПВП як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, що безпосередньо реалізує єдину державну політику в сфері виконання покарань.

4- й період - 2000-2009 рр. У зазначений період законодавча і виконавча гілки влади працювали у напрямі створення основоположної бази сучасної кримінально-виконавчої політики. Найважливішою подією на цьому шляху ста­ло прийняття 5 квітня 2001 р. нового КК України. Із затвердженням КК Украї­ни процес реформування кримінально-виконавчої системи набув більш чіткого визначення, що знайшло своє конкретне відображення в Програмі подальшо­го реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15 лю­того 2002 р. № 167. Один із шести її розділів (розділ 2) передбачав удосконалення законодавчої бази системи виконання покарань [238].

Логічним результатом реалізації заходів, передбачених у другому розділі цієї програми, стало прийняття 11 липня 2003 р. Верховною Радою України КВК Укра­їни, який набув чинності з 1 січня 2004 р. На думку вчених і практиків, основними новелами КВК України можна вважати те, що вперше на законодавчому рівні:

- закріплена система принципів кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань (ст. 5);

- визначено зміст таких базових понять кримінально-виконавчого права, як “виправлення засудженого” та “ресоціалізація”(ст. 6);

- закріплені основні права та обов'язки засуджених (ст. 8-10, 107 [239, с. 70-73]).

Крім того, КВК України містить ще цілу низку інших статей, спрямованих на гуманізацію процесу відбування покарання засудженими.

З прийняттям нового КВК України відкрились нові можливості для реформу­вання кримінально-виконавчої служби. 23 червня 2005 р. Верховною Радою Укра­їни прийнятий Закон “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” [257, с. 254-264], яким закріплено завдання, принципи та правову основу діяль­ності ДКВС. 17 травня 2006 р. Кабінетом Міністрів України ухвалено постанову № 683 “Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України че­рез відповідних міністрів” [296], у якій визначено, що діяльність ДДУПВП спря­мовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра юстиції. 3 серпня 2006 р. постановою Кабінету Міністрів № 1090 затверджено Державну програму покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 рр. [297, с. 324-326].

Зазначені вище, як і інші законодавчі акти, дають підстави для висновку, що протягом останнього періоду завершилась основна робота зі створення право­вої бази сучасної кримінально-виконавчої політики у відповідності з вимогами загальновизнаних міжнародних правил і стандартів. Проте, на думку і науковців, і практиків, у цій сфері є ще ряд суттєвих недоліків і прогалин. Саме цим ви­кликана поява указу Президента України від 25 квітня 2008 р. № 401/2008 “Про Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України” в якому, крім схваленої концепції, поставлено завдання Кабінету Міністрів Украї­ни у тримісячний строк розробити та затвердити Комплексну цільову програму реформування Державної кримінально-виконавчої служби України [5].

Отже, кримінально-виконавча політика України - це живий і безперервний законотворчий процес, який наповнює її правову базу новими законодавчими ініціативами, продиктованими сучасними вимогами державного й суспільного життя, формує таким чином окремі періоди та етапи її становлення й розвитку.

Науково-практичний інтерес щодо розкриття основних етапів розвитку кримінально-виконавчої політики України повинен спонукати до подальшої роз­робки й удосконалення усіх її складових, законодавчого визначення уповноваже­них суб'єктів формування та реалізації такої політики. У цьому контексті значну увагу викликає подальше прогнозоване планування організаційно-правового забезпечення кримінально-виконавчої політики, у тому числі теоретичні й при­кладні аспекти історико-правового змісту, що включає кращі вітчизняні напра- цювання у цій сфері та міжнародний досвід.

Вищевикладене дає підстави для узагальненого висновку, що формування кримінально-виконавчої політики України, становлення права і науки цієї га­лузі права нерозривно пов'язані з процесом українського державотворення та в основному відповідають загальним закономірностям і критеріям цивілізаційного розвитку суспільства. Вироблення наукового поняття закономірності цього про­цесу передбачає вибір істинного шляху пізнання через осягнення його сутності на початковому етапі українського державотворення до виявлення цієї сутності в умовах сучасної України, коли за своїм змістом ця політика набуває ознак демо­кратичного типу.

Як унікальна історія розвитку й становлення кожної держави, так і унікальна історія становлення й розвитку її кримінально-виконавчої політики як складо­вої механізму організації державної влади на правових засадах. При цьому фор­ма правління і характер державного устрою є визначальними при формуванні правових засад політики з виконання покарань, але цим не обмежуються. Значну роль у становленні такої політики в процесі державотворення відіграють й інші чинники, як внутрішні (традиції, звичаї, менталітет народу, рівень побутової, професійної, політичної правосвідомості), що охоплюються поняттям правової культури суспільства, так і зовнішні (ступінь інтеграційного включення держа­ви в європейську і світову спільноту, визнання і впровадження на внутрішньому державному рівні демократичних принципів і стандартів організації сучасної пе­нітенціарної політики, у якій панує верховенство права).

Багатовіковий історичний досвід людства свідчить про те, які негативні на­слідки для суспільства можуть виникнути в результаті розриву зв'язків між правом і державою, особливо в умовах відсутності демократії та встановлен­ня тоталітарного політичного режиму. Отже, ідея правової держави є несуміс­ною з ідеологією тоталітарної, абсолютистської влади в ній, яка спирається на позаморально-правові форми обґрунтування держави і здійснює управління усі­ма сферами суспільного життя, в тому числі й сферою виконання кримінальних покарань, шляхом насилля.

Разом з тим, як свідчить проведене порівняння, у монархічних рабовласниць­ких державах кримінально-правова політика була більш гуманною та справед­ливою, ніж у демократичних республіканських суспільно-політичних режимах. Сучасні правознавці, політологи, історики пояснюють такі розходження негатив­ним системоутворювальним змістом внутрішньої політики окремих країн, зокре­ма невідповідністю проголошених ними демократичних принципів захисту прав громадян з реальним станом розвитку демократії у суспільстві.

Вочевидь, загальний вектор подальшого розвитку й формування кримінально- виконавчої політики держави сьогодні мав би бути спрямований на запроваджен­ня основоположних принципів конституційного ладу, закріплених в Основному Законі 1996 р. Неухильне дотримання цих принципів є запорукою цілісності та послідовності державної політики, забезпечення народовладдя, всебічного роз­витку особистості, європейського вибору України.

Щоправда, текст Конституції України містить багато загальних приписів, зо­крема й у визначенні прав і обов'язків громадян, позбавлених волі, що породжує велику кількість звернень і подань до Конституційного Суду з проханням надати їх офіційне тлумачення. Це спонукає останній іноді виконувати навіть функції нормотворця, ліквідуючи прорахунки законодавців.

У контексті соціальної характеристики злочинності і виконання криміналь­них покарань це саме стосується і права: воно ефективно діє там, де є зацікавле­ні в ньому суб'єкти - фізичні та юридичні особи, суспільство, публічні органи влади, - поведінка і діяльність яких об'єктивно потребує правового регулюван­ня усіх соціальних процесів, гарантування законності та правопорядку, у тому числі й у такій специфічній сфері, як виконання кримінальних покарань. Цьо­го можна досягнути лише при умові дотримання і належного виконання норм права, тільки воно може забезпечити нормальну організацію та функціонуван­ня державного механізму, узгоджену взаємодію всіх учасників кримінально- виконавчого процесу.

В умовах самостійності та незалежності в українському суспільстві склалися сприятливі можливості для творення соціально-політичних інститутів за євро­пейськими зразками. Але відсутність у державі системного підходу до створення нових політичних структур виявляється час від часу у протистоянні різних гілок влади, а це негативно позначається на відносинах між місцевими радами та ви­конавчими органами, зокрема й у сфері захисту прав потерпілих від злочинів.

У цілому процес державотворення та вдосконалення політичного управління в Україні супроводжується конфліктами, що виникають між владними структу­рами за пріоритет владних повноважень та їх нормативно-правове закріплення між центром і регіонами, політичними угрупуваннями, політиками і юристами, що уповільнює формування дієздатних структур громадянського суспільства, запровадження у цей процес демократичних традицій. Така ситуація передусім пояснюється відсутністю ґрунтовної політико-правової доктрини перебудови суспільства, достатньої кількості професійно підготовлених до управлінської ді­яльності кадрів, зволіканням зі створенням нових інституцій і державних струк­тур, здатних до глибоких системних змін. Але цей процес закономірний, оскільки за допомогою правових засобів, на основі політичного та соціально-економічного плюралізму і концептуально нових засадах втілюються нові економічні відноси­ни, відбувається реформування політичної та правової системи відповідно до су­часного цивілізованого розвитку.