Створення сучасної моделі кримінально-виконавчого впливу на засуджених та прогресивної системи форм і механізмів її реалізації у відповідності з правовими, емократичними та гуманістичними засадами кримінально-виконавчої політики

Орієнтація реформ незалежної України на розбудову демократичного сус­пільства і правової держави зумовила проведення принципово нової, самостійної політики у сфері призначення, виконання та відбування кримінальних покарань.

Реалізація конституційного положення, зокрема в частині виконання кри­мінальних покарань, можлива лише за умови перебудови законодавства, що ре­гулює цю галузь, а також створення сучасної моделі кримінально-виконавчого впливу на засуджених та прогресивної системи форм і методів її запровадження з урахуванням найсучасніших наукових досліджень та набутого практичного до­свіду, національних особливостей і міжнародних стандартів, наукових прогнозів на майбутнє.

Як уже зазначалося, реформування кримінально-виконавчої системи, яке розпочалося майже одночасно зі здобуттям Україною суверенітету та неза­лежності, зумовило багато позитивних змін як у самій системі, так і в чинному кримінально-виконавчому законодавстві. Водночас відносно нетривала практи­ка їх функціонування вже дозволила виявити цілу низку недоліків і прогалин. У цих умовах значної актуальності набуває визначення пріоритетних і перспектив­них напрямів розвитку кримінально-виконавчої системи України у відповідності з правовими, демократичними та гуманістичними засадами сучасної політики з виконання кримінальних покарань.

З точки зору теорії та історії держави і права окреслення перспективних на­прямів діяльності у процесі державотворення відповідає сутності визначення мети таких системних і підсистемних понять, як: а) соціальна держава - держава, зорієнтована на здійснення широкої та ефективної соціальної політики, яка має втілюватись у права людини й громадянина, в існуванні доступних та ефективних систем освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, у підтримці малоза­безпечених прошарків населення (система) тощо; б) суспільний порядок - по­рядок у суспільстві, який відповідає вимогам усього комплексу соціальних норм (підсистема); в) функції держави - основні напрями діяльності держави, в яких втілюється її сутність і соціальне призначення (підсистема [501, с.

Вихідною засадою визначення перспективних напрямів розвитку кримі­нально-виконавчої системи України є мета кримінально-виконавчого законодав­ства, викладена у ст. 1 КВК України. У контексті нашого дослідження мета - це усвідомлене передбачення бажаного (кінцевого) результату діяльності - захист інтересів, особи, суспільства та держави, яке й зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення. Ідеальне уявлення про реальну мету діяльності кримінально- виконавчої системи містять принципи кримінально-виконавчого законодавства, ви­конання і відбування покарань, викладені у ст. 5 КВК України, науково-теоретичне обґрунтування яких успішно здійснене у працях провідних вітчизняних науковців- юристів. Так, провідні фахівці з проблем сучасної пенітенціарної системи України А.Х. Степанюк та І.С. Яковець вважають, що принципи кримінально-виконавчого законодавства відображають стратегічну тенденцію його розвитку і для суб'єктів виконання покарань є орієнтирами, завдяки яким забезпечується одноманітний підхід до діяльності, спрямованої на досягнення мети покарання [35, с. 21].

О.Г. Колб за прикладом російських науковців (Н.Ф. Кузнєцова, Г.М. Міньков- ського, Д.А. Шестопалова тощо) ототожнює такий процес із кримінологічним прогнозуванням - як частину соціального прогнозу, що охоплює всі явища і про­цеси життєдіяльності суспільства, включаючи процес виконання кримінальних покарань та профілактики злочинів [276, с. 336-337].

В.Т. Маляренко перебудову кримінального процесу України пов'язує з необ­хідністю врахування як світової практики, так і традицій вітчизняної правової думки [55, с. 11-12].

Дещо іншу позицію у визначенні загального погляду на майбутнє криміналь­не, кримінально-виконавче правове поле України висловлюють О. Скрипнюк та М. Оніщук. Так, О. Скрипнюк вважає, що процеси адаптації національного за­конодавства до вимог сучасної Європи не лише виявляють проблеми суто нор­мативного та політичного характеру, а й ставлять перед вітчизняною юридичною наукою складні теоретичні питання, пов'язані передусім з визначенням загальних умов гармонізації правової системи України та ЄС.

Те саме стосується і політичної складової в процесі трансформації правової системи на шляху до європейського вибору. Вона може бути забезпечена завдяки розробці та цілеспрямованому запровадженню чіткої політичної стратегії, яка б зрештою визначила, що Україна у своєму правовому розвиткові прагне досягти тих результатів, які б дозволили максимально гармонізувати систему вітчизняно­го права з європейським [502, с. 97].

За слушним зауваженням М. Оніщука, “є хибним метод реформування чин­ного законодавства, за яким вносяться численні зміни в сучасні кодекси, оскільки за таких умов руйнуються внутрішні системні зв'язки кодексу і не створюються нові, наслідком чого є численні проблеми, що виникають при його застосуванні” [503, с. 17].

Перспективи гуманістичного спрямування визначає у своїх дослідженнях фі­лософ права С.Г. Пепеляєв [504]. Він цілком справедливо акцентує увагу на необ­хідності переосмислення на сучасному етапі державотворення практично всіх правових категорій, оскільки їх невдале вживання в оновленій системі правових цінностей, привнесення до неї елементів, яких потрібно позбутися вітчизняній юстиції, може завадити не лише досягненню очікуваного результату, а й неспо­дівано призвести до штучних перекручень та інших негативних наслідків. Це по- вною мірою стосується й розуміння сутності гуманізму як принципу юриспру­денції, оскільки в теорії немає глибоких розробок феномену правового гуманізму, хоча про нього згадують, як правило, під час дослідження проблем взаємозв’язку права й моралі, моральних і правових цінностей, прав і свобод людини і грома­дянина тощо.

Ці та інші напрацювання склали науково-теоретичне підґрунтя нашого дослід­ження, хоча загалом вивчення пріоритетних напрямів діяльності кримінально- виконавчої служби України вимагає в першу чергу всебічного аналізу чинного кримінально-виконавчого законодавства на предмет його відповідності страте­гічним планам розвитку суспільства і кращим міжнародним зразкам.

Стратегію, основні завдання та напрями політики у сфері виконання кримі­нальних покарань, а також методи і засоби її реалізації визначає комплекс факто­рів. Основними з них є:

- соціально-політичний, економічний та моральний стан суспільства;

- стан і динаміка злочинності;

- вимоги міжнародних правових актів про права людини та поводження із засудженими;

- рівень правосвідомості та правової культури громадян;

- розвиток освіти, науки, культури тощо [505, с. 17].

Як свідчить порівняльний аналіз, визначення сучасних пріоритетних напря­мів розвитку кримінально-виконавчої політики і відповідно системи виконання кримінальних покарань відрізняється від перших стратегічних планів держави, розроблених на початку 90-х років ХХ ст. Якщо на початковому етапі української незалежності загальновизнаними пріоритетами державотворення стали подолання наслідків тоталітарного режиму і демократизація усього суспільного життя шляхом критичного аналізу й переосмислення законів і нормативних актів радянського періоду, в тому числі й у сфері виконання кримінальних покарань та боротьби зі злочинністю, то на сучасному етапі визначення пріоритетних напрямів відбува­ється не з “чистого аркуша”, а на основі новоствореної й принципово відмінної від попередньої радянської джерельної бази, що сформувалася у процесі державо­творення і радикальних суспільних реформ. До цих нових джерел належать:

- Конституція України - основне джерело кримінально-виконавчого права;

- КВК України - основний законодавчий акт у сфері виконання/відбування кримінальних покарань;

- КК України, КЗпП України, Сімейний кодекс України, що містять норми кримінально-виконавчого права;

- Закон України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, що визначає правові основи організації та діяльності кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження;

- Закон України “Про застосування амністії в Україні”;

- Закон України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”;

- указ Президента України “Про утворення Державного департаменту Украї­ни з питань виконання покарань”;

- указ Президента України “Про Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України”;

- постанову Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державної про­грами покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006­2010 роки” тощо.

Кожен із названих нормативних актів закріплює на рівні трьох гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової) загальноправові та галузеві специфічні за­вдання кримінально-виконавчої системи із визначенням середньострокової та довгострокової перспективи на загальновизнаних концептуальних положеннях про демократизацію, гуманізацію, диференціацію та індивідуалізацію виконання кримінальних покарань.

Так, Конституція України пріоритетним елементом прогресивної системи основних прав і свобод людини та громадянина проголошує громадянські права і свободи, які іноді називають особистими в силу того, що вони є індивідуальними, природними, виникають з часу народження людини, незалежно від її громадян­ства, і не можуть бути ніким скасовані чи припинені.

Згідно з Конституцією України, найвищою пріоритетною соціальною цінніс­тю і первинним невід’ємним правом людини є її право на життя, що виникає з мо­менту її народження (ст. 27) і не може бути скасованим чи обмеженим будь-ким і будь-коли. На вимогу Ради Європи 2001 р. у КК України відмінено смертну кару як вищу міру покарання. Окрім того, кожна людина має право захищати своє життя і здоров’я та життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Істотним та першочерговим громадянським правом є право кожного на по­вагу до його гідності (ст. 28). Актуальність цього права в умовах кримінально- виконавчої системи зростає як на сучасному етапі, так і в перспективі. Гідність людини є її невід’ємним внутрішнім ставленням до себе як до унікальної цілісної особистості, повноправного члена суспільства. Ніхто не може бути підданий ка­туванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, по­водженню чи покаранню.

Наступним громадянським правом, закріпленим Конституцією України, яке також слід вважати пріоритетом ближчої та довгострокової перспективи, є право кожної людини на свободу та особисту недоторканість (ст. 29). Це право перед­бачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановле­ному законами.

До провідних, особливо в умовах формування прогресивної кримінально- виконавчої системи, слід віднести також конституційне право на таємницю лис­тування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31). Це право гарантується нормами адміністративного, кримінального та кримінально- виконавчого права України, які встановлюють юридичну відповідальність за по­рушення права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та ін­шої кореспонденції. Винятки можуть бути допущені лише на підставі рішень суду у порядку, встановленому законом, із метою запобігання злочинові чи з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одер­жати інформацію неможливо.

Пріоритетними у системі основних конституційних прав і свобод людини та громадянина вважаються соціальні права і свободи, які дають змогу громадянам, у тому числі і засудженим, реалізувати можливу поведінку або діяльність у со­ціальній сфері. Ця поведінка або діяльність насамперед пов’язана з можливістю людини працювати та відпочивати, захищати свої соціально-економічні права, зберігати достатній життєвий рівень, отримувати соціальний захист, належну ме­дичну допомогу та користуватися страховою медициною тощо. Отже, соціальні права та свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або діяль­ності людини в соціальній царині, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров’я.

Джерелом законних матеріальних і соціальних цінностей, як відомо, є праця, тому Конституція України в ст. 43 визначає першочерговим соціальним правом людини і громадянина право на працю. Воно передбачає можливість заробити собі на життя працею, яку кожен вільно обирає або на яку погоджується. Кон­ституція України забороняє використовувати примусову працю, працю жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах.

Суспільні відносини, пов’язані з реалізацією права на працю, детально регу­люються КЗпП, КВК та іншими нормативними актами. Так, основні пріоритети праці засуджених до позбавлення волі визначені у ст. 6 КВК України як необхід­на умова ресоціалізації й виправлення засудженого. Свого часу праця у відпо­відних законах Української держави (ВТК України) визначалась основою всього процесу виправлення та перевиховання засуджених. Нині у політиці в сфері ви­конання покарань та кримінально-виконавчому законодавстві зміщений акцент з трудового аспекту на кримінально-виконавчий. Однак праця і зараз, і в пер­спективі відіграватиме важливу роль при виконанні багатьох видів покарань, зо­крема у зв’язку з тим, що вона залишається обов’язковою для деяких категорій засуджених.

Залучення до праці спрямоване насамперед на привчання засуджених стави­тися до праці як до позитивної та необхідної складової їх життя, у тому числі й подальшого життя на волі. Такі ж вимоги висувають до праці ув’язнених Євро­пейські пенітенціарні правила, що також є важливим джерелом визначення прі­оритетних напрямів розвитку кримінально-виконавчої системи (як і інші між­народні угоди щодо прав людини і правил поводження з в’язнями, ратифіковані Україною [128, с. 12]).

Загалом Європейські пенітенціарні правила відображають зміни від поперед­нього підходу до процесу впливу на засуджених, спрямованого на виправлення їх поглядів і поведінки, до розробки перспективних моделей, орієнтованих на розвиток соціально корисних професійних навичок та особистих здібностей, що відкривають можливості успішної соціальної реінтеграції. Так, у п. 71.1 ви­значено, що працю у місцях позбавлення волі слід вважати позитивним елемен­том внутрішнього режиму та ніколи не застосовувати як покарання. Наскільки це можливо, характер роботи, що надається засудженому, повинен підтримувати або розвивати навички, які дозволяють йому заробляти собі на життя після звіль­нення (п. 71.3). Крім цього, організація та методи роботи у виправних установах повинні бути максимально схожими на організацію та методи аналогічної роботи у суспільстві з тим, щоб підготувати ув’язнених до умов нормального професій­ного життя (п. 72.1 [128, с. 13]).

Слід відзначити, що в КВК України європейські рекомендації повністю до­тримані і законодавчо закріплені у главі 18 “Праця засуджених до позбавлення волі”, а також в Законі України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували по­карання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”. Останній з урахуванням міжнародних стандартів визначив комплекс перспективних заходів державної підтримки та допомоги звільненим особам (ст. 1) з метою сприяння їм у працевлаштуванні, професійній переорієнтації та перепідготовці, створенні належних житлово-побутових умов, запобіганні впливу на них криміногенних факторів [259, с. 656-658].

До речі, Концепція реформування Державної кримінально-виконавчої служ­би України, ухвалена указом Президента України від 25 квітня 2008 р., визначає ресоціалізацію як головну кінцеву мету функціонування кримінально-виконавчої служби. При цьому зазначено, що залучення засуджених до праці, робота їх у май­стернях (центрах трудової адаптації), підсобних господарствах, із господарського обслуговування УВП та СІЗО, на підприємствах УВП, на державних або інших форм власності підприємствах є складовою не кари, а ресоціалізації [5, с. 3].

Таким чином, в умовах реформування кримінально-виконавчої системи про­блеми правового регулювання трудових правовідносин, організації стимулюван­ня та використання праці засуджених постають особливо актуальними.

Ефективність названих, як і інших пріоритетних векторів перетворення кримінально-виконавчої служби України, цілком залежить від створення сис­теми умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення їх належної реалізації, що, в свою чергу, є першочерговим напрямом діяльності. Йдеться, зокрема, про систему гарантій (франц. garantie - порука, забезпечення) конституційних прав і свобод (ст. 3 Конституції України), представлену загальними і спеціальними (юридичними) гарантіями. При цьому загальні гарантії визначаються рівнем роз­витку основних сфер суспільного і державного життя - політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної) тощо. Спеціальні юридичні гарантії представ­лені нормативно- та організаційно-правовими механізмами реалізації цих прав і свобод.

Нормативно-правові гарантії основних прав і свобод людини та громадя­нина надаються системою норм конституційного права, що встановлюють і за­кріплюють основні права й свободи, визначають принципи та шляхи їх реаліза­ції і знаходять своє об’єктивне відображення в системі чинного законодавства України. Так, у ст. 5 КВК України вперше в історії національного законодавства, що регулює питання виконання і відбування кримінальних покарань, закріплені його принципи: невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалі­зації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і сти­мулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впли­вом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань [35, с. 21].

Зазначені положення є водночас першочерговими напрямами реформуван­ня кримінально-виконавчої системи. Наприклад, принцип невідворотності ви­конання і відбування покарання є підґрунтям практичної доцільної діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань, прерогативою винятково кримінально-виконавчої діяльності. В концепції реформування ДКВС України він постає як такий, що має забезпечити в УВП та СІЗО визначені законодавством порядок і умови виконання покарань та відбування покарання засудженими. Для цього необхідно оптимізувати структуру кримінально-виконавчої служби та сис­тему управління органами і установами виконання покарань, СІЗО, розробити таку їх модель, яка б відповідала міжнародним нормам, забезпечити поетапне приведення умов тримання осіб, узятих під варту та які відбувають покарання, в наявних УВП та СІЗО у відповідність із такими нормами [5, с. 4].

Крім того, першочерговими заходами Концепції щодо реформування кримінально-виконавчої служби і системи управління УВП передбачено:

- удосконалення організаційної структури кримінально-виконавчої служби, яка б забезпечувала додержання конституційних прав і свобод людини, дієві ме­ханізми громадського контролю за нею, створення належних матеріальних та са­нітарних умов тримання під вартою та відбування покарань, надання ефективної медичної допомоги особам, які відбувають покарання;

- функціонування органів і установ виконання покарань, СІЗО на принци­пах законності, демократизму, об’єктивності, гласності, системності, децентралі­зації за окремими напрямами зі збереженням управлінської вертикалі для спри­яння державній політиці у сфері виконання кримінальних покарань;

- розроблення сучасної моделі організації соціально-виховної та психоло­гічної роботи із засудженими та оптимізацію структури і чисельності соціально- психологічної служби, вдосконалення практики надання психологічної допомоги особам, узятим під варту та які відбувають покарання;

- розроблення та впровадження ефективного механізму розслідування за скаргами осіб, узятих під варту або які відбувають покарання в УВП, на неналеж­не поводження персоналу кримінально-виконавчої служби;

- дальший розвиток мережі навчальних закладів як обов’язкових і невід’ємних складових УВП, зміцнення їх матеріально-технічної бази, створення належних умов для загальноосвітнього та професійно-технічного навчання засу­джених, а також для реалізації програми їх соціально корисної зайнятості, участі в самоврядних організаціях засуджених [5, с. 6].

Концепція визначає також ряд пріоритетних напрямів щодо удосконалення механізму правового регулювання діяльності кримінально-виконавчої служби шляхом приведення її нормативно-правової бази у відповідність із національним законодавством, Конвенцією про захист прав людини і основних свобод, практи­кою Європейського суду з прав людини та Європейськими пенітенціарними пра­вилами, поліпшення взаємодії кримінально-виконавчої служби з центральними та місцевими органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, право­охоронними органами та громадськими організаціями, належного фінансового та матеріально-технічного забезпечення органів і установ виконання покарань, СІЗО та економічного стимулювання праці засуджених.

Поетапна реалізація концепції (2008-2012 і 2013-2017 рр.) у підсумку має за­безпечити створення сучасної кримінально-виконавчої служби, яка б відповідала європейським нормам і ефективно втілювала у життя державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Однак досягнення мети, визначеної концепцією, неможливе без наповнення суспільних відносин, що складаються під час виконання покарань між державою і особою, гуманістичним змістом.

Політичні та соціальні зрушення, що відбулися з моменту утворення неза­лежної Української держави, обумовили необхідність розв’язання щонайменше трьох основних проблем, так чи інакше пов’язаних із гуманістичною сутністю права. По-перше, на основі отриманої після розпаду СРСР спадщини слід було створити нову цілісну національну правову систему; по-друге, здійснити раціо­нальну адаптацію права до нових соціально-економічних і політичних відносин; по-третє, досягти оптимальної інтеграції права України в європейський і світо­вий гуманітарно-правовий простір. Саме тому і нині рішуче здійснюється ре­формування правової сфери та внесено низку радикальних змін в організацію і функціонування чинної системи органів та установ виконання покарань, яку зорієнтовано на забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини. Отже, з перетвореннями в суспільстві і його розитком змінюватимуться й проблеми, завдання та напрями діяльності кримінально-виконавчої системи. Хоч, на думку заступника голови ДДУПВП Н.Г. Калашник, ця проблема така ж древня, як і світ, бо вона відображає складні взаємовідносини особистості і суспільства, закону, права і обов’язку, тобто всього того, що вміщує коротка діалектична пара - зло­чин і покарання [506, с. 111].

Вітчизняні дослідники цієї проблеми одностайні у тому, що гуманне ставлен­ня до громадян - це невід’ємна ознака демократичної держави, яка найбільш ре­льєфно проявляється у її відношенні до призначення і виконання кримінальних покарань. При цьому вони керуються Конституцією України, яка проголосила права людини найвищою соціальною цінністю, їх гарантії - головним обов’язком держави, а в ст. 63, яка стосується забезпечення кримінально-виконавчою систе­мою проголошених цінностей і гарантій у сфері виконання покарань, визначила, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, встановлених законом і вироком суду.

Керуючись цим визначальним положенням, а також завданнями впровад­ження ідей гуманізму у сфері призначення та виконання покарань, поставлених КВК України, важливо узагальнити набутий досвід гуманізації кримінально- виконавчої системи у процесі розбудови Української держави, зокрема в частині гуманізації законодавства щодо застосування і реалізації покарань та людяного ставлення до засуджених громадян з боку державних органів і установ виконання покарань, суспільства в цілому. Без цього, власне, неможливо накреслити чітку і реальну перспективу подальшого розвитку процесу гуманізації кримінального права.

Що стосується першого положення - гуманізації законодавства, то основою його реформування та удосконалення стали міжнародно-правові акти, що забез­печують дотримання прав людини. Це насамперед прийнятий у червні 1945 р. Статут ООН, що закріпив “основні права людини, гідності і цінності людської особистості” і Загальна декларація прав людини, за якими з'явилася ціла низка пактів і конвенцій про права в,язнівт. ч. таких, що ть, [507, с. 101].

Україна зі здобуттям суверенітету та незалежності відразу прилучилася до процесу гуманізації своєї кримінально-виконавчої системи, орієнтуючи її на ре- соціалізацію і виправлення засуджених, створення диференційованих умов їх утримання залежно від ступеня соціальної безпеки, надаючи пріоритет заходам стимулювання над заборонними заходами.

Необхідно відзначити, що уже протягом першого десятиліття завдяки широ­комасштабній реформі і кримінальне законодавство, і кримінально-виконавча політика України загалом зазнали кардинальних змін. Ефективним стимулом для цього став вступ України до Ради Європи у 1995 р., коли наша держава взяла на себе певні зобов'язання перед міжнародною спільнотою ратифікувавши низ­ку міжнародних угод щодо прав людини і правил поводження з в'язнями. Так, у 1998 р. з метою реалізації Україною взятих перед міжнародною спільнотою зобов'язань указом Президента України утворений ДДУПВП з тимчасовим його підпорядкуванням МВС України, а наступним указом Глави держави затвердже­но та введено у дію Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань. Уже 1999 р. Департамент виведено з підпорядкування МВС України.

Нових суттєвих змін в частині гуманізації кримінально-виконавче законодав­ство зазнало у зв'язку з прийняттям у квітні 2001 р. нового КК України, який набув чинності з 1 вересня 2001 р. та запровадив нову систему кримінальних покарань, значно розширивши перелік покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Чима­ло новацій у цьому напрямі знаходимо в Програмі подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 рр., затвер­дженій постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 167.

Названі документи й інші законотворчі та нормативні напрацювання в ході удосконалення кримінально-виконавчої системи з метою її гуманізації були за­кладені у зміст нового КВК України, затвердженого Верховною Радою України 11 липня 2003 р. Про те, що ця умова (гуманізації) є основною при виконанні по­карань, свідчить визначення:

- принципів виконання кримінальних покарань (ст. 5);

- правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних ін­тересів та обов'язків (ст. 7-10);

- порядку застосування до засуджених заходів виховного впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки (глава 19);

- системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку ді­яльності, нагляду і контролю за здійсненням кримінальних покарань, участі гро­мадськості в цьому процесі (глава 3), а також регламентація порядку й умов ви­конання та відбування кримінальних покарань (розділи II-IV);

- звільнення від відбування покарання, допомога особам, звільненим від по­карання, контроль і нагляд за ними (розділ V).

Порівняно з чинним раніше виправно-трудовим законодавством, основу якого складав ВТК України, КВК окреслив для ДКВС нові завдання, пов'язані із запобіганням злочинам і гуманізацією виконання покарань, зокрема:

- визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, за­конних інтересів та обов'язків і особистої безпеки (ст. 7-10 КВК України), осо­бливо в частині застосування до них заходів профілактичного впливу;

- закріплення правового статусу осіб, які відбули покарання (ст. 155) та ор­ганізація контролю за їх поведінкою з метою недопущення??? вчинення нових злочинів;

- забезпечення процесу ресоціалізації засуджених (ст. 6, 156, 157), визнання її одним із головних завдань кримінально-виконавчого законодавства України та профілактики злочинів;

- встановлення чіткого переліку органів і установ виконання покарань (ст. 11-19), у тому числі їх повноважень у галузі профілактики злочинів (ст. 104);

- закріплення в законі принципів кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань, які складають основу профілактичної діяль­ності в місцях позбавлення волі (ст. 5);

- встановлення гласності використання технічних засобів нагляду і конт­ролю за поведінкою засуджених (ст. 103);

- нормативне закріплення порядку виконання примусового лікування засу­джених, що дозволяє не тільки забезпечити дотримання законних прав останніх, але створює умови для запобігання злочинам в УВП (ст. 117);

- встановлення на законодавчому рівні пенсійного забезпечення засуджених до позбавлення волі, що є однією з антикриміногенних обставин, які обумовлю­ють злочинність в Україні (ст. 122);

- введення богослужіння і релігійних обрядів в УВП, які позитивно впли­вають на засуджених як профілактичні засоби щодо запобігання злочинам (ст. 128);

- закріплення особливостей відбування покарання у вигляді позбавлення волі засудженими жінками і неповнолітніми (ст. 141-149), що теж створило від­повідні гуманні засади для проведення профілактичної діяльності.

Без сумніву, виконання нових за змістом завдань потребує адекватних видо­змін у реформуванні на гуманістичних засадах сил і засобів, які застосовуються для їх реалізації. Як справедливо зауважує з цього приводу А.Х. Степанюк, “Ді­яльність органів і установ виконання покарань, як категорія, виражає цілеспря­мований вплив адміністрації органів і установ виконання покарань за допомогою визначених засобів на об'єкт - процес виконання - відбування покарання - для одержання результату, що відповідав би меті діяльності органів і установ вико­нання покарань” [34, с. 33].

У зв'язку з цим принципово важливою є нова класифікація УВП, їх диферен­ціація за рівнями безпеки: мінімального, середнього та максимального, а для за­суджених до обмеження волі - кримінально-виконавчі установи відкритого типу. Важливим є також встановлення для засуджених до позбавлення волі прогресив­ної системи відбування покарання: поетапна зміна умов відбування покарання, застосування пільг, у тому числі поліпшення умов утримання, заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, умовно-дострокове звільнення.

Відкриваються нові можливості щодо гуманізації режиму відбування пока­рання, поліпшення комунально-побутового забезпечення і медичного обслуго­вування засуджених. До виховної роботи із засудженими передбачено залучати батьків, інших близьких родичів, представників громадських і релігійних орга­нізацій, благодійних фондів, трудових колективів підприємств, установ. У діяль­ності колоній введені нові демократичні дорадчі органи - рада виправної колонії, а у виховних колоніях - педагогічна рада, які мають приймати колегіальні рішен­ня з найбільш важливих питань зміни умов тримання засуджених, а також засто­сування до них заходів заохочення і стягнення.

У контексті досліджуваної проблеми особливої уваги заслуговує питання щодо встановлення системи соціальних і правових гарантій, що забезпечують правовий статус засуджених. На думку колишнього першого заступника голови ДДУПВП М.Г. Вербенського, це основна новація КВК України [508, с. 7]. При цьо­му він посилається на ст. 7 КВК України, у якій визначено, що держава поважає й охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, які користуються всі­ма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та КВК і встановлених вироком суду. Правовий статус засуджених визна­чається, виходячи з порядку й умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

Засудженому гарантується правова допомога. Засуджені іноземці мають пра­во підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв чи консульських установ в Украї­ні, - дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, що здійснюють їх захист.

Крім цього, ст. 107 КВК України встановлено, що засуджені, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, мають право користуватися послугами, що надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачувани­ми; брати участь у трудовій діяльності; отримувати медичну допомогу і лікуван­ня, включаючи платні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних та близьких; розпоряджатися грошовими коштами, володіти і розпоря­джатися предметами, речами, виробами; здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови; одержувати і

відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі, зустрі­чатися з родичами та іншими особами; брати участь у роботі самодіяльних орга­нізацій та гуртків соціально корисної спрямованості, займатися фізичною куль­турою і спортом; набувати, користуватися і зберігати предмети першої потреби, періодичні видання, літературу, продукти харчування; розпоряджатися вільним часом, який відведений розпорядком дня; одержувати освіту відповідно до за­конодавства про освіту.

Наведені витяги із КВК України і зіставлення їх з раніше прийнятими актами кримінально-виконавчого змісту засвідчують кардинальні зрушення в напрямі гуманізації як законодавства в цілому, так і виконання кримінальних покарань зокрема. На нашу думку, найбільш показовою у цьому плані є реальна та кон­структивна участь громадськості в діяльності УВП. Це важливий крок до ство­рення пенітенціарної системи, притаманної демократичним державам, що перед­бачає безпосередню відповідальність та участь суспільства у роботі з особами, які порушують закон.

У зв'язку з цим не можна залишити поза увагою такі складові елементи гума­ністичної діяльності із запобігання злочинам у місцях позбавлення волі, як виправ­лення та ресоціалізація засуджених. Зазначена діяльність має носити комплексний і системний характер. В умовах місць позбавлення волі такими елементами систем­ного профілактичного впливу на особу є визначені в кримінально-виконавчому за­конодавстві України засоби виправлення та ресоціалізації засуджених. Як зазначено в ст. 6 КВК України, виправлення засудженого - це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Поряд із цим у кримінально-виконавчому законодавстві використовується й таке поняття, як “ресоціалізація засудженого”, хоча в ст. 50 КК України така мета не закріплена. З цього випливає, що похідне від кримінального кримінально-виконавче право всупереч логіці розширило завдання останнього, визнавши в ст. 1 та ч. 2 ст. 6 КВК України положення про те, що виправлення є необхідною умовою ресоціалізації засуджених.

На наш погляд, така непослідовність законодавців не тільки порушує прин­цип системного підходу у вирішенні кримінально-правових явищ, а й ставить перед органами та установами виконання покарань завдання, які виходять за межі їх реальних можливостей, оскільки відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства неможливе без участі в цьому процесі всіх зацікавлених у цьому державних (насамперед правоохоронних) органів і сус­пільних інститутів (громадських організацій, релігійних конфесій, партій та ін.). Заслуговує уваги й інший висновок: мета й завдання кримінально-виконавчого права набувають значення тільки за наявності їхньої відповідності цілям пока­рання, що закріплені в кримінальному законодавстві.

Як свідчать результати наукових досліджень, наприкінці 90-х років ХХ ст. ідея прав злочинців запанувала в середовищі недержавних організацій. З'явились і правозахисники, одержимі гаслами, викладеними в Загальній декларації прав людини [119]. Але постійне зростання рівня злочинності, переповненість УВП і надзвичайно великі бюджетні кошти, які вони вимагають для здійснення нових реабілітаційних (виправних) програм, поки що утримують керівництво коло­ній від розширення експериментів в умовах позбавлення волі. Натомість значно більша увага приділяється розробці превентивних стратегій і відповідних моде­лей у соціальній політиці, націлених на запобігання злочинності і впровадження альтернативних позбавленню волі покарань.

До речі, такі реалії сучасної кримінально-виконавчої теорії та практики іс­нують на Заході, що, звичайно, не може не породжувати та обумовлювати схожі процеси і в Україні. Можливо тому з гуманною метою та з урахуванням зарубіж­ного й національного досвіду законодавці дещо змінили визначену в КК України мету покарання, закріпивши в КВК України остаточною ціллю не “виправлення” засуджених, а “створення умов для виправлення і ресоціалізації” засуджених (ч. 1 ст. 1). Однак ідея виправлення (ресоціалізації) особи в умовах її ізоляції від сус­пільства залишається в нашій країні пріоритетною як на теоретичному, так і на практичному рівнях, у тому числі й у царині профілактики злочинів.

Як відомо, основні засоби виправлення й ресоціалізації засуджених у загаль­ному контексті гуманізації кримінально-виконавчого покарання закріплені у ч. 3 ст. 6 КВК України, а саме: встановлений чіткий порядок виконання та відбування покарань (режим); соціально-корисна праця; соціально-виховна робота; загаль­ноосвітнє і професійно-технічне навчання; громадський вплив. Проте у багатьох наукових джерелах поняття засобів виправлення і ресоціалізації є, на наш погляд, дещо поверховим і малозмістовним, що породжує неоднозначні підходи при їх втіленні на практиці та виникнення різноманітних позицій, поглядів і пропози­цій у теорії виконання покарань. Так, відомий російський правознавець О.І. Зуб­ков свого часу вважав, що це те, що веде до досягнення мети. Нині той же Зубков під виправним впливом розуміє широкий комплекс виховних заходів і впливів: працю, навчання, професійну підготовку, розвиток самодіяльності і багато іншо­го, що покликане формувати позитивні властивості особистості, які в результаті й визначають ступінь виправлення засуджених [47, с. 17].

Український правознавець В.М. Любченко здійснив спробу дати визначен­ня одного з основних засобів виправлення і ресоціалізації: “Засобом виховного впливу на засудженого в умовах установ виконання покарання є напрямок діяль­ності співробітників УВП та засуджених, який сприяє формуванню соціально- адекватних якостей в осіб, які відбувають покарання” [509, с. 143].

Можна було б цитувати й інших авторитетних авторів, але цілком очевидно одне: і в теорії, і на практиці такий напрям гуманітарного впливу вимагає відпра­цювання й закріплення на всіх рівнях.

На початковому етапі реформування кримінально-виконавчої системи вжи­валися дієві заходи щодо впорядкування ще одного важливого спрямування діяльності органів і установ виконання покарань, пов’язаного з амністіями за­суджених. Як уже зазначалося, амністія та помилування пройшли довгий шлях свого становлення разом з історією людства. В сучасних умовах у вітчизняній юридичній практиці амністія - акт найвищого законодавчого органу держави про повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певних категорій осіб, винних у вчиненні злочинів [510, с. 103-104].

Вивчення цього питання дає змогу встановити, що чинне українське зако­нодавство з питань застосування амністії та здійснення помилування не можна вважати досконалим, а наукові дослідження з цих проблем - завершеними. Хоч останнім часом зроблено цілком вдалу спробу дати загальну характеристику ін­ститутів амністії і помилування, тобто виявити спільні ознаки, показати відмін­ність та сформулювати їх поняття. Йдеться, зокрема, про працю В.Т. Малярен- ка та А.А. Музики “Амністія та помилування в Україні” [511], в якій крім нових теоретичних положень, що визначають і розкривають основні елементи поняття амністії, зібрано основні акти про амністію, які мають безпосереднє відношення до історії України упродовж ХХ - початку ХХІ ст. Тобто цю роботу можна харак­теризувати ще і як своєрідну хрестоматію нормативних актів з амністії та поми­лування.

Сьогодні такий вид гуманістичної кримінально-виконавчої діяльності усіх суб'єктів цього процесу має відповідне нормативно-правове забезпечення. Згідно з Конституцією України видання актів про амністію (актів амністії) віднесено до компетенції Верховної Ради України: “Законом України оголошується амністія” (ч. 3 ст. 92); Президент України здійснює помилування (п. 27 ч. 1 ст. 106). Вимоги щодо порядку прийняття актів амністії та інші положення, котрі стосуються цьо­го інституту, закріплені в Законі України від 1 жовтня 1996 р. “Про застосування амністії в Україні” [286, с. 654-656]. Окремі правила амністування передбачені і конкретними законами про амністію: Законами України від 19 грудня 1996 р. № 620/96-ВР “Про внесення змін до ст. 3 Закону України “Про застосування ам­ністії в Україні” [512], від 18 травня 2000 р. № 1745-ІІІ “Про внесення змін до За­кону України “Про застосування амністії в Україні” [513], від 19 грудня 2006 р. № 491-V “Про внесення змін до Закону України “Про застосування амністії в Україні” щодо проведення норм закону у відповідність з чинним кримінальним законодавством” [514], від 21 листопада 1996 р. № 533/96-ВР “Про амністію осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат” [515], від 26 червня 1997 р. № 401/97-ВР “Про амністію з нагоди першої річниці Конституції України” [516].

Організаційно-правове забезпечення діяльності органів і установ виконання покарань з помилування започатковане указами Президента України, зокрема від 31 грудня 1991 р. “Про порядок здійснення помилування осіб, засуджених суда­ми України” (із затвердженням Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України [517]), від 12 квітня 2000 р. “Про Положення про порядок здійснення помилування” [518], від 19 липня 2005 р. “Про Положення про здійснення помилування” [141, с. 678-679] та ін.

Названі та інші нормативні акти Президента України про помилування ма­ють певні основні ознаки. Помилування - виключно прерогатива Президента України, воно здійснюється шляхом видання відповідного указу, стосується ін­дивідуально визначеної особи (осіб), засудженої до будь-якого виду покарання за вчинення злочину будь-якої тяжкості. Помилуваною може бути лише особа, щодо якої обвинувальний вирок набув законної сили. Помилування здійсню­ється у вигляді повного або часткового звільнення від покарання за відповідним клопотанням. Виконання актів про помилування залежно від видів покарання покладено на ДДУПВП, відповідні суди і Міністерство оборони України. Таким чином, помилування - це спеціальний вид звільнення (повне або часткове) від покарання індивідуально визначеної особи, засудженої за вчинення злочину, воно здійснюється на підставі відповідного акта (указу про помилування), при­йнятого Президентом України [511, с. 29].

Норми про звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання вна­слідок акта про амністію та звільнення від покарання на підставі акта про поми­лування також відображені у:

- КК України 2001 р. (ст. 44 “Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності” - розділ ІХ “Звільнення від кримінальної відпо­відальності”, ст. 74 “Звільнення від покарання та його відбування”, ст. 85 “Звіль­нення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про по­милування”, ст. 86 “Амністія”, ст. 87 “Помилування” - розділ ХІІ “Звільнення від покарання та його відбування”);

- КПК України - п. 4 ч. 1 ст. 6, ч. 3, 4 ст. 6 “Обставини, що виключають про­вадження в кримінальній справі” (глава 1 “Основні положення”);

- КВК України - ст. 151 “Порядок і умови виконання та відбування покаран­ня у виді довічного позбавлення волі” (глава 22), ст. 152 “Підстави звільнення від відбування покарання”, ст. 154 “Порядок дострокового звільнення від відбування покарання” (глава 23).

Вивчення цього питання дало змогу встановити, що амністія й помилування належать до основних засобів реалізації кримінально-правової і кримінально- виконавчої політики держави. Загалом акти про амністії і помилування вирізня­ються динамічним характером - їх зміст постійно вдосконалюється з огляду на дійсний принцип законності, правила юридичної техніки, тобто йде постійний пошук оптимальних засобів вираження й забезпечення прав людини у цьому процесі. Із застосуванням цих актів реалізуються такі принципи кримінально- виконавчого права, як гуманізм та індивідуалізація кримінальної відповідальнос­ті і покарання. З моменту проголошення незалежності України усунута практика видання актів про амністію і помилування з будь-якими обмежувальними грифа­ми чи застереженнями.

У зв'язку з тим, що значення і наслідки актів амністії та помилування не ви­черпують виконання завдань, покладених на закон про кримінальну відповідаль­ність, а зачіпають інтереси всього суспільства і держави в цілому, за підставами, порядком і наслідками застосування вони значно відрізняються від інших ви­дів звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Тим не менше, як і інші види звільнення, амністія та помилування тягнуть за собою припинення кримінально-виконавчих правовідносин і зумовлюють суттєву зміну правового становища громадянина.

Підсумовуючи основні новочасні надбання в царині демократизації і гумані­зації виконання покарань в Україні, слід наголосити на тому, що вперше на рівні закону визначено загальноправові та галузеві специфічні принципи кримінально- виконавчого законодавства (КВЗ): невідворотність виконання і відбування по­карань, законність, справедливість, гуманізм, демократизм, рівність засуджених перед законом, взаємна відповідальність держави та засудженого, диференціація й індивідуалізація виконання покарань, раціональне застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з ви­правним впливом, участь громадськості у діяльності органів і установ виконання покарань.

Як свідчить уже набутий вітчизняний і зарубіжний досвід, уся діяльність в цьому напрямі повинна базуватись на чіткій соціальній та правовій компетенції, що орієнтує на збереження особистості засудженого, його прав і свобод, соціаль­ну справедливість і гуманізм. Це положення повинно враховуватись у методиці розробки планів, програм і заходів як важлива теоретична та моральна передумо­ва всієї роботи з боротьби зі злочинністю на загальнодержавному, регіональному й місцевому рівнях. Окремі напрями такої діяльності розроблені і викладені ав­тором в Концептуальних засадах національної пенітенціарної доктрини (див. до­даток Б.4.1), Пропозиціях щодо удосконалення роботи Державної кримінально- виконавчої служби України (див. додаток Б.5.1), Рекомендаціях щодо приведення чинного кримінально-виконавчого законодавства України у відповідність з між­народними стандартами (див. додаток Б.5.2).

Таким чином, забезпечення реальних можливостей для захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоці- алізації засуджених, попередження вчинення нових злочинів особами, взятими під варту та які відбувають покарання, а також запобігання катуванням та не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню з особами, які три­маються в УВП, поступове наближення умов тримання осіб, узятих під варту та які відбувають покарання, до європейських норм, поліпшення роботи з кадрами кримінально-виконавчої служби, вдосконалення їхньої професійної підготовки є пріоритетними напрямами державної політики у цій сфері.

Суттєві зміни, зумовлені прийняттям Кримінального та Кримінально- виконавчого кодексів України, Закону України “Про Державну кримінально- виконавчу службу України”, приєднання нашої держави до головних міжнарод­них актів, що визначають сутність сучасної кримінально-виконавчої політики, вимагають удосконалення підходів до організації виконання та відбування кри­мінальних покарань з метою забезпечення дотримання прав людини, захисту ін­тересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення засуджених, приведення умов утримання засуджених та осіб, узятих під варту, у відповідність з вимогами законодавства та європейських норм і стандартів.

Послідовна реформа кримінально-виконавчої системи, що проводиться про­тягом останніх років, дала змогу зробити ряд суттєвих кроків щодо гуманізації відбування кримінальних покарань, зміцнення законності, стабілізації обстанов­ки в місцях позбавлення волі.

Подальші перетворення кримінально-виконавчої системи спрямовані насам­перед на соціальну переорієнтацію системи виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародного досвіду, принципів законності, демократизму, гума­нізму, справедливості, диференційованого та індивідуального виховного впливу на засудженого. Отже, сучасний етап розбудови правової держави в Україні по­лягає у створенні сприятливих умов для життя і всебічного розвитку кожного громадянина, які б цілком відповідали міжнародним стандартам і загальновиз­наним у європейських країнах уявленням про ставлення до людини як найвищої соціальної цінності. У вирішенні цього завдання особлива роль відводиться пра­ву - важливому соціокультурному фактору впливу на рівень духовного розвитку нації, здатному за своєю природою наповнювати суспільні відносини гуманістич­ним змістом і властивими гуманізму загальнолюдськими ідеалами.

Враховуючи багатозначність терміна “гуманізм” як соціально-філософської категорії і принципу юриспруденції, у нашому дослідженні здійснено спробу на основі аналізу наявної нормативно-правової бази виділити специфічний зміст правового гуманізму безпосередньо у сфері кримінально-виконавчих відносин, акцентуючи увагу на певних особливостях. Перша - це те, що він конкретно проявляється на всіх етапах кримінально-виконавчого процесу, тобто має кон­кретний практичний характер. Друга особливість гуманізму - захисна, втілена у конкретні правові норми, що визначають права людей, позбавлених волі. Третя особливість відчутно проявляє себе у правовому механізмі виконання покарань - діяльності органів і установ виконання покарань.

Названі проблеми окреслюють, водночас, пріоритетні напрями спеціальних кримінально-правових досліджень, які, на жаль, поки що перебувають у зарод­ковому стані. У зв'язку з цим важливим для прогресивного розвитку цієї галузі права, як і загалом для формування сучасної кримінально-виконавчої політики, є використання історичного досвіду країн Європи й аналіз різних європейських правових доктрин пенітенціарного змісту.

На перспективи інтеграції України в ЄС у цій сфері правовідносин позитивно впливатиме процес розширення ЄС і його внутрішньої інституціональної рефор­ми. Експерти прогнозують появу нових можливостей співробітництва України і ЄС у зв'язку з виникненням обопільного інтересу до проблем кримінальної, кримінально-виконавчої політики, викликаного глобалізацією криміногенної ситуації у сучасному світі. Водночас можна очікувати й негативного впливу роз­ширення ЄС на такі сфери співробітництва з Україною, що пов'язано зі змінами чинного в країнах - членах ЄС регулятивного режиму в їхніх відносинах з нашою державою згідно з нормами, правилами і процедурами ЄС.